Текст книги "Скіфська чаша"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)

Директор застережливо похитав головою, видно, йому не дуже подобалася категоричність секретаря – той зрозумів його, але вперто махнув рукою й вів далі:

– Так, Миколо Семеновичу, весь колектив, я кажу це зовсім свідомо, бо один якийсь негідник не може заплямувати колектив. Як кажуть, родина не без виродка, та весь колектив я нікому не дозволю гудити! – Він гостро зиркнув на Хаблака, наче той уже почав гудити видавничих працівників, і капітан, трохи образившись, заперечив:

– Ніхто не збирається кидати тінь на колектив, більше того, сподіваємось на вашу допомогу. Бо без неї, як без рук. І просимо от що… – Розповів, що треба спробувати знайти “жука”, яким учора було замкнуто електромережу.

– Зробимо, – пообіцяв Петренко, – зараз попрошу працівників, а ми з Даньком пошукаємо на клумбах.

Він підвівся різко, взагалі робив усе енергійно, певно, для нього не існувало дрібниць, звик ставитися до всього серйозно, і це сподобалося Хаблакові.

Капітан доручив Зозулі обійти сусідні будинки і опитати їх мешканців, а сам приєднався до Петренка з Даньком. Спочатку вони ще раз обдивилися газони між видавничим будинком і тротуаром, учора вже шукали тут при світлі автомобільних фар, та Хаблак цілком резонно вирішив, що в темряві могли чогось і не помітити На жаль, пошуки нічого не дали: кілька недокурків, зіжмакана пачка сигарет “Славутич”, фольга від шоколаду – власне, все.

У дворі між клумбами грали діти, вони з подивом дивилися, як троє дядьків вишукують щось на газонах і клумбах. Одна дівчинка з бантами в задерикуватих кісках осудливо глянула на Хаблака й мовила докірливо:

– По клумбах ходити заборонено!

Капітан запобігливо зиркнув у суворі голубі оченята.

– Звичайно, заборонено, – охоче погодився, – однак ми не ходимо, а шукаємо.

– Що? – запитала негайно, і Хаблак не наважився не відповісти.

– “Жука”, – одказав чесно.

Дівчина недовірливо похитала головою.

– Так я й повірила…

– Чому ж?

– Тут жуків знаєте скільки! Он… – тицьнула пальцем у якусь кузьку, що повзла асфальтом у неї під ногами.

Хаблак розвів руки: що міг пояснити цій не по роках серйозній і допитливій істоті?

– Ми шукаємо іншого… – одповів не дуже переконливо.

– Покажете?

– Якщо знайдемо, обов’язково, – пообіцяв капітан зовсім щиро, і дівчинка, задоволена розмовою, побігла до подруг.

Хаблак задивився, як стрибає дитина і як хилитаються в неї кіски з рожевими бантиками, стояв і думав, що скоро і в них з Мариною буде дитина, можливо, така ж серйозна й допитлива – Марина хоче дівчинку, а якщо хоче Марина, то хоче й він, справді, що може бути краще за таку білявку з рожевими бантами?

Хаблак зітхнув і нахилився над квітами – ціла клумба червоної сальвії, вона цвіте аж до морозів, красива й невибаглива квітка, он поруч цинії вже прив’яли, а сальвія ще, здається, лише набирає сили.

– Ідіть-но сюди, капітане, – почув нараз і побачив, як махає йому руками з сусідньої клумби Данько. Присів серед прив’ялих циній, втупився у щось і махає руками. – Здається, знайшов!..

Хаблак двома пружними кроками перетнув асфальтовану доріжку, підійшов до Данька. Розгорнув пожовклі квіти й побачив серед них штепсель. Звичайний штепсель з обгорілими контактами.

Данько потягнувся, щоб узяти, та капітан перехопив його руку. Хлопець зиркнув здивовано, але Хаблак не став нічого пояснювати, витягнув хусточку і взяв нею штепсель обережно, наче він міг розсипатися в руках.

– Відбитки пальців? – збагнув Данько й підморгнув Хаблакові по-змовницьки.

– Угу… – промимрив капітан. Понюхав штепсель – від нього пахло різко паленим, як учора з розетки, й горілий дріт, яким були з’єднані контакти, встиг підгоріти й почорніти.

Підійшов Петренко. Цікаво зиркнув на знахідку.

– Перший успіх? – запитав. – Даньку завжди щастить.

– Так уже й щастить… – заперечив той, проте посміхнувся відкрито й радісно, спростовував цією посмішкою свої ж слова.

– Пестунчик долі! – не здався Петренко. Зиркнув на Хаблака своїми пронизливими очима, запитав: – А тепер слід встановити, звідки штепсель?

Капітан подумав, що одне задоволення мати справу з такими тямущими хлопцями.

– Точно, – ствердив. – Ви читаєте мої думки. Можливо, цей штепсель узятий десь у видавництві.

– Сумніваюсь, – похитав головою Данько. – Треба вже зовсім не мати голови…

– Е-е, навіть досвідчені злодії припускаються таких помилок.

– Вам видніше, – охоче погодився Данько. – Зараз передивимося всі настільні лампи. А в коректорській та виробничому відділі ще й електроплитки.

– Електрочайник у молодших редакторів, – додав Петренко. – Може, в когось штепселя й нема.

Хаблак загорнув знахідку в хусточку, вони піднялися на другий поверх – хлопці пішли оглядати електроприлади й лампи, а капітан зазирнув до директора. Вони домовилися, що той намалює схему розташування меблів у кабінеті під час учорашньої зустрічі з археологом. І позначить, хто де сидів.

Особливо цікавило Хаблака, хто займав стілець поруч відчиненого вікна. Виявилось: завідуючий одним з відділів видавництва Панас Сергійович Балясний. Хаблак попросив покликати його, і буквально через кілька хвилин до кабінету зазирнув літній лисуватий чоловік – повновидий і огрядний, з подвійним підборіддям і досить великим черевом. Він, правда, намагався затягнути його паском, але черево вивалювалося, напинаючи сорочку, Балясний соромився цього, весь час поправляв піджак і, сівши, склав руки так, щоб долонями затулити низ живота.

Хаблак вказав на стілець під вікном і запитав:

– Вчора ввечері ви сиділи на ньому?

– Так… – відповів, і переплетені на череві пальці заворушилися. – Але я не розумію вас: невже гадаєте?..

– Ні, – рішуче поклав край його тривозі Хаблак. – Звичайно, ні, шановний Панасе Сергійовичу, однак нам треба з’ясувати, хто відчинив вікно й коли. До речі, ви весь час сиділи на цьому місці?

– Так, спочатку й до того моменту… Ну, з чашею…

– Коли згасло світло?

– Поки не запалили сірник, – уточнив Балясний.

– Скільки минуло часу відтоді, коли згасло світло, й до того, як Данько запалив сірник?

Хаблак знав, що саме Данько запалив першого сірника, потім палили ще, хто й коли, важко було встановити, але першого запалив саме Даиько.

Балясний трохи подумав. Відповів не зовсім упевнено:

– Гадаю, півхвилини… Може, трохи більше…

Ніхто не міг відповісти точно, скільки часу мав у своєму розпорядженні злодій. Одні казали: секунд двадцять, інші – близько хвилини. Данько вважав – тридцять – тридцять п’ять секунд. І ось Балясний підтверджає це.

Півхвилини – зовсім небагато, й розрахунок у злодія мусив бути точний.

– Коли згасло світло, ніхто не підходив до вікна? – запитав Хаблак. – Адже тільки біля вас було розчинене?

– Так, єдине розчинене вікно. І, по-моєму, ніхто в темряві до мене не наближався.

Хаблак підійшов до столу, на якому вчора стояла скіфська чаша.

– Пересядьте, будь ласка, на той стілець, де сиділи ввечері, – попросив.

Балясний зітхнув чомусь жалібно й пересів – обережно, на край стільця.

Хаблак прикинув на око відстань від столу до вікна.

– Приблизно чотири метри, – констатував. Переміряв кроками. – Так, чотири метри. За тридцять секунд можна було тихенько підскочити до столу, схопити чашу й викинути її в розчинене вікно?

– Можна, – ствердив директор.

– І я так гадаю. – Хаблак сів на якийсь стілець попід стіною, зиркнув на годинник, витримав три – чотири секунди, рвучко підвівся, ступив кілька пружних кроків до столу, удав, що схопив щось на ньому, повернувся до вікна, ступив ще крок, розмахнувся, ніби викинув у нього, й зиркнув на годинник. – Ще шість секунд… Разом десять. Накинемо три – чотири секунди, щоб непомітно повернутися на своє місце. Навіть штовхнути сусіда, аби потім підтвердів: сидів увесь час і не підводився зі стільця.

– Ризиковано, – заперечив директор, – міг промахнутися, розбити вікно, наробити галасу.

Балясний якось винувато посміхнувся й додав:

– Ніхто не міг викинути чашу у вікно.

– Це чому ж? – різко обернувся до нього Хаблак.

– Бо вікно в цей час закрили шторою. Точніше – всі вікна. Хоролевський демонстрував фільм, а на вулиці – ліхтарі…

– Але ж, може, не закрили зовсім? – У Хаблака ще жевріла якась надія.

– Ну, як – залишилося приблизно на долоню. – Балясний підвів м’яку спітнілу руку. – У таку щілину чашу ледь просунеш. А я там усе ж сидів поруч і неодмінно помітив би…

У Хаблака на мить ворухнулася неприязнь до цього череваня: їхня перша, так гарно вибудувана версія одразу лопнула, як мильна булька, – й сліду не лишилося.

Але чому він сердиться на Балясного? Дякувати треба чоловікові, що розслідування не пішло хибним шляхом. Скільки часу могли б змарнувати!

“А якщо він сам?” – на мить ворухнулася думка, проте капітан одразу відкинув її як недостойну. Якщо Балясний був би причетний до крадіжки чаші, неодмінно ухопився б за Зозулину версію, вона, так би мовити, працювала на нього. Та й який розумний злодій дасть запідозрити себе одразу? А те, що він має справу з людиною розумною й далекоглядною, Хаблак відчував інтуїтивно – певно, вона продумала свої дії не на один десяток кроків уперед.

Хаблак відпустив Балясного. Директор дивився на нього запитувально, однак що міг сказати йому капітан? Що розслідування поки що, фактично, не зрушилося з місця?

До кабінету зазирнув Петренко. Хаблак подивився на нього з надією, проте парторг у відповідь лише знизав плечима. І все ж він приніс добру звістку.

– Здається, ми знайшли, звідки поцуплено той злощасний штепсель, – повідомив, правда, не дуже впевнено. – З лампи Юхима Сидоровича.

– Крота? – швидко уточнив Хаблак. – Завгоспа?

– Саме так, – нахилив голову Петренко, – і Данько там зараз з’ясовує стосунки…

Хаблак не дослухав його: вискочив з кабінету й швидко попрямував до завгоспової комори. Ще на підході до неї почув збуджені голоси й покрутив головою: даремно, ох, даремно Данько лається із завгоспом – теж мені доморощений слідчий, і для чого втручатися не в свої справи?

Кріт сидів, втиснувшись у пряму спинку стільця, окуляри в нього зсунулися на кінчик носа, дивився короткозоро й зацьковано, навіть простягнув руки вперед з розчепіреними пальцями, буцім збирався боронитися чи принаймні не підпустити до себе розгніваного Данька.

А той тримав у руці лампу, погойдував нею, і довгий чорний шнур звивався, як гадюка.

– Який штепсель? Чого чіпляєшся до мене? Тобі штепсель потрібний? Разом із лампою? – Очі в Крота блищали гнівно. – Бери й котись під три чорти!

Хаблак не досить ввічливо забрав у Данька лампу. Примостився на ящику навпроти завгоспа. Данько й Петренко стояли в дверях, відгороджуючи їх від коридора.

– Розумієте, капітане, – почав Данько, – видавництво закупило нові настільні лампи років чотири тому. Усі вони мають чорні штепселі, а тут – коричневий. І явно новий.

Хаблак оглянув штепсель. Справді, новісінький, контакт ти аж виблискують жовтизною. Запитав:

– Поміняли недавно?

Завгосп мовив роздратовано, бризкаючи слиною:

– І ви такої!.. Я вже казав Данькові, знати не знаю й відати не відаю. Ну, чого причепилися з цим штепселем?

Хаблак витягнув з кишені загорнутий в хусточку чорний штепсель, знайдений на клумбі. Показав завгоспові.

– Його хтось викинув учора ввечері через вікно надвір. Перед цим зіпсувавши ним світло у видавництві.

Очі в Крота округлилися.

– Ось воно що! – вигукнув злякано. – І ви вважаєте, він од моєї лампи?

– Можливо.

– Я не міняв штепсель.

– Хто ж?

– Якби знав…

Хаблак уважно обдивився обгорілий штепсель.

– Тут збереглися відбитки пальців, – сказав і тут же поправився: – По-моєму, збереглися. Дамо сьогодні на експертизу. І доведеться взяти відбитки ваших пальців, шановний Юхиме Сидоровичу. Прошу вас під’їхати сьогодні до міського карного розшуку.

Завгосп одразу знітився.

– Ну а якщо мої відбитки? – запитав.

– Значить, ти, старий чорт, зіпсував учора електрику, – вигукнув Данько роздратовано. – А зараз придурюєшся.

Хаблак зупинив художника коротким рішучим жестом.

– Хто вам дав право ображати людину, Петре? – запитав докірливо.

– Може, я не правий? То хто ж іще? Він виготовив “жука”, а потім викинув його. Гадав: кінці у воду, а ми знайшли!

– Якщо на штепселі справді відбитки пальців громадянина Крота, – мовив Хаблак серйозно й з відтінком офіційності, – то це свідчитиме тільки про те, що штепсель від його лампи. А хто зробив “жука”, дізнаємось.

Завгосп підвів угору пальця.

– Чуєш розумну людину, Данько? – запитав з викликом. – Не кажи злодій, поки за руку не схопив!

– Схопимо, – пообіцяв Данько з викликом, але Петренко поклав йому руку на плече, закликаючи заспокоїтися.

– Ваша кімната замикається? – запитав Хаблак Юхима Сидоровича.

– Звичайно. Всі кімнати у видавництві замикаються.

– І ключі висять на дошці у вахтера?

– Так.

– А буває, що ви виходите, не замкнувши за собою двері?

– Звичайно, чого ж кожного разу замикати? Тут у мене стіл та стілець, більше нічого. Комору замикаю, там видавниче майно, його належить замикати, а тут що? Тут нічого не візьмеш.

– Нікому не позичали лампу?

– А у нас в усіх кімнатах є. Чого-чого, а ламп вистачає.

– Може, хтось сам забрав?

– І я так вважаю. Забрав і замінив штепсель.

– Ти нам голову не задурюй! – не витримав Данько.

Хаблак вимушений був осмикнути його.

– Дуже прошу вас не заважати, – попросив.

– Але ж прямий доказ: штепсель з його лампи!

– Не прямий, а побічний. Обвинувачення не може грунтуватися на таких доказах.

– Мені ваша юридична еквілібристика ні до чого!

– А я – представник закону й прошу його поважати! – несподівано розсердився Хаблак. Він узяв у завгоспа газету й загорнув у неї лампу. Побачив з-за Петренкового плеча збуджене Зозулине обличчя. “Щось рознюхав лейтенант”, – подумав і, вибачившись, підвівся з ящика.

Данько дивився на нього розчаровано. Певно, гадав, що капітан коли й не затримає Крота, вживе до нього якихось санкцій, візьме хоча б підписку про невиїзд. Але Хаблак тільки нагадав:

– То прошу вас, Юхиме Сидоровичу, десь через годину підскочити до нас. Адресу знаєте?

Кріт нічого не відповів, лише похмуро кивнув, та капітан не звернув увагу на його нечемність. Зрештою, він не може вимагати, щоб кожен знімав перед міліцією капелюх.

Зозуля спритно відтиснув Хаблака від видавничих працівників, зашепотів гаряче на вухо:

– Знайшов двох… Одна бабуся сиділа з дитиною на лавці серед клумб, друга з вікна помітила… Білу двадцять четверту “Волгу”. Машина стояла під будинком, і бабка твердить, що хтось з видавництва до неї підходив. Якийсь чоловік… Приблизно в той же час, коли погасло світло.

Повідомлення було варте уваги, і Хаблак відреагував на нього одразу:

– Де бабуся? – запитав.

Зозуля тицьнув пальцем у підлогу.

– Внизу з онукою.

Вона сиділа на лавці біля червоно-оксамитових сальвій у теплому пальті й м’яких, на хутрі, черевиках, хоч сонце припікало зовсім по-літньому й повітря прогрілося градусів до вісімнадцяти.

Бабуся мала років сімдесят. Закуталася в на диво барвисту й велику хустку з яскравими різнокольоровими трояндами на темному тлі, – такими хустками пишатися гарним дівчатам та молодицям, а тут з-під неї виглядали зовсім сиві пасма, і зав’язана вона була під зморшкуватим, гострим від старості підборіддям. Проте очі в бабусі світилися зовсім по-молодечому, не старечі втомлені очі, а живі й допитливі, й Хаблак трохи зрозумів, чому ця літня жінка носить таку строкату хустку. Капітан сів поруч на лавці. Зозуля примостився з другого боку, нахилився до бабки й попросив, догідливо зазираючи їй у вічі:

– Розкажіть капітанові… Усе, що бачили.

Жінка перебрала зморшкуватими пальцями край хустки – Хаблак устиг побачити, що нігті в неї акуратно підрізані, вкриті прозорим лаком. Капітан чомусь подумав, що має справу з колишньою артисткою, котра звикла серйозно ставитися до своєї зовнішності. До того ж, либонь, не доводиться готувати обіди із щоденним чищенням картоплі, мабуть, варить онучці яйця чи манну кашу, а це, звичайно, не відбивається на манікюрі.

Хаблак мимоволі відчув неприязнь до бабки, може, тому, що згадав: Марина саме зараз, напевно, чистить картоплю, готує чоловікові обід, знає, що він полюбляє тонко нарізану, гарно підсмажену хрумку картоплю, її слід їсти гарячу зі сковорідки, та він сьогодні навряд чи вирветься на обід, увечері Марина розігріє, і картопля, від цього не втратить. Він їстиме її і дивитиметься на дружину – хіба може бути несмачною їжа, приготована нею?

Згадка про Марину розчулила Хаблака, він уже зовсім лагідно подивився на бабусю й запитав:

– Вчора ввечері ви сиділи тут і, лейтенант казав, бачили якусь білу “Волгу”. Як вас звуть і де живете?

Бабуся підібгала під себе хутряні черевики, – певно, трохи соромилася їх, – і відповіла густим, добре поставленим, зовсім не старечим голосом:

– Вікторія Анатоліївна Старицька. Я гуляю з онукою до дев’ятої – півтори години щовечора. У будь-яку погоду. І вчора гуляли, вечори зовсім літні, гріх не подихати повітрям.

Хаблак устиг подумати, що бабуся надто балакуча й слід спрямувати, розмову в точно визначене русло, однак, либонь, вона відчула те ж саме, бо нараз рішуче обірвала цю свою довгу тираду й мовила зовсім іншим діловим тоном:

– Для чого все це? Мабуть, вам нецікаво. Та й кого це може цікавити? Коротше, дивлюсь – під’їхала “Волга”. Ще фарами блиснула, стемніло вже, блиснула й зупинилася он там, де бузкові кущі. Біля рогу будинку. А чого сюди заїжджати? Діти ж грають, можна поставити машину на вулиці. Тим більше, ніхто з “Волги” не вийшов, фари шофер вимкнув, сидить і чекає когось. Я й подумала – кого? Може, дівчину? Цікаво, чи не з нашого будинку? Якій це пощастило в білій машині кататися? Та нікого… Правда, шофер, видно, терплячий, чверть години чекав, потім у видавничому будинку двері грюкнули й хлопець вискочив. Поспішав, бо ледь не біг – розчинив дверцята “Волги”, передні з цього боку, про щось з шофером перемовився і назад побіг…

Бабуся припинила гратися торочками хустки, заклала руки в кишені. Хаблак кілька секунд обмірковував почуте. Запитав, з надією зазирнувши бабці у вічі:

– Випадково не помітили: світло у видавничих вікнах у цей час не згасло?

– Ні, – не роздумувала ані миті, – вікна темні були, пізно вже й ніхто не працював, Я ще здивувалася: що тому молодикові увечері там робити?

Хаблак швидко прикинув: у двір виходили вікна видавничих кімнат, у яких під час учорашньої зустрічі з археологом нікого не було. Директорський кабінет, кімнатка завгоспа й вікно з коридора, де сиділа вахтерка, виходить на вулицю.

Але хтось з працівників міг же забути вимкнути в своїй кімнаті світло…

Уточнив:

– Згадайте, всі вікна на другому поверсі видавничого будинку були темні? Може, десь світилося?

Жінка похитала головою, однак відповіла не так упевнено, як раніше:

– Ні. Здається, ні…

– А о котрій годині вийшов з видавництва чоловік, що розмовляв з шофером білої “Волги”?

– Десь о восьмій. Вибачте, не маю годинника, та ми з Катрусею виходимо пів на восьму, потім нас о дев’ятій кличе син, – вказала головою на п’ятиповерховий будинок поруч, – то, значить, гуляли зовсім мало, коли машина під’їхала, а потім, я ж казала, з чверть години шофер, чекав когось. Виходить, десь о восьмій чи трохи раніше.

Все збігалося. Світло у видавництві згасло за п’ять хвилин до восьмої. Хаблак подумав, що бабуся спостережлива, має зірке око й зовсім ще не старечий розум. Принаймні не страждає від склерозу.

Нараз одна думка майнула в капітана, й він запитав:

– Ви сиділи на цій же лавці?

– Так.

– Двері, що ведуть з видавництва, ліворуч, – вів далі розважливо Хаблак, – отже, ви могли бачити тільки спину чоловіка, коли він ішов до “Волги”? Чи не так?

– Звичайно.

– Але ж було темно.

– Ліхтар… – кивнула бабуся на стовп, що стояв трохи осторонь.

– Могли б упізнати того чоловіка?

Подумала й похитала головою.

– Ні, ліхтар тьмяний і, знаєте, тіні…

– Ви сказали: вискочив хлопець. Отже, бачили його. Чи як визначили вік?

Бабуся засміялася.

– Це, певно, тому так сказала, що сподівалася побачити дівчину. Знаєте, на таких розкішних “Волгах” дівчата кататися дуже полюбляють. Я й подумала…

– Чоловік, котрий вийшов з видавництва, був без пальта й капелюха?

– Хто ж пальто зараз носить? Це ми вже старі кістки гріємо, а молоді що?

– Молоді? Отже, з видавництва виходила молода людина?

– Звичайно, молода. Я ж сказала: хлопець.

– Чому так вважаєте?

– Ну, знаєте, ще можу відрізнити хлопця від статечної людини. Постава й хода, так, хода в молодих зовсім інша. Відчувається легкість.

– Вибачте, ви в театрі не працювали? – поцікавився Хаблак.

– Звідки знаєте?

– Так, здогадався.

Бабуся випросталася на лавці. Сказала з гіркотою:

– В моєму віці ще грають. І взагалі, актор мусить вмерти на сцені. Але ж тепер не театри, а… – махнула рукою.

– Інтриги?.. – протягнув невизначено Хаблак.

– І не кажіть: знаєте, що таке театр!..

Хаблак знав: ця розмова може виявитися безкінечного. Рішуче перебив:

– В якому костюмі був хлопець: світлому чи темному?

Похитала головою.

– Важко сказати. В темряві, та ще й здалеку… Знаєте, ввечері все темним видається.

– Щось тримав у руках? Портфель, сумку?

– Ні.

– Я прошу пас подумати, це дуже важливо.

– А чого мені думати? Махав рукою й поспішав, знаєте, як люди поспішають, – крокував швидко.

– І нічого не ховав під піджаком?

Посміхнулася відверто глузливо:

– Не помітила.

Хаблак показав, як притискають рукою, коли намагаються щось сховати під одягом від стороннього ока. Бабуся заплющила очі уявляючи.

– Ні, – одповіла твердо, – не братиму гріха на душу. Може, щось і ніс…

– І передав шоферові “Волги”? – втрутився Зозуля. – Випадково не помітили?

– Ну, що ви, милий! Бачите, яка відстань. Та й бузкові кущі затуляють.

Хаблак подумав, що цій гостроокій колишній актрисі слід показати Власюка. Може, й впізнає. А те, що з шофером білої “Волги” спілкувався редактор Власюк, у капітана не викликало сумнівів.

Уточнив:

– Цей хлопець високий?

– Вище середнього зросту.

– Точно, – посміхнувся Хаблак, – вище середнього і худий.

– Звідки знаєте? – зиркнула насторожено.

– Не знаю, а догадуюсь.

– А-а… – махнула рукою. – Жартуєте…

– У нашій роботі жарти протипоказані, – відповів капітан зовсім серйозно. – Крім цього хлопця, ніхто не виходив з видавництва?

– Не знаю. “Волга” рушила, а ми з Катрусею пішли.

– Спасибі вам, Вікторіє Анатоліївно, можливо, ми вас ще потурбуємо. Не заперечуєте?

– Що ви, заходьте, завжди рада, ми живемо у восьмій квартирі, лейтенант уже записав.

Хаблак поклав Зозулі руку на плече. Звичайно, записав, не міг не записати – молодець лейтенант, знайшов такого цінного свідка. Цікаво, а що скаже друга жінка?

Капітан уклонився Старицькій, подумавши, що з таким театральним прізвищем можна було б ще й працювати на сцені – не кажучи вже про зовсім не старечу енергію Вікторії Анатоліївни. Але ж він не режисер, тому видніше, а може, справді інтриги?

Йшов, пропустивши вперед Зозулю, й відчував на спині погляд бабусі – гострий, оцінюючий.

“Якої тепер заспіває Власюк? – думав. – Трохи згодом ми покажемо його Старицькій, зараз порозмовляємо з другим свідком, а потім і з Власюком. Як ви зараз поводитиметесь, шановний Андрію Віталійовичу?”

Другий свідок Євгенія Яківна Лиходід мешкала в тому ж будинку, де й Старицька, – на четвертому поверсі в однокімнатній квартирі, яку займала сама. Вона розповіла про це одразу, підкресливши, що одержує персональну пенсію і має право на численні пільги, а цю квартиру їй виділили, коли ще працювала заступником директора фірми “Ранок”, – хто не знає цю фірму, нема, здається, послуг, яких би не надавала вона, а Євгенія Яківна Лиходід засновувала її.

Євгенія Яківна явно знемагала від неробства, Хаблак помітив це й ледь не злегковажив – хотів порадити господарці квартири й зараз допомагати фірмі, беручи участь в обслуговуванні населення, бавити дітей чи прибирати помешкання, та вчасно осмикнув себе: персональний пенсіонер була сповнена власної гідності, могла й образитися.

Підійшов до розчиненого вікна, через яке Лиходід помітила білу “Волгу”. Справді, місце стоянки машини проглядалося непогано. Хаблак запитав у жінки:

– Де стояла “Волга”, яку ви помітили вчора ввечері?

Лиходід перегнулася через підвіконня, уважно роздивилася, наче бачила все вперше, лише потім показала на буз-кові кущі.

– Он там, біля рогу видавничого будинку.

– Номерів не запам’ятали?

– Звідси не видно. Та й темно було.

– Біла “Волга”?

– Точно. Колись я їздила точнісінько на такій. Навіть подумала: Іван Васильович завітав. Новий директор фірми, – пояснила. – Та кому я потрібна? Колись ми ветеранів поважали, листівки писали й подарунки купували, а що він, тридцятирічний, розуміє? Одне слово – молодь…

Хаблак не зовсім поділяв украй песимістичне ставлення Євгенії Яківни до сучасної молоді, його самого в управлінні ще називали “молодим кадром”, проте не став заперечувати Подумав лише, що йому сьогодні щастить на свідків – обидві жінки при зовнішній абсолютній несхожості чимось були подібні одна до одної, либонь, невдоволенням нинішньою долею й непригаслою енергією – Старицька хоч бавила онучку, а Євгенія Яківна мешкає сама, а що може бути гірше за самотні вечори в порожній квартирі на старості років?

Хаблак швидко з’ясував, що біла “Волга” справді, як твердила й Старицька, під’їхала десь близько восьмої години і зникла хвилин через п’ятнадцять. Правда, Євгенія Яківна не бачила хлопця, який спілкувався з шофером, пояснивши, що в цей час перевдягалася.

Власне, зустріч з Євгенією Яківною не додала нічого до вже почутого, але те, що Лиходід бачила, як від’їжджала “Волга” й запам’ятала, що це сталося за кілька хвилин до восьмої (за хвилину чи дві, уточнила вона) мало дуже велике значення й зміцнило намір Хаблака одразу порозмовляти з редактором Власюком. І не просто так, як учора у видавництві, а в офіційній обстановці, в управлінні.

Капітан послав за Власюком Зозулю, а сам поїхав до карного розшуку.

Вчора Хаблак трохи заздрив Власюковим американським джинсам і жовтій шкіряній куртці, а сьогодні той з’явився у вельветовій “трійці” темно-зеленого кольору і таких же туфлях, трохи світліших, але, певно, також з Бонна чи Гамбурга. Капітан чув, що найкращі вельветові костюми шиють саме там, а може, у Франкфурті? Зрештою, це не мало значення – звідки костюм, головне, темно-зелений вельвет якось підносив Власюка, тепер Хаблак не уявляв собі Андрія Віталійовича інакше як у піжонському одязі, хоча, чесно кажучи, Власюку було ще далеко до баченого колись капітаном неймовірно “розкішного” грузина в Піцунді.

Той стояв у центрі селища біля скляного гастроному весь у шкірі: чорний довгий шкіряний піджак, чорні шкіряні брюки, черевики на високих підборах, у техаському капелюсі з широкими крисами, в картатій сорочці з краваткою-хусточкою – стояв і недбало крутив навколо вказівного пальця ключами від автомобіля з купленим у приватника брелоком. Кажуть, так на Кавказі спокушають наївних дівчат.

Хаблак посміхнувся: костюмами на нього вплинути важко, недбалими позами також – Власюк сидів на твердому казенному стільці, як у просторому м’якому фотелі: вільно поклавши ногу на ногу й погойдуючи вельветовою туфлею.

– От що, Андрію Віталійовичу, – капітан підсунув Власюкові папери, – прошу ознайомитися й розписатися, бо розмова в нас буде серйозна. Порушено кримінальну справу про зникнення скіфської чаші, і за неправдиві свідчення, згідно закону…

– Знаю, – перебив Власюк і розписався не дивлячись.

– А якщо знаєте, то прошу відповісти, з якою метою й куди ви виходили вчора з кабінету директора видавництва під час зустрічі з археологом Хоролевським?

Вельветова туфля описала дугу в повітрі й опустилася на підлогу. Власюк трохи постукав нею, наче нудні запитання настирливого капітана карного розшуку якщо не дратували його, то принаймні позбавляли душевної рівноваги, й відповів спокійно:

– По-моєму, вчора ми обговорили з вами, капітане, цю проблему й додати мені нема чого.

– І ви твердите, що не виходили з видавництва?

– Звичайно.

– Так і запишемо.

– Певно, це ваш обов’язок.

– Мій обов’язок – встановити істину.

– Я вам співчуваю.

Хаблак розсердився, проте нічим не виказав цього. Запитав підкреслено ввічливо:

– І не підходили до білої “Волги”, яка чекала на вас під видавництвом?

Власюк задумався лише на дві—три секунди, однак відповів, не вагаючись:

– Ви щось плутаєте, капітане.

– Я прошу вас відповідати.

– Як же я міг підійти до якоїсь міфічної “Волги”, коли не виходив з приміщення?

– Ви твердите це?

– Так.

Хаблак занотував відповідь у протокол, скоса зиркаючи на Власюка. Сидить прямо й не відводить погляду, навіть посміхається іронічно, але ж точно – збрехав..

Підсунув протокол Власюкові.

– Прошу розписатися.

– Це все? – здивовано підвів брови той. – І для цього треба було викликати мене до міліції, замовляти перепустку?

– Так, саме для цього. – Хаблак нараз подумав, що цей вельветовий піжон нікуди від нього не дінеться. Посміхнувся Власюкові мало не приязно й мовив серйозно:

– Ми постараємося розшукати цю білу “Волгу” і тоді повернемось до нашої розмови.

– Шукайте, – знизав плечима Власюк, але Хаблак помітив, що хлопець якось напружився. – Шукайте, – повторив, – мене це не обходить.

– Як сказати… – Хаблак підписав перепустку, подав Власюкові. – Прошу, можете йти.

Дивився, як іде хлопець до дверей, як відчиняє їх – вже в дверях Власюк не витримав і озирнувся, Хаблак перехопив його погляд і зрозумів, що виграв цей зовсім маленький двобій: капітан міг дати голову на відсіч, що помітив в очах Власюка переляк.

Сидів і думав: як знайти білу “Волгу”? В місті не одна сотня таких машин, та й взагалі, якщо водій причетний до злочину, ніколи в житті не зізнається. А ти спробуй довести, що саме він стояв біля видавництва! Шофера ж ніхто не бачив.

Так уже й ніхто? Адже “Волга” простояла чверть години, і за цей час повз неї пройшов не один десяток людей. Правда, хто в наш час звертає увагу на машину? А може, хтось і звернув…

Хаблак подзвонив Зозулі.

– Усе починаємо спочатку, Федю, – мовив не зовсім оптимістично. – Ти опитав мешканців будинку, що поруч видавництва, давай, старий, займемося ще двома.

– Вони ж далеко, що з них побачиш? – упевнено заперечив лейтенант.

– Думати, Федю, треба, – лагідно, але не без іронії одповів Хаблак, – а якщо хтось з їхніх мешканців, повертаючись додому, проходив повз “Волгу? Та ще випадково запам’ятав номер?

– І з нетерпінням чекає нашого приходу, щоб назвати його…

– Так, з нетерпінням, – ствердив Хаблак. – А ми примушуємо людину чекати. Давай, Федю, бо наш персональний тролейбус уже стоїть на зупинці.

2

Хаблак повернувся додому після восьмої. Великий жовтий “Ікарус” зупинився навпроти їхнього дому, та капітан зробив коло й зазирнув до гастроному. У цей час потік покупців зменшувався. Хаблак купив півкілограма ковбаси й двісті грамів цукерок – Марина полюбляла солодке, правда, берегла фігуру й не дозволяла собі нічого зайвого, але капітан вважав, що в її нинішньому становищі можна трохи й порозкошувати.