Текст книги "Гіркий дим. Міст"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)

Рутковський ображено підвівся, та Кочмар зупинив його:

– Вибачте, пане Максиме, я мав на увазі зовсім інше. Але зрозумійте й мене: Воронов міг би виступити в нас на прес-конференції. І він запросив вас до себе? – перепитав недовірливо.

– Саме тому я й насмілився потурбувати вас.

– Про що мова! Йдіть не задумуючись. Але чого Воронов приїхав до Мюнхена? – Кочмар уже крутив телефонний диск. – Пане Лодзен? Чули, до нас прибув Олександр Воронов. У нього зустріч в емігрантських колах. Треба скористатися з цього… До речі, Воронов запросив до себе Рутковського. Цілком поділяю вашу думку… – Шеф поклав трубку і обернувся до Максима. – Спробуйте домовитися з Вороновим про виступ на радіо. В крайньому разі – невеличке інтерв’ю.

Рутковський уже прийняв рішення.

– Я не піду до нього сам, – твердо сказав він.

– Чому?

– Щоб потім з мене не зробили козла відпущення. Хтозна, про що він хоче розмовляти зі мною.

– Але ж Воронов давно знає вас. Дружня розмова.

– Все одно, сам не піду.

– Візьміть Карплюка.

– Щоб Воронов показав мені на двері через десять хвилин?

– Кого ж ви хочете?

– Мартинця.

– Мартинця… Мартинця… Світ клином на ньому зійшовся, чи що?

– Мартинець Воронову сподобається. Тим більше, що обидва полюбляють випити.

– Я б не радив, а втім, беріть, кого хочете, – погодився нарешті пан Роман, – і завтра вранці чекаю на вас з відомостями. Звичайно, приємними.

Воронов зупинився у готелі далеко не першорядному, номер у нього, хоч і двокімнатний, був темний і пошарпаний. Він здивовано й неприязно зиркнув на Мартинця – інший на Івановому місці міг би й розгубитися, та Мартинця рідко чим можна було збентежити: сам собі присунув стільця й розвалився, розглядаючи господаря.

Максим відрекомендував Івана, як «нашого земляка й нинішнього співробітника станції, шанувальника таланту, який дуже хотів познайомитись», і Воронов трохи відтанув, навіть подав Мартинцеві руку.

Підкреслюючи те, що він приймає гостей без претензій, Воронов вийшов до них у домашній куртці й попросив поводитися вільно. Іван зрозумів це по-своєму: роздивився пляшки й налив усім віскі, розбавивши трохи содовою.

Воронов хильнув, завагався трохи й допив до половини, відставив склянку, але з жалем, і Рутковський зрозумів, що той із задоволенням допив би до кінця. І все ж Воронов поборов себе, дещо безцеремонно огледів Максима й мовив, скрушно похитавши головою:

– Хто б міг подумати, що ми зустрінемося тут, так далеко від благословенного міста нашого!

Рутковський знизав плечима, немов згоджуючись, що й справді шляхи людські несповідимі…

– А я нудьгую, – вигукнув Воронов надривно, – і ночами мені сниться Софійський собор!

І знову Максим промовчав, подумавши, що Воронов сам обрав цей шлях і свідомо проміняв Софію на Нотр-Дам. Чого ж нарікати?

Фальшивий пафос Воронова вгадав Мартинець і по простоті душевній заперечив:

– Чого вже вам переживати, Олександре Миколайовичу? Раніше треба було думати про жахливі сни. Наскільки мені відомо, могли б і досі гуляти по Володимирській гірці.

Це прозвучало грубувато, Воронов зиркнув на Рутковського, ніби шукав підтримки, але Максим вирішив не втручатися, тим більше, що Мартинець, зрештою, мав рацію.

– Ви, юначе, не знаєте, що таке муки творчості, – мовив Воронов жалібно. – І до чого вони можуть довести.

– Ну, вас вони довели до Парижа, – зареготав Мартинець.

Видно, з Вороновим давно вже ніхто не розмовляв у такому тоні, бо він застиг з розкритим ротом, нараз очі в нього заблищали, він підвів руку, і Максимові видалося, хотів показати Іванові на двері, однак в останній момент передумав чи усвідомив безжальну правоту Мартинця.

– А в цьому щось є! – схопив він склянку і, вже нікого не соромлячись, допив до кінця. – Справді, кожен з нас одержав те, чого хотів!

Він стояв посеред темнуватого номера з порожньою склянкою в руці, в розстебнутій домашній куртці, із зсунутою набік краваткою – чорнявий, з різкими, видовженими рисами обличчя, лише зовні він нагадував Рутковському колишнього Воронова – тоді він був метром, а тепер шукав у них співчуття. Звичайно, ніхто б не посмів у ті роки розмовляти з ним так, як Мартинець, тоді у Воронова знайшлися б слова й тон, щоб одразу осмикнути, поставити нахабу на місце.

І ще Рутковський подумав, що не тільки на обличчі Воронова додалося зморщок, певно, він сам якось душевно зморщився і всох.

Воронов підсів до Максима. Після віскі очі у нього заблищали й сам він підбадьорився. Запитав, дивлячись із приязню, як на близьку й приємну людину:

– Чув я про ваш крок, Максиме, в Парижі чув, от і вирішив при нагоді побачитись…

Воронов явно чогось не договорював чи соромився запитати, Максим інтуїтивно догадувався, чого саме хоче він від нього, та не міг грати у піддавки, чекав, коли Воронов запитає відкрито.

– А ви, кажуть, працюєте в журналі? – Максим підсунувся до Воронова. – Цікаво?

Воронов якось дивно пересмикнув плечима. Видно, згадка про журнал і його роботу в ньому була не дуже приємною, Максим знав, що Воронову доводиться робити багато чорнової роботи, це принижувало його гідність, але найголовніше полягало в тому, що мало не одразу він почав конфліктувати з видавцями – мав усталені літературні смаки, з якими вони не хотіли рахуватися.

– Журнальна робота завжди важка, – поскаржився Воронов, – та що поробиш: треба заробляти на хліб насущний.

– До речі, щодо хліба насущного… – Рутковський вирішив, не відкладаючи, виконати замовлення Кочмара. – Мій шеф просив вас виступити по радіо.

– Так, так… – Воронов постукав уже зовсім старечими, з висохлою шкірою пальцями по бильцю крісла. – Мабуть, доведеться погодитися, бо на журнальні заробітки не порозкошуєш.

– Здається, ви знайомі з паном Кочмарем?

Рутковський побачив, як Воронова пересмикнуло. Але він одразу взяв себе в руки й відповів спокійно:

– Знайомий, і передайте, що радий буду побачитися.

– Пишете щось ново? – поцікавився Мартинець. Він поставив запитання просто в лоб, мабуть, цього не слід було робити, Рутковський відчував це, бо, зрештою, за цим стояло все й цим визначалося все: смисл позиції Воронова – адже в перших інтерв’ю після виїзду за кордон він мотивував свій вчинок браком там, у Радянському Союзі, сприятливих умов для творчості.

– У моєму віці працюється вже не так… – ухилився від прямої відповіді Воронов.

– А я читав у… – Мартинець назвав паризький журнал, – що у вашому романі досліджується філософія зрадництва. Це повий твір чи чергова редакція старого?

І знову Мартинець влучив у болюче місце. Воронов, не відповідаючи, налив собі віскі, випив одним ковтком, трохи посидів, схиливши голову, і відповів дещо не до ладу:

– Я не збирався спеціально аналізувати філософію зради, хоча на деяких аспектах цього питання робиться акцент. – Видно, він збагнув, що відповідь прозвучала як банальний вислів не менш банального рецензента, бо посміхнувся гірко й додав зовсім іншим тоном: – Людина в літературі потребує всебічного дослідження… Краще розкажіть про себе, Максиме, – раптом попросив. – Я вже старий, і мені не пишеться, а вам?

Рутковський уважно подивився на Воронова. Не може він не знати, як і що мусить відповісти на це запитання письменник, який хоч трохи поважає себе.

– Я працюю на радіо, – відповів ухильно, – й воно забирає надто багато часу та енергії.

– Новий ритм життя, – пробуркотів ніби про себе Воронов, – нові враження… А писати можна, коли нема іншого виходу, коли ці враження заполонили тебе й вихлюпуються образами.

– Чому ж? – заперечив Мартинець не без єхидства. – Можна ще писати, коли платять пристойні гонорари. На задані теми. Спробуйте видати тут позитивний роман про радянську дійсність! А дзуськи… Критикуйте скільки хочете, а навпаки – ніколи.

– Маєш рацію, – підтримав Рутковський.

– А скільки радянських письменників понаписували позитивного про Захід! – торжествував Мартинець.

– Мабуть, частка істини у ваших словах є, – не дуже охоче погодився Воронов.

– Так, є! – не без апломбу заявив Мартинець. – І, якщо бути відвертими, чого ми втекли сюди? По гонорари! Кожен не міг не знати, скільки приблизно й за що тут платять.

Воронов скривився.

– У вас усе навиворіт, – роздратовано кинув він.

– І кожен одержує в міру своєї зрадливості. – Мартинця вже ніхто не міг зупинити. – Від Солженіцина, який нагріб біс його зна скільки грошей, до…

– Воронова, так ви хотіли сказати?

– Не заперечую.

– Але ж я тут нічого не заробив.

– По Савці й свитка…

Воронов спалахнув:

– Я не дозволю!..

– Але ж тут свобода слова, – єхидно заперечив Мартинець, – і ви приїхали саме заради неї.

– Дехто ототожнює свободу слова із свободою образи, – скривив губи Воронов.

– А я вважав вас, Олександре Миколайовичу, терпимішим. І, якщо відверто, духовно вищим.

– Шкода, що помилилися.

– Так, шкода, – зовсім серйозно ствердив Мартинець.

Рутковський вирішив, що настав час втрутитись і йому.

– То як буде з нашою передачею? – запитав. – Може, у вас є нове оповідання чи уривок з роману?

Воронов усміхнувся сумно.

– Я вже казав: не пишеться…

– І я собі не уявляю, як можна братися за перо, – погодився Максим. – Чесно кажучи, пробував, і щось навіть написав. Почитав і відклав: не подобається.

– Але ж ви молодий і маєте думати про майбутнє. Це в мене все в минулому й важко увійти в новий ритм. А вам потрібно, не вікувати ж на радіо.

– Так, звичайно, але письменник, мабуть, повинен мати не тільки письмовий стіл. Навіть найбільший в світі, – посміхнувся Максим, згадавши свою мрію. – Примушувати себе?

– Ну, кожна робота, хочете цього ви чи ні, завжди якийсь примус.

– Звичайно, і все ж, коли порожньо на серці…

– Любий мій, – присунувся разом із стільцем до Максима Воронов, – дивіться на мене й вчіться – я старий шкарбан і дурень, трохи випив і тому відверто кажу вам це, – так от, я дурень, а чого приїхали сюди ви?

Очі у Воронова блищали, він справді був відвертий, і Рутковський зрозумів, чому в цієї людини виникло бажання зустрітися з ним: захотілося виговоритися, вилити душу, потерзати себе, зрештою, виправдати й свою духовну порожнечу, й творчий занепад; завжди можна знайти щось, аби реабілітуватися, звинуватити у своїх невдачах когось, незалежні від тебе обставини, якусь вищу силу, котра не дає тобі випростатися й заявити про себе на весь голос.

А якщо придивитися, то причина в тобі самому, в безвіллі, чи в звичайних лінощах, або, як трапилося з Вороновим, у духовній зраді самого себе, бо як іще інакше можна назвати його вчинок?

Рутковський не відповів Воронову. Та й що він міг відповісти: він-то знав, чого приїхав сюди, а якось виправдовуватися, аргументувати свої вчинки не бажав, усе одно будь-які слова його прозвучали б зараз фальшиво, а фальшивити не хотілося – він мав право хоча б на це.

Та й Воронов, як виявилося, не вимагав од нього відповіді. Сидів, спершись руками на спинку стільця, і говорив швидко, наче боявся, що його переб’ють, не дадуть вилити все, що лежало на душі:

– Мені вже не повернутися назад, і я шкодую, що вчинив так, картаю себе, і не тому, що відчуваю матеріальну скруту, мені просто важко, й ностальгія мучить мене. Я став творчим імпотентом, перестав відчувати слово, а що може бути страшнішим для письменника? Якщо кожного дня стикаєшся з чужими людьми, якщо бачиш чужі фізіономії, коли нема з ким серйозно погомоніти, пожартувати, посидіти мовчки, яке ж це життя?

Мартинець налив у склянку трохи віскі, подав Воронову, і той жадібно ковтнув. Облизав зашерхлі губи, похитав головою і сумно промовив:

– Бачите, єдина втіха в спиртному…

Мартинець не витримав, щоб не підколоти:

– Говорили ви, Олександре Миколайовичу, гарно й красиво, та що це за манера слов’янська: топтатися по собі й відчувати від цього втіху? А після цього спокійно випити чаю з тістечками. До того ж обов’язково із свіжими тістечками.

Воронов спохмурнів: сподівався, що його зрозуміють зовсім не так, пожаліють і виправдають.

– Ви надто раціоналістично мислите, юначе, – ображено процідив він.

– Звичайно, як я можу інакше? Та й ви зараз домовляєтесь про гонорар на нашій станції.

– Таке життя, – зітхнув Воронов.

– От я й кажу: всі ми полюбляємо красиві слова, а коли доходить до діла…

– Отже, – перебив його Рутковський, – що мені передати Кочмареві?

Воронов підвівся, трохи походив по кімнаті, удаючи, що роздумує. Нарешті відповів:

– Я дам вам оповідання, невеличке оповідання, недавно написане. І нехай хтось із ваших кореспондентів запише розмову зі мною. Передайте панові Кочмареві, що я роблю це з величезним задоволенням.

Ці його слова так не в’язалися з попередніми патетичними тирадами, що навіть Мартинець розгубився.

– Ого, – вигукнув він, – а ви знаєте, що робите!

– Так, знаю, – несподівано швидко погодився Воронов. – Було б нерозумно не скористатися з послуг вашої фірми. Тим більше, що вона непогано платить і має тенденції до зміцнення та розширення.

– Незважаючи на численні протести громадськості, – промимрив Мартинець.

– Поки існують різні розвідки, – махнув рукою Воронов, – і яструби в американському сенаті, вам ніщо не загрожує. Це правда, що радіостанції модернізуються й розширюватимуться?

– Ходять чутки, – ухильно відповів Рутковський.

– Чого ж так делікатно: чутки… – засміявся Мартинець. – Факти свідчать про інше: ми одержали гроші на нові потужні передавачі.

ДОКУМЕНТАЛЬНЕ ПІДТВЕРДЖЕННЯ

«Ці дві радіостанції ведуть передачі шістнадцятьма мовами на Радянський Союз і шістьма мовами – на Польщу, Болгарію, Угорщину, Румунію й Чехословаччину – з початку п’ятдесятих років… За вказівкою президента Картера від 22 березня минулого року дві радіостанції купують одинадцять нових передавачів, головним чипом для того, щоб парирувати глушіння. Кошти на чотири з цих передавачів були виділені в минулорічному бюджеті, й зараз вони будуються поблизу Мюнхена. Фінансування інших семи передавачів відкладено до нового року…»

(Газета «Нью-Йорк таймс» від 25 січня 1978 року).

– От бачите… – схвалив Воронов.

– Приємно? – запитав Мартинець.

– Письменник існує для того, щоб його читали, – відповів Воронов. – Чи передавали по радіо. Нам потрібна аудиторія, чи не так, пане Рутковський?

Максим підвівся. Воронов сп’янів, почав повторюватися й верзти нісенітницю, а нема нічого гіршого за п’яне базікання людини, особливо, коли вона вважає себе інтелектуалом, претендує на оригінальність думки й вимагає, щоб слухали тільки її.

Зрештою, все кінчається елементарним і банальним: «Ти мене поважаєш?» – може, висловленим не саме цими словами, та річ не в словах, головне – зміст однаковий.

Воронов зробив спробу затримати їх, однак не дуже наполягав, видно, Мартинець залив-таки йому добряче сала за шкуру.

– Ну й тип! – голосно вигукнув Іван, коли вони вийшли на вулицю.

– Подивись краще на себе… – не витримав Рутковський. – Обоє рябоє.

– Звичайно. – Мартинця важко було вивести з рівноваги. – Та я от де, – показав, – на долоні, а він, гад повзучий, слова красиві каже, а як до корита, то по вуха! Та ще й жвакає…

– Усі ми з одного корита, – заперечив Рутковський сумно. – І всі жвакаємо в міру своєї зіпсованості, чи не так? Як ти вважаєш?

– Сам сказав: у міру зіпсованості! – підхопив Мартинець. – А твій Воронов – розтлінний тип.

– Він такий же мій, як і твій, – рішуче відмежувався Рутковський.

Наступного дня Рутковського покликав до себе Кочмар.

– Що там сталося з Вороновим? – запитав.

– З Вороновим? – знизав плечима Максим. – Нещастя?

– Та ні, слава богу, все гаразд: трохи запив, але до вечора, сподіваюсь, протверезійте. Про що ви вчора з ним розмовляли?

– Я ж доповідав вам уранці, пане Романе, про літературу.

– А Мартинець?

– І він.

– Ви мені, шановний, – нараз розсердився Кочмар, – очі не замилюйте. Сам Мартинець казав сьогодні про якусь дискусію. А Воронов учора дзвонив Лодзенові й скаржився.

– Якщо Мартинець сам щось казав, чого ж ви, пане Романе, в мене питаєте?

– А того, що ви мусите інформувати мене про все.

Цього тільки бракувало Рутковському: стати Кочмаревим інформатором!

Він сухо й твердо відповів:

– Я знаю, пане Романе, що входить в коло моїх службових обов’язків, і не збираюсь робити більше. – Він міг собі дозволити таку відповідь – мав за спиною Лодзена й чхати хотів на Кочмара.

Але пан Роман у гніві втратив почуття реальності.

– А власне сумління? – мало не загорлав. – Що ви, шановний, думаєте про це?

– Ви мали можливість пересвідчитися, що я завжди обдумую свої вчинки.

– Але якого біса я мушу дізнаватися про безглузду дискусію з Вороновим від когось?

– Я не вбачаю в ній нічого безглуздого. Нормальна розмова.

– Але ж ви з Мартинцем загнали Воронова в глухий кут!

– Наша розмова була цілком приватною.

– Ви – працівник радіо «Свобода», і приватних розмов у вас не може бути.

Тепер Кочмар почав заганяти Рутковського в кут, Максим відчув це й відступив, однак відступив з гідністю.

– Є моменти, – спробував пояснити, – коли мають торжествувати об’єктивні істини. У нас була творча дискусія…

Кочмар вискочив з-за столу, різко відчинив двері.

– Покличте Мартинця, Кетхен, – наказав.

– Ставка віч-на-віч? – усміхнувся Рутковський.

– Називайте це, як хочете, але я не дозволю розводити у себе в редакції демократію!

– І все ж ми репрезентуємо вільний світ… – почав обережно Максим.

– Демагогія!.. Ми боремося з комунізмом, і кожний вияв симпатії до ворожої нам соціалістичної системи я розцінюю як зрадництво.

Тепер Максим відчув під собою твердий грунт.

Останні настанови керівництва станції орієнтували не на печерну ненависть до всього радянського, рекомендувалося бути гнучкішими, дещо навіть хвалити, підтримувати, але обов’язково наголошувати, що тут, на Заході, все краще.

Рутковський хотів нагадати про це Кочмареві, але двері розчинилися, й до кабінету зазирнув Мартинець.

– Викликали? – запитав.

Кочмар, що стояв посеред кабінету, мов надутий капшук, раптом наче випустив з себе повітря: втягнув черево, перехилився в бік Мартинця й мовив мало не улесливо:

– Заходьте, будь ласка, маємо з’ясувати кілька питань.

«Ого, – подумав Рутковський, – а цей Кочмар небезпечніший, ніж видається. Отак миттю перелицюватися!..»

Видно, Мартинець щойно з кимось жартував: весела усмішка ще не зійшла з його уст, він зайшов до кабінету, нарешті стер усмішку з обличчя й сказав:

– Слухаю вас, пане Кочмар. Хоча я догадуюсь, про що йдеться…

– Хлопчисько! – втратив самовладання Кочмар, і Мартинець негайно скористався з цього.

Навіть ваше високе службове становище, – в його тоні явно прозвучали знущальні нотки, – не дозволяє вам ганьбити і ображати простих смертних. Тим більше при свідках.

– Ми ще встигнемо розібратися з цим, – у тон йому відповів Кочмар. – До мене дійшли чутки, що ви вчора недостойно поводилися з письменником Вороновим.

– А чи не припускаєте ви, пане Романе, що Воронов недостойно поводився з нами?

– Це його діло. Як на мене, то я виставив би вас за двері.

– А Воронов почастував нас кавою.

– Ви хочете сказати?..

– Я нічого не хочу сказати. Я тільки констатую факт, пане Романе. До речі, навіщо ви користуєтесь чутками, покликали б мене й одразу б одержали свіжу й вірогідну інформацію.

– Ось я й хочу її одержати. Чого ви знущалися з Воронова?

– Ми поводилися дуже тактовно.

– Ви самі казали, що знущалися…

– І це вже встигли донести, – поскаржився Іван Рутковському. – От народ: не встигнеш подумати, а вже гикається. Так от, пане Романе, Воронов не та людина, з якою можна гратися в піжмурки, і ви це маєте розуміти краще, ніж ми.

– А в зв’язку з тим, що я справді розумію краще, ніж ви, мушу попередити: якби не згода Воронова дати нам інтерв’ю, ви мали б серйозний клопіт.

– Здається, ви погрожуєте нам, шефе?

– Я ніколи й нікому не погрожую, просто попереджаю. До речі, у вас два запізнення на роботу. Якщо буде третє…

– Звільните мене?

– Неодмінно.

– Сумніваюсь! – Мартинець явно розізлився й погано контролював себе. – Ви пошкодуєте…

– Докори сумління не дуже переслідуватимуть мене.

– Вони зовсім не переслідували б вас. Та не думайте, що тільки ви маєте досьє на кожного з нас.

Кочмар підскочив і замахав руками, тепер він скидався на задерикуватого півня, готового до бою.

– Що?.. Що ви цим хочете сказати?

– Дрібні шахрайства, до яких ви вдаєтеся з допомогою Катрі Кубійович.

Кочмар переступив з ноги на ногу, стиснувши кулаки. Здавалося, він зараз кинеться на Мартинця. Одначе стримався й лише показав рукою на дворі.

– Ідіть, – гримнув він, – ідіть геть, Мартинець, бо я не терплю шантажу!

Рутковський посунув слідом за Мартинцем, проте Кочмар зупинив його. Почекав, поки за Іваном зачиняться двері, мовив докірливо:

– Бачите, до чого призводять необачні рішення.

Рутковський розумів, що підтримувати Мартинця йому зараз небезпечно. З суто людської точки зору це було не дуже порядно, але ж, посварившись із Кочмарем, він міг поставити під удар усю справу.

До того ж, хто такий зрештою Мартинець? Сучий син, бабій, базікало, пройда, який зрадив Вітчизну заради красивого життя.

Відповів Кочмареві ухильно:

– Не можу до кінця погодитися з вашою думкою, шефе, хоч тепер розумію: нам не треба було лізти зі своїми запитаннями до Воронова.

– От! – підняв короткого, ніби обрубаного пальця Кочмар. – А що я вам весь час і втовкмачую! Нехай це буде вам наукою, пане Максиме. Сподіваюсь, ви зробите правильні висновки з нашої розмови.

– Уже зробив.

– Я завжди знав, що у вас є голова на плечах, пане Максиме. Не те, що в декого… – Махнув рукою, відпускаючи Рутковського.

Насувалася гроза, і Сопеляк, у якого був підвищений тиск, хапався за груди й скаржився, що помирає.

Обідали за одним столом: Рутковський, Сопеляк, Карплюк і Мартинець, з’їли салат, несмачний протертий суп і ласували великими, на всю тарілку, відбивними з підсмаженою картоплею й зеленим горошком.

Рутковський, зважаючи на Сопелякову хворобу, замовив лише три кухлі пива, пан Віктор тільки ледь скривився й нічого не сказав, але вигляд у нього став по-дитячому ображений, здавалося, він от-от запхинькає, і Мартинець не витримав і сказав:

– Недавно розмовляв я з одним лікарем. Гарний лікар, молодий і прогресивний, має добру клієнтуру… То він казав, що баварське пиво лікує мало не все. Дехто твердить, що воно шкідливе для нирок і тиску – не вірте, у пиві зовсім мало алкоголю, зате дуже багато стимулюючих речовин. Якщо не зловживати, то на здоров’я кожному.

– Невже? – зрадів Сопеляк. – Я завжди вважав: медицина не сказала ще останнього слова…

Рутковський приніс іще кухоль.

– Пийте, поки нема пані Валерії, – порадив, – бо вона, по-моєму, не в курсі сучасних медичних досягнень і може неправильно витлумачити це.

Червоний ніс-гудзик Сопеляка змокрів од щастя й масної відбивної, він мало не вмочував його у пивну піну, пиво стікало у нього по вусах на бороду, але Сопеляк не помічав нічого, припавши до кухля. Нарешті, одірвавшись од пива, підчепив виделкою великий шмат свинини, для чогось покрутив, розглядаючи, узяв у рот і почав жувати, дивлячись на всіх щасливими очима.

Швидко впоравшись із відбивною, Сопеляк чемно подякував і почимчикував з буфету.

– Побіг до пані Валерії, – повідомив Карплюк, хоч усі й без нього знали це. – Одержувати чергові цінні вказівки.

– Там цілковитий матріархат, – згодився Мартинець. – Ця стара карга добряче загнуздала його.

Карплюк висунув шию з коміра й запропонував:

– А чи не випити нам ще по кухлю, спека страшенна.

– Чому ні, вип’ємо, – підтримав пропозицію Мартинець, і Карплюк, зібравши порожні кухлі, попрямував до стойки.

На столі лежала тека, Карплюк, підводячись, зачепив її ліктем, і з теки випав папірець. Мартинець хотів покласти його назад, та, прочитавши рядок, зиркнув услід Карплюкові, наче хотів сказати щось, але затнувся і, кліпаючи очима, втупився в папірець. Читав, ворушачи губами, і обличчя в нього поступово витягалося й набирало здивованого виразу, він скидався на школяра, якого незаслужено шпетить учитель.

Прочитавши, Мартинець двома пальцями з відразою кинув папірець на стіл, вигукнув:

– Ні, ти прочитай, Максиме, ти тільки прочитай, що пише цей падлюка!

Рутковський швидко пробіг очима надруковані на машинці кілька абзаців. Карплюк інформував службу охорони станції про вчорашню розмову в їхній кімнаті, під час якої Мартинець нібито не вельми поштиво відгукнувся про керівництво РС.

Тобто на столі лежав донос, вульгарний донос, яким, власне, важко було б когось здивувати на станції. Але це був щасливий випадок, коли донощика спіймали на гарячому.

А сам донощик спокійно прямував від стойки з трьома кухлями пива, до кінця висунувши довгу шию з коміра й благодушно похитуючи головою.

Карплюк поставив кухлі, сів і лише тоді побачив папірець із своїм підписом. Простягнув руку, щоб схопити, але Мартинець накрив аркуш долонею.

– Будьте ласкаві пояснити свій вчинок! – просичав Іван загрозливо.

Карплюк втягнув шию в комір, він втягнув її зовсім, здавалося, тепер у нього по було шиї, наче голова лежала на комірі, маленька голова із зляканими кліпаючими очима.

– Донос! – підвищив голос Мартинець, і з-за сусідніх столиків стали цікаво позирати на них. – Ви написали донос, як вам не соромно!

– Який донос? – нарешті витиснув із себе Карплюк. – Просто запис нашої бесіди… На пам’ять, значить, я зовсім не хотів…

– І адресували цей запис службі охорони просто так, з цікавості?

– Звичайно, ви не повірите мені, я можу навіть попросити пробачення, але це справді якесь непорозуміння…

– Ні, – жорстко заперечив Мартинець, – тут усе зрозуміло, і донос є донос! – Він підняв над столом папірець, Карплюк зробив спробу вихопити його, та Мартинець відсмикнув руку й помахав папірцем, привертаючи загальну увагу. – Цей пан, – тицьнув він пальцем у Карплюка, – донощик, тож прошу обминати його десятою дорогою і оголосити йому бойкот. Ось доказ: ця кляуза написана щойно. Бачите, панове, підпис і дата, прочитати?

– Не треба, благаю вас, не треба!.. – На Карплюка шкода було дивитися: він посірів, очі його налилися слізьми. Якби Рутковський не знав про магнітофон, вмонтований у Карплюковий стіл, може, й поспівчував би – таким розчавленим і зовсім знищеним він був.

Мартинець пустив папірець по руках.

Читали, смакуючи подробиці, а Карплюк, так і не висунувши з коміра шию, задкуючи, залишив буфет. Після перерви він не з’явився на своєму робочому місці, а Мартинця викликав Кочмар.

Іван вийшов з кабінету шефа через кілька хвилин з гордовито піднесеною головою й сказав Катрі Кубійович так, щоб почули всі:

– Пробачався… Пробачався за те, що тримали цього пройду Карплюка. Його вже звільнено.

Щоправда, згодом з’ясувалося, що Карплюка не звільнили, а перевели, не бажаючи скандалу, до якоїсь філії станції, та все ж про інцидент у буфеті розмовляли ще довго і, ясна річ, найбільше обурювалися Карплюковим вчинком ті, хто постійно писав доноси.

Але що поробиш: не спійманий – не злодій!

Мартинець запропонував Рутковському відсвяткувати перемогу над «чорними силами реакції», як він велемовно охрестив Карплюка. Сама по собі пропозиція не була оригінальною: Мартинець, як правило, всі значні й незначні події відзначав у барах та ресторанах, і Рутковський іноді складав йому компанію, але сьогодні він мусив провести черговий сеанс копіювання карток, тому рішуче відмовився.

Розалінда трохи припізнилася, прийшла прибирати о пів на сьому; вона вже роззнайомилася з Рутковським, і, поки прибирала, вони базікали на різні теми. Колись Розалінда розповіла Максимові, що влаштуватися на роботу в Мюнхені навіть прибиральницею дуже важко, і вона потрапила на РС тільки завдяки тому, що її дядько давно служив тут вахтером.

Сьогодні Розалінда довго скаржилася Рутковському на чоловіка, котрий ніяк не може просунутися по роботі й приносить додому менше марок, ніж вона.

Жінка сіла біля Максимового столу, тримаючи в руках поролонову губку, й зовсім забула, що мусить прибирати ще дві кімнати. Правда, Рутковський тепер пристосувався до ритму роботи Розалінди: він діставав із сейфів потрібні матеріали до приходу прибиральниці й, коли вона переходила до кімнати Катрі Кубійович, починав знімати з них копії.

Ризику в цьому майже не було. Розалінда, закінчивши прибирати кабінет Кочмара, переходила до кімнат на протилежному боці коридора, в найгіршому випадку вона могла зазирнути до Максимової кімнати, щоб запитати щось, але це майже виключалося: яка німкеня дозволить собі зайвий раз потурбувати працюючу людину?

Виливши Максимові душу, Розалінда нарешті пішла до Катриної кімнати, у дверях вона зупинилася й зробила ввічливий кніксен, цей кніксен завжди розчулював Максима – Розалінді за тридцять, має двох дочок, а присідає, як дівча. Рутковський навіть уявляв собі картину: Розалінда тримає дочок за рученята й вони присідають утрьох, усі круглолиці, рожеві, з пухкими губами й ямочками на підборіддях…

– Бувайте, Розаліндо! – помахав він рукою й одразу забув про прибиральницю, заглибившись у роботу.

Максим умів миттєво відключатися від усього стороннього. Ще в Києві колеги дивувалися з цієї його здатності. У видавничій кімнаті їх сиділо четверо, не без того, щоб співробітники не погомоніли між собою, багатьом це заважало, а Максим, коли заглиблювався в рукопис, не чув нічого.

Копіювання документів не вимагало розумового напруження, це була здебільшого механічна робота, і Максим, звикнувши й пристосувавшись до неї, думав у цей час про щось зовсім інше.

Уявив, як повернеться до Києва. Коли це буде, може, через рік чи три, ніхто не знає, проте колись таки відбудеться, й він знову підніметься на Володимирську гірку й побачить дніпрову широчінь чи піде в травні до ботанічного саду. Так, до ботанічного саду треба ходити саме в травні, коли цвіте бузок.

Тут, на дніпрових схилах, найбільший у Європі бузковий сад, сотні дерев і кущів, десятки сортів, і, коли розцвітає все це бузкове буйство, либонь, не буває більшої в світі краси. Бузкові китиці – білі, червоні, лілові, сині – усіх кольорів і відтінків на тлі небесної блакиті, над золотими банями Видубецького монастиря, над дніпровим безмежжям, і здається, в людини виростають крила, й вона очищається духом…

А потім він пройде по Хрещатику від Бессарабки до площі Жовтневої революції, зайде до «акваріума», – в там така скляна кав’ярня, він запросить туди друзів, вони стоятимуть за довгим столом і базікатимуть про що хочуть…

Рутковський узяв з сейфа нову порцію документів. Подумав, що десь у кінці літа в нього відпустка. Можна поїхати до Австрії чи Італії… Але слід дочекатися повернення Юрія. Сенишини вирушають за кордон через кілька днів. Тижня Юркові вистачить, щоб виконати Лодзенове завдання, ну, найбільше двох тижнів, потім, якщо Сенишинів вояж завершиться успішно, Лакута передасть списки Лодзенові, треба, щоб вони пройшли через Максимові руки, це – умова гри, інакше й розпочинати її не було сенсу.