Текст книги "Скіфська чаша"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)

Сорат зустрів їх у степу біля стійбища з двадцятьма воїнами на свіжих конях. Але сам не був озброєний, сидів верхи незручно, схопившись рукою за живіт.

– Хворий я, – поскаржився, – і ледь тримаюся… Живіт замучив. Воїни підуть з тобою, Скіпуре, а я, на жаль…

– А Годар?

Сорат махнув рукою.

– Ще вчора подався до віддалених табунів. Де знайдеш зараз?

– Так, не знайдеш… – погодився Скіпур і спішився. – Нагодуй нас і дай свіжих коней.

– Уже готові.

– Одразу пошли когось до Глибокої балки. Здається, десь там гуляє в тебе табун.

Тінь майнула Соратовим обличчям.

– Так. Але невже самі не знайдете? Людей нема, найкращі підуть з вами, лишається кілька літніх пастухів.

– Нехай хтось із воїнів скаче негайно. Поки самі шукатимемо табун, втратимо час, а так без затримки поскачемо далі.

– Звичайно, – погодився Сорат, але не дуже охоче. Він зробив знак, хтось із воїнів під’їхав до нього, Сорат віддав наказ, і воїн поскакав у степ.

Скіпур спішився, за ним і його воїни. Стомлених коней одразу прийняли пастухи, підвели нових і, поки всі снідали, загнуздали їх та приготували до виснажливої дороги.

Сорат метушився біля Скіпура пригощаючи. Подавав кращі шматки м’яса, налив повну чашу вина, та Скіпур рішуче відмовився: коли переслідуєш ворога, голова мусить бути свіжою. Наказав подати води й пив довго й маленькими ковточками – вважав, що так краще вгамовується спрага.

Уже настав час рушати, воїни розглядали нових коней, дехто квапливо дожовував м’ясо, Агал підійшов до призначеного йому високого жеребця, коли побачив, що Вовран жестами підкликає його. Махнув рукою, звелівши слузі підійти, проте побачив на Воврановому обличчі щось таке, що примусило кинути коня й податися з пастухом за кибитку.

– Зрада, – прошепотів Агалові на вухо Вовран, – страшна зрада!

– Ти що мелеш? – не зрозумів Агал.

– Поки всі снідали, я тут обдивився… Ніяк не міг забути, що в тебе стріляли Соратові люди. І от що: в Соратової невістки, жінки Годара, гривна Савії.

– Чия гривна? – не второпав Агал.

– Жінки голосно сміялися в кибитці, – пояснив Вовран. – Я непомітно зазирнув туди й побачив, що Годарова жінка приміряє гривну. Срібну, яку носила Савія.

– Невже? – Агал згадав гривну, яку Скіпур купив у рудобородого етруска на ольвійському базарі. Коштовну гривну, що так гарно виблискувала на червоній тканині. Гривну було подаровано Савії того ж вечора, й жінка ніколи не розлучалася з нею, бо вважала, що принесе щастя. – Ти не помилився? – перепитав у Воврана.

Той уперто хитнув головою.

– Срібна гривна Савії, – повторив. – І Годарова жінка тільки-но приміряла її.

– Виходить… – зблід Агал. – Виходить, Сорат привів таврів, тепер ясно, чому сторожа не підняла тривогу.

– Зрада! – ствердив Вовран.

Агал на кілька секунд замислився і, наказавши Вовранові мовчати, попрямував до Скіпура.

Цар уже поснідав, лежав на подушках відпочиваючи. Скориставшись із того, що ніхто не насмілювався тривожити його, Агал присів поруч і коротко переповів почуте. Скіпур слухав, заплющивши очі: нічим не виказав ні хвилювання, ні гніву, наказав рівним голосом:

– Поклич Сората.

– Але ж… – спробував заперечити Агал.

– Поклич! – Нарешті Скіпур розплющив очі, і Агал прочитав у них жорстокість. – Я зараз побалакаю з Соратом, а ти накажи своєму… – затнувся, – ну, цьому своєму пастухові, щоб затримався тут. Гайнемо далі, а він нехай непомітно простежить, що вчинить Сорат.

– Ти хочеш простити Соратові? – здивувався Агал. – І безкарно залишити його тут?

– Зрада ніколи не лишається безкарною, – розважливо пояснив Скіпур. – Але на все свій час.

Сорат сів поруч Скіпура. Морщився, прикладаючи долоні до живота, проте Агал, що пильно стежив за старим, не побачив у його очах страждання: Сорат дивився холодно й насторожено.

Скіпур недбало потягнувся й запитав:

– Як гадаєш, Сорате, куди поділися таври?

– До Гнилого моря подалися, куди ж іще?

– Якою дорогою?

– У степу нема доріг.

– Але ж мусять перепливати річки!

– Куди ж дінешся…

– Зеленої річки їм не минути.

– Так, а потім – Борисфен…

– На Зеленій є тільки два броди.

– Таври – воїни, вони перепливуть не тільки Зелену, а й Борисфен. Де завгодно.

– Мають полонених. Захопили жінок.

– Кажуть, і Савію?

– Звідки знаєш?

– Луна йде степом.

– І все ж?

– Твій гонець повідомив.

– Так, він знав, – кивнув Скіпур. – А я от хотів порадитися з тобою. Де робити засідку на Зеленій річці? Біля якого броду: ближнього чи дальнього?

Якась чи то гримаса, чи то посмішка майнула Соратовим обличчям. Погладив бороду долонями, подумав трохи й одповів:

– Давай поміркуємо, Скіпуре. Таври, напевно, знають, що ти переслідуватимеш їх. Але сподіваються виграти день чи два. Поки дізнаєшся про напад, збереш військо…

– Так, – поважно кивнув Скіпур, – їм невідомо, що один з пастухів лишився живий і одразу прискакав до мене.

– Невідомо. Отже, вони гадають, що тільки завтра кинешся навздогін. А до Зеленої річки два денних переходи.

– Післязавтра вранці мусять бути там. Принаймні біля ближнього броду. Якщо перейдуть річку, справа ускладнюється.

– Ти правильно міркуєш, Скіпуре. Але таври не вперше роблять набіги в наші степи, вони хитрі й підступні, подумай, як би ти вчинив на їхньому місці?

– Переправився через Зелену річку, добіг до Борисфену, а далі шукай вітра в полі…

– І де б ти переправлявся?

– Але ж до ближнього броду, ти сам казав, мало не на півдня швидше.

– Таври міркують так само, як і ми. І захочуть перехитрити тебе.

– Вважаєш, підуть до дальнього броду?

– Напевно.

– А ти хитрий, Сорате! – зовсім щиро вигукнув Скіпур.

– Не хитрий, а передбачливий.

Скіпур удав, що прийняв рішення.

– І ми зустрінемо їх за дальнім бродом, – мовив рішуче. – Дякую, Сорате, за пораду. – Спроквола підвівся й одразу занетерпеливився. – Уперед, бо шлях попереду довгий і таври також поспішають.

Коли Соратове тирло вже сховалося за обрієм, Скіпур трохи притримав коня. Агал порівнявся з ним, і Скіпур мовив, наче щойно обірвав розмову й продовжує її:

– Ну й суціга той Сорат… Але, слава богам, і ми не дурні. Чекатимемо таврів біля ближнього броду.

Агал уже давно зрозумів, яку гру веде Скіпур. Мовив не так категорично:

– Якщо Вовран привезе звістку…

– Я певен, що не встигли ми від’їхати від Соратового стійбища, як той послав гінця навздогін таврам. З попередженням, що засідка біля дальнього броду.

Агал озирнувся, але степ був порожній – щось припізнюється Вовран… Йому дали найпрудкішого коня, а він бариться.

Скіпур посміхнувся.

– Нетерплячий ти, – зауважив. – Твоєму пастухові, щоб наздогнати нас, потрібно півдня. А то й більше.

– Це чому ж?

Скіпур поплескав по шиї свого жеребця.

– У нас найкращі в світі коні, – мовив не без пихи, – й ми женемо, не шкодуючи їх.

– Але ж Вовран одержав найпрудкішого.

– Не гарячкуй.

Виявилось, Скіпур мав рацію: Вовран наздогнав їх лише надвечір. Сірий Вовранів жеребець був весь мокрий, ноги в нього тремтіли, здавалося, ось-ось не витримає, впаде.

– Зовсім загнаний, – осудливо сказав Скіпур, наче сподівався на щось інше.

Агал здивовано зиркнув на нього: невже й справді найбільше, що хвилює його, – доля коня? Але Скіпур уже забув про жеребця, воїни повели його геть далі від царських очей, і Агал зрозумів, що Скіпур просто не міг повестися інакше: любов до коней – в крові кожного скіфа, чи ти цар, чи простий пастух, і боляче побачити загнаною таку тварину…

Скіпур повернувся до Воврана.

– Ну?.. – запитав коротко.

Вовран озирнувся: чи не стоїть хтось за плечима, й доповів упівголоса:

– Сорат сам поскакав услід таврам. Сорат і його слуга. З підмінними кіньми.

Скіпурове обличчя взялося зморшками. Висунув і різко засунув назад до піхов акінак. Мовив жорстко:

– Він сам обрав свій шлях і заслуговує смерті! – Похитав головою. – А має таки розумну голову.

– Перехитрував сам себе, – втрутився Агал. – Він хотів моєї смерті, дуже хотів, і це переважило все.

Скіпур, не відповідаючи, скочив на коня.

– Завтра ввечері мусимо дістатися ближнього броду, – сказав – І ніч буде безсонною.

На цьому стійбищі до них приєдналося ще півсотні воїнів, тепер під Скіпуровою рукою налічувалося більше сотні, а гінці, які скакали далеко попереду, розносили тривожну звістку про таврів, і через добу Скіпур розраховував мати близько трьох сотень загартованих і добре озброєних воїнів.

Скакали цілу ніч, і тільки на світанку Скіпур дозволив дві години відпочити. Впали з коней просто на мокру від роси траву й позасинали одразу – чудово спиться саме в цей час ранкової свіжості, і дві години цілком досить, щоб скинути з плечей тягар мертвотної втоми.

Наступного дня Скіпур уже мав під рукою не три, як розраховував, а чотири сотні воїнів. Він розділив загін на дві частини – півтори сотні все ж пішли до дальнього броду, – зрештою, ніхто нічого не знає, а раптом таври довідаються про їхні маневри й спробують переправитися саме там…

До Зеленої річки підійшли вночі. Вислані вперед розвідники доповіли, що таврів нема на відстані тригодинного переходу – мали в запасі достоту часу, і Скіпур наказав переправитись через річку нижче броду, щоб не лишити на березі жодного сліду й не насторожити ворога. Пливли за кіньми, вхопившись за хвости, два чи три воїни втонули, що ж, без втрат ніколи не обійдеться, зате перед світанком на протилежному березі річки було влаштовано засідку.

Коли зійшло сонце, Скіпур і Агал у супроводі кількох охоронців об’їхали майбутнє поле бою. Мали повідомлення, що передові роз’їзди таврів уже з’явилися в степу й підійдуть до річки, коли висохне роса.

Агал піднявся на високий берег Зеленої, звідки проглядалися всі підходи до броду. Наче все зроблено акуратно, свіжих слідів на витолоченій кінськими копитами дорозі, що веде до броду, нема, вище за течією на протилежному березі гуляє невеличкий табун – пастухи, побачивши на березі озброєних таврів, здіймуть тривогу й втікатимуть разом з кіньми – звичайна мирна картина степового життя і ніщо не віщує небезпеки…

Агал пустив коня… Нараз помітив неподалік вузьку улоговину. Степовий потічок, який впадав у Зелену річку, пробив собі дорогу, прозора вода струмила дном байраку.

“А якщо, – раптом подумав, – влаштувати й тут засідку? Щоб остаточно відрізати таврам шлях до відступу…”

Він поскакав уздовж улоговини і знайшов справді зручне місце – спочатку тягнулися хащі верболозу, потім байрак робив крутий поворот: саме тут могли непомітно заховатися кілька десятків вершників.

Скіпур спершу недовірливо поставився до Агалового задуму.

– Вони не такі дурні й, перш ніж почати переправу, обдивляться все навколо, – зауважив.

– Передовий дозір, звичайно, поцікавиться байраком, – погодився Агал, – але навряд чи уважно, бо ж поспішатимуть. Мусять же правий берег ще обдивитися.

Скіпур замислився.

– А покажи-но свій байрак, – мовив нарешті.

Він доскіпливо оглянув улоговину й погодився з Агалом.

– Півсотні сюди, – наказав, – і ти візьмеш їх під свою руку.

– Спасибі, – зрадів Агал. Скіпур подивився на нього холодно.

– Тобі бути царем, – сказав так, наче вчив недосвідчене дитя, – бути воїном і колись треба починати! Це тобі не чаша… – засміявся зухвало.

Агал подумав: із засідкою, либонь, упорається мало не кожен бувалий воїн, а хто зробить чашу? Але для образ не було часу, крім того, бойовий азарт уже охопив його – таври на підході: ось-ось з’являться на березі.

Воїни перепливли річку вище за течією, потім пройшли улоговиною копито в копито, й Агал наказав зав’язати морди коням, щоб котрийсь бува не заіржав. Всіх коней поклали на траву в густім верболозі, і тепер Скіпурових воїнів не можна було помітити й за кілька кроків. Навіть птахи, заспокоєні тишею, голосно розспівалися – ніщо не віщувало кривавої січі.

Агал обережно розсунув кущі. Він обрав зручну позицію: бачив і протилежний берег, і ближні підступи до переправи. Наказав готувати луки – якщо таври підійдуть близько й щось запідозрять, вони встигнуть зняти їх стрілами.

Лежав і думав про Савію. Чи жива ще? Як правило, таври не вбивають жінок: кожну, навіть не дуже молоду й вродливу, можна продати в Пантікапеї чи Херсонесі, греки охоче купують і літніх скіфських жінок, вважаючи, що вони дуже добре виконують домашню роботу, а за молодих та вродливих узагалі платять скажені гроші.

Лише на мить уявивши Савію на невільницькому базарі, Агал відчув, як лють стиснула серце, битиметься з таврами до кінця, поки не знищить усіх, – адже й він міг уже накласти головою або сидіти на коні серед полонених.

І вороги сміялися б з нього, били батогами, плювали, могли навіть осліпити…

Стиснув руків’я акінака – він нищитиме їх нещадно, поки рука тверда і є хоч крапля крові в жилах!

Вершник з’явився над берегом. Постояв трохи й зник. Спочатку Агал навіть не зрозумів, що це – тавр, і, тільки почувши, як заворушився поруч Вовран, як задихав збуджено, усвідомив нарешті, що передова сторожа таврів зовсім близько.

Тепер на горбок над берегом вискочило одразу кілька вершників: таври обрали справді зручне місце – з горбочка бачили все довкруж і жодний підозріливий рух не лишився б непоміченим.

З хвилину постоявши, вершники риссю спустилися до води, здавалося, одразу перескочать річку, та зупинилися й почали радитися.

Агал не чув слів – їхнє укриття було на відстані п’яти – шести прольотів стріли від броду, але бачив по жестах, що таври сперечаються. Нарешті дійшли згоди: четверо почали переправлятися через річку, а троє повернули до їхнього вибалка. Що ж, таври досвідчені воїни, і було б наївно думати, що вибалок не приверне їхню увагу.

Вороги наближалися повільно: на змучених мокрих конях, самі змучені, спітнілі й брудні. Агал міг тепер розгледіти їхні обличчя, насторожені та уважні, здавалося, таври бачили все, й дивно, що не помітили засідку…

Агал інстинктивно потягнувся до лука, та чиясь тверда рука лягла йому на плече, – Вовран заспокоював його. Але ж ще мить…

Минула ця мить, і таври зупинилися. Може, за десять кроків, а може, навіть і ближче. Вітер доніс до Агала різкий запах кінського поту та давно не митих брудних людських тіл – у переднього вершника сорочка була розідрана до пупа, порослі густим чорним волоссям груди важко здіймалися і піт стікав по щоках.

З такої відстані стріла пробила б його мало не наскрізь – нахабного, сильного й лютого ворога, та Агал лежав, не дихав, лише очі випромінювали вогонь…

Тавр постояв, засміявся, щось сказав товаришам і повернув коня.

Лише тепер Агал почув Вовранове дихання. Сам перевів подих і подивився, що ж робиться на тому березі.

Все ж таври злегковажили: чи то відсутність жодних слідів, чи то Соратове повідомлення вплинули на них, але обмежилися поверховим оглядом місцевості й повернули назад.

І знову потягнувся час. Сонце припікало, стало спекотно, а таврів усе не було.

Нарешті з’явилися дозорці. Тепер поводилися вільно, не поспішаючи, спустилися до річки, спішилися й почали поїти коней. Мало не одразу за ними через горбок перевалили вершники.

Попереду таври гнали полонених. Сиділи із зв’язаними руками по двоє на коні, переважно жінки. Агал жадібно шукав очима Савію, але так і не знайшов. Серце обірвалося – Вовран зрозумів його й заспокійливо стиснув лікоть.

– У такій веремії нічого не побачиш, – прошепотів. – Там вона, де ж їй бути?

Справді, як побачиш, коли таври оточили полонених, нагаями підганяли коней, вода в річці пінилася, коні здіймали бризки – здавалося, цьому не буде кінця…

Але таври швидко навели порядок. Річка пересохла, у найглибшому місці вода ледь покривала коням спину, полонені нахилялися й жадібно сьорбали воду.

Таври переправлялися сміливо, перші вершники вже виходили з води на протилежному березі, а на цьому ще юрмилися останні воїни. Вовран трохи розсунув верболіз, звівся на лікті.

– Дивись, – прошепотів, хоч міг навіть кричати: ніхто в такому гаморі та й ще на такій відстані не почув би його. – Бачиш Сората?

Агал, звичайно, не бачив: все шукав Савію й не знаходив її.

– Он, на гнідому жеребці, а поруч тавр на сірому…

Тепер Агал побачив. Справді, Сорат, а поруч нього син – клишоногий Годар. Але й тут нема Савії…

– Дивись за ними, – наказав Вовранові, – щоб не втекли.

Тавр щось сказав Соратові й пустив коня у воду. Годар спішився, почав роздягатися, певно, спека зморила його й хотів скупатися. Сорат простягнувся на теплому піску, розбитому кінськими копитами, – видно, вони розпрощалися з таврами й налаштувалися до зворотного шляху.

Але чому мовчить Скіпур? Адже останні ворожі вершники вже долають переправу.

Скіпур розрахував точно. Коні останніх таврів ще баламутили копитами воду, коли дощ стріл посипався з верболозу. Першої миті таври навіть не збагнули, що сталося, – кілька воїнів полягли одразу, багатьох поранило, знявся крик, дико іржали коні й, здавалося, ніщо вже не допоможе розбійникам. Але таври були досвідчені й сміливі воїни. Прикриваючись шкіряними щитами, почали відступати до переправи: шлях уперед їм загородили полонені. І в цей час з верболозу на них ринулись скіфські вершники. Вони відсікли таврів від полонених, почалася січа. Блищали мечі, здіймалися та опускалися списи – розбійники відходили повільно, нарешті подалися назад і побігли, лише кілька сміливців стояло на смерть, прикриваючи відступ розбитого загону.

Агал озирнувся, пошукав очима Воврана, та не знайшов. Не мав часу на роздуми, витягнув акінака й підняв воїнів. Таври – їх лишилося десятків два – якраз досягли середини річки, коли побачили Агалових вершників. Знали: пощади не буде, підганяли коней, щоб скоріше дістатися берега, – могли ще втекти до дальньої переправи, але змучені коні не підкорялися їм, А галові воїни осипали таврів стрілами – решту порубали, підняли на списи.

За кілька хвилин від сотні таврів не лишилося нікого, і Агал обтер закривавлений акінак та вклав його в позолочені піхви. Й лише тоді згадав про Сората, роззирнувся, шукаючи очима, та не знайшов і запитав:

– Де Вовран?

Але ніхто не бачив його – Агал збагнув, що Вовран переслідує Сората з сином. Певно, зрадники, побачивши скіфську засідку, одразу скочили на коней і втекли.

Наказав:

– Десятеро воїнів нехай допоможуть Вовранові! – І пустив коня у воду, до того берега, де вже розв’язували полонених.

Савію побачив одразу. Йшла до нього в розірваній сукні, простоволоса й змучена, з подряпаною щокою, але посміхалася: така ж неймовірно вродлива – його Савія…

Взяв на руки й посадив на коня. Та вона зіскочила одразу – і де тільки береться сила в тих жінок?

– Я знала, що ти не віддаси мене, – мовила переконано.

– Звичайно! – Тепер і Агал вірив, що ніколи б не дозволив поганим таврам відібрати в нього кохану. – Ми два дні переслідували вас.

Савія з ненавистю штовхнула ногою труп тавра із стрілою в горлі.

– Потурбуйся про жінок, – наказала. – Вони не давали нам ні їсти, ні пити.

Отже, вона вже двоє діб не пила. На такій спеці… Агал зняв з коня шкіряний мішок з водою – жінка припала до нього смажними вустами. Агал дивився, як вона п’є, і не відчував, що хтось уже вдруге торкається його плеча. Нарешті озирнувся. Скіпурів слуга стояв перед ним.

– Іди, цар кличе, – мовив похмуро. – Вмирає…

– Що? – не збагнув Агал. – Ти що верзеш?

– Вмирає Скіпур!.. – повторив слуга й пішов, не озираючись, до затінку у верболозі.

Лише тепер Агал усвідомив, що саме мав на увазі слуга. Та й він – дурень: побачив жінку й розм’як, як дитина. А Скіпур, який виграв битву, одержав смертельну рану.

Рвонув до кущів і відразу побачив Скіпура. Той лежав на попоні в закривавленій сорочці. Дивився на Агала й, здавалося, не бачив його, – великими, темними, невидющими очима. І груди важко й часто здіймалися.

Агал опустився перед Скіпуром на коліна. Поклав долоню на чоло, відчувши, яке воно гаряче й сухе.

Тільки тепер цар упізнав його. Посміхнувся лагідно й попросив:

– Пити…

Слуга подав чашу з оксюгалою. Агал підніс її до Скіпурових губів, той ковтнув кілька разів, передихнув і попив ще. Йому зробилося легше, бо знову посміхнувся й мовив:

– Чудова чаша, добре з неї п’ється, легкою рукою зроблена.

Тільки тепер Агал побачив, що тримає в руках свою срібну чашу.

– Що з тобою, Скіпуре? – запитав.

– Смердючий тавр пробив стрілою груди.

– Минеться…

– Ні… – похитав головою Скіпур. – Боги вже кличуть мене! Дай ще ковтнути.

Агал підняв чашу, і Скіпур узяв її сам, спорожнив до дна й повернув Агалові.

– Не кладіть її мені в могилу, – наказав. – Це – твоя чаша, і лежати їй в кургані з тобою. Зрозумів?

– Даремно ти зібрався в далеку дорогу…

– Ми все життя збираємось до неї. О, Сората впіймали! – мовив нараз спокійно, немов і справді балачки про богів та останню дорогу були звичайнісіньким жартом. Цар підняв голову, блиснувши очима. Агал озирнувся. Побачив Воврана на коні: той сидів пихато, тримаючи кінець волосяного аркана – смикнув його, підтягаючи людину із зашморгом на шиї, і лише тепер Агал упізнав Сората.

Той впав на коліна, у незручній позі, із зв’язаними за спиною руками – чолом уперся в землю й почав канючити:

– Пощади мене, велителю!

Скіпур підвівся на ліктях. Вдивлявся лише мить у Сората, сили полишили кого, на чолі виступив піт – відкинувся на попону знеможено.

– Нема пощади зрадникові! – мовив твердо й махнув рукою. Вовран витягнув акінака. Сорат метнувся вбік, заскиглив, та акінак лише блиснув, і Вовран переможно підняв угору відрубану голову.

– А Годар? – запитала Савія.

– Стріла наздогнала його.

– Візьмеш половину Соратових табунів, – задоволено мовив Скіпур. Нараз мертвотна блідість почала розливатися по його обличчю. Хотів щось сказати, та не вистачило дихання.

Агал опустився біля нього на коліна.

– Пам’ятай, – через силу прошепотів Скіпур. – Пам’ятай нашу розмову Агале. Бо то – наше прийдешнє, і жити нам на Борисфені вічно. Якщо… – Він не доказав і заплющив очі.

Усі мовчали, тільки Савія голосно ридала.