Текст книги "Гіркий дим. Міст"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

Але ж вродливе бісеня, он сидить на маленькому стільчику біля вогнища в квітчастому купальнику, перевертає на сковорідці рибу й позирає на Максима лукаво, наче нічого й не сталося, наче й не було чотири години тому розмови з Кульгавим Дияволом, під час якої вона зрадила Рутковського.

Стефанія немов прочитала Максимові думки, зиркнула скоса й усміхнулася; хіба може так ніжно посміхатися жінка, яка щойно зрадила?

Потім вони сиділи і їли рибу, пили вино, Стефа чаркувалася з Максимом і зазирала йому в очі якось здивовано, наче вперше бачила.

Рутковський розумів – Стефа виважувала, що їй важливіше і, певно, дійшла висновку: одне одному не завадить, де оті ефемерні оунівські скарби, може, все вже пішло за вітром, адже ж люди, яким довірили їх, також не дурні – шукай десь в Аргентіні чи Австралії хоч сто років!

А Максим сидить поруч, і нікуди від цього не дінешся, вона сама обрала його, вже звикла до нього, навіть трохи кохає…

Після обіду Максим викупався в холодній воді й запропонував одразу повертатися до міста.

Стефанія здивувалась, адже нікуди не поспішали, але Рутковський послався на невідкладні справи, про які буцімто забув. Він одвіз Луцьку й зателефонував Лодзенові додому.

Полковник не прийшов у захоплення від Максимового дзвінка, він збирався до ігорного дому в Бад-Візе, до того ж які можуть буті нагальні справи в суботу? Рутковський не відступав, і Лодзен нарешті згодився прийняти його. Він зустрів Максима холодно й непривітно, але, дізнавшись про причину відвідин, захвилювався й сам.

– Кажете, дружини Лакути сьогодні нема вдома, й вона повернеться тільки завтра? – перепитав.

– Так, і Луцька збирається відвідати її вранці.

– Як ви дізналися про це все?

– У мене ключ від квартири Стефанії, я зайшов до передпокою і почув розмову. Вони так захопилися, що не звернули уваги на клацання замка.

Полковник подумав трохи і, наказавши Максимові зачекати, вийшов з вітальні. Хвилин за п’ять чи трохи більше він повернувся видимо задоволений.

– Зараз ви поїдете додому, – наказав Максимові, – десь через годину чи півтори по вас заскочать працівники з нашої служби охорони. Вони – майстри своєї справи і відімкнуть будь-який замок. Поїдете з ними, хлопці не знають української, та й взагалі можуть не розібратися в паперах Лакути. Зате спеціалісти по обшуках. Словом, командуйте ними, як хочете. А список дістаньте. Це і у ваших інтересах, – додав він багатозначно.

Задоволений, що так швидко вирішив цю справу, полковник поїхав до Бад-Візе, а Рутковський подався додому.

Працівники служби охорони не примусили довго чекати на себе. Були вони чимось схожі один на одного, мабуть, служба накладає відбиток і на людську зовнішність – два кремезних молодики, коротко підстрижені, товстопикі, самовпевнені. Вони посадили Рутковського на заднє сидіння потужного «форда», спроможного наздогнати будь-яку машину, їхали мовчки, наче підкреслювали свою зверхність і виключеність.

Максим теж мовчав, і вони доїхали до будинку Лакути, перекинувшись словом чи двома, не більше… Зрештою, це влаштовувало Рутковського, бо про що розмовлятимеш з такими громилами?

Як і казав Лодзен, молодики були знавцями своєї справи. Два замки на дверях квартири Лакути клацнули майже одночасно, один з агентів нечутно ковзнув усередину, Максим хотів був рушити за ним, проте другий затримав його й пропустив лише після того, як перший визирнув з передпокою й подав знак, що можна заходити.

Квартира Лакути була брудною й погано вмебльованою. Складалася вона з двох кімнат, одна правила за спальню – в ній стояло широке незастелене ліжко, шафа з одягом та білизною й старе пошарпане трюмо. Друга кімната слугувала кабінетом і вітальнею водночас: письмовий стіл з розкиданими паперами приткнувся до серванта, а далі півстіни займали стелажі з книжками, теками, списаними від руки й на машинці паперами.

Максим підійшов до стелажа й став перебирати папери, але його не зовсім ввічливо попросили не лізти не в своє діло, мовляв, нехай пан Рутковський сідає в крісло й нічого по робить, принаймні спочатку, поки воші зорієнтуються.

Орієнтуватися агентам довелося недовго: швидко обдивилися вітальню-кабінет і витягнули з правої тумби письмового столу невеличкий залізний ящик-сейф.

Максим подумав, що на місці Лакути зберігав би список бандерівських резидентів десь у книжці або серед другорядних паперів, шукай тоді цілу ніч… Однак пан Зіновій, виявилося, мислив примітивніше. Люди Лодзена пововтузилися з сейфом лише кілька хвилин. Перебравши його вміст, залишили гроші, обручку й золотий годинник, а Максимові дали бумажник і перев’язану шпагатом паку листів та якихось паперів. Рутковський заходився коло них, а молодики почали обдивлятися шухляди письмового столу. Нараз один з них прислухався й нечутними кроками метнувся до передпокою. Рутковський подивився йому вслід без особливого інтересу, бо його увагу привернув клаптик пожовклого газетного паперу в бумажнику. Такий самий папір він уже тримав у руках, і тоді на ньому були надруковані списки інформаторів. Розгорнув і справді побачив сім прізвищ. Поклав на коліна, вдаючи, що розбирає інші папери; насправді читав і перечитував список, запам’ятовуючи прізвища й координати бандерівських резидентів. Міг би непомітно заховати його і потім переправити до Центру, але, ще їдучи сюди, вирішив: цього не варто робити, слід прислужитися Лодзенові й зміцнити свої позиції на РС. Треба було врахувати й такий факт: Луцька, не знайшовши списку і в той чи інший спосіб дізнавшись про перебування Максима на квартирі Лакути, обов’язково запідозрить його, може запідозрити й Лодзен, тож навіщо підставляти свою голову? Нехай полковник тішиться думкою, що роздобув списки цінних агентів, нехай сподівається на гроші й коштовності, через кілька днів Центр знатиме прізвища резидентів і вже подбає про те, щоб знешкодити їх…

Рутковський ще раз уважно перечитав прізвища й помахав папірцем, підкликаючи агента.

– Ось, – мовив він урочисто, – ось цей список! Я знайшов його.

В цю мить до кімнати зазирнув другий молодик.

– Тривога, – махнув він рукою. – Повернулася стара карга й треба ушиватися.

– Хто повернувся? – не збагнув Рутковський.

Замість відповіді перший агент схопив ящик-сейф, швидко поклав назад бумажник і папери, перев’язавши їх мотузком. Другий агент засунув шухляди письмового столу, забрав у Рутковського папірець із списком, підштовхнув до передпокою.

– Швидше! – наказав.

Перший тихо відчинив вхідні двері, визирнув. Зробив знак, що можна йти, і потягнув за собою Максима. Той нарешті збагнув, що додому повернулася дружина Лакути, мабуть, вона намагалася відімкнути двері, не зуміла й пішла по допомогу.

Вони спустилися на перший поверх і вийшли з парадного, мало не наштовхнувшись на жінку, яку супроводжував літній чоловік у картатій сорочці з короткими рукавами.

Жінка подивилася на них уважно, але не зупинилась, один з агентів чемно поступився їй дорогою і впевнено попростував до машини. Максим з другим агентом почекали, поки він піджене «форд», і сіли в автомобіль.

– Чудово… – пробурмотів перший агент. – Я не думав, що ми так швидко впораємось.

Рутковський простягнув руку.

– Дайте сюди список, – попросив він.

– Навіщо він тобі? – В голосі агента було невдоволення.

– Хочу ще раз пересвідчитися, чи справді той.

Агент подав папірця. Максим увімкнув світло і, не поспішаючи, прочитав ще раз список.

– Ну? – нетерпляче запитав агент.

– Порядок, – засміявся Рутковський і віддав папірець. – Нема ніякого сумніву.

Тепер Максим був певен, що точно запам’ятав прізвища й координати резидентів, та про всяк випадок заплющив очі, відкинувся на спинку сидіння й ще раз повторив у пам’яті прочитане.

Ще раз і ще…

– Доброго ранку, пані Мирославо. – Луцька пошукала, де поставити мокру парасольку, і приткнула її між вішалкою й пилососом. – Погода зовсім зіпсувалася. Як доїхали?

– А я повернулася ще вчора ввечері. Слава богу, бо довелося б добиратися під зливою. Проходьте, панно Стефо, у мене ще не прибрано, не звертайте уваги. Снідали?

– Не турбуйтеся, пані Мирославо, я у справах.

– До такої старої, як я, без справ уже не заходять. Я почастую вас кавою, не відмовляйтеся, голубонько, кращої кави не вип’єте ніде, і навіть покійний пан Зіновій визнавав це. Хоч який вередливий був, а мою каву полюбляв, царство йому небесне.

Стефанія пройшла до вітальні, огледілася.

– Каву потім, – мовила, – а зараз давайте поговоримо.

– Сідайте, дорогенька. – Пані Мирослава присунула гості стільця, сама примостилася на дивані. – Слухаю вас.

– Я за дорученням організації, – одразу поставила крапку над «і» Луцька. – У пана Зіновія був один документ, який належить організації. І ми мусимо знайти його.

– Ну, моя люба, – скривилася пані Лакута, – тепер тут усе належить мені, і я б не хотіла, щоб чужі люди своїми руками…

– І ви вважаєте мене чужою? – образилася Стефанія.

– Яка ж ти мені родичка?

– Я прошу дозволити передивитися папери пана Зіновія.

– А коли я не захочу?

– Я ж сказала: тут зберігається важливий документ організації…

– А йдіть ви під три чорти з усіма вашими організаціями!

– Не забувайтеся, пані Мирославо.

– А хто вбив Зіновія? Бандити з ваших…

– Ми знайдемо їх і покараємо, бо вони справді бандити.

– Інші не ліпші.

– Я б не радила вам, пані Мирославо, говорити зі мною в такому тоні.

– А це вже моє діло.

– А якщо ваше, то пригадайте, що пан Зіновій був причетний до секретів організації. І мушу вам нагадати…

– Не лякай!

– А я не лякаю, просто попереджаю.

Видно, пані Лакута й сама зрозуміла, що зайшла далеко, бо мовила примирливо:

– Ну добре, що тобі треба?

– Я ж сказала, у пана Зіновія зберігався один документ, точніше список…

– У нього тут цього мотлоху…

– Я пошукаю.

– Шукай, люба, тільки навряд щось знайдеш.

Луцька підійшла до стелажа, зняла кілька книжок, почала гортати.

Пані Мирослава забрала у неї книжку, взяла за корінець, потрусила.

– Роби отак, мила, бо тиждень шукатимеш.

Не чекаючи відповіді, пані Мирослава попрямувала до кухні. За кілька хвилин вона принесла кавник і печиво, несхвально подивилася на Стефанію й запросила до кави.

Сівши за журнальний столик, Луцька присунула до себе чашечку й запитала:

– Може, допоможете нам, пані Мирославо? Організація не забуде вас.

– А-а, – махнула рукою, – обіцянка – цяцянка, он Зіновію теж усе обіцяли, а що? Пшик, чистий пшик, і мені доведеться зараз десь влаштовуватись…

Луцька поставила чашку, взяла пані Лакуту за руку, міцно стиснула.

– Я не жартую, – мовила вона, не зводячи з неї погляду. – Мені важко назвати якусь суму, та коли пощастить, ви одержите від п’яти до десяти тисяч марок.

– А коли ні?..

Луцька розвела руками. Пані Мирослава трохи подумала й згодилась:

– Добре, моя мила. По-моєму, Зіновій тримав найважливіші документи отут, у сейфі. – Вона витягнула залізний ящик з-під письмового столу, дістала із сумки ключ, відімкнула. Показала бумажник і перев’язані мотузком папери. Взяла папери, дивлячись на них трохи розгублено. Нарешті сказала нерішуче: – Я зв’язувала їх не так… На тому тижні складала папери й зв’язала їх навхрест. А тепер їх перев’язано один раз.

Стефанія схопила паку, нервово зірвала мотузку, почала перебирати папери. Пальці ледь тремтіли, розгортаючи складені аркуші. Перебравши, запитала:

– Хто, крім вас, мав доступ до сейфа?

– Ключ один, і я завжди ношу його в сумці.

– Ви точно пам’ятаєте, що перев’язали паку навхрест?

– На склероз іще не хворію… Стривай… – Пані Мирослава почала швидко висовувати шухляди письмового столу. – Дивись, і в столі нишпорили… Тут, бачиш, у мене порядок був, лежали зошити, а згори конверти, я сама поклала купкою, а тепер розкидані.

– Виходить, за вашої відсутності хтось побував у квартирі?

Пані Лакута закліпала очима.

– Як же це?..

– Ви нікому не лишали ключі?

– Ні, люба, нікому. Тепер такі люди пішли, й не помітиш, як пограбують!

– А ключі пана Зіновія?

– Тут, у шухляді… – Пані Лакута витягнула з письмового столу два ключі на ланцюжку. – Ось вони, від мешкання. Замки в нас з секретом, навіть я вчора відразу не змогла відімкнути. По слюсаря ходила.

Луцька насторожилася.

– По якого слюсаря?

– Звичайного слюсаря. Вчора приїхала пізно, по одинадцятій, хочу відімкнути двері, а горішній замок не працює, заїло. Довелося йти по слюсаря.

– І він відімкнув?

– Так.

– Одразу?

– Розумієш, моя мила, чоловіки до цієї техніки краще прилаштовані.

Луцька трохи подумала й запитала:

– Коли поверталися із слюсарем, нікого не зустріли? Може, хтось виходив з парадного? Чи на сходах?

– Яке це має значення?

– Має, пані Мирославо, має.

– Ну, виходили якісь…

– Скільки їх було?

– Здається, троє.

– А точніше?

– Троє. Я ще подумала, у когось із сусідів гостювали, бо раніше їх не бачила.

Луцька покопирсалася в сумочці, витягнула фотографію Рутковського.

– Цей був серед них?

Пані Лакута придивилася, тримаючи його у витягнутих руках. Відповіла:

– Файний хлоп і, здається, був.

– Здається чи точно?

– Був. Я ще запам’ятала: у сірому костюмі.

– Але ж ви поверталися вночі, темно…

– А в нас перед під’їздом ліхтар. Біля самих дверей.

Луцька заховала фотографію. Обличчя в неї витягнулося, й очі потемнішали.

Виходить, до неї тут побували троє, і один з них – Максим. Певно, люди Лодзена, і вони випередили її. Також шукали список резидентів, мабуть, знайшли, пані Лакута сполохала їх, й вони у поспіху не встигли навести порядок.

Але звідки дізналися про список? Зрештою могли й не знайти його. Може, він лежить собі в якійсь теці чи книзі…

Луцька заходилася шукати далі. Перевіряла кожну книжку, кожну теку, догадуючись, що це марна праця, та мусила довести її до кінця, хоча б для того, щоб заспокоїти сумління.

Надвечір, перетрусивши останню книжку, Стефанія зателефонувала Щупакові. Призначила зустріч у маленькому ресторанчику неподалік від вулиці, де жив Лакута. Пан Модест, вислухавши Луцьку, посірів. Гнівно стукнув палицею об підлогу й виніс категоричний присуд:

– Твій любчик, і більше ніхто!

– Ви, пане Модесте, казали: про цей список знають лише троє – Лебідь, ви і я…

– Знали до вчорашнього дня.

– Ми розмовляли наодинці.

– Може, проговорилася цьому хлопчиськові?

– Ні.

– І я нікому не казав. Та факт лишається фактом: після нашої розмови троє приходять до мешкання Лакути. Двоє з Рутковським. Люди досвідчені, бо легко відмикають замки на дверях і навіть сейф. Хто вони?

– Я думаю: Лодзенові підлеглі.

– Авжеж, і їх привів твій Рутковський. Очевидно, підслухав нашу розмову…

– Виходить, так.

– Коли список у Лодзена, нам до нього не дотягнутися.

– Так, важко.

– Ну, хлопчик твій, ну, пройда!.. – нараз вибухнув люттю Щупак. – Йому це не минеться!

– Ми умовлялися провести вчорашній вечір разом, але він послався на справи…

– І обвів тебе навколо пальця.

Луцька зсунула брови.

– Отак підступно… – Губи в неї скривилися. – Ніхто ще так не ошукував мене!

Щупак постукав ціпком об підлогу.

– Облишмо емоції, – мовив нараз зовсім спокійно, – і давай тверезо поміркуємо. Припустимо, Рутковський справді якось довідався про пашу розмову…

– Він знав, що ви приїдете до мене. Чув нашу з вами телефонну балачку.

– Е-е, дитино! – вигукнув Щупак. – Так би й казала. Сучасна техніка…

– Так, так… І не поїхав по вудки, ремонтував машину, поки ми з вами домовлялися.

– Лодзенів шпигун! – рубонув долонею повітря Щупак. – Вони випередили нас, і тепер лишається єдиний вихід: ти мусиш побалакати із своїм хлопчиком. Запропонуй йому частку.

– Так, – погодилася Луцька, – і я спробую зараз… – зиркнула на годинник. – Сьогодні неділя, і якщо Максим не поїхав кудись…

– Зателефонуй.

Рутковський, почувши схвильований Стефин голос, одразу запропонував:

– Приїжджай до мене.

Міг не дуже хвилюватися: список бандерівських резидентів уже лежав у тайнику, і Олег мав забрати його нинішнього вечора.

Зустрівшись з Максимом, Стефанія вирішила не церемонитися.

– Ти був учора ввечері на квартирі Лакути? – запитала вона прямо.

Рутковський трохи розгубився. Звідки в Луцької така інформація, і що це може означати?

– Починаєш стежити за мною? – жартівливо запитав він, щоб мати хоч кілька секунд фори. Виходить, Стефанія знає про вчорашній обшук помешкання Лакути. Вона була там сьогодні й не знайшла список.

Але звідки їй відомо про вчорашній візит? Важко відповісти на це, однак заперечувати, мабуть, не слід: все можна звалити на Лодзена.

– Я не жартую, й мені треба знати, був ти у Лакути чи ні? – повторила Стефанія.

– Припустімо, був. – Максим узяв дівчину за руку, але вона відсмикнула її. – Ти не хвилюйся, Стефо, сідай. Взагалі я не маю права відповідати на твої запитання, бо відвідини квартири Лакути – службова таємниця. Але тобі признаюсь: був.

– Що ви шукали там?

– Ось на це запитання…

– Я допоможу тобі: аркуш із списком?

– Ну, якщо ти так поінформована…

– Ти підслухав мою розмову із Щупаком, і я тобі цього не пробачу!

– Я не маю права обговорювати з тобою цю проблему й дуже прошу…

– Ви знайшли список?

– По-моєму, ні.

– Не бреши.

– Мені неприємно вести розмову в такому тоні.

– Думаєш, мені приємно?

– То припинімо.

– Мені потрібен список.

– Стефо, я не розумію…

– Усе ти розумієш. Відповідай, ви знайшли список?

– Не знаю.

– Отже, знайшли. Де він?

– Ти ставиш мене в незручне становище.

– У Лодзена?

– Припустімо.

– Ти бачив його?

– Якщо навіть бачив, яке це має значення?

– От що, Максиме, – сказала Луцька загрозливо, – я не хотіла цього робити, але мушу. У тебе коротка пам’ять, ти забув невеличку подорож за місто на «мерседесі».

– Чого ж, я все добре пам’ятаю. І дякую за організацію приємної прогулянки.

– Вона може повторитися. Тільки тоді все обійшлося легко!..

– Погрожуєш?

– Нагадую.

– А я вважав тебе інакшою…

– Максиме, невже ти такий дурний? Нам, розумієш, нам з тобою потрібен той список!

– Якби ти сказала мені раніше…

– Ти знаєш, чого він вартий?

– Полковник Лодзен не ділиться з підлеглими своїми таємницями. – Максимові хотілося, щоб Луцька впевнилася: все пішло не від нього, а від Лодзена.

Мабуть, Стефанія трохи засумнівалася, бо сказала схвильовано:

– За той список заплатять стільки, що нам вистачить до кінця життя.

– Невже він стільки коштує? – удавано здивувався Рутковський.

Луцька уважно подивилася на Максима: може, й справді він не чув їхньої розмови із Щупаком і Лодзен з інших джерел дізнався про список Лакути?

А якщо Лебідь поінформував ЦРУ? Певно, ні, бо хто ж сам відмовиться від грошей? А Лебідь не міг не знати: якщо американська розвідка вийде на коштовності, вважай, що прилипло до рук, і до яких рук – не вирвеш!

Стефанія вирішила не критися перед Рутковським: коли він підслухав їхню розмову, все одно знає про коштовності, коли ні – може запалитися перспективою збагачення й дістати копію списку.

– Ви передали Лодзенові список людей, у яких зберігаються коштовності наших куренів, – сказала, пильно дивлячись на Рутковського.

– Невже?

– А якщо ти зможеш дістати копію, ми випередимо полковника.

Максим махнув рукою.

– Як же я її дістану? У Лодзена такий сейф і охорона… Все одно, що пограбувати банк.

– Ти мусиш це зробити.

– Я ж не божевільний.

– Граєш з вогнем.

– Знову погрожуєш?

– Ти не знаєш Щупака. Чув, як його називають? Кульгавий Диявол!

– Ну й що?

– Вважай, що ти сам собі підписав смертний вирок.

– І ти з ним згодна?

Луцька підвелася нервово.

– Від мене залежить мало.

– Але ж наші стосунки…

– Так, наші стосунки! – Луцька ступила крок до Максима, підвела на нього сині очі, і в Рутковського на якусь невловиму мить майнула думка, що вся ця розмова примарилася йому.

Але як вона сказала тоді Щупакові: «Все, що стосується Максима, я вирішуватиму сама…»

А зараз тільки прикривається Щупаковим іменем.

– Ти вважаєш мене винним? – запитав Максим.

– Розберемося…

Стефанія пішла не озираючись, не озирнулась і в дверях, хоч Максим хотів цього: сподівався прочитати в її очах присуд собі. А втім, не тішив себе надіями: від Кульгавого Диявола годі чекати добра.

Рутковський зайшов до полковника. Лодзен вислухав його ввічливо й серйозно, і Максим подумав, що, певно, його місія увінчалась успіхом і полковник закличе бандерівців до порядку, проте Лодзен, привітно усміхнувшися, сказав:

– Усе це дурниці. – Він помахав рукою й додав більш категорично: – Пусті погрози, не звертайте уваги.

– Ви ж знаєте їхню службу безпеки й Щупака, – не здався Максим. – І в мене вже є сумний досвід…

– Що було, те загуло, – недбало мовив Лодзен. – Я б на вашому місці не був таким помисливим.

– Вони готові на все, аби тільки мати список резидентів.

– Ні, – заперечив полковник, – Щупак – розумна людина й мусить збагнути: якщо список у наших руках, його карту бито. Тож не хвилюйтеся й працюйте спокійно. Щупак не насмілиться піти проти нас.

Розмова не задовольнила Рутковського. Звичайно, Щупак не насмілиться на відкритий бунт проти розвідки, Лодзен у такому випадку швидко скрутить йому в’язи. Але ж він, Максим Рутковський, лише працівник РС, Щупак це знає, а запевнення Лодзена розпливчасті й непереконливі.

Помізкувавши трохи над ситуацією, Максим вирішив, що має насамперед порадитися з Олегом і подумати про свою безпеку. Для цього він мусив мати розв’язані руки, суворий регламент роботи на РС сковував його. Перше, що він зробив, це пішов до Кочмара й попросив тижневу відпустку.

– Навіщо вам, пане Максиме? – щиро здивувався той. – Через місяць ви йдете в оплачувану…

Рутковський догадувався, що Кочмареві відомо про його зустрічі з Лодзеном. Пан Роман останнім часом ставився до нього, як до рівного, й навіть пригостив колись у буфеті чаркою – жест, зовсім не притаманний шефові. Тому Максим і відбувся туманним поясненням: мовляв, має деякі справи особистого характеру, він говорив уже з полковником, і той порадив звернутися безпосередньо до пана Романа. З іншим Кочмар і не розмовляв би, одразу вигнав би з кабінету, але псувати стосунки з Рутковським не хотів і дозволив йому відпустку.

Максим подзвонив з телефонної будки Олегові, умовився про зустріч і поїхав за місто. На сімдесят другому кілометрі звернув з шосе, тут починався сосняк, грибне місце.

Рутковський сів на килимку, щоб не прогавити Олега. Лісовим путівцем, поблизу якого він зупинився, за весь час проїхали два чи три автомобілі; вони з Олегом обрали місце пустельне, де їх ніхто не міг побачити.

Десь неподалік хтось палив вогнище – в лісі пахло димом. Рутковський чомусь згадав, як розкладали вони вогнища, коли ходили по гриби десь за Броварами чи Конча-Заспою, смажили шашлики, пили пиво. Певно, ліси під Києвом густіші і не такі витолочені, як тут, дихається там вільніше, а дим від вогнищ не такий задушливий. Поворушився, справді чомусь стало важко дихати, наче дим заповнив усе навкруги – ядучий і гіркий.

Білий «пежо» запізнився всього на кілька хвилин. Проїхав не зупиняючись і звернув до молодого лісу, Максим почекав ще п’ять хвилин і, впевнившись, що за Олеговою машиною ніхто не стежить, двічі коротко натиснув на клаксон. Олег не поспішав, Рутковський уже збирався був повторити сигнал, коли почув шарудіння в посадці ліворуч, зовсім не там, звідки чекав Олега.

У лісі було парко, Олег спітнів, він із задоволенням випив півпляшки мінеральної води й ліг на килимку поруч з Рутковський. Лежав горілиць, дивився в небо, слухав шум сосен і, здається, зовсім не чув Максимової оповіді. Проте, вислухавши, сів, обійнявши коліна руками, подумав трохи й мовив зовсім не те, чого чекав од нього Рутковський:

– Погані справи, не подобається все це мені.

– Ти не перебільшуєш?

– Цей Щупак – просто бандит, і логіка у нього бандитська. Важко щось передбачити.

– Ти ж чув: мого долю збирається вирішувати Стефанія…

– Один дідько.

– Ну, в нас же якісь стосунки…

– Луцька переступить через усе. Якщо ти їй не потрібен.

– По-моєму, вона на щось сподівається.

– Це по-твоєму, а тут треба діяти напевно.

– Знати б як…

– Тоді зробимо ось що: завтра ти виїдеш за кордон. Я поінформую Центр, почекаємо, що там вирішать. Можливо, твоя місія на цьому закінчена.

– Чому?

– Лодзен від тебе відмовився. Розумієш, відмовився з легким серцем і буде радий, коли з тобою щось станеться. Зникає зайвий свідок. Тобі відомо, що він поклав до кишені понад десять тисяч за списки, а головне, ти знаєш про бандерівські скарби. Навіщо йому такий поінформований підлеглий?

– Твоя правда, – погодився Максим.

– Це ще не кінець. Припустімо, все обійдеться, Щупак і Луцька змиряться з поразкою й не чіпатимуть тебе. Мине місяць, два, найбільше три, і Лодзену стане відомо, що його сподівання марні: гру із списками програно. А вони побували в твоїх руках…

– Я думав про це, – кивнув Рутковський. – Полковник шукатиме винних, і я стану першим.

– А коли ти так добре все розумієш, збирай речі і тікай з Мюнхена. Завтра чи післязавтра маєш бути за кордоном. Ось тобі адреса пансіонату. Я знайду тебе.

Рутковський із злістю зламав соснову гілочку.

– Прикро, – сказав він. – Прикро кидати тут усе. Така гарна робота, сидіти б і сидіти.

– Угу, – кивнув Олег, – це правда, і, може, в Центрі щось придумають. Але ж ти й так зробив багато. Секретні документи «Свободи», вони знаєш скільки важать? А списки Лакути?

– У мене таке відчуття, ніби я тільки почав. Як на першому курсі інституту.

– Ну, бувай, – підвівся Олег. – У мене ще справи… А ти сьогодні не ночуй вдома. Завтра вранці збери речі і їдь. Відпочивай, поки тебе не знайдуть.

Він зник у сосняку, наче розчинився в ньому, й хвилин через десять білий «пежо», перевалюючись на вибоїнах лісового путівця, майнув за деревами.

До Мюнхена Рутковський повернувся, коли вже смерклося. Хотів переночувати в готелі, але роздумав і поїхав до Сенишиних. Юрія знову нема вдома, а Іванна завжди рада йому, їй також сумно, і вони разом якось перебудуть цей вечір. Подивляться телевізор або підуть у кіно.

Про всяк випадок Рутковський поставив свого «фіата» на сусідній вулиці, навряд щоб Кульгавий Диявол вистежував його, проте береженого й бог береже.

Іванна справді зраділа Максимові, заклопоталася з вечерею, заварила духмяний чай. Вона одразу зрозуміла, що в Максима неспокійно на душі, але ні про що не розпитувала.

Після вечері Максим, пославшись на втому, пішов спати. Заснув напрочуд швидко й спав міцно, без сновидінь. Прокинувся, коли сонце вже зазирало до кімнати, певно, миготливі сонячні зайчики й розбудили його. Швидко одягнувшись, збіг униз, до Іванна вже смажила яєчню. Вона розбила мало не десяток яєць, Рутковський здивувався, навіщо аж стільки, й Іванна пояснила, що дзвонила Стефанія, вона недавно виїхала з дому й зараз буде тут, снідатимуть утрьох.

Побачення з Луцькою не входило в Максимові плани, але, зрештою, він не мав нічого проти зустрічі.

Стефанія приїхала на таксі, вона була в темній кофтині й спортивних штанях, наче збиралася в подорож. Подивилася на Рутковського, ніби щось знала, і, виявилось, таки знала, бо сказала без будь-якої підготовки:

– Вчора я дзвонила Катрі Кубійович, і вона повідомила, що ти взяв тижневу відпустку. Кудись збираєшся?

– Та ні, просто втомився.

– Воно й видно… – В голосі Луцької прозвучала іронія.

Вести розмову в такому ключі Максимові не хотілося, він нічого не відповів, слава богу, Іванна покликала снідати.

За сніданком вони майже не розмовляли. Максим кілька разів ловив на собі Стефині погляди: виходить, учора вона розшукувала його не тільки на роботі, сподівалася, що з’явиться хоча б пізно ввечері додому, мабуть, дзвонила кілька разів і тільки вранці на всяк випадок зателефонувала Іванні.

Іванна пішла на кухню по каву, і Стефанія запитала:

– Що ти сьогодні робиш?

Максим знизав плечима. Луцька зрозуміла це по-своєму й запропонувала:

– Поїдьмо до нашого струмка.

Вона не попросила, а мало не наказала. Рутковський першої миті хотів відмовитись, але, подумавши, погодився, щоправда, застеріг:

– У мене тільки півдня вільні.

– Ти ж у відпустці.

– Все одно, справи.

– Ну, хоч півдня. Їдьмо. – Вона підвелася, навіть не дочекавшись кави, така вже в неї була вдача, імпульсивна, запальна; але Іванна саме принесла кавник і відмовлятись було незручно.

Максим пив не поспішаючи і думав: чого Луцькій захотілося поїхати до струмка? Натура вона не сентиментальна й навряд чи в неї виникло бажання сидіти на березі, слухати плюскіт води, збирати польові квіти або просто лежати горілиць, милуючись хмарами. Отже, виникла якась справа, і Стефа має розмову до нього.

Рутковський запропонував Стефанії сісти за кермо, але вона відмовилася. Це трохи здивувало Максима: Луцька вміла й любила водити машину й дужо добре розбиралася в перевагах нового «фіата» перед старим «фольксвагеном». Зрештою Максим пояснив це тим, що Стефа була трохи збуджена й не хотіла ризикувати.

Їхали містом мовчки, курили й мовчали, Максим скоса поглядав на дівчину.

Луцька трохи відкинула сидіння й напівлежала, торкаючись щокою підголовника, відвернулася од Максима, може, боялася поглядом чи необережним рухом виказати себе, а може, просто втомилася й відпочивала.

З міської колотнечі вибралися нарешті на шосе, не автобан з його великими швидкостями й суворими автомобільними законами, а на старе шосе, колись воно було класною магістраллю, тепер другорядне, й рух на ньому був відповідно менший і повільніший.

«Фіат» легко набрав дев’яносто кілометрів, проте й це не сподобалося Стефанії – повернулася і, певно, хотіла зауважити Максимові, але так нічого й не сказала. У мовчанці вони й доїхали до струмка.

Рутковський поставив машину на галявинці під великим осокором, звідси до річечки вела звивиста стежка, в’юнилася поміж кущами ожини й дикої малини, і Стефанія полюбляла, обдираючи руки, залазити у саму гущавину і ласувати дрібними, але дивовижно смачними ягодами. Вона вистрибнула з машини й побігла не озираючись до води, туди, де вони розкладали вогнище і смажили форель, коли рибальське щастя всміхалося Максимові.

Рутковський замкнув машину і побіг за Стефою; вона стояла й дивилася, як він спускається стежкою, і в її очах Максим побачив чи то докір, чи виклик. Він зупинився поруч, Стефанія схопила його за руку й потягла стежиною вздовж ручая; вище за течією вони колись надибали великі валуни, відшліфовані водою під час дощів, тоді ручай ставав стрімкою гірською річкою, виходив з берегів, вивертав з корінням дерева й ніс із собою мул і каміння. Біля валунів завжди добре ловилася форель; можна було й просто посидіти на холодному камінні, дивлячись на невпинний плин води.

Стефанія опустилася на валун, запитала:

– Навіщо ти взяв відпустку?

– Я ж казав, справи…

– Кудись їдеш?

– Можливо.

– Куди, якщо не таємниця?

Рутковський розвів руками.

– Ще сам не знаю.

– І до цього спричинилися списки Лакути?