Текст книги "Скіфська чаша"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

Хаблак забрав у Воскобойника валізу, розкрив. Паки грошей великими купюрами.

– Ого! – вигукнув капітан. – А ви кажете: витребенька.

Воскобойник сповз зі стільця, став над валізою на коліна.

– Боже мій! – вигукнув. – Невже ти такий несправедливий!

Бармен відступив у глиб кімнати.

– Овва! – удав здивування. – І ви їздите з такими грішми…

Дробаха хитро подивився на нього.

– А ви – фрукт! – посміхнувся. – Однак не вийде. Макогоне, нічого у вас не вийде, ми спіймали вас з речовими доказами й не варто придурюватися.

Воскобойник усе стояв на колінах над валізою з грішми й повторював:

– Боже мій!.. Боже мій!..

Хаблак закрив валізу. Підняв чашу на долоні, почав роздивлятися орнамент.

Ювелірна робота – талановитий художник створив її. Сцени з життя кочівників передані геніально просто. Жодної зайвої деталі. Розумні, сильні люди, – нараз Хаблак уявив тисячні табуни коней, полиновий степ, навіть почув гортанні вигуки скіфів.

А бородатий скіф на чаші зосереджено натягував лук, і нараз капітанові здалося, що він скоса зиркнув на нього й задоволено посміхнувся.

Два денних рейса

Хаблак з Мариною клеїли шпалери. Встелили підлогу газетами, розкладали на них довгі смуги рожевих, з квіточками шпалер, Сергій змащував їх густим клеєм, потім, узявши смугу за кінчики, обережно вилазив на стілець, з нього – на стіл і прикладав до стіни так, щоб збігся візерунок.

Марина, примружившись, стояла посередині кімнати й командувала: трохи нижче чи вище, стоп, так гаразд; вона розрівнювала шпалери щіткою, щоб, бодай, не лишилося жодного пухирчика, потім знову відступала на середину кімнати й ще раз прискіпливо оцінювала роботу.

А Хаблак стовбичив на столі, ледь не дістаючи маківкою стелі, і з висоти спостерігав цю дивовижну картину: Марина в коротесенькому бавовняному халатику, з-під якого виглядають позамазувані коліна, з бруднуватими руками і з клеєм навіть на кінчику носа, проте неймовірно серйозна й сповнена власної гідності та відповідальності за майбутній вигляд квартири.

Що ж, ця, на перший погляд, одноманітна й нецікава робота захопила їх і приносила справжнє задоволення, вони вже впорядкували меншу кімнату й закінчували більшу, не зовсім пропорційну і, як на Сергієву думку, задовгу, проте з величезним, мало не на всю стіну вікном, – Марина вже пояснила Хаблакові, як вона розташує тут меблі і як чудово виглядатиме кімната, треба тільки придбати “стінку” й бажано два фотелі.

Хаблак стояв на столі й посміхався, уявляючи, як, простягнувши ноги, сидітиме в зручному фотелі під торшером і розглядатиме картину.

Звичайно, на справжню картину з підписом автора, що продаються в салоні Художнього фонду, вони не потягнуть, але можна придбати копію Рєпіна чи Васнецова, зрештою, як на глибоке Сергієве переконання, пейзаж Левітана, навіть фабричного виготовлення, матиме імпозантніший вигляд.

Сергій зістрибнув зі столу й почав розкочувати черговий рулон шпалер. Лишилося зовсім мало, третина довгої стіни й шматочок коло вікна, слава богу, клею вистачить і не треба варити знову, тим більше, що борошно кінчилося й довелося б бігти до гастроному. Відстань, правда, невелика, астроном поруч, однак Хаблак стомився й починати все спочатку не хотілося.

Це ж треба – одержати двокімнатну квартиру в тому ж будинку, де й мешкали, на дніпровому березі, навпроти Гідропарку, де в травні солов’ї аж заливаються.

Степанкові минуло півроку, коли полковник Каштанов зазирнув до Хаблакової кімнати й поманив пальцем до виходу. Сергій, чесно кажучи, здивувався. У Каштанова є секретарка,’зрештою, у вік суцільної телефонізації значно простіше набрати номер, ніж отак швендяти коридорами й зазирати до кімнат підлеглих, але Каштанов до того ж підморгнув капітанові по-змовницьки, і той почимчикував за ним, вдаючись до різних припущень з приводу полковникової настирливості. Гадав, щось трапилось, якась незвичайна подія, а може, він десь прошпетився й Каштанов почне йому дорікати, – та не відчував за собою гріхів. До того ж хіба підморгують підлеглому перед розносом?

Ця думка трохи заспокоїла Хаблака, тим більше, що Каштанов відчинив двері кабінету майора Худякова, – отже, і не рознос, і не якась оперативна справа. Худяков в основному вирішував різні організаційні та господарські питання, може, надійшла якась нова інструкція про користування зброєю чи формений одяг…

Майор посміхнувся Хаблакові якось кисло-солодко, але, зважаючи на те, що Худяков взагалі посміхався рідко, це вже про щось свідчило, принаймні про те, що особливими неприємностями не пахне. Та все ж Хаблак улаштувався на запропонованому стільці, насторожено й підозріло дивився, як Худяков порпається в шухляді, шукаючи якісь папери. Нарешті майор знайшов, витягнув зовсім невеличкий папірець – Хаблак устиг помітити, що на ньому стоїть печатка, – підвівся й урочисто простягнув папірець Сергієві.

– Вітаю, – мовив коротко й дещо сухувато,

Хаблак невизначено пересмикнув плечима, ще не зрозумівши, з чим його вітають. Наче й не сталося нічого останніми днями ні втішного, ні поганого, навіть подяки в наказі не заслужив, то більше, що на папірцеві друкарським шрифтом відтиснено слово “ордер”, – при чому ж тут він?

– Не бачу радості на обличчі… – зауважив Каштанов, який присів на край Худякового столу. Така вільність свідчила про неофіційність, так би мовити, обстановки: і справді, полковник погрюкав підбором об ніжку столу й вів далі: – Людині дають нову квартиру, а вона й не посміхнеться. Міг би й подякувати…

Тільки тепер Хаблак збагнув зміст офіційного слова “ордер”, що стояло на папірці, й одразу помітив, що йдеться про дві кімнати, і якась дурнувата посмішка розтягнула йому губи.

– Навіть переїжджати не доведеться, – сказав Худяков і засунув шухляду, наче ставлячи крапку на Хаблаковій квартирній епопеї. – Вибили вам ще одну кімнату, зважаючи на розширення сімейства й вашу бездоганну службу.

Але чому не доведеться переїжджати?

Хаблак з подивом зиркнув на Худякова. Той казав ще якісь слова, та капітан не чув, які саме, швидко проглянув ордер і нарешті збагнув, що одержав двокімнатну квартиру в своєму ж будинку, тільки трохи нижче, на восьмому поверсі. Марині на радість: все ж ліфт іноді псується; йому, правда, байдуже, але дружині важкувато, якщо ж врахувати, що тепер доводиться мати справу з дитячою коляскою.

Тепер зміст усього, що сталося, повністю дійшов до Хаблака – підвівся й потиснув руки спочатку Каштанову, потім Худякову. Дякував, а Каштанов дивився на нього хитрувато, потім сказав, що Степанові не завадило б мати сестру, тоді вони з Худяковим, якщо, звичайно, працюватимуть ще в карному розшуку, поклопочуться й про трикімнатну квартиру.

Хаблак лише замахав руками: і так мають з Мариною стільки проблем, що не знають, як їх розв’язати, в інших є діди й баби, а Маринина мати може тільки зрідка наїжджати до них, Степана віддали вже в ясла, а що буде, коли ще дівчинка…

Худяков обійшов стіл і поплескав капітана по плечу – цей вияв доброзичливості з боку вічно сухого й навіть трохи жовчнуватого майора трохи здивував Хаблака, але ще більше здивувався, дізнавшись, що в Худякова четверо дітей, старшому п’ятнадцять, а молодша ще ходить у дитсадок, і нічого, якось виростили без бабусі.

Каштанов зліз з Худякового столу й підштовхнув Хаблака до дверей: розумів, капітанові хочеться скоріше подзвонити Марині. Та все ж, коли Хаблак уже взявся за ручку, зупинив його.

– Квартиру вже звільнено, й можете займати її хоч сьогодні, – повідомив. – Підполковник Васюков переїхав до нового будинку, і нам пішли назустріч… – Вловив неуважний погляд Хаблака й лише махнув рукою: справді, хіба цікавить капітана зараз, хто кому пішов назустріч, важливо: квартира вільна, його нова двокімнатна квартира…

Вони оглядали квартиру вже через годину. Марина відпросилася з роботи, Сергія також ніхто не затримував, правда, вони не раз бували в двокімнатних помешканнях свого будинку, але тільки тепер Хаблак зрозумів різницю між ними і їхньою власною новою квартирою, дивився на неї зовсім іншими очима й думав: як він раніше не міг повністю оцінити її переваг? Значно більша кухня, й коридор ширший, не кажучи вже про другу, зовсім квадратну, велику й світлу кімнату. Тут буде спальня, вирішила Марина, вистачить місця для двоспального ліжка, шафи й трюмо. І, головне, Степанове ліжечко можна поставити поруч, не треба навіть підводитись, щоб поправити йому ковдру. Слід тільки освіжити стелю й переклеїти шпалери – вони це зможуть зробити самі. Велика справа – побілити стелю й переклеїти шпалери… Принаймні вони відремонтують квартиру не на хіп-хап, а з любов’ю й старатливо.

Все буде гаразд, вирішила Марина, Сергій сам переконається в цьому. Аби тільки полковник Каштанов увійшов у його становище й не підкинув чергової справи, на якій сам чорт ногу зламає.

Щоправда, Маринин оптимізм виявився трохи перебільшеним, і не тому, що Каштанов не пішов Хаблакові назустріч, навпаки, полковник трохи розвантажив капітана: просто наступного ж дня з’ясувалося, що дістати шпалери, котрі повністю б задовольнили Маринині смаки, майже неможливо. Зрештою, Хаблак усе ж розв’язав це питання: знайшлися знайомі в госпторзі, через них капітан потрапив до підсобки магазину “Киянка”, точніше, не Хаблак, а Марина, бо Сергій не дозволив би собі, навіть заради найрозкішніших шпалер, відвідати підсобку. Марину ж не дуже бентежили ці тонкощі, головне для неї на цьому квартирному етапі було дістати шпалери, й вона дістала їх: зеленкуваті, спокійних тонів для спальні, й рожеві, набивні, з якимись химерними квіточками для вітальні.

Тепер у них була не просто кімната, як раніше, а вітальня, і, нарешті, доклеюючи шпалери, Хаблак відчув усю важливість та врочистість цієї події.

Марина відчинила вікно, щоб вітальня скоріше висохла, Хаблак, прилаштувавши поверх шпалерів вузеньку стрічечку, яка відразу надала кімнаті якогось довершеного вигляду, сів на табуретку посеред вітальні, з задоволенням оглядаючи творіння рук своїх і Марининих. І саме в цей час пролунав дзвінок – затяжний і вимогливий. Сергій першої миті подумав, що задзвонив телефон, який стояв на підлозі в кутку кімнати, задзвонив уперше, бо ще ніхто не знав їхнього нового номера; з роботи й знайомі дзвонили до старої квартири – на завтра було заплановане переселення, мусили прийти Хаблакові товариші, щоб перетягти меблі: добре, на поверх нижче, жартували, якби навпаки, це коштувало б зайвої пляшки. Марина вже купила в гастрономі кілька – на різні смаки, вже й закуску приготувала, залишилося наварити картоплі й зробити салат.

Але телефон у кутку мовчав, і Хаблак нарешті збагнув, що дзеленчить дзвінок біля дверей їхньої квартири, це був перший дзвінок – цікаво, хто ж прийшов?

Сергій повільно підвівся, ступив крок до передпокою, та Марина випередила його, відчинила двері й зупинилася, дивлячись з подивом. Може, хтось помилився або завітав до Васюкових, не знаючи, що вони виїхали? Хаблак і собі вийшов до передпокою. Глянув через Маринине плече й побачив Дробаху – той стояв на сходовій клітці, ніяково посміхаючись і тримаючи в руках великий букет червоних і білих гладіолусів.

Побачивши Сергія і впевнившись, що не помилився, Іван Якович простягнув Марині квіти й мовив:

– Вітаю й бажаю, щоб гарно жилося. Щасливо й сонячно, бо квартира, здається, сонячна.

– Сонячна, – не знайшов нічого кращого, як ствердити, Хаблак і лише по тому заметушився: —Проходьте, будь ласка, ви в нас перший гість. Вибачте, що маємо такий вигляд… Клеїмо шпалери… Це – Іван Якович, – здогадався нарешті представити Дробаху Марині, – слідчий прокуратури, ти знаєш, ми з ним…

– Звичайно, знаю й рада, що, нарешті, познайомилися. – Марина взяла квіти й подала Дробасі руку.

Хаблак помітив, як дружина сковзнула оком по своєму не зовсім чистому фартухові, щоки в неї порожевішали, й Сергій зрозумів, що Марині потрібні принаймні кілька хвилин, щоб привести себе в порядок і не червоніти перед гостем.

– Ми ще не переселилися, – пояснив Дробасі, – встигли перенести тільки кухню. Може, піднімемось до старої квартири?

– Я буквально на хвилинку… – зашарівся Іван Якович. – Вибачте, здається, не дуже-то й вчасно…

– Ви у нас перший і найдорожчий гість! – рішуче поклав край його ваганням Хаблак. – І просто так вас не відпустимо. То більше, що саме кінчили роботу.

– Влаштовуйтесь на кухні, – розпорядилася Марина, – а я зараз… Гляну, як там мама із Степасем. – Підштовхнула Сергія до коридора. – Картопля вариться, доглянь. І постав квіти у вазу. – Передала Хаблакові гладіолуси, посміхнулася Дробасі, наче старому знайомому. Той почав щось казати, проте Марина вже висковзнула з квартири, і слідчий лише склав пальці рук, трохи розгублено постукав пучками об пучки, певно, хотів за звичкою подмухати на нігті, та втримався й повернувся до Хаблака.

– Ну, показуйте ваші хороми, – попросив, буцім і справді потрапив до хоромів, а не до звичайної, не дуже-то й габаритної стандартної квартири.

Хаблак пропустив Івана Яковича до щойно обклеєної рожевими шпалерами вітальні. Без меблів і з великим вікном вона видавалася значно більшою, ніж була насправді, – Хаблак заметушився, прибираючи каструлю з клеєм та пожмакані газети, а Дробаха підійшов до розчиненого вікна, сперся руками об підвіконня й застиг, вражений.

– Тут вам, капітане, – нарешті відірвався від вікна, – не те, що в місті: цегельна стіна навпроти чи залізний дах сусіднього будинку… Простір, і Лавра златоглава, боже мій, яка краса, сидиш, а під вікном пароплави – такого не придумаєш. Оце – найголовніша перевага вашої квартири, Сергію Антоновичу: сонце, повітря й Дніпро… А шпалери гарненькі, – нараз додав без усякого переходу зовсім іншим тоном і погладив долонею рожеву стіну. – Веселенькі.

– Марина вибирала, – похвалився Хаблак і запропонував Дробасі перейти до другої кімнати. – А тут буде спальня.

Слідчий постояв на порозі й чомусь сумно зітхнув.

– Ви якого року? – запитав нараз.

– Сорок восьмого.

– Тридцять один… А я одержав окрему квартиру чотири роки тому. Зрештою, все закономірно, і я радий за вас.

Хаблак трохи засоромився, наче був винний у тому, що Дробаха кращі свої роки прожив десь у комунальних нетрях, та зовсім не надовго, бо ніщо не може зіпсувати настрій, коли в квартирі так гарно пахне клеєм і сонячні зайчики ширяють по ще вологих шпалерах.

На кухні Марина встигла навести хоч якийсь порядок, як на її думку, зовсім відносний і, так би мовити, первісний. Хаблакові, правда, видавалося: щось поліпшити тут важко, проте Марина кілька разів переставляла на буфеті бляшані коробки для круп, цукру та різних спецій, зрештою, все ж лишилася невдоволеною й відклала остаточне розв’язання цього питання на краще майбутнє, після новосілля, коли матиме більш часу й зможе подивитися на все навкруги спокійно й не поспішаючи.

Картопля парувала, Хаблак попробував її ножем і вирішив, що зварилася, він злив воду й виклав картоплю в глибоку емальовану миску: зробив це своєчасно, бо грюкнули двері й з’явилася Марина – здавалося, минуло лише кілька хвилин, а кохана дружина, яка просиджувала перед дзеркалом іноді по півгодини й більше, встигла впоратися зі своєю зовнішністю, навіть підмалювала синім повіки.

Спочатку Дробаха заперечував проти Хаблакових приготувань, проте мусив змиритися, а Марина зауважила, що робочий день уже закінчився й ніхто не зможе засудити навіть прокурорського працівника за чарку горілки, тим паче з холодильника, запотілої й настояної персонально нею, Мариною, на чорній горобині,– певно, Іван Якович ще не пив такої, а це неймовірно смачно, не кажучи вже про користь.

Чорноплідна горобина чомусь переконала Дробаху, що правда, Хаблак здогадувався: були б замість неї звичайні цитринові скоринки, Дробаха також не заперечував би, либонь, він би й не заперечував проти ненастояної білої – яке це має значення, коли з пляшки стікають холодні росяні краплини, а посередині столу смачно парує молода картопля, приправлена свіжим кропом і маслом.

Хаблак над усе на світі полюбляв молоду картоплю з кропом, правда, вона смакувала йому із салом і шкварками, але ж у зв’язку з візитом Дробахи сало подали на стіл, так би мовити, у чистому вигляді для збільшення асортименту закусок, а картоплю Марина щедро заправила маслом, вона видалася Сергієві не гіршою, ніж із салом, принаймні одразу попросив добавки – добре, що зварили повну каструлю.

Та й Дробаха не скаржився на відсутність апетиту – дивлячись, як швидко зникають зі столу наїдки, Марина затурбувалася й почала прикидати, що є в загашнику, але картопля з маслом виявилася настільки калорійною, що вже хвилин через десять Дробаха поклав виделку, обтер паперовою серветкою губи й попросив склянку чаю. Він не пив за обідом мінеральної води, не запивав нею навіть горілку, а от склянку аж чорного чаю міг випити після грибів, борщу чи, як зараз, картоплі. Чай смакував йому завжди: в мороз чи спеку, вранці, натщесерце чи перед сном, особливо полюбляв пити його у поїзді – непоспішливо, дивлячись на мінливі краєвиди за вікном і розмовляючи про якісь дрібниці з випадковими знайомими.

Марина заварила в невеличкому чайнику аж три ложечки чаю, додала туди на Дробашине прохання трохи цукру – так чай швидше й краще настоюється. Слідчий затиснув долонями велику фарфорову чашку, аж примружився, відчувши неповторний аромат гарного грузинського чаю, ковтнув, не зовсім інтелігентно поплямкав губами, відпив ще трохи й поставив чашку на стіл.

– Гарно у вас, – мовив умиротворено, – і, здається, – нахилився до Марини, – я вже казав вашому чоловікові, що він пестунчик долі. Квартира що – дрібниця, але мати таку дружину… Мені дуже приємно, що нарешті познайомився, і кажу щиросердно: цьому міліцейському капітанові пофортунило.

Хаблак ще доїдав картоплю. Не відриваючись від тарілки, кивнув: чого б мав заперечувати, справді, пестунчик долі. Все гарно, квартира нова, дитина здорова, дружина кохана, начальство розумне.

Так і сказав Дробасі. Той ще відпив чаю й ствердно кивнув: усе правильно. Зауважив тільки, що кохану дружину вибираємо самі й здоров’я дитини також багато в чому залежить від нас, а от з начальством – як пощастить. Кілька років йому довелося працювати з дурнем. Ну, може, був не зовсім дурний, як чіп, але обмежений і самозакоханий. Це, взагалі, не дуже приємне поєднання, а коли додати, що обмежений пень обіймав прокурорську посаду, то можна уявити, як велося його підлеглим. Та що вже казати про підлеглих, тим сам бог звелів терпіти, а от чим завинили люди, які йшли до прокурора за правдою?

Хаблак хитро позирнув на Дробаху й зауважив, що є багато способів вивести на чисту воду зарозумілого чиновника, либонь, Дробасі не треба перераховувати ці способи… Принаймні він не терпів би кілька років. До речі, він, Хаблак, знає, що Іван Якович під час війни командував батальйоном і, здається, має два ордени Червоного Прапора, і це – окрім інших нагород. А орденами Червоного Прапора, про це казав йому ще батько, нагороджували справді хоробрих людей, – чим же пояснити: під час війни людина не боялася нічого, певно, Дробасі не раз доводилося піднімати батальйон в атаку і йти, не вагаючись, під кулями, чому ж за кілька років не наважився відкрито виступити проти зарозумілого дурня?

Дробаха посовався трохи на стільці, понюхав чай, ковтнув і мовив розважливо:

– Е-е, Сергію Антоновичу, певно, з цього все одно нічого б не вийшло.

– Не вірю.

– Чесно кажучи, – винувато посміхнувся Дробаха, – може, ви й маєте рацію. Але мені чомусь було легше йти в атаку, ніж виступити на зборах.

– Чому?

– Мабуть, натура така…

– Ні, – раптом втрутилася Марина, – це не натура, У мене керівник відділу також фронтовик і нагороди має…

– Нагороджували багатьох, – зауважив Дробаха, – і не обов’язково…

– Ні, він командував батареєю.

– Там боягуз не втримався б, – згодився Дробаха.

– Отож. А тепер наш Василь Сергійович, коли викликає директор тресту, йде ледь не навшпиньках.

– Тридцять років минуло, – роздумливо протягнув Дробаха. – Люди звикають до місця, певного становища…

– Не кажіть, – рішуче заперечив Хаблак. – Все ж це легкодухість. Ви, Іване Яковичу, громили фашизм, щоб ми не боялися нікого. Щоб бути вільними, чи не так?

– Хто ж це заперечуватиме?

– До речі, що з вашим колишнім начальником?

– З прокурором?

– Так.

– Завідує райкомунгоспом.

– Шкода. Я б йому й лазні не дав.

Дробаха примружився.

– Виховання полковника Каштанова, – сказав.

– Не соромлюся цього.

– Я іноді думаю, якби Каштанов працював не в розшуку, а, скажімо, був мером міста чи ще кимось, у місті був би зразковий порядок.

– Ну, що ви, Михайло Карпович – геній розшуку.

Дробаха налив усім по півкелиха,

– Вип’ємо за Каштанова, – запропонував. – І за вас, дорогий Сергію Антоновичу. За вашу щирість. Бо рідко хто наважиться визнати в сусідові, начальникові чи знайомому генія. Ще того, кого не знаю, – з задоволенням. Але чи може бути генієм той, хто п’є з тобою пиво чи працює поруч у кімнаті?

– Точно, – схвалила Марина. – Типова міщанська точка зору. А міщан у нас ще вистачає.

– На жаль, значно більше, ніж ми уявляємо. Твій колега – геній? Ніколи в житті! Адже це навіть якось принижує тебе… Він розумніший і талановитіший? Чи не здається вам, що це якось образливо?

Хаблак не витримав і зареготав весело.

– А вам пальця в рота не клади. Завжди такий врівноважений, серйозний, я б сказав, сухуватий…

– Не забувайте, я слідчий.

– І не якийсь, а з особливо важливих справ!

– А слідчий мусить бути трохи актором.

– Так, допит – це мистецтво.

– Маю на увазі не тільки це. В актора може бути поганий настрій, сплін чи хандра, на сцені ж мусить забути про все, перевтілитись. І в нас так: кожна людина вимагає певного підходу, та й що вам казати, самі знаєте, на одного й пригримнути треба, в кут загнати, а з іншим по душах побалакати:..

– Ще чаю? – запропонувала Марина.

– З задоволенням. – Дробаха простягнув чашку, і в цей час у коридорі тонко і якось пробачливо задзеленчав телефон.

– Мабуть, Васюкових… – обернувся до передпокою Хаблак, та все ж підвівся.

– Чи мене, – вставив Дробаха. – Вибачте, та мусив поставити до відома чергового прокуратури.

– Справді вас… – Хаблак повернувся до кухні, тримаючи апарат на довгому шнурі. – А якщо розшукали аж тут…

Дробаха якось сумно посміхнувся і взяв трубку. Назвався й слухав не перебиваючи. Тільки перед тим, як закінчити розмову, кинув одне слово:

– Добре.

– Випадок? – запитав Хаблак.

Дробаха підійшов до вікна. Подивився на зелені дніпрові схили протилежного берега, зітхнув і пояснив:

– Знайшли труп. Вибачте, – повернувся до Марини, – що про таке… Вбито жінку на схилах нижче Аскольдової могили. За мною вже виїхали, і, якщо ви не заперечуєте, я конфіскую вашого чоловіка.

Марина розгублено подивилася на стіл. Дробаха зрозумів це по-своєму.

– Чи не знайдеться у вас олії? – попросив. – Бо випили по півтори чарки, доза мізерна, але ж запах…

Марина докірливо подивилася на чоловіків, проте все ж дістала з шафи напівпорожню пляшку з олією.

– Слава богу, встигли хоч із шпалерами, – мовив Хаблак оптимістично. – Ти, Маринко, помий підлогу, а я повернусь і натру паркет мастикою.

Марина недовірливо глянула на нього.

– Знову завієшся, – невдоволено закопилила губу. – А завтра перебиратися.

– Упораємося, – заперечив Хаблак, та не дуже впевнено. – Завтра Іван Якович мені скидку зробить.

– Домовились, – кивнув Дробаха, – вже домовились, а наше слово непорушне.

– Знаю я ваші слова, – пробуркотіла Марина, проте не так уже й сердито. – Бідна жінка, – зітхнула скрушно, – і за що її?

Дробаха визирнув у вікно.

– Машина вже внизу, – повідомив. – Поїхали, Сергію Антоновичу. – Він подивився на Марину якимось відсутнім поглядом, але мовив твердо: – Дізнаємося. Ми з вашим чоловіком про все дізнаємося.

Невеличка галявина на дніпрових схилах поросла квітами. Поруч неї недобудований навіс, трохи далі – канава, котра впиралася в каналізаційний люк. Саме в цьому люці дітлахи, які бавилися на галявині, і знайшли вбиту жінку.

Труп уже витягнули з люка, біля нього клопотався судово-медичний експерт, а Дробаха стояв на краю галявини роздивляючись. Нарешті наказав:

– Давайте собаку…

Вівчарка вже давно скавчала від нетерпіння. Закрутилася на місці, принюхуючись, рвонулася вгору, до алей Аскольдової могили. Провідник ледь встигав за нею.

Злочинець обрав найближчий шлях до парку: стежкою, протоптаною навпростець поміж кущів.

Собака довів до виходу з парку, де стоять екскурсійні автобуси. І зараз під’їхала екскурсія: люди з цікавістю дивилися, як тяг провідника алеєю великий чорний пес. На асфальті закрутився, принюхуючись, сів і заскавчав. Провідник обтер спітніле чоло, знову одягнув кашкет. Зрозумів: слід загублено. Ще б пак: людей тут – сотні, давно вже затоптали. Та й злочинець, певно, зупинив таксі чи “лівака” на “Жигулях” чи “Москвичі”, ось скільки їх їздить Петровською алеєю…

Дробаха, дізнавшись про першу невдачу, лише махнув рукою: цього й слід було сподіватись, собаки в сучасному місті рідко коли допомагають упіймати злочинця.

Слідчий сидів на струхлявілому пеньку край галявини і м’яв пальцями щойно розквітлу яскраво-жовту кульбабку. Для чогось нюхав квітку, хоча всім відомо, що кульбабки не пахнуть. Сама поза Дробахи, його відчуженість свідчили про якусь байдужість, а може, просто втомився й відпочиває, споглядаючи жовту квітку.

Але так подумав би лише той, хто не знав слідчого. Повз його увагу не пройшла жодна деталь, жодна репліка Хаблака чи ще одного з працівників карного розшуку – лейтенанта Федора Устимчика, який приїхав з оперативною групою.

Саме Устимчик перший і висловив свою думку. Зупинився біля Дробахи, зиркнув згори вниз на літнього, огрядного, зовсім цивільного чоловіка – либонь, подумав: сидів би вдома перед телевізором у капцях на босу ногу, такий собі бухгалтер чи плановик передпенсійного віку, старий конторський щур, котрий досі віддає перевагу рахівниці, не визнаючи електроніки… І лейтенант мовив категорично, як на Хаблакову думку, навіть надто категорично:

– Згвалтування з подальшим убивством!

Дробаха аж ніяк не зреагував на ці слова, тільки понюхав квітку й непомітно скосив око на лейтенанта.

Хаблак зупинився поруч. Він-то знав Дробаху, його розважливість та нелюбов до скороспілих суджень. Чекав, що слідчий заперечить Устимчикові, але Іван Якович відкинув квітку й мовив спокійно:

– Можливо… Усе можливо, лейтенанте, я не здивуюсь, якщо ваша версія підтвердиться.

Хаблак похитав головою. Поспішливі висновки та категоричний тон Устимчика не сподобалися йому, але нічим не виказав незгоди.

“Хлопчисько…” – подумав сердито й пішов до судмедексперта

У кожного своя робота, кожен не раз брав участь у подібних розслідуваннях, – кожен працював майже автоматично. Сфотографовано труп, потім різні обмірювання, записи, плани, схеми і нарешті протокол огляду місця злочину. Найменша деталь не повинна пройти повз увагу працівників міліції.

Експерт Болотов уважно оглянув галявину та кущі навколо неї.

– Затоптали, затоптали… – скаржився. – Діти гралися, бігали тут, хіба щось знайдеш?

Звичайно, він трохи перебільшував. Хаблак знав цю звичку експерта – завжди скаржитися, і не надавав його словам значення. Болотов працює в карному розшуку вже мало не двадцять років, брав участь у розкритті не одного десятка тяжких злочинів, повз його око не пройде жодна найдрібніша деталь. І справді, Болотов опустився на траву, щось роздивляючись, озирнувся й підкликав капітана.

– Дивіться, – тицьнув пальцем у ледь помітні сліди, – бачите, як чітко окреслений каблук. Жіночий каблук, слід убитої, на ній туфлі з точно таким. Отже, прийшла сюди сама.

Через кілька хвилин Болотов знайшов поруч недобудованого навісу ще сліди жіночого взуття – жінка, що носила ці туфлі, була, либонь, високою на зріст та огрядною: на цю думку наштовхував розмір взуття – тридцять дев’ятий та досить глибокий слід від каблука. Певно, важила за дев’яносто кілограмів.

Були ще сліди чоловічого взуття, але трохи віддалік. Вони могли належати будівельникам або випадковим перехожим.

Хаблак з Устимчиком мало не одразу встановили, що трагедія1, мабуть, сталася саме під навісом. Земля тут була витолочена, поруч валялися деякі предмети з одягу вбитої, звідси – про це свідчив напівзатертий слід – її тягли до каналізаційного люка. Хто тягнув, встановити важко: і дітлахи затоптали все навкруги, і вбивця, видно, обачливий – не залишив сліду.

В’юнистою стежкою спустилися санітари з носилками: приїхала “швидка допомога” і труп забрали на розтин.

Болотов підсів до Дробахи, який почав писати протокол огляду місця злочину. Сказав, обмахуючись хустинкою:

– Як вважаєте, Іване Яковичу? Твердий горішок?

– Не з легких.

Болотов помовчав, роззираючись довкруж. Вів далі зовсім іншим, діловим тоном:

– Фото вбитої для впізнання зроблене. Жінка тридцяти п’яти – сорока років, одягнута скромно, я б сказав: як у дорогу. Документів немає. Обличчя спотворене так, що впізнати важко. Поки що все…

Дробаха кивнув, не відриваючись від паперу.

Підійшов Устимчик. Мабуть, почув мовлене Болотовим, бо сказав упевнено:

– Я, Іване Яковичу, наполягаю на своїй версії: згвалтування, а потім убивство.

– Не поспішай, Федоре, – заперечив Хаблак. – Давайте подумаємо, зважимо на всі обставини. Жінку задушили, це нам медицина доводить.

– А я що кажу, – перебив Устимчик. – Згвалтували, а потім у колодязь кинули. Вбиту…

– Так, жінку вбили під навісом, – погодився Хаблак. – Певно, під навісом, – поправився. – Там лишилися сліди боротьби. Потім убивця, напівроздягнувши жінку, зімітував гвалтування і скинув труп у каналізаційний люк.

– Чому зімітував? – заперечив Устимчик. – Згвалтував. Потім, щоб не впізнала, вбив і накивав п’ятами.

– Ми з Василем Васильовичем додержуємось іншої думки, – обернувся Хаблак до Болотова. – Чому ми схильні думати, що вбивця зімітував згвалтування? Коли б відбулося згвалтування, під навісом на м’якому грунті залишилися б зовсім інші сліди. Крім того, чи не припускаєш ти, Федю, що вбивцею могла бути жінка? Біля навісу знайдено жіночі сліди. Огрядна й, певно, сильна жінка. Слід он який глибокий залишила…

Дробаха поклав край їхній суперечці. Заховав протокол до кишені, підвівся.

– Здається, тут усе зроблене, товариші. А ворожити на кофейній гущі можна й у приміщенні. До того ж дощ збирається. Поїхали.

…Устимчик сперся на підвіконня, мало не сів на нього й почав розмову із свого улюбленого виразу:

– Не бачу одностайності, товариство…

– Це тобі не профспілкові збори, – пробуркотів Хаблак, – а кримінальна справа. Тут не до одностайності.