Текст книги "Скіфська чаша"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)

Гаврило Спиридонович Іванов вийшов до Хаблака у темно-синьому легкому спортивному костюмі – середнього росту, широкий у плечах; ще підтягнутий, хоч і мав ледь помітне черевце. Дізнавшись, з ким має справу, не здивувався й не затривожився, пропустив капітана до квартири й запропонував-крісло у вітальні, звичайному, не дуже великому покої стандартної трикімнатної квартири, де півстелажа займали різні кубки та інші спортивні трофеї, завойовані колись господарем.

Хаблак, перед тим як сісти, помилувався численними медалями й вимпелами – певно, це було приємно господареві: стояв поруч і не квапив капітана. До кімнати зазирнула повновида жінка. Гаврило Спиридонович лише зиркнув на неї, і жінка зникла, видно, тут беззаперечно слухалися господаря.

Нарешті Хаблак одірвався од кубків і влаштувався в кріслі. Іванов поклав поруч сигарети й запальничку, капітан заперечливо похитав головою й запитав:

– Маєте білу “Волгу”, номерний знак КИЛ 75–71?

– Звичайно, це мій автомобіль. – Гаврило Спиридонович сів навпроти на диван. Не запитав, чому міліція цікавиться його машиною, і Хаблак пояснив:

– Зараз ми розслідуємо одну справу й вимушені уточнити, де ви перебували позавчора о восьмій вечора. Точніше, не ви, а ваша “Волга”.

– Машина може бути тільки зі мною або в гаражі, – одповів Іванов. – Я нікому не доручаю її. А позавчора ми з дружиною в цей час їздили в гості до наших друзів. Якщо хочете, можу назвати їх прізвище й дати адресу.

Хаблак витягнув записник: мусив установити алібі Іванова й тут було не до сентиментів. Занотувавши дані знайомих Гаврила Спиридоновича, уточнив:

– А машина?

– Стояла в гаражі. Дуже легко встановити. У сторожа є журнал реєстрації заїздів і виїздів. Кооператив будівельників.

Капітан відкланявся. Він не мав сумнівів у тому, що Іванов казав правду. І все ж заїхав до гаражного кооперативу й уточнив, що машина Гаврила Спиридоновича позавчора ввечері справді стояла в своєму боксі. До знайомих Іванова вже не поїхав, розсудивши, що в крайньому разі, якщо знадобиться, це можна зробити й пізніше.

До дому академіка Брянського Хаблак дістався близько дев’ятої вечора – час, коли господар, певно, ще не відпочивав. Піднявся ліфтом на сьомий поверх і подзвонив до квартири, двері якої були оббиті чорним лискучим дерматином. Ніхто не відчинив, мусив подзвонити ще раз, нарешті почув легкі кроки, й жіночий голос запитав:

– Хто?

Хаблак назвався, жінка, очевидно, подумала, чи варто впускати, але по паузі все ж відчинила. Виявилося – зовсім ще молода й вродлива, білявка, певно, фарбована, волосся до плечей, у білому светрі й джинсах, така собі спортивна дівчина, яка турбується про свою статуру.

– Вам тата? – запитала. – Він працює.

– Ще не повернувся з інституту?

– Тато завжди працює, – посміхнулася. – Якщо у вас справді невідкладна справа…

– Так, і я не насмілився б у цей час завітати до Бориса Корнійовича…

– Добре, зараз покличу.

Дівчина пішла довгим коридором, похитуючи стегнами: джинси справді личили їй.

Академік вийшов до Хаблака мало не одразу. Був у костюмі, й краватка стягувала модний, у смужку, комір сорочки – зовсім не домашній одяг, як у Гаврила Спиридоновича. А може, просто збирався кудись, зрештою, це не обходило Хаблака, капітан представився й попросив приділити йому кілька хвилин – мовляв, справа невідкладна й стосується “Волги”, яка належить академікові.

Хаблакові здалося, що, почувши про автомобіль, Борис Корнійович зітхнув полегшено, правда, могло й видатися, бо академік провів долонею по йоржику сивого, акуратно підстриженого волосся й мовив сухо:

– Тоді прошу з Ларисою. Я зайнятий, дуже зайнятий, машиною займається дочка, вона й відповість на всі запитання. – Певно, він не терпів ніяких заперечень, бо кивнув ледь помітно й зник у дверях, немов його й не було.

Хаблак знизав плечима й повернувся до дівчини, яка вмостилася в низькому шкіряному фотелі.

– Ну, знаєте… – почав, але дівчина застережливо підвела руку.

– Він і справді смертельно зайнятий, – одповіла лагідно, – і має рацію: на всі запитання, пов’язані з машиною, можу відповісти тільки я. Батько не користується нею, у нього службова, а нашу “Волгу” ганяю я.

“Ну що ж, – подумав Хаблак, – певно, й тут осічка”.

Капітан присів до столу й почав сухим протокольним тоном, немов підкреслюючи цим суто офіційний характер свого візиту:

– Вам належить “Волга”, номерний знак КИЗ 74–16?

– Авжеж, татові.

– І ви їздите на ній?

– Зрідка разом з татом.

– Позавчора близько восьмої години вечора ваша машина стояла під видавництвом “Кристал”?

Дівчина подивилася здивовано.

– Звідки ви знаєте? – запитала. – І для чого це вам?

– Я прошу відповісти.

– Так, наша.

– Ви були за кермом?

– Звичайно.

– Кого чекали?

– Я зобов’язана відповідати?

– Ми розслідуємо злочин, Ларисо Борисівно, і я мушу наполягати на цьому.

– Але яке я маю відношення до злочину? Чистої води безглуздя!

– Можливо. То кого ж ви чекали?

– Бачите, в мене було призначено зустріч. У видавництві працює знайомий, і ми домовились…

– Прізвище знайомого?

– Власюк… Андрій Віталійович Власюк.

– Ділова зустріч?

– Ну, якщо можна назвати діловою зустріч двох людей небайдужих одне до одного…

– Власюк виходив до вас?

– Звичайно. Він вийшов, ми перемовились буквально кількома словами, у них був якийсь вечір, і я поїхала сама.

– Андрій Віталійович нічого не передавав вам?

– Ні. Але скажіть, що трапилося і чому всі ці запитання? Що з Андрієм?

– Терпіння, Ларисо Борисівно. Ви можете пояснити, чому Власюк категорично заперечує, що бачився з вами того вечора? Що вибігав з видавництва до вас?

Дівчина підвелася, пройшлася кімнатою, склавши руки на грудях. Видно, розмірковувала, і Хаблак сидів мовчки, не кваплячи її. Нарешті зупинилася за крок, опустила руки й мовила жалібно:

– Дурний він, мій хлопець, зовсім дурний, любить мене й тому мовчить!

– Як так? – здивувався капітан.

– Добре, я розповім усе. Ми кохаємось, я одружена і пішла від чоловіка заради Андрія. Бачите, живу в батька, ми з першим чоловіком розлучаємось і поберемось з Андрієм. Але я просила його до часу нікому не казати про мене, і він додержав слова.

– Ну й ну, – скрушно покрутив головою Хаблак, – а я його попередив офіційно…

– Про відповідальність?

– Звичайно.

– Слово, дане мені, переважило, – констатувала Лариса не без задоволення. Хаблак уважно подивився на неї й подумав, що, можливо, Власюк мав рацію: заради такої дівчини можна підставити й власну голову.

Але ж цей клятий хлопчисько міг повести слідство хибним шляхом, он скільки вже витратили часу на пошуки “Волги”!

– Вам доведеться підтвердити все, що ви повідомили, в письмовій формі, – мовив чемно.

– З великою приємністю. Зараз?

– Так.

Поки дівчина викладала свої свідчення, Хаблак обміркував ситуацію. Певно, Власюк не причетний до крадіжки скіфської чаші, і вся історія, пов’язана з ним, викликана прикрим непорозумінням. Але кому ж викинув чашу Ситник?

А якщо ні? Якщо не Ситник?

Припустимо, що все ж Ситник. Хто тоді забрав чашу з крісла?

Завгосп?

Міг Ситник домовитися з Кротом? Звичайно, міг. Йому було відомо про зустріч з Хоролевським за кілька днів, він знав, що археолог показуватиме свої унікальні знахідки. Трохи фантазії, і план крадіжки розроблений.

Хаблак уявив, як завгосп у своїх домашніх туфлях на товстих повстяних підошвах нечутно сковзає видавничим коридором, замикає заздалегідь виготовленим “жуком” електромережу, ще кілька кроків – хапає з крісла скіфську чашу…

А далі?

Мусив заховати її десь у видавництві, однак там одразу ж було зроблено обшук, оперативники оглянули й комору Крота і нічого не знайшли. Зрештою, вікно з кімнати завгоспа виходило на двір, і він міг викинути чашу третьому спільникові.

Звичайно, міг!

Лариса закінчила писати, Хаблак акуратно склав її свідчення й поїхав додому.

3

Каштанов ходив по кабінету, задерикувато виставивши борідку. Хаблак сидів біля столу, а Зозуля примостився на одному із стільців, що стояли попід стіною.

Капітан розповідав про хід розслідування, Каштанов хмурився – нічого втішного, а йому доповідати начальству. Правда, можна було б уже й звикнути до таких ситуацій, рідко коли одразу брали злодіїв за комір, вони теж не з Лика шиті, злодії – особливо досвідчені. Звичайно, у видавництві працював не професіонал, і це, як не парадоксально, ускладнювало розшук. “Почерк” професіоналів міліції відомий, і карний розшук одразу б вийшов на когось із них. Ні, ніхто з професіоналів не міг дізнатися про вечір Хоролевського, та й звідки в них знання з археології? Крім того, нікого із сторонніх у видавництві не було.

Хтось із дев’ятнадцяти…

Каштанов зупинився проти Хаблака.

– Маєш рацію, Сергію, – сказав, – до Ситника слід придивитися. Порозмовляй з ним сьогодні, а за завгоспом постежимо. Через нього або через Ситника мусимо вийти на третього. Без третього вони не обійшлися, якщо це справді вони…

– Товаришу полковник, – підвівся зі стільця Зозуля, – я вважаю, що підозру з Власюка знімати не можна. Міг винести чашу з видавництва? Міг. І передати комусь, тій же академіковій дочці.

Каштанов поморщився.

– Навряд. Тоді вони з Власюком розробили б непробивну версію. Для чого Ларисі Стругацькій, так, здається, її прізвище по чоловіку, одразу признаватися, що приїжджала до видавництва, якщо, звичайно, чаша на їхній совісті? До речі, капітане, побалакайте з Власюком. Тепер з нього табу, так би мовити, зняте, може, бачив щось і допоможе нам. – Обернувся до Зозулі. – Сідайте. Все може бути. Життя, знаєте, які несподіванки підносить!.. Я не здивуюсь, коли виявитесь провидцем. А поки займіться завгоспом. Побалакайте з сусідами, знайомими. Скільки цей Кріт працює у видавництві? П’ятнадцять років? Чимало і, бачите, нічого поганого за ним не ведеться.

– Тиха вода греблі рве, – заперечив Хаблак.

– Рве, – погодився Каштанов, – тому й попитай про Крота у видавництві. Зозуля за місцем проживання, а ти у співробітників. Дивись, якусь нитку й витягнете.

Либонь, до Хаблака звикли у видавництві, тому вже не поглядали так зацікавлено, як учора чи позавчора. Люди до всього звикають, навіть до інспекторів карного розшуку, зрештою, це влаштовувало капітана, і, побачивши Власюка, він без церемоній затягнув його до кімнати.

– Привіт від Лари, – мовив прямо, – я вчора ввечері познайомився з нею, і вона розповіла мені чимало цікавого.

Власюк утупився в Хаблака, як у божевільного.

– Що ви маєте на увазі? – запитав нарешті розгублено.

– А те, шановний Андрію Віталійовичу, що вчора мав честь побувати на квартирі академіка Брянського й побалакати з його дочкою Ларисою.

– Як? Як ви дізналися?..

– Дуже просто. Вона приїжджала того злощасного вечора до видавництва на білій “Волзі”, й даремно ви не сказали нам правди.

– Але ж я… Я просто не мав права!

– І про це знаємо. Ви, товаришу Власюк, зобов’язалися казати лише правду, ми маємо відповідний документ, і вам…

– Доведеться відповідати? Я готовий до цього. Подасте до суду?

– Це вже вирішить начальство.

– Мені байдуже.

– Не гоношіться, Андрію Віталійовичу. До речі, вітаю вас, Лариса – симпатична жінка.

Власюк зиркнув спідлоба.

– Мені б не хотілося обговорювати… – почав неприязно. – Все, що стосується наших взаємин…

– Звичайно, – швидко погодився Хаблак, – це було б нетактовно і зовсім не входить у мої обов’язки. Однак я розслідую кримінальну справу й сподіваюсь, що тепер ви зможете відповісти на всі мої запитання. Прямо й відверто.

– Запитуйте.

– Ви вийшли з кабінету директора за кілька секунд до того, як згасло світло?

– Так. Тільки встиг переступити поріг з приймальні до коридора.

– Нікого не побачили там? Може, почули щось?

– Ні.

– Але ж, коли вставляють “жука” в розетку, бахкає.

– Не почув. Я дуже поспішав, а коли всі думки спрямовані на інше, нічого не бачиш і не чуєш.

– Сенс у цьому є, – погодився Хаблак. – Далі. У цілковитій темряві ви дісталися виходу – чули кроки, кахикання, будь-які звуки? Біля дверей сиділа вахтерка, вона не гукнула вас?

– По-моєму, я обминув її в коридорі.

– Чули кроки?

– Точніше, якесь шарудіння. Біля самого виходу.

– Вахтерка казала: коли згасло світло, пішла до Крота.

– Отже, я розминувся з нею.

– Далі. Збігли сходами й до Лариси?

– Так.

– Порозмовляли з нею і назад?

Власюк не втримався від іронічної посмішки.

– А ви чудово поінформовані.

– Залиште вашу іронію, Андрію Віталійовичу. Зараз не до неї. Треба знайти чашу.

– Вибачте. Побалакавши з Ларисою, я поспішив назад.

– Довго розмовляли?

– Хвилину – дві…

– Нікого не бачили під видавництвом?

– Ні.

– І ніхто не виходив звідти?

– Я стояв спиною до дверей, можливо, хтось і виходив.

– Повернулися, коли світло вже увімкнули?

– Так, і відразу зрозумів – щось сталося. Якось дивилися на мене…

– А чого ви хочете! За ці хвилини зникла чаша, й тільки ви виходили з кабінету.

– Я розумію їх, але повірте: чаші я не брав.

– Хто ж міг учинити таке? – роздумливо протягнув Хаблак, немов і не запитував Власюка, а розмірковував про себе.

– Не знаю. У нас працюють порядні люди, ну, всяке буває, але щоб піти на злочин!

– І все ж чаша зникла.

– Повірте, якщо це не дурний жарт, то дуже прикра історія.

– Прикра, – погодився Хаблак. – До речі, ви за яким столом сидите?

– За тим, на котрому маєте честь сидіти.

Капітан чомусь засоромився: зліз із столу й влаштувався на стільці.

– А за яким Ситник?

– Під вікном.

– Гарний хлопець?

– Нормальний.

– Чого не прийшов на роботу?

– Вранці мусив зустрітися з автором. Скоро з’явиться.

– Товаришуєте з ним?

– Принаймні антипатії Олег у мене не викликає. Не те, що в декого…

– Як вас зрозуміти?

– А так і розумійте. Гадаєте, у видавництві нічого не знають?

– Не говоріть загадками.

– А з вами не занудьгуєш, – посміхнувся Власюк. – І все ж, ви, капітане, припустилися десь похибки: всьому видавництву відома ваша таємниця.

– Яка?

– Що підозрюєте Ситника. І мене, звичайно.

– Хто сказав? Випадково, не з техвідділу?

– Все можливе…

– Гарні дівчата, але ж язики мають!.. – мовив Хаблак. – Кілометрові…

– Я не засуджую їх.

– Зрештою, я також, – легко погодився капітан. – Людям рота не затулиш. То що ви скажете про Ситника?

– Я можу не відповідати?

– Можете.

– Тоді волію мовчати.

– Шкода. Я сподівався на вашу допомогу. Бо кожна порядна людина…

– У кожного своя точка зору.

– Хочете сказати, що інформувати міліцію непорядно?

– Щось у цьому є… – поморщився Власюк. – Непорядно, може, не те слово, проте є якийсь відтінок.

– Вважаєте, що не можете помилитися в людині?

– Я не такий самовпевнений.

– Ситник гарно грав у баскетбол?

– Один з кращих нападаючих.

– І давно кинув?

– Два роки.

– Чому?

– По-моєму, втратив форму. У спорті триматися треба, а він почав зазирати в чарку.

– Часто?

– Спочатку не дуже, а тепер буває.

– З ким п’є?

– Олег не обмежує своє товариство.

– Як це зрозуміти?

– Нерозбірливий. Сьогодні з одним, завтра а другим. Випадкові люди. Вчора в шашличній горілку з Кротом пив. Ну, які в них спільні інтереси?

– З Кротом? З Юхимом Сидоровичем?

– Нашим завгоспом.

– У якій шашличній?

– Може, бачили, у завулку праворуч.

– Горілку там не дають.

– А пляшки ящиками вивозять!

– Певно, вивозять, – погодився Хаблак. – Ви до них підходили?

– Для чого?

– Співробітники ж…

– П’яні! – зневажливо відповів Власюк. – Яка з п’яними розмова?

– І коли це трапилось?

– Увечері. Певно, вони давно там стояли.

– Чому так вважаєте?

– Олег, коли багато вип’є, розмовляє надто голосно. А я його ще з порога почув.

– А якщо пили склянками?

– Можливе й таке. Та ні… Шашлики повторювали. Порожні брудні тарілки на столі стояли.

Повідомлення зацікавило Хаблака, проте мовив умисне недбало:

– Ну й що? Зійшлися люди… Може, й раніше випивали.

– Не думаю. Кріт, коли хильне, нестерпним стає. І хлопці це знають.

– Цураються?

– Тип не з кращих.

– Точніше?

– Куркуль. Взимку снігу не випросиш.

– Щось просили?

– Хто ж з ним у видавництві не має справ? Паперу треба, олівця чи копірки… До Крота. А він ніби особисту послугу робить. Їй-богу, легше в магазині придбати, ніж на його фізіономію дивитись.

Хаблак згадав тхорине обличчя завгоспа з окулярами на кінчику носа.

– Інтелектуалом його не назвеш, – погодився.

– Ще й на руку нечистий.

– Невже?

– Не можу твердити, але чув: на кожному кілограмі паперу грамів по п’ятдесят вигадує.

– Сказали б директорові.

– А-а, – махнув рукою, – морочливо…

– Дивна позиція.

Грюкнули двері, й до кімнати увірвався Ситник. Розчервонілий, волосся скуйовджене. Кинув портфель на стіл і лише тоді побачив Хаблака. Якось одразу знітився, пригладив чуприну, подав руку спочатку Власюкові, потім, ледь повагавшись, капітанові. Сів за стіл, висунув шухляду й відразу засунув назад. Дістав з портфеля папку, розв’язав тасьми.

Чи то Власюка почала обтяжувати розмова з капітаном, чи зрозумів, що Хаблакові треба побалакати з Ситником, – удав, що має якусь справу, й залишив їх на самоті.

Ситник витягнув з папки рукопис, почав гортати сторінки, та робив це автоматично – Хаблак куточками очей бачив, як Ситник скоса зиркав на нього.

Пауза затягувалась, хлопець почав трохи нервуватися, це лило воду на Хаблаків млин, і капітан сидів, удаючи, що розглядає щось за вікном. Нарешті зітхнув скрушно, повернувся до Ситника й запитав:

– Ви знаєте, хто я такий, Олег Павлович?

– Ну, хто ж вас не знає – тепер найпопулярніша фігура у видавництві! – відповів з викликом. – Комісар Мегре!

– Вважаєте, до комісара мені далеко?

– Я нічого не вважаю і вважати не хочу. Яке мені діло?

Хаблак ще раз зітхнув.

– Клята чаша! – мовив. – Тепер шукай її сто років!

– Невже?

– Як крізь землю провалилася.

Ситник посміхнувся, але якось вимучено.

– Дивна історія… – сказав невпевнено.

– Дивна не дивна, а неприємна, та знайдемо.

– Звичайно, знайдете! – чомусь аж зрадів Ситник. – Я так вважаю: колись і десь вона обов’язково вирине. Вся її цінність у тому, що дві тисячі років… Срібло на зливок переплавляти ніхто не стане, скільки те срібло коштує! А так!..

– Скільки ж?

– Певно, не одну тисячу й не дві… І не десять.

– Звичайно, – кивнув Хаблак. – Два мільйони. Як мінімум – два. У доларах.

У Ситника округлилися очі.

– Невже? – видихнув. – Ніколи б не подумав. Але ж кому продати?

– Так, це важка справа.

– От я й кажу: все одно десь вирине.

– А якщо за кордоном?

– Вважаєте? За кордон вивезти треба. Складно.

– Звичайно, складно, хоч усяке буває. Ситник замислився.

– Тепер за кордон багато народу їздить, – сказав роздумливо. – За всіма не вгледиш. Такі гроші! – нервово зім’яв аркуш паперу.

– Так, – посміхнувся Хаблак не без єхидства. – І на машину вистачило б, і на джинсові костюми. На все життя.

– На все життя! – повторив Ситник і облизав засмаглі губи.

– А ви за кордоном були?

– їздив із “Спартаком” у Францію та Австрію. Ще – до Польщі, в Чехословаччину.

– З київським “Спартаком”? – Хаблак удав, що не знає, яким видом спорту займався Ситник. – Волейбол?

– Баскетбол.

– Давно?

– Три роки тому.

– Кинули?

– Вік…

– Скільки ж вам?

– Двадцять шість.

– Ще могли б грати.

– Важко.

– Режим?

– І режим набрид.

– Випиваєте?

– А це вже моя справа! – одповів з викликом.

– Звичайно, ваша. Але ж складно: за приватну квартиру платити треба, ще й на горілку…

– А ви мої гроші не рахуйте.

– Кожен рахує свої, маєте рацію. Просто співчуваю.

– Не треба. З якого це часу в міліції моралісти з’явилися?

– А нам без моралі не можна.

– І без наручників?

– І без наручників, – серйозно погодився Хаблак. – Бандити й злодії, на жаль, ще не перевелися.

– Недавно у нас тут майор міліцейський виступав. Оптимістичніше настроєний. Бандитів, казав, уже нема.

– Так, озброєний бандитизм ми майже ліквідували.

– Майже?

– Ліквідуємо зовсім.

– І скоро?

– Чесно кажучи, не знаю.

– От бачите…

– Люди різні бувають. Та й горілка іноді памороки забиває. От ви вчора скільки випили?

– Звідки ви взяли?

– Видно.

– Та я й про вас можу сказати.

– Отже, не пили?

Ситник енергійно похитав головою.

– А мені казали… Певно, помилилися.

– Не певно, а точно.

– Справді, які у вас можуть бути спільні інтереси з Кротом? – Запитавши це, Хаблак побачив, як взялися червоними плямами щоки Ситника.

– Чому з Кротом? – перепитав невпевнено.

– Бо вчора ввечері вас бачили разом з Юхимом Сидоровичем у шашличній. Поблизу, за рогом.

– Повечеряти не можна?

– Й горілки випити?

– Там не дають.

– Але ж ви взяли з собою. Чи Кріт?

– Вас це дуже цікавить?

– Секрет?

– Не люблю, коли сторонні совають свій ніс у мої справи! – Це прозвучало не дуже ввічливо, та Хаблак не розсердився. Однак все ж вирішив поставити Ситника на місце:

– Я не радив би вам так поводитись, Олег Павлович… Бо мене серйозно цікавить ваша розмова з завгоспом.

На мить Хаблакові видалося, що Ситник злякався. Заховав руки під стіл, стиснувши їх коліньми.

– Яка розмова? – пробелькотів. – Випадкове чаркування.

– Хто купував горілку?

– Яке це має значення!

– Можливо, має.

– Ну, я.

– Пригощали завгоспа? Для чого?

– Невже я не можу отак без усякого діла випити з колегою?

– Звичайно, можете. Але нецікаво вам з ним, погодьтесь.

Ситник, либонь, устиг узяти себе в руки.

– Нецікаво, – погодився. – Але ж тітці цегла потрібна, а Кріт усе може дістати.

– Маєте тітку?

– Авжеж.

– Для чого їй цегла?

– Має біля Русанівської протоки сад. І дерев’яний будиночок. То хоче облицювати цеглою.

– І Кріт пообіцяв цеглу?

– Казав, на тому тижні.

– Благодійник!

– Благодійник не благодійник, а ділова людина.

– Все може дістати?

Ситник підозріло подивився на капітана й не відповів.

Хаблак витяг папірець із схемою розташування людей в кабінеті директора під час зустрічі з Хоролевським. Поклав перед Ситником, попередньо позначивши хрестиком його місце.

– Ви сиділи тут? – тицьнув пальцем.

Ситник довго дивився на папірець, нарешті підвів очі на капітана.

– Так, я сидів саме на цьому місці, – відповів чітко, наче стояв у строю і доповідав командирові.

– Коли згасло світло, не підводились?

Ситник глипнув очима, вони в нього потемнішали, нараз зробилися злі.

– От що, – раптом стукнув кулаком по столу, – ідіть ви під три чорти!

– Я ж не ображав вас, Олег Павлович.

– Вважаєте, безпідставна підозра – не образа?

– Я розпитую всіх працівників видавництва, і ніхто ще не сприйняв мої запитання як особисту образу.

– Кожен має свій гонор, – одповів примирливо Ситник.

– Отже, не підводились?

– Ні.

– Ви курите?

– Хочете сигарету?

– Не палю. А сірники маєте?

– Запальничку. – Ситник витягнув і клацнув, прозорий вогник зблиснув довгим язиком. – Американська, “Ронсон”.

Хаблак узяв запальничку, клацнув також. Запитав:

– Коли згасло світло, чому не запалили?

Ситник знову заклав руки між коліна. Похитався на стільці й відповів невпевнено:

– Дивно якось… Я не знаю – чому. Спочатку гадав, світло одразу спалахне, потім, поки витягнув запальничку…

– Данько сидів поруч вас?

– Здається.

– А він устиг дістати коробочку, намацати сірника за головку, чиркнути.

– То й що?

– Ви могли впоратися із запальничкою швидше.

– Припустимо…

– Можливо, тоді скіфська чаша не зникла б.

– Хіба кілька секунд мають значення?

– Виходить, мають. Людина підводиться, викидає чашу з кімнати і знову займає своє місце… Скільки секунд на це потрібно?

Ситник зиркнув спідлоба й одразу опустив очі.

– А ви вже підрахували? – запитав нараз неприязно.

– Приблизно.

– І скільки ж?

– Секунд десять – дванадцять. Або менше.

– Дурниці якісь, – мовив Ситник. – Вигадки й нісенітниця.

– Не такі вже й вигадки, Олег Павлович. Особливо, коли чашу кидає тренована рука!

Ситник важко подивився на Хаблака. Нараз підвівся м. похитав вказівним пальцем правиці.

– Ось у чому справа! – мовив глухо. – Котите на мене бочку? Шерлоки Холмси рідні! Тільки нічого у вас не вийде. Нічого й ніколи!

Хаблак також підвівся. Стояв навпроти Ситника, і тільки стіл роз’єднував їх. Узяв зі столу пачку сигарет, покладену Ситником. Кинув у куток кімнати так, як учора той кидав Даньку. Пачка опустилася на стілець, описавши велику дугу.

– Ось так, Олег Павлович! – засміявся Хаблак. – Правда, спритно? – І, не озираючись, вийшов з кімнати.

4

Зозуля доїхав трамваєм до бульвару Гагаріна, пройшовши пішки кілька кварталів,і нарешті побачив будинок, де мешкав Кріт. П’ятиповерховий, не дуже зручний, з низькими стелями, але обсаджений фруктовими й декоративними деревами – аж до п’ятого поверху цегляною стіною завився справжній виноград: чорні достиглі грона звисали з ліз.

Зозуля подумав, як гарно жити тим, чий балкон на третьому поверсі: сиди, грійся на сонці, їж солодкі ягоди. Можливо, це балкон самого Юхима Сидоровича, адже мешкає саме в цьому під’їзді. Швидко підрахував: ні, восьма квартира на другому поверсі і з протилежного боку під’їзду. Все одно гарно, над вікнами квартири схилилися яблуневі віти, і до великих жовтуватих плодів можна вільно дотягнутися.

На лавці біля під’їзду сиділа бабця в старомодному чорному оксамитовому жакеті, – вона вже звернула увагу на Зозулю, зиркала цікаво, і лейтенант підсів до неї.

– Гарна погода, – сказав, щоб почати розмову.

Певно, цей далекоглядний дипломатичний хід був зайвий, бабця давно вже скучила за товариством, бо повернулася до Зозулі й ствердила категорично:

– Оце скільки живу, не пам’ятаю такої осені, мілай. – Вона сказала “мілай” так, як кажуть, мабуть, десь на Вологодщині, але Зозуля подумав, що там, либонь, не носять таких оксамитових жакетів, зрештою, це його не обходило – бабця була говірка, і лейтенант подумав, що легко витягне з неї потрібну інформацію.

А вона вела далі:

– Не пам’ятаю, і не заперечуй, мілай, така тепла осінь і на сто років не випадає, на моїй пам’яті не було, а якщо вже я не пам’ятаю, то це точно. Кажуть, люди на пляж ходять, коли це бачили, щоб наприкінці вересня отаке?.. Глянь, виноград чорний, а не кожного року достигає, зеленим хлопчаки й обривають унизу.

Зозуля поправив комір сорочки. Справді спекотно, й комір змокрів.

– Давно тут живете? – запитав.

– Відколи будинок поставили, то й живу, мілай. Дали синові квартиру, десять років минуло, он бачиш, які дерева виросли, а самі садили, щоб польза людям була й краса також. Живемо не тужимо, яблука жуємо, мілай, – і в місті земля не гуляє. Й не повинна гуляти, бо польза людям всюди мусить бути, хоча б маленька.

– Точно, – схвалив Зозуля, – без пользи яке життя!

– Отож! – Бабуся ледь не підскочила на лавці. – Мені вже скоро вісімдесят, а як без пользи? Кажу своїм, для чого правнуків до дитячого саду, я ще витягну, вас виходила, чому б їх не доглянути, польза й мені, й дітям, а вони?.. Відпочивайте, мамо, а який відпочинок? Там уже відпочиватимемо… – показала на небо рукою.

– Ви, бабцю, певно, всюди встигаєте? – ніби між іншим, поцікавився Зозуля. – Обід уже зварили й нудитесь?

– І не кажи, мілай. Ото вискочила без пользи, сиджу й думаю, що ж робити? Квартиру прибрала, борщ готовий, скоро Василівна прийде, погомонимо трохи…

– Ви, бабцю, либонь, усіх тут знаєте?

– Так, мілай. А тобі хто потрібний? – зиркнула нараз уважно й гостро, зовсім яе старечим поглядом.

– Юхима Сидоровича.

– Є тут такий, – вказала пальцем у точно визначене Зозулею вікно. – Кріт.

– Отож, Кріт! – удавано зрадів Зозуля. – На другому поверсі, кажете?

– Не поспішай, на роботі Юхим Сидорович, хіба не знаєш?

– Звідки ж знати, мене приятель до нього прислав, каже, звернись до Юхима Сидоровича, той допоможе.

– Поважна людина, – згодилася бабця. – До нього люди ходять за пользою, певно, бо інакше для чого ходити?

– Звичайно. Без діла для чого? Чув я, Кріт усе може.

– Юхим Сидорович пост має, – ствердила бабуся. – Начальство, виходить. А начальство, воно начальство. От люди й ходять. Племінниця в нього у меблевому магазині, Юхим Сидорович і килим може, і меблі. Люди, бачите, скільки квартир одержали, кожен меблі потребує, та й килими, он і мої купили, а хто дістав, мілай? Юхим Сидорович, дай боже йому здоров’я. Ну, там, звичайно, якусь десятку кинули, але взяв не собі, така поважна людина собі не дозволить, продавцеві чи завмагові, ті беруть, давай тільки – не вистачить!

– От і мені б меблі… – зітхнув Зозуля.

– Встроїть, тобі Юхим Сидорович усе встроїть, – пообіцяла бабуся, немов сама була причетна до Кротових справ. – Ти не сумнівайся, поважна людина Юхим Сидорович, ти поки до його друга-товариша сходи, може, він сам твою справу обмізкує.

– Навряд… – заперечив Зозуля, хоча бабусине повідомлення про “друга-товариша”, надзвичайно зацікавило його.

– А ти людям вір, людям більше вірити треба. Он Микита в тому домі, – вказала на протилежний п’ятиповерховий будинок, – електриком у підвалі. В останньому під’їзді підвал, то Микита там обертається.

– Електрик, кажете? – Зозуля підвівся.

– У жеку працює, – охоче пояснила бабця, – світло справити чи щось інше. Іностранне в нього є, до туалету чи ванної…

У Зозулі з’явилося бажання якнайшвидше побачити цього електрика, і він, помахавши балакучій бабці рукою, попрямував просто під фруктовими деревами до сусіднього будинку.

На бруднуватих сходах горіла лише одна тьмяна лампочка, і лейтенант подумав, що такий розрекламований електрик міг би дозволити собі й пристойніше освітлення. Спіткнувшись на вибитих сходах, вилаявся про себе й погрюкав у погано пофарбовані двері.

– Заходьте! – почув.

Штовхнув двері, вони подалися напрочуд м’яко, без рипіння, і Зозуля ввійшов до кімнати із саморобним – великим столом посередині. Стіл збили з товстих дощок, і пристосували до нього лещата, електрорубанок, циркулярну пилку і ще якісь прилади. Посередині в хаотичному безладді був навалений різний електромотлох: розетки, штепселі, дроти, патрони. А на протилежному від лейтенанта кінці столу, застеленому газетою, стояла вже наполовину спорожнена пляшка горілки, лежали великі червоні помідори, кільце копченої ковбаси, оселедець і розрізана начетверо цибулина.

Біля столу сиділо двоє. Тримали в руках склянки, видно, щойно цокнулися, і Зозуля завадив їм випити.

Високий, чорний, погано виголений чоловік похмуро зиркнув на непроханого гостя, поставив склянку на край столу й незадоволено кахикнув. Його товариш, лисий і вусатий здоровань, якому явно перевалило за сорок, але ще кремезний – розвинуті м’язи вгадувалися під бруднуватою сорочкою, – підвівся із склянкою в руці, не виявив ані приязні, ані незадоволення, стояв і дивився насторожено, обмацуючи лейтенанта уважними маленькими очима.

– Мені б Микиту… Електрика Микиту, – удаючи засоромлення, сказав Зозуля. – Вибачайте, що перервав, звичайно, та мені сказали, що він тут.

Лисий чоловік лише тепер поставив склянку і одразу якось пом’якшав.

– То я – Микита. – Для чогось обтер руки об сорочку. – Що потрібно?

– Я, власне, до Юхима Сидоровича, – ще більше засоромився Зозуля, – та мені порадили звернутися до вас, мовляв, знаєте, коли буде Кріт. Чи де знайти його. Я від Петра Панасовича, – збрехав на всяк випадок, щоб хоч якось аргументувати своє вторгнення.