Текст книги "Скіфська чаша"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

Відчинив двері й почув високий голос дядька Тихона, Зрадів. Любив його – галасливого і, як вважала дядькова дружина, трохи безпутного: Тихін часто їздив по відрядженнях, вічно не бував удома, й вихованням двох дочок і всіма домашніми справами займалася тітка – дочок, правда, тепер виховувати було пізно, одна працювала на Дарницькому шовковому комбінаті, у відділі постачання якого займав якусь посаду дядько, а друга закінчувала десятирічку й цілком серйозно збиралася поступати до політехнічного інституту.

Дядько Тихін зустрів Хаблака в передпокої: огрядний, лисуватий і трохи розчервонілий. Обійняв і приязно поплескав по плечі.

– Ми з Мариною зачекалися тебе, – докорив. – Я вже й додому збираюся.

Від дядька несло горілкою, очі блищали – Марина, видно, почастувала його. У квартирі смачно пахло печеною картоплею та оселедцем, і Хаблакові нараз до смерті захотілося оселедця – з цибулею, оцтом і з гарячою розсипчастою картоплею. Та й від чарки б не відмовився. Цмокнув Марину в щічку, віддав кульочок з цукерками й занетерпеливився до ванної – швидше мити руки.

Дядько сам наполовину спорожнив чвертку “Екстри”, що знайшлася в Марини, але їм лишилося по чарці, Хаблак випив з задоволенням і наліг на картоплю – Марина вміла її пекти; чисто мила, натирала сіллю з олією і картоплю можна було не чистити, їсти так, із лушпинням.

Дядько підчепив шматочок принесеної Хаблаком ковбаси, пожував, потім витягнув з кишені якусь фотографію, поклав на стіл, покривши долонею.

– Оце привіз тобі, – повідомив мало не урочисто, – бо я Хаблак і ти Хаблак, а це фото мого діда, а твого, виходить, прадіда. Єдине фото залишилось, моїм вертихвісткам воно ні до чого, а тобі, як продовжувачеві роду, дарую.

Очі в дядька зволожилися, він подав фото, старовинне, на картоні – прадід стояв прямо, витягнувшись, немов йому наказали стояти струнко, дивився напружено й трохи злякано, і вуса в нього настовбурчилися.

Хаблак знав, що прадід його Ілля Лукич народився ще за кріпацтва, все життя прожив у Києві, столярував у різних хазяїв і закінчив робітником на фабриці імені Боженка. Помер він під час війни, доживши до вісімдесятирічного віку, на руках у дядька Тихона. Дядькові перед війною сповнилося п’ятнадцять, до армії його не взяли, у військове училище пішов Сергіїв батько Антін, а дядько Тихін лишився з дідом, матір’ю та сестрою – евакуюватися не пощастило.

Зараз Хаблакова бабуся разом з дочкою мешкала в Ростові. Сергій з дядьком двічі їздив до неї, запрошував до себе, але бабуся страх як боялася поїздів, не кажучи вже про літаки, й нікуди не виїздила з Ростова, на околиці якого мала невеличкий будиночок. Усе її життя обмежувалося городом і кількома фруктовими деревами, що росли на ділянці.

Хаблак урочисто прилаштував фото прадіда на почесному місці – на полицю стелажа з книжками, стояв і дивився на фото цього зовсім незнайомого чоловіка, який заклав колись основи їхнього роду Хаблаків, дивився на прадіда, а думав про батька, прадід не бус йому байдужий, однак не знав його зовсім, а батька пам’ятав, погано, але пам’ятав – як пестив його батько і як полюбляв він перекидатися по батьковій спині: либонь, батькові було боляче, повернувся з фронту весь зранений, хворів, а невдовзі й помер, але нічим і ніколи не виказував, що син робить йому боляче, певно, саме цей біль і приносив йому насолоду, від кого й терпіти, як не від сина?

Прадід чимось нагадував батька, такий же високий і тонкий, ледь помітна, зовсім батьківська, іронічна зморшка торкалася його вуст.

Портрет батька стояв поряд на стелажі, перед ним Сергій ставив завжди квітку, одну квіточку в маленькій вазочці. Взимку, коли не було квітів, ставив листочок чи гілочку – був переконаний, що батько знає про його синовню вірність, зрештою, може, й не був переконаний остаточно, але так легше жилося, і Сергій не поважав би сам себе, якби зрадив цій звичці.

Хаблак подумав трохи й поставив фото прадіда поруч із батьковим, з іншого боку вазочки. Батько схвалив би цей вияв синової вдячності – Сергієві навіть здалося, що тато посміхнувся підбадьорююче, його славетний батько, найбільший авторитет у всьому світі.

Дядько Тихін помітив цей племінників жест і розчулився, бо вилив у чарку останні краплини горілки, став поруч Сергія й мовив нараз зовсім чужим голосом, в якому бриніли сльози:

– За тебе, діду мій, і щоб ти простив мене…

Випив горілку одним ковтком, Сергій подивився на нього здивовано, й дядько раптом якось по-дитячому схлипнув, обтер очі тильним боком долоні, потім махнув рукою й потяг племінника на диван. І швидко, наче боявся, що його зупинять, не дадуть виговоритися, а може, щоб не зникла думка, не тенькнула, як струна, що обірвалася від необережного доторку, почав:

– Отак воно трапилося, Сергійку. Нікому не розповідав, тільки тобі, племінникові, і можеш засудити мене, навіть засудиш, та що вже поробиш, мушу розповісти й розповім. Бо ти крадіжками займаєшся, злодіїв ловиш, ну і я тобі про крадіжку… Воно, правда, не зовсім і крадіжка, ніхто не судить за це, крім мене самого. Але ти збагнеш. Ми з твоїм батьком знаєш як були – нерозлийвода, він старший на два роки й захищав мене завжди… Антін і розумний був, і хоробрий, вчився першим відмінником і в училище одразу екзамени здав. Жили ми з бабусею твоєю Федосією й прадідом – нехай земля йому буде пером – на Печерську коло базару, була така Велика Шиянівська вулиця, тепер вона зветься, здається, Копиленківською, й нові будинки на ній, а тоді стояли одноповерхові халупи, весь Печерськ за базаром був забудований такими – що хочеш, київська околиця, трохи далі навпроти нинішнього Суворовського училища вже городи починалися.

Селилася на Великій Шиянівській в основному злиднота, що й казати, і ми жили бідно, дід Ілля вже не працював, минуло йому сімдесят, одержував маленьку пенсію, а всю сім’ю тягла бабка твоя Федосія: працювала у Лаврі в лікарні нянькою, та й ще прати білизну брала. Сам розумієш, доход невеликий, не розженешся, і носили ми перелицьовані й до блиску стерті пальта, а на обід якщо борщ був з м’ясом, то вже свято, а більше каша, ледь заправлена шкварками, а то й просто олією.

Я тобі скажу, непогана ця їжа, пшоняна каша з олією, виросли ми на ній і, бачиш, людьми стали. Тепер моїм вертихвісткам на сніданок давай яйця й сосиски, і то не щодня, бо набридає, а ми тих сосисок, либонь, і не бачили. Якщо мати двічі на місяць у зарплату котлети зробить – радість, чесно кажу, радість, бо, знаєш, як пахне: нема смачніших котлет, підсмажених мамою на смальці!

Дядько Тихін знову витер очі тильним боком долоні, але зробив це автоматично, бо вже не були зволожені, а блищали лихоманково.

– Дід Ілля, – вів далі, – чим міг, допомагав матері. Був він майстром на всі руки: робив і лагодив табуретки, меблі, паяв і лудив відра – це тепер, коли у відрі дно проіржавіло, його на смітник, а тоді речами дорожили, відро так просто не купиш, та й копійки рахували, краще дно залудити чи навіть нове поставити, все одно дешевше.

Дід Ілля завжди робив усе, що просили, не вимагав платні, не відмовлявся, правда, коли й платили – хто скільки міг, двадцять копійок чи навіть десять, все ж у господарстві згодиться. Крім того, хотів зробити матері подарунок і збирав гроші на нього: дзеркальну шафу тої ж фабрики Боженка, на якій працював колись, була та дзеркальна шафа дуже модною, і мати мріяла про неї, бачив – стоїть зараз у Ростові в кімнаті ліворуч, тож купив її дід Ілля на складені від дрібних заробітків копійки.

Сергій одразу згадав оту шафу – стару, з потемнілим дзеркалом, таких тепер не знайдеш, хіба що на звалищі.

Хаблак мимоволі зиркнув на гарні меблі, дядько Тихін перехопив цей погляд, одразу зрозумів племінника, поплескав його по коліну.

– Дай боже, хлопче, гарно живеш, і щоб ніколи не звідав біди. Хоча, – кахикнув не дуже впевнено, – бідність і загартовує. Принаймні знаєш ціну кусня хліба, ми вже іноді не дивимось і на булку з маслом, а на чорний хліб з сіллю й поготів. А дід Ілля і цієї булки з маслом за життя не наївся досхочу. Збирав копійки, назбирає карбованця, загорне в папірець і до скриньки. Була в нього така скринька, невеличка, де зберігав свій скарб: інструменти, якісь старі журнали, парадні чоботи, бачиш, у них він і сфотографований, пошив ці чоботи ще до революції й доносив до війни не ремонтуючи. Може, набійки на підбори ставив, але й взував чоботи рідко, на свята чи куди в гості.

Складав, отже, дід до скриньки зароблені копійки, а я дивився й заздрив, дуже мені карбованець потрібний був на олов’яного пугача, який стріляв справжніми пробками, стріляв – і пахло сіркою: у хлопця з сусіднього будинку був такий, за ним ходила вся наша Велика Шиянівська, – боже мій, який розкішний був пістолет і як мені його хотілося!

Дядько Тихін побачив трохи іронічну посмішку на Марининому обличчі, затнувся й сказав ніяково:

– Звичайно, тепер це смішно, у тебе народиться син, Маринко, і ти накупиш йому гору іграшок, але ж усі вони не будуть варті того олов’яного пістолета, бо пам’ятатиму його все життя: з-за нього вчинив крадіжку.

Замикалася дідова скриня невеличким замком. Малий був я, та винахідливий шибеник: дістав десь цвях, зігнув, поколупався в замку й відімкнув скриню. Зверху в окремому відділенні праворуч лежали якісь дідові документи, туг же стояли акуратні стовпчики загорнутих у папірці мідяків і срібних монет – дідів жебрацький капітал.

Спочатку хотів схопити один стовпчик, карбованця б мені вистачило, але, розміркувавши, вирішив, що дід одразу помітить пропажу, стовпчиків стояло не так уже й багато, десять чи трохи більше. І тоді я відібрав з кожного стовпчика по десять копійок, наївно вирішивши, що дід, звичайно, ніколи не подумає на мене, гадатиме, що прорахувався – старий вже, міг і справді прорахуватися.

Наступного дня олов’яний пугач був мій, я стріляв з нього сірчаними пробками, і дворові хлопці поштиво ходили за мною. Декотрі з нахабніших просили дати вистрілити, це була межа бажань і мало не нездійсненна мрія, бо кожна пробка коштувала гроші, кілька копійок, але де їх візьмеш?

Хлопці пішли шукати пляшки, в декого зберігалися в загашнику, одна пляшка – три постріли, але я давав стріляти лише двічі, мусив же мати якусь вигоду від власної зброї!

Назбиравши дріб’язком карбованців десять – п’ятнадцять, дід ходив міняти їх на паперові гроші. Я з острахом чекав цієї події: варто дідові поскаржитися матері – й була б біда. Мати мала важку руку, не спускала нам нічого, й навіть за дрібні провини ми часто одержували паска. Непогане навчання, мушу сказати, тепер воно не в пошані, але іноді ой як потрібне, запам’ятай, Сергію, й не думай, що твій старий дядько верзе дурниці. Чи не так?

Хаблак не відповів, хоча подумав, що багатьом із тих, з ким він має справу, свого часу, на жаль, не давали березової каші і, либонь, добре, що дядькова перша й така наївна крадіжка не переросла в серйозніші.

А дядько й не чекав Сергієвої відповіді. Мусив виговоритися, щось, певно, мучило його, бо вчепився в коліна пальцями так, що суглоби побілішали, пригнувся, трохи похитався, як заведена лялька, й вів далі:

– Я бачив, коли дід діставав свої гроші із скриньки. Він пішов до магазину, а я подався на сусіднє подвір’я – була неділя, мати збиралася смажити свої знамениті котлети, та навіть вони не могли втримати мене – ляк перед розплатою переміг. Чесно кажучи, це тепер я так думаю, а тоді більше мучила невідомість, краще б мати одразу відшмагала мене, либонь, стало б легше – вже не було втіхи від того пугача, заховав його в сараї у дрова, й хлопці даремно приходили з пробками.

Дід повернувся скоро. Я спостерігав з-за паркану, як він прошкував протилежним боком вулиці. Гадав, що буде розгніваний чи принаймні знервований, проте дід ішов повільно, підставивши обличчя сонцю й посміхався якщо не радісно, то якось світло: видно, теплий день тішив його, а на деревах цвірінькали горобці й навіть якась птаха голосно, на всю вулицю співала свою нескінченну пісню.

“Ну от, – з задоволенням подумав я, – все гаразд: дід вирішив, що прорахувався, а якщо так, чого мені хвилюватися?”

Тим більше, що мати вже, певно, почала смажити котлети, на якусь мить я навіть відчув їхній божественний запах і, забувши про все, побіг додому.

Дід майстрував табуретку. Він подивився на мене лагідно, ще й погладив по голівці, і гарний настрій повернувся до мене. Захотілося бігати, співати, я любив свого діда як ніколи, запропонував допомогти, та він відмовився. Тоді я й справді заспівав, голос у мене не такий, як у твого батька, і слуху не мав, але, здається, співав я тоді єдиний раз у житті чудово. Мати насипала борщу, а котлети шкварчали на сковорідці: що ще потрібно для справжнього щастя?

Потім я ще двічі чи тричі лазив до дідової скриньки і жодного разу він ані слова не сказав мені, хоча, звичайно, догадувався про все. Кілька разів я перехоплював його докірливі погляди, однак гадав: перебільшую, просто дід по своїй старечій наївності й досі вважає, що прораховується.

Розумієш, який був у нас із Антоном дід, твій прадід Ілля, яку золоту душу мав і яке справді янгольське серце!

А потім мене спіймав на гарячому Антін. Мені здавалося, що він пішов кудись разом із дідом, та Антін несподівано повернувся, зазирнув у вікно й побачив, що я сиджу біля відчиненої скриньки. Перестрибнув до кімнати, підійшов, нічого не кажучи, побачив мої сповнені жаху очі й тільки мовив:

“Замкни, і щоб ніколи… Бо голову відірву!”

Я знав, що жарти з Антоном погані, та й був він для мене найбільшим авторитетом – намагався й не дивитись на дідову скриню.

Це трапилося за рік до війни. Влітку сорок першого Антін закінчив школу, поступив до військового училища; почалася війна, й ми його більше не побачили. Прийшли гітлерівці – люди голодували, голодували й ми – ще дужче за інших, бо ті, хто мав якісь речі, ходили по навколишніх селах і міняли їх на харчі.

А що було в нас?

Якось пішов я з матір’ю пішки до Бородянки. Мати вирішила обміняти найкоштовніші наші речі, свою білу вовняну хустку та ватяну ковдру. Нам пофортунило: виміняли ми за них півмітка картоплі та шмат сала. Коли б ти побачив, якими очима дивився дід Ілля на картоплю й сало! Він був зовсім старий, потребував хоч якогось харчу, згасав на очах, а я зовсім не звертав на те уваги.

Ми з матір’ю порахували картоплини й вирішили розтягнути наші припаси хоча б на місяць. Десяток картоплин на день – це на чотирьох: мені, матері, сестрі й дідові Іллі. До смішного мало, голод мучив нас щоденно, щохвилинно, та й зима видалася суворою; мати з сестрою зібрали рештки речей і знову подалися на села, у нас з дідом лишилося три десятки картоплин, ми мусили перебитися ними принаймні з тиждень. Кошик з тими злощасними картоплинами стояв біля пічки, весь час притягуючи наші голодні погляди. Вранці на залишках гасу я розпалив примус, поставив варитися кілька картоплин. Дід уже рідко коли підводився з ліжка, дров не було, в кімнаті холодно – він лежав, накритий “кимсь лахміттям. Я вирішив розібрати стінку нашого сарая, – дошки там були гнилі, – взяв сокиру й подався надвір. Скоро замерз, повернувся до хати, відчинив двері й побачив, що дід їсть напівсиру картоплю. Отак кусає і жує – наш недоторканий запас.

Він злякався, побачивши мене, й впустив на підлогу надкушену картоплину.

А я стояв, дивився, і не було в мені жалю, а тільки гнів і презирство. І я щось сказав дідові, видно, дуже різке, бо він повернувся й почвалав до ліжка. Сів, і руки в нього трусилися. Так він нічого й не відповів мені, тільки глянув, і я досі пам’ятаю ті докірливі очі. Пам’ятаю й не можу простити собі, бо дід Ілля через кілька днів помер. Помер, так і не сказавши мені нічого.

Дядько Тихін шморгнув носом, Сергій подумав, що він зараз заплаче, та дядько тільки махнув рукою й додав:

– Ніколи не прощу собі…

Він підвівся, підійшов до стелажа й довго вглядався в дідів портрет.

– Ну, добре, пішов я… – мовив нарешті й попрошкував до дверей не озираючись. Так і вийшов, не попрощавшись, а Сергій з Мариною сиділи й мовчали, нарешті Марина прибрала зі столу вистиглу вже картоплю, понесла на кухню, і Хаблак дивився їй вслід вдячними очима.

Сидів і уявляв, які пристрасті сповнювали його прадіда, коли той нарешті не витримав і потягнувся за напівсирою картоплиною. Людина добра й лагідна, яка прожила чесно й нікого не кривдила, – і чому це так трапляється, що таким людям випадає часто важке життя, а різним пройдисвітам… Ну, хоча б тим, що вкрали скіфську чашу!

Певно, сподіваються на безкарність…

А дзуськи, він знайде їх, хоч доведеться перевернути пів-Києва.

Чомусь ця думка заспокоїла Хаблака, він поміняв квітку у вазочці між портретами батька й прадіда і пішов спати.

Вранці Хаблак одразу подався до видавництва. Зозуля мусив заїхати в управління, зазирнути до експертів І наздогнати капітана.

Хаблак зайшов до Данька – той мав окремий кабінет, і капітан вирішив скористатися з цього й розпитати художника про Власюка. Капітан вмостився на стільці, вільно простягнувши свої довгі ноги, Данько закурив, зі смаком пустив дим у стелю, трохи подумав і сказав:

– Спробую бути об’єктивним, хоч, чесно кажучи, не подобається мені Власюк. Не подобається і все, а особливих фактів не маю. Скритний якийсь і піжон, знаєте, звик дивитися на людей гордовито. Розумієте, – пояснив, – у нього вийшла книжечка, звичайна перша книжечка, ну похвалили, але ж для чого носа дерти?

– А оповідання справді гарні?

– Я в літературі не дуже-то, – відверто зізнався Данько, – а кажуть різне.

– Це вже добре, коли різне.

– Батько в нього якесь цабе в Міністерстві торгівлі, – вів далі Данько. – Я б не афішував цього, а він, бачите, які костюми носить.

Хаблак згадав жовту Власюкову шкірянку й на знак згоди нахилив голову.

– Людина, яка звикла все мати без особливих труднощів? – запитав.

Данько заперечливо похитав головою.

– Не зовсім. Власюк один з наших найкращих редакторів, на нього нема скарг, і автори полюбляють працювати з ним. Кажуть, вимогливий, але справедливий. Трохи самовпевнений.

– Це не так уже й погано.

– Звичайно.

– Відлюдкуватий?

– Неговіркий. Знає собі ціну й не базікало.

– Те, що не базікало, мені вже відомо, – засміявся Хаблак.

– Вважаєте, що Власюк причетний до крадіжки?

– Нічого я не вважаю, ми збираємо факти і тільки на основі фактів зможемо звинувачувати.

– А чим вам не факт: він єдиний виходив з кабінету, коли згасло світло.

– Але ж Власюк твердить, що вийшов, коли Хоролевський ще показував фільм.

– Він вам нарозказує… Ніхто не бачив цього.

– Бо всі дивилися на протилежну стіну з екраном. Міг Власюк вийти непомітно?

– Міг, – несподівано швидко погодився Данько. – А що це за історія з білою “Волгою”?

– Звідки знаєте?

– Так ваш лейтенант розпитував… Чи не бачили її раніше під видавництвом? Може, підвозила Власюка?

– Справді, цікаво було б дізнатися.

– А ви побалакайте з дівчатами у техредакції. У них вікна на двір виходять, і дівчатка все бачать і знають.

– Угу, – погодився Хаблак, – розпитаю. А з ким Власюк товаришує у видавництві?

– Я ж казав, трохи відлюдкуватий… Піжон піжоном, але з дівчатами не водиться, чого нема, того нема. А у видавництві тільки з Ситником близький. Вони в одній редакції, Ситник і Власюк, чому зійшлися – не знаю, Олег випити любить і дівчат не пропускає, повна протилежність Власюкові. Легкий хлопець, знаєте, бувають такі… – Данько не договорив, бо до кімнати зазирнув білявий молодик у спортивній куртці. Зупинився в дверях, побачивши Хаблака. Капітанові здалося, що навіть трохи розгубився.

– Дай закурити, Петю, – попросив.

Данько витягнув із шухляди пачку сигарет, кинув через усю кімнату. Хлопець простягнув довгу руку з великою долонею, сигаретна пачка буцім прилипла до неї. Витягнув зубами сигарету.

– Тримай! – кинув пачку так, що вона закрутилася в повітрі й акуратно лягла на стіл навпроти Данька.

Хлопець вийшов, і Данько пояснив:

– Про вовка помовка, це Ситник.

Хаблак згадав, як спритно кинув молодик сигаретну пачку, й нараз затривожився.

– Ситник був на зустрічі з Хоролевським? – запитав так, для годиться, бо одразу згадав, що той білявий юнак згідно схеми, яка лежала в нього в кишені, сидів у кріслі за три кроки від столу із скіфською чашею.

– Звичайно, був.

– Спортсмен?

– Грав у баскетбол за “Спартак”. – Видно, Данько прочитав щось у каштанових очах, бо запитав: —Він?

– Ну, знаєте, якщо підозрювати всіх…

– Всіх не всіх, але когось же треба. Можете допитати мене.

– Спасибі за пораду, якщо виникне потреба, обов’язково скористаюся з неї. До речі, ви сиділи тоді поруч Ситника, так?

– Абсолютно точно.

– Коли згасло світло, Ситник не підводився?

Данько трохи подумав.

– Усе може бути, – одповів. – Знаєте, як буває, коли раптово згасне світло? Спочатку розгубленість, потім жарти…

– Ситник якось реагував на цю подію?

– Здається, ні… Ні, – ствердив упевнено.

– Він курить, отже, мав сірники…

– У нього запальничка. Американська, “Ронсон”, і Олег дуже пишається нею. Потім запалив її.

– Після вас?

– Так.

– Міг же й відразу витягнути запальничку…

– Міг.

– І не витягнув?

– Але ж це ні про що не говорить!

– Ні про що, – погодився Хаблак. – Ви казали, що Ситник любить випити й погуляти з дівчатами?

– Не від того.

– Одружений?

– Ні. Знімає приватну квартиру. Після університету мав кудись їхати, але відкрутився.

– З квартирою йому не світить?

– Важко сказати: гадаю, не дуже.

– З точки зору заступника голови місцевкому?

– Принаймні найближчим часом.

Хаблак підвівся.

– Зазирну до техредакторів, – мовив.

– Не обпечіться, дівчата в нас там!..

– Я вже стара й хвора людина…

– Дівчата ще мусять вас любити, – не повірив Данько.

У коридорі Хаблака перестріла директорова секретарка.

– До телефону, – покликала.

Дзвонив Зозуля. Повідомив, що на обпаленому штепселі, знайденому на клумбі, виявлені відбитки пальців завгоспа Крота.

– Я так і знав, – відповів Хаблак задоволено.

– Якщо навіть ти не сумніваєшся, треба…

– Не гарячкуй, бо можемо таких дров нарубати!

– Можемо, – погодився Зозуля, – проте мені чомусь не подобається цей Кріт. Якщо хочеш, інтуїтивно.

– Мені також. Приїжджай і займайся “Волгою”.

– Знову обходити будинки? Здається, ми вже скінчили…

– У восьми квартирах нікого не застали.

– Вони й зараз на роботі.

– Перевір.

– Добре.

– Знайдеш мене у видавництві.

– Знайду.

Данько не перебільшував, рекламуючи дівчат з техвідділу. У великій кімнаті стояло п’ять столів, один – порожній, на почесному місці біля вікна сидів літній чоловік – завідуючий відділом, за трьома столами – красуні одна краща одної, молоді дівчата, котрі як за командою цікаво обернулися до Хаблака.

Капітан представився. Одна з дівчат, зблиснувши голими коліньми – Хаблак подумав, що спідницю їй можна було б і подовжити, – поставила посеред кімнати стілець. Запропонувавши сісти, перегнулася через стіл, спершись на нього ліктями, й безцеремонно втупилася в капітана.

Хаблакові зробилося трохи ніяково, тим більше, що дві інші техредакторки одверто захихотіли, капітан засовався на стільці, либонь, цю його напруженість помітив завідуючий відділом, бо відклав великий темно-червоний гранат, з якого непоспішливо висмоктував сік, і мовив, з осудом похитавши головою:

– Таке трапилось – і в нашому видавництві! Ви до нас, звичайно, у справі, капітане?

– Як цікаво! – вигукнула чорнявка, що так і не відводила очей від Хаблака. – І ви шукаєте злодія?

– Шукаю.

– І скоро знайдете?

– Сподіваюсь.

– Ми ніяк не можемо повірити, що хтось з наших…

– Досить, Зою, – обірвала її дівчина, що сиділа збоку від Хаблака. – У людини справи, а ти про дурниці.

– Це я про дурниці? Не розумієш, то помовч! А у вас, капітане, пістолет є? – запитала раптом.

Хаблак засміявся й поплескав себе по порожніх кишенях.

– Як бачите, не ношу.

Дівчина смішно випнула губи.

– А якщо затримувати злочинця? Він же не захоче, щоб його заарештовували, правда?

– Надивилися фільмів! – пробуркотів заввідділом і знову взявся за гранат. Він висмоктував його з таким апетитом, а гранат був такий великий, свіжий і червоний, що в Хаблака рот сповнився слиною, він проковтнув її і несхвально зиркнув на завідуючого. Але той відповів такою доброзичливою посмішкою, що неприязнь Хаблака вмить зникла: цей чоловік буквально випромінював добросердя, либонь, дівчата користувалися з цього й не дуже слухалися свого начальства, бо не звернули на його репліку жодної уваги. Чорнявка навіть осудливо махнула рукою – для чого, мовляв, втручатися не в свої справи – і запитала:

– Ви не чули, кажуть, цей бідний археолог захворів? Не дивно: так перенервуватися з цією чашею!

Хаблак згадав кремезну фігуру Хоролевського, його великі мозолясті руки й заспокоїв:

– Нічого з ним не станеться.

– Роззява! – одірвався од граната завідуючий.

Капітан схвально кивнув: так, елементи нехлюйства в поведінці Хоролевського таки були.

– Тепер до вас запитання, товариші. – Хаблак перевів розмову в ділове русло: – Чи не бачив хтось з вас випадково звідси, – підійшов до вікна, – білу “Волгу”? Он там, поблизу бузкових кущів?

– Ні, – відповіла чорнявка впевнено, та її сусідка, дівчина з високою кучмою каштанового волосся, мигдалевидними японськими очима, нараз підвелася, визирнула надвір і запитала:

– Біля рогу будинку?

– Он там, – вказав капітан пальцем на асфальтовану доріжку за сальвіями, – чи, може, трохи ближче.

– Бачила, – ствердила дівчина. – Біла “Волга”. Двадцять четверта. На тому тижні, а востаннє – зовсім недавно.

Хаблак подивився на неї з надією.

– Номер запам’ятали?

Дівчина знизала плечима:

– Для чого мені?

– Буває, що ненароком…

– Сімка… – дівчина потерла скроні й ствердила: – Так, сімка, номер починається з сімки, а далі не знаю. Сімка для мене щаслива цифра, я й помітила її.

– А хтось з видавничих працівників підходив до “Волги”?

– Так наша ж машина тут не стоїть. З того боку, на вулиці.

– Але ж біла “Волга” приїжджала за кимось… – втрутився завідуючий.

– Може, приїздив хтось з авторів, – заперечила дівчина.

– Так, – кивнув Хаблак, – то, виходить, не бачили?

– Ні.

– Шкода.

Хаблак попрямував до директорського кабінету. Знач, що Миколу Семеновича викликали до начальства, й вирішив скористатися його телефоном. Подзвонив Каштанову, доповів про хід розслідування й попросив доручити автоінспекції скласти список білих “Волг”, номерний знак яких починався з сімки.

Вийшов до приймальні. Секретарка обернулася до нього від друкарської машинки, капітан заспокійливо посміхнувся їй, і дівчина знову заглибилася в папери. Хаблак роздивився довкола – звичайна приймальня не дуже великої установи. Навпроти директорових – двері до кабінету, головного редактора, шафа, стіл секретарки, столик з друкарською машинкою, кілька стільців. У кутку м’який фотель. Хаблак довго дивився на нього, потім сів, поклавши руки на бильця. Двері директорового кабінету були розчинені – метрів за п’ять – шість від них по прямій стояв стіл, на якому позавчора Хоролевський розкладав свої знахідки.

Хаблак повільно вернувся до кабінету, обігнув приставний столик, узяв попільничку з грубого скла. Хотів кинути на фотель, та до приймальної зайшли головний редактор і завідуючий техвідділом.

Головний здивовано зиркнув на капітана, а завідуючий злякано відсахнувся, буцім Хаблак і справді мав намір кинути в них важку попільницю.

Капітан опустив її на стіл, посміхнувся ніяково.

– Ми з Аркадієм Семеновичем завадили вам? – запитав не без іронії головний. Був він маленький на зріст, лисуватий і взагалі якийсь тендітний, але тримався суворо, випинав груди й ходив з піднятою головою, як ходять переважно високі й стрункі люди. – Може, треба допомогти?

– Ні, дякую. А втім… Відійдіть, будь ласка, від дверей.

Коли відійшли, капітан кинув попільничку. Кинув так, як кидав Ситник сигаретну пачку – легким і елегантним рухом. Попільничка впала на м’яке сидіння фотеля, і Хаблак засміявся.

Головний зазирнув до кабінету.

– Ось так? – запитав. – Не може бути!.. У темряві?

Хаблак вийшов до приймальні, взяв попільницю.

– Темрява не завадить, коли в людини тверда тренована рука. Як ви вважаєте?

Головний невизначено знизав плечима.

– Можливо… Але кого конкретно ви маєте на увазі?

Хаблак відповів ухильно:

– Подивимось.

– Скоріше б, – пожував губами головний. – А то якось незручно. Усім…

– Так, усім, – ствердив Аркадій Семенович.

– Ну, вам то що! Ні вас, ні ваших дівчат на тому вечорі не було.

– Облиште, Василю Йосиповичу, всім ніяково. Наче ми в безповітряному просторі. В одному колективі живемо.

Зрештою, це було правильно, і головний не став заперечувати.

– Наша допомога потрібна? – запитав.

Хаблак похитав головою, і Василь Йосипович, пропустивши вперед завідуючого техвідділом, попрямував до свого кабінету.

Хаблак подивився на годинник. Скоро мусив приїхати Зозуля, і капітан вирішив перехопити його на тролейбусній зупинці. Лейтенант справді не забарився. Хаблак розповів про повідомлення техредакторки, яка запам’ятала сімку на номері, і про експеримент із скляною попільницею.

Зозуля, як завжди, висловився одразу й категорично:

– Кажеш, Ситник з Власюком товаришують? Чудово. Ситник викидає в темряві чашу на крісло, Власюк хапає її, поспішає до білої “Волги”, передає шоферові, а сам повертається. Правда, не розрахував час і трохи припізнився: з’являється, коли світло вже горить, – і його помічають. А так – усе тишком-нишком, і ніяких проблем.

– Що ж, – погодився Хаблак, – тепер нам слід знайти останню ланку: волгаря.

– Якщо дівчина не помилилась, це не так уже й важко.

– Каже, запам’ятала точно.

– До автоінспекції?

– Куди ж іще?

До кінця дня Хаблак із Зозулею встановили, що білих “Волг”, номери яких починалися з сімки, дивовижно мало: всього одинадцять. Вісім з них відпадали одразу – державні машини й того вечора стояли в гаражах.

Лишилося три – одна державна й дві приватні. Перша належала будівельному тресту, увечері позавчора шофер відвозив директора до санаторію в Пущу-Водицю, звільнився пів на сьому й близько восьмої міг стояти під видавництвом, бо повернувся до гаража на початку десятої. Приватні ж машини могли бути де завгодно, й Хаблак мусив познайомитися з їхніми власниками.

Зозуля поїхав до шофера з будтресту – той був вихідний і мав оселю в чорта на болоті, десь у Боярці, а Хаблак сів у тролейбус, що йшов на Нивки: на вулиці Щербакова мешкав перший власник білої “Волги” – Гаврило Спиридонович Іванов, – колишній спортсмен, а нині директор промтоварної бази. Другого власника – Бориса Корнійовича Брянського – Хаблак вирішив потурбувати лише в крайньому випадку, бо навряд чи сам Борис Корнійович спілкувався б з Власюком – видний вчений, академік, директор інституту…