Текст книги "Скіфська чаша"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 19 страниц)

Віта підняла на Сидора Семеновича свої на диво наївні очі,

– Ти ж добре знаєш, пупсику, заради тебе я готова на все…

Сидір Семенович стиснув кулаки.

“Повія, – подумав, – дати б тобі зараз у пику! – але стримався: – Сам же штовхаю на це…” – І вів далі діловим тоном:

– Ключ витягнеш, щоб я вільно міг зайти до будинку. І врахуй, на карту поставлено багато. І цей будинок, і все інше. Якщо лейтенант буде тут, у цій кімнаті, відчиниш кватирку. Ну, я поспішаю назад. Будь розумненькою. Йому ж скажеш… – І хоча в будинку більше нікого не було, схилився до Віти й зашепотів…

…Відчинену кватирку було видна ще здалеку. Сидір Семенович постояв хвилинку під парканом сусіднього котеджу роззираючись. На вулиці – жодної душі. Скоро вже шоста ранку, а темнувато: туман, накрапає дощ. Зсунув кашкета на потилицю, зітхнув і попрямував до хвіртки.

Обережно ступаючи, піднявся на ганок. Клацнув замок. Зняв у передпокої плащ і навшпиньки зайшов у вітальню. Двері до спальні напіввідчинені. Витягнув шию, зазирнув і задоволено потер руки.

На подушці білява Вітина голівка. Золотисте волосся наполовину закриває обличчя. До круглого оголеного плеча притискається щокою той. Губи розтулені, здається, посміхається вві сні.

Сидір Семенович, намагаючись не дихати, прицілився об’єктивом фотоапарата, клацнув раз, другий… М’яко ступаючи по килиму, пройшов до кухні, перекрутив плівку, сховав касету. Для чогось поправив краватку і, більше не криючись, попрямував до спальні. Сів на стілець, поклав ногу на ногу, голосно кахикнув.

Устимчик покліпав повіками й застиг з відкритими нерухомими очима.

Віта зойкнула й сховалась під ковдру.

Не відводячи погляду від великих чорних переляканих очей Устимчика, Сидір Семенович зобразив на обличчі солодку посмішку й сказав майже ласкаво:

– Доброго ранку!

Проте Устимчик виявився не таким уже й слабким супротивником. Раптом одним рухом викинув з ліжка своє мускулясте тіло, спокійно почав одягатися. Посміхнувся Сидорові Семеновичу:

– Доброго ранку. А ви це непогано влаштували…

– Кожний творить в міру своїх здібностей!

Сидір Семенович сплів пальці, поворушив ними.

– Між іншим, ця ідилічна картина зафіксована на плівці. Так, для документальності…

– І ви думаєте, що це вас врятує?

– Аякже! Для цього й старався. – Сидір Семенович не втрачав благодушного тону. – Принаймні я нічого не програю. А ви можете втратити багато.

Намагаючись не виказати свого хвилювання Загорулькові, Устимчик повернувся до дзеркала, дістав гребінець, запитав чужим хрипким голосом:

– Чого ви хочете?

– Нарешті почув ділові слова, – видихнув Сидір Семенович. – Чого – ви, певно, знаєте. Перше: викладайте все, що вам відомо. Друге: робіть так, щоб припинити справу.

– Тільки й того? – Устимчик трохи опанував себе. – Давайте зважимо разом: за ніч у цій кімнаті мене виженуть з роботи – і все. Коли ж щось розповім, судитимуть. Другий варіант мене не влаштовує.

– Для чого ж так згущувати фарби? – втрутилась Віта. Вилізла з-під ковдри й сиділа на ліжку в самій сорочці, виставивши голі коліна. – Ми ж можемо домовитись…

– Прикрийся, – скипів раптом Сидір Семенович.

– Е-е, пупсику, – спокійно повела плечем, – тепер це вже не має значення. – Накинула халат. – То ви домовляйтесь, а я у ванну…

Устимчик сидів, втупивши погляд у підлогу.

“І треба ж було так влипнути, – думав. – А він розумніший, ніж можна було передбачати. Мабуть, слід погоджуватись. Все одно прямих доказів проти цього ділка нема. Вчора він пройшов його слідами. Чергова по готелю впізнала Загорулька по фотографії й підтвердила, що двадцятого липня він увесь день спав у номері, а ввечері його бачили в ресторані. Комбінаціями ж його нехай займаються обехеесівці”.

Загорулько тривожно спостерігав за Устимчиком. Невже не погодиться?

– Ви ризикуєте кар’єрою, лейтенанте, – порушив довгу паузу.

– Ваша взяла, – криво посміхнувся Устимчик.

У міському управлінні міліції Устимчика повідомили: ранковим літаком вилетіли й ось-ось будуть у Львові Дробаха й Хаблак. Лейтенанта ця новина вдарила як обухом по голові: виходить, виникли якісь нові обставини. При нормальному розвитку подій колеги повинні були чекати на нього в Києві.

До прибуття літака залишалося близько години. Устимчик вийшов на вулицю, з найближчого телефону-автомата подзвонив Загорулькові. Власне, він не був зобов’язаний робити це: в їхні умови не входило попередження Сидора Семеновича про нові дані у розслідуванні, але, діючи так, Федір дбав лише про себе: липкий страх стискав серце. Раптом, думав, якщо Загорулька притиснуть, викаже мене. Дурень, сто разів дурень. Влип через вродливу дівку. Так завжди можна було б відмовитись, мовляв, наклеп, помста працівникові міліції, а в Загорулька це кляте фото…

Ні, треба, щоб він зрозумів: у них чесна гра.

Зустрів товаришів біля входу до управління міліції.

– Щось нове? – запитав. – І, певно, важливе, бо інакше сам господь бог не зрушив би вас з місця.

– Поганої ти думки про нас. – Хаблак поклав свою велику засмаглу руку на плече Устимчика. – А може, нам просто захотілося допомогти тобі.

– Від вас дочекаєшся…

– Даремно, – втрутився Дробаха, – ми саме для цього й приїхали.

В одній з кімнат міського карного розшуку було проведено коротку нараду. Устимчик доповів про результати свого розслідування, наголосивши на повному алібі Загорулька. Сказав і про підозри обехеесівців, та, мовляв, це вже друга сторона медалі.

– І все ж, справа тут нечиста, – мовив Хаблак. Витягнув з портфеля папірець, подав Устимчикові. – Читай уважно. Про всяк випадок ми зробили запит до Первомайська, де народився й свого часу мешкав Загорулько. Маємо відповідь. Сидір Семенович Загорулько двадцять років тому загинув. Розбився на мотоциклі.

– Невже? – В Устимчика побіліли щоки. Це повідомлення справді схвилювало й злякало його. Виходить, Загорулько – зовсім не той птах. Тепер його вже не випустять з поля зору, а Сидір Семенович може потягнути за собою і його…

Лейтенант машинально витер хусточкою спітніле чоло.

Кінець… Кінець мріям і сподіванням, кінець всьому. Відчув, як затремтіли коліна й відлила кров від серця. Перехопивши здивований погляд Хаблака, вимушено посміхнувся, обмахнувся хустинкою.

– Спекотно тут, – сказав, – а я другу ніч майже не сплю…

Дробаха налив склянку води, Федір жадібно осушив її.

– Бачиш, яка ситуація, – мовив Хаблак. – Тому ми й прилетіли. – Він відчинив вікно, стояв на фоні голубого неба – кремезний, високий. В цей момент Хаблак видався Устимчикові уособленням сили й чоловічої могутності: спокійний, вольовий, енергійний.

Федір завжди заздрив капітанові, а зараз ненавидів. Ненавидів за те, що Хаблак не відчуває страху, який стискає його серце, за те, що прямо й сміливо дивиться йому у вічі, ненавидів і за відкриту посмішку, і за цю манеру повільно, усією п’ятірнею пригладжувати волосся.

Устимчик підвівся й почав ходити по кімнаті.

– І правильно зробили, що приїхали, – витиснув він із себе. – Справа, звичайно, ускладнюється, та я не бачу, як до неї підступитися.

Дробаха вже давно сидів у кутку, дмухаючи на кінчики пальців.

– Хвилиночку, – запитав, витягаючи олівець, – ви уточнили, коли Загорулько повернувся двадцятого вранці до готелю?

– Близько сьомої ранку.

– А коли його знову побачила чергова?

– На початку восьмої вечора.

– Це вона точно пам’ятає?

– Каже, точно. Саме в цей час до неї завітала дочка. Вона поспішала в театр і забігла на хвилинку до матері. Вистава починається о сьомій тридцять. Чергова провела дочку і, коли повернулась, побачила Загорулька, який виходив з номера.

– Чудово. А тепер, лейтенанте, запросіть, будь ласка, аеропорт: коли двадцятого липня з Львова на Київ відправлялись літаки. Ну, й, звичайно, прибували до Львова.

Устимчик знизав плечима.

– Для чого це вам?

– Для спортивного інтересу, – розсміявся Хаблак. – Тут і дитині ясно.

– А-а, – дійшло до Федора. – Не може бути…

– Все може бути. Дзвони.

За чверть години одержали повідомлення з аеропорту. Дробаха відразу обкреслив на папері дві цифри.

– О восьмій п’ятнадцять відлетів АН-24… – постукав олівцем по столу. – У готелі Загорулька бачили о сьомій. Був у нього час доїхати до аеропорту? Був, навіть з резервом. Повернувся назад о вісімнадцятій тридцять п’ять. Два денних рейси. Розумієте, туди й назад. На машині з аеропорту до готелю двадцять хвилин – виходить, саме на початку восьмої вечора міг з’явитися на очі черговій.

– Але ж, – заперечив Устимчик, – Загорулько зайшов у номер вранці дуже п’яний і не виходив до вечора.

– Такі фокуси ми бачили. Та й чергова не прикута до свого місця.

– Все це добре, – підсумував Хаблак, – та є недолік: версія залишається версією. А докази?

– Докази треба шукати, – відповів Дробаха. – На блюдечку з голубою обвідкою нам їх ніхто не піднесе.

– Отже, в аеропорт, – підвівся Хаблак. – Спробуємо відшукати докази там.

Знайомство із списками пасажирів не дало нічого.

– Дурна робота, – буркотів Дробаха, гортаючи папірці. – Що-що, а фальшивий паспорт має – так він і залишить нам візитну картку. Беріть, мовляв, мене, йолопа, голими руками… – Та за професійною звичкою уважно переглядав прізвища.

Хаблак розклав на столі десяток фотографій різних людей, серед яких був і Загорулько. Запросили бортпровідниць, які обслуговували того дня київські рейси: можливо, хтось з них упізнає Сидора Семеновича. Дівчата по черзі знайомились з фото, але жодна з них не могла сказати нічого певного.

– Виходить, тут фіаско, – Устимчик зібрав і заховав фотографії. – Що ж далі?

Хаблак зміряв його задумливим поглядом.

– Ти наче радієш з цього…

Федір спалахнув:

– Яке ти маєш право так казати! Може, і я злочинець?

Та Хаблак не слухав його.

– Почекай, почекай, – відмахнувся. – А що, коли ми зробимо таку штуку… Шансів, правда, малувато, та чим чорт не жартує…

Капітан попросив знову принести списки пасажирів.

– Розумієте, – пояснив товаришам, – літак на Івано-Франківськ відійшов зі Львова через годину після прибуття київського. В ньому могли бути пасажири, що летіли рейсом Київ – Львів. Це ми зараз легко з’ясуємо, порівнявши списки пасажирів обох рейсів. Далі – ці пасажири, якщо вони є, можливо, мешканці Івано-Франківська. Можливо, ми їх знайдемо: Івано-Франківськ не таке вже й велике місто. Можливо, вони знають Загорулька. Якщо знають, повинні запам’ятати його серед пасажирів.

– Чи не забагато “можливо”? Ми ж не фантазери, а криміналісти, – поліз на рожен Устимчик.

– А мені подобається ця думка. Ви не праві, лейтенанте, – м’яко заперечив Дробаха. – То більше, що зараз усе з’ясується. Порівняємо списки, щось знайдемо – добре, ні – значить ні…

Три пасажири пересіли з АН-24, що прибув з Києва о вісімнадцятій годині тридцять п’ять хвилин, у івано-франківський літак: Петров, Василенко й Гітіаров.

– Гітіаров… Чудове, рідкісне прізвище Гітіаров, – розсміявся нараз Хаблак. – Люблю рідкісні прізвища. Певен, коли й живе в Івано-Франківську Гітіаров, то лише один. А Петрових, Василенків як оселедців у бочці. Коли б моя воля, дав би кожній людині звучне й рідкісне прізвище, а то – Петров, Петренко, Василенко… Спробуй знайди потрібного тобі Петренка – тьху…

– І все ж шукати доведеться, – перервав цей монолог Дробаха. – Літак через півгодини, і мене вже повідомили, що місця є…

Івано-Франківськ – гарне, зелене місто. І вулиця, на якій мешкав Гітіаров, чиста, обсаджена каштанами.

Великий дев’ятиповерховий будинок. Третій поверх. На міцних дубових дверях мідна табличка: “Доцент Гітіаров І.С”.

Клацнув замок, на порозі стояла дівчина років дванадцяти.

– Іван Семенович дома?

– Тату, тебе! – покликала дівчина й привітно запросила: – Заходьте, прошу вас.

Доцент медичного інституту Іван Семенович Гітіаров, не старий, але вже майже облисілий чоловік, вийшов до вітальні. Дізнавшись, з ким має справу, запросив гостей сісти.

– Чим можу? – запитав.

Почав Дробаха:

– Двадцятого липня, коли ми не помиляємось, ви летіли з Києва в Івано-Франківськ? Через Львів?

– Був такий факт у моїй біографії.

– Можливо, ви допоможете нам в одній делікатній справі. Доводиться розшукувати людину, котра, за деякими даними, летіла разом з вами з Києва. Сергію Антоновичу, покажіть, будь ласка, фотографії.

Гітіаров з цікавістю потягнувся до знімків. Перебрав, уважно вглядаючись у кожне обличчя.

– Ні, не впізнаю нікого.

– А з торговельними працівниками міста ви знайомі? – запитав Дробаха.

– Аякже, ось у нашому будинку магазин: продавців знаю, директора.

– Ми, Іване Семеновичу, не про них. З керівних, так би мовити кадрів?

– На жаль, ні.

– Шкода, а в літаку, можливо, був один з них.

Гітіаров розвів руками. Раптом наморщив чоло, наче щось пригадуючи.

– Стривайте, стривайте… А ви в Петрова були?

– Якого Петрова?

– Івана Омеляновича. Мого колеги по інституту. Він же всіх у місті знає. Чекайте, і з кимось вітався в літаку. Зараз ми це з’ясуємо.

Гітіаров закрутив телефонний диск.

– Іване? Пам’ятаєш, коли ми повертались з Києва, ти вітався в літаку з якимсь чолов’ягою… При посадці у Жулянах… Пригадуєш? Хто це був? Директор нашої бази? Кажеш, Загорулько… Це точно? І меблі через нього діставав? Дякую.

– Адреса Петрова? – запитав Дробаха.

“Жигулі” різко загальмували біля будинку. Смеркалося. Сидір Семенович зайшов до передпокою, дістав валізу, кинув у неї новий костюм, білизну.

– Знову від’їжджаєте? – поцікавилась Люба. – Може, щось потрібно, то скажіть, я в кіно збираюсь.

– Іди, нічого не треба. Мене довго не буде, у письмовому столі візьмеш гроші. Ігор повернеться з Євпаторії, відправиш до своєї матері на село. Все.

Відіславши дівчину, взяв лопату й пішов до сарая. Розкидав купу різного мотлоху в кутку, копнув кілька разів, витяг металеву скриньку. Визирнув з сарая і, впевнившись, що навколо нікого нема, переніс скриньку до будинку.

У передпокої відкинув залізну кришку, помилувався райдужним блиском діамантів, помацав золоті кружальця монет, замкнув, двічі повернувши ключ, заховав скриньку на дно валізи. Зняв з вішалки нове пальто, прослизнув до машини. Валізу поклав поруч себе на переднє сидіння.

“Тепер шукайте мене”, – посміхнувшись, вивів “Жигулі” на вулицю. Нараз згадав про коробочку в шафі. Вилаявся: все ж останні події вплинули на нього. “Ні, цього я нікому не подарую. Ще є час…” Повернувся додому, не світячи, пройшов до спальні. Навпомацки витягнув коробочку з грішми, насунув капелюха на лоб, прислухався. Хтось їде…

Справді, якась машина завертала у провулок: фари освітили будинок навпроти. Хто ж це? Сюди, та іде так пізно, майже ніхто не їздить. Може, Ступак?

Машина зупинилась за кілька десятків метрів. Чорні тіні рушили до хвіртки.

Загорулько кинувся до передпокою, клацнув замком і через веранду спустився на подвір’я. Секунду постояв, виглядаючи з-за дерева. Так і є, хтось пройшов садом – і там відрізано шлях. Уже грюкають у двері. Обережно, тулячись до стіни, заліз по драбині на курник, перекинув обважніле тіло через паркан до сусідньої садиби. Тепер перебігти двір, а далі сад, ще паркан…

Біг, поки хтось не збив його сильним ударом. Покотився в канаву, боляче вдарившись, і ледь не втратив свідомість від жаху.

Коли Загорулька вивели після першого допиту, Хаблак дав волю своїм почуттям:

– Який фрукт! Просто нах-хаба! Отак дурити всіх мало не двадцять років! Але ж, певно, весь час жив у страсі божому.

– Що ж далі? – зітхнув Устимчик.

– Проведемо попереднє слідство й додому, – пояснив Дробаха. – Заходьте, будь ласка, – запросив лейтенанта, що зазирнув у двері.

– Капітана Хаблака просить начальник управління, – повідомив той.

– Гляньте-но, капітане, – високий молодий полковник підсунув Хаблакові дві фотографії, – як це вам подобається?

Знімки були погані, проте Хаблак одразу впізнав Устимчика в ліжку поруч з якоюсь напівоголеною дівчиною.

– Не подобається, – просто відповів Хаблак. – Мені чомусь завжди здавалось, що він дуже легко ставиться до цього. А втім, я ж не знаю, хто це з ним. І чому це фото у вас?

– В тому-то й заковика. Знімок зроблено з плівки, знайденої в машині Загорулька, а ця, – тицьнув пальцем у фото, – львівська коханка злочинця. Та, про яку ми вам казали, Віта.

– Не може бути!

– Я й сам спочатку не повірив. Та факт.

– Ну й падлюка! Невже міг?..

– Виходить, міг. Я вже подзвонив у Київ полковнику Каштанову. Він вилітає першим літаком. Наказав відсторонити лейтенанта Устимчика від роботи й нікуди не випускати до його прибуття.

– Зрозуміло.

– Якщо зрозуміло, виконуйте наказ. У деталях розберемося, коли прибуде Каштанов.

Хаблак вийшов з кабінету і, побачивши в приймальні графин, вихилив повну склянку води. Постояв кілька секунд оговтуючись.

Як глянути в очі людині, якій звик довіряти в усьому і котра зрадила? Думав, він просто легковажний, а виявилось… Підла, дрібна натура.

Хаблак повільно йшов коридором. У кабінеті зупинився біля дверей. Устимчик подивився на нього злякано. Не чуючи свого голосу, чужими, казенними словами Хаблак мовив:

– Лейтенанте Устимчик, за наказом полковника Каштанова ви відстороняєтесь від роботи. Полковник наказав також затримати вас до його прибуття.

Дробаха поворушився в кріслі, влаштовуючись зручніше.

Загорулько сидів, утупивши погляд у підлогу. Збоку столу – Хаблак.

Вже з півгодини триває допит, а єдине, в чому зізнався Загорулько, – гроші та коштовності належать йому. Після війни, твердить, мешкав у Чернівцях, знав, що справжній Загорулько перебував там півроку в будинку колишнього місцевого підприємця. Там і знайшов коштовності.

– Отже, – вів далі Дробаха, – ваша дружина почала догадуватись про темні справи, якими ви займалися. Ви знали, що не подарує вам нічого. Отже, становище у вас було загрозливе й ви вирішили діяти. Знаючи, що дружина двадцятого липня приїздить сімферопольським поїздом до Києва, напередодні виїхали у Львів, ніби у відрядження. Того ж вечора влаштували в ресторані бенкет, ночували в коханки, а ранком, удаючи із себе п’яного, повернулись до готелю. Розмовляли з черговою, навіть лізли до неї цілуватися, домагаючись, щоб вона обов’язково запам’ятала вас, тобто хотіли забезпечити собі алібі. Зайшли в номер. Коли чергова відійшла, непомітно вислизнули з готелю. Сіли на літак і зустріли дружину на вокзалі в Києві. Правда, спочатку вона була з учителем Загуменним, ви дочекалися, поки той сів у тролейбус, потім підійшли до жінки. Поїхали з нею оглядати місто. На дніпрових схилах задушили дружину, імітували згвалтування, знищили всі документи. Відправили від її імені телеграму до Івано-Франківська й пів на сьому вечора повернулись у Львів. У готелі постояли в коридорі, дочекались слушного моменту, щоб потрапити в номер. А через кілька хвилин вийшли, удаючи, що тільки-но прокинулись. Увечері – знову ресторан, а наступного ранку взяли таксі й поїхали на вокзал ніби зустрічати дружину. Все логічно, послідовно і, головне, всюди є свідки. У Івано-Франківську ви одержали телеграму, а згодом подзвонили в Черкаси. Знову все вірогідно й логічно. Самі заявили в міліцію, потім скаржились. Усе обдумано, зважено, вивірено. Проте в одному місці ви схибили: телеграма. Завдяки їй ми й вийшли на вас.

– Все це – дурниці, – відрізав Загорулько. – Фантазії. Я на вашому місці навигадував би більше… Нікуди я не літав, ви цього не доведете.

– Гадаєте? – Дробаха спідлоба зиркнув на Загорулька. – Ну-ну… А є люди, які бачили вас у літаку. Пам’ятаєте, ви ще віталися в Жулянах з одним знайомим?

– Провокація, – спокійно відрізав Загорулько, але Хаблак помітив, як сіпнулася в нього нижня губа.

– Не кидайтесь словами, Сидоре Семеновичу. Може, влаштувати ставку віч-на-віч?

– Знаю я вас, усе організуєте… – Загорулько втратив витримку. – Ви мені чужих гріхів не пришивайте. Нічого у вас не вийде.

– А скажіть, Загорулько, – обірвав його Дробаха, – давно ви стали Загорульком?

– Жартуєте?

– Для чого ж? Ось довідка про загибель Сидора Семеновича Загорулька. Паспорт у вас, правда, новий, а ось у військовому квитку фотографію переклеєно. Маємо акт експертизи. Може, назвати ваше справжнє прізвище? Ми знайшли його по відбитках ваших пальців. Іван Васильович Коцюба. Ви відбували покарання, потім повернулися до бабки в Первомайськ. Там познайомились з сусідом Сидором Семеновичем Загорульком. Ось і фото справжнього Загорулька…

– Ви мені ще портрет папи римського підсунете…

– Досить! – Очі в Дробахи стали колючими. – Досить розігрувати комедію. А втім, нам ваші зізнання й не потрібні: вас повністю викрили свідки й документи. Ваш батько, Василь Свиридович Коцюба, директор одного з одеських гастрономів, був засуджений…

– Не треба… – підняв руки, буцім захищаючись, Сидір Семенович. – Я зізнаюсь…

Обличчя в нього взялося зморшками, це сталося одразу – за кілька секунд він постарів на багато років.

Хаблак подумав: невже так спотворює людину жах? Смертельний жах, від якого стискається серце й паморочиться голова… Чомусь йому видалося, що Сидір Семенович зараз закричить чи застогне, але той лише ковтнув повітря.

Хаблак узяв графин з водою, але Коцюба заперечливо помахав рукою й потягнувся до пачки сигарет на столі.

Дробаха присунув до себе чистий аркуш паперу.

– Почнемо! – гостро зиркнув на злочинця. – Отже, ви зізнаєтесь…