Текст книги "Гіркий дим. Міст"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

Схоже, що полковник довіряє йому, а проте все може статися, невже Лодзен вирішить обійтися без посередника?

Почулися голоси. Максим відірвався од роботи, обережно визирнув у двері. Побачив у кінці коридора двох вахтерів і з ними людину в цивільному. Отже, несподівана контрольна перевірка приміщення.

Максимові було відомо, що такі перевірки час від часу провадяться, і він був готовий до них. Вахтери знали, що Рутковський затримується на роботі, з ними він погомонів би, і все, але третій у цивільному!.. Певно, із служби охорони, він може запідозрити щось, обшукати приміщення – і тоді…

Максим швидко заховав папери, замкнув шухляду, метнувся до сусідньої кімнати й став за шафу. Звичайно, вахтери лише зазирнуть у приміщення і, не побачивши нікого, підуть далі. Аби не замкнули двері…

Стояв і чекав.

Голоси наближалися, нарешті грюкнули двері.

– Нікого… – сказав знайомий Максимові вахтер.

– Іноді тут затримується пан Рутковський, – доповів другий.

– Чому? – Певно, це запитав працівник служби охорони.

– У нього є дозвіл пана Кочмара.

– Ну… ну… – мовив той невизначено.

Замок клацнув, і голоси затихли.

Максим вийшов із своєї схованки.

Отже, він у мишоловці, бо двері, що ведуть до коридора, замикаються тільки зовні, і нема надії, якщо не підняти галасу чи не подзвонити до служби охорони, вийти з кімнати.

А якщо справді подзвонити до служби охорони? Сказати, що затримався на роботі, не помітив часу, тобто так, як є насправді…

Ні, категорично виключене. Не такі в службі охорони дурники, щоб не поцікавитися вмістом портфеля Рутковського, не обшукати його, кімнату, обов’язково знайдуть копіювальну апаратуру, мікрофотоапарат, а це провал.

У Рутковського затремтіли руки: треба ж так вклепатися!

Але насамперед спокій: слід проаналізувати ситуацію, невже не знайдеться виходу?

Рутковський переклав із шухляди до сейфа документи, навів порядок на столі, повісив на місце ключі й замкнув головний сейф. Обійшов усі кімнати, уважно оглядаючи їх. Ні, здається, нема виходу і він справді опинився в мишоловці. – Можна було б спробувати вибратися з приміщення через вікно, але вікна загратовані, а ключі від замків до сталевих грат зберігаються в скляній шафці.

А якщо розбити скло шафки й відімкнути грати?

Рутковський негайно відкинув цей варіант. Звичайно, в такому разі він сам врятується. Кімнати їхні на першому поверсі, вилізти на вулицю неважко, але це буде цілковитий провал. Єдине, що лишиться тоді, – дзвонити Олегові і з його допомогою тікати з ФРН. Тікати, коли не закінчене копіювання секретних документів РС, коли тільки-тільки заварилася каша із списками Лакути, а тікати доведеться, бо служба охорони станції моментально встановить, хто останній лишався в кімнатах.

І хлопці з цієї служби одразу вийдуть на нього, почнуть розслідування, а це – кінець.

Отже, треба забути про існування ключа від грат.

А якщо спробувати?..

Максим присунув до вікна стілець. Став на нього. У верхній частині грати трохи розширюються, можна відчинити вікно, просунути руку між сталевими прутами й викинути апаратуру. А вранці, коли відчинять кімнати, пояснити свою присутність так: мовляв, увечері випив у буфеті, потім зайшов до сусідньої кімнати, задрімав і не почув, коли замкнули двері.

Але все одно почнеться розслідування.

Навіть якщо не знайдуть його «техніку», в що важко повірити, бо навколо будинку газон, а він не зможе далеко закинути її, служба охорони знов-таки стежитиме за ним, і не один місяць, а це також рівнозначно провалу.

Так, у службі охорони працюють не дурні… А тут надзвичайна подія: людина цілу ніч провела в секретному відділі…

Звичайно, все обнюхають, роздивляться, і шансів у нього майже нема…

Максим сів, випив води, трохи розслабився. Вирішив, що треба почати все спочатку. Тільки з чого ж почати? Варіант з вікном відпадав, іншого виходу нема…

Єдине, на що можна сподіватися, – пунктуальність Сопеляка.

Як правило, Сопеляк перший приходить на роботу за п’ять чи десять хвилин до початку. Він сидить у сусідній кімнаті праворуч. Прийде, сяде за стіл, розкладе папери. У цей час можна вийти до нього. Удати, що тільки-но прийшов і потрапив до своєї кімнати через приймальню Кочмара, зазирнув до Сопеляка, щоб привітатися.

Рутковський уявив себе на місці Сопеляка. Так, навряд чи Сопеляк щось запідозрить. Принаймні якісь шанси на рятунок є.

А якщо раніше прийдуть Синявський чи стара карга Надія Вирган?

Погано, дуже погано… Вони сидять у Максимовій кімнаті, Синявський одразу почує смалене, в нього нюх розвідника, кажуть, він служив у абвері, негайно побіжить у службу охорони…

Вирган теж ніколи не запізнюється і теж донесе. Спочатку поцікавиться, чому це пан Рутковський сидить у замкненій кімнаті, а потім – до Лодзена.

Щоправда, почувши клацання замка в приймальні, можна вискочити до кімнати Сопеляка, а звідти вже зайти в свою. Мовляв, ненароком переплутав ключі, взяв від Сопелякової кімнати й зайшов через неї…

Ні, такий номер ні з Вирган, ні з Синявським не пройде. Єдина надія – пунктуальність Сопеляка.

Рутковський уявив пана Віктора, діда Хема з червоним носиком-гудзиком: Сопеляк був йому зараз надзвичайно симпатичний, навіть пані Валерія видалася мало не красунею.

Вирішив: якщо Сопеляк прийде першим і все минеться, поведе його разом з дружиною до ресторану й замовить усе, що захочуть.

Ні, подумав одразу, не вчинить він цього, коли навіть усе минеться, бо така щедрість тут не в пошані, Сопеляк запідозрить його і, хтозна, може, й згадає передчасну-появу Рутковського на роботі. Бо, чесно кажучи, Максим не відзначався особливою службовою запопадливістю: запізнювався на хвилин п’ять-десять і рідко коли приходив завчасно.

Рутковський простелив на підлозі галети, загорнувся в плащ, підмостив під голову якісь папки. Спати. Бо в його становищі нічого кращого не лишалося.

Крутився й не міг заснути. Лише вранці сон здолав його, задрімав на дві чи три години, але о восьмій уже сидів за столом.

Сидів напнутий, як струна, й чекав, коли клацне замок у дверях…

У яких?

Невже пан Сопеляк підведе його?

Ну, хороший, добрий, найкращий пане Вікторе, ну, хіба ти не можеш прийти на кілька хвилин раніше, всього на п’ять чи шість хвилин?..

Мабуть, пан Сопеляк почув ці Максимові благання. Замок клацнув тихо, навіть дуже тихо, у дверях праворуч, з кімнати долинули м’які кроки Сопеляка.

Рутковський почув, як калатає у нього серце. Тепер вичекати хвилину чи дві. Аби не прийшли Вирган чи Синявський. Дивився, як біжить на циферблаті секундна стрілка.

Швидше, швидше…

Коли стрілка оббігла два кола, підвівся навмисно повільно, зазирнув до Сопелякової кімнати.

Пан Віктор гортав якісь папери й не побачив його. Рутковський просковзнув поміж письмовими столами.

– Моє шанування, пане Вікторе! – мовив голосно й бадьоро. – Ви, як завжди, рання пташка.

Сопеляк усміхнувся ласкаво. Він усім всміхався ласкаво, а особливо солодко тим, хто йшов угору.

Цей Рутковський, дивись, через півроку чи рік стане заступником Кочмара, і до нього треба посміхатися щиро.

Сопеляк зібгав у кулаці бороду, щоб Рутковський краще побачив вираз його обличчя, – приязний і запобігливий.

– А ви, пане Максиме, сьогодні, бачу, теж не забарилися.

– Ех, пане Сопеляк… – Рутковський багатозначно глянув на колегу. Знав, що Сопеляк над усе полюбляє секрети, і вирішив зіграти на цьому. – Розповім вам, але це таємниця…

– Звичайно, пане Максиме, все залишиться тільки між нами, слово честі.

– Розумієте, вчора ввечері познайомився з дівчиною і прогуляв цілу ніч. У неї… А вона тут неподалік мешкає, додому вже не було сенсу вертатися.

– І гарна дівчина? – Вузенькі Сопелякові очі зблиснули цікавістю.

– Дуже.

Сопеляковим обличчям майнула хмара.

– Тепер вам, – зітхнув він, – усе легко дається. Гроші, дівчата…

– Не кажіть нікому.

– Їй-богу… А ви справді загуляли. Навіть… – затнувся він.

Рутковський насторожився.

– Що навіть?

– Е-е, пусте. Ви завжди – взірець акуратності, а сьогодні неголений.

– Справді. – Максим з удаваною відразою провів долонею по щоці. – Звідки ж у дівчини бритва? Знаєте, скажіть Кетхен, що я в бібліотеці, тут перукарня за рогом, за двадцять хвилин можна встигнути.

– Якщо вона повірить.

– Вам, пане Вікторе, не повірити не можна. А з мене коньяк.

– Усі завжди тільки обіцяють…

– Точно.

– Ну, скажу, скажу.

Рутковський просковзнув порожнім коридором до туалету. Визирнув з-за непричинених дверей і, побачивши, що мимо поважно прочвалав Синявський, зітхнув з полегкістю й побіг до перукарні.

Ну запізниться на кілька хвилин… Кетхен знатиме, що він у бібліотеці, вона не донесе на нього Кочмареві – вже звикла до дрібних Максимових презентів.

Іван Мартинець сидів на відкритій веранді невеличкого ресторанчика «Струмок», що притулився над самою дорогою на Зальцбург. Відвідувачів було мало: він з Гізелою та ще кілька проїжджих, які поставили свої машини на асфальтованому майданчику під рестораном.

Усі сиділи на відкритій веранді, тільки двоє кремезних чоловіків у замшевих шортах пили пиво в залі. Стояла літня спека, і лише іноді легкий вітерець гойдав верхівки сосен, що обступили ресторанчик, глиця сипалася на столи.

Один з чоловіків, що пив пиво, показав кельнерові два пальці, і той приніс повні кухлі.

– І сиру, – наказав чоловік. – Свіжого.

Кельнер пішов по сир, а чоловік, вмочивши губи в піну, мовив невдоволено:

– Можемо до ночі просидіти, й нічого. Дівка у нього файна, скажу я тобі, з такою дівкою я б тут не сидів…

Другий зареготав.

– У вас, пане Йосипе, губа не з лопуцька.

– Губа в мене й справді не з лопуцька, – похмуро погодився Йосип. – А що з того? Як були ми з тобою, Богдане, на побігеньках, так і залишились.

– Нічого собі, скажу вам, побігеньки! – Богдан непомітно намацав у кишені руків’я пістолета. – Ми з вами, пане Йосипе, виконавці, й виконавці неабиякі, з нами ще рахуються, і я певний, що завжди комусь знадобимось. Абисьми живі були.

– О-о! Абисьми живі були – це ти точно врізав, Богдане, поки сила є, нами й цікавляться. А потім?

– На пенсію, пане Йосипе.

Йосип скрутив величезну дулю, тицьнув під самісінький ніс Богданові.

– Бачив, дурню? Ти що, член профспілки?

– А ви зараз грошенята заощаджуйте.

– З нашою роботою тільки заощаджувати!..

– Я ось що думаю! – Богдан озирнувся і, впевнившись, що поблизу нікого нема, мовив притишено: – Треба нам з вами, пане Йосипе, свій момент ловити. Бо справді, на чужого вуйка працюємо, по лезу ножа ходимо, а за віщо? Кількасот марок, тьху, прошу я вас!..

– Не плюйся, Богдане, й вони на дорозі не валяються.

– Не валяються, – погодився Богдан. – Та набридло. Цей Лакута у люксі шнапс і коньяк дудлить, а ми по коридорах вештаємось…

– Макітра в нього варить краще, ніж у нас, Богдане.

– По кажіть, просто більше щастя має.

– Щось ти крутиш, Богдане. Не подобається це мені. Я з Лакутою в «Нахтігалі» служив, рука у нього знаєш яка!

– Була, пане Йосипе, була, прошу я вас, в нього рука, а тепер один спомин.

– Ну кажи, куди цілиш?

– Чекайте, пане Йосипе, обмізкувати цю справу ще треба, поп’ємо пива, а потім побалакаємо, бо часу в нас досхочу.

– Чого-чого, а часу справді… – погодився Йосип. – Краще були б гроші.

Кельнер приніс тонко нарізаний сир. Йосип узяв шматочок, кинув до рота, пожував.

– Хіба це сир? – зітхнув Богдан. – У пас у горах відкраєш півкіла овечого, ото їжа. А тут дві сосиски – сніданок…

– На один зуб.

– Ми з вами, пане Йосипе, от що зробимо: купимо завтра м’яса, баранини, поїдемо до лісу, розкладемо вогнище й на шпичках, прошу я вас…

– На шпичках смачно, – ковтнув слину Йосип.

Нараз він витягнув шию в бік веранди.

– Що там? – засовався на стільці Богдан.

– Шляк би його трафив! – вилаявся Йосип. – Весь час під ногами крутиться…

– Хто?

– Сиди спокійно, не повертайся. Отой тип приїхав, що ми побавились.

– Рутковський?

– Еге ж.

– Тікати треба, може впізнати.

– Машину лишимо на стоянці, а самі за струмок. Там я лавицю нагледів. У кущах, і нас не видно.

– Щось цей Рутковський часто в нас на дорозі трапляється.

Богдан лишив гроші на столі, й вони обережно, щоб не побачили з веранди, спустилися крутими сходами до виходу.

За струмком стояла дерев’яна лава, Йосип вмостився зручно, простягнувши ноги, а Богдан сів на краєчку, щоб спостерігати стоянку, де припаркувалися червоний «фіат» Рутковського й канарковий «пежо» Мартинця.

…Рутковський одразу помітив Мартинця з Гізелою: ця пара сиділа осторонь, на самому краю веранди під соснами. Помахав рукою й побачив, як розпливлося в усмішці обличчя Мартинця.

– Хелло, Іване! – вигукнув Рутковський. – Привіт, Гізело, я радий бачити вас. – Він сів і огледів пляшки на столі. – Ти знову присмоктався, Іване? Дорога важка, суцільні крутани…

– А ми з Гізелою заночуємо. Тут у хазяїна є дві кімнати, обидві вільні, випий, можеш також заночувати.

Рутковський похитав головою.

– Не випадає.

– Як знаєш…

– Ну, кажи, чого кликав? – Сьогодні на радіостанції був вихідний день, Максим збирався поїхати в гори порибалити, але подзвонив Мартинець і призначив зустріч у «Струмку».

– Чекай, – покрутив головою Мартинець, – я трохи хильну, друже, а ти пий каву чи мінеральну воду, бо ти – уособлення всіх на світі чеснот, а ми з Гізелою порочні й розпусні, правда, бебі? – Він виголосив усю цю тираду українською, Гізела, звичайно, нічого не зрозуміла, тільки догадалася, що йдеться про неї, грайливо хитнула головою й поплескала Івана по щоці. – От бачиш, – вигукнув Мартинець зловтішно, – вона згодна, що розпусниця, і точно – вона курва, а я…

– Ти п’яний, Іване, і якщо хочеш розмовляти зі мною…

– Я п’яний! Що ти розумієш… Я дурний, це точно, – постукав себе кулаком по лобі, – дурнішого бути не може, і я закликаю тебе в свідки.

– Тобі видніше, – знизав плечима Рутковський, і це не сподобалося Мартинцеві: одне діло, коли лаєш себе сам, і зовсім інше, коли хтось.

– От і ти вже проти мене… – образився він.

– Якби я хотів тобі поганого, не приїхав би.

– Так, ти – друг, – погодився Мартинець, – і я хотів порадитися з тобою.

– То й радься.

Мартинець на хвилину замислився. Ковтнув води з фужера й почав розсудливо і напрочуд тверезо:

– Наді мною чорні хмари – не відчуваєш?

– По-моєму, ти сам дав Кочмареві привід.

– А що, сидіти мовчки?

– Слухай, Іване, навіщо нам гратися в піжмурки? Ти сам хотів цього, так? Хотів. От і маєш: за таке вільне життя треба платити, а плата сам бачиш яка! То чого ж бідкаєшся?

– Бо я – людина!

– І тобі не смішно?

– Чом мав би сміятися? Не до сміху.

– Я знаю, чого ти хочеш. – Рутковський розізлився, говорив жорстко й з притиском: – Ти хочеш, щоб з тобою всі панькалися. Який гарний цей Іван Мартинець, не витримав утисків, кинув той світ, нещасний він, дивіться на нього, моліться на нього, платіть йому найвищі ставки, улещуйте його!

Обличчя Мартинця потемнішало.

– Ну, ну, що далі? – скреготнув зубами.

– А далі все як на долоні. Героєм тебе не визнали й найвищих ставок не платять. Ти починаєш розчаровуватися в цьому світі й кличеш мене на допомогу, щоб я виправдав тебе.

Мартинець зсунув брови, схопився за стіл, здавалося, ще мить, і він перекине його на Максима. Одначе стримався, мовив, з ненавистю дивлячись на Рутковського:

– Потрібен ти мені! Чистеньким хочеш лишитися? Давно дивлюся на тебе, руки боїшся забруднити. А вони в тебе такі ж брудні, як і мої, зрозумів ти, чистоплюй?

Він починав подобатися Рутковському, цей Іван Мартинець, та хіба можна було бодай натякнути про це?

– І чого ти хочеш від чистоплюя? – запитав.

– Нічого.

– Вважатимемо, що я зробив приємну прогулянку де «Струмка», щоб випити чашку кави…

– Як хочеш, так і вважай.

– Ви сваритеся, хлопці? – втрутилася Гізела. – Я ж бачу, ви сваритеся, чого?

– Ми не сваримося, Гізело, – відповів Мартинець, – ми просто з’ясовуємо стосунки.

– Що вам з’ясовувати?

– Справді, що? – Іван одразу охолов. Згорбився й випив горілки. – Мабуть, ти маєш рацію, Максиме.

Рутковському стало трохи соромно за свій спалах.

– Давай обговоримо твою справу. Для цього кликав?

– Мені здається, що Кочмар хоче розправитися зі мною.

– Є факти чи просто інтуїція?

Мартинець подумав.

– Скоріше інтуїція. Відчуваю, ніби за мною стежать.

– За кожним з нас трохи стежать. А з Кочмарем, звичайно, в тебе по може бути миру, й рано чи пізно він з’їсть тебе. Навіщо казав, що маєш на нього досьє?

– Вирвалося.

– Ех, дурню! Вирвалося… Хто за тебе заступиться?

– Я й хотів порадитися. У мене проти Кочмара є досить вагомі факти. По-перше, він приписує собі робочі години. Дрібне, але шахрайство. Далі, комбінації з преміальними. У мене записано, скільки й кому він недодав.

Рутковський швидко обміркував сказане Мартинцем. Звичайно, Івана шкода. Та що буде, коли він стане на бік Мартинця? У конфлікті між начальством і підлеглими американці завжди на стороні начальства, надто в таких випадках.

– Як хочеш, Іване, – сказав Максим, відвівши очі, – а я тобі не помічник.

Дивно, але Мартинець не образився. Відповів спокійно:

– Тобі видніше. Хочеш випити?

– Хочу. Але знов-таки не маю права.

– Ну-ну…

Рутковський підвівся, не дивлячись на Мартинця, але відчуваючи його іронічний погляд.

– Бувайте, – кивнув і пішов не обертаючись.

Йосип задоволено гмикнув:

– А пан Рутковський, здається, збирається їхати?

– Най їде під три чорти.

– Прищучимо, пане Йосипе, без німкені тільки, прошу я вас.

– І ти туди ж?

– Аякже, прошу ласкавого пана. Що пан Кочмар казав? Тільки тамтого молодика! Він зникне, ніхто не поцікавиться: ні родичів, ні спадкоємців, ні друзів… А за німкенею потягнеться: мати, сестри, племінники… Де поділася? Тут поліцейського розслідування не уникнути, а нащо воно нам?

– Пан Кочмар казав: з поліцією все полагоджено.

– Якщо одного Мартинця… Мені німкені не шкода, та не можна.

– Не можна, то й по можна… – почухав потилицю Йосип. – Бачиш, той на червоному «фіаті» поїхав.

– Бог з ним, пане Йосипе, може, ще й доведеться зустрітися.

– То що ти надумав з Лакутою?

– Грішми пахне, й великими.

– Брешеш.

– Великими, кажу, пане Йосипе, і прогавити ніяк не можна.

– Гадаєш, Лакута сторгувався?

– Не гадаю, а певен.

– Хитрий ти, Богдане.

– Може, останній шанс, пане Йосипе.

– А як?

– Ще не знаю, прошу пана. Але певен: йде дуже велика гра. Я тамтого вечора пана Лакуту додому відвозив. Під газом пан Зіновій був, значить, і підтримувати доводилося. А жінка в нього знаєте яка?

– Світ такої суки не бачив…

– Атож, стерво, і пана Лакуту не дуже поважає. Лаятися почала, а він їй і каже: добру справу залагодив, до кінця життя стане…

– Не може бути! До кінця, казав?

– Еге ж. От я й подумав…

– Знати б, коли одержить гроші!

– Дізнаємось.

– Як?

– Без нас не обійдеться. Бачите, навіть тоді до готелю кликав, а тепер, коли грошима запахло, й поготів.

– Атож.

– Тільки не дай боже, пане Йосипе, щоб запідозрив. Ніц не вийде тоді, той пан Лакута хитрий і обережний.

– Чекай, Богдане, бачиш, той фраєр виходить.

– Чого ж не бачити, пане Йосипе, ходімо до нього?

– А німкеня де?

– За ним чимчикує.

– Невже поїдуть?

– Куди їм їхати?..

Мартинець спустився з веранди й домовився з господарем про ночівлю. Кімната виявилась маленькою, зате ліжко було велике, на півкімнати, м’яке, й білизна пахла свіжістю.

Гізела швидко роздяглася, пірнула під ковдру, покликала Івана:

– Іди до мене, любий.

Якщо б не покликала, пішов би, і принаймні сьогоднішній вечір склався б для Івана Мартинця щасливіше, та якийсь біс протиріччя вселився в нього: був роздратований і гнівався на весь світ.

– Подихаю свіжим повітрям.

– Не надихався? Я замерзла.

– Грійся сама! – кинув грубо й пішов похитуючись.

Постояв трохи біля дверей. Чомусь хотілося плакати.

Йому давно вже не було так сумно, жив, як у чаду: Гізела, Бетті, Герда, Лізхен – дівчата й віскі, дівчата й джин, дівчата й шампанське – ось і все життя.

Вбивав у собі й спогади, й бажання, й докори сумління. Бо ніяк не міг забути дніпрового простору й лаври над ним, золотої бані, яка наче віддзеркалюється у вічних дніпрових водах – це видіння переслідувало його, бо знав, що ніколи вже не побачить рідного міста й ніколи не купатися йому в Дніпрі.

Оце «ніколи» найбільше мучило його, не міг змиритися з цим, тому й заливав гіркоту спиртним, марнував життя з дівчатами.

Іван закурив і пішов до лави, що стояла на березі струмка. Хотілося самотності, вона роз’ятрювала душу, та чомусь цей душевний біль водночас і заспокоював, певно, тому, що в такі хвилини відчував себе людиною, яка ще може чогось досягти в житті.

Мартинець сів на лаву й загасив щойно запалену сигарету. Дивився на зорі, на місяць, що сходив з-за дерев, і відчував свою мізерність і нікчемність у цьому нескінченному світі. Знову захотілося плакати, але поруч хтось сів – запахло пивом і тютюном.

Мартинець скоса глянув і впізнав типа у замшевих шортах, який пив пиво в барі. Хотів підвестися, та чоловік запитав його:

– Сигарета є?

– Прошу… – Іван поліз до кишені, чоловік присунувся до нього близько-близько, дихнув перегаром, Мартинцеві стало гидко, він відсахнувся, та хтось вдарив його по голові, й Іван знепритомнів.

– Спритно ти його, – похвалив Йосип. – З першого разу.

Богдан заховав під сорочку залізну трубу, обтягнуту гумою.

– Та вже насобачився, – відповів. – Пошукайте, пане Йосипе, в кишенях, бо якщо нема ключів…

– Куди вони подінуться? – Йосип хутко обмацав кишені піджака Мартинця, витягнув автомобільні ключі. – Підганяй сюди машину, не барися.

Богдан сторожко роззирнувся довкола: з веранди їх не могли бачити, тільки бармен стовбичив за широким ресторанним вікном.

– Підтримай його, – прошепотів. – Аби не впав.

– Швидше.

Канарковий «пежо» загальмував біля лавки через хвилину, і Йосип, упевнившись, що бармен читав газету й нічого не бачить, затягнув Мартинця в машину.

– Давай, – видихнув хрипко. – Я тебе дожену.

«Пежо» з місця набрав швидкість, а Йосип метнувся до потужного сірого «мерседеса». Він догнав «пежо» одразу за «Струмком», ішов, вчепившись у хвіст і вимкнувши фари.

За кілька кілометрів, де дорога в’юнилася поміж горами й ліворуч від неї починалася прірва, Богдан зупинив «пежо». «Мерседес» приткнувся до узбіччя мало не впритул. Богдан вийшов з машини, огледівся.

– Здається, тут, пане Йосипе? – запитав скоріше для годиться, бо зупинився в точно визначеному раніше місці.

– Тут, – пробуркотів Йосип і перетягнув усе ще непритомного Мартинця на переднє сидіння.

– Ну, з богом! – Богдан зняв машину з ручного гальма, викрутив кермо ліворуч. – Взяли!

«Пежо» неохоче й важко зрушив з місця. Поступово набираючи швидкість, перетнув шосе й звалився в прірву.

– Слава тобі, господи, – перехрестився Богдан, – з благополучним закінченням вас, пане Йосипе.

– Не забудь завтра вранці зателефонувати Кочмареві.

– Не забуду. З нього ще тисяча марок, а за тисячу марок я будь-кому горло перегризу.

– Ну, до цього не дійде, він людина поважна й завжди розраховується точно.

– За виконану роботу, – додав Богдан.

– А ми своє діло зробили… – Йосип для чогось обтер руки об шорти й попрямував до «мерседеса».

Про загибель Мартинця на станції погомоніли день – два й забули: не треба водити машину п’яним, особливо гірськими дорогами.

Ніхто не сумнівався в офіційній версії – нещасливий випадок, крім Рутковського. Але Максим мовчав. Мовчав на роботі, нічого не сказав і поліцейському інспекторові, котрий вів розслідування.

Кочмар кілька днів поглядав на Максима підозріливо, але Рутковський нічим не виказав себе, поводився, як і належить у таких випадках: сумував, проте не дуже – хіба можеш у молоді роки до кінця усвідомити всю трагічність смерті? Тим більше, що нарешті до Мюнхена повернулися Юрій з Іванною, і Максим був заклопотаний списками Лакути.

Лодзен приїхав до Сенишиних разом з Рутковським у перший же вечір після їхнього повернення. Курив одну за одною сигарети й був явно збуджений.

– Списки – це чудово! – повторював він. – Дехто з інформаторів погодився працювати з нами, і справа ця перспективніша, ніж уявлялося. Молодець, пане Сенишин, ми не забудемо вас.

Юрій з Іванною пішли до кухні, і Рутковський, скориставшись з цього, сказав Лодзену:

– Списки що в Лакути… І невідомо…

– Нічого, будуть у нас. – Полковник посерйознішав. – Увечері зв’яжіться з Луцькою, нехай попередить Лакуту. Завтра треба зустрітися з ним. Ви почали цю справу, вам і кінчати. – Нагнувся до Максима, сказав тихо, ніби його могли почути з кухні: —Вранці з’ясуємо деталі…

Увечері Рутковський подзвонив не тільки Луцькій, а й Олегові. Вони зустрілися в раніше визначеному і досить сумнівному ресторанчику Швабінга й розробили точний план завтрашньої операції.

Наступного дня, ледь Максим устиг сісти за свій стіл, до кімнати зазирнула Катря Кубійович і, округливши очі, повідомила:

– Вас, пане Рутковський, просить містер Лодзен.

У кімнаті запала тиша, і Максим відчув, як усі погляди схрестилися на ньому: співробітники радіостанції знали, що вранці полковник займається поштою або вирішує найважливіші справи, і якщо викликає когось, то не заради того, щоб дати звичайну вказівку…

Рутковський підвівся повільно, поправив краватку, умисно недбало знизав плечима. Навіть запитав у Катрі нахабно:

– Не казав чого?

Очі Кетхен ще більше округлилися, вона замахала руками, й Максим вийшов з кімнати, знаючи, що всі розмови тут точитимуться тепер лише навколо цього дивного виклику.

Полковник Лодзен дістав із сейфа невеличкий плаский портфель, відімкнув його й поклав на стіл. Підкликав Рутковського, відкрив портфель.

– Тут шістдесят дві тисячі доларів, – сказав буденним тоном, ніби йшлося про чергову зарплатню Рутковського. – Але візьмете розписку з цього шахрая за сімдесят п’ять. – Лодзен гостро зиркнув на Рутковського, той збагнув, що до чого, однак нічим не виказав ані свого здивування, ані збентеження.

– Слухаюсь, пане полковнику, – тільки й відповів. Найважче лишилося позаду, і Лодзен одразу повеселішав.

– Де призначено зустріч? – запитав.

– Там же, в «Регіна-Паласт».

– О котрій годині?

– О дванадцятій.

– Поїдете самі?

– Вважаю, так буде краще.

– О’кей, – швидко погодився полковник, і Рутковський ще раз пересвідчився, що Лодзен, звичайно, не випустить готель з поля зору.

Максим узяв портфель, полковник дружелюбно поплескав його по плечу, попередив:

– Чекаю на вас не пізніше першої.

– Я не затримаюсь.

Рутковський пішов, помахуючи портфелем. Мав надію, що агенти із служби охорони станції ще не взяли його під свій нагляд саме зараз, коли до зустрічі з Лакутою лишалося три години і є час розкрутити все так, як домовилися з Олегом.

Червоний «фіат» був припаркований з самого краю стоянки: Рутковський приїхав сьогодні трохи раніше, щоб зайняти саме це вигідне місце.

Максим рвонув машину, озирнувшись, чи не рушив хтось навздогін. Одразу повернув праворуч. Маршрут цей він вивчив дуже добре, знав усі круті й несподівані повороти і переслідувачів помітив би негайно.

– Здається, ніхто не сів йому на хвіст…

Поворот ліворуч, потім праворуч у завулок, знову праворуч – позаду нікого…

Рутковський зупинився біля таксофону, набрав номер і почув Стефин голос.

– Доброго ранку, люба, – мовив, – як ся маєш?

– Щось трапилося? – Голос Стефи був тривожний.

– Ні, все нормально, тільки ось що: зателефонуй Лакуті – зустріч переноситься в готель «Зелений папуга».

– Чого?

– Береженого й бог береже.

– Можливо, це й правильно.

– П’ятдесят сьомий номер.

– Час той же?

– О дванадцятій.

– Гаразд.

Рутковський зітхнув з полегкістю: тепер списки не пройдуть повз його руки. Він згадав, як подивився на нього Лодзен, коли наказав узяти з Лакути розписку на сімдесят п’ять тисяч. Отже, пан полковник збирається покласти до кишені тринадцять тисяч доларів. Тому й робить усе нишком, тому й доручив йому, Максимові, одержати списки: упевнений в його відданості, та й, зрештою, хто повірить якомусь жалюгідному емігрантові, якщо він насмілиться виступити проти полковника розвідки?

Тепер сам бог велів і йому взяти з пана Лакути свої п’ять процентів комісійних. Приблизно три тисячі доларів, вони на дорозі не валяються, і ніхто тут ні за що б не відмовився від таких грошей.

Рутковський поїхав до «Зеленого папуги». П’ятдесят сьомий номер йому порадив узяти Олег. Кімната якраз на розі, виходить вікнами на дві вулиці, з балкону проглядаються всі підходи до готелю. Та й коштує не так уже й дорого, разів у п’ять дешевше, ніж у «Регіна-Паласт».

Максим присунув стільця до вікна, зайняв зручну позицію за шторою й закурив. Тепер найголовнішою його зброєю було терпіння. Тепер усе йшло своїм звичаєм, і він ніби став деталлю відлагодженого й накрученого механізму.

Першою приїхала Луцька, і Рутковський віддав належне діловому сприту й пунктуальності панни Стефи. Щоправда, в пунктуальності він міг переконатися й раніше, про діловий сприт теж чув, але не думав, що саме Луцька контролюватиме їхню сьогоднішню зустріч з Лакутою.

Стефанія поставила машину не на стоянці навпроти готелю, а на бічній вулиці, й Рутковський що раз оцінив Олегову передбачливість: одне з вікон номера виходило якраз туди, й він міг стежити за діями Луцької. Власне, поки що вона не виявляла активності: не виходила з «фольксвагена», сиділа й курила, бо з вікна автомобіля йшов дим.

Так минуло чверть години.

Пів на дванадцяту Луцька вийшла з машини й зупинилася біля газетного кіоска. Купила газету, почала переглядати її, і тут до Стефанії підійшов високий і кремезний чоловік у темно-сірому костюмі.

Рутковський одразу впізнав його: есбіст Богдан! Це він разом з Йосипом закручували зашморг на його шиї. Тепер Максим пригадав: Богдан був і в «Регіна-Паласт» – метнувся від сусіднього номера, коли Рутковський із Стефою виходили від Лакути.

Отже… Отже, Богдан і Йосип – поплічники Луцької, і, певно, це вона влаштувала йому перевірку зашморгом!

Стефанія перемовилася з Богданом кількома словами й пішла до готелю. Богдан сів біля кіоска на лавку, удав, ніби читає журнал.

Максим гадав, що Луцька підніметься до нього на п’ятий поверх, проте час минав, а ніхто не стукав. Виходить, чекає на Лакуту в холі.

Пан Зіновій приїхав о дванадцятій годині і п’ять хвилин у старому «форді». Приїхав з шофером, той поставив машину неподалік від входу, а Лакута зайшов у готель.

Рутковський лічив хвилини. Ось пан Зіновій побачив Луцьку; один чи разом ідуть до ліфта, ось ліфт піднімається на п’ятий поверх.

П’ятдесят сьомий номер – четверті двері по коридору: підходять, стукають…

Він помилився секунд на сім-вісім: постукали, і зайшов сам Лакута. Високий, усміхнений, ввічливий.

Пан Зіновій огледівся і, впевнившись, що в номері, крім Рутковського, нікого нема, зітхнув з полегкістю.

Максим запропонував Лакуті стілець, а сам замкнув двері. Діловито спитав:

– Списки привезли?