Текст книги "Скіфська чаша"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)

Хлопець зиркнув здивовано, але Скіпур нічого більше не пояснив. Він одразу забув про коштовну прикрасу чи вдав, що забув, повернувся і попрямував до краю базару, де слуги тримали коней.

Агал легко скочив на буланого жеребця, стиснув ногами його боки, з радістю відчуваючи, як одразу заграв під ним кінь. Давно не їздив верхи, і тепер якесь дивне почуття охопило його, наче він злився з буланим, став кентавром. Про цих дивних коней-людей йому розповідали греки, кентаври жили десь далеко в спекотних краях за морем, Агал мріяв зустрітися з ними, але скільки чудес існує на світі, і тільки герої та обранці долі можуть побачити їх!..

Жеребець став дибки, певно, тварина відчула настрій вершника, бо заіржала голосно й відразу пішла легко й невимушено, здавалося, навіть не торкалася копитами глинистого твердого грунту.

Агал притримав коня: негоже йому випереджати царя, але Скіпур махнув рукою, і хлопець пустив буланого вгору по схилу горба. Жеребець могутніми грудьми розсував високу траву, наче стелився по ній, плив степовим травостоєм, Агал розпластався на широкій спині, з насолодою вдихав гострий запах кінського поту, і бур’янові стебла хвицяли його по колінах.

Вони перескочили через горб і спустилися знову на дорогу. Навколо Ольвії всюди були дороги, вони обплутали місто, як павучі тенета, вдень тут ніколи не вщухав рух, і тонка заволока пилу завжди висіла над містом.

Агал дочекався Скіпура. Цар не поспішав, чекати довелося довго, жеребець нетерпляче переступав з йоги на ногу, все поривався знову перейти на чвал, та Агал міцно тримав вуздечку, прикрашену срібними бляшками, і кінь дивився на нього лютим оком.

Скіпур проїхав за два кроки від племінника, не помітив його чи просто вдав, що не помітив, негоже цареві метушитися, а може, й справді замислився: їхав, зсутулившись і втупившись у кінську гриву. Лише тепер Агал побачив, як постарів цар і як висушили його гарячі південні вітри.

Хлопець зайняв місце позаду, за охоронцями, які виставили вперед списи з бронзовими наконечниками, проте Скіпур мало не одразу озирнувся і поманив його пальцем. Агал наздогнав царя, тепер його буланий відставав від білого бахмата лише на півкрупа.

– Як тобі в Ольвії? – запитав Скіпур не озираючись.

Агал одповів обережно:

– Наче все гаразд…

– Бачу, вивчився.

– Дещо можу.

– А що думаєш робити?

Агал уявив статую на центральній ольвійській площі: отак передати в білому мармурі биття крові в жилах людини – цьому мистецтву можна присвятити все життя… Але цар, певно, чекав від нього іншої відповіді, й Агал, поплескавши буланого по шиї, відповів:

– Все у твоїй волі, мій царю.

Він відчув, що відповідь сподобалась Скіпуру, та й кому ж з можновладців не до душі відданість!

– Завтра прощайся з Ольвією.

– Вже завтра? – вирвалося в Агала.

Скіпур озирнувся і зміряв хлопця пильним поглядом.

– Не хочеш розлучатися?

– Якось несподівано.

– Не вікувати ж тобі серед греків.

– Звичайно.

– У твоїх жилах тече царська кров.

– Так. – Агал ніколи не забував про це. Правда, його життя в Ольвії мало чим відрізнялося від існування ремісника доводилося спілкуватися навіть з рабами, і біля плавильних печей та за столом карбувальника старий Понтаклів підмайстер гримав на Агала, як на звичайного учня.

Але то було колись, а зараз під ним буланий жеребець, вкритий червоною повстяною попоною, збруя із срібними прикрасами, а позаду варта із досвідчених суворих воїнів.

– Я вже старий і скоро, мабуть, звільню тобі місце, – сказав Скіпур.

Агалове серце мимоволі забилося частіше. Ось вона та розмова, якої він давно вже чекав. Отже, Скіпур вирішив зробити його своїм спадкоємцем. Для чого ж на три довгих роки відсилав до Ольвії?

Агал уже змирився із своєю долею. Та й не тільки Агал, скіфські вожді були переконані, що Агалове навчання в ольвійського майстра-карбувальника – остаточний присуд царському племінникові. І раптом Скіпурове визнання…

Хлопець поштиво схилив голову, намагаючись приховати радісний блиск очей. Скіпур озирнувся й пильно подивився на племінника.

– Твої дні ще незліченні, – одповів Агал, – і тільки богам відомо, коли вони покличуть тебе до себе.

– Так, тільки богам, – ствердив Скіпур. – Це може статися зовсім скоро, тому я й приїхав по тебе.

– Усе в твоїй волі, царю.

– А якщо в моїй, – посміхнувся Скіпур, – то сьогодні ми питимемо оксюгалу і їстимемо баранину. Я наказав засмажити найкращих баранів, мабуть, ти давно не бачив справжньої їжі, у греків не порозкошуєш.

– Так, – погодився Агал, згадавши більш ніж скромні обіди в Понтакла.

Білий Скіпурів жеребець раптом витягнув шию і заіржав голосно й радісно, Агал зиркнув уперед і побачив за неглибоким степовим вибалком табун: коні паслися, і тільки крайні кобилиці попіднімали голови й жадібно втягували повітря, принюхуючись, і форкали, зачувши чужинця.

Скіпур притримав коня, вони об’їхали табун і побачили кибитки на великих шестиколісних возах, звичайні сірі повстяні скіфські кибитки, але серед них вирізнялась просторіша за інші, червона, і спижевий птах сірий гойдався над нею на довгому списі.

У кибитках уже помітили вершників: жінки й діти Кинулись назустріч Скіпурові – кричали, махали руками, вигукували вітання, ніхто не примушував їх, щиро висловлювали свої почуття, і Агал зрозумів, що Скіпура справді шанують люди.

Цар з Агалом під’їхали до червоної кибитки, зіскочили на землю. Хтось із підлітків узяв їхніх коней, натовп розступився. Цар ступив уперед, і тільки тепер Агал побачив на високому возі дівчину. Вона стояла біля виходу до кибитки, одягнута в довгу білу лляну сукню, підперезану високо під грудьми срібним пасом, посміхалася і щось казала Скіпурові. Цар піднявся по приставленій до воза драбині й обійняв її.

Агал підійшов до воза й зупинився. Дівчина вразила його, і, певно, не тому, що одяг її трохи відрізнявся від одягу скіфських жінок, які носили сорочки й штани, схожі на чоловічі. Лляна сукня дівчини чимось нагадувала грецький хітон, але не звисала з плечей вільними зборками, була приталена й підкреслювала звабливі контури дівочого тіла. В довгій сукні дівчина здавалася вищою, ніж була насправді, а темно-руде волосся, не заплетене в кіски, а заколоте золотим гребінцем, ще видовжувало її. Агал надивився на гречанок в Ольвії, були серед них справжні красуні, але такої не бачив ніколи в житті.

Стояв, дивився зачаровано і не чув, що Скіпур кличе його. Нарешті отямився, скочив на воза й наблизився до дівчини.

Виявилась вона не такою вже й високою, як здавалося, на голову нижчою від нього, проте все ж вирізнялася серед скіфських жінок, переважно низьких і схильних до повноти уже в дівочому віці. Може, мати ЇЇ була гречанкою, але розріз очей, великих і сливовидних, та все ж косо поставлених, вилицювате обличчя й м’яке підборіддя виказували її походження, і Агал зрозумів, що перед ним улюблена Скіпурова дочка Савія. Він пам’ятав її ще дівчинкою, незграбною і задерикуватою, яка полюбляла скакати на напівоб’їжджених кобилицях. Божевільна гра, в якій дуже легко зламати собі шию або попасти під кінські копита.

А тепер на нього дивиться справжня жінка, іскорки цікавості спалахують в її очах, либонь, вона знає собі ціну й звикла до уважних чоловічих поглядів – тільки удала, що знітилася, і опустила очі, проте одразу підвела їх. Агал стояв розгублений і чув, як стукає його серце.

Скіпур зрозумів хлопця одразу.

– Подобається? – запитав без церемоній – вони були чоловіки й не мусили критися перед жінкою, нехай навіть улюбленою дочкою: все одно вона мала коритися чоловікам.

– Так, – нахилив голову Агал.

– Ти впізнав Савію?

– Звичайно.

– Вона буде тобі дружиною.

Агал уважно подивився на царя. Так от що замислив Скіпур! Не мав синів, а Савія – найулюбленіша дочка. Отже, Скіпурів царський рід існуватиме.

Агал ще раз поглянув на дівчину – вона анітрохи не знітилася, не відвела очей, і Агал прочитав у них щиру цікавість і навіть радість. Либонь, і він впав у око Савії – вона не могла приховати свого задоволення. Зрештою, сподобався дівчині наречений чи ні – це не мало великого значення, Скіпурова воля була для Савії законом.

І все ж Агал збагнув, що йому небайдуже, як дивиться на нього дівчина, й щиро посміхнувся їй.

Савія, здавалось, ніби потягнулася до хлопця. Це помітив навіть Скіпур.

– Сьогодні вона стане твоєю, – мовив. – Увечері відсвяткуємо весілля, а ця кибитка – мій подарунок вам.

Він зробив знак рукою, і з кибитки визирнула стара, зморщена жінка. Скіпур сказав їй лише слово чи два, мабуть, жінка давно вже знала, що їй належить робити, бо негайно зникла, а Скіпур з Агалом пройшли До кибитки.

Тут було прохолодне, на червоній повстяній підлозі лежали вовняні подушки, посеред кибитки стояли грецький глечик з оксюгалою, тарелі з сушеним виноградом і фруктами.

Агал сів на підлогу, підмостивши під бік, як і Скіпур, тугу подушку, Савія зупинилася біля входу, стояла і очікувально дивилася на чоловіків. Скіпур зробив їй знак, лише Тоді вона схопила глечик і налила оксюгали в срібні чаші. Раптом Скіпур щось згадав, плеснув долонями, й до кибитки зазирнула та ж зморщена жінка. Цар сказав кілька слів, Агал, дивлячись, як спритно порається Савія, не почув, ще саме, проте зрозумів, що Скіпур віддав якийсь наказ. Це не обходило його, був цілком зайнятий дівчиною, вони ще не перемовились жодним словом, Агал ще не чув Савієвого голосу, та, здавалося, весь час розмовляє з нею. Зрештою, хіба потрібні слова, коли посмішка, красномовний погляд, жест значать більше, ніж найзвучніше слово?

Агал не помітив, коли стара жінка з явилася знову, почув лише її легкі кроки й побачив, що Скіпур подає дочці його чашу. Зашарівся від задоволення, тим більше, що Савія розглядала чашу уважно й зацікавлено, лише раз захоплено кинула очима на Агала й повернула чашу так, щоб світло падало на неї. Тримала її довгими білими пальцями, і раптом чаша видалася Агалові значно більшою, ніж була насправді, і скіфи, зображені на ній, ожили, зарухалися. Один натягнув тугу тятиву лука, стріла із свистом вирвалася з нього, злетіла високо в небо й, певно, встромилася в саме сонце, бо так і не впала на землю.

Савія налила у чашу оксюгали, подала Скіпурові. Він потримав її трохи на розчепірених пальцях і передав Агалові. Хлопець зрозумів цей царський жест доброзичливості, відпив трохи, відчувши приємну, солодкувату терпкість напою, і передав чашу дівчині. Та подивилася вдячно, зробила лише ковток і повернула чашу – вони ніби зміцнили свій союз.

Агал допив оксюгалу, лишивши на денці кілька краплин. Він струсив їх на підлогу в жертву богам і знову наповнив чашу. З поклоном передав цареві.

– Не чекав, що цей день стане для мене таким, – мовив Агал, віддано дивлячись на Скіпура. – Я запам’ятаю його на все життя.

– У молодих так багато щасливих днів, – відказав Скіпур і спорожнив чашу. – Все життя попереду, й кожен день віщує щось нове. І тільки в кінці життя починаєш розуміти, як не цінуємо ми час і як мало нам відведено.

– Ти не такий вже й старий, – заперечив Агал, хоч Скіпур з його сивими скронями та зморшкуватим обличчям здавався йому справжнім дідом. Але поки людина може тримати в руці меч та за сто кроків влучати у ворога стрілою, вона вважається воїном. Скіпур же не простий воїн, цар править підданими, поки боги не покличуть його до себе. Нехай же Скіпурові дні будуть незліченними!.. Бо йому, Агалові, добре з Савією, степу вистачить на всіх! Якщо Скіпур накаже, він з частиною воїнів помандрує на північ, завоює нові простори для царства, бо все навколо мусить підкорятися скіфам – нема в світі могутнішого племені.

Він так і сказав Скіпурові, але той лише похитав головою і пояснив, що замолоду думав приблизно так само: снив новими просторами й царствами, проте для чого вони, коли коням вистачає корму і в степах поблизу Понту Евксинського. Далі на захід сонця, кажуть, починаються гори, і, якщо навіть помандрувати туди, то зі сходу прийдуть нові племена. Тепер вони не насмілюються з’являтися в тутешніх краях, тремтять перед скіфами, але, дай їм волю, швидко наберуть сили, а це вже не діло… Кожному своє, так уже заведено богами, й не йому міняти порядок.

Сказавши це, Скіпур посидів трохи мовчки й махнув рукою.

– Зрештою, – додав, – ми ще повернемося до цієї розмови, бо справжній вождь мусить думати про майбутнє. Люди коритимуться тобі, але таки повірять, коли відчують твій розум і міцну руку. – Він стиснув кулак і підняв його над головою. Що-що, а Скіпурова рука була справді твердою і тремтіли перед ним не тільки вороги. Був швидкий на розправу, його боялися навіть високородні вожді, не кажучи вже про простолюдинів, життя й доля яких цілком залежали від царського настрою та забаганок.

Скіпур поставив чашу, підвівся легко, наче й справді роки не давили на нього, і вийшов з кибитки. Агал пішов за ним.

Смеркало. Поміж кибитками диміли вогнища, солодко пахло вареним м’ясом. Поруч царської кибитки траву встелили повстю, тут же на рожнах смажилися цілі барани.

Відчувши запах підгорілої баранини, Агал лише тепер зрозумів, який голодний, – після оксюгали й жменьки сушеного винограду по-справжньому захотілося їсти, певно, не лише йому, бо Скіпур теж попрямував до найближчого вогнища, гострим бронзовим ножем відкраяв шмат баранячої ноги й почав жувати, примружившись од задоволення.

Вони сіли на високі подушки, їли й викидали кістки за спину, догідливі жінки в темних сукнях уже поставили перед ними блюда й глечики. Агал нетерпляче озирнувся на червону кибитку, він хотів бачити Савію, і дівчина, мабуть, відчула його бажання – вислизнула з кибитки легко, немов тінь, і опустилася на повсть біля Агалових ніг. Тепер вона була віддана йому навічно, поки боги не візьмуть його до себе або не поляже в бою з ворогом. Жінка мусить бути завжди з чоловіком, іти за ним у потойбічний світ, але хто думає про це, коли ще стільки днів і років попереду – справжня вічність.

Гіркуватий дим стелився між кибитками, ніс пахощі їжі… Для чого думати про прийдешнє, коли зорі висипали на ясному небі й тепла ніч зійшла на землю?

Савія присунулася до Агала, поклала йому голову на коліна, він погладив їй щоку й подумав, що навряд чи якась жінка подобатиметься йому більше. Тепло, яке йшло від неї, збуджувало Агала, він торкнувся дівочого плеча, крізь тонку тканину відчув тремтіння тугих грудей і забрав руку засоромившись.

Поруч на подушку опустився довгобородий вельможа. Він зміряв Агала гострим недоброзичливим поглядом, але одразу посміхнувся й приклав руку до серця – все ж хлопець зрозумів справжню ціну його жесту й запам’ятав той погляд: отже, цей чоловік уже знає про Скіпурове рішення і незадоволений ним… Зрештою, його можна було зрозуміти: був одним з найбагатших і найвпливовіших вождів…

Раби принесли бронзові казани з паруючою кониною. Скіпур перший витяг шмат м’яса, за ним – знатні скіфи, що зайняли почесні місця на повстяному килимі: їли, плямкаючи губами, бо найсмачніша в світі їжа – молода лошатина, а якщо до неї подають ще підігріте червоне грецьке вино, то життя взагалі видається суцільним святом.

Запалали смолоскипи, почулися ритмічні удари бубна, й на витолоченій перед повстяним килимом землі з’явилися танцюристи. Одягнуті в сорочки з товстої, мов панцир, шкіри, повстяні кінчасті шоломи, із списами та луками в руках – важкі сагайдаки із стрілами хилиталися в них за спинами. Танцюристи, взявшись за руки, притупували, щось вигукували гортанно; поступово розпалюючись, танцювали все швидше й швидше, нарешті розсипалися полем, виставивши списи, буцім у бою. Потім знову закружляли, віткнувши списи в землю, нараз витягнулися двома рівними рядами, опустилися на одне коліно, зірвали зі спини луки й випустили в зоряне небо сотні стріл.

Бубон звучав ритмічно й монотонно. Замість воїнів на майданчик виповзла схожа на довгу змію вервечка дівчат у полотняних сукнях, оздоблених срібними монетами. Здавалося, танцюристки пливуть, як лебеді: змахнуть руками й відірвуться од землі й закружляють над вогнищами та смолоскипами.

Савія притиснулася до Агала, обпекла його гарячим плечем. Він обійняв її за стан, відчув, як покірливо обм’якло її тіло, і прошепотів дівчині на вухо:

– Тобі подобається?

– Дуже.

– Красиві дівчата.

Савія відсахнулася стривожено:

– Справді?..

– Але нема вродливішої за тебе.

– Ти кохатимеш мене?

– Усе життя.

– Я буду в тебе першою і найулюбленішою жінкою.

– Так.

Агал чув дихання дівчини, бачив блиск її темних великих очей, відчував тонкий запах грецьких парфумів і справді вірив, що завжди кохатиме Савію. Будуть у нього й інші;#інки, наложниці, без них не можна, чим вище становище чоловіка, тим більше мусить мати жінок, але кохана повинна бути лише одна. Він уперше гостро усвідомив це й поклявся великій богині Табіті, Яка оберігає сім’ю та домашнє вогнище, ніколи не розлучатися з Савією.

А танцюристки пливли в мерехтливому червоному світлі, співали тужну пісню. В небо злітали міріади іскор від вогнищ, пахло вином і смаженим м’ясом…

Скіпур щось прошепотів суворому вельможі, який сидів ліворуч од нього. Той владно махнув рукою, і танцюристки зникли, немов розчинились у темряві.

Вельможа підвівся, вклонився Скіпуру й мовив урочисто:

– Здоров’я молодих, і нехай їм добре ведеться! Здоров’я Агалові, нашому майбутньому цареві! Нехай живе й процвітає!

Ці слова супроводжувалися голосними вигуками присутніх: підносили догори срібні чаші з вином, пили, розливаючи по вусах і бородах, сміялися і цмокали від задоволення. Правда, Агал перехопив кілька недружніх поглядів, але чи варто звертати увагу на якісь погляди, коли сам Скіпур п’є за твоє здоров’я, а поруч сидить наречена, ні, вже кохана жінка.

Агал відчув, що хміль ударив йому в голову, й рішуче відсунув чашу. Йому доводилось бачити п’яних греків, які не пам’ятали навіть, як захмеліли. Вино підступне, воно веселить, але й робить буйним, навіть зовсім дурним, а ніхто й ніколи не мусить побачити його таким, тим більше сьогодні…

Учта була в розпалі, вино лилося рікою. Пили, їли, базікали, хвалилися кіньми, овечими отарами, мисливськими подвигами й перемогами над ворогом.

Зійшов місяць, і косі тіні від кибиток потягнулися в степ. Агал узяв Савію за руку, і вони зникли непомітно, всі вже забули про них і не бачили нічого навкруги.

Савія сквапно піднялася сходами до кибитки, подала руку Агалові, але той постояв ще трохи, милуючись місячним світлом і мерехтливими вогнями смолоскипів. Нарешті пішов за Савією, але не побачив дівчини. Зазирнув усередину кибитки – сліпушки тьмяно освітлювали її, Савія тримала щось у витягнутій руці, Агал ступив до неї і побачив, що дівчина розглядає себе в гладко відшліфованому спижевому дзеркальці. Почула Агалові кроки, відкинула дзеркальце й стояла, опустивши руки, очікуючи.

Агал обійняв Савію. Вона затремтіла й палко притиснулася до нього…

Вже тиждень, як вони переправились через Гіпаніс і просувалися на північний схід до великих Борисфенових каменів.

Агал ніколи не був там, але Савія позаторік бачила камені й казала, що, певно, нема нічого на світі страшнішого, ніж ревуча вода, яка кидається на пороги, намагаючись прибрати їх зі свого шляху, проте так і не може подолати.

Старі люди розповідали, що колись дуже давно бог Папайос розгнівався на Борисфен і вирішив перепинити його одвічний плин до Понту Евксинського. Знайшов у високих Західних горах величезні кам’яні брили й кинув їх у річку, вона запінилася й розлилася степом, Борисфен довго борсався, кидаючись на кам’яну стіну, а вельбучний бог Папайос сидів на березі й реготав з нього. Але зрештою Борисфен все ж пробив проходи між кам’яними брилами, розштовхав їх і знову поніс свої води до моря.

Проте й досі не вщухає боротьба води й каменю. Папайос поклявся, що не прибере брили, поки непокірний Борисфен не попросить помилування, однак уперта вода ніколи й ні в кого не просила пощади, котить і котить свої води над порогами, стираючи їх, реве, лаючи Папайоса і зневажаючи його.

Кибитки посувалися степом повільно, там, де трава була краща, зупинялися на день чи два, але таких зупинок ставало все менше, було спекотно, степ вигорів, і коні та худоба ледь знаходили собі їжу.

Агал полюбляв вставати рано, коли небо тільки світлішало й зорі ще сяяли на ньому. В такі години легко дихалося й скупа ранішня роса холодила ноги.

Хлопець різко свиснув, підкликаючи буланого жеребця. Коня підгодовували зерном, і він рідко коли відходив далеко від кибитки, визнавав в Агалові господаря і з радістю виконував його забаганки. Мало не одразу Агал почув у відповідь іржання – жеребець біг швидко, й грива розвівалася на вітру.

Агал загнуздав коня, кинув на нього легку повстяну попону, мало не простягнувся на теплій спині, і жеребець поніс його легкою риссю степом, туди, де край неба світлішав і з-за обрію незабаром повинно було викотитися сонце

Проминули табун. Коні ліниво паслися на пожухлій траві, а пастух, побачивши Агала, наблизився і, зіскочивши з низькорослої кобили, поштиво вклонився.

– Як справи? – запитав його Агал, просто так, щоб запитати щось, бо пастух дивився на нього уважно і явно хотів щось повідомити.

– Вночі вовки напали на коней, – сказав пастух.

Новина не була надзвичайною, степові вовки часто нападали на скіфські табуни й череди, і люди вели з ними жорстоку боротьбу.

– Ну й що? – поцікавився Агал.

– Загризли лоша.

– А ти? – запитав Агал суворо.

– Було темно, з лука не вцілиш…

– Це не виправдання.

– Знаю.

– А якщо знаєш, то…

Пастух повернувся, схопив щось темне, що звисало з кінського крупа, кинув Агалові під ноги. Буланий захрипів і став дибки. Агал приборкав жеребця, нахилився, розглядаючи вовчу шкуру.

– Як ти його? – поцікавився.

Замість відповіді пастух підняв довгого батога з зашитим у кінці каменем.

– Наздогнав і… – Він змахнув батогом – справді грізна зброя в умілих руках.

– Молодець, – похвалив Агал. – Як звати?

– Вовраном.

– Я не забуду тебе.

– Випробуй мене, – попросився пастух. – Ніхто краще за мене не стріляє з лука.

– Добре.

Вовран стягнув з голови повстяну шапку.

– Я вірно служитиму тобі.

Агал зиркнув на пастуха й зрозумів, що той каже щиро.

– Завтра знайди мене, – наказав.

Він відпустив вудила, й буланий одразу пішов учвал – далі від страшного вовчого запаху.

Степ лежав рівний, лише де-не-де з неглибокими вибалками. Небо на сході почервонішало, зорі зблідли, й легкий свіжий вітерець дув в обличчя. Агал притримав жеребця, випростався й сидів вільно, ритмічно похитуючись і пильно вдивляючись у степ. Скіпур казав, що курган за третім вибалком ліворуч… Він уже проминув вибалок, а могилі, все не було…

Нарешті побачив горбок на обрії, а може, не горбок, а хмарка опустилася край неба?..

Зовсім поруч засквирив якийсь степовий птах, закугикав пронизливо, буланий невдоволено скосував туди, і туг Агал побачив курган зовсім близько: височів над степом справді, як низька хмарка, й трави та бур’яни хилиталися під ранішнім вітром на його вершині.

Агал повільно об’їхав курган, що підіймався над степом зухвало, наче й не був творінням людських рук, а народився разом з вибалками, озерцями та річечками, які пересихали в літню спеку. Скіпур казав, що під ним лежав його прадід, може, саме той, що заманював війська царя Дарія в степові безмежжя, доки вороги самі не зрозуміли марноту своїх сподівань. Знесилених персів скіфи били, як хотіли, поки вороже військо не побігло з припонтійських степів. Сам пихатий цар Дарій втік одним з перших, так і не збагнувши причини поразки свого найчисленнішого в світі, раніше непереможного війська.

А що тут незрозумілого? Хіба можна перемогти степ звірів, які живуть у ньому, птахів? А скіфи також частин., степу, отже, і могила, насипана ними, одвічна – без неї і кам’яної баби на щополку не уявити степу, як не уявити його без вічних скіфських димних багать, кінських табунів і рипучих кибиток.

Агал зіскочив з коня й повільно піднявся на вершину кургану. Сонце вже вийшло з-за обрію, висіло над степом, здавалося, нижче від нього. Звідси відкривався такий простір, що Агалові раптом забракло повітря, він відчув, що стоїть у самісінькому центрі землі, що зараз він вищий за всіх, може, рівний з богами. Варто поворухнути руками, і злетить у прохолодне прозоре ранішнє небо. Тіло справді стало легким, немов розчинилося в повітрі, лише тепер Агал зрозумів, для чого його предки насипали у рівному степу такі високі могили. Що може бути краще, ніж вдивлятися з висоти в степову широчінь, перемовлятися з ковилою, типчаком і тонконогом, усіма степовими травами, які дають життя цьому безмежжю?..

Оце відчуття своєї осібності було настільки сильним, що Агал нарешті вперше в житті усвідомив, що таке справжнє безсмертя. Не те, що дають боги, – до того загадкового іншого світу старі відходять буденно, разом із кіньми, худобою, слугами, під тужливі вигуки нащадків та підданих. Але той, хто може усвідомити й душею збагнути степову тишу, почути голос трави й злаків, розчинитися в степу, в його гірких пахощах, той нарешті спізнає справжнє щастя і зрозуміє, що таке вічність.

Бо вічність не в мінливій і короткій людській пам’яті, вічність у землі й повітрі, сонячних променях і дощах, які дають життя, і він, Агал, існуватиме, доки гріє сонце й росте типчак, доки вітер гойдає ковилу на могилі, доки стоїть і вдивляється в минуле й прийдешнє кам’яна баба. Навіть вона, така несхожа на живі мармурові статуї грецьких богів, видалася Агалові чудовою – зрештою, все гарне, що витворюють розумні людські руки.

Внизу заіржав його буланий кінь. Він видався Агалові зовсім маленьким, як усе в безкрайому просторі, крім його самого й могили, але іржання повернуло його до дійсності, і Агал простягнувся на траві, яку вже трохи висушило сонце, – м’яке степове ложе, котре заколисує і дітей, і зморшкуватих пастухів.

Вітерець розгойдав ковилу, вона лоскотала Агалові щоку, хлопець розкинув руки й дивився на степового орла, який нерухомо завмер у небі; слухав дзвін жайворона, вічну пісню, котра розм’якшує серце й западає в душу навіть суворим воїнам; здалося, почув дихання кургану, немов хтось заворушився у високій могилі. Запахло сирою землею, й зробилося щімко: все ж жахно лежати у вічній темряві, і слава богам, які забирають людей після смерті в свої краї.

Як там? Чи пахне полином і чи співають жайворони?

Знову заіржав буланий, і десь далеко в степу відгукнувся кінь. Агал невдоволено підвівся – хотілося самотності, і хто насмілився порушити її?

Вершник у степу був один, либонь, він здалеку побачив Агала на вершині кургану, кінь наближався швидко, і скоро Агал впізнав рудого жеребця Савії. А вона махала йому рукою, щось кричала. Не лишила коня внизу, а так і злетіла на ньому вгору. Розчервонілася від швидкої їзди, жеребець важко дихав, біла піна вкривала мокрі від поту боки, вони обоє – жінка й кінь – були гарячі й збуджені, і Агалові чомусь зробилося соромно за своє душевне умиротворення.

– Я шукала тебе, – нахилилася до нього з коня Савія, – і якийсь пастух вказав дорогу…

Агал згадав хлопця з довгим батогом і вовчу шкуру.

– Так, Вовран, – ствердив.

Савія погладила жеребця по шиї, заспокоюючи його.

– Ти втік так рано… – поскаржилася. – Хіба зі мною тобі погано?

Агал промовчав. Та й що міг відповісти? Все одно вії і завжди з нею: і тоді, коли самотній скаче пустельним степом, і коли стоїть на кургані й бачить, здається, тільки богів та орла в безкінечній блакиті. Її темні очі завжди сяють йому, і добре, що Савія знайшла його.

Взяв Савієвого жеребця за повід. Кінь відчув тверду руку й одразу присмирнів – Агал звів його з могили її свистом підкликав буланого. Той скосив червоне розгніване око на рудого, але на всяк випадок тільки показав зубі й форкнув. Агал скочив на нього, кінь закрутився на місці та хлопець приборкав його.

Сонце вже піднялося, й курган тепер не здавався таким величним, як кілька хвилин тому, – звичайна висока могила, й жайворон, яких тисячі, на те він і жайворон, щоб метляти в небі й дзвеніти там, а степ запах не полином, а різким кінським потом…

Агал пустив коня. Все ж запах поту та повсякденні клопоти не затьмарять йому степової краси.

Їхав поруч з Савією не поспішаючи, – коні йшли кроком; жеребці вже примирилися один з одним, вони тільки спочатку виказували характер. Савія розповідала, що їй стало зимно, коли Агал вранці втік до кургану, тепер вона просто не може без нього, либонь, це недостойно справжньої жінки, котра не має права нічим зв’язувати чоловіка, та все ж ніяк не переможе себе: їй тоскно самій і самотність лякає її.

Яка ж самотність, заперечив Агал, вона завжди серед людей, у неї подруги, рабині, все в неї є, навіть найкоштовніші грецькі прикраси, можливо, колись він сам викарбує їй золоту пектораль чи сережки – недарма ж вчився в греків і має високе звання майстра.

Савія не згодилася: коли не вистачає чоловічого тепла, ласкавого погляду, жінка може бути самотньою навіть у гурті людей. Саме тому й скочила на коня та подалася в степ – чи не гнівається за це на неї Агал?

Той тільки посміхнувся: хіба можна сердитися на кохану жінку?

Вони їхали вздовж глибокої степової балки, порослої густим чагарником, – раптом буланий затривожився, притиснувшись до рудого. Агал натягнув повід, приборкуючи коня, але той рвонув уперед, либонь, це врятувало Агалові життя, бо з-за кущів вилетіла стріла і, ледь не зачепивши Йому плече, впала на траву.

Першої миті Агал не збагнув, що сталося, й озирнувся – хотів побачити, звідки стріляли.

– Уперед! – вигукнула Савія і, схопивши буланого за повід, вдарила його канчуком.

Друга стріла не наздогнала їх – встигли від’їхати на безпечну відстань і там зупинилися.

– Засідка, – розгублено мовив Агал, – але ж хто?..

– Ворог, – переконливо ствердила Савія.

– Звідки тут ворог? По всьому степу – наші табуни, й пастухи помітили б.

– Стріляли, й двічі…

Агал пошкодував, що не взяв зброї, – хоча, поки дістався б вибалка, міг бути поцілений стрілою. Пильно вдивлявся в кущі – там ворухнулася гілка, а може, тільки здалося, й ранковий вітерець розгойдує її?

– Поїхали, – сказала Савія рішуче, – хтозна, скільки їх там…

Агалові кортіло розправитися з розбійниками, але що міг учинити? Рушив за Савією, озираючись, однак нічого не помітив.

Через кілька хвилин побачили табун і пастуха, з яким Агал розмовляв на світанку. Підкликали його. Пастух спішився, стояв, знявши шапку, але не схиливши голову. Чомусь це сподобалося Агалові, й він мовив:

– Здається, тебе звуть Вовраном? Слухай мене уважно, пастуше. Хтось щойно стріляв у нас із того вибалка, – махнув рукою на схід. – Не бачив чужинців у степу?

– Ні, – одповів пастух упевнено.