Текст книги "Скіфська чаша"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

До кого ж приходила у видавництво Розалія Ютковська? Капітан розумів, що від з’ясування цього питання багато в чому залежатиме хід розслідування. Але навряд чи перукарка Роза признається. Згадав довгувате обличчя з чорними циганськими очима, в яких миготіли вогники, – зовсім не дурні очі, ця Ютковська багато чого бачила й багато чого знає, досвідчена, її голіруч не візьмеш.

І все ж слід спробувати.

Хаблак розпрощався з Юхимом Сидоровичем і поїхав до Дробахи. Затрималися разом після роботи на півгодини, розробляючи план допиту, а в тому, що Ютковську слід допитати, у них не було сумніву.

…Дробаха зустрів перукарку Розу ввічливо й навіть церемонно. Пробачився, що вимушений потурбувати, запропонував навіть склянку чаю, але дівчина відмовилась і попросила тільки дозволу закурити. Слідчий витягнув з шухляди, пачку сигарет, Розалія навіть не глянула на них, дістала з сумочки сигарету, клацнула не менш розкішною запальничкою й поклала ногу на ногу, зовсім не обсмикнувши на колінах і так не дуже довгу спідницю. Сиділа, немов демонструвала себе: довга сигарета, довгі ноги, видовжене обличчя з довгими чорними віями, висока каштанова зачіска, справді, все це мусило справити враження, то більше на цього літнього, лисуватого чоловіка з виразно окресленим черевцем. Розалія знала, що подобається таким: пустила дим угору, погойдала туфлею. Посміхнулася манірно, та дивилася уважно й спокійно. Здається, дідуганчик трохи розтанув – сидить, склавши на череві пальці, й перебирає ними з насолодою.

Ютковська зітхнула й запитала:

– Ніколи ще не була в прокуратурі, для чого це?

Дробаха підсунув їй папери, пояснив, де мусить розписатися й для чого. Швидко занотував необхідні дані, потім поклав ручку на стіл і мовив:

– Така вже в нас робота, мусимо викликати людей, що вдієш, іноді це неприємно, але закон лишається законом.

Розалія махнула рукою, буцім пробачала слідчому: справді, мовляв, нічого не вдієш, однак давайте швидше, запитуйте, бо життя не чекає, на вулиці он сонце й каштани падають на брук разом із жовтим листям – чого марнувати час?

Дробаха пополірував нігті об лацкан піджака, хотів дмухнути на них, проте передумав і запитав:

– Ви знайомі з працівником видавництва “Кристал” Олегом Ситником?

Ютковська скорботно нахилила голову.

– Звичайно, знайома.

– Знаєте, що з ним сталося?

Дівчина покопирсалася в сумочці, витягнула носовичок, приклала до зовсім сухих очей.

– Такий жах, – удала, що схвильована, – я навіть не повірила: в наш час убивати людину!

Вона наголосила на словах “в наш час”, і Дробаха подумав, що дівчина зараз проведе з ним урок політнавчання, але Ютковська обмежилася лише вигуком, акуратно склала хусточку й заховала до сумки.

– Гарний був хлопець? – запитав Дробаха.

– Чудовий.

– У яких ви були стосунках?

– Він закохався в мене.

– А ви?

– Олег подобався мені.

– Часто зустрічалися?

– Він дзвонив мені мало не щодня.

– Ходили в кіно, театри?

– Так.

– І ресторани?

– Іноді.

– Коли познайомилися?

– Влітку. Здається, в червні.

– І хто вас познайомив?

Ютковська зробила секундну паузу, та вона не пройшла повз Дробахину увагу.

– Випадкове знайомство.

– Де і як?

– Їхали в тролейбусі, і він заговорив зі мною.

– І часто ви так знайомитеся?

Дівчина підвела на слідчого очі, заперечила ображено:

– За кого ви мене маєте?

– Самі сказали: випадкове знайомство в тролейбусі. Отже, Ситник заговорив з вами й ви відповіли йому?

– Звичайно, але ж він був такий чемний, що просто не можна було не відповісти.

– У якому тролейбусі?

І знову дівчина задумалася на мить,

– Здається, восьмому.

– Звідки їхали?

– Невже це має значення?

– Певно, якщо запитую.

– Від подруги.

– Де живе?

– На Чоколівці.

– Як її звуть? Адреса?

Ютковська поправила зачіску й наморщила чоло, провела по ньому пальцями з яскраво нафарбованими нігтями.

– Вибачте… – щирий жаль звучав у її голосі. – Я трохи переплутала. У тому тролейбусі познайомилася з іншим хлопцем, а з Олегом на двадцятому маршруті. Їхала з площі Толстого до перукарні, на площі є магазин, де продають вишиті сорочки, може, були, цілий салон, то я дивилася на сорочки, а потім поверталася на роботу.

– Купили?

– Що? – здивувалася Роза.

– Сорочку.

– Ні, на мій смак не було.

– А як ви дізналися, що Ситник загинув?

– Я призначила Олегу побачення, та він не прийшов. Наступного дня подзвонила йому на роботу, й мені сказали.

– Хто?

– Не знаю, чоловічий голос.

– І що ж вам сказали?

– Що Олега вбито. На Русанівських садах.

– Ви йому там призначили побачення?

– Ні, на Хрещатику.

– І це повідомлення вразило вас?

– Який жах! – Знову витягла з сумочки хусточку. – Я ледь не збожеволіла…

У двері постукали.

– Заходьте, – дозволив Дробаха. – Напевно, вам буде цікаво побачитися… – Вказав Хаблакові на стільця.

В Ютковської витягнулося обличчя.

– А ви як тут? – запитала спантеличено.

– Старший інспектор карного розшуку капітан Хаблак, – представив Дробаха.

Дівчина зразу збагнула все. Очі в неї зробилися злими.

– У піжмурки граєтесь? – запитала з викликом.

– Доводиться, – одповів Хаблак.

– До діла… – потарабанив Дробаха нігтями по столу. – Ви сказали, що повідомлення про вбивство Ситника дуже вразило вас.

– Так. – Ютковська демонстративно відвернулася від Хаблака. – Це було жахливо.

– Не так уже й жахливо, коли врахувати, що ввечері пішли до ресторану.

– Мене умовила Віта. Майстер нашої перукарні. Вона наполягала, і я не могла відмовити.

– І запросили Бурнусова?

– Він якраз випадково подзвонив мені.

– Давно знаєте Бурнусова?

– З весни.

– З Ситником познайомилися пізніше?

– Приблизно через місяць.

– З Бурнусовим також вперше здибалися в тролейбусі?

Ютковська випросталася на стільці.

– З ким хочу, з тим і знайомлюсь! – відповіла визивно. – І ви мені не вкажете…

– І не збираємось. – Дробаха уособлював спокій. – Не збираємось і не маємо права, хоча в приватному порядку міг би й порадити…

– Обійдусь без ваших порад! – Напускна скромність одразу сповзла з Ютковської.

– Домовились, – зупинив її Дробаха. – Після вечора в ресторані бачилися з Бурнусовим.

– Вчора він мусив працювати на другій зміні, подзвонить сьогодні.

Дробаха перезирнувся з Хаблаком: відповідь прозвучала природно – Ютковській ще не відомо про арешт Бурнусова.

– Ви бачилися з Євгеном Бурнусовим напередодні зустрічі в ресторані?

– Ні, я працювала на другій зміні і ввечері одразу пішла додому.

– А він не заходив до вас?

– Не міг, він того дня працював.

– І не дзвонив?

– Ні.

– А ви того дня не дзвонили Ситникові?

Ютковська енергійно похитала головою.

– Не мала наміру.

– І не призначали побачення?

– Я ж казала: працювала на другій зміні, втомилася й одразу додому.

– Де ви зустрічалися з Ситником?

– Ходили в кіно, іноді разом вечеряли чи обідали.

– Він бував у вас удома?

– До мене не можна, я живу в тітки.

– А в нього?

– Він же наймав помешкання, і треба було проходити через кімнату господарів.

– Їздили з ним на Русанівські сади? – Дробаха поставив це запитання таким же монотонним голосом, як і попередні.

– На які ще сади? – злякано перепитала. – Туди, де вбили Олега?

– Так.

– Ніколи не бувала там.

– Ви твердите це?

– Звичайно.

– Я б не радив вам казати неправду.

– Але ж я дійсно ніколи не їздила туди.

Дробаха обійшов навколо столу, став над Ютковською. Мовив розсудливо:

– Сусідка Ситників по дачі бачила вас там і впізнала на фотографії. Зараз ми можемо влаштувати очну ставку.

Розалія зблідла. Зиркнула на слідчого спідлоба, трохи подумала й мовила з надривом:

– Але ж ви зрозумійте мене! Олег заманив мене на дачу. Ми трохи випили, і він умовив поїхати. А потім… – Ютковська взялася за голову, але так, щоб не зіпсувати зачіску. – Потім відбулося все, і я зненавиділа це місце. І не могла признатися, що їздила туди.

– Два дні тому не призначали Ситникові побачення там же?

– Ні, як могла!

Дробаха обійшов стіл і зайняв своє місце. Заперечив:

– Могли, громадянко Ютковська. Мені вам важко повірити, та, на жаль, поки що мушу. Тепер от що: ви заходили колись до видавництва “Кристал”?

Ютковська відповіла, не вагаючись:

– Ніколи.

– Але ж знали, що Ситник працює там?

– Він не робив з цього таємниці.

– А Бурнусову було відомо, що ви зустрічаєтесь із Ситником?

– Колись він побачив нас на Хрещатику.

– А як поставився до цього?

– Влаштував скандал.

– А Ситник?

– Він любив мене й сказав, що не відступиться.

– Бурнусов погрожував йому?

– Ще й як! – Розалія пожвавішала, й Хаблак подумав, що їй зовсім не шкода Бурнусова, взагалі не шкода нікого, закохана лише в себе й цінує тільки власне благополуччя – певно, зараз почне топити Бурнусова. Так воно й сталося. Ютковська витягнула ще одну сигарету, поспішливо прикурила – либонь, за цей час прийняла остаточне рішення – і мовила:

– Жека сказав, що вб’є Олега.

– Тоді ж, під час скандалу на Хрещатику?

– І тоді, і пізніше. Однак я не надавала цьому значення. Але ж тепер… Невже це він?

Отак швидко, за кілька секунд продала, плюнула й розтерла не вагаючись… Адже ж не знала, що міліція має проти Бурнусова неспростовні докази і що того вже заарештовано.

– Так і запишемо, – якось сумно констатував Дробаха. Хаблак розуміюче зиркнув на нього: завжди сумно стикатися з людською підлотою, та ще в такому оголеному вигляді.

– А Бурнусов знав, що Ситники мають дачу на Русанівських садах? – запитав Хаблак.

Ютковська задумалася на мить: видно, зважувала, як відповісти. Зрештою, визнала за краще не відповідати нічого.

– Мені це невідомо, – запевнила, – може, й довідався від когось.

– Де мешкають ваші батьки? – поцікавився Дробаха.

– В Миронівці, Київської області.

– Крім тітки, маєте родичів у Києві?

І знову Ютковська завагалася на якусь мить. Але відповіла твердо:

– Ні, не маю.

Дробаха підсунув їй протокол.

– Прочитайте уважно й підпишіть, – попросив. – Якщо, звичайно, згодні з записаним.

Коли Ютковська пішла, Дробаха дістав з шафи чисті склянки, налив Хаблакові й собі крутого чаю, насипав у свою склянку аж чотири ложечки цукру, довго розмішував, нарешті запитав:

– Ну як, сподобалась?

– Я з нею танцював у ресторані, – посміхнувся капітан, – і знаю її трохи краще.

– Все їй бог дав, крім душі.

– Таким, кажуть, легше жити.

– І ви вірите в це? – зовсім щиро здивувався Дробаха.

– Кажуть, – уточнив Хаблак, – це не я кажу, а інші. Не заздрю тому, хто потрапить до її тенет.

– Не один… – Дробаха подмухав на пальці. – Не один там буде, капітане, бо на такі коліна та інші принади клюнути легко. І вона це добре знає.

– Тоді для чого їй Бурнусов? Навряд чи хотіла жити з ним.

– Звичайно. Їй і Ситник не потрібний. Хлопець видний, покрутила трохи й кинула. Розалія Ютковська знайде собі кращу партію. Вбіленого сивиною, з грошима, автомобілем і дачею. А з Бурнусовим їздитиме до ресторанів.

– Це вона подзвонила Ситникові, – переконливо мовив Хаблак, – і запропонувала зустрітися на дачі.

– Як міг вийти на неї одесит? – завагався Дробаха. – І де чаша?

– Переконаний, що Ютковська не випадково познайомилася з Ситником.

– Не кажіть. Вже кілька місяців зустрічаються, а ситуація з чашею виникла цими днями…

– Хтось спритно скористався з їхнього знайомства.

– Крота ви майже виключаєте?

– Він зовсім інша людина… І якщо навіть я повірив йому, то…

– Буває, Сергію Антоновичу, ніщо не чуже людям, навіть таким законникам, як ми з вами.

– Ютковська! – вперто нахилив голову Хаблак. – Зараз за нею пішли наші хлопці. Цікаво, що вчинить?

– Вона дівчина розумна й обачлива.

– Певно, обачлива. І не простий пішак. Треба вивчити коло її знайомств.

– Чудова в неї робота, – поморщився Дробаха, – сів клієнт у крісло, поголила, пішов… Десятки людей за день… І з кожним побалакає, кожному посміхнеться, а про що говорять – дзуськи дізнаєшся.

– Отож, – погодився Хаблак. – Але там новий завідуючий. Молодий і талановитий, брав участь у конкурсі перукарів у Варшаві. Напевно, комсомолець, і я спробую з ним порозумітися.

– А як з одеситами?

Хаблак витягнув з паки папірця, подав слідчому. Повідомив:

– П’ятеро одеситів жили того дня в готелі “Славутич”. Дві жінки, їх виключаємо одразу. Ще одного, Петра Андрійовича Чертова, також. Вдень коли “одесит” мав розмову з Бурнусовим, сидів на колегії міністерства, потім вечеряв з товаришами. Повне алібі. А з двома не завадило б познайомитися. Віктор Юрійович Панасенко та Георгій Вікторович Макогон. Панасенко працює в порту інженером, Макогон – барменом у готелі “Моряк”. Я думаю, зробимо так: зараз Зозуля зателефонує одеським колегам, вони дістануть нам фотографії Панасенка та Макогона, покажемо їх Бурнусову – може, когось і впізнає. А я – до перукарні. Заскочу тільки в управління.

Поки Хаблак добирався до карного розшуку, туди надійшли перші повідомлення від оперативників, котрі стежили за Ютковською. Після розмови з Дробахою Розалія подалася до Бурнусова, розмовляла з Жекиною сусідкою, певно, дізналася про його арешт і одразу подзвонила комусь з телефону-автомата. Потім поїхала додому. Телефону в неї на квартирі не було, отже, зв’язок із зовнішнім світом могла підтримувати лише через тітку.

Завідуючого перукарнею викликали до міського управління побутового обслуговування. Був він людиною справді молодою, років двадцяти п’яти, не більше – чорнявий, усміхнений, рожевощокий, либонь, все у житті тішило його, зрештою, воно поки що тільки посміхалося йому: в такому віці стати завідуючим, з’їздити до Варшави й зайняти там друге місце на конкурсі, бути обраним секретарем комсомольської організації управління… Завідуючий люб’язно посміхнувся Хаблакові, потиснув йому руку без жодної запопадливості чи здивування, назвався:

– Яцків Михайло Гнатович.

Серйозно, не перебиваючи й нічого не уточнюючи, вислухав капітана й заявив дещо пишномовно:

– Спробуємо допомогти вам, товаришу Хаблак. Силами громадськості.

– Але так, щоб Ютковська ні про що не дізналася.

– Не з лика шиті, – посміхнувся, як на капітанову думку, задерикувато й самовпевнено.

– І обережно з Вітою Як її прізвище? Зубач? Так-от, Вікторія Зубач, наскільки мені відомо, подруга Ютковської і може поінформувати її.

– Мені це також відомо… – зауважив Яцків. – Хто з ким товаришує в перукарні, хто – навпаки.

– Вибачте.

– Чого ж вибачатися? Це мій обов’язок.

Хаблак залишив Яцкову свій номер телефону й повернувся до управління. Ще в коридорі його перепинив Зозуля й повідомив, що фотографії Панасенка та Макогона одеські товариші перешлють тригодинним рейсом – пів на п’яту вони будуть у Жулянах.

– Давай на п’яту сюди Бурнусова, – розпорядився Хаблак і пішов до Каштанова. Полковника не застав. Посидів трохи в приймальній, жартуючи з новою секретаркою Сонею. Вона недавно працювала в розшуку і все сприймала на віру, навіть зовсім неправдоподібні байки.

– Кажуть, капітане, що ви знайшли убивцю? – Соня округлила й так круглі голубі наївні очі. – І як це вам удалося?

– Постріляли трохи, не хотів здаватися, нах-хаба! – пояснив Хаблак зовсім серйозно. – Ледь не пробив благородне Зозулине серце.

– Невже, – сплеснула долонями, – невже ви так ризикували?

– А ми ризикуємо щодня. Я б сказав, щохвилини.

– І ви справді стріляли в нього?

– Для чого ж нам дають пістолети? Але Зозуля кинувся на злочинця, як лев, і обеззброїв.

– Він видається таким скромним…

– Бачите, насправді герой, і серце в нього героїчне. Одержить нагороду.

– Орден?

– Ну, орден не орден, а медаль чи іменний годинник.

– Він завжди подобався мені.

– По-моєму, Сонечко, ви йому більше.

Секретарчині щоки порожевішали від задоволення.

– Невже?

– Він сам мені признався. – Звичайно, ніхто Хаблакові не признавався, але всі в управлінні знали, що Зозуля задивляється на Соню, і капітан вважав, що робить конче корисну й необхідну справу. – Казав: якщо б міг, присвятив би цей подвиг вам.

– Жартуєте! – недовірливо війнула віями Соня, та дивилася серйозно, і Хаблак, щиро переконаний, що прожив день недаремно, ретирувався з приймальні.

– Літак уже в повітрі, і я їду в Жуляни, – сказав йому в кабінеті Зозуля.

– Зазирни до Соні.

Лейтенант почервонів.

– Полковник викликає?

– Ні, полковникова.

– Смієшся?

– Аніскілечки. Колись ти обов’язково станеш полковником, а Соня, відповідно, полковниковою.

– Робити вам усім нема чого.

– Роботи в нас з тобою досить, а до Соні зазирни.

– Ну тебе! – Зозуля вдав, що розсердився, однак Хаблак був упевнений, що не мине приймальні.

Через годину лейтенант привіз дві фотографії. Першу Хаблак одразу відклав.

– Бармен? – запитав.

– Точно.

– Так я й знав.

З фотографії дивився чоловік з хрящуватими вухами й зморшкуватим чолом. Такий, як описав його Бурнусов.

Зозуля розклав фотографії на столі. Десяток знімків, серед яких були фотографії Панасенка та Макогона.

Бурнусов зайшов до їхньої кімнати, якось злодійкувато озирнувся на конвоїра і понятих, що примостилися біля стіни, й відразу попросив закурити. Капітан витягнув зі столу ароматне “Золоте руно”, Жека наче ненавмисне взяв одразу дві сигарети, жадібно затягнувся, і обличчя в нього Посвітлішало.

Хаблак запросив його до столу. Бурнусов лише зиркнув на фотографії і одразу тицьнув пальцем у знімок Макогона.

– Він! – вигукнув з торжеством, немов брав участь у серйозній операції і вже затримав злочинця. – Він, сука, звів мене з пуття й підмовив до злочину. І я радий, що ви знайшли його.

Хаблак подумав: ще секунда, і Жека почне співати дифірамби працівникам міліції. Обірвав Бурнусова:

– Ви твердите, що на цьому знімку зображена людина, яка підмовила вас убити Ситника й заплатила за це чотири тисячі карбованців?

– Він, падло! – ще раз затягнувся сигаретним димом Бурнусов і струсив попіл просто на підлогу.

Зозуля склав протокол, і Бурнусова вивели. Хаблак відпустив понятих і Подзвонив Дробасі.. Доповідав про зроблене і уявляв, як Слідчий тримає лівою рукою трубку, а нігті правиці нервово полірує об лацкан піджака.

– Життя дивовижне й чудове, – нарешті тихо засміявся Дробаха, і капітан міг дати голову на відсіч, що цієї миті слідчий дмухає на кінчики пальців.

– Дивовижне! – погодився Хаблак. – А також, як ви зовсім справедливо зволили зазначити, чудове. Цілком поділяю ваші думки.

Але Слідчий не образився на іронію, можливо, навіть зовсім не помітив її.

– Порадьтеся з Михайлом Карповичем, – сказав, – гадаю, вам слід завтра вранці вилетіти в Одесу. Для персонального знайомства з вельми нешановним громадянином Макогоном.

– Тільки для знайомства, – підтвердив Хаблак. – Брати його передчасно.

– Ні-ні… Ми ж не знаємо, де чаша. Походіть навколо Макогона, придивіться до сучого сина, подихайте його повітрям.

– Випийте з ним по келиху коньяку…

– І це не виключено, дорогенький, він на те й бармен, щоб наливати.

– Не доливати…

– Звичайно. Бачите, чотири тисячі виклав не задумуючись, для нього чотири тисячі, як для нас з вами чотири карбованці.

– Догрався, нах-хаба, – вигукнув Хаблак, – і ми візьмемо його за барки.

– Зараз він нервує, – роздумливо мовив Дробаха. – Мабуть, уже знає про арешт Бурнусова і не може не нервувати.

– Але ж вважає, що не залишив слідів.

– Все одно, на душі в нього неспокійно. Будьте обережні, Сергію Антоновичу, Макогон тепер і свою тінь підозрює. Не шукайте з ним прямих контактів. А якщо дізнається, що ви з Києва…

– Ну, що ви! – перебив Хаблак. – Директор магазину зі Львова чи Ужгорода. Грошовита людина у відпустці, котра не від того, щоб купити якихось дві—три сотні доларів.

– Гаразд, – схвалив Дробаха, – вам комерційного хисту не позичати. Ютковською я займуся сам.

– Зозуля зв’яже вас із завідуючим перукарнею. Гарний хлопець і обіцяв допомогти.

– Дзвоніть з Одеси. Завтра.

– Домовились.

Хаблак поклав трубку й пішов до Каштанова.

8

Одеса зустріла Хаблака холодним осіннім дощем. Старший лейтенант Волошин, який чекав Хаблака в аеропорту, пояснив: тільки вчора подув бора, холодний північний вітер, який налітає на Чорне море через Новоросійськ, паскуднішого вітру одесити не знають, він розгойдує море до дванадцяти балів і примушує теплолюбних мешканців південного міста одягати ледь не зимові пальта.

Капітан критично оглянув свій плащ, підбитий риб’ячим хутром, модний світлий плащ з погончиками й різними нікельованими цяцьками, котрий і личить носити заможному львівському торгашеві, Волошин заспокоїв його: мовляв, зимові пальта – гіпербола і ніхто в Одесі – він має на увазі лише справжніх одеситів – не дозволить собі в жовтні вийти на Дерибасівську в шубі. То більше, бора скоро вщухне і знову на одеському синьому небі сяятиме жарке сонце. Він так і сказав: на одеському синьому небі, і Хаблак зрозумів, що має справу з корінним одеситом. Це влаштовувало капітана: в славетному причорноморському місті хоч і бував, однак знав його погано і сподівався на допомогу старшого лейтенанта.

Волошин повідомив, що номер у готелі “Моряк” зарезервований. Дзвонили туди, як і годиться, з міського торговельного відділу, отже, в готелі всі знатимуть, що Хаблак – якесь цабе з торговельного світу; тили йому забезпечені, решта залежить від нього, а якщо знадобиться допомога – залишив номер телефону й поставив до відома, що з восьмої до десятої вечора про всяк випадок сидітиме в барі.

Просторий засклений хол готелю вразив Хаблака якоюсь офіційністю й холодом: холодно тут було й в прямому смислі слова, палити ще не почали, а клятий бора видував тепло й грюкав скляними дверима так, що Хаблак дивувався, як ще вигримувало скло.

Капітан віддав адміністратору документи й уважно роззирнувся довкола. Просто з вестибюля ведуть круті сходи, вкриті, як і годиться, килимовою доріжкою. Ліворуч коридор – там, згідно позначок, перукарня і ще якісь господарські приміщення. У хол виходили й скляні двері бару – ще замкнені, – бар відчинявся о дванадцятій. Хаблак зиркнув на годинник: приблизно хвилин через сорок він побачить Макогона – людину з хрящуватими вухами й чолом мислителя, великим і зморшкуватим, за яким чомусь ховаються зовсім чорні й низькі думки.

Номер виявився невеличким, проте затишним і зовсім не холодним, видно, бора ще не встиг вистудити його.

Капітан повільно розклав речі, мав нарешті досить часу, це траплялося не так уже й часто, і він насолоджувався повільним плином хвилин. У Києві вони летіли, поспішали, обганяли одна одну, разом з ними поспішав і він, весь час боячись не встигнути, а тут хвилини наче зупинилися, тепер Хаблак мусив підганяти їх, однак не робив цього, бо знав, що, можливо, скоро вони знов полетять з неймовірною швидкістю і він, як завжди, не встигатиме за ними.

Хаблак зав’язав строкату польську краватку й одягнув чорний шкіряний піджак, цей піджак з неймовірними труднощами дістала йому Марина, а він носив його недбало, наче й не було цих труднощів і наче все життя носив лише модний і дорогий одяг. Згадав свій ще, здається, зовсім недавній студентський благенький костюмчик, він ходив з хлопцями розвантажувати вагони й придбав найдешевший костюм, але й тепер той костюм видається йому розкішним – сірий, з полиском, вовною там і не пахло, навіть напіввовною, чиста синтетика, проте як дивилися на Сергія дівчата на вечорі в гуртожитку – модний і трохи гордовитий, а може, ця пиха йшла від сором’язливості й незручності: все ж костюм сковував йому рухи.

А зараз він носить чорний шкіряний піджак, як людина, котра дивиться на життя з висоти своєї промтоварної величі.

У барі було вже зайнято кілька столиків: біля стійки сиділи троє невизначеного віку чоловіків у твідових піджаках, один – у замшевій куртці, дві розмальовані дівчини тягнули через соломинки коктейлі у кутку й літня жінка, певно, працівниця готелю, квапливо сьорбала каву.

Бармен стояв за стійкою: у білій акуратно випрасуваній куртці й чорній бабочці, справді мав високе чоло і, якщо б не приплюснутий ніс і запалі очі, скидався б на професора. Він зиркнув на Хаблака байдуже, та очі мав чіпкі, і капітан зрозумів, що Макогон запам’ятав його.

Хаблак замовив чарку коньяку й чорну каву, зайняв порожній столик між стійкою і компанією в твідових піджаках – сьорбнув кави, пахуча гірка рідина обпалила піднебіння: кава виявилась ароматною й міцною, справжньою кавою по-турецьки.

Компанія за сусіднім столиком, видно, добре знала бармена, бо чоловік у замшевій куртці помахав рукою й гукнув:

– Гоша!

Він показав три пальці, і Макогон одразу приніс їм три келихи коньяку, посміхнувся приязно – перемовилися кількома словами, й бармен поніс брудний посуд за прилавок.

Хаблак прислухався до розмови сусідів. Нічого цікавого: один розповідав, як їздив улітку теплоходом до Сочі, яке пиво було в барі, про сухумського знайомого, котрий зустрів їх – чудовий грузин, він возив їх у власних “Жигулях” по Кавказу..

Інші підтакували, ділилися своїми враженнями про поїздки – звичайне базікання трохи підпилих чоловіків.

Одна з дівчат, що сиділи навскіс через зал, кидала на Хаблака виразні погляди, кілька разів вони схрестилися, і дівчина відверто посміхнулася капітанові. Було їй років за двадцять, гарненька, у червоних чоботах на високих підборах і закочених над ними по-стильному джинсах.

Рішучими кроками, просто у плащі й капелюсі, зал перетнув чоловік з сивими скронями. Бармен перегнувся до нього, вони пошепотілися, й Макогон пропустив чоловіка до кімнати за стійкою. Певно, велася якась ділова розмова, бо Макогона не було хвилин десять, якийсь відвідувач уже нетерпляче постукував монетою по стійці. Нарешті бармен з’явився, обслужив клієнта й почав перетирати келихи, але той, хто завітав до нього, так і не вийшов. Раптом Хаблак побачив його за скляними дверима, що виходили до вестибюля: отже, з кімнати за баром є ще один вихід, і Гоша випустив відвідувача через нього.

Хаблак замовив собі ще чашечку кави: це давало йому можливість просидіти в барі зайвих півгодини.

Дівчині в закочених джинсах, либонь, набридло безрезультатно стріляти в капітана очима, – подружки підвелися і, супроводжувані поглядами чоловіків, вийшли з бару.

За сусіднім столиком хтось відпустив на їхню адресу не дуже респектабельний жарт. Бармен пішов до своєї кімнатки. Минуло кілька хвилин – не з’являвся. Хаблак підійшов до стійки, удав, що розглядає виставлені пляшки, й прислухався. Через відчинені двері чулися голоси, отже, другий відвідувач Макогона був обережніший, зайшов просто до підсобки – певно, існував якийсь сигнал чи Гоша помітив його через скляні двері, коли той проходив вестибюлем.

Хаблак вийшов до туалету. Затримався в коридорі й побачив другого Гошиного клієнта: хлопець років під тридцять з довгими бачками й вусами, що звисали до підборіддя, – нічого не скажеш, модерний хлопець, самовпевнений і нахабнуватий.

За півгодини – двоє відвідувачів, відзначив капітан. Правда, могли бути просто знайомі, що зазирнули для дружньої бесіди, але сумнівно: перекинутися кількома словами можна і в залі, зовсім не обов’язково усамітнюватися в комірчині.

Хаблак подумав: якщо й далі сидітиме самотній в барі, приверне Гошину увагу, – вирішив пройтися по місту й пообідати, тим більше, що дощ ущух і тільки сердиті пориви вітру метлялися одеськими вулицями, зриваючи з дерев пожухле листя.

Чекаючи тролейбуса, капітан підняв комір плаща й підставив вітрові спину! Побачив, як з готелю вийшла знайома дівчина в червоних чоботях і такій же червоній куртці з білим хутряним коміром. Перетнула вулицю просто до капітана, немов справді були давніми знайомими, та зупинилася за два кроки й повернулася спиною, виглядаючи тролейбус. Машина підійшла невдовзі, Хаблак пропустив уперед дівчину, вона озирнулася й посміхнулася так, як у барі – визивно й заохочуюче, і капітан подумав, що знайомство з нею може виявитися корисним. Він сів поруч дівчини – тролейбус у цей денний час ішов напівпорожній – і запитав просто, буцім уже зустрічалися не раз:

– Ви живете в “Моряку”?

Дівчина завчено стрельнула на нього очима. Не відповіла й сама запитала:

– А ви звідки?

– Із Львова.

– Гарне місто.

– Дуже гарне, але таких дівчат малувато.

– Яких?

– Схожих на вас.

– Скажете!..

– Чесно.

– Надовго до Одеси?

– Відпустка… – відповів невизначено. – А як вас звати?

– Люда.

– А мене Сергієм. – Зиркнув скоса на дівчину й вирішив, що особливі церемонії тут не потрібні. – Маєте вільний час? – запитав.

– А для чого?

– Може, пообідали б разом. Я погано знаю Одесу.

Люда удала, що розмірковує.

– Я, правда, домовилася з подругою…

– Подруга почекає.

– Незручно.

– А зручно кидати самотнього чоловіка в незнайомому місті?

– Ну, якщо самотнього… – Дівчина поклала руку Хаблакові на плече. – І куди ми поїдемо?

“Отак би одразу…” – подумав капітан.

Вони вийшли в центрі міста, й Люда повела його до найкращого, як вона висловилася, ресторану в готелі “Одеса”. Хаблак подумав, що його бюджет недовго витримає такі відвідини, та вимушений був змиритися. Люда замовила собі курчата-табака, Хаблак сказав, що курчата йому вже давно набридли, попросив дешевший шашлик і пляшку червоного сухого вина. Люда намагалася вставити щось про коньяк, та капітан пояснив, що коньяк, каву й, можливо, шампанське вони питимуть увечері в Гошиному барі. Вміло переключивши розмову на Гошу, капітан мало не одразу дізнався, що Люда – постійна відвідувачка “Моряка”, а в барі вечорами збираються, як вона висловилася, ділові люди і що там вирішуються різні справи, в основному стосовно купівлі й продажу. Хаблак пояснив, що він сам має безпосереднє відношення до цієї сфери людської діяльності, що він – директор магазину. З задоволенням побачив, як Люда здивовано закліпала наклеєними віями.

Звичайно, капітан не мав наміру вбивати з Людою час від обіду до вечора, коли починається година пік у Гошиному барі. Вони домовилися зустрітися в готелі, й капітан поїхав до карного розшуку. Швидко вточнив з Волошиним наступний план дій і повернувся до готелю. До бару вирішив не заходити, щоб не привертати зайву увагу, постояв під душем і завалився в ліжко – мав свіжу роман-газету. Не так уже й часто міг вдень розкошувати в м’якому ліжку, на накрохмалених простирадлах, слухати музику з готельного репродуктора й читати улюбленого письменника…

А потім навіть цікавий роман не врятував капітана: заснув і спав, легко дихаючи, цілу годину чи трохи більше, і снилися йому зовсім не Гоша й не Люда з наклеєними віями, снилося йому море, не грізне й бурхливе, над яким несеться бора, а літнє й лагідне – і дельфіни стрибали над ним.

Сон був приємний, а пробудження непомітне. Хаблак мав ще досить часу, поголився, обтер обличчя одеколоном “Ваан Тоомас”, подумавши, що, звичайно, старий естонський капітан Тоомас навряд чи вживав будь-які парфуми, пахло від нього конем і шкірою, і він не стежив за своєю зовнішністю так, як нинішні капітани.

Але ж сьогодні він не капітан, а торгаш, гендляр, правда, вищого лету, й від нього мусить відповідно пахнути.