Текст книги "Скіфська чаша"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

– Від Петра Панасовича? – на мить замислився електрик. – Якого ж це Петра?

– З Чоколівки. Він сказав, що Юхим Сидорович залагодить мені справу, – Зозуля вирішив іти напролом.

– І яка ж справа в тебе?

– Так до Юхима ж Сидоровича…

– До нас, до Юхима, не все одно?

– Мені, звичайно, однаково.

– А якщо однаково, викладай.

– Казав Петро Панасович, що відносно меблів… Одне слово, через якусь родичку.

Зозулі здалося, що електрик одразу якось утратив до нього цікавість.

– Якщо відносно меблів, то справді з Юхимом… – Зовсім уже байдуже повернувся до Зозулі спиною.

Невдовзі озирнувся на Зозулю.

– Ти все ще тут? – здивувався. – Я ж сказав, меблі– це не моє діло, по меблі до Юхима звертайся. Якщо відносно сантехніки, бачок чи змішувач, тут ми з Васею залагодимо, а решта – ні-ні…

– Змішувач! – удав, що зрадів Зозуля. – Імпортний?

– Ну й дурний… – скосив на нього хитре око вусань. – Наш змішувач кращий за імпортний. Кранти надійніші, усьок? Чеський, к приміру, вроді красивий і блищить, а крант через два місяці летить – такі діли…

– Якщо ви кажете, що наші кращі… – нерішуче почав Зозуля.

– Четвертак, – рубонув долонею в повітрі вусань. – Четвертак, і завтра матимеш змішувач. Ще й дякуватимеш!

– Я з радістю.

– А зараз, – втрутився чорнявий, – могорич. П’ятірку маєш?

– Звичайно, – догідливо посміхнувся лейтенант, подумавши, що за цю витрачену на бариг п’ятірку доведеться звітувати полковнику Каштанову. Та в цьому випадку товар був вартий роботи – витягнув з кишені папірець. – От.

– То збігай за півлітрою, – вищирився чорнявий. – Гастроном поруч.

– Чекай… – Вусань обійшов стіл, забрав у Зозулі гроші. Дістав із шафи пляшку “Екстри”. – Поки збігає, апетит зникне. А тут у мене товариш лишив, – явно збрехав, – то ми йому повернемо.

– Повернемо, – зрадів чорнявий, – я потім сам збігаю, а зараз ти правильно сказав: апетит зникне.

Зозуля подумав, що в цих бариг апетит, особливо на горілку, навряд чи колись зникає, – спритники, гадають, що потрапив на гачок недосвідчений карась і його обшахрувати можна. Лейтенант недавно купував змішувач, ціна йому шістнадцять карбованців, а ці ділки – четвертак, та ще й п’ятірку, вдвоє дорожче. Давши собі слово подзвонити дільничному інспекторові, щоб узяв їх за комір, Зозуля всівся на підставлену чорнявим брудну табуретку.

– Мені лише… – показав два пальці, – бо ще на роботу.

– Наче не розуміємо! – задоволено посміхнувся чорнявий і налив собі та електрику по три чверті склянки, наче в них робочий день уже закінчився.

Вони випили й закусили, чорнявий дістав напівпорожню пачку “Прими”, закурив з вусанем, а Зозуля, який беріг своє здоров’я, наліг на ковбасу, вирішивши мати хоч трохи зиску за марно витрачену п’ятірку.

– Квартиру одержав? – запитав його електрик.

– Одержав.

– Де?

– На Оболоні.

– На Оболоні – то й добре, – схвалив. – Там метро згодом буде. Швидко й дешево. Меблі які хочеш?

– Не завадило б чеські чи югославські.

– А в тебе губа не з лопуцька!

– Меблі не на один рік купуємо, – розсудливо вставив чорнявий. – Тут скупитися не годиться,

– І то правда, – кивнув вусань. – Юхим тобі дістане, які захочеш. Звичайно!.. – зробив виразний жест вказівним і великим пальцями правиці.

– Ми не поскупимось, – завірив Зозуля.

– Я відразу побачив, що ти гарний хлопець, – зареготав чорнявий. – Ми таких любимо.

– І ти люби нас, не пошкодуєш! – вигукнув електрик. Він явно сп’янів, очі блищали й щоки почервоніли. – А я Юхимові скажу, він мене слухає… Юхим – то, знаєш, яка людина. Він усе може, і меблі, і інше… Крант чи бачок, то, к приміру, моя справа. А Юхим!.. – Вусань невизначено покрутив рукою над головою. – Юхим, хлопче, голова, і йому б не завгоспом, а в міністерстві. Все знає – як лежить і де лежить.

– І головує, де погано лежить! – зареготав чорнявий.

Розмова дедалі ставала все цікавішою, Зозуля вже не шкодував п’ятірки, вилив залишки горілки в склянки, підвівся й мовив мало не врочисто, принаймні розчулено:

– Мені дуже приємно, що потрапив до справжніх людей, і вірю, що ви мені допоможете.

Чорнявий випив і запитав чомусь пошепки:

– А кахлі потребуєш? Білі кахлі для ванної й кухні. Чеські кахлі. Тільки я можу такі дістати.

– І кахлі потрібні! – вигукнув Зозуля. – А що може Юхим Сидорович, крім меблів, звичайно?

Вусань нараз зиркнув на нього пронизливо й зовсім тверезо, та лейтенант розчервонівся й дивився простодушно – електрик заспокоївся й спорожнив свою склянку.

– Юхим, я ж казав, усе може, – запевнив.

– І машину?

Вусань похитав головою.

– Машину – не знаю. Машину – то в нього попитати треба. Про машину я, к приміру, не чув.

– Якщо сам не зможе, то знайде потрібну людину, – заспокоїв чорнявий.

– Точно, знайде, – ствердив електрик. – А зараз, – зиркнув на годинник, – ти нас звиняй, робота… Мусимо з Васею йти, а ти завтра завітай, зранку краще, ми тут будемо й змішувач дістанемо. Лади?

– Лади, – підставив руку Зозуля. Вусань ударив по ній міцно, і Зозуля пішов з підвалу, вельми задоволений балакучістю електрика та його помічника Васі.

От тобі й “скромний” завгосп товариш Кріт, який все може і все знає! Знав, звичайно, заздалегідь і про скіфську чашу, і, певно, не могла вона минути його липких рук.

5

Телефон задзеленчав о пів на сьому ранку. Хаблак схопив трубку й почув голос Каштанова.

– Вибач, Серього, та довелося потурбувати, – сказав полковник, – вбито Ситника.

– Якого Ситника? – не зрозумів спросоння Хаблак.

– Редактора видавництва “Кристал” Олега Павловича Ситника.

– Не може бути! – Хаблак уже збагнув усе. – І де?

– На Русанівських садах. Оперативна група виїжджає, хлопці заскочать за тобою за чверть години.

– Зрозуміло. А звідки стало відомо?

– У тітки Ситника там садова ділянка, а подзвонила сусідка по дачі. От і все, що знаю.

Хаблак виліз із теплого ліжка.

– Ви з дому, Михайле Карповичу? – запитав.

– Звичайно.

– Нема вам покою.

– І тобі… – полковник поклав трубку.

У ліжку сонно закрутилася Марина. Хаблак швидко вмився й одягнувся. Визирнув у вікно – оперативна машина ще не під’їхала, – випив склянку кефіру з чорним хлібом і тихо, щоб не розбудити дружину, вислизнув на сходи.

Приїхала не одна машина, а дві. Друга – газик з оперативниками та собакою. Капітан привітався із знайомим старшиною-провідником і сів у “Волгу”, на передньому сидінні якої зручно розташувався огрядний лікар-експерт Чушков.

– Підняли тебе, бідного… – Чушков був людиною жалісливою і завжди співчував колегам у таких випадках.

Хаблак грюкнув дверцятами.

– Селявуха… – відповів розсудливо, – я цього хлопця тільки вчора бачив, шкода.

– Завжди шкода, – погодився Чушков.

Половину заднього сидіння зайняв слідчий прокуратури Дробаха. Хаблак подивився на нього лагідно й міцно потиснув руку. Либонь, і Дробасі було приємно зустрітися з капітаном – посміхнувся одверто й доброзичливо. І мовив приязно:

– Добре, що ми знову вдвох.

– І мене це радує, – відповів Хаблак щиро.

Машина проминула нові будинки за станцією метро “Лівобережна” – Хаблак давно не був у цьому районі й не уявляв, скільки тут набудували. Почалися сади. Від довгої широкої основної дороги весь час відходили вузенькі бічні завулки, в які машини мусили буквально протискуватися – про роз’їзд не було й мови, садоводи економили кожен квадратний метр землі: що поробиш, ділянки маленькі, а хочеться, щоб росли й дерева, й кущі, й квіти.

Будиночок, до якого завернули міліцейські машини, стояв серед молодого саду, не дуже доглянутого, бо пристовбурні кола рясно поросли бур’яном. Біля хвіртки на лавці сиділа жінка в грубій в’язаній кофті – ранки вже холодні, а тут над Дніпром і поготів.

Жінка підвелася – мабуть, вже оговталася, поки приїхали міліцейські машини, та все ж щоки в неї тремтіли й дивилася злякано.

– Он там, – вказала на будиночок, – я вранці дивлюсь, відчинено, погукала, та ніхто не відповів. Я й зазирнула, а він лежить мертвий.

Хаблак пропустив уперед старшину з собакою. Запитав:

– Нікого не бачили?

– Я рано підводжусь, о шостій. У цей час люди ще сплять. Та й взагалі тепер рідко хто тут ночує…

Пес покрутився і взяв слід, повів провулком, що виходив до Дніпра^і Хаблак подумав: навряд чи з цього щось вийде. Доведе до зупинки річкового трамвая й зась, там народу сотні й трамваї ходять через кожну годину – шукай вітра в полі. Либонь, Дробаха був такої ж думки, бо подивився вслід провідникові з собакою й мовив по-діловому:

– А тепер – за роботу.

Садовий будиночок стояв на високих палях, власне, кімната з невеличкою верандою утворювали другий поверх, а внизу було щось на зразок комори чи передпокою – сходи звідси вели на веранду. Незамкнуті двері жалібно порипували й хилиталися від протягу, а за ними в незручній позі, підібгавши під себе руки, лежав Олег Ситник.

Заклацав затвор фотоапарата, оперативник сфотографував тіло й пропустив уперед Чушкова, а Хаблак почав оглядати замок, з якого стирчав ключ. Побачивши ледь помітні подряпини біля замкового отвору, акуратно витягнув ключ, підкликав Дробаху.

– Бачите, – вказав, – мабуть, його раніше відімкнули відмичкою, може, просто цвяхом. Замок нікудишній, два рази колупнути – і все.

– Угу, – ствердив Дробаха й підкликав оперативника. – Зніміть замок – і на експертизу.

Чушков нарешті закінчив попередній огляд тіла.

– Пролом черепа, – повідомив. – Дуже сильний удар, певно, чимось металевим. Смерть настала десь годин десять – дванадцять тому. Після розтину доповім докладніше.

Приїхала швидка допомога, тіло Ситника повезли в морг. Дробаха з Хаблаком почали оглядати комору. Тут зберігався різний садовий інвентар – лопати й граблі, сапка, дві старих бочки, порожні пляшки, моток дроту. Ліворуч од дверей – вільне місце, праворуч – стіл на трьох ніжках, капітан уважно оглянув його й дійшов висновку, що стіл не чіпали. Весь він був укритий товстим шаром пилу, і злочинець, якщо б хоч торкнувся поверхні, обов’язково залишив би слід.

Дробаха став ліворуч од дверей, взяв якусь палицю.

– Він заховався тут, – сказав. – Ситник зайшов до комори, – підвів палицю, – сильний удар по голові – врахуйте, Ситник високий, мусив пригнутися, коли заходив, він просто підставив голову, і злочинець скористався з нього.

– Логічно, – погодився Хаблак. – Спільник Ситника дізнався, що ми запідозрили хлопця, боявся, що той викаже його, й вирішив прибрати.

– І кінці у воду, – зауважив похмуро Дробаха.

Хаблак не дуже ввічливо відсторонив слідчого й почав оглядати стіну, на якій висіли пилка й лійка для поливання. В стіні стирчали ще кілька цвяхів, вони-то й зацікавили капітана.

– Щось знайшли? – запитав Дробаха.

Хаблак акуратно зняв з цвяха ниточку, підніс до світла, роздивився уважно. Потім узяв в оперативника ліхтар, присвітив і обдивився один з цвяхів у лупу.

– Кров, – мовив упевнено. – Цей тип, розмахнувшись, зачепився за цвях і подряпався. До того ж розірвав сорочку. Оранжевого кольору.

– Нитка?.. – занетерпеливився Дробаха. – І ви вважаєте?..

Хаблак, не відповідаючи, взяв зі столу, де лежали різні інструменти, кліщі й витягнув цвях. Загорнув у папірець, передав оперативникові. Лише після цього вийшов до саду й показав Дробасі ниточку на аркуші білого паперу.

Слідчий схвильовано протер окуляри, надів їх і почав уважно розглядати нитку.

– Оранжева, – мовив так, наче зробив велике відкриття. – Оранжева бавовняна нитка.

Хаблак повернувся до комори. Став біля дверей, взяв у Дробахи палицю. Розмахнувся сильно, удав, що б’є, і ледь не зачепився за одвірок.

Дробаха засміявся умиротворено.

– Точно, – констатував, – він мусив зачепитися за цвях, все ж наслідив, падлюка, і ми вже маємо нитку.

– Маємо, – погодився Хаблак. – У прямому й переносному смислі.

Повернувся старшина з собакою. Як і гадав Хаблак, пес довів тільки до причалу, але поводився, наче спіймав злочинця, – гордовито махав хвостом і зазирав старшині у вічі, чекав похвали, зрештою, він виконав свій обов’язок, а те, що люди вигадали річковий трамвай, його вже не обходило.

Дробаха з Хаблаком розташувалися за літнім столом під яблунею, почали розпитувати сусідку та ще одного садівника, котрий мешкав навпроти, – його запросили як понятого. Виявилось, сусідка приїхала до саду вчора ввечері, вирішила ночувати тут, бо наступного дня мала відгул і хотіла попорпатися на городі з самісінького ранку. З тіткою Ситника вона працювала на одному заводі, разом одержували ділянки, будувалися, садили дерева, Олег приїжджав сюди досить часто, допомагав тітці, іноді привозив із собою компанії – дівчат і хлопців, які щось робили в саду, купалися й танцювали, – що поробиш, молодь…

Ситникова тітка якраз два тижні тому одержала відпустку й поїхала по безкоштовній путівці до Ялти, ключ від дому лишила Олегові – і ось треба, щоб сталося таке нещастя.

– Олег бував на дачі після від’їзду тітки? – запитав Хаблак.

– Раз чи два. Так, двічі, і останній раз із дівчиною.

– Знаєте її?

Жінка енергійно захитала головою.

– Вперше побачила. Вродлива, висока й молода, навіть дуже вродлива. Видна така, волосся каштанове й зачіска висока.

– Коли приїжджали?

– На тому тижні, у ту середу чи вівторок. Так, у вівторок, я через день працюю й того дня була вільна.

– Могли б упізнати ту дівчину? – запитав Дробаха. Він сидів у своїй улюбленій позі, склавши руки на череві й ворушачи великими пальцями. А над самісінькою головою в нього звисали стиглі червоні яблука.

Лише тепер Хаблак згадав, що фактично не снідав, до смерті захотілося яблук, та рвати не насмілився, хоч стиглі плоди й всипали землю під деревами. Проковтнув слину й одвернувся.

– Звичайно, впізнала б, – ствердила жінка.

– А більше ніхто сюди не приходив?

– Ні, не бачила.

– А ви не помічали? – звернувся Хаблак до сусіда.

– Ходять тут різні, – несхвально обізвався той, – народу на чужі яблука вистачає. Дивитися треба, не подивишся – обчистять. А Марія Василівна перед від’їздом просила за садом наглядати, то я й дивився, але хіба вгледиш? От бачите, за яблука вбили хлопця, і це ж треба, за фрукту. Ти попроси, я тобі тої фрукти корзину насиплю, аби по-чесному!

– А вчора ввечері ніхто тут не крутився?

– Я приїхала, коли вже стемніло, – втрутилася сусідка.

– Не бачив, чого гріх на душу брати, не бачив нікого, – ствердив чоловік. – І не чув. Щоб на допомогу кликали чи просто шум – ні, не чув нічого.

Хаблак зиркнув на Дробаху, той зрозумів його без слів – відпустили понятих і поїхали до міста.

– Треба одного нахабу перевірити, – заявив Хаблак, відкинувшись на м’яку спинку сидіння. – До речі, ви, Іване Яковичу, не снідали?

– Коли ж?

– Зазирнемо до мене, тут поруч, на Русанівській набережній, і ви, Михайле Михайловичу, – поклав Чушкову руку на плече, – теж ніколи не гостювали в мене.

– Ну, що ви, – заперечив Дробаха категорично, – про це не може бути й мови. Краще зазирнемо до чебуречної. Тут є чебуречна.

– Є, – ствердив Хаблак, – але чебуреками там, по-моєму, і не пахне. А Марина насмажить нам яєчні з ковбасою, більшого не гарантую, та яєчню…

– А ви, мій друже, песиміст, – пробуркотів Дробаха, – я особисто кращої думки про людство й навіть про працівників громадського харчування.

Хаблак лише зневажливо похитав головою, але його передбачення виявились безпідставними: чебуреки були, навіть непогані, принаймні гарячі, і вони віддали їм належне, знищивши аж по дві порції.

Дробаха, правда, міг би осилити й третю, та, подумавши, відмовився. Попросив принести чорної кави й зовсім умиротворено запитав у Хаблака:

– Якого нахабу ви мали на увазі, Сергію Антоновичу?

– Є тут один. Юхим Сидорович Кріт, видавничий завгосп, і велика в мене підозра, що приклав руку до вбивства Ситника.

– Вам видніше, капітане, я поки що приший кобилі хвіст, а ви в цій справі вільно плаваєте.

– Скіфська чаша! – ствердив Хаблак. – Голову даю навідсіч – Ситника прибрали через неї.

– Звичайно, – поплямкав Дробаха, – та все ж якийсь процент чи два… Справу про крадіжку передавай комусь іншому. А ми з тобою розслідуватимемо вбивство.

– Ще маю час, здається, ці справи пов’язані між собою. Зараз заїдемо до видавництва, і я поговорю з шановним громадянином Кротом! – не без зловтішності сказав Хаблак.

– Дівчина… – зауважив Дробаха. – Висока, молода, вродлива. Там, де дуже вродливі дівчата, завжди щось відбувається. Вам не доводилось спостерігати таку закономірність?

– Ви старший і досвідченіший, – ухилився од відповіді капітан. – А дівчину спробуємо розшукати.

– До видавництва я з вами не поїду, – вирішив Дробаха. – У мене нарада, і досить серйозна. Приїжджайте ввечері, я розрахуюсь з деякими справами, щоб ніщо не заважало, тоді й порадимось.

Хаблак кивнув. Зрештою, мав власний план дій і Дробашиної допомоги поки що не потребував. Вони під’їхали спочатку до прокуратури, завезли Чушкова до управління, потім Хаблак поїхав до “Кристалу”.

Кріт зустрів капітана насторожено, але без особливого хвилювання. Хаблак вирішив одразу взяти бика за роги – присів навпроти завгоспа й запитав прямо:

– Де ви були вчора ввечері, Юхиме Сидоровичу? Від шостої до десятої години?

Кріт зсунув окуляри на кінчик носа. Ця його манера дратувала капітана, та нічим не виказав свого незадоволення, сидів і пильно дивився на тхорине обличчя завгоспа.

– Вчора від шостої до десятої? – повторив Кріт, буцім це запитання здивувало його. – А для чого це вам, шановний?

– Треба, Юхиме Сидоровичу, конче потребую прямої і недвозначної відповіді.

– Будь ласка, то дуже легко перевірити. Учора після роботи поїхав до сина. Святкували народження внука, ну й як без діда?

Хаблак відчув, як кров відлила у нього від щік. Цей старий пройда мав цілковите алібі, і, якщо він причетний до вбивства Ситника, довести це буде важко.

Поцікавився адресою сина Крота, дізнався, хто був на святкуванні, й подзвонив Зозулі, доручивши лейтенантові перевірити, чи не бреше завгосп. Хоча був переконаний, що в даному випадку Юхим Сидорович каже правду.

Зазирнув до Данька. Дізнавшись про смерть Ситника, той розхвилювався.

– Отакої! – мовив. – Один злочин тягне за собою інший.

Хаблак був згоден з художником, проте заперечив для годиться:

– Не будьте таким прямолінійним. До речі, ви не бачили із Ситником вродливої дівчини? Каштанове волосся, висока зачіска?

Данько похитав головою.

– Він сторонніх дівчат до видавництва не водив. Роман в Олега тут був з одною, ви бачили її, дівчина з техвідділу, а вона ревнива, й Ситник боявся. Розпитайте Олегового друга Івана Кухаренка, викладає мову в залізничному технікумі. Той мусить знати, давно товаришують – університет разом кінчали.

До технікуму було не близько, Хаблак трусився в тролейбусі, дивився на заклопотаних перехожих і думав, що розкручувати йому цю історію із скіфською чашею довго й нудно – он що виходить, перед убивством не зупинилися, а мусять знати, чим це пахне.

Потім згадав єхидну посмішку Крота, коли той посадив його в калошу… Нічого, шановний Юхиме Сидоровичу, все одно виведемо на чисту воду…

Іван Кухаренко щиро засмутився, дізнавшись про трагедію на Русанівських садах. Ледь не заплакав, шморгнув носом, і очі зволожились, він сидів у порожній вчительській поруч Хаблака на дивані – маленький, худорлявий, некрасивий чоловік, ще порівняно молодий, але вже лисуватий, недбало одягнутий, зовсім не схожий на Ситника – високого, самовпевненого. Шморгнув носом ще раз і запитав:

– За що його?

Хаблак повагався трохи, хотів відбутися невизначеною відповіддю, та якийсь біс підштовхнув його, й він розповів Кухаренку все, що знав. Бо цей чоловік, незважаючи на зовнішню непрезентабельність, викликав довіру, і капітан розраховував на його допомогу.

– Я знав, щось мусило статися, – сказав Кухаренко, – не подобався мені Олег останнім часом, якийсь він був знервований…

– Але ж ви товаришували, могли б і розпитати його, – зауважив Хаблак.

– Ви не знали Олега.

– Знайомі з їхнім видавничим завгоспом Кротом?

– Ні.

– Може, бачили з Олегом? Літній чоловік, лисуватий, обличчя неприємне, схожий на тхора.

Кухаренко заперечливо похитав головою.

– Ніколи не зустрічав.

– А нові Олегові друзі? Не бачили Ситника останнім часом з новими людьми? Може, з дівчиною? Високою, вродливою, каштанове волосся. Приїздила з ним на дачу.

– Так то ж перукарка Роза, Олег упадав біля неї. Закохався по вуха, дівчина справді гарна, але того… – покрутив рукою над головою. – Вітер. Сьогодні з Олегом, завтра з іншим. Я його попереджав, кинь, для чого вона тобі, ну, вродлива, так вродливих он скільки! – вигукнув нараз розпачливо, буцім щойно усвідомив загибель товариша. – Аж не віриться… – Кухаренко стиснув скроні й нахилився мало не до самої підлоги: Хаблак бачив, як тому було по-справжньому важко, як щиро вболівав за Ситником.

– І де ж ця Роза працює? – Хаблак узяв Кухаренка за лікоть, стиснув легко, приводячи до тями. – Казали: перукарка?

– На Печерську. Велика перукарня, біля парку.

– Як прізвище?

Кухаренко похитав головою.

Зрештою, й Хаблакові прізвище Рози було не дуже потрібне, тепер знайшов би її із зав’язаними очима.

– Дамський майстер чи чоловічий? – все ж поцікавився.

– Чоловічий. Олег ходив до неї підстригатися, хвалив, що добре працює, і мене хотів затягнути.

– Ситник там і познайомився з Розою, в перукарні?

– Ні, вони здибалися десь раніше. Це вже потім Олег стригся в неї.

– А хто міг ненавидіти вашого товариша? І помститися?

Кухаренко лише похитав головою.

– Він був загалом непоганим хлопцем. Безладний, але добрий, можете мені повірити. Захоплювався часто, емоції в ньому завжди брали верх над розумом, легкий був і м’який.

Хаблак попрощався з Кухаренком і з першого ж телефону-автомата зв’язався з Зозулею. Наказав знайти в управлінні побутового обслуговування фотографії Рози з перукарні, Рози-красуні, якщо там працюють дві Рози, то забрати два знімки і показати їх жінці на Русанівських садах, яка бачила дівчину разом з Олегом Ситником.

Зозуля зрозумів капітана з півслова, тепер Хаблак був певен, що до кінця робочого дня лейтенант дізнається, чи приїздила перукарка Роза на Русанівські сади, і з спокійною душею поїхав на Печерськ.

Капітан іноді відвідував цю перукарню. Велика, фешенебельна і народу в ній, як правило, завжди багато. Зазирнув у зал. Майстри – переважно чоловіки і лише дві жінки. Одна вже літня, років за сорок, друга – білявка, кирпата дівчина, зовсім не красуня й волосся не каштанове.

Але ж волосся в неї фарбоване, та й поняття краси, як. відомо, відносне…

Хаблак підійшов до касирки, старої, сивої жінки із зморшкуватим, похмурим обличчям, і поцікавився, коли працює Роза. Касирка подивилася на нього відверто іронічно – капітан збагнув, що не лише він виявляє підвищену цікавість до каштанової перукарки, – й відповіла, що в них багато гарних майстрів, майстрів екстракласу, яких у Києві вдень з вогнем не знайти, а якщо казати про Розу, то не тільки світу, що у вікні.

Хаблак сказав, що має до Рози доручення й мусить неодмінно побачити її, касирка подивилася на нього ще іронічніше, та все ж пояснила, що Розалія Ютковська працює завтра на першій зміні.

Капітан посміхнувся касирці якомога доброзичливіше й спитав, як звати кирпату білявку – перше крісло від вікна ліворуч, – здається, вони з Розою подруги, принаймні він колись бачив їх разом.

Так, подруги, згодилася касирка, і Віта, певно, знає, де можна знайти Ютковську зараз.

Хаблак дочекався, поки звільниться Вітине крісло, вона зиркнула на нього байдуже, звикла до круговерті клієнтів і ставилася до всіх холодно-ввічливо, як майстер, котрий знає собі ціну.

– Підстригти, Віточко, – сказав Хаблак напівфамільярно, – і не дуже високо, як завжди.

Дівчина озирнулася зацікавлено – невже не впізнала знайомого чи постійного клієнта? Звичайно, не впізнала, та посміхнулася Хаблакові, як доброму другові.

Вона запнула капітана простирадлом, нахилилася, щоб взяти гребінець і ножиці, й на її не дуже вродливому, але симпатичному обличчі Хаблак завважив роботу якоїсь думки, либонь, перебирала в пам’яті клієнтів, та все ж не могла пригадати його.

Хаблак не пішов їй назустріч, сидів і дивився, як швидко й спритно працює дівчина, нарешті, коли нахилилася до нього, запитав тихо, щоб не почули поруч:

– У вас коли обід, Віточко?

Дівчина подивилася здивовано, та все ж зиркнула на годинник і відповіла:

– Через півгодини.

– Як ви дивитесь на невеличку екскурсію до шашличної на Петровській алеї?

– Але ж?.. – підняла брови. – Щось я не пригадую… – Вона подивилася на Хаблака збоку вивчаюче, капітан перехопив цей погляд у дзеркалі й запитав:

– Маєте годинну перерву?

– Взагалі, півгодини, проте я можу затриматись.

Це прозвучало як згода, капітан фамільярно, але дуже обережно торкнувся Вітиних пальців і уточнив:

– Отже, о першій? Я чекатиму на вулиці.

Віта кивнула й знову подивилася вивчаюче, видно, Хаблак сподобався їй.

Капітан підвівся з крісла легко, чесно кажучи, не думав, що дівчина так швидко погодиться, та все ж розраховував якось умовити її, ішов і бачив куточками очей у багатьох дзеркалах кілька Вітиних відображень, і з кожного дівчина дивилася на нього трохи здивовано.

Віта не примусила Хаблака чекати: вийшла рівно о першій у червоному легесенькому, зважаючи на теплу погоду, плащі. Хаблак узяв її за лікоть, і вони почимчикували до Петровської алеї – іти до шашличної десять хвилин, чи варто сідати в тролейбус?

Капітан не став більше випробовувати Вітине терпіння.

– Мене звуть Сергієм, – нахилився до дівчини, – а те, що вас – Віта, я дізнався в касирки. І мені чомусь дуже захотілося нагодувати вас шашликами.

– У вас часто виникають такі бажання?

– Ну, що ви, навіть у Києві рідко побачиш таку гарну дівчину з абсолютно симпатичним носиком.

– І хто ж ви такий?

– Маєте на увазі професію?

– Звичайно.

Капітан згадав, як довелося колись видавати себе за торговельного працівника.

– Директор магазину, – пояснив і відразу відчув, як зацікавилася дівчина. Мимовільно притишила крок і зиркнула грайливо.

– Гастроному? – уточнила.

– Промтоварного.

– Ого! – вигукнула з повагою. – З вами треба дружити.

– Звичайно. І я сподіваюсь, що наша зустріч не остання.

– Дивлячись, як ви поводитиметесь…

– Як недосвідчене теля.

– По вас не скажеш.

– Мабуть, я більш схожий на битюга. Але тільки зовні.

– Ну, знаєте, – засміялася Віта відверто заохочувально, – з вас вийшло б тільки чверть битюга, може, й менше.

– Але й на орловського рисака я не схожий.

– Займаєтесь спортом?

Хаблак подумав, що його ранкові пробіжки по Русанівській набережній ще не спорт. Похитав головою.

– Легка зарядка. На більше не маю часу. Торгівля, знаєте…

– Догадуюсь. А ви не скидаєтесь на директора магазину.

– На кого ж?

– На військового.

“Що ж, їй не відмовиш у спостережливості”, – подумав Хаблак. Це влаштовувало його: може, вдасться розвідати щось цінне про Розалію Ютковську. Звичайно, це мало б сенс, якщо перукарка Роза вплутана в трагедію на Русанівських садах. А якщо ні?

Ні то й ні, вирішив, зрештою, скільки разів йому доводилося тягнути пусті лотерейні квитки? Певно, більше, ніж людині, яка систематично купує їх.

Шашлики виявились непоганими, вони смакували не тільки капітанові, Віта з апетитом їла й поглядала на Хаблака лукаво – білява й кирпата лялечка, не дуже розумна й освічена, але для чого освіта, коли маєш такого симпатичного носика, здоровий колір шкіри й сірі очі?

– Як вам працюється? – здалеку почав Хаблак. Мусив завести розмову про перукарські справи, потім непомітно перевести її на Ютковську.

– А-а… – відповіла зневажливо, – все одне й те ж: угорка, бокс, напівбокс… Набридло.

– А в мене: прийом товару, план, кожен хоче мати прогресивку!

– А дублянки в тебе бувають? – Віта одразу перейшла на “ти”.

Хаблак похитав головою.

– Ти що! Звідки нам?.

– Шкода… Але ж ви там одним миром мазані, можеш дістати?

Хаблак подумав: обіцянка його ні до чого не зобов’язує, сказав обнадійливо:

– Спробуємо.

– Тебе сам бог мені послав.

– А тобі личитиме дублянка. Хоча тобі все личитиме. Навіть сукні Бердичівського швейоб’єднання.

– Невже такі погані?

– Вони хитрі, шиють лише на вродливих дівчат.

– Хіба я вродлива?

– Мені подобаєшся.

– Ось у мене подруга!

– Не кажи, – Хаблак поморщився, – уявляю собі…

– Розка, шикарна!

– Роза? Така ж білява, як ти?

– Каштанова.

– А мені до смаку лише блондинки.

Віта обдарувала Хаблака посмішкою і поплескала по щоці.

“А вона звикла не втрачати часу, – подумав капітан. – Що ж, мені також ніколи”. Запропонував:

– Може, ввечері візьмеш свою Розу й десь повечеряємо? Я запрошу товариша.

Віта енергійно похитала головою.

– Не вийде, Розалія зайнята.

– Одружена?

– Гірше. Там такі хлопці! І Розці подобаються.

– Аж двоє?

– Двоє, – зітхнула. – Як бики.

“Одного вже нема, – подумав Хаблак. – А якщо Ситника вбили з ревнощів? І вся ця історія не має ніякого відношення до скіфської чаші?”

– І хто ж вони? – запитав, жуючи шашлик, байдуже, наче залицяльники Ютковської й справді не цікавили його.

– Один нічого, письменник. Ох, і щастить Розці, – вигукнула нараз, – письменник і гарний! Він ще не відомий, але оповідання пише чудові, я слухала й сподобались. Буде знаменитим, – додала з заздрістю, – і Розка коло нього!

– Новелісти – бідні, – заперечив Хаблак. – І легковажні.

– Але ж їх усі знають.

– З визнання дублянку не зшиєш, воно не гріє. А що таке слава без грошей?

Віта притиснулася, буцім випадково, коліном до Хаблакової ноги. І відразу відсахнулась.

– Ти розумний і все знаєш.

– Кожного дня рахувати доводиться, – ствердив капітан. – Така вже звичка.

– Гарна звичка.

– А хто ж другий у Рози? – капітан повернув розмову в потрібне русло.

– Роботяга… Звичайний шофер, пусте.

– Досвідчений шофер знаєш скільки має! Якщо на автобусі чи дальні рейси…

– І Роза так каже.

– Все розуміє.

– Роза – практична! – зітхнула. Віта так, наче сама нічого не розуміла в житті й усі обводили її навколо пальця.

– До шофера схиляється?

– Не знаю.

– От що, – перегнувся через стіл Хаблак, удавши, що ця думка тільки-но майнула в нього, – запроси свою Розу з шофером, десь повечеряємо. Ти до котрої сьогодні?

– До сьомої.

– Ну й добре, я подзвоню після шостої. Телефон у перукарні є?

Віта записала на паперовій серветці.

– А ти настирливий, – мовила схвально.

– Я на тебе оком відразу накинув, – зізнався Хаблак. – Коли тільки зазирнув до вас. Дивлюсь, така симпатична й кирпата.

– Кирпата, – скрушно зітхнула Віта, і капітан збагнув, що це – одна з найбільших її життєвих прикростей.

– Кирпата – це чудово! – вигукнув із захватом.

Дівчина підвелася з жалем.

– Час іти, і так уже забарилися.

– У вас стільки майстрів…

– Старі й сердиті.

– Переб’ються.

– Сьогодні переб’ються, – погодилась Віта. – Та все ж лаятимуться за запізнення.

Провівши дівчину, Хаблак поїхав до управління. Каштанова не було, подався до прокуратури, не було й Зозулі. Хаблак подумав, що лейтенант мав би вже впоратися, – подзвонив до видавництва й попросив Данька навідатися через півгодини до карного розшуку. Він розрахував правильно, Зозуля з’явився хвилин через п’ятнадцять: розчервонілий і чомусь схожий на яскраво розмальовану дитячу куклу. Поклав перед Хаблаком маленьке фото, витягнуте з особистої справи, доповів: