Текст книги "Гіркий дим. Міст"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 17 страниц)

Згадуючи іноді свої юнацькі рожеві мрії про інститутську кафедру, Володимир Степанович лише благодушно всміхався. Тепер ні за які скарби не пішов би туди, хоча вже пропонували, й неодноразово. Після війни обставини склалися так, що довелося залишитися в селі: батьки тяжко хворіли, а взяти їх з собою до міста не міг. Тоді шкодував, а нині вважає, що доля всміхнулася йому: має гарну дружину, п’ятеро дітей своїх і чотириста в школі й не уявляє, як би зміг прожити без цієї величезної сім’ї…

Левко, випивши склянку, подобрішав, і йому захотілося пофілософствувати, сказати щось розумне. Солодко гикнувши, Шадура почав:

– Оце ви кажете, щоб я не «вчив» свого Гната… І що люди з нього можуть вийти… Він і сам хоче десятирічку кінчати, а потім – світ за очі… А хто ж у селі гноєм завідуватиме, коли всі на інженерів та лікарів вивчаться?

Котлубай з цікавістю зиркнув на Шадуру: невже того й справді хвилює це? Та подумав, що нема на селі людини, котра б так чи інакше не зіткнулася з цією проблемою.

Відповів серйозно:

– Не всі люди мають якісь виняткові здібності, – не втримався, щоб не пожартувати: – Як ви, скажімо, Левку Тимофійовичу. Є багато дітей, яким ще до закінчення школи буде зрозуміло, що вони не зможуть стати ані вченими, ні інженерами, ні конструкторами. Але це не повинно відбитися на дитячій психіці. Наші діти мають знати, що вони все одно можуть робити корисне діло, зажити пошани.

Котлубай обернувся до голови, наче шукаючи в нього підтримки.

– Авжеж, авжеж… – закивав той схвально. – Ваші вихованці в колгоспі – наша опора.

– Чули: Левко Тимофійович каже, що не дають вам життя на правлінні…

– Це й добре: де вони праві, де я… Сперечаємось і доходимо істини.

– До речі, не сприйміть це як комплімент, вони залишаються в селі ще й тому, що ви до них прислухаєтесь… Проте я трохи відхилився. Так от, Левку Тимофійовичу, ми, вчителі, прагнемо не допустити, щоб у дітей склалось переконання: мовляв, найздібніших чекає цікава творчість, а менш здібні мусять все життя виконувати норми або, як ви кажете, завідувати гноєм. Зрозумійте, честь і гідність людини може проявитися в будь-якій праці, комуністична праця по-новому розв’язує питання здібностей і таланту. Та ви поговоріть з Петрусем Швачком…

– Це той, що у тракторній?

– Еге ж. У школі вчився важко, ледве витягнув десять класів, батько його хотів, аби Петрусь став, як і він, фельдшером, лаявся, що син не встигає, і вчив його за вашим, так би мовити, «прогресивним» методом. Я з ним уже так і так, сварився навіть, поки не переконав, щоб не збивав хлопця з пантелику. І бачите: зараз Петрусь на всю область гримить, орденом Леніна нагороджений, член обкому комсомолу.

Шадура поважно кивнув, так, наче схвалював діяльність директора, наче й сам хоч трохи, та був причетний до неї. А Котлубай вів далі:

– Ось ми й хочемо, щоб для юнаків та дівчат звичайна праця на полі чи фермі давала насолоду. Можете не вірити мені, та я більше впевнений у дитині, хай і невеличких здібностей, але закоханій у якесь діло, ніж у круглому відмінникові, котрому байдуже, з якої дисципліни він дістає чергову п’ятірку. Бо ці п’ятірки стали для нього самоціллю…

Голова, забувши про раків, з цікавістю слухав Котлубая. Видно, щось хотів запитати чи вставити, Володимир Степанович помітив це, обірвав свій монолог.

– Ти хотів щось сказати, Даниле Семеновичу?

– Ось ти весь час – праця й праця… Мабуть, я більше за тебе зацікавлений у цій праці, однак, якщо вчителі тільки про неї торочитимуть, що ж вийде? Людина добре працюватиме, коли труд у неї усвідомлений, а саме слово «усвідомлення» криє в собі таке, що не може обмежуватися тільки колгоспною сферою. Ти розумієш мене?

– Хочеш сказати, що ми повинні насамперед виховувати громадянина?

– Авжеж…

– А ти знаєш, – Котлубай присунувся до столу й заговорив захоплено, швидко: – Ти знаєш, коли я дивлюсь на клас перед собою, на отих кирпатих і веснянкуватих, думаю: оце майбутнє нашої країни, й від мене, розумієш, саме від мене залежить, яким буде це майбутнє. Чи стануть вони творцями нового, чи продовжуватимуть нашу з вами й наших батьків справу? Чи не так, Даниле Семеновичу, й ти не це хотів почути від мене?

Голова схвально кивнув і підсунув Котлубаєві великого рака.

– За розмовами зовсім про раків забули… – сказав він.

Левко відкоркував пляшку пива, перевернув її над склянками, аби пінилося. Голова ковтнув і додав:

– Доїдайте, бо жінка там іще зготувала – пообідаємо трохи…

Котлубай засміявся.

– Знаємо ваше «трохи пообідаємо»… Але мені не випадає… Завтра їду й маю ще складатися.

– Куди ж ти перед іспитами? І хто це тебе відпустив?

– Та довелося з завідувачем райвно баталію витримати.

Голова хотів розпитати, яка нагальна потреба примушує Котлубая кидати школу такої гарячої пори, але зарипіла хвіртка, і з-за кущів бузку визирнула дівчина-листоноша. Побачивши таке поважне товариство, засоромилась.

– Вам, Даниле Семеновичу, рекомендований лист, треба розписатися… – мовила ніяково.

– Сідай, Полю, – присунув їй стільця голова. – Може, пивка з нами?

– Скажете таке… – зовсім зашарілась дівчина, зиркнувши на Котлубая. – А вам, Володимире Степановичу, як звичайно…

– Давай сюди, – усміхнувся Котлубай. – Сумка хоч трохи полегшає…

Дівчина витягла журнал, кілька газет і перев’язану ниткою паку листів.

– Отут розпишіться, – показала пальцем у реєстраційній книзі. Спритно закинула сумку на плече й зникла непомітно, як і з’явилася.

За столом запала тиша.

Голова й Котлубай перебирали листи, Шадура попивав пиво. Володимир Степанович розірвав конверт, дістав листа й перебіг його очима.

– Ну, молодець! – радісно вигукнув він. – Не забув…

Голова глянув запитливо, й Володимир Степанович пояснив:

– Отут про мою поїздку і йдеться. Зустріч фронтових побратимів через тридцять років. Умовились колись…

– Це справді подія! – У голови заблищали очі.

Котлубай підвівся, потиснув руки голові й Шадурі, хотів щось сказати, нерішуче зупинився, але, повагавшись, рушив до хвіртки. Голова наздогнав його вже на вулиці, запитав:

– Ти щось хотів, Володимире Степановичу?

Котлубай махнув рукою, та голова притримав його. І тоді Володимир Степанович зважився:

– Не люблю я цього… – мовив нерішуче. – Та нехай уже… Не зміг би ти позичити мені карбованців тридцять? Там з хлопцями, може, доведеться посидіти… Щоб незручно не було… А в жінки не випросиш, вона й дала б, та ротів п’ятеро…

– Дивна ти людина, Володимире Степановичу! – насварився пальцем голова. – Про що може бути мова… Зачекай хвильку.

Він підтюпцем побіг до будинку, виніс гроші, сунув, до Котлубаєвої кишені й зашепотів на вухо:

– Я тобі сотню виніс… І не сперечайся, гроші запас люблять. Коли будуть, тоді й віддаси, не суши собі голови…

– Спасибі, друже, – відповів Котлубай коротко й навіть сухо, наче боявся розчулитися.

Голова ще постояв трохи, дивлячись директорові вслід, і пішов доїдати раків.

ЕПІЛОГ

Дорош сидів на лавці біля обгородженої й доглянутої могили. Хтось часто приходив сюди й поливав квіти, вони розрослися й цвіли – різноколірні братки, а над ними бриніли бджоли.

Котлубай стояв поруч, поклавши руку на плече Дорошеві. Вони мовчали. Вже встигли наговоритися – Котлубай приїхав звечора, вони ночували в одній хаті, сиділи допізна, згадували пережите.

А зараз мовчали. Нічого не казали один одному, заглиблені в спогади.

І кожен думав: чи приїдуть?

Дубинський аж на Камчатці, йому долати півпланети, йому можна й вибачити… А Волков?

Дорош з Котлубаєм прийшли на могилу вранці, а зараз уже сонце високо піднялось над обрієм…

Дорош зітхнув і скоса подивився на Котлубая.

Ось над ким не владні роки: стоїть прямо, голова високо піднята, майже нема зморщок, очі світяться зовсім молодечо – мудрі, всерозуміючі очі людини, яка чимало бачила в цьому житті.

Котлубай сів поруч і обійняв Дороша. Той зрозумів його жест по-своєму – засмучено похитав головою й хотів щось сказати, але не встиг, бо неподалік голосно просигналила машина, й Дорош нетерпляче роззирнувся.

Сигналила «Волга», різко й вимогливо. Озирнувся й Котлубай, і вони побачили чорну машину, яка виринула з-за повороту.

Вони підвелися й стояли, дивлячись, як з «Волги» виходять двоє: маленький, сухий чоловічок з пронизливими очима й кремезний блондин з посрібленими скронями.

Дивились, і їм не вірилося, що той маленький – Сугубчик. Блондина впізнали одразу, та хіба можна було не впізнати Пашку Дубинського, якого ні роки, ні високі посади не змінять, мабуть, до самої смерті, так Пашкою й залишиться…

А от Сугубчик мав вигляд справжнього академіка.

Дорошеві зробилося навіть трохи ніяково, і, певно, якась вимушена усмішка ковзнула його обличчям, але поруч стояв Котлубай, а Котлубай, мабуть, і зараз був наймудрішим із них, він обійняв Волкова зовсім просто й мовив щиро:

– Ніколи б не подумав, що Сугубчик стане таким!..

Волков усміхнувся, і в очах у нього Дорош прочитав якусь непевність і несміливість, достоту як у того зеленого Сугубчика в кузові «мерседеса» під час їх рейду по німецьких тилах.

Вони тиснули один одному руки, обіймалися й цілувались, і в очах у кожного стояло запитання: який же ти і хто ти?

Вони були зовсім інші, ніж тоді, коли ходили в розвідку. Зрештою це було закономірно, кожен прожив ціле життя: були вони вже літніми людьми, і все ж у кожного лишалося й те – юнацьке, і почувались вони зараз зовсім молодими, наче легко скинули з себе цілих тридцять років…

Бо очі у всіх блищали, і кожному було радісно, і життя здавалося дивовижним і прекрасним.

Потім вони стояли мовчки, віддаючи шану Цимбалюкові, і над могилою бриніли бджоли…

А тоді їхній командир лейтенант Микола Дорош сказав, що думав.

Думав він, що мине ще триста чи тисяча років, а над могилою з братками завжди бринітимуть бджоли. І мудрі люди, які давно вже забули про війни, створять з неї пам’ятник тим, хто не пошкодував життя для прийдешнього.

І ім’я Івана Цимбалюка буде вирізьблене на величезній гранітній брилі. Вирізьблене навічно, якщо може бути вічною наша маленька гарна планета.