Текст книги "Гіркий дим. Міст"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

Але нічого осудливого не можна було прочитати на незворушному обличчі секретаря…

Академік погладжував папірець долонею. Вони – четверо живих – стоять над могилою п’ятого…

Боже мій, який молодець Дорош: нагадав!

Тоді, відразу по війні, вони трохи листувались. Волков одержав од лейтенанта чотири чи п’ять звісточок, проте час обірвав їхні зв’язки – Вячеслав мав усе більше турбот і справ, і спомини про ті роки дедалі рідше навідували його…

Лист від Дороша пробудив їх, він неначе знову стояв над могильним горбком, мокрий і втомлений, з автоматом на грудях. Рядовий Сугубчик – це слово зараз милувало його слух: він знав, що ордени й медалі, різні звання, ступені й відзнаки не поставлять його вище від лейтенанта Дороша, мабуть, все вже трохи змістилося, а проте немає нічого вищого за їхнє фронтове братерство.

Легка усмішка торкнулась уст академіка: за ці роки отам, за дверима оцього довгого кабінету, у величезній приймальній, заставленій оббитими шкірою кріслами, він перебачив багатьох високопоставлених військових, генералів і полковників, та найвищим командиром для нього завжди залишався лейтенант Дорош.

Тільки лейтенант Дорош.

Волков заховав лист Дороша до спідньої кишені піджака. Йому захотілося знову стати отим Сугубчиком – наївним і юним… Подумав, що роки все ж замутили його… Він піймав очікувальний погляд секретаря і всміхнувся.

Секретар знав цю усмішку.

– Переглянете службове листування? – запитав так, для годиться, бо встиг вивчити усі звички шефа: коли отак усміхається – геть усіляку бюрократію. Тепер академік зачиниться в кабінеті або піде по інститутських коридорах і лабораторіях, заводячи розмови з різними лаборантами й аспірантами…

Секретар не помилився.

– Перекиньте все це Антону Сергійовичу, – попросив Волков. – І от що… Дізнайтесь, коли післязавтра можна вилетіти до Львова. Я маю там бути в першій половині дня.

Секретар акуратно склав папери до папки, підвівся й нагадав чемно:

– Але ж, Вячеславе Георгійовичу, післязавтра у вас засідання в інституті, крім того, якщо ви приймете запрошення, котре надійшло сьогодні…

– Ніяких інститутів! – обірвав секретаря Волков. – І ніяких запрошень, звідки б вони не були.

Секретар стримав бажання знизати плечима: що ж, на те вони й академіки, щоб мати право на дивацтво.

ДУБИНСЬКИЙ

Павло Олександрович дивився, як завантажують літак якимись ящиками, і слухав трохи неуважно начальника загону. Він був неуважний не тому, що зверхньо ставився до підлеглих чи мав поганий настрій: про все вже було сказано, всі питання розв’язано, просто начальник загону виконував напівслужбову, напівприватну функцію – проводжав свого безпосереднього шефа, який мав через кілька хвилин сісти в літак, піднятися в повітря і взяти курс на Петропавловськ чи, як його офіційно іменують в атласах та довідниках, Петропавловськ-Камчатський.

Погода була мерзенна – травень, а тут ось-ось зірветься мокрий сніг, і Дубинський підняв комір свого шкіряного пальта.

Загалом погода була нельотна, але в цих місцях рідко буває краща, головне, що в Петропавловську можна приземлитися, а пілот у них класний, Дубинський літав з ним уже три роки й не сумнівався, що той міг би посадити літак із зав’язаними очима.

Ящики з мінералами повантажили, і другий пілот – Дубинський знав тільки, що звуть його Олегом, він летів з ним лише втретє – підійшов до Павла Олександровича і, ніяково усміхнувшись, мовив:

– Є прохання до вас. Я розмовляв з Василем Васильовичем, він не заперечує, але сказав, якщо ви дозволите…

Василь Васильович – перший пілот, був не тільки підлеглим, а й другом Дубинського, і Павло Олександрович відповів цілком серйозно:

– Якщо Василь Васильович не заперечує, то я й поготів… Але в чім річ? – Він був здивований: якісь прохання перед самісіньким вильотом тут, у селищі, яке складається з чотирьох десятків дерев’яних будиночків і де все відомо за тиждень наперед?

Пілот переступив з ноги на ногу, для чогось посмикав замок-блискавку на куртці й попросив:

– Розумієте… Наречена тут у мене, і ми б хотіли до Петропавловська…

– Наречена? – щиро здивувався Павло Олександрович. Він звик знати про все, що робиться в його парафії, аж до дрібниць, а тут, у богом забутому закуті, така подія, і ніхто ані пари з уст. – І хто ж вона?

Пілот розстебнув замок-блискавку й сказав, наче вибачався:

– Оце познайомилися… Галя, вчителька, ну й вирішили в Петропавловську розписатися.

Дубинський напружив пам’ять, але не пригадав Галі-вчительки: зрештою це вже була не його парафія. Школа – це зовсім інше відомство, хоча всі відомства так або інакше були підпорядковані тут його геологічному управлінню, яке розкинуло мало не по всій Камчатці селища, бурові, наметові містечка – чого тільки не було в його якщо не царстві, то принаймні князівстві! Від літаків і вертольотів до тракторів і собачих запряжок.

– І де ж твоя Галя? – запитав Дубинський і озирнувся, наче дівчина мала бути тут, під рукою, бо тут усе було в нього під рукою, і він уже звик до цього, хоч іноді й скаржився на зайву запопадливість деяких підлеглих.

Дівчина справді стояла неподалік, кроків за п’ятнадцять, якась самітна. У темному пальті з норковим коміром і такому ж капелюшку, невисока, тендітна, в чорних чобітках, і жовта невеличка валіза притулилася до її ніг. Від її постаті чомусь віяло не святковістю, яку б мала випромінювати наречена, а розгубленістю – певно, вона соромилася і людей, які дивилися на неї, і взагалі всього на світі, і Дубинський, звиклий, щоб підходили лише до нього й зверталися отак, як звернувся пілот, прохально й шанобливо, круто повернувся і, обірвавши на півслові розмову з пілотом, пішов до дівчини, ступаючи просто по калюжах начищеними до блиску хромовими чобітьми.

Дівчина стояла й дивилася на цього високого, кремезного і вже сивуватого чоловіка, дивилася трохи злякано великими, чорними, трохи підмальованими очима.

А за Дубинським, відставши од нього на крок і визираючи з-за його плеча якось збоку, бо був менший на зріст, чимчикував її наречений і всміхався їй здалеку, бо вже збагнув: справу влаштовано – не буде начальник управління іти отак-от по калюжах, щоб тільки глянути зблизька на дівчину в норковому капелюшку.

Дубинський зупинився перед Галею за крок, подивився уважно просто в очі й мовив:

– Щиро вітаю!

Дівчина не опустила очей, вона, виявляється, була не такою сором’язливою, як видалося Дубинському здалеку, дивилася відкрито, і в її очах Павло Олександрович прочитав цікавість, вдячність і якесь незрозуміле йому запитання.

– Мені буде приємно летіти з вами, – сказав Дубинський і обернувся до пілота: – Заздрю вашому вибору. – Він мовив ці слова просто, бо звик казати людям правду, все, що думав, а дівчина справді сподобалась йому: обличчя трохи видовжене, туби пухкі, а підборіддя якесь заокруглено й м’яко.

Дубинському на мить зробилося сумно. Була і в нього дружина, і, нема чого бога гнівити, було все: і очі не гірші, і любов така, що й досі пече. Тільки де ти, Женю? І чому так несправедливо влаштований світ, що в якихось сорок років… Так, в якихось сорок років, коли ще жити й жити… Тільки очі залишилися в пам’яті, сірі й великі, завжди живі…

– Прошу… – раптом сухо сказав Дубинський, наче й не вітав щойно дівчину й не всміхався їй. – Прошу… – повернувся він різко й пішов до літака – високий, кремезний і начальницький.

Літак піднявся в повітря, Дубинський відкинувся на зручну спинку сидіння й примружився. Він не дивився на дівчину, яка сиділа поруч, бачив тільки, як Олег озирався на неї й усміхався щасливо, чомусь ці усмішки трохи дратували його, і він заплющив очі, намагаючись задрімати. Однак не спалося, щось тривожило його, щось було незвичне зараз у літаку, Дубинський не знав, що саме, й зрозумів тільки трохи згодом… Пахло парфумами, в їхньому літаку ніколи так не пахло, гіркувато-солодким ароматом якихось квітів…

І все ж Дубинський задрімав трохи, але відразу прокинувся: літак кинуло в повітряну яму так, що навіть звичний до всього Павло Олександрович стривожився.

– Що там у тебе, Василю? – спитав він і визирнув у вікно. Земля була десь далеко, вони летіли в хмарах.

Пілот не відповів, і тепер Павло Олександрович уже точно знав: щось трапилось.

Раптом Дубинський зрозумів, чому Василь промовчав. Жінка! У літаку жінка, а Василь не може збрехати, ось і мовчить.

Павло Олександрович торкнувся рукою плеча пілота, але той різко скинув її й наказав:

– Паси! Всім пристебнутися пасами!

– Що? – перепитав Дубинський.

– Ви що, не зрозуміли? – гримнув пілот, і стало ясно – їхні справи кепські.

Дубинський потягнувся до паса, побачивши, як шукає його сусідка, допоміг їй, клацнув і своїм замком – лише тоді визирнув у вікно. Земля тепер була зовсім близько, праворуч зблиснула змійкою річка, підвівся крутий схил сопки.

– Сідаємо, – нарешті спромігся пояснити пілот. – Вимушена посадка.

Павло Олександрович ще встиг помітити дві невеличкі берези попереду, як його кинуло ліворуч, він ударився головою об стінку, підлогу ніби вирвало з-під ніг і в груди вдарило чимось важким.

Опритомнівши, Дубинський побачив, що лежить незручно на боці, а поруч, уткнувшись головою в розтрощений щиток приладів, скорчився Василь. Другого пілота в літаку не було, та Павла Олександровича це чомусь навіть не здивувало. Насилу відстебнувши пас, він сповз униз. Збагнув, що літак лежить боком, з відламаним крилом. Почувся тихій стогін. Галя!.. Павло Олександрович відстебнув її від крісла, підвів. Вона розплющила очі, встала, обіпершись спиною об сидіння, проте одразу сіла знову. Та з нею, певно, все ж нічого серйозного не сталося, і Дубинський повернувся до пілота.

Василь лежав щокою на розтрощеному щитку приладів, і зі скроні в нього стікала кров. Дубинський нахилився до пілота й побачив невидющі мертві очі. Він погладив Василя по щоці, відчувши долонею, як холодіє в нього шкіра. Майнула думка: вони розбилися й літак може загорітися. Але ж дівчина! І де другий пілот?

Тільки встиг він подумати про нього, як у розтрощених від удару дверях з’явилося перекошене від ляку Олегове обличчя.

– Швидко на вихід! – крикнув Олег.

Павло Олександрович підхопив дівчину й виніс з літака. Тепер можна було огледітись і оцінити обстановку. Літак врізався носом у невеличке болото, гвинт зламався, і праве крило відлетіло на кілька метрів. Бензобак, певно, не пошкодило, бо бензином не пахло, та все одно пожежі можна було чекати від замикання в електропроводці.

Дубинський наказав другому пілотові:

– Давай, Олегу, треба витягнути Василя Васильовича.

Він рушив до літака, однак пілот стояв нерішуче, і Дубинський, уже протиснувшись у розтрощені двері, гукнув:

– Ну, що ж ти!

Вони витягли пілота, остаточно пересвідчившись, що він мертвий. Олег побіг до дівчини, що сиділа просто на мокрій землі, а Дубинський повернувся в літак. Упевнившись, що електропроводку не пошкоджено, покликав Олега – той мав визначити, чи можуть вони повідомити про аварію по рації.

Пілот боязко протиснувся в літак, оглянув рацію і безнадійно похитав головою.

– Не буде діла…

– Координати? – коротко запитав Дубинський.

– Приблизні. Василь Васильович устиг тільки передати повідомлення про вимушену посадку. Відмовив бензопровід.

Що ж, у Петропавловську знають про аварію й почнуть розшуки. Однак погода така, що навряд чи літак або вертоліт підніметься в повітря. А туман і мряка можуть стояти тут місяць…

Дубинський перепитав вимогливо:

– І все-таки, де ми?

– За сто двадцять – сто п’ятдесят кілометрів від Петропавловська. – Олег розклав карту, тицьнув пальцем. – Тут.

Дубинський замислився. Найближчий населений пункт кілометрів за дев’яносто, подолати цю відстань буде важко. До речі, як у них з харчами?

Пілот лише розвів руками.

– Здається, щось є у Галі… – сказав невпевнено.

– Що з нею?

– Нога… Треба подивитись.

Вони вийшли з літака. Дівчина сиділа в незручній позі просто на землі, пальто в неї промокло. Дубинський скинув з себе шкірянку, розстелив поряд, наказав:

– Лягайте!

Дівчина подивилася на нього злякано і все ж лягла горілиць. Олег стояв розгублений, і Павло Олександрович зрозумів, що з нього поганий помічник. Обмацав ногу дівчини, та скрикнула від болю, мовив грубувато:

– Терпи, це ще тільки квіточки!

Обережно розстебнув блискавку на чобітку і зняв його. Дівчина ще раз зойкнула, але Дубинський уже не звертав на це уваги: з першого погляду збагнув, що ногу зламано.

– Доведеться накладати шини, – сказав Олегові. – Розбий ящик і принеси дошки.

Галя стогнала, зціпивши зуби, потім замовкла і, поки чоловіки обробляли їй ногу, мужньо терпіла біль. Дубинський відкликав Олега, запитав тихо:

– Що будемо робити?

– Як накажете… – почав той невпевнено, але Павло Олександрович перебив його нетерпляче:

– Давай домовимось: зараз тут нема ні начальників, ні підлеглих. Нам іти щонайменше дев’яносто кілометрів, доведеться ще нести Галю, і все залежить тільки від нас.

Олег безнадійно роззирнувся довкола.

– Туман… – сказав він так, наче в нього раптом заболіли зуби. – Туман, і нас не знайдуть…

– Така погода може протриматись і тиждень, і два, – ствердив Дубинський, – а продуктів у нас…

У Галиній сумці вони знайшли півбуханки хліба, двохсотграмову пачку масла, кілограм сухої ковбаси, чай і і трохи шоколадних цукерок.

– Негусто, – констатував Павло Олександрович. Зиркнув на годинник. – Перша година, їсти будемо тільки ввечері.

– Дев’яносто кілометрів! – вигукнув Олег розпачливо. – Більше двадцяти на добу ми не пройдемо.

– П’ять діб, – погодився Дубинський. – П’ять діб – найменше. Може, ти пропонуєш щось інше?

– Рація розбита, – похитав головою Олег, – і нема в нас ніяких шансів.

– От що, хлопче, – сказав Дубинський твердо, – не розкисай. П’ять діб ми мусимо протриматись. У літаку в брезент, неси його сюди, зробимо ноші для Галі.

Дубинський розкатав брезент, припасував до нього широкі, щоб не терли, лямки. Краєм ока дивився на Галю: сиділа мовчки, нога, видно, боліла, однак дівчина ні разу не покривилась.

Потім вони з Олегом занесли тіло Василя Васильовича в літак, заклали ящиками отвір на місці зірваних дверей, щоб звірі не залізли всередину. Поховати пілота не мали змоги, нічим було видовбати яму в мерзлому грунті. Хвилину постояли в скорботі й рушили на північний схід.

Вони йшли нешвидко, і спочатку їм видалося, що дівчина зовсім не важка і вони, мабуть, зможуть пройти сьогодні й більше двадцяти кілометрів, та невдовзі дорогу їм перепинило озерце, його довелось обходити, потім іти болотистою низиною, де ноги грузли в багні; Павло Олександрович тепер часто перекладав лямку на плечах, щоб менше муляла, а вона різала більше й більше, проте він ішов не озираючись і зупинився тільки тоді, коли проминули низину й піднялися на більш-менш сухий пагорб.

Після короткого відпочинку вони з Олегом помінялися місцями, тепер Павлові Олександровичу стало трохи легше, лямка лежала на спині й плечах, не давила на груди, й дихалося вільніше. Йшов і намагався не дивитися на дівчину, та раз по раз зустрічався з нею очима – лежати їй було не зовсім зручно й, певно, біль не давав спокою, вилиці у неї загострилися, але нічим не виказувала свого справжнього стану, навіть трохи вимучено всміхалася Павлові Олександровичу, і він усміхався їй у відповідь.

Олег усе частіше поправляв лямку, ішов, нахилившись уперед, він помітно уповільнив темп, іноді шкутильгав, Дубинський бачив, що Олег іде з останніх сил, і сам відчував, як свинцем налилися ноги, але не думав про відпочинок, точніше думав про нього весь час, проте не міг щадити ні себе, ні Олега. Згадував, як тридцять років тому він, зовсім ще юний єфрейтор Дубинський, разом з трьома товаришами ніс смертельно пораненого Цимбалюка. Тоді вони знали, що їхній друг вмирає, що сержантові лишилося жити лічені години чи навіть хвилини, І все ж несли його і не кинули б нізащо, прийняли б бій і полягли самі, але не кинули б – в цьому був вищий смисл їхнього фронтового братерства: кожен знав, що надійнішого за плече друга не може бути нічого.

Це надавало сил і тоді, тридцять років тому, і тепер, коли він постарішав. Мусив іти навіть через силу, бо іншого виходу просто не було.

Вони пройшли ще два чи три кілометри схилом сопки і, коли вже зовсім вибилися з сил, почався повільний спуск, і йти стало легше. Навіть Олег трохи пожвавішав, однак через кілометр їм знову трапилось озеро, і Дубинський наказав зупинитися.

Олег одразу опустився на землю, уткнувся обличчям у вологу цигейку поруч Галиного плеча, лежав і важко дихав. Вона попестила його мокру від поту чуприну, з якої сповзла шапка, але хлопець нараз різко скинув її руку.

– Почекати треба було! – раптом вигукнув він, мало не плачучи, – невже не можна було почекати?

– Ти про що? – здивовано глянула на нього Галя.

– Ну навіщо було поспішати з весіллям?

– Але ж ти хотів…

– Я?! – вигукнув Олег. – Я хотів?..

Галя різко випросталася, повернулась до хлопця, забувши про ногу, скрикнула й притиснулась обличчям до брезенту.

– Дочекалася б рейсового літака, – вів далі Олег роздратовано, – і вилетіла б через три дні.

– Ти ж просив мене…

– У тебе є свій розум! – Олег підвівся й пішов геть, важко припадаючи на праву ногу. Ліг на землю біля озерця й почав пити просто з нього, жадібно, захлинаючись. Дівчина дивилася на Олега, й очі в неї округлилися й потемнішали, якщо можуть потемнішати і так чорні очі.

Дубинський сидів і мовчав, бо що зрештою можна казати в такій ситуації? Тепер і він відчув страшенну втому – вибрав сухіше місце, зняв чоботи й ліг, підмостивши під голову шапку. Сон змагав його, й Павло Олександрович вирішив заснути на чверть години, рівно на чверть години, не більше, бо сьогодні вони мали пройти ще не один кілометр.

Прокинувся він від холоду, зиркнув на годинник і одразу скочив на ноги. Минула ціла година, і ніхто не розбудив його! Видно, Галя з Олегом помирилися, бо пілот спав, притулившись до неї, і солодко сопів у сні. Галя лежала горілиць, заплющивши очі, й Дубинський не зрозумів, спить вона чи просто боїться поворушитись, Щоб не розбудити хлопця.

Павло Олександрович натягнув чоботи на набряклі ноги, кілька разів присів, щоб хоч трохи зігрітися, і рішуче, Навіть надто рішуче й голосно мовив!

– У дорогу, друзі!

Галя одразу розплющила очі, певно, все ж не спала, а Олег навіть не ворухнувся.

– Ви не дійдете зі мною, – раптом сказала Галя тихо, пильно дивлячись на Дубинського. – Вам не дійти, і треба шукати іншого виходу.

– Мусимо дійти. – Павло Олександрович не відвів погляду.

Дівчина скосила очі на Олега і, впевнившись, що він спить, сказала твердо:

– Ви залишите мене з Олегом, а самі підете по допомогу. Ви дійдете за два дні.

Павло Олександрович опустився на брезент коло дівчини. Йому було приємно сісти отак близько до Галі й дивитися на неї, хоч вона спала з лиця, щоки взялися плямами, і тільки очі світилися. Відповів суворо й навіть грубувато:

– Думати треба! Ну дійду я, а далі? Як вас шукати?

– Але ж я гадала, що тепер, коли ми точно визначили місце…

– Як точно? – не втримався від усмішки Павло Олександрович. – Ти розумієш, що таке п’ять кілометрів сюди чи туди в таку погоду? Та й хто підніметься в повітря?

– А якщо трохи розвидниться?

– Якщо розвидниться, нас і так знайдуть.

– Але ж хоч ви… – Вона не докінчила, та Павло Олександрович усе зрозумів і перебив різко:

– Ми підемо разом і будемо разом до кінця! Ясно?

Дубинський трусонув Олега за плече. Той лише застогнав уві сні, однак Павло Олександрович трусонув сильніше – хлопець сів і закліпав очима. Оговтавшись, спохмурнів, глянув на темне озеро, на якому лежали сиві пасма туману, скривився, і Дубинський подумав, що він зараз розрюмсається. Мовив бадьоро:

– Давай обійдемо озеро – і ночівля!

– Обійдемо… – В тоні хлопця відчувалася безнадія, але він підвівся, мерзлякувато стенувши плечима.

Вони рушили вбік від озера; береги були низькі й грузькі, і краще зробити гак, ніж плуганитися по коліно в воді.

Тепер Дубинський відчув, що й він не може підтримувати такий темп, як раніше, – ступав і дивився, як грузнуть його чоботи в м’якому, рудому й мокрому мосі, як чвакає під ними вода, дивився й думав, що його добротні хромові чоботи скоро розкиснуть від тундрового моху й багна.

Потім він уже не звертав уваги на чоботи та одноманітне чвакання, почав думати, що, може, дівчина має рацію і не треба їм мучитись отак утрьох, що все одно не витримають, – нехай би пішов один Олег, він ще молодий і дістанеться до селища швидше… Врятується хоч один, а він залишиться з Галею…

Павло Олександрович зупинився й хотів помінятися місцями з Олегом, але зиркнув на хлопця й рушив далі так само попереду – відчув, що той знесилився.

Але ж Олег старший за їхнього колишнього командира розвідки лейтенанта Дороша…

Як давно це було, минуло вже тридцять років. А міг же загинути тоді, усе ж йому пофортунило – тридцять років…

Дубинський згадав, що вони поклялися зустрітися саме через тридцять років. Через тиждень він мусить бути там… Цікаво, чи пам’ятають про це інші? І де зараз вони, що роблять? Волков – того знають усі, навіть не віриться, що його колись називали Сугубчиком. А Дорош, Котлубай?..

Чвак… чвак…

Ноги грузнуть і зробилися як дерев’яні. А завтра буде ще важче.

Скільки вони вже пройшли? Мабуть, кілометрів з десять. Залишилося вісімдесят, багато, надто багато, і все ж треба йти вперед.

А сил, здається, вже зовсім нема…

Ні, він не може послати вперед Олега – якби вирішувалася доля тільки його одного, але ж дівчина!.. Загине дівча, таке молоде, вродливе й чорнооке.

Вони пройшли ще з кілометр, і Олег зупинився. Його хитало, хлопець ледь не впав на вологу землю. Не краще почувався й Дубинський – простягнувся біля Олега. Швидко насувалися сутінки, і мокрий сніг знову почав сипати з цього клятого хмарного неба.

Відпочивши, чоловіки назбирали хмизу, розпалили вогнище. Трохи зігрівшись, лягли на вузькому брезенті біля дівчини і заснули.

Дубинський прокинувся від холоду. Галя ще спала, а Олега не було. Павло Олександрович вирішив, що той подався по хмиз – перед дорогою треба було випити гарячого чаю. Дубинський помахав руками, щоб хоч трохи зігрітися, взяв чайник і пішов по воду. Почекавши ще трохи, заходився розпалювати вогнище сам. Сире гілляччя горіло погано, дим виїдав очі, але вода в чайнику скоре нагрілася.

Галя прокинулася від диму, сіла й запитала:

– А де Олег?

– Мабуть, збирав дрова.

Дубинський підкинув гілочок у вогонь, підвівся й крикнув:

– Олегу!

Ніхто не відгукнувся. Павло Олександрович покликав ще раз, але марно.

– Не чує… – сказала Галя.

Дубинський лайнувся в душі й знову пішов по дрова. Поки збирав, вогнище згасло, довелося знову роздмухувати, але вода все ж закипіла.

А Олега все не було.

Павло Олександрович попросив дівчину дістати чай для заварки. Покопавшись у сумці, Галя підвела на Дубинського розгублені очі й прошепотіла:

– Чаю нема… і взагалі… – вона не докінчила, висипала з сумки продукти просто на брезент.

Дубинський глянув і все збагнув.

Олег пішов від них. Пішов, захопивши частину продуктів. Рівно третину, а чай забрав увесь.

Галя схлипнула, зовсім по-дитячому розтерла сльози на щоках, хотіла щось сказати і розридалася вголос.

Дубинський не став її втішати, пішов до вогнища і приніс чайник. Налив дівчині повний кухоль окропу, підсунув цукерку й маленький шматочок хліба з кружальцем ковбаси.

Галя заперечливо похитала головою, та Павло Олександрович гримнув на неї:

– Розрюмсалося дівчисько! Радіти треба – вчасно людину розкусила…

– Але ж він… – усе ще схлипуючи проказала Галя і замовкла, зрозумівши, що ніякі слова не виправдають Олега.

Павло Олександрович пив окріп і думав. Сам він Галю не донесе. Коли б ще були продукти! А в них сто грамів масла, кільце ковбаси й чверть буханця хліба. Фактично на два дні напівголодного існування. За ці два дні він пройде найбільше кілометрів п’ятнадцять, виснажиться сам і виснажить дівчину. Якщо ж залишитися тут, то продукти вони розтягнуть на три дні. Потім ще кілька днів протримаються без їжі, а за цей час може розпогодитись або хтось із мисливців випадково надибав їх. Крім того, Олег, можливо, дістанеться до селища, і вертольоти спробують розшукати їх. Якісь шанси все ж є, і краще лишитися на місці.

Він виклав дівчині ці міркування, й вона погодилась одразу. Погодилася б на будь-яку пропозицію, та й що мала робити: цілком залежала від нього.

Дубинський примусив Галю поснідати, дбайливо закутав її в пальто і пішов збирати дрова. Їх треба було мати під рукою достатньо, тепер від його вміння швидко розвести вогнище залежала їхня доля – почувши гуркіт літака чи вертольота, мав подавати сигнал.

Збираючи гілляччя, Дубинський знайшов невеличку розколину в схилі сопки, тут було затишніше, розколина хоч трохи захищала від холодного вітру, і Павло Олександрович перетягнув сюди дівчину. Розклав поруч вогнище й знову подався по дрова. На щастя, сніг ущух, а вітер, хоч і пронизливий, все ж давав якусь надію – він міг розігнати туман і хмари.

Та їхні сподівання не справдилися, хмари летіли низько над землею, посіявся нудний, дрібний дощ, від цієї мжички ніде не було рятунку – шкірянка Дубинського намокла, він відчував вологу мало не кожною клітинкою свого тіла, хотілося кинути все під три чорти й залізти під брезент, але він вперто ходив біля розколини, весь час розширюючи коло пошуків, і скоро назбирав досить велику купу хмизу.

Тепер міг трохи відпочити. Підкинув дров у ледь тліюче вогнище і заховався під брезентом коло Галі. Потім вони пообідали – випили окропу і з’їли свої бутерброди. Галя мовила зовсім просто:

– Лягайте поруч, так буде тепліше…

Цим вона наче виправдовувала його близькість, зрештою це було правильно, до того ж Дубинському й справді хотілося бути зовсім поруч – він ліг, правда нерішуче, але Галя сама розстебнула йому гудзики на пальті, обняла за шию й пригорнулася міцно.

Вночі дощ перестав, але Дубинський спав міцно і не знав, що вітер розігнав хмари і вертольоти піднялися в небо й шукають їх. Якби він знав це, давно б підкинув гілляччя в пригасле вогнище, й один з вертольотів уже помітив би їх, але вони спали обоє…

І все ж маленький, зовсім маленький димок од вогнища таки помітили з вертольота, й пілот про всяк випадок спрямував машину до озерця попід сопками, зрештою це могло бути пасмо приозерного туману, проте пілот був досвідчений і уважний, він узяв курс на цей ледь помітний димок, і тоді Дубинський прокинувся від гуркоту машини в небі…

КОТЛУБАЙ

Вони сиділи під квітучою яблунею за столом, застеленим цератою, пили пиво і їли раки. Якось воно все вийшло випадково: Котлубай повертався зі школи і, проходячи повз садибу голови, побачив, як шофер вивантажує з машини ящик з пляшками. Обминув «Волгу», трохи подивувавшись, – їхній голова не пив, та не встиг ступити й кількох кроків, як почув:

– Куди ж ти, Володимире Степановичу, йди сюди!..

Озирнувся. Голова в майці перегнувся через бильця ганку, махав руками.

– Гості в тебе?

– Нікого нема, просто хлопці раків наловили – і так пива захотілося… Заходь!

На столі вже лежала купа червоних, великих – один в один – раків. Вони ще парували, й пахло так смачно, що Володимир Степанович збагнув, чому їхнього голову потягнуло на пиво.

Біля раків, витягши ноги в грубезних кирзових чоботах, сидів його сусід Левко Шадура – завгосп сільської лікарні або, як він сам себе називав, заступник головного лікаря і знавець відомого навіть за межами села «Гапчиного напою».

Шадура налив усім пива, зневажливо відсунув порожню пляшку й виразно гмикнув. Голова підвів на нього лукаві очі.

– То я й кажу, – зрадів Левко, неправильно зрозумівши голову, – починати годиться не з пива… – Він спритно витяг десь із-під столу «екстру», хотів уже зірвати накривку, однак голова зупинив його:

– Я ж казав: тільки пиво.

– Але ж, Даниле Семеновичу, навіть лікарі не радять раптово припиняти.

– Ти диви… – єхидно посміхнувся голова. – Вже й лікарів залучив на поміч.

– Сам – заступник головного! – зареготав Котлубай.

– А що, погана професія? – образився Левко. – В культурному товаристві обертаємось.

Чи то пиво, яке він глибоко зневажав, чи те, що пляшка приємно обважнювала галіфе, а він не міг хильнути з неї, зіпсувало Шадурі настрій, і він причепився до Котлубая:

– Оце вчора приходить мій Гнат додому, я йому всякі вказаній по господарству, а він мені: отрутохімікати не можна застосовувати! З якого, питаю, часу ти проти нашої науки й передового досвіду? І чого вас у школі вчать? То ви розумієте, Даниле Семеновичу, – перегнувся Шадура через стіл до голови, – шмакодявка ця мені у відповідь: так і так, мовляв, сам Володимир Степанович казали нам, що людство може загинути від ДДТ. Я відповідаю: його ж у наших магазинах продають, і знов-таки руководящі органи зобов’язують використовувати, а хто такий ваш директор проти нашого рідного керівництва? Ну, я, звичайно, навчив його, як у батькових наказах сумніватися, а воно верещить і не згоджується з наукою. От я й питаю товариша директора, чому це дітей у школі навчають?

Голова посміхнувся, однак Котлубай зиркнув на нього суворо й мовив якомога серйозніше:

– У вас, Левку Тимофійовичу, дуже тямущий і гарний син. Та боязкий він, а коли відверто – забитий. Якщо й надалі битимете, скалічите дитину, а з хлопця люди можуть вийти.

– А ми що, не люди? Мій старий теж тримав мене у страсі божому й зробив людиною…

Шадура погладив себе по череву, й Володимир Степанович подумав, що навряд чи вони колись дійдуть спільного погляду на те, кого можна називати кращим представником роду людського. Встрявати в’ суперечку з Левком не хотілося, але пояснити йому хоча б найелементарніше треба було.

– Ми вчимо ваших дітей допитливості, – почав Котлубай серйозно, – і вмінню дивитись на життя своїми очима. Перш ніж зробити щось, дитина має осмислити, чи правильно чинить. Коли людина не робитиме цього, зупиниться наш поступ. Ось ви кажете, – ледь помітно всміхнувся директор, – давали синові якісь там вказанія… Коли хлопець усвідомить їхню доцільність, з більшою охотою й краще виконає їх.

Шадура засовався на стільці й рішуче витягнув з кишені галіфе чвертку.

– Як хочете, а я вже не можу! – грюкнув він пляшкою об стіл.

– Дозволимо? – засміявся голова.

– Нехай п’є.

Шадура націдив півсклянки. Трохи повагався й долив ще. Випив горілку зі смаком. Володимир Степанович осудливо подивився на нього й подумав, що робитиме все, аби син Шадури не пішов батьковим шляхом. Власне, він і працює отут в селі для того, щоб закладати підвалини майбутнього. Голова з його повсякденними турботами, правління, бригадири, сільрада – це сьогодення, їм усім нема часу зупинитись і подумати про завтрашній день, точніше, думають, та не завжди, бо не завжди їм під силу зробити щось для майбутнього. Біля витоків цього майбутнього стоїть він, Котлубай, бо ліпить з отих шмакодявок, як каже Левко, справжні характери, і принаймні два чи три прийдешніх покоління – це його, Котлубаєва робота.