Текст книги "Гіркий дим. Міст"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

– Так.

– Можна глянути?

– А гроші?

Рутковський кивнув на плаский портфель, що стояв на столі.

Пан Зіновій трохи повагався й витягнув із спідньої кишені піджака акуратно складені аркуші, подав Рутковському. Максим розгорнув їх повільно, насилу стримуючи тремтіння рук. Одразу зрозумів, що автентичність списків по викликає сумнівів: старий газетний папір, трохи потертий на згинах, пожовклий…

Цим списком займатимуться органи безпеки, а пан Лодзен нехай будує рожеві замки…

Максим поклав аркуші до чорної шкіряної теки. Відімкнув портфель, висипав пачки грошей просто на стіл.

– Лічіть, – запропонував. – Тут п’ятдесят вісім тисяч дев’ятсот доларів.

– Має бути шістдесят дві тисячі.

– Ви забуваєте про п’ять процентів комісійних.

– Невже?

– Гадаю, в шановного пана ще нема склерозу.

– Ну, добре… – В холодних Лакутиних очах загорілися зелені вогники. Присунувся до столу, тонкими пальцями почав перебирати гроші. – Я візьму ваш портфель.

– Будь ласка.

Лакута швидко лічив пачки й кидав до портфеля. Ворушив губами й нічого не бачив навколо. Обличчя в нього загострилося й волосся, принаймні так видалося Максимові, стало сторч.

Закінчивши рахувати, пан Зіновій замкнув портфель, заховав ключ до гаманця, а портфель затиснув під пахвою. Якось жалібно всміхнувся Рутковському й підвівся.

– Прошу передати полковникові, – він уже заспокоївся й знову став колишнім Лакутою, статечним і трохи пихатим, – моє вітання й найкращі побажання.

– Хвилинку… – Максим поклав на стіл папірець. – Прошу розписатися.

Подав Лакуті ручку.

Пан Зіновій зиркнув недбало, та, побачивши цифри, скоса подивився на Рутковського хитрим оком. Зрозумів усе одразу, бо запитав не криючись:

– Решта панові Лодзену?

– Не знаю, так наказано.

– Кожен влаштовується, як може, – зітхнув Лакута й розписався не вагаючись.

Рутковський відімкнув двері, і пан Зіновій, чемно вклонившись, пішов.

Максим встав із-за столу, визирнув у вікно.

Лакута не затримався в готелі, поспішав, бо, вийшовши з Луцькою, тут-таки розпрощався з нею й підкликав свій зелений автомобіль. Він сів на переднє сидіння, ззаду вмостився Богдан, «форд» повернув у бічну вулицю, а Луцька, постоявши трохи, пішла до свого «фольксвагена».

Рутковський не став чекати ліфта, збіг сходами, міцно тримаючи чорну шкіряну папку. Примусив себе притишити крок лише на вулиці, роззирнувся: наче нічого підозрілого.

«Фіат» завівся з півоберта. Максим проминув бічну вулицю, через три квартали побачив біля мийної Олега – той стояв на самісінькій бровці тротуару; Рутковський пригальмував, і Олег ускочив у машину мало не на ходу.

– Порядок… – Максим передав Олегові чорну папку. – Здається, все обійшлося.

Олег, не відповідаючи, дивився назад.

– Так, – ствердив нарешті, – хвоста нема. – Зручно влаштувався на сидінні, витягнув мікрофотоапарат, розгорнув теку. Гортав сторінки, фотографуючи. Закінчивши, склав списки назад у теку, поклав поруч Максима. Той висадив його на тихій вулиці, зиркнув на годинник – треба було поспішати до Енглішер Гартен.

Лодзен нервував. Походжав довгим кабінетом і курив сигарету за сигаретою. Секретарка знала, що він чекає на Рутковського, й пропустила Максима до кабінету одразу.

Полковник кинув сигарету до попільниці, не загасивши.

– Ну що?.. – запитав. – Що сталося, відповідайте?

Рутковський мовчки пройшов до столу, поклав чорну теку.

– Ось списки, – сказав. – І все гаразд.

Полковник швидким рухом розкрив теку, почав гортати сторінки, уважно розглядаючи. Заспокоївся, зиркнув спідлоба на Рутковського, потім на годинник.

– Усе добре, що добре кінчається… – пробуркотів він і запитав без будь-якого переходу: – Розписка?

Рутковський подав її, полковник лише зиркнув скоса, заховав розписку разом із списками до сейфу, закурив і навіть запропонував сигарету Максимові. Лише після цього запитав:

– Де ви були?

– Їздив по списки, – удав, що не зрозумів, Рутковський.

Отже, полковник вирішив не гратися з ним у піжмурки, й зараз почнеться допит. Наступні Лодзенові слова підтвердили його здогад.

– Я послав працівників служби охорони до «Регіна-Паласт», щоб у разі потреби підстрахувати вас. Але ж…

Максим насмілився перервати полковника:

– Саме з міркувань безпеки я в останній момент переніс зустріч до готелю «Зелений папуга». Якби знав, що служба охорони підстраховуватиме мене!.. Подумав: шістдесят тисяч, з такими грішми жартувати не можна… Цей Лакута міг бовкнути комусь – і плакали наші гроші. Я вже не кажу про списки.

– Ви могли попередити мене.

– Не хотів зайвий раз тривожити.

– У таких випадках самодіяльність неприпустима, й вам треба було негайно поставити мене до відома. Можу вибачити вас тільки тому, що ви діяли вперше. До речі, коли Лакута приїхав до готелю?

– П’ять хвилин по дванадцятій.

Рутковський знав, що тут його позиції непробивні. Полковник, звичайно, перевірить його відповіді й упевниться, що між «Зеленим папугою» і Енглішер Гартен Максим ніде не затримався ні на хвилину.

– І коли ви виїхали з готелю сюди?

Цього запитання Рутковський чекав: саме тому і взяв Олега в машину.

– Хвилин через п’ятнадцять. Поки Лакута полічив гроші…

– Отже, було двадцять на першу?

– Так, двадцять чи двадцять п’ять.

– А зараз за десять перша. П’ять хвилин ми розмовляємо з вами, виходить, від готелю «Зелений папуга» ви їхали сюди двадцять хвилин?

– Так, – ствердив Рутковський.

– Куди заїжджали?

– Ось воно що!.. – вдав ображеного Максим. – Але ж, пане полковнику, ви можете доручити службі охорони проїхати від «Зеленого папуги» сюди найкоротшим шляхом і пересвідчитесь, що швидше ніхто не дістанеться.

– Звичайно, перевіримо! – Лодзен посміхнувся жорстко. – І не намагайтесь обдурити мене, це вам дорого коштуватиме.

Рутковський зрозумів, що виграв цю гру. Звичайно, нюх розвідника підказує Лодзену: із зміною готелей щось негаразд, але чи варто зараз ускладнювати становище? Почати глибоке розслідування – кинути тінь на так вдало проведену операцію. Крім того, хтось може пронюхати про солідний куш, який полковник поклав до власної кишені.

Ні, вирішив Лодзен, усе це дурниці, просто Рутковський ще недосвідчений і не знає всіх правил, заведених у розвідці. Та й звідки йому знати? Зелене хлопча, що з нього візьмеш?..

– Ідіть і працюйте, – відпустив він Максима. – До кінця робочого дня прошу не залишати приміщення.

Увечері, коли Рутковський виходив зі станції, вахтер попросив його пройти до окремої кімнати. Двоє агентів служби охорони ретельно обшукали Максима, вибачились і відпустили. І в машині хтось побував: пачка «Кенту» лежала на щитку не зовсім так, як залишив її Рутковський.

Робили обшук і на квартирі.

Слава богу, Рутковський передбачив усе і передав одержані від Лакути гроші Олегові. Причепитися полковникові Лодзену не було до чого.

– Ти можеш зараз приїхати до Сенишиних? – Стефин голос звучав тривожно.

– Звичайно.

Чесно кажучи, Максимові хотілося побайдикувати після вчорашнього напруженого дня. Але він відчув: щось сталося, Луцька даремно не дзвонитиме.

– Не барися.

– Виїжджаю.

Стефанія трохи подихала в трубку, видно, хотіла щось додати, однак нічого не сказала й дала відбій.

Луцька з Іванною пили каву. Стефа спокійно привіталася з Максимом і, відставивши чашечку, так само спокійно повідомила:

– Вчора вбито Лакуту…

– Лакуту? – непідробно здивувався Максим. – Невже?

– Його задушили у власній машині в лісі неподалік від Гарміш-Партенкірхена.

Рутковський збагнув усе одразу: Богдан і Йосип… Їхній почерк. Дізналися про гроші й пограбували Лакуту.

Вдаючи здивованого, він запитав:

– І для чого потрібно було вбивати Лакуту? Такий статечний і розважливий пан.

– Ти бачив його останнім… – багатозначно мовила Стефанія.

– Ну й що?

– Мені здавалося, ваші справи…

– Може, ти підозрюєш мене?

– Підозрювати буде поліція.

– Через двадцять хвилин після того, як Лакута пішов, я був на Енглішер Гартен. До речі, перед цим бачив, що ви з паном Зіновієм роз’їхалися в різні боки.

– Стежив?

– Дивився у вікно.

– Це той Лакута, що в Стецька? – втрутилася Іванна. – Які в тебе справи з ним?

Рутковський посміхнувся: знала б вона, завдяки чому довелося їй з Юрієм виїжджати з Мюнхена. Відповів ухильно:

– Пан Зіновій передав полковникові Лодзену якісь папери. Я був простим зв’язковим.

– Таким уже й простим! – кинула на нього гострий погляд Луцька.

– Яке це має значення? Головне – зв’язковим! – Максим подумав, що слід негайно подзвонити Лодзену: почнеться розслідування, і поліція може докопатися до списків Лакути. А це небажано з усіх точок зору.

– Ти не передавав панові Зіновію нічого такого, чим могли спокуситися грабіжники? – запитала Луцька. – Звари нам ще кави, – попросила вона Іванну. Коли та пішла, Стефа додала: – Може, якісь коштовності?

– Грабіжникам у наш час в основному потрібні гроші.

– Ти заплатив панові Зіновію?

– Невже це так важливо, люба?

Стефанія закопилила губу.

– Виходить, я була останнім пішаком у вашій грі!

– Ти ніколи не будеш останнім пішаком, – майже щиро запевнив її Рутковський.

Стефа зиркнула підозріливо: чи не кепкує, та не помітила й тіні іронії в Максимових очах.

– Чого це? – все ж запитала.

– Бо вродлива й розумна. До речі, Лакута поїхав сам?

– Звичайно.

– Ну… ну…

– Що ти маєш на увазі?

– Могла б бути зі мною відвертішою.

Луцька подумала трохи й мовила зовсім спокійно:

– Ага, я й забула, що ти стежив через вікно.

– І все бачив, – ствердив Рутковський.

Стефанія зиркнула запитливо, певно, їй дуже хотілося довідатися, що саме бачив і знав Максим, але вона нічого не прочитала на його обличчі.

– Хто повіз Лакуту? – запитав Рутковський.

– Якби знала…

– З одним із них ти розмовляла перед нашою зустріччю з паном Зіновієм.

– Невже він? – жахнулася Луцька. Вона жахнулася так натурально, що, якби Максим не знав усіх обставин, обов’язково повірив би Стефанії.

– У мене нема ніяких сумнівів, – ствердив він.

Луцька блиснула очима:

– Тоді справа набирає зовсім несподіваного повороту.

– І ти знаєш це значно краще за мене, – відповів Рутковський.

Луцька довго мовчки дивилася на Максима, наче хотіла довідатися, до якої межі вона може бути відвертою. Нарешті сказала тихо:

– Мабуть, буде краще, коли про це вбивство знатиме якнайменше людей.

– Твоя правда, люба.

– Чому ти переніс місце зустрічі? Й так несподівано?

– Щоб позбутися зайвих свідків. Загинув Лакута, а міг і я.

– Невже?

– Якщо хочеш знати, у мене була велика сума грошей.

– Які ти передав панові Зіновію?

Рутковський вирішив не критися перед Луцькою: все одно вона дізнається.

– Грабіжники могли напасти на мене, тому я й переніс зустріч до «Зеленого папуги».

– І про це знали тільки Лакута, я і…

– І ще двоє?

– Так.

– І цих двох зараз нема в Мюнхені?

– Звичайно. І скільки вони?..

– Шістдесят тисяч!

– Марок?

– Доларів.

– Ого!

– Бачиш, вони знали більше, ніж ти.

Обличчя Луцької скривилося од люті, Рутковський вперше побачив її такою негарною.

– Нікуди вони не дінуться, – мовила вона впевнена. – Ми покараємо їх. А пан Зіновій!.. Боже мій, прикидався таким чесним, а сам – за шістдесят тисяч… Що він продав тобі?

– Звідки в мене шістдесят тисяч?

– Кому ж тоді?

– При нагоді запитаєш у пана Лодзена.

– Розвідці?

– А хто ж іще може платити такі гроші!

Луцька на мить замислилася.

– Розвідка задарма не платить, – мовила вона нарешті, й Рутковський подумав, що Стефанія зовсім не оригінальна. – То що могло бути в Лакути?

Максим лише знизав плечима, й Луцька проказала з гіркотою:

– Все навколо продається, боже мій, нема нічого святого! – Вона хотіла ще щось додати, але в цей час Іванна принесла піднос із кавником і чашечками.

– Дзвонив Юрій, – сказала Іванна, – зараз приїде.

Сенишин справді приїхав дуже скоро. Надів домашню куртку, налив собі келих коньяку.

– Сидите, як на поминках, – зауважив він.

– Поминки і є, – ствердила Луцька.

– Це ти про Лакуту?

– Так.

Юрій розуміюче зиркнув на Рутковського.

– Тепер мені ясно… – почав він багатозначно, однак, побачивши застережливий Максимів жест, затнувся.

– Що? – Повз увагу Стефанії не пройшло Юрієве збентеження.

– Що треба бути гранично обережним.

– Відкрив Америку, – махнула рукою Іванна. – Щоб я не бачила в тебе готівки.

– А ти рідше чіпляй свої коштовності.

– І це називається коштовностями?! – розпачливо вигукнула Іванна. – Два персні й перлинове намисто!

– Знаєш, скільки коштує одне намисто?

– І знати не хочу.

Луцька презирливо скривила губи. Вона не визнавала майже ніяких прикрас і носила тільки скромний перстень з дешевим камінцем.

– Ви знаєте новину? – спробував перевести розмову на інше Юрій. – Днями до нас прилітає із Сполучених Штатів пан Щупак.

– Модест Щупак? Кульгавий Диявол? – перепитала Луцька.

– Ви знаєте його?

– Звичайно.

Рутковський насторожився. Він чув про Щупака – одного з помічників керівника служби безпеки УПА Миколи Лебедя. Після війни Лебідь осів у Сполучених Штатах, а Щупак пригрівся біля нього.

– Хто такий пан Щупак? – запитав Максим умисно недбало.

– О-о, це розумний чоловік, – запевнив Юрій.

– Так, він даремно не прилетить, – процідила крізь зуби Стефанія. – Щось пронюхали угаверівці.

Рутковський подумав, що раптові відвідини Модестом Щупаком Мюнхена, можливо, пов’язані із списками Лакути, проте не став забивати собі цим голову. Справу вважав для себе закінченою, власне, мусив подзвонити лише Лодзену, бажано зараз, на другому поверсі є телефон…

Скориставшись із того, що Іванна зі Стефою почали гортати якісь ілюстровані паризькі журнали мод, а Юрій подався до саду, Рутковський швидко піднявся на другий поверх, причинив за собою двері й набрав номер Лодзена.

На щастя, полковник був дома. Вислухавши Рутковського, відповів коротко:

– О’кей, пане Максиме, новина справді неприємна, та все в наших руках. Не хвилюйтеся.

Іванна зі Стефою навіть не помітили кількахвилинної Максимової відсутності. Він підсів до них – чому б і йому не помилуватися паризькими красунями в модних туалетах.

Луцька мешкала в маленькій однокімнатній квартирі потемнілого од часу будинку. В кімнаті стояла тахта, сервант, шафа й крісла. Що тумбочка з магнітофоном.

Рутковський сидів на тахті, підмостивши під бік подушку, й дивився, як клопочеться Стефа.

Луцька рухалася повільно і водночас якось осмислено – не робила зайвих рухів, не метушилася, як переважна більшість жінок, здавалося, що вся її поведінка, навіть рухи, підпорядковані якійсь вищій меті.

Був суботній ранок, і вони збиралися поїхати в гори. Рутковський надибав невеличку річечку, де ловилася форель. Минулого разу вони зі Стефою, зловивши кілька рибин, смажили їх на шпичках над вогнищем, і Стефа запевняла, що саме в такий спосіб приготована риба смачніша за подану під різними соусами в ресторані Сенишиних.

Минув тиждень після вбивства Лакути. За цей час Максим кілька разів бачився зі Стефою й почав помічати в ній якісь зміни. Точніше, не зміни, вона ставилася до нього так само, але іноді Рутковський ловив на собі Стефин пильний погляд, ніби дівчина хотіла щось запитати й не наважувалася.

Максим дивився на Луцьку й думав, що, мабуть, він усе ж тільки тішить себе думкою, що знає її. Вважав, що Стефанія майже не має від нього секретів, і раптом ота зустріч біля готелю «Зелений папуга».

Луцька й два бандити із служби безпеки: Богдан і Йосип. Чи випадково вони перевіряли його? І чи не була ця акція інспірована Стефанією?

Стефа принесла Максимові склянку крутого чаю, сіла на край тахти й дивилася, як він п’є.

І знову Рутковський побачив у її очах запитання. Дівчина нахилилася до нього й запитала тихо – здавалося, зазирала Максимові в душу й читала його думки:

– Я не байдужа тобі?

Вона питала про це Максима вперше, взагалі він давно чекав від неї такого запитання, та начебто весь хід їхніх стосунків давав на нього абсолютно вичерпну відповідь.

Однак Стефа все ж запитала, і Рутковський, відставивши чай, обняв дівчину.

– Ти нічого ніколи не кажеш мені, – поскаржилася Стефа. – Ну, хоча б ті слова, які подобаються жінкам.

– Я вважав, що ти значно розумніша за інших, і словесний мотлох…

– Усі жінки люблять ніжні й красиві слова, – усміхнулася Стефа загадково. – Це все одно, що пестити жінку…

– Ти – найвродливіша в світі.

– Я знаю це, – відповіла Луцька зовсім серйозно, – і найрозумніша.

– Так, найрозумніша, – погодився Максим.

– Але навіть найрозумніша жінка може ставити найбезглуздіші запитання.

– Давай…

Стефа випросталася з його обіймів.

– Ти знаєш, – мовила, – як жінки ловлять чоловіків?..

– Догадуюсь. Але, по-моєму, я не той човен, до якого слід сідати. Може потонути.

Стефанія спритно витягнула з пачки сигарету, закурила, кілька разів затягнулася й одразу розчавила сигарету в попільниці. Недокурок стирчав якось самотньо, й червона помада на прикушеному фільтрі скидалася на криваву пляму.

– Можеш і потонути, – мовила Стефанія рішуче. – Особливо без мене.

Ця самовпевненість не сподобалася Рутковському. Він знав, що рано чи пізно така розмова мала відбутися, після неї вони або розійдуться, або ж невизначеність триватиме, як і раніше.

Нараз одна думка сяйнула в Максима. Вона видалася йому не такою вже й безглуздою, принаймні потішною, в усякому разі стосовно до нього, і він сказав, обережно добираючи слова, щоб не образити дівчину:

– Здається, ти, люба, належиш до жінок, які самі обирають собі чоловіків…

Луцька відповіла одразу, не замислившись ні на мить:

– Так.

– І ти обрала мене?

– Хіба це погано?

– По-моєму, я не належу…

– А ти не припускаєш, що мені видніше?

– Чого ж, може й так.

– А якщо так…

Рутковський не витримав і зареготав весело. Луцька трохи образилась.

– Смішно?

– Просто ситуація кумедна.

– Невже? А я гадала… Дивна манера в чоловіків переводити на жарт те…

– Пробач, Стефо, я не хотів тебе образити. Але ж усе так несподівано.

– Мені буває тоскно й самотньо. – Луцька поправила зачіску. Цей її жест не дуже-то й свідчив про душевне сум’яття, проте в ньому була якась зворушливість і беззахисність.

Максим пообіцяв:

– Ми повернемося до цієї розмови.

Стефанія похитала головою.

– Ти так не думаєш, – відповіла вона, ніби крапку поставила.

І все ж якась крихта надії збереглася в ній, бо сказала не зовсім впевнено:

– Ми ще встигнемо порозумітися, однак мені все одно гарно з тобою. Пий чай, бо охолоне.

Чай і справді трохи охолов, Максим ковтнув і відставив склянку. Він відчував незручність, якусь провину перед Стефою, хоч характер їхніх стосунків не давав підстав для таких почуттів. Все це трохи дратувало його, бо розумів і хисткість своєї позиції, зрештою, все переплуталось у нього, і Максим запитав трохи різкувато:

– І все-таки, чого ти хочеш?

– А нічого. – Стефа рвучко підвелася.

Максим подумав, що йому не так уже й погано в цій кімнаті. Правда, все ще не звик до свого мюнхенського буття й знав, що мине скільки завгодно років, але він все одно не звикне, не змириться з тим, що постійно мусить лицемірити й брехати, це виснажувало його, ночами він часто не спав, був огидний сам собі й боявся одного: чи зуміє колись очиститися, забути, стати самим собою?

Знав: щось прилипне, лишиться, і вже не бути йому колишнім Максимом, який пишався тим, що ніколи в житті й нікому не зробив підлоти. Правда, був певен: все, що робить тут, необхідне і йому, і багатьом іншим, зрештою, його народові, і Максимові друзі й товариші не засудять його, зрозуміють і підтримають.

Рутковський зітхнув і поцілував теплу Стефину долоню.

– Будемо збиратися, люба? – запитав він.

Луцька підвелася легко, взагалі була якоюсь легкою і жвавою, сповненою життя. Максим ніколи не бачив її розгубленою чи млявою.

– Вудки в машині? – запитала.

– Заїдемо по них.

– Я зварю кави й наллю в термос.

– Не клади багато цукру.

– Кажеш, наче не знаю твоїх смаків. – Пішла на кухню, але телефонний дзвінок зупинив її.

Апарат стояв у передпокої, Стефанія завернула туди й взяла трубку.

– Хто, хто? – запитала. – Який пан Модест?

Модест! Десь Максим уже чув це незвично ім’я. Так, так, Модест Щупак, оунівський діяч із Сполучених Штатів, саме про нього згадував днями Юрій Сенишин.

Але що потрібно Щупакові від Луцької?

– Ну гаразд, – сказала Стефанія, – якщо справа така нагальна, то я приїду… – Вона озирнулася на Максима, знизала плечима, показуючи, що нічого не може вдіяти. – Хоча… Звідки ви дзвоните? То, дуже прошу, приїжджайте до мене, адресу знаєте? Так, я розумію, не треба вибачень. – Поклала трубку й підійшла до Рутковського: – Зараз до мене приїде один старий шкарбан. Якась невідкладна справа, проте, сподіваюсь, це ненадовго. А ти їдь тим часом по вудки.

Рутковський нехотя підвівся. Подумав, що відвідини Щупака не випадкові. Та й сам його спішний приліт до Мюнхена підозрілий. Щось задумали оунівські діячі, і слід дізнатися, що саме.

Повільно зав’язав краватку і, скориставшися з того, що Стефа пішла до ванної переодягатися, залишив на тумбочці свого годинника. Потім витягнув із шкатулки в передпокої запасного ключа від квартири.

Зазирнув до ванної, попросив:

– Не дуже барися.

– Я його швидко виставлю, – пообіцяла Стефа.

– Чекатиму на вулиці.

– Добре.

Максимів «фіат» стояв у завулку. Рутковський відійшов убік, щоб Луцька часом не побачила його з вікна, закурив сигарету.

Чекати довелося недовго, біля Стефиного під’їзду зупинилося таксі. З нього виліз кремезний літній чоловік з ціпком, пішов, ледь накульгуючи, до парадного. Сумнівів не було: Модест Щупак, або Кульгавий Диявол, – так назвала його Стефа, коли почула про прибуття пана Модеста до Мюнхена. Тоді ж Рутковський обережно, поцікавився в Кочмара, хто такий Щупак? Той лише похитав головою й повторив Стефині слова: Кульгавий Диявол. Виявляється, так напинали Щупака в СБ за хитрість і підступність, його боялися навіть колеги по службі безпеки, по кажучи вже про зверхників різних рангів, Щупакове серце не знало милосердя, за найменшу провину він визнавав лише одне покарання – смерть і, кажуть, полюбляв особисто виконувати вироки.

Щупак зник у парадному, й Рутковський пішов до машини. Перед очима стояло Щупакове обличчя: брусуваті, наче рублені сокирою, риси, калмицькі запалі очі під вузькими бровами, важке підборіддя…

Кульгавий Диявол…

Рутковський шугнув до парадного, вибіг, перестрибуючи через сходинки, на третій поверх. Приклав вуха до дверей, прислухався. Зрештою він нічим не ризикує: якщо Стефа із Щупаком помітять його, скаже, що забув годинника й повернувся по нього.

Обережно відімкнув двері, зазирнув до передпокою.

У вітальні гомоніли. Рутковський переступив через поріг, не замкнув за собою двері, тільки причинив їх, стояв, спершись об одвірок, і слухав.

Щупак із Стефою, як і передбачав Максим, розташувалися в Кріслах біля журнального столика, звідти вони не могли побачити його, а він чув кожне їхнє слово. Слухав, притримуючи рукою двері, готовий вислизнути з квартири будь-якої миті.

– Я потурбував тебе, Стефо, тільки тому, що приїхав сюди у справі невідкладній. – Це голос Щупака.

– Звичайно, пане Модесте, – відповіла Стефанія, – я зрозуміла це відразу й запросила вас сюди, бо в моїй квартирі можна говорити вільно. Ми з вами в різних організаціях, і в нас на Цеппелінштрасе…

– Так, у вас там мікрофон на мікрофоні, а наша розмова цілком конфіденціальна. Ти працюєш у Стецька, він ворогує з Лебедем, але це нам не завадить. Тільки я сподіваюсь…

– Ви могли б про це й не говорити.

– Я впевнений в тобі, Стефо, однак специфіка нашої роботи вимагає такої суворої конспірації, що зайве нагадування ніколи по зашкодить.

– Чолові діячі національного руху вже мали не одну нагоду перевірити мене на ділі!

«Ого, – подумав Рутковський, – виходить, Стефа співробітничає з секретними оунівськими службами й користується там довір’ям. А втім, що тут дивного? Бачив же я її з Богданом, і перевірка зашморгом – таки її рук діло».

Щупак заперечив:

– У нас нема претензій до тебе, Стефо, і мій приїзд сюди – найкращий доказ цього.

– Можете розраховувати на мене, пане Модесте.

– Не чекав іншої відповіді.

– То я слухаю вас.

– Звичайно, ти розумієш, що ОУН і служба безпеки завжди мали довірених людей…

– Агентуру?

– Були у пас найсекретніші агенти, і список цих агентів в одному примірнику зберігався у самого Лебедя. Були й списки відданих нам людей, інформаторів, співчуваючих…

– Стривайте, пане Модесте, чи не пов’язаний ваш приїзд сюди із вбивством Лакути і його контактами з полковником Лодзеном? – запитала Стефа.

– Я завжди знав, що розуму тобі не позичати. Він щось продав американцям?

– Продав, і ми довідалися про це через своїх людей у розвідці.

– Що?

– Не поспішай, Стефо. Один із списків наших інформаторів пропав. Він зник у перші повоєнні роки. Зберігався в родича пана Зіновія, його дядька Івана Лакути. Радянська служба безпеки вистежила його, пан Іван загинув, відстрілюючись, на якомусь хуторі, і вважалося, що списки спалив сам Іван Лакута. І раптом через стільки років вони потрапляють до Лодзена. А півроку тому помер брат Івана Лакути, батько пана Зіновія…

– Отже, – розпачливо вигукнула Луцька, – списки були у батька Зіновія Лакути, і він, розбираючи батькові папери, знайшов їх.

– Думаю, це сталося саме так.

– І продав Лодзенові?

– На свою голову.

– Ви не вийшли на слід Богдана і Йосипа?

– Ще ні, але далеко вони не втечуть.

– Шкури!

– Справа не в них.

– У списках? Але ж я зрозуміла, що вони в американців. У надійних руках, і ви все одно передали б їх розвідці.

– Так то воно так, але є одна невеличка деталь, – заперечив Щупак. – Панові Лебедю відомо, що до Лакутиних списків був підколотий що один дуже важливий аркуш. Сім прізвищ, семеро наших довірених людей, відомих тільки Іванові Лакуті, і у чотирьох з них зберігаються коштовності розформованих куренів.

– Кажіть уже правду, пане Модесте! Розбитих і знищених… Яке це тепер має значення?

– Має, і дуже велике. Американці мусять повірити, що ми зовсім не розбиті й знищені, а тільки тимчасово пішли в підпілля. Збагнула?

– Наче вони нічого не розуміють…

– Розвідка все розуміє, а політикам очі замилити не завадить. Однак повернемось до списків. Цих сім прізвищ Лакута не передав Лодзенові.

– Він вів переговори з Лодзеном через…

– Я знаю, через кого, і якщо тобі важко…

– Чому важко? Через Максима Рутковського. Він працює у них на радіостанції, і ми зустрічаємось.

– Що це за один?

– Моя інформація може бути не зовсім об’єктивною, – завагалася Луцька.

– Я вірю в твій розум.

– Богдан із Йосипом перевіряли його.

– І він витримав перевірку?

– Ви ж знаєте Богдана.

– Так, аргументи вагомі. Але додатковий список міг прилипнути до його рук.

– Звідки Рутковський міг знати, про кого йдеться?

– І дурному ясно: окремий список…

– Логіка в цьому є, – ствердила Стефанія. – Однак для чого Рутковському списки, якщо він не працює на якусь розвідку?

– Може, розраховував продати? Тому ж Лодзенові?

– Звідки він міг знати про коштовності?

– Про це не знав ніхто, крім Лебедя та Івана Лакути. Пан Зіновій міг подумати, що це список резидентів, і притримати його. Через деякий час, певно, сподівався продати полковникові за значно більшу суму.

– А скільки там?.. Ну… коштовностей?

– Там, Стефо, шалені гроші. Якщо збереглися… Припустимо, частину з них хлопці витратили, не без того, проте мало щось і лишитися. Якщо знайдемо списки, поділимося…

– Це гроші нашої організації. ЗЧ ОУН… [3]3
  Так звані Закордонні частини ОУН, організація, створена Бандерою внаслідок післявоєнного розколу ОУН і очолювана нині Стецьком.


[Закрыть]мені б не хотілося…

Щупак відповів жорстко:

– Забудьмо зараз про організації. Коли пахне грішми, не до них. Багато маєш із Стецька? Коли б він дбав не про себе, а про організацію… Одне слово, про коштовності ніхто не повинен знати: пан Лебідь, я і ти, більше ніхто. Треба знайти список, оце найголовніше.

– Гадаєте, він у пані Мирослави?

– Ти добре знаєш її і повинна залагодити цю справу.

– Як?

– Скажеш, що наша організація мусить ознайомитися з паперами пана Зіновія.

– А якщо вона не схоче показати?

– Покаже, бо інакше… Їй відомо, що ми робимо з неслухами. Завтра підеш до неї.

– Завтра неділя, й ми…

– Пані Мирослава у від’їзді й повертається завтра. А якби треба було б, то ти пішла б і сьогодні.

– Завтра, то й завтра.

– І ні слова Рутковському. Чомусь не подобається він мені. Та може статися…

– Що?

– Усе може статися, Стефо, і, сподіваюсь, ти не дуже журитимешся.

– Все, що стосується Максима, я вирішуватиму сама.

– Домовились. Я мушу йти, таксі чекає на мене.

Максим вислизнув з передпокою, обережно, щоб не клацнув замок, причинив двері, швидко збіг сходами. Підняв капот своєї машини, вдав, що копирсається в моторі.

Через дві—три хвилини з будинку вийшов Щупак. Сів у таксі, яке чекало на нього, й поїхав. Мало не відразу з’явилася Луцька. Максим помахав їй замащеною рукою.

– Не було контакту, – поскаржився він, – ледве знайшов пошкодження. Дай ключі, треба помити руки.

Годинник лежав серед Стефиної біжутерії, Рутковський сховав його й акуратно вимив руки. Поклав до шкатулки запасний ключ, спустився на вулицю; Стефа сиділа за кермом і явно нетерпеливилася: адже мали ще заїхати по вудки.

– Що цей старий шкарбан хотів від тебе? – ліниво поцікавився Максим.

– Пусте. Міг почекати й до понеділка. Звичайна канцелярська бюрократія, – відповіла ухильно.

– Чим старіша людина, тим більшої ваги надає своїм маленьким справам.

– Угу… – підтвердила Луцька. – Нема чого робити, тільки час забирають.

Вони приїхали на своє місце біля струмка опівдні. Стефа заходилася розкладати вогнище, а Максим, прихопивши вудки, подався рибалити.

Відійшов за кілометр, приготував вудки, але не закинув, сів під деревом, обіпершись об шерехатий стовбур. Сидів і пригадував розмову Луцької із Щупаком.

Думав, як заволодіти ще й цим Лакутиним списком. Певно, доведеться звертатися до Лодзена. Так, йому самому до списка не дотягнутися. Лодзен – єдиний варіант.

Вирішивши це, Рутковський закинув вудку й мало не одразу витягнув велику форель. Клювало добре, й за годину Максим спіймав близько десятка сріблястих рибин.

Стефанія, побачивши вилов, заплескала в долоні. Вона швидко почистила рибу й почала смажити, а Рутковський простягнувся на килимку, стежив за вправними Стефиними рухами й згадував почуту розмову.

Що сказав Щупак?

Здається, так: «Усе може статися, Стефо, і, сподіваюсь, ти не дуже журитимешся?»

Це про нього, Максима Рутковського, і тільки дурневі незрозуміло, про що йдеться…

А як відповіла Стефанія?

«Усе, що стосується Максима, я вирішуватиму сама».

Тобто Луцька фактично погоджується із Модестом Щупаком і тільки обумовлює свою позицію.

А завтра вона піде на квартиру до вдови Лакути по список резидентів… Найважливіший документ пана Зіновія…

Стефанія, звичайно, не покаже йому список: вона вже відчула запах великих грошей, ось тобі й «ідейний» оунівський боєць – досить було Щупакові розповісти про коштовності, де й поділася її ідейність…