Текст книги "Скіфська чаша"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

Люда не забарилася. Вона була в тих самих джинсах, але поміняла кофтину на тонкий світер, який підкреслював усі її принади, особливо підняті тугим ліфчиком груди. В барі її знали – від якогось столика навіть помахали рукою, запрошуючи, та Хаблак вирішив зайняти вільні місця поблизу стійки. Він замовив коньяк, каву й цукерки, огледів зал і з задоволенням побачив за крайнім столиком біля скляних дверей Волошина в компанії якогось лисого літнього чоловіка, либонь, випадкового застільника, який щось розповідав старшому лейтенантові, жестикулюючи й розводячи час од часу руками. Хаблак знав, що у вестибюлі чергує ще один працівник карного розшуку: вхід до Гошиної підсобки контролюється, і сьогодні міліція спробує встановити коло відвідувачів бармена.

Хаблак трохи потанцював з Людою, це було не дуже погане видовисько, бо на них оглядалися. Дівчина розчервонілася, вона випила залишки коньяку з чарки, закурила, затиснувши сигарету між вказівним і середнім пальцями, й заявила безапеляційно:

– Я хочу шампанського. І візьми ще по келиху коньяку.

Гоша сам приніс замовлення, хоч увечері йому допомагала огрядна й не дуже охайна жінка. Він відкоркував шампанське й налив у фужери, іронічно зиркнув на Люду, що намагалася грати великосвітську даму, затримав погляд на Хаблакові й мовив упевнено:

– Бажаю гарно відпочити в нашому місті.

– Звідки знаєте, що я приїжджий? – здивувався капітан.

Гоша посміхнувся:

– Я рідко коли помиляюсь. Раніше ніколи не бачив вас у себе, а хто в Одесі, маючи такі краватки, не заходив до нашого бару?

Певно, він вважав свій заклад якщо не аристократичним центром Одеси, то принаймні майже таким.

Хаблака потішило Гошине визнання його краваток, вій дружелюбно зиркнув на бармена, подумавши, що цей чоловік з хрящуватими вухами досвідчений і спостережливий, вміє розраховувати свої ходи набагато вперед. І невідомо, як би вони вийшли на нього, коли б не газета.

– Мені подобається у вас, – ствердив капітан.

– Звідки ви?

– Зі Львова.

– Львів – тато, Одеса – мама… – зареготав Гоша.

– Вип’єте з нами?

– За знайомство – з задоволенням. – Гоша приніс фужер, але налив собі шампанського тільки на денце.

– А які в нас дівчата! – підморгнув Хаблакові на Люду.

– Мені все більше подобається Одеса, – щиро зізнався Хаблак, бо був задоволений своїми першими кроками тут.

– Скоро ви закохаєтесь у неї. – Гоша пробачився, що не може приділити гостеві більше уваги, й пішов за стійку. Люда швидко спорожнила свій фужер, капітан підлив їй ще – щоки в дівчини запашіли й очі заблищали, вона трохи вже втратила контроль над собою, і Хаблак почав розпитувати її про відвідувачів бару.

– Хо! – вигукнула Люда. – Ти мені подобаєшся, і я не поступлюся тобою. – Певно, вона невірно зрозуміла Хаблака й мала на увазі відвідувачок, – капітан завірив її в своїй прихильності, пояснив, що, перебуваючи в Одесі, хотів би владнати деякі справи. А наскільки він зрозумів, у Гоші якраз збираються потрібні йому люди.

– Що тебе цікавить? – Люда долила собі вина. – Шмутки чи?.. – виразно поворушила великим і вказівним пальцями.

Хаблак удав здивування.

– А можна?.. – запитав недовірливо. – Я б не відмовився від доларів.

– Знаєш, скільки коштують?

– Вважаєш мене за кошеня?

Люда нараз зареготала весело.

– Але ж і на досвідченого горобця не схожий.

Хаблак відсунув від неї келих з коньяком. Мовив різко:

– Набралася!..

Нараз дівчина посерйознішала, вона не була такою п’яною, як здавалося. Підсунулася до Хаблака й запитала:

– Хочеш, я познайомлю тебе з одним?

– Хочу, якщо в нього справді щось є. Не треба мені дрібних фарцовників, таких і у Львові навалом.

Люда рішуче загасила в попільниці сигарету. Роззирнулася і, видно, побачивши кого треба, стала пробиратися до виходу. Вона повернулася хвилин через п’ять, підійшовши до одного із столиків, нахилилася й прошепотіла щось хлопцеві з довгими баками – Хаблак упізнав ранішнього Гошиного відвідувача.

Сівши за стіл, дівчина повідомила:

– Зараз до нас підсяде Вова. Тільки врахуй, з тебе належить.

– За мною ніколи не пропадає, – цілком серйозно відповів Хаблак.

Вова опинився за їхнім столиком якось непомітно. Капітан, здавалося, не спускав з нього очей, та все ж прогавив момент, коли хлопець з бачками підсів до них. Видно, Вова визнав за можливе відразу трохи подоїти клієнта, бо замовив коньяку й кави, й Гоша, догідливо посміхаючись, приніс замовлене на підносі. Вова взяв свою чашечку, інтелігентно відставивши мізинець, либонь, він узагалі вважав себе якщо не аристократом, то людиною, яка піднялася над звичайною сірою масою, – носив яскраво-зелений оксамитовий піджак і краватку-метелик. А курив “Марлборо”.

Він запропонував Хаблакові сигарету, той не відмовився – ковтнули коньяку й закурили. Потім Вова, який назвався Вольдемаром, ковтнув ще раз і запитав ухильно:

– Чим цікавишся?

Хаблак ніжно погладив оксамитовий рукав Вовиного піджака.

– Вміють же люди робити! – вигукнув. – Мені б такі костюми, за день би план виконав.

– Торгуєш?

– Торгую, – зітхнув. – Але ж яка торгівля…

– Знаємо вас: дебет, кредит, сальдо-бульдо до кишені!

– Кожному своє… – задоволено реготнув Хаблак.

Вова взяв чашечку з кавою, та одразу поставив. Безцеремонно поплескав Люду трохи нижче спини, наказав:

– Ти, Людочко, вшийся на хвилину, нам побалакати треба.

Дівчина аніскілечки не образилась, пересіла, либонь, до подруги, бо зареготали весело й почали перешіптуватися. Вова уважно подивився на Хаблака.

– Що потребуєш? – повторив запитання.

– А що маєш?

– Я маю всю нашу неосяжну країну, – посміхнувся, і Хаблак вирішив, що запам’ятає це Вовине нахабство й неодмінно пригадає йому.

– Я б не відмовився від зливків, – глухо прошепотів Хаблак.

– Скільки?

– Ваші пропозиції?

– Маю один.

Капітан розчаровано позіхнув.

– Дрібних не потребую.

– Що! – Вова ледь не підскочив на стільці. – І п’ять тебе не влаштує?

– І п’ять.

– Ого! – зиркнув Вова з повагою. – Але ж більше не маю.

– Я так і гадав. – Хаблак згадав Вовине нахабство й відплатив хоч трохи: – Дрібнота пузата.

Вова образився не на жарт.

– Ти, фраєр! – почав загрозливо підводити руку, та Хаблак обірвав його жорстко:

– Мовлено – дрібнота, і заткни пельку! І відчалюй звідси, зрозумів?

Здається, до Вови нарешті дійшло, що має справу з діловою людиною. Випростався на стільці, й очі в нього забігали.

– Скільки ж треба? – запитав, не зводячи погляду з капітана.

– Тисячі дві—три…

– Овва! – захоплено вигукнув Вова й нахилився до Хаблака, як пес, який хоче, щоб його погладили. – Я подумаю, можливо, щось зробимо. – Він квапливо допив коньяк і пересів на своє місце.

Люда повернулася мало не одразу.

– Домовились? – запитала зацікавлено.

– Дрібнота… – зневажливо мовив Хаблак.

– Вова? Дрібнота? Ну, знаєш… – Раптом подивилася на Хаблака з повагою. – Я хочу ще шампанського, милий.

– Замов. – Капітан перехопив допитливий погляд Волошина й кивнув ледь помітно. Куточками очей побачив, як попрямував Вова до виходу. Був певен: зараз поверне круто до коридора й погрюкає до Гошиної підсобки. Справді, огрядна Гошина помічниця визирнула звідти, Покликала бармена. Він повернувся через кілька хвилин, мало не одразу з’явився у залі й Вова. Підійшов до Хаблака, прошепотів:

– Завтра ввечері одержиш відповідь. Я тобі організую зустріч.

“Звичайно, завтра, – подумав капітан. – Гоша – твердий горішок, йому поміркувати треба. Можливо, сам захоче зав’язати стосунки з львівським торгашем. Що ж, підганяти бармена не треба”.

Хаблак допив свою каву й досить прозоро натякнув Люді:

– Стомився я… Зміна клімату, чи що?

Люда обдарувала його чарівною усмішкою.

– Я до тебе сьогодні не можу, – відповіла просто, наче йшлося про культпохід у кіно. – Там на поверсі чергує таке стерво!..

Капітан зітхнув з полегшенням: не треба чогось вигадувати.

– Завтра в мене важкий день, – пояснив. – Подзвони мені післязавтра.

– Домовились. – Люда неохоче підвелася, та Хаблак не звернув на це жодної уваги.

Наступного ранку капітан подзвонив Волошину, і старший лейтенант, зважаючи на те, що за Хаблаком могли стежити, призначив йому побачення на приватній квартирі. Хаблак узяв таксі, більше машин на стоянці не було, ніхто від готелю не рушив за ними, і капітан заспокоївся. Він зустрівся з Волошиним в одному з стандартних п’ятиповерхових будинків, які забуваються одразу після відвідин. Волошин устиг уже приготувати сніданок – у квартирі смачно пахло яєчнею і кавою. Вони розташувалися в кухні й поїли з апетитом, обмінюючись враженнями від учорашнього вечора.

– Кубло!.. – Волошин ковтнув кави. – Навколо цього Гоші крутиться всяка погань, і декого ми знаємо. До речі, й Вову. Притягався за дрібну спекуляцію різними шмутками, у нас, сам розумієш, порт, і за всім не простежиш. Гоша в них, мабуть, за головного.

Хаблак наївся й умиротворено відкинувся на спинку стільця.

– Сьогодні в мене зустріч, – повідомив. – Сподіваюся, з Гошею..

– Де?

– Де і з ким – невідомо. У них свої секрети і свій статут. Увечері скажуть, може, в барі…

– Гоша сьогодні не працює.

Хаблак знизав плечима.

– А якщо прийде до мене в готель?

– Навряд. Обережний.

– Не гадатимемо на кавовій гущі. Як буде, так і буде.

– Ми підстрахуємо тебе.

– Навіщо?

– Про всяк випадок, – рубонув долонею Волошин. – Одеси ти не знаєш, і все може статися. Які в тебе плани?

– До вечора вільний і подамся в кіно, та й роман-газету маю.

– Ну, відпочивай.

Вони розійшлись, задоволені один одним, і Хаблак справді пішов на довгий двосерійний фільм – спеціально обрав двосерійний, щоб хоч трохи вбити час.

Увечері за стійкою бару стояла вже жінка: невисока, чорнява, огрядна й симпатична. Хаблак зайняв місце біля виходу. Вова ще не з’явився, капітан випив дві чашки кави і вже почав трохи нервувати, коли почув легкий доторк до плеча. Вова не сів поруч, хоч столик був порожній, прошепотів на вухо:

– О дев’ятій вечора. Пересип… – Назвав вулицю й номер будинку. – На третьому поверсі ліворуч.

Хаблак нахилив голову, й Вова зник непомітно, так, як і з’явився.

Капітан мав час і поїхав на Пересип тролейбусом. Кілька разів оглядався, намагаючись установити, хто страхує його, та люди Волошина були досвідчені й працювали акуратно, навіть Хаблак з його величезним досвідом не побачив їх.

Триповерховий дім на Пересипі стояв у глибині двору, оточеного з двох боків сараями. Темно, і Хаблак ледь угледів номер. Постояв трохи під ворітьми й посунув обережно до єдиного в будинку під’їзду. Видалося: якась тінь майнула біля сарая, озирнувся, та нікого не побачив. Сходи були старі – дерев’яні й рипучі, світло тут, мабуть, не вмикалося ніколи, і Хаблак піднімався обережно, тримаючись за бильця. Дістався другого поверху і раптом відчув, що хтось стоїть поруч. Капітан відступив на крок, інстинктивно пригнувся – нараз відчув сильний удар по голові, заточився й покотився вниз по сходах.

9

Дробасі подзвонив завідуючий перукарнею й попросив прийняти його разом з їхнім майстром. Вони приїхали до прокуратури одразу, й Іван Якович прийняв їх негайно, привітно посміхаючись. Сів не за стіл, а на стільці навпроти дивана, де влаштувалися відвідувачі – Яцків і літній сивий чоловік з уже зовсім прозорими старечими очима.

Завідуючий тримався рішуче й навіть якось агресивно. Підштовхнув у бік майстра й наказав владно:

– Прошу вас, Науме Марковичу, розповісти товаришу слідчому, що знаєте про Ютковську.

Старий шморгнув носом і глянув на Дробаху. Іван Якович одразу помітив, що очі в нього не такі вже й бляклі, як видалися спочатку.

– Про Ютковську? – перепитав майстер. – Вибачте, та про неї я нічого особливого не знаю…

– Але ж ви казали в перукарні…

– Го там, а то тут. Дві великі різниці.

– Ми ж домовились з вами, Науме Марковичу!

– Домовились, – зітхнув скрушно. – В тому й моє нещастя, що домовились.

– Невже це така велика трагедія?

Дробаха поворушив кінчиками пальців.

– Звичайно, кому трагедія, а кому й дрібниця. Все наше життя – трагедія.

– І це кажете ви, Науме Марковичу, наш передовик! – сплеснув руками завідуючий.

– Ви ще молодий! – скривився майстер. – Ви ще ні про що не думаєте, а я вже сивий і точно знаю, що люди іноді вмирають…

Він явно тікав від прямих відповідей, і Дробаха розумів його: вже зважився на розмову і знав, що вона неминуча, та інстинктивно чомусь відтягував її. І підганяти в таких випадках не слід.

– Ви давно працюєте в перукарні? – запитав слідчий.

– Я все життя працюю в перукарнях! – зрадів майстер, відчувши, що розмова затягується. – Я був перукарем на Подолі й Лук’янівці, і я обкарнав стільки голів, що вистачить на пів-Києва. Кожен працює, як може, але мушу сказати – я люблю своє діло і якщо вам колись заманеться мати гарну зачіску…

Дробаха провів долонею по рідкому волоссі.

– Пізно вже…

– І це кажете ви? Так послухайте мене! Ніколи й нікому не буває пізно, і я вас зроблю якщо не хлопчиком, то принаймні помолодшаєте на десять років.

Слідчий з сумнівом похитав головою:

– Якби-то ми могли молодшати!..

– Ви прийдете до мене завтра, і ми поговоримо на цю тему. Я вам скажу: ніхто не хоче зараз іти в перукарі, вони не розуміють, яка це робота і як можна побалакати із справжнім клієнтом. Овва, які бувають клієнти! – старий поцілував кінчики пальців. – Я стільки набалакався за своє життя, що став удвоє розумніший.

– Точно, Науме Марковичу, – втрутився завідуючий. – Тому ми разом з вами й завітали сюди.

– Бачу ж! – погодився той. – Ну, була в нас розмова, їхав один в Ізраїль. Я, звичайно, не схвалюю цього: чого пхатися туди, народився тут і помирай тут. А йому нової батьківщини схотілося. Але ж він хоче й там улаштуватися, звичайно, кожен хоче, та не кожен може. А в того типа гроші були, розумієте, наші гроші, а там золото потрібне, то Розалія йому й діставала. Хто там у неї цим займається, не знаю, дядько чи дід, кажуть, такі родичі, що на однім сонці онучі сушили, проте дістала. І той уже поїхав.

Дробаха трохи пожвавішав.

– І все ж дід чи дядько? – спробував уточнити. – Може, чули прізвище?

– Родич, – пояснив Наум Маркович, – чув, що родич, а от хто… Краєм вуха чув і більше нічого не знаю.

– У Києві живе?

– А де ж іще? Вони з тим типом до нього після роботи їздили.

– У який район?

– Не знаю. Що чув, сказав, мене Михайло Гнатович попросив, тому й розповів. Не люблю бариг, і кожен мусить працювати чесно! – Він виголосив цю сентенцію патетично, і Дробаха подумав, що старому, певно, було важко піти до прокуратури, знає, що даремно сюди не ходять і чим це загрожує Ютковській та її невідомому родичу. І все ж пішов, бо справді звик працювати й жити чесно і всілякі махінації йому – як кістка в горлі.

– Спасибі, Науме Марковичу, – сказав щиро. Перукар підвівся.

– Тільки от що, – попросив, – щоб ніхто не знав. Ви та Михайло Гнатович, бо люди різні є, і дехто може подумати…

Дробаха підвів угору руки.

– Вважайте, тут умерло, – запевнив. Коли перукарі пішли, подзвонив Каштанову.

– Де наш Шерлок Холмс? – запитав. – Ще в Одесі й чи довго йому там вештатися? Тут потрібний. – Розповів про бесіду з перукарем.

– Зараз викличу Одесу, – пообіцяв Каштанов. – А поки давайте зробимо так. Лейтенант Зозуля спробує побалакати з тіткою Ютковської…

10

Хаблак поворушився й розплющив очі.

Невелика й недбало обставлена кімната, брудні стіни, й лампочка без абажура звисає зі стелі. У кутку – стіл, на ньому пляшки, ковбаса, сир і консерви. За столом п’ють горілку троє – боком до нього Гоша: жує, і хрящуваті вуха рухаються.

Бармен скосив на Хаблака уважне око, відірвався від столу.

– Очуняв, – мовив. Присунувся разом із стільцем до фотеля, в який посадили Хаблака. – Ну, привіт, – зблиснув очима, – вибач, звичайно, за не зовсім ввічливу зуст-1 річ, але ж так належить. У нас з ментами розмова коротка: перо в бік, тіло в багажник – спробуй знайти.

Хаблак знизав плечима. Руки зв’язані, й голова болить. Видно, оглушили зі знанням справи.

Двоє, не відриваючись від закуски, обернулися й з цікавістю спостерігали за розмовою. Зовсім незнайомі. Один кремезний, з бичачою шиєю, лисий, голова аж блищить, другий з вусиками й нахабними очима, років тридцяти.

– Ви що, збожеволіли? – прохрипів Хаблак. – Кидаєтесь на людей…

– На людей ми не кидаємося, – розважливо пояснив Гоша. – Ми кидаємося лише на тих, хто пхає носа не в свої справи.

– Я що, ліз до вас? – удав, що злякався, Хаблак. – Він сам підійшов до мене, ваш Вова, і я не винуватий, що ми не зійшлися…

– Поплач! – зловтішно сказав Гоша. – Поплач в останні свої хвилини, але нікого ти цим плачем не розчулиш, бачили ми тут усяких!

Хаблак подумав: невже вистежили їх з Волошиним чи побачили, як людина Волошина йде за ним? Але ж старший лейтенант обіцяв підстрахувати його – чи встигне? Принаймні якщо він і справді вклепався, треба затягти розмову, тоді хлопці Волошина зрозуміють: щось негаразд, і прийдуть на допомогу.

Лисий підвівся з-за столу, в руках тримав шмат важкої свинцевої труби.

– Кінчатимемо? – запитав байдуже.

– Давай! – відсунувся Гоша, звільняючи місце перед фотелем.

Хаблак заплющив очі. Невже судилося так безглуздо загинути?

– Дурні, – сказав нараз якомога спокійніше, – я гадав, що маю справу з діловими людьми, а виявилось – звичайні бандити, які цікавляться гаманцями й годинниками.

– Ми – за гаманцями? – люто ступив уперед лисий. Розмахнувся, та Гоша перехопив його руку.

– Розв’яжи, – кивнув на Хаблака.

– Але ж…

– Я сказав!

Лисий неохоче підвів Хаблака за комір, розв’язав руки. Капітан поворушив пальцями – зовсім затерпли. Пригладив волосся.

– Жартівники! – мовив з презирством.

Гоша сухо реготнув.

– Перевірка, – пояснив. – Без цього нам ніяк не можна, сам розумієш, по голівці нас не гладять, і кожен новий клієнт…

– А якщо б я зламав собі шию на сходах? – перейшов у наступ Хаблак.

Гоша розвів руками.

– Видатки… – одповів цинічно. – Кожне виробництво має видатки, а наше особливо.

Хаблак пройшов до столу. Ні слова не кажучи, налив у склянку горілки. Випив і пожував огірка: мусив хоч трохи підбадьоритися – голова тупо боліла й у вухах стояв дзвін. Почекав трохи й випив ще.

– Оце по-нашому, – підвів склянку вусатий. – Ваше здоров’я, львівський сер.

Гоша дихнув Хаблакові в потилицю. Поклав на край столу витягнуті в нього документи й гроші.

– Не сердься, – мовив примирливо, – бачу, ми з тобою зійдемось. Аби мав башлі.

– Без башлів у порядну компанію не ходять, – погодився Хаблак.

– Монети маєш?

– Рідко. Частіше зливки.

– Домовимось. Можеш на тому тижні?

– Можу.

– Мені треба злітати у Львів.

– Ясно. Зустрінемось у барі.

Хаблак подумав, що навряд чи вони дадуть Гоші можливість ще цілий тиждень розкошувати в білій куртці, але тільки посміхнувся й поплескав його по плечі.

Лисий розлив у склянки коньяк.

– За успіх! – пробуркотів.

Хаблак лише ковтнув і поставив склянку,

– Бувайте… – сказав не дуже привітно. – Бувайте, хлопчики, до зустрічі на тому тижні.

11

Зозуля вибрав час, коли Ютковська пішла на роботу, й подзвонив до її квартири.

Довго не відчиняли, либонь, розглядали лейтенанта у вічко, нарешті запитали коротко:

– Хто?

Зозуля пояснив, що він з газової інспекції, і показав посвідчення, лише тоді клацнув замок і його впустили.

В передпокої стояла літня огрядна жінка й підозріло дивилася на лейтенанта.

– Правильно робите, тітонько, – заохотив Зозуля, – тепер документи обов’язково вимагати треба – в нашому парадному так-от квартиру обчистили. Мовляв, прийшли з жеку, бабуся і впустила, а вони, гади, її по кумполу й забрали все, що могли.

Жінка лячно відступила до кімнати, Зозуля помітив це й заспокоїв:

– Але ми люди офіційні, зараз оглянемо ваш газ і плиту перевіримо, щоб ажур був. – Він поставив на підлогу валізку з інструментами, дістав рожкового ключа, і цей ключ нарешті остаточно заспокоїв жінку. Полегшено зітхнула й пішла до кухні.

Зозуля витягнув зошит.

– Квартира ваша? – запитав.

– Моя.

– Прізвище, будь ласка.

– Ютковська Дора Юхимівна.

Лейтенант відклав зошит, поворушив ключем кран.

– Здається, є витік газу, – сказав суворо. – Точно є, й доведеться перекрити.

– Я вас прошу, – захвилювалася жінка, – дуже прошу, зробіть, бо як без газу?

Вона побігла кудись до кімнати, либонь, шукати карбованця чи навіть трояка, повернулася й поклала-таки на стіл карбованця, але Зозуля рішуче відсунув його.

– Зробимо, – пообіцяв, порпаючись в інструментах, – зробимо, громадянко Ютковська, і не треба нам ваших грошей. Заберіть.

Жінка не забрала, вважаючи, мабуть, що майстер відмовляється від грошей з делікатності, тоді Зозуля рішуче сунув карбованця їй в руку. Взявся крутити кран.

– Ютковська? – запитав, наче просто так, з цікавості. – На тому тижні був також у Ютковських. Здається, на Стрілецькій.

– Ютковських у Києві багато, – погодилась жінка.

– І всі ваші родичі!.. – зареготав Зозуля.

– Гарно мати багато родичів, – схвалила Дора Юхимівна. – Багато родичів – багато добра!

– І у вас багато?

– Не дав бог.

– Самі живете?

– Чого сама, з племінницею.

– Своїх дітей нема? – не зовсім тактовно поцікавився лейтенант.

– Є, але поїхали. В Алжір, на два роки.

– Ну й добре, – зрадів Зозуля, немов сам був причетний до цієї поїздки. – Зароблять на машину, вас кататимуть.

– Краще б тут були.

– Не кажіть, машина – це річ. Особливо нова “Волга”. Приїдуть діти, посадять вас у автомобіль, повезуть до родичів.

– Нема куди їхати.

– Зовсім родичів не маєте?

– А-а, – махнула рукою, – десята вода на киселі.

– Як так?

– Троюрідний брат.

– Все ж брат, і це добре, – схвалив Зозуля, – бо, кажуть, на безлюдді й Хома чоловік. Чули?

– На безриб’ї і рак риба?

– Точно. І де ж він живе?

– Брат?

– Троюрідний… – посміхнувся Зозуля, буцім його це зовсім не цікавило.

– Далеко. На Водопарку.

– Так, далеко. Однак, якщо гарна квартира…

– Однокімнатна.

– Холостяк?

– Старий борсук.

– Старому – що! Старий може не працювати. На Водопарку ліс поруч, ходи, гриби збирай…

– Ліс, точно, поруч і став.

– Знаю, – підтвердив Зозуля, – там будинки дев’ятиповерхові.

– Він у шістнадцяти…

– По-моєму, біля ставу великих нема.

– Є один, лівіше від шосе. Квартири там гарні, але я б не поїхала.

– Чого? Метро там зовсім близько.

– Але ж у нас – центріше бути не може!

– Центр залишається центром, – погодився лейтенант. – І на якому поверсі мешкає ваш брат?

Жінка подивилася на нього підозріло, але Зозуля так старанно крутив кран, – мовляв, розмова так, між іншим, – що тільки похитала головою.

– Не знаю, – відповіла, – діти розповідали, що в шістнадцятиповерховому, лівіше від ставу, а я там не була.

– Побуваєте. На новій машині. І як звуть вашого троюрідного?

Либонь, лейтенант поспішив і зробив помилку. Його настирливість і так переходила всі межі: жінка могла й запідозрити щось. Зозуля одразу дав задній хід:

– Питаю просто так, з цікавості… Люблю чути нові прізвища. Недавно був у одного чудика, знаєте, як його? Ніколи не повірите. Таксистов! І справді, в таксопарку працює…

Жінка знизала плечима. Зозуля ще трохи поворушив кран, намилив його, пустив газ і, впевнившись, що витоку нема, склав інструменти. Зрештою, він дізнався й так багато. За день – два вони переберуть усіх мешканців однокімнатних квартир шістнадцятиповерхового красеня й знайдуть родича Дори Юхимівни Ютковської. Обов’язково знайдуть: не таке вже це й велике діло.

– Приймайте роботу, тітонько! – мовив весело.

12

Зозуля запропонував розпочати знайомство з мешканцями будинку на Водопарку з вивчення домової книги: все просто, тобі дають список тих, хто живе в однокімнатних квартирах, і ти вже сам дивишся, чи може хтось з них бути родичем Розалії Ютковської і троюрідним братом Дори Юхимівни.

Звичайно, він мав рацію, та Хаблак чомусь не поспішав до контори, що розташувалася за квартал від будинку. Капітан посидів з хвилину на лавці біля першого парадного, зайшов усередину, де над поштовими скриньками висів список мешканців.

Малявський. Ільченко. Журавльова. Попадин. Білевич. Божик. Кушнір. Кузін. Долішня. Береговенко. Кучугурний. Матов. Явкін…

Незнайомі прізвища, як незнайомі предмети, – нічого не кажуть і не викликають жодних асоціацій.

Ільченко… Може, чоловік, а може, й жінка, стара й немічна чи зовсім молода, вродлива.

Чи Явкін… Напевно, він і є родичем Ютковської. Старий і відлюдкуватий чоловік, який скуповує золото чи валюту. Тільки для чого?

Капітан перейшов до другого під’їзду.

Іванченко. Сахно. Ворона. Грубер. Воскобойник…

Чекайте, де він недавно зустрічав це прізвище?

Хаблак напружив пам’ять і нараз уявив людину за столом під вікном, а поруч – столи, за якими сидять вродливі дівчата – техредакторки видавництва.

Воскобойник А.С.

А як звуть завідуючого відділом?

Зозуля щось помітив на капітановому обличчі, бо запитав:

– Надибав?

– Здається. Не бачив, де тут телефон-автомат?

– Біля сусіднього будинку.

Номер Данька був зайнятий – Хаблак нетерпляче крутив і крутив диск, лаючись крізь зуби: у цьому видавництві, здається, всі базікали – невже можна так довго розмовляти? Нарешті почувся довгий гудок і відразу відгукнувся Данько. Хаблак запитав, не відчуваючи, як тремтить його голос:

– Слухай, Петре, як звуть вашого завідуючого виробничним відділом?

– Воскобойника?

– Авжеж.

– Аркадій Семенович.

– Дякую.

– А що?

– Порядок, старий, нікому не кажи про нашу розмову. До речі, де він живе?

– На Водопарку.

– Чудово.

– Це він?

– Нічого не знаю, мовчи.

– Зрозумів.

Обважнілою рукою Хаблак почепив трубку. Доброго дня вам, малошановний Аркадію Семеновичу, здається, нарешті приїхали…

Зозуля дивився запитливо, і Хаблак не став випробовує вати його терпіння.

– Аркадій Семенович Воскобойник, – пояснив. – Працівник “Кристалу”. Мешкає в сто сьомій квартирі.

– І ця перукарка Роза його племінниця?

– Напевно. Колись зайшла до дядечка у видавництво. Там її побачив Ситник, а цьому хлопцеві пальця в рот не клади.

– Потім Воскобойник скористався з цього?

– Звичайно. Коли дізнався про вечір археолога, детально продумав план крадіжки. Натиснув на Ситника, а може, й зовсім не натискав, пообіцяв щедру винагороду…

– Могла й сама перукарка.

– Могла, – погодився Хаблак. – Дядечко розповів їй, скільки вони заробляють на чаші, і Ютковська умовила Ситника викинути її, коли згасло світло.

– А електрику зіпсував Воскобойник!

– Так. Пам’ятаєш, там коридор літерою “Т” і кімната виробничого відділу розташована так, що ні завгосп, ні вахтерка не могли побачити, коли Аркадій Семенович вийшов з неї. Воскобойник заздалегідь поміняв на лампі завгоспа штепсель, зробив це обережно, щоб не стерти відбитки пальців Крота, – цим штепселем він і замкнув електромережу. За кілька секунд, які мав у своєму розпорядженні, підхопив чашу, прослизнув повз вахтерку – і будь здоров.

– Однак чому його не помітила Старицька, коли виходив з видавництва?

– Якраз перед Воскобойником вискочив Власюк. Він пішов до білої “Волги”, і вся бабусина увага була прикута до нього.

– Логічно.

– Воскобойник зв’язується з Одесою. Тим має старого колегу по спекуляції чи познайомився – щойно, – це ми з’ясуємо, – з барменом Гошею. Вони швидко домовляються…

– Чи домовились раніше, коли ще планували злочин.

– Так. Але ми виходимо на Ситника, Воскобойник знає, що хлопець не дуже стійкий і може зізнатися, повідомляє Гоші, той приїжджає з грішми, домовляється з Бурнусовим. А Ютковська призначав Ситникові побачення на дачі.

– А якщо чаша вже у Гоші? – нараз злякався Зозуля. – У нас продати її неможливо, а бармен має зв’язки з контрабандистами. І чаша вже пливе за кордон…

– Знаєш, скільки вона коштує? Гоші, щоб розрахуватися з Воскобойником, треба зібрати всі свої капітали та й ще в борги залізти.

– Зрештою, за ним дивляться. Чаша – не голка.

– Не кажи. До кожного, хто побачився з Гошею, в портфель не полізеш.

– Треба дзвонити Дробасі, нехай бере постанову на обшук.

– Так, але от що… Чекай, дві копійки маєш?

Монета знайшлася, і Хаблак знову набрав номер телефону Данька.

– Розвідай, Петре, чи виїжджав цими днями кудись Воскобойник, – попросив. – Може, правда, тільки збирається.

– Це тобі терміново?

– Я не вішаю трубку.

Чекати довелося довго: хвилин п’ять – сім. Нарешті в трубці загудів голос Данька:

– Завтра Аркадій Семенович їде у відрядження до Одеси.

– Невже? – не повірив Хаблак.

– Директор підписав йому відрядження.

– Щасливої дороги, – засміявся Хаблак.

– Ви це серйозно?

– Ми люди дуже серйозні, Петре.

– Догадуюсь. Але чого зраділи? Воскобойник – гам часто буває, в Одесі у нас друкарня, книжки друкуємо, то. й їздять… Він чи хтось інший.

– Чудове місто – Одеса! – вигукнув капітан.

– Улітку туди кожен хоче – море.

– Море, це гарно. Але зараз море вже холодне й Аркадію Семеновичу навряд чи доведеться милуватися ним. Бувай, Петре, бо поспішаю.

…Дробаха, слухаючи Хаблака, нетерпляче крутився на стільці.

– Завтра вранці вилітаємо з вами першим рейсом до Одеси, – нарешті вирішив, – і зустрінемо там Воскобойника.

– З чашею…

– Звичайно, з чашею. Можна було б вилучити її й сьогодні, проте куди нам поспішати? Заберемо, коли передаватиме її бармену. Спіймаємо на гарячому.

Дробаха з Хаблаком розташувалися у великому двокімнатному люксі готелю “Моряк”, Капітан нікуди не виходив з номера, щоб часом не потрапити на очі бармену. Поснідали бутербродами й чаєм з термоса, прихопленого хазяйновитим Дробахою. На початку десятої подзвонив Волошин – Воскобойник щасливо прибув на одеський вокзал. Від оперативників, які чергували в готелі, Хаблак знав, що Гоша вже тут, хоч бар і відчинявся лише о дванадцятій.

Видно, Воскобойник узяв таксі, бо десь через півгодини Волошин повідомив, що Аркадій Семенович щойно зайшов до Гошиної підсобки.

Дробаха рішуче підвівся. Хаблак дивився, як швидко рухається слідчий по коридору, й дивувався, звідки береться така енергія в цьому огрядному тілі.

До підсобки погрюкала адміністраторка.

– Хто? – запитав бармен невдоволено.

– Відчини, Гошенько!

Клацнув замок, і Хаблак натиснув на двері. Подалися легко, та бармен загородив дорогу. Впізнав Хаблака, посміхнувся йому, та, побачивши Дробаху й Волошина, відступив розгублено.

– Ти? – запитав. – Але ж…

Хаблак не дуже ввічливо відштовхнув Гошу. Воскобойник сидів у кутку на низенькому стільці: притиснув до грудей жовту шкіряну валізу, і очі в нього злякано бігали.

– Доброго дня, – підкреслено ввічливо привітався Хаблак, – радий бачити вас тут, Аркадію Семеновичу.

Воскобойник не відповів, лише міцніше притиснув валізу – так, що пальці побілішали. Гоша вигукнув невдоволено:

– Що за вторгнення, товариші! У мене тут матеріальні цінності..

– Так, цінностей тут вистачає! – зупинився навпроти нього Дробаха. Повільно витягнув з кишені постанову на обшук, показав барменові. – Де чаша? – запитав.

– Яка чаша?

– Скіфська. І не грайте дурника, Макогоне.

– Може, та витребенька, яку привіз оцей товариш? Він якраз пропонував купити її… – Макогон зблід, але тримався твердо. Витягнув з шафи чашу. – Невже вона має таку цінність, що стільки міліції!