Текст книги "Гіркий дим. Міст"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц)

Але пані Валерія не сприйняла Максимового жартівливого тону. Куточки губів у неї опустилися, від чого її довгасте обличчя ще подовшало, вона посмикала себе за кінчик м’ясистого носа й мовила безапеляційно:

– Мушу сказати вам правду, пане Максиме, ваші твори досить пристойні, проте тенденційні, а вам треба рішуче позбавлятися тенденційності.

– Ліричні образки, пейзажні замальовки… Суто настроєві речі… – заперечив Рутковський.

– О-о! – вигукнула пані Сопеляк. – А який настрій, прошу вас? Ви подумали про це?

– Настрій людини, котра розмірковує про життя, хоче усвідомити його красу, якось пізнати природу.

– От ми й підійшли до суттєвого, – урочисто вигукнула пані Валерія. – Красу якого життя хоче усвідомити ваша людина? Радянського життя, не нашого, а кому це потрібно?

– Так, кому це потрібно? – запитав і Сопеляк.

– Є загальнолюдські проблеми, для чого підводити під усе це політичну базу? – Кажучи так, Максим, звичайно, кривив душею: він знав, чого хоче від нього ця доскіплива жінка з конячим обличчям; зрештою, вона мала рацію, і навіть його суто ліричні мініатюри так чи інакше були просякнуті пафосом життєлюбства й оспівували саме той світ, з котрим не могли примиритися Сопеляки. Однак погодитися з ними – означало якось попасти до них у залежність, точніше, дати їм можливість наступати на нього, а саме цього Рутковський не хотів, тому й сперечався.

– Я могла б використати в передачах два – три ваших оповідання, – вела далі Сопелякова, – з умовою, що ви десь дотягнете їх. Хотілося б трохи більше смутку, знаєте, коли людина дивиться на світ сумними очима, тоді й світ робиться зовсім іншим: важким, тоскним, а як у такому світі жити справжньому художнику?

– Так, як жити справжньому художнику? – мов луна повторив Сопеляк, підвів угору виделку з оселедцем, урочисто помахав нею і з’їв оселедця.

Рутковський одразу збагнув, чого хоче від нього пані Валерія. Вирішив не йти в неї на повідку, але й відмовитися не міг: відмова видалася б підозрілою – тобі пропонують ефір, отже й гроші, а тут ніхто не відмовляється від грошей, ніхто й ніколи, в який би спосіб не були зароблені. Навпаки, чим більше злостивості, наклепу й брехні, тим краще, за це й платили більше, й кожен ліз наперед, щоб догодити начальству, оббрехати радянський світ.

– Я подумаю над вашою пропозицією, – серйозно відповів Максим. – Вона видається мені перспективною, та, знаєте, іноді важко повертатися до минулого. Закон творчості: тоді я дивився на світ зовсім іншими очима, проте, сподіваюсь, ви не заперечуватимете цього, писав зовсім щиро, й саме ця щирість стоїть на перешкоді сьогоденній переробці оповідань. Мені важко сказати, як саме можна зробити це, однак спробую…

– Тепер у вас нема ніяких перешкод, – заперечила пані Валерія.

– Я чув ваші передачі й знаю, що ви серйозно ставитеся до них. Мені вони подобаються… – зауважив Рутковський.

– Ще б пак! – втрутився Сопеляк. – Валерія така талановита, вона талановитіша за всіх нас! – Ніс від алкоголю у нього почервонів, очі сльозилися.

Пані Валерія зиркнула на чоловіка роздратовано – той одразу знітився й потягнувся до пляшки, а Рутковський вів далі:

– Сподіваюсь, ви розумієте, що письменник не може існувати в безповітряному просторі. Все, починаючи від образної системи й кінчаючи ідеєю твору, вимагає міцного грунту, а я тут тільки почав пускати коріння.

– Звичайно, мені зрозуміло це… – Пані Валерія підперла гостре підборіддя тильним боком долоні, якось кумедно повела губами й носом, як кролик, що принюхується, і мовила нараз жалібно: – У Києві зараз спіють каштани… Я любила дивитися, коли вони падають на брук і вискакують із шкаралупи. Великі, блискучі каштани…

Рутковський теж уявив, як лунко розбивається каштан на асфальті десь на Печерську, поблизу лаври, подумав, скільки ще йому не бачити дніпрових просторів, не лежати на оксамитовому піску Труханового острова, не заглибитись у людське море вечірнього Хрещатика.

– Гарне в Києві метро? – нараз запитав Сопеляк. – Я бачив тільки фотографії. Кажуть, на будівництві було багато людських жертв?

– Не вірте, – махнув рукою Максим, – це несерйозно передавати в ефір такі дурниці, коли всі в Києві знають, що це – вигадки. З нас там сміються… – І раптом він затнувся: чи не переборщив?

І справді, Сопеляк, вихиливши ще півчарки, розхвилювався й мало не підскакував на стільці.

– Коли я працював у Києві, – він не уточнив, коли й де це було, – ми намагалися не пропустити жодного факту, який не впливав би на громадську думку. А гіпербола властива журналістиці, без неї не можна обійтись, і нею користується вся світова преса. Ми повинні створювати атмосферу. Припустімо, одержали повідомлення, що якийсь робітник на будівництві метро травмований. З того ж «Вечірнього Києва», який ми з вами, колего, препаруємо. Можна обминути цей факт, а можна, відштовхнувшись від нього, назвавши навіть прізвище травмованого робітника, написати цілу статтю про травматизм.

– Ох, Віктор, Віктор, – не схвалила Сопелякова, – у тебе, коли вип’єш, з’являються ультрагеніальні ідеї.

– Ці ідеї поділяє сам пан Кочмар.

– Поділяв, – уточнила дружина, – та невмирущість пана Романа полягає саме в тому, що він завжди поділяє найновіші й найпрогресивніші ідеї. А твоя вже давно віджила.

– Так уже й віджила! – не погодився Сопеляк.

– Ти, любий, трохи помовч, – нараз не зовсім чемно перервала його дружина. Це справді прозвучало різкувато, вона збагнула, що перегнула палицю, й поправилася: – У людей, коли вони трохи вип’ють, з’являються химерні ідеї, і хід їхніх думок незбагненний. Чесно кажучи, мені теж захотілося випити – якийсь алкогольний настрій, і я пропоную, пайове, підняти чарки за наші успіхи й наше майбутнє. Воно ввижається мені не таким уже й поганим.

– Не таким уже й поганим, – як завжди погодився Сопеляк. І уточнив: – Мені скоро на пенсію, тобі теж, придбаємо десь котедж, в Америці чи в Австралії – кожен щасливий, коли він має забезпечену старість.

– А я гадав, що ви прижилися в Мюнхені, – здивувався Рутковський.

– Що ви, що ви! – злякався Сопеляк. – Кажуть, більшовики планують десант, щоб захопити всіх працівників наших радіостанцій.

– Ну?! – Це було настільки абсурдно, що Рутковський ледь не зареготав. – Десант у Мюнхен?

– Вони не зупиняться ні перед чим, щоб знищити нас, – ствердила пані Валерія.

– Думаю, до десанту не дійде.

– Вашими б устами мед-пиво пити! – зрадів Сопеляк. Запитально зиркнув на жінку. – Може, ти дозволиш, дорога, замовити два кухлі пива? – Він витягнув шию й виставив уперед бороду, дивився прохально, й Рутковському видалося, що зараз підведеться і стане, як пудель, на задні лапи, підлабузницьки піднявши передні.

Пані Валерія одразу зрозуміла всю безглуздість ситуації. Кинула на чоловіка гнівний погляд, повернулася до Рутковського, запитала:

– Чоловіки хочуть пива? То прошу замовити, пийте, будь ласка. Віктор, поклич кельнера.

Першим бажанням у Максима було відмовитись, та якийсь біс уселився в нього, і він докинув недбало:

– І три коньяки, якщо можна, бо шнапс уже кінчається, а я сподіваюсь, ви замовили біфштекси? Чи відбивні?

Сопеляки обмінялися поглядами. Вони були красномовними, ті погляди, та Рутковський аніскілечки не пожалів старих скнар. Витримав паузу й додав:

– Коньяк нехай буде за мій рахунок, бо такі витрати у вас, здається, не передбачені.

– Так, не передбачені… – вихопилось у Сопеляка, але пані Валерія випросталася на стільці й перебила чоловіка:

– Ну, що ви, пане Рутковський. Ми запросили вас і мусимо оплатити рахунок. Кельнере, – гукнула вона, – прошу три коньяки й два пива. І чому не несете біфштекси?

– Вибачте, ви не замов…

– Помиляєтесь, – підвищила голос пані Валерія, – вічно у вас щось наплутають!

Вона сиділа з кам’яним обличчям, поки кельнер приніс замовлене, і Максим розумів, яка буря вп’ялася в її душі. А Сопеляк мав вигляд побитого пса, що віддано дивиться на господаря й не знає, як вчинити: махати хвостом чи загарчати.

Зрештою, підрум’янені біфштекси якось згладили напруження; не тільки Максимові хотілося їсти – всі віддали належне гарно просмаженому м’ясу, вгамували апетит, і це настроїло на благодушний лад.

Рутковський із задоволенням цідив пиво й думав, що мало не цілий тиждень не був у Сенишиних, правда, дзвонив, та слід завтра відвідати їх. Тим більше, що Іванна патякала, навіть не патякала, сказала відкрито: Стефанія Луцька кілька разів цікавилась Максимом і завтра ввечері збирається до Сенишиних.

Пані Валерія прикінчила біфштекс, підмела з тарілки нею смажену картоплю, обтерла губи аж двома паперовими серветками й запитала:

– Звідки пан Лодзен вас знає?

Вона поставила це запитання руба, без усякої підготовки й дипломатичної розвідки, видно, вважала, що біфштекси і коньяк є достатньою платнею за потрібну їй інформацію.

– Полковник Лодзен – добрий знайомий мого двоюрідного брата.

– Я чула про нього. Якийсь ресторатор?

– Так, він власник ресторану.

– Великого?

– Може, чули – «Корона»?

– Ого, не чути про «Корону»? Один з найфешенебельніших закладів!

– Ваш брат – Сенишин? – заворушився на стільці пан Віктор.

– Юрій Сенишин.

– Син оунівського зверхника… – констатував Сопеляк без особливого ентузіазму.

– Я чула це прізвище, – кивнула пані Валерія. – Колись читала некролог у газеті. І як це вам, родичеві бандерівця, більшовики дозволили вчитися?

– Бачите, дозволили: маю університетський диплом.

– Утаємничилися?

Максим лише знизав плечима. Розмова йшла як по лезу бритви: не міг же він запевняти Сопеляків, що родинні стосунки не мають ніякого впливу на вступ до університету? Навпаки, людина в його становищі обов’язково підтвердила б версію Сопеляків, одначе йому не хотілося зайвий раз і без достатніх підвалин гудити те, що було найдорожчим.

Відповів невизначено:

– Якось проскочив. Сам не знаю як…

– Буває. І часто ви зустрічаєтеся з Лодзеном?

Рутковському давно було зрозуміло, чому Сопеляки запросили його до ресторану, та ще й розщедрилися на біфштекси і пиво, чекав, що пані Валерія попросить про щось – і ось нарешті від нього вимагають платню.

– Сьогодні він підходив до мене.

– Ми бачили. Пан Лодзен – чудовий керівник, і я б хотіла, аби він дізнався, що ми зацікавилися вашою творчістю. Я підготую півгодинну передачу, звичайно, почнемо з інтерв’ю – сподіваюсь, ви не заперечуєте? Головне, тримати руку на пульсі життя, бачите, і в старих працівників є ще порох у порохівницях.

– Я неодмінно передам це панові Лодзену, – цілком серйозно пообіцяв Максим, бо, зрештою, чому б і не передати? Знав, що мусить підтримувати гарні стосунки з найширшим колом людей, ціна цих стосунків, щоправда, шеляг у базарний день, ті ж Сопеляки закладуть його за першої ж нагоди, закладуть із задоволенням, бо кожний новий і молодий працівник – конкурент, загроза їхньому існуванню. Але ж хоч не будуть відкритими ворогами…

Рутковський згадав, як цинічно повчав його позавчора за чаркою горілки Іван Мартинець: не хвали, мовляв, друга, друг і так ніколи не підкладе тобі свиню. Хвалити слід ворогів, в очі й заочно, краще в очі, і якнайбільше: тоді твій лютий ворог, може, стане хоч трохи меншим ворогом, на якийсь процент – і то досягнення.

– Певно, я завтра бачитимуся з паном Лодзеном, – пообіцяв Максим, – і розповім про чудовий вечір, який провів з вами.

– Ми будемо щиро вдячні, – розцвіла в посмішці пані Валерія.

– Так, щиро вдячні… – повторив пан Віктор.

– А зараз ми відвеземо вас додому, – запропонувала пані Валерія. Вона рішуче підвелася, одразу ж підвівся й Сопеляк – він був на півголови нижчий за дружину й дивився на неї знизу вгору, зрештою, нижчий не тільки в прямому, а й у переносному значенні.

Рутковський подивувався, що папі Валерія, яка спорожнила дві чи три чарки, все ж сіла за кермо. Тільки згодом дізнався, що працівники PC і РСЕ дозволяють собі не зовсім дотримуватися норм поведінки, обов’язкових для місцевого населення: служба охорони станції мала тісні контакти з поліцією й швидко залагоджувала інциденти, пов’язані з бешкетами в ресторанах, порушеннями правил руху тощо.

Перед Максимовим будинком стояв довгий сірий «мерседес». Пані Валерія зупинила свій «рено», вони обмінялися належними в таких випадках словами ввічливості, й Рутковський, помахавши на прощання рукою Сопелякам, рушив до парадного.

Біля дверей стовбичили двоє чоловіків: високий, кремезний, у береті, насунутому на чоло, і трохи нижчий, проте також широкий в плечах. Вони курили й про щось розмовляли, Максим хотів обминути їх, але високий заступив йому дорогу й запитав:

– Пан Рутковський, якщо не помиляюсь?

– Не помиляєтесь. – Нараз Максимові зробилося тривожно і він тоскно глянув на червоні вогники Сопелякового «рено», що віддалялися і зникли за рогом. Озирнувся: вулиця порожня, жодного перехожого. – Що вам потрібно?

– Хочемо запропонувати панові невеличку подорож.

– Хто ви такі? – Максим побачив, як нижчий чоловік зайшов йому за спину. Різко повернувся, відступив на крок.

– Не хвилюйтеся, пане Рутковський, ми зі служби охорони станції, і ви терміново потрібні шефові.

– Нікуди я не поїду. Завтра… – він не встиг договорити: високий нахилився й схопив його за руку, Максим вивернувся, ще мить, і він проскочив би до парадного, але нижчий, який тримався весь час у нього за спиною, вдарив чимось по голові – з очей Максима посипалися іскри, він заточився, високий підхопив його під пахви й потягнув до «мерседеса».

Отямився Рутковський у машині, руки в нього були зв’язані. Поворушився, й це не пройшло повз увагу кремезного чоловіка в береті.

– Воно ожило… – реготнув коротко. – Не розумію для чого? Все одно кінчатимемо…

Другий, який вів машину, зауважив:

– Завжди ти поспішаєш, Богдане. Може, він розумний і признається в усьому.

– Ці більшовики рідко коли зізнаються, – невдоволено пробуркотів Богдан. – Наморочився з ними ще на Волині… – Він штовхнув Максима в плече, схопив за підборіддя й підвів голову. Зареготав зловтішно. – Чув про СБ, пане комуністе? То щоб знав: у нас без суду й слідства…

– Що вам потрібно? – Максимові справді зробилося лячно. Невже він потрапив до бандерівської служби безпеки? Тої страшної служби, створеної в 1940 році в Кракові, на чолі якої Бандера поставив свого підручного, агента гестапо Миколу Лебедя?

Тепер Лебідь сидить десь у Сполучених Штатах, проголосив себе провідником ЗП УГВР [1]1
  Закордонне представництво так званої Української головної визвольної ради, створеної внаслідок післявоєнного розколу ОУН.


[Закрыть], а служба його, хоч офіційно й ліквідована, бач, ще діє: навіть не криються, пишаються, що під час війни катували людей.

Але що їм треба? Як вони могли дізнатися про його справжнє обличчя?

Максим хитнув головою, звільняючи підборіддя з чіпких пальців. Запитав якомога спокійніше:

– За яким правом ви, панове, затримали мене? І що вам потрібно?

– А воно ще гарчить… – пробуркотів Богдан. – Права качає… А в нас право одне: кулю в лоб, і привіт!

– Мабуть, ви вважаєте мене за когось іншого.

– Ні, шановний пане, – відізвався водій, – для чого нам плутати? Ти – Максим Рутковський?

– Звичайно.

– Більшовицький агент, підісланий безпекою до нас?

– Мені смішно навіть думати про це.

– Насмієшся! – мовив Богдан загрозливо. – Ти в нас іще насмієшся досхочу.

– Я скаржитимусь!

– Мертві не скаржаться.

– Скажіть, у чому мене звинувачують?

– Скільки можна казати: більшовицький агент.

– Більшого безглуздя не можна й вигадати.

– Я агентів відчуваю по запаху, – похмуро мовив Богдан. – А від тебе…

– Ну й логіка! – розізлився Максим. – По-моєму, смердиш ти.

Богдан підвів кулака.

– Я тебе зараз навчу ввічливості! На все життя…

– Облиш! – наказав водій. Видно, він був начальником, бо Богдан опустив руку й промимрив щось незадоволено.

«Мерседес» ішов на великій швидкості, вже виїхали з міста, бо траплялися лише поодинокі будинки. Максим уважно роздивлявся по боках, проте так і не зумів визначити, де й куди вони їдуть. Ще погано знав місцевість і не міг зорієнтуватися. Та й що це дало б? Ці двоє есбістів, здається, не жартують…

Хто міг передбачити, що він попаде до рук бандерівської контррозвідки? Але які факти у них можуть бути? Навряд чи щось конкретне, так, підозри або інтуїція. А втім, навіщо цим головорізам факти?

У Центрі Рутковського знайомили з численними документами, в яких ішлося про злочинну діяльність СБ. Один з них пригадався йому: свідчення бандерівця М. Степняка.

ДОКУМЕНТАЛЬНЕ ПІДТВЕРДЖЕННЯ

«СБ були надані широкі права. Вона мала право на власний розсуд проводити арешти учасників організації до членів головного проводу включно. СБ мала право без суду розстріляти будь-якого члена організації, не кажучи вже про інших людей, що вона й робила. Практична робота СБ була зведена до поголовного знищення цілих родин, у тому числі дітей і стариків, коли есбісти вважали, що хоч один з членів родини є ворогом ОУН… Користуючись цим, СБ займалася пограбуванням населення, зводила особисті рахунки під виглядом боротьби з „ворогами ОУН“».

Що ж, думав Рутковський, справді, може, коло замкнулося: десь він припустився прорахунку, і ось розплата. Але ж він ще не встановлював жодних контактів з націоналістичними організаціями, які знайшли собі притулок у Мюнхені. Мав завдання за сприятливих умов увійти в довір’я до так званих «чолових діячів» ОУН і гадав здійснити це з допомогою Юрія, проте ще не зробив ані кроку.

А якщо його лякають? З профілактичною, так би мовити, метою? Бо вбивство співробітника РС, якщо воно не санкціоноване керівництвом станції, наробить шереху. Поліцію примусять завести справу, і все це не так-то легко розплутати.

«Мерседес» звернув на бічну дорогу, водій різко зменшив швидкість і скоро зупинився.

– Виходь, – відчинив дверцята Богдан.

Машина стояла край лісової галявини. Максим притулився спиною до автомобіля, та Богдан відштовхнув його. Різко вдарив у сонячне сплетіння, і від болю Рутковський опустився на коліна.

– О, така поза мені більше подобається! – зареготав Богдан.

– Чого вам треба від мене? – через силу витиснув із себе Рутковський.

– Де й коли тебе завербували до безпеки? – Другий есбіст нахилився до нього, додав удавано співчутливо: – Якщо не скажеш, здохнеш у муках. – Він витягнув з кишені невеличку мотузку, погойдав перед носом у Максима. – Ти, може, не знаєш, що це таке? То я поясню. Цей шнурок обв’язуємо навколо шиї, беремо дрючка, просовуймо на потилиці й повільно закручуємо. І капут.

«Саме так ви душили людей на Ровенщині, – мало не вирвалось у Рутковського, – Жінок і дітей, виродки кляті!»

Заплющив очі й нічого не відповів.

– То, прошу пана Йосипа, – втрутився Богдан, – певно, марно чекати на його щирість, і я пропоную почати…

Максим рвонувся вперед, але Богдан навалився на нього, притиснув обличчям до землі, а Йосип спритно обв’язав горло мотузком. Дрючок був у них заготовлений, повернули раз, і мотузок боляче стиснув горло. Стало важко дихати, Максим закашлявся, і Йосип негайно відпустив зашморг.

– Бачите, не жартуємо! – мовив загрозливо. – То що ти можеш розповісти?

– Даремно мучите мене, – хрипко видихнув Максим. – Нічий я не агент, і мій брат Юрій Сенишин може підтвердити це. Він напутив мене, тепер я розумію, що зробив помилку. Шукав вільного світу, а знайшов смерть. Кінчайте, і швидше, не мучте, прошу, бо я не винний…

– Хо! – вигукнув Богдан. – Усі кажуть: не винні, і краще прикінчити десятеро повинних, аби до наших лав не потрапив шпигун. Останній раз питаю: хто й коли тебе завербував?

– Мене перевіряла служба охорони радіостанції! – спробував захиститися Рутковський.

– Чхати на їхню службу!

– Мені нічого сказати вам…

Богдан повернув дрючок, Максимові забракло повітря, він рвонувся з останніх сил, намагаючись вивільнити руки: сліпуча блискавка вдарила в мозок – і темрява!..

Рутковський лежав, уткнувшись щокою у вологу трапу. Нараз поворушився й повернувся горілиць. Насилу розплющив очі й побачив зорі. Звичайні зорі й місяць.

Живий!..

Потягнувся й випростав руки – дивно, розв’язані. Живий, тільки шия болить від мотузки…

Згадавши, що сталося, обережно роззирнувся довкола. Ні «мерседеса», ні есбістів… Тільки він на галявині, і якийсь нічний птах сонно зітхає…

Максим підвівся: голова паморочилася, ступив кілька кроків, задихнувся й знеможено опустився на траву. Ледве віддихався. Треба негайно тікати звідси, бо можуть повернутися.

Зібравши всі сили, пішов не слідами «мерседеса», а продираючись крізь кущі, якими обросла галявина.

Хащі скоро закінчилися, попереду височів рідкий ліс. Максим натрапив на стежку, котра й вивела його на шосе. Тільки тут наважився присвітити запальничкою циферблат годинника – минуло трохи більше години з того часу, коли Сопеляки привезли його додому. Він гадав, значно більше, отже, лежав непритомний всього кілька хвилин. Обмацав кишені, знайшов і гаманець з грішми, й документи – цікаво, не пограбували, правда, грошей мав при собі не так уже й багато, сто двадцять чи сто тридцять марок.

Машини йшли рідко, Рутковському вже набридло голосувати, коли він побачив таксі.

Звичний до всього, водій не звернув уваги на зім’ятий Максимів костюм, тільки пильно подивився, чи не п’яний, і запитав адресу. Район був фешенебельний, це зовсім заспокоїло таксиста, і він одчинив Максимові дверцята, їхав швидко. Спочатку Рутковський хотів розпитати, де саме вони перебувають, однак вирішив, що це тільки здивує і насторожить таксиста, на всяк випадок він відзначив, на якому кілометрі була злощасна галявина, й тепер запам’ятовував дорогу.

Нарешті побачив свій будинок. Ліфт підняв Максима на п’ятий поверх, він швидко відімкнув двері й зітхнув з полегкістю, коли замок клацнув за спиною.

Луцька сиділа, поклавши ногу на ногу, погойдувала нею, і легкі світлі штани то відкривали, то затуляли кісточки. Дивилася на Максима чи то злякано, чи насторожено, якимось блукаючим поглядом.

Рутковський сів поруч Стефанії, вільно простягнувся у фотелі, скоса зиркнув на дівчину. Навіть у позі Луцької, в манері триматися прозирала напруженість, наче Стефанія чекала запитання, на яке їй важко відповісти. Нараз м’яким котячим рухом перегнулася з крісла, зазирнула Максимові у вічі, поклала долоню на коліно й запитала зовсім не те, чого чекав він. Запитала про буденне, так, як запитують малознайомі люди при випадковій зустрічі:

– Як вам ведеться? І чого так довго не з’являлися?

Рутковський зітхнув і відповів такою ж банальністю:

– Робота… Спочатку завжди важко, поки не втягнешся.

– Могли б і подзвонити колись увечері.

– А Іванна? Якось незручно.

– Іванна не засудить. Правда, Ваню? – Вона називала Іванну на чоловічий манір, певно, так називати її було привілеєм тільки Луцької, і це ще раз підкреслювало їхню близькість.

– Ти про що, люба? – перепитала Іванна.

– Могла б дати Максимові мій телефон.

– А-а, – махнула рукою Іванна, – він такий відлюдкуватий. Лише раз зволив завітати до нас.

– Я хороший, – спробував відбутися жартом Рутковський, – я хороший, але зайнятий. І обіцяю виправитися.

Луцька зняла руку з Максимового коліна й попестила довгими пальцями його по щоці: це означало й прощення, і обіцянку на майбутнє; певно, Максимові слід було якось відповісти на цей жест, досвідченіший чоловік неодмінно скористався б з цього, а Рутковський тільки всміхнувся ніяково й навіть трохи відсунувся.

Однак Луцька зреагувала на це по-своєму: либонь, саме Максимові сором’язливість і недосвідченість сподобалися їй, бо вона перегнулася через крісло, визивно торкнулася Рутковського плечем і запропонувала:

– Давайте повечеряємо завтра разом. Можете запросити мене?

Вона сказала це голосно, аніскілечки не соромлячись Іванни. Максима трохи вразило це, хоча тут свої звички, манери, спосіб поведінки, розкутість у стосунках між чоловіками та жінками, і Рутковський відповів не вагаючись:

– З радістю. Панна має улюблений ресторан?

– Кращого за «Корону» нема, – втрутилася Іванна.

– Ні! – рішуче заперечила Луцька. – Щоб Юрко підсів до нас і пробалакав піввечора? А ми з Максимом хочемо самотності. – Стефанія лукаво зазирнула йому в очі й прошепотіла на вухо: – Сьогодні я відвезу вас додому…

Підвелася й пішла до бару, гарна, зваблива й самовпевнена. Знала собі ціну й навіть не припускала думки, що її пропозиція може не сподобатися Рутковському.

Вона налила в келихи всім трьом якогось тягучого лікеру. Максимові лікер не смакував. Проте відпив трохи, хотів ковтнути ще раз, та задзеленчав дзвінок, і п дверях з’явився Лодзен. Він підійшов до Іванни підтюпцем, довго тримав її руку й зазирав у вічі. І нараз Рутковський збагнув, що полковник закоханий в Юркову дружину, мабуть, безперспективно, та все ж не втрачає надій; певно, тому його, Максима, так швидко й без особливих ускладнень узяли на радіостанцію.

Нарешті полковник відірвався від Іванниної руки, по-батьківському погладив Стефанію по щоці й приязно кивнув Максимові.

– І ви п’єте таку бурду? – похитав він головою, ідучи до бару. – І це тоді, коли тут є… – полковник відчинив бар і урочисто витягнув напівпорожню пляшку. – «Білий кінь»… Ось що тут є, а хіба може зрівнятися щось із шотландським віскі? Йдіть сюди, – покликав Максима, – не пошкодуєте.

Рутковського не треба було просити, він хотів розповісти про вчорашній інцидент з бандерівцями чи, можливо, тими, хто видавав себе за них.

Лодзен уважно вислухав Рутковського й похитав головою. Виніс присуд безапеляційно:

– Бандерівці! І це ж треба, сунуть поганого носа не в своє діло. Доведеться прищемити.

– Я чудом лишився живий, – поскаржився Максим.

– Ніякого чуда нема. Хотіли вас полякати. Вони знають своє діло, і якби збиралися справді ліквідувати… – красномовно махнув рукою.

– І це у вільному світі! Куди тільки дивиться поліція? – й далі обурювався Рутковський.

Лодзен зупинив його коротким жестом.

– Я розумію їх, – відповів сухо. – Комуністи залили-таки їм сала за шкуру, і кожного, хто прийшов з того боку, бандерівці підозрюють. До речі, – обернувся він до Луцької, – панно Стефо, чи не знаєте ви есбістів Йосипа й Богдана?

– Звідки панна може знати громил? – щиро здивувався Рутковський.

Лодзен зиркнув на нього з цікавістю.

– Не чули, що панна працює у Стецька? – запитав.

Рутковський покрутив у пальцях келих. Оця красуня сидить на Цеппелінштрасе, 67, поряд з кабінетом того, хто називає себе «прем’єром»…

Максим перевів погляд на Стефанію, побачив, як напружилася дівчина, але тільки на мить; гостро зиркнула спідлоба, відразу примружилася й махнула рукою.

– Не знаю таких, – відповіла. – Може, псевдо?

– Вчора двоє з ваших, – пояснив Лодзен, – мало не спровадили на той світ пана Рутковського.

Луцька похитала головою.

– Панові полковникові має бути відомо, що ОУН відмовилась від терору, – відповіла.

– Я знаю вашу компанію краще, ніж ви думаєте, – зареготав Лодзен, – і не треба розповідати мені казочки. Перекажіть вашому шефові, – нараз мовив різко, – якщо буде свавільничати, вдамося до санкцій!

Тон полковника був недвозначний, і Луцька збагнула, що припустилася помилки. Пообіцяла:

– Завтра я дізнаюся, хто вчинив це неподобство. Якщо наші люди, – вони будуть покарані. – Вона мовила не без упевненості, проте Лодзен махнув рукою, вважаючи, що інцидент у принципі вичерпано.

З магнітофонних колонок линула тиха музика, пахло спиртним і парфумами, Лодзен упівголоса розповідав про поїздку на Гаванські острови, Луцька сиділа поруч Максима, й він відчував тепло її плеча – було спокійно й сумирно, дух втихомирення панував у вітальні, й вчорашня пригода нараз видалася Рутковському важким і злим сном.

Луцька дочекалася паузи в Лодзеновій розповіді й підвелася.

– Завтра у мене важкий день, – мовила, поправивши кофтину на грудях, – мушу їхати. Нам з паном Рутковський по дорозі, можу підвезти.

Вона поставила «фольксваген» навпроти Максимовою будинку впевнено, наче вже була тут.

Рутковський запропонував дівчині зайти до нього на хвилинку, подивитися, як влаштувався. Луцька зміряла його насмішкуватим поглядом, у ліфті дивилася відчужено й навіть якось неприязно. Кинула сумочку на стіл, пройшлася кімнатою й схвалила:

– Гарне мешкання. – Поправилася: – Тільки казенне.

– Мало обжите.

– Незатишно. Приготуй каву…

Рутковський переглядав свіжі київські газети, вибирав дані про різних осіб і, посилаючись на джерело, заносив ці дані до картотеки. Деякі повідомлення складалися лише з кількох рядків, були й на багатьох сторінках; завдання полягало в тому, щоб зібрати про певну людину якомога більше фактів, аж до спростованих чуток.

Картка розповідала, коли й на яку посаду призначено ту чи іншу людину, де й з якими доповідями виступала, у які відрядження їздила, де мешкає, в яких колах мав підтримку… Коли мова йшла про письменників чи вчених, наводилися оцінки їхніх творів у пресі.

Відділ, де працював Рутковський, був підпорядкований розвідці. З картотеки, яку складали Максим з колегами, працівники розвідки відбирали тільки те, що їх цікавило. Іноді надходила вказівка: таку-то особу розробити докладніше. Тоді прізвище цієї людини вишукували в газетах з особливою увагою, спеціальні завдання одержували агенти та інформатори.

Картотекою широко користувалися працівники редакції для провокаційних передач.

Рутковський уже знав, що картотека – лише незначна частина роботи його відділу. Головне завдання полягало в збиранні розвідувальних даних.

На кожну інформацію, що надходила від агентури, завідуючий відділом Роман Кочмар або його заступники писали коротку анотацію й робили висновок про її цінність, вірогідність, ступінь таємності, а також визначали коло осіб, яких належало з нею ознайомити.

Доступ до цієї картотеки цікавив Рутковського найбільше.

Зайнятий роботою (а її завжди було багато, й заступники шефа відділу стежили, щоб ніхто не сидів без діла), Максим не помітив, як до кімнати зайшов сам пан Кочмар. Низенький, лисий, червонопикий, він тримався впевнено й був категоричним у висновках та висловлюваннях. Відзначався впертістю і, як усі вперті люди, рідко коли міняв переконання і думку про людей.

До Максима з самого початку ставився без симпатії, сухо і стримано, і можна було уявити собі здивування Рутковського, коли Кочмар зупинився біля його столу й поцікавився, як ідуть справи.

Максим подав шефові стільця, але Кочмар сів просто на кут заваленого паперами столу, взяв кілька газет, та одразу відкинув їх. Говорив не так, як завжди, сухо й офіційно, – якась доброзичливість відчувалася в його тоні.

– Ми задоволені вами, пане Максиме…

Рутковський підвівся з-за столу. Він знав, що Кочмар був унтерштурмфюрером СС і обожнює дисципліну, принаймні зовнішні прояви її. Стояв, притиснувши лікті, й дивився віддано, коли шеф закінчив, відповів коротко:

– Дуже радий, що ви гарної думки про мою скромну діяльність.

Рутковський догадувався, чому так швидко змінилося Кочмареве ставлення до нього: через Мартинця або Карплюка пан Роман дізнався про Максимову відмову підписати лист, мабуть, такого листа не існувало в природі, і Карплюкова пропозиція виявилася звичайною провокацією.