Текст книги "Скіфська чаша"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)

Ростислав Самбук
Скіфська чаша

Частина
перша
СКІПУР І АГАЛ

Спекотний полудневий вітер ніс запах полину, лоскотав ніздрі, збуджував і тривожив, манив неозорими просторами – на серці ставало щімко, Агал заплющував очі і, здавалося, лежав один серед безкрайнього степу на м’якій ковилі: тільки шерехтіла трава від легких доторків вітру й здивовано посвистував ховрах, збентежений неочікуваним сусідством.

А вітер, спотиньга зачепившись за ольвійську стіну, виривався на лиманну широчінь, ширяв над водою, полохаючи чайок, гнав хвилі, пустотливо бризкався піною і, набравшись дрібних бризок, важчав, статечнішав і вже спроквола повертав за течією, де відкривалися сині простори Евксинського Понту. Наздоганяв важкі, навантажені зерном галери, ліниво напинав вітрила, й раби стомлено піднімали довгі весла, радіючи хоч короткому перепочинку. Попереду ж далекий і небезпечний шлях, бурі, вузькі протоки, на берегах яких живуть напівдикі варвари, гострі підводні скелі, об які вітер розтрощив уже не один корабель.

Агала вабили морські простори, він мріяв про далекий Мілет. Понтакл казав, що більшого й красивішого міста нема в усьому світі й що навіть Ольвія порівняно з Мілетом все одно, що пшенична зернина проти оливки.

Агал не вірив Понтаклові – знав, як тужив старий грек за Мілетом. Навіть величний біломармуровий ольвійський храм Аполлона Простата, за твердженням Понтакла, був гіршим од мілетського. Звичайно, це казка, проте Агал розумів грека – як часто йому снилися степи за Борисфеном і тисячні табуни: білі коні пили річкову воду, іржали й мчали кудись у степ, витолочуючи соковиту весняну траву, білі, з темними, блискучими, вологими очима, молоді коні, красивіших за яких нема у скіфських степах.

А може, й справді десь є такі ж білі табуни?

Ще дід розповідав Агалові, що гам, де сходить сонце, далеко-далеко, куди не потрапляв ніхто з їхнього роду, тече серед степів ріка ще ширша й повноводніша за Борисфен, але й це, либонь, була казка, бо хіба може існувати на світі більша й могутніша ріка?..

Греки, правда, казали, що десь за Понтом Евксинським в полудневих краях вливається в море ріка, до витоків якої ще не допливала жодна людина, що вода в тій ріці каламутна й живуть в ній зубаті дракони, котрі пожирають людей Ріка та буцімто не замерзає, і тамтешні люди ніколи не бачили снігу.

Агал вірив і не вірив тим байкам, бо хіба можуть бути такі ріки, щоб узимку не замерзали?!

Понтакл твердив, що сонце над тією каламутною річкою стоїть завжди високо. Певно, так забажалося богам, проте Агал тільки посміхався: хіба існують боги, могутніші за їхніх, скіфських? Навіть сам Зевес не може помірятись з ними силою, дарма що греки спорудили йому великий храм в Ольвії. Скіфські боги живуть і кочують степом разом з людьми, вони завжди поруч, коли їх добре попросити, вони приженуть дощ чи, навпаки, розсіють хмари, втихомирять злих духів і вилікують недужого.

Агал знав, чому його боги могутніші од грецьких. Бо ті мають владу лише в Ольвії, оточеній товстими стінами, може, ще над навколишніми степами, де греки вирощують виноград та пшеницю, а далі починаються володіння його богів, і нема їм кінця, хіба, либонь, далеко на півночі, де кінчаються степи й починаються густі ліси і де живуть зовсім інші племена, котрі полюють на диких звірів і продають скіфам бджолиний мед та хутра…

Агал заплющив очі і уявив собі цей ліс: суціль дуби з широкими галявинами, певно, гарно ходити таким лісом у літню спеку – пахне медовими травами, а не гірким полином, прохолодно, щебечуть птахи, й дерева шепочуться між собою.

Колись він обов’язково подасться до справжнього лісу, побачить лісові квіти й почує розмову дубів.

І все на землі гарне й красиве. Он як чайки скиглять і кидаються в теплу воду лиману…

Біля берега в гавані, за високою міською стіною, стоять на причалі грецькі галери із спущеними вітрилами, вони прийшли до Ольвії сьогодні вранці. Раби зносять вузькими дерев’яними східцями амфори з терпким вином та оливковою олією. Агал чув, що на одному із суден привезли дві мармурові статуї для ольвійських храмів і що робили їх у самих Афінах. Хлопець хотів якнайшвидше побачити це біломармурове диво. Він міг годинами дивитися на статуї: не вірилося, що таку красу створено людськими руками. Які ж то проникливі очі, котрі побачили в безформній мармуровій брилі живого бога, що, здається, ось-ось зійде з важкого п’єдесталу й змішається з натовпом поважних греків у довгих білих хітонах.

Мармуровий одяг на статуї легкий, спадає з плечей невимушено, й вітер наче ворушить його зборки…

Агал сів між бійницями стіни, звісивши ноги, взуті у грецькі сандалії з довгими вузькими ремінцями. Стіна довкола Ольвії як дорога, принаймні ширша за бічні міські вулиці, і висока: одразу попід нею глибокий яр. Здається, нема в світі сили, яка б здолала цей неприступний мур. Колись підступали до фортеці війська македонського царя, котрий прославився багатьма перемогами, а Ольвія вистояла, її стіни завтовшки у два Агалових зрости, їх не могли пробити навіть потужні облогові машини. Ольвіополіти й досі пишаються цим, і варто якомусь купцеві з Херсонеса чи Пантікапея похвалитися величчю свого міста, як вони зневажливо знизують плечима: може, якийсь із храмів там і більший за наш, але хто може виміряти відвагу ольвійських громадян? Нащадків тих, перших, хто ступив колись на ці дикі береги й тулився попервах у землянках. Так, на місці квітучої Ольвії були землянки, не існувало ні стін, ні сторожі, і диких кочівників стримували тільки відвага та упертість перших поселенців.

Агал знав, що дикими кочівниками греки називали його предків, що й досі дехто не дуже шанобливо ставиться до його одноплемінників, проте часи змінилися, і хто не знає тепер, що хліб і шкіри, якими завантажуються трюми афінських галер, ольвіополіти купують у скіфів, що без кочівників місто не проіснувало б і року. І от він, Агал, племінник скіфського царя, але варвар в очах деяких зарозумілих греків, сидить отут-от на ольвійській стіні й зодягнутий так, що не відрізниш від місцевих знатних юнаків…

Раніше скіф міг потрапити до Ольвії тільки як раб, раби-скіфи є тут і тепер, так само, як і раби-греки є у скіфських вельмож… Що вдієш, така вже доля!.. Потрапив у полон, заборгував – і продали в рабство, тягни довічне ярмо, як худоба, і ніхто не визнає тебе людиною.

Агал скочив на ноги й сперся на зубець стіни. Він вдячний богам, які вторували йому інший шлях. Засміявся голосно, радісно й простягнув руки назустріч степовим вітрам: тіло стало легким, майже невагомим, здавалося, зроби крок – і вітер підхопить тебе, як птаха, і понесе над степовим безмежжям, здіймаючи все вище до хмар.

А внизу біля воріт перемовлялися вартові-греки. їм набридла одноманітна служба, липнева спека, степові гіркі пахощі, бо звикли зовсім до іншого і гадають, буцім ніщо на світі не пахне краще за підсмажене м’ясо та біле вистояне вино. Правда, поки вино довезуть із Греції в амфорах, воно перебовтається, однак все ж смачніше од херсонеського. А може, це тільки здається ольвіополітам? Вони гудять солодке таврійське вино просто за звичкою, аби хоч трохи принизити сусідів.

Агал щасливо засміявся. Він кілька разів пив вино – і херсонеське, і навіть афінське, хвалив його, щоб зробити приємність Понтаклові, який пригощав, але навіть біле витримане вино з грецьких берегів не смакувало йому, бо що може бути смачніше за оксюгалу – солодкуватий кумис: він не так б’є в голову, а веселить, як вино, навіює людині гарний настрій, розковує думки. Навіть суворі воїни після чаші оксюгали добрішають серцем і співають біля невеличких степових багать тужних пісень, таких же старовинних і вічних, як небо, зірки й високі трави навколо.

Із степу війнуло запахом полину, почулося кінське іржання, і Агал побачив, що з вибалка до північних воріт скачуть вершники. Підганяючи втомлених, запінених коней, вони махали руками і щось кричали. Сторожа заворушилася біля воріт, і Агал поспішив туди.

Ще здалеку хлопець почув таке, що ледь не скотився із стіни крутими сходами. Це ж справді новина, і, якщо вершники не помилилися, їде… Але яка може бути помилка! Один з вартових уже побіг оповістити архонтів, а їх ніхто не наважиться турбувати без поважних причин.

Агал поспішив додому: негоже зустрічати царя в буденному одязі. Та й треба поділитися звісткою з Понтаклом – той здебільшого вже сидить удома, постарів і лише зранку навідується до майстерень за міською стіною, тепер там порядкує старший Понтаклів син Анаксагор, і раби слухають його, як господаря. Анаксагор знає справу не гірше за батька, йому відомі всі секрети обробки металу, бронза й срібло оживають у його руках, та все ж поштиво вислуховує Понтаклові поради. Принаймні– Агал ніколи не чув, щоб Анаксагор сказав щось наперекір чи заперечив – на те Понтакл і старійшина роду, він понад тридцять років карбував благородні метали й недаремно вважається одним з кращих ольвійських майстрів. Та хіба тільки ольвійських? Навіть афінські купці охоче купують його вироби.

Понтакл сидів у затінку внутрішнього двору, чи то дрімав, чи просто замислився, певно, все ж не спав, бо, почувши легкі Агалові кроки, підвів голову й зиркнув гостро – зовсім ще живими й не старечими очима. Він не спитав нікого, хоч і побачив хвилювання на хлопцевому обличчі. Для чого питати – сам скаже… Та й які новини він може принести? Життя в Ольвії тече одноманітно, день схожий на день, і найбільша неприємність, котра може порушити спокій та рівновагу Понтакла, це коли раб не догледить за плавильною піччю… Що ж, таке буває… Понтакл за довгі роки звик ставитися до цього спокійно, просто раб одержить по заслугах – двадцять чи тридцять батогів: наступного разу буде уважніший.

Але те, що Понтакл почув од Агала, примусило старого грека одразу підвестися.

– Хітон!.. – наказав. – Скажи, щоб принесли мені новий хітон і сандалії…

Хлопець не дослухав: це траплялося рідко, все розмірене ольвійське життя вимагало непоспішливості, принаймні зовнішньої, однак мусив поквапитись, бо Скіпур з воїнами, може, вже зовсім близько, і Агал не простив би собі, якби здалеку не побачив куряву, зняту копитами скіфських коней.

Агалова тривога виявилась даремною – він прибіг до північних воріт один із перших, захекався і довго ще стояв на стіні, вдивляючись у степове марево. Нетерпляче переступав з ноги на ногу… Нарешті над вибалком за виноградниками з’явилися списи, прикрашені яскравими знаменами, й на дорогу виїхали перші вершники.

Скіпура серед них не було. Скакали дозорні – досвідчені воїни в кінчастих повстяних шоломах, озброєні акінаками й списами, а неподалік їхав осібно вершник з довгою сивою бородою на білому високому бахматі, в пурпуровому плащі, який спадав жеребцеві на круп. За ним гнали коней і піднімали пилюгу ще з десяток вершників також у плащах, але не таких довгих і розкішних.

Передні вершники спішилися біля самих воріт, двоє з них допомогли злізти з коня сивобородому, розступилися, даючи дорогу, але той не зрушив з місця – стояв і пильно дивився на поважних ольвійських громадян у білих хітонах: стискав вузлуватими пальцями золоте руків’я акінака, немов ось-ось збирався вихопити його, і ледь помітна усмішка грала на його вустах.

Вперед виступив Демагор – найстаріший з архонтів. В Ольвії його боялися і поважали, й не тільки за багатство й високе становище. Він мав справді гострий розум, і без нього не приймалося Жодне важливе рішення. Демагор був за мир із скіфами. Рада архонтів навіть дозволила Скіпурові збудувати палац в Ольвії. За останні мирні роки значно розширилась торгівля з кочівниками, і поважні ольвіополіти, набиваючи гаманці золотими й срібними монетами, відчували всі переваги такої політики.

Демагор, вклоняючись, опустив правицю до землі. Скіпур поважно відповів на уклін. Вони знали ціну один одному, крім того, мусили дотримуватися звичаїв, встановлених для таких випадків.

– Вітаю тебе, Скіпуре, царю скіфів! – мовив Демагор урочисто. – Сподіваюсь, дорога до Ольвії не дуже втомила тебе. Ми завжди раді бачити тебе в стінах нашого благословенного міста й зробимо все, щоб тобі було в нас приємно й затишно.

Скіпур поволі розгладив вуса. Двоє воїнів схрестили в нього над головою списи з бронзовими зображеннями химерних звірів, що нагадували лева й пантеру. Скіпур ступив крок уперед, і списи нахилилися над ним.

– Шлях мій був не втомливий, – одповів поважно, – бо завжди, коли їдеш до такого чудового міста, не відчуваєш ні спеки, ні спраги. Дорога видається короткою, а зустріч з Ольвією приємною. Сподіваюсь, за ці два роки, що я не був у вашому місті, тут не сталося нічого поганого.

– Хвала великому Зевсу, – підвів обидві руки вгору Демагор, – лих не було, а вороги тепер десятою дорогою обминають наш край, бо Ольвія, маючи такого могутнього друга, як ти, великий Скіпуре, не боїться нікого.

Він відступив убік, даючи дорогу, і Скіпур повільно рушив до північних воріт, вдивляючись в обличчя поважних громадян міста, які вийшли назустріч. Часто кивав, навіть посміхався доброзичливо, адже багатьох знав особисто. Демагор ішов поруч. Натовп трохи відтер воїнів з бронзовими штандартами, за ворітьми на вузьких ольвійських вулицях все змішалося.

До центру міста із знаменитою критою колонадою-агорою вела досить широка вулиця, вимощена черепками амфор та глечиків. Камінь в Ольвії дуже цінувався, його привозили на галерах з каменоломень, де раби випилювали важкі брили. З них заможні ольвіополіти зводили будинки – мистецтво будівельників було настільки досконале, Що брили клали зовсім без розчину, і не було випадку, щоб дім завалився.

Копали глибокі фундаменти, будували підвали – зими на Гіпанісі траплялися суворі, випадали сніги й стояли морози: єдине спасіння від холоду в теплому підвалі, опалюваному жаровнями.

На центральній ольвійській площі, де стояли величні храми Зевса, Аполлона Простата і Ахілла Понтарха, процесія на хвилину затрималась. Скіпур домовився з архонтами про зустріч і повернув до вузького завулка. Будинки стояли тут впритул один до одного, на вулицях важко було розминутися навіть пішоходам, на фасадах майже не було вікон, зате кожен мав портик з фонтаном, вода сюди подавалася складною системою гончарних труб мало не від Гіпаніського лиману. Прозорі струмені плюскотіли в кам’яних басейнах, хоч трохи зменшуючи спеку в цьому нагромадженні кам’яних брил. Деревам в Ольвії просто не було де рости, місто й так нараховувало мало не п’ятнадцять тисяч мешканців, займало ж порівняно невелику територію, обведену високою стіною, і кожен шматок землі цінувався високо.

З вікон Скіпурового дому відкривалася широка панорама Гіпаніського лиману. Цар полюбляв сидіти біля вікна на подушках. Перед ним і гостями ставили казан з вареним м’ясом, глечики з вином і свіжі овочі – цар їв повільно, та й куди поспішати, коли довгий шлях уже позаду й принаймні найближчі дні не віщують ніяких неприємностей.

Ще на вулиці Скіпур зупинився, роззирнувся і, побачивши за спинами охоронців Агала, кивнув йому. Воїни розступились, даючи юнакові дорогу, і Агал низько вклонився цареві. Скіпур поклав йому руки на плечі, стиснув міцно й випростав хлопця, Долонею підняв підборіддя і закинув Агалові голову назад, так, щоб краще було дивитися у вічі – довго не відводив вивчаючого погляду. Певно, лишився задоволений, бо відпустив руку й, ні слова не кажучи, повернув до будинку, зробивши знак Агалові слідувати за ним.

Раби чекали на царя, низько схилившись. Один підскочив і зняв із Скіпура плащ, другий поставив перед ним велику, вичищену до блиску миску з теплою пахучою водою. Цар вимив руки та обличчя. Третій раб подав йому білу лляну сорочку. Скіпур переодягнувся. Видно, свіжий прохолодний одяг поліпшив йому настрій, бо цар милостиво махнув рабам рукою, відпускаючи їх, і разом з Агалом піднявся на другий поверх.

Глиняні глечики з білим та червоним вином уже стояли на товстій повсті, якою раби встелили кімнату. Варене та смажене м’ясо апетитно парувало на великих дерев’яних тарелях. Либонь, Скіпур зголоднів, бо зупинився, вдихаючи запах баранини, і ковтнув слину. Потім, переборовши себе, підійшов до вікна й запитав у Агала:

– Я не бачив тебе вже два роки, що ти робив і чого досяг?

– Звели покликати Понтакла, – вклонився Агал.

– Він тут?

– Чекає внизу.

Скіпур сплеснув долонями, і раб одразу з’явився в кімнаті.

– Нехай старий грек зайде сюди, – наказав цар владно.

Раб був кмітливий і не став з’ясовувати, якого саме старого грека слід погукати, нечутно метнувся вниз, і мало не одразу на сходах з’явився Понтакл. Ішов прямо, бо не звик згинатися ні перед архонтами, ні перед царями. Він – вільний громадянин вільної Ольвії, майстер, який поважав себе й свою роботу. Наблизився до Скіпура, зупинився й мовчки чекав царських запитань. Мабуть, знав, чого хоче від нього скіфський цар, бо мовчки витягнув з-під хітона щось загорнуте в тканину, повільно розгорнув і поставив на долоню велику срібну чашу з викарбуваними по боках зображеннями скіфів.

Грек підняв чашу над головою, щоб її краще було видно, повернув в усі боки обережно, наче святиню, і з поклоном подав цареві. Він уперше схилився перед Скіпуром, але не було в тому ні приниження, ні улесливості. Либонь, майстер схилявся перед мистецтвом майстра, який створив таке чудо, і, певно, це було саме так, бо Понтакл мовив нарешті:

– Я старий майстер, і руки вже погано слухають мене, та й очі не ті, однак скажу тобі, Скіпуре, що твій племінник Агал перевершив мене. Такої чаші я б не зміг викарбувати і в кращі свої роки. Визнати таке мені важко, бо мій батько працював із сріблом та золотом, а син Анаксагор успадкує від мене справу, проте ніхто ще не міг зробити такого чуда, як юний скіф. Я кажу це з гіркотою і радістю. Мою гіркоту ти, мабуть, розумієш: кому приємно, коли чужинець перевершує і тебе, і твого сина, але я не можу не радіти, коли бачу справжній мистецький твір, така радість завжди долає гіркоту. Бери, царю, цей витвір рук скіфських, цю срібну чашу, – вона зроблена для тебе й по праву належить тобі.

Але Скіпур не одразу взяв чашу. Він повернув її на долоні грека, розглядаючи карбування, – може, упізнав себе в поважному бородатому скіфі; який підняв акінак, бо посміхнувся весело. Нарешті взяв чашу й ступив до великого чорного глечика з червоним вином.

– Налий, Агале, – наказав владно, – налий мені повну чашу, бо справді вона радує зір і з неї можна пити тільки добре старе вино.

Скіпур дивився, як ллється з вузької шийки густе вино. Дочекався, доки чаша наповнилася по вінця, мабуть, вистачило б краплини, щоб вино перелилося, підніс до вуст, не розплескавши, і спорожнив одним духом. Показавши Понтаклові й племіннику на місця поруч себе, опустився на м’яку вовняну подушку.

З’явилися слуги. Вони принесли срібні тарелі з сиром-іпакою, овочами та фруктами, солоними оливками, в’яленою рибою й вареним м’ясом, а на великому блюді – шматки підсмаженої баранини.

На кілька хвилин Скіпур забув і про грека, і про Агалову чашу, вибрав великий шмат масної баранини, кусав, обрізаючи перед самими губами гаряче м’ясо, й лій стікав У нього по пальцях на рукави сорочки. Але це анітрохи не бентежило Скіпура, він обтирав пальці просто об сорочку, лишаючи масні сталки, і мружився од задоволення.

Понтакл і Агал також потягнулися до м’яса. Всі насолоджувалися смачною їжею і старим вином – раби ледь встигали підливати в чаші.

Нарешті Скіпур відірвався від м’яса, підставив рабу чашу, той почав наливати, але цар зупинив його коротким жестом, підважив чашу на долоні й засміявся щасливо.

– Кажеш, Агал перевершив тебе, – обернувся до грека й хитро примружився. – І я бачу, що перевершив. – Нараз поставив чашу на повстяний килим, спритно витяг з-під сорочки мішечок з сиром’ятної шкіри, важкий і туго напханий, підкинув на долоні й подав майстрові. – Добра робота вимагає доброї платні, – мовив тоном, що виключає заперечення. – Тримай, Понтакле, тут чисте золото, бо тільки ним можна оцінити те, що ти зробив для Агала.

Певно, він чекав якщо не захоплення, то принаймні вдячності, але грек заперечливо похитав головою й відповів переконано:

– Ні, царю, справжня майстерність і справжнє мистецтво вищі од золота. їм нема ціни, і я не хочу брати твоїх грошей. Бо в Агала я вклав не тільки свій досвід і знання, а частку душі, мабуть, віддав більше, ніж синові, – Анаксагор не завжди розумів мене, а Агал узяв усе, що я знав, скажу навіть, зараз він знає більше за мене, він не лише копіює, але й творить, і ця чаша тільки початок.

Скіпур задумливо кивнув головою.

– Йому робити інше…

Понтакл відпив вина, зиркнув з цікавістю.

– Ти хочеш сказати?.. – запитав невпевнено.

– Так, – зрозумів його Скіпур, – доля майстра, навіть найкращого, не для нащадка царського роду.

– Але для чого ж ти віддав його до мене в навчання? – стенув плечима грек.

– Це довга розмова, і не знаю, чи збагнеш.

– Може, й збагну!.. – різко відповів Понтакл. Його щоки взялися рожевими плямами – трохи сп’янів і вино додало сміливості. – Але слухай мене, Скіпуре. Цей хлопець, – поклав руку на Агалове плече, – може стати гордістю всього вашого племені, а не тільки твого роду, Скіпуре, всіх скіфів, бо розум і талант – єдине, що піднімається над владою й пихою і перемагає їх.

Скіпур недбало тицьнув пальцем у мішечок із золотом.

– А я можу купити їх, скільки захочу. Навіть усе, що ти зробив і що зробиш.

Грек енергійно похитав головою.

– Ти не зрозумів мене, Скіпуре. Справді, ти можеш придбати і чашу, і статую, і навіть цілу галеру. Ти збудував собі дім в Ольвії. Архонти дозволили це, зважаючи на твої заслуги, хоч ти й не наш громадянин. Але я маю на увазі зовсім інше. Жебрак-скульптор з Афін вирізьбив з мармуру статую Аполлона Простата. Ось уже три сторіччя стоїть вона в центрі міста навпроти агори, і всі знають ім’я цього жебрака. А за свого життя він кланявся афінським архонтам, і навіть пихатий багатій-купець не завжди удостоював його поглядом. Скільки за три сторіччя померло архонтів і царів!.. Он у вашому степу насипано сотні курганів, і кожен владика, пробач мене, Скіпуре, вважав, що ім’я і слава його вічні, а скажи мені зараз, хто похований в тих курганах?.. І де та слава? А статуя митця стоїть на п’єдесталі, і кожен в Ольвії знає його! Ім’я скульптора вічне, бо вічна краса, яка вийшла з-під його рук.

– І ти хочеш сказати… – гнівно зсунув брови Скіпур.

Але грека вже ніщо не могло зупинити.

– Що труд і талант вищі за владу! – закінчив твердо й переконано.

Скіпур замислився. Якась думка прийшла йому в голову, він хитро посміхнувся у вуса й мовив розважливо:

– Військо царя з Македонії не взяло Ольвію, не змогло Подолати її стіни, але ж, можливо, колись знайдеться полководець, який зруйнує вашу фортецю і все, чим пишаються греки. Ім’я царя лишиться, ще тисячу тисяч років люди знатимуть, хто знищив місто разом з усіма його храмами й статуями. А твій Аполлон перетвориться на порох…

– Ніхто не наважиться зруйнувати таку красу! – раптом утрутився Агал.

Скіпур невдоволено подивився на племінника.

– Я знав, що греки вплинуть на тебе, – мовив докірливо. – І це, зрештою, правильно. Але в тебе інша дорога, й нікому не відомо, що й коли мусить звершитись. Я задоволений тобою, Агале, і добре, що ти перевершив свого вчителя. І все ж, Понтакле, я не хочу бути в боргу перед тобою, бери своє золото, ти чесно заробив його… Якщо не візьмеш ти, Анаксагор ніколи не відмовиться.

Певно, старий грек збагнув, що цар має рацію, бо спокійно взяв мішечок з монетами й заховав у хітоні.

– Але ж ти не відповів мені, Скіпуре, – запитав знову, – для чого ти вчив свого племінника довгих три роки майстерності карбувальника, яка ніколи не згодиться йому?

І знову Скіпур уникнув відповіді.

– Може, колись ти почуєш ім’я свого учня, – мовив не-визначено, – якщо не ти, то Анаксагор чи його сини… – Він підважив на долоні чашу роздивляючись. Очі в нього за-світилися, лагідно подивився на племінника. – Маєш гарне око, – ствердив переконано, – і не забув своїх!.. Ти справжній скіф, Агале, хоч і ніхто й не повірить, що ця чаша – не грецька.

– Бережи її, вона коштує великі гроші, – вставив Понтакл. – Може, більше, ніж табун найкращих кобилиць.

– Що – табун… – похитав головою цар… – Коні в мене нелічені, і військо моє непереможне. Землі наші до самого кінця світу, й недаремно ми вклоняємося змієногій богині Артімпасі. Вона пройде всюди, степи – її дідизна, вона допомагає тільки нам, бо й вона, і ми – народилися в степах, і вони вічно будуть наші.

– Кожному своє, – погодився грек, – а ми звикли жити біля моря, воно – наші дороги й наш захисник. А наскільки ти, Скіпуре, затримаєшся в Ольвії? – запитав нараз.

– Недовго.

– Чому ж? Погода чудова, завтра чи післязавтра прийдуть кораблі з Херсонеса, обіцяли привезти позаторішнього таврійського вина, а воно аніскілечки не гірше за грецьке.

– Ні, – похитав головою Скіпур, – два – три дні – й годі. Завтра на базарі мої люди розпродадуть товари й збиратимемось.

– Що привезли? – блиснув очима грек.

– Зерно й мед.

– А хутра?

– Трохи є. Я накажу, і тобі першому покажуть усе найкраще.

Грек підвівся й попросив дозволу йти. Скіпур кивнув, і Понтакл у супроводі рабів почав спускатися по сходах. Агал гадав, що саме тепер цар почне розпитувати його про два останні роки в Ольвії, проте Скіпур сидів, стомлено схиливши голову. Трохи сп’янів, йому хотілося спати, і справді, цар простягнувся тут же на подушках і одразу заснув.

Вранці Агал пішов на базар, що вирував за міськими стінами в захищеній від вітрів улоговині.

Хлопець пройшовся вздовж краю базару, заваленого невиробленими шкурами. Кілька Агалових одноплемінників порядкували тут. Були вони дивно схожі один на одного – огрядні, широколиці, з довгим м’яким рудуватим волоссям. Між горами шкур снували осліплені раби. Вони орієнтувалися тут зовсім вільно, і Агал згадав розмову з одним із скіфських купців, який цілком серйозно твердив, що сліпий раб з роками стає незамінимий – своїми пучками починає відчувати всі вади шкури: де вона побита гедзем, а де пошкоджена при здиранні. Агал навіть пошукав очима, чи випадково не той самий купець так жваво торгується з кількома греками – розмахували руками й щось доводили один одному. Але, звичайно, голубоокий купець не міг бути Агаловим знайомим, той помандрував угору Борисфеном півроку тому, а коли боги Папайос і Табіті будуть милостиві до нього, йому знадобиться не менше року, щоб повернутися до багатолюдного ольвійського ринку. Якщо взагалі повернеться: в дорозі підстерігають хвороби та стихійні лиха, не кажучи вже про ватаги розбійників, котрі тільки й мріють заволодіти майном багатого купця.

Поруч греки торгували вже готовими м’якими шкірами. Вони вичиняли їх тут же, в Ольвії, або ж возили до Херсонеса чи Пантікапея, де був не такий великий скіфський завіз. Ціна на шкіру зростала втричі чи навіть більше, але скіфи все одно охоче йшли на такий обмін. Вони мали великі кінські табуни, незліченні отари овець, а волів ніхто ніколи не рахував. Худоби в них – що піщинок на морському березі. Було б сили довезти сюди хоч невеличку частину шкур.

Нарешті скіфи домовились з греками, либонь, кожен вважав, що обхитрував іншого, бо сміялися і поплескували один одного по плечах, а раби почали зносити шкури до спеціально викопаних ям.

Агал повільно попростував до центру базару, де стояли величезні дерев’яні бочки. Здавалося, все тут пропахло медом і воском – стояв солодкуватий аромат польових квітів, який так подобався хлопцеві. Доскіпливі греки вмочали в мед пальці й довго облизували їх, намагаючись визначити якість меду. Продавці вели себе незалежно, зрештою, мед у всіх майже однаковий і все одно не сьогодні, то завтра товар буде проданий.

Посеред базару просто між бочками спав, простягнувшись на повстяному плащі, літній скіф. Він підмостив під голову руки, довга сива борода лежала в пилюзі, люди переступали через нього, а він, мабуть, бачив гарні сни, бо посміхався й поплямкував вустами – справді щаслива людина, яка може відпочивати навіть у такому гаморі.

Поруч греки торгували металевим та глиняним посудом і різними прикрасами. Агал притишив крок. Іноді серед численних дешевих виробів траплялися й справжні витвори мистецтва. Агал бачив колись виточені із золота сережки, оздоблені синіми, либонь, вивезеними з Фінікії каменями. Вони коштували як півтабуна скіфських коней, і все ж крітський грек, котрий привіз їх з південних берегів за евксинськими протоками, продав сережки того ж дня, і тепер вони, мабуть, прикрашають молоду дружину чи наложницю скіфського вельможі або якогось багатого купця.

Агалову увагу привернула срібна гривна – нашийна жіноча прикраса. Видно, робив її небезталанний майстер, кожна деталь вирізнялася, срібло й чернь дивно гармонували, і, либонь, всяка жінка була б щасливою, одержавши такий подарунок.

Агал задумливо перебирав гривну, пучками відчував вишуканість карбування, знав, чого варта така вишуканість, і про всяк випадок запитав, скільки править за гривну купець.

Літній етруск пильно подивився на нього, видно, Агал не справив враження, бо купець потягнув гривну до себе, посміхнувся зневажливо і знову акуратно розклав її на червоній тканині.

– Навряд чи маєш стільки грошей, юначе…

Він знав, що робить, цей рудобородий хитрий етруск: гривна на червоному тлі виблискувала місячним сяйвом, наче радість виливалася з неї, і лише тепер Агал зрозумів її справжню вартість і відступив на крок. Певно, етруск мав рацію, і в нього справді не вистачить грошей на це срібне чудо.

Рука з вузлуватими пальцями простяглася через його плече, пальці схопили гривну недбало, наче це був не витвір мистецтва, а дешева бронзова обручка. Агал озирнунся й відразу знітився – Скіпур дивився на нього насмішкувато. Він підкинув гривну на долоні й подав Агалові.

– То скільки? – перепитав у етруска.

Рудобородий мав метке око. Правда, Скіпур майже нічим не виділявся серед інших скіфів, які походжали базаром, – така ж лляна сорочка й повстяний капелюх, але золоті піхви акінака з зображенням грифона привернули увагу етруска, а хто, крім скіфського царя, який вчора прибув до Ольвії, міг мати такі піхви? І купець, схилившись поштиво, назвав подвійну ціну.

Агал аж зойкнув од несподіванки, та Скіпур стиснув його плече і. не кажучи ні слова, кинув етрускові золоті монети. Той жадібно схопив їх і вклонився низько – не кожного дня фортуна так ласкава до тебе.

Купець загорнув гривну в червону тканину, Скіпур простягнув її Агалові, мовив:

– Заховай, може, вона тобі знадобиться ще й сьогодні.