Текст книги "Гіркий дим. Міст"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц)

Джек Лодзен…

Рутковський давно вже чув це прізвище, бачив навіть портрет полковника Лодзена, зроблений, правда, з не дуже якісної любительської фотографії: Джек Лодзен серед працівників радіостанції «Свобода» – усміхнений, самовпевнений, зухвалий… Полковник розвідки, з ним жартувати не можна, і від сьогоднішнього вечора залежить дуже багато, якщо не все.

Максим згадав Ігоря Михайловича, його пронизливі очі, високе лискуче чоло, звичку потирати тильним боком долоні роздвоєне підборіддя. Вони з Ігорем Михайловичем працювали цілий рік, і, здається, не було запитань, на які б він, Максим Рутковський, не зміг відповісти. Однак він знає також (Ігор Михайлович акцентував на цьому), що в Мюнхені може виникнути багато непередбачених ситуацій, до цього треба бути готовим, і від його, Максимової, реакції, гостроти мислення, зібраності й волі залежатиме успіх так гарно задуманої справи.

Задзеленчав дзвінок, Іванна визирнула у вікно, сплеснула в долоні й вигукнула радісно:

– Стефанія приїхала! Я певна, Максиме, що Стефа сподобається вам.

Іванна вперше назвала Рутковського по імені, це могло нічого не означати, та все ж було приємно Максимові: він теж визирнув у вікно й побачив під віллою пошарпаного синього «фольксвагена», а біля хвіртки високу біляву дівчину.

– Ворота, відчиніть їй ворота, – скомандувала Іванна й підштовхнула Максима до дверей.

Рутковський слухняно пішов відчиняти ворота – зрештою, не тільки тому, що цього вимагала Іванна, блондинка з «фольксвагена» одразу сподобалась йому: висока, тоненька й вродлива, у зеленій сукні, і рука, якою вона нетерпляче тиснула на кнопку дзвінка, була також довга й тонка.

Побачивши Максима на ганку, Стефанія втупилася в нього з цікавістю. Дивилася, як простує до воріт, як відчиняє їх. Мовчки повернулася до машини, загнала впритул до гаражних дверей, вийшла й зачекала, поки Максим замкне ворота. Сама підійшла до нього, подала руку й зазирнула у вічі.

– Стефанія Луцька, – назвала себе. – А ви Рутковський? Кращий, ніж я гадала.

Максим знизав плечима. Він ніяк не міг визначити, якого кольору в Стефанії очі: спочатку видалися зеленавими, та, мабуть, це колір сукні відбився в них, бо обпекла глибокою блакиттю, навіть синню.

Сині очі, біляве волосся до плечей, він думав – фарбоване, виявилось – зовсім натуральна блондинка, висока, довгонога і з видовженим обличчям. Сама вся якась видовжена, трохи різкувата в рухах і надто енергійна як на блондинку: он як упевнено підіймається сходами, зовсім по-чоловічому, а підбори заввишки з палець.

Нараз озирнулася, перехопила Максимів погляд, певно, прочитала в ньому щось приємне для себе, бо всміхнулася ледь помітно самими куточками губів.

Гості почали з’їжджатися одразу, з німецькою пунктуальністю, хоч німців серед них, як устиг помітити Рутковський, не було.

Подружжя Сенькових – приблизно ровесники Сенишиних і, судячи з усього, їхні приятелі, потім сивий дід років сімдесяти з маленькою й худорлявою бабусею. Юрій чомусь не назвав їхні прізвища, відрекомендувавши тільки як пана Андрія і пані Юлію, давніх друзів батька. Ще якась пара середнього віку, котра одразу взялася до пляшок і бутербродів.

Пан Андрій, настовбурчивши сиві вуса, затиснув Максима в кут і, поблискуючи прозорими від старості очима, почав розпитувати про Львів. Виявляється, він учився у львівській гімназії, а сам родом з Бучача на Тернопільщині. Гарна була гімназія, на початку вулиці Зеленої, кажуть, тепер позакривали гімназії, зробили освіту на одну мірку для всіх, а хіба це правильно? Колись у гімназії не допускали бидла, і він, пан Андрій, глибоко переконаний, що освіту мають діставати вибрані, нащо вчити дітей хлопів, нехай працюють, їх треба навчити рахувати й розписуватись – елементарна початкова освіта, й ніхто не сміє заперечувати проти цього.

Вдачу пана Андрія добре знали в домі Сенишиних: фактично його не цікавив Львів, знайшов свіжу людину, якій міг повідати свої найсокровенніші і, як вважав, вагомі думки. Підійшов Юрій і зробив спробу визволити Рутковського. Пан Андрій досить неввічливо відсторонив його: мовляв, прошу не заважати, чоловік нарешті потрапив до вільного світу, його треба просвіщати, а коли ще він зможе прилучитися до такої духовної скарбниці?

Пан Андрій розмахував руками й бризкав слиною, він був схожий на старого облізлого кота, і справді, очі мав круглі, зелені й прозорі, зовсім котячі, і вуса були котячі, здавалося, зараз вигне спину й засичить сердито й нахабно, як кіт на маленького собаку, котрий насмілився порушити його спокій. Та коли Юрій рішуче перехопив його руку, одразу знітився. Посміхнувся догідливо, відступив, вибачаючись і прохаючи дозволу побалакати потім, бо йому конче треба погомоніти з людиною, яка недавно бачила Львів.

– Приймаємо їх заради пані Юлії, вона няньчила І ванну, а так би… – невдоволено пробуркотів Юрій собі під ніс. – Бігає десь кур’єром…

Нараз Юрій взяв Максима за лікоть і стиснув легенько, проте багатозначно: в дверях вітальні з’явився чоловік у темному костюмі, худий, горбоносий, з високим чолом, усміхнений і самовпевнений; тримався він вільно й невимушено, певно, звик триматися так у будь-якому товаристві – звичка чи манера, котру мають люди незалежні й наділені владою.

– Пан Лодзен, – назвав його Максимові Юрій.

Все ж, незважаючи на те, що Лодзен був високий і, мабуть, звик дивитися на людей згори вниз не тільки в переносному розумінні, йому довелося підводити на Рутковського очі – Максим був на півголови вищим. Це сподобалося Лодзенові, чи він вдав, що сподобалося: ляснув Рутковського по плечу й мовив невимушено:

– Гарний хлопець, я й не думав, що побачу такого.

Він розмовляв українською. Для Максима це не було несподіванкою: Ігор Михайлович попереджав, що Лодзен володіє українською, здивувало те, що говорив полковник зовсім без акценту, власне, так, як говорять на заході України.

– Дуже приємно чути це саме від вас, – Максим вирішив не гратися з Лодзеном у піжмурки, – бо Юрій сказав, що від вашої думки про мене залежатиме моя подальша доля.

– Не зовсім так, але в принципі інформація правильна.

– Тоді мені ще більше хочеться сподобатися вам.

– Перше враження позитивне, – розтягнув уста в усмішці, та зморшка на переніссі не розгладилася, і очі зовсім не всміхалися. – Вип’ємо? Я – віскі, а ви?

– Спробую також.

– Правильно, – схвалив Лодзен, – від горілки доведеться відвикати. Не завжди буває, і дорогувато.

Він налив по півсклянки, кинув льоду собі й Максимові, потягнув його до дивану в кутку вітальні. Ковтнув віскі, запитав:

– Отже, хочете до нас?

– Мене так орієнтував Юрій. Та, коли є якісь заперечення, сподіваюсь…

– Цікаво, на що ж ви сподіваєтесь?

– Я знаю англійську й трохи німецьку. І в мене вийшла книжка…

– Читав… – Лодзен скептично стиснув губи. – Вважаєте, що зможете видаватися?

– Невже в Німеччині немає шанувальників літератури?

– Власним коштом! – підвів пальця Лодзен. – Поки у вас нема імені, можете видаватися лише власним коштом. Якщо маєте гроші.

– Звідки ж у мене гроші?

– Треба заробити.

– Я не звик байдикувати.

– Це добре, нероб не тримаємо. А головне: нам потрібні свої люди, і те, що ви родич Сенишиних, – не остання справа. Правда, кажуть, ваш батько був червоним полковником?

– У війну командував дивізією. – Рутковський був готовий до цієї розмови, – На жаль, я не пам’ятаю батька: у п’ятдесят першому його арештували – коли мені було тільки два роки. Так і не довелося побачитись…

– За що? – Лодзен пильно глянув на Максима. – За що арештували батька?

– Неправдиве обвинувачення… – Максим знав, що на батька доніс його підлеглий, підла душа, нездарний чоловік, якому полковник Рутковський заважав робити кар’єру. Згодом батька посмертно реабілітували, але тепер треба було використати цю історію. – Потім мати одержала документ з реабілітацією. Проте кому від цього легше? Батькові? Мені?

Лодзен пожвавішав.

– Здається, ви закінчили факультет журналістики?

– Так.

– На що сподівалися?

– Тобто?

– Вся преса на Україні під контролем комуністів, а ви, припустимо, їх ненавидите…

– Ось ви про що! Чесно кажучи, коли вступав до університету, про це не думав… Ну, а потім… Знаєте, як буває?.. У газету не пішов, засів у видавництві редагувати книжки. Сам писав потроху. Ліричні новели, образки. Далі від політики.

– У нас це не пройде.

– Не знаю, чи зможу.

– До речі, з університету ви одразу пішли до видавництва?

– Мав призначення до районної газети, та вдалося відкараскатися. Трохи побайдикував, поки влаштувався.

– Як потрапили до туристичної групи? Адже всіх перевіряють!

– Не думаю.

– Вас могли не пустити: син репресованого.

– Батька реабілітували.

– Все одно, таким не вірять.

– Бачите, повірили… – Рутковський нараз зареготав. – На свою голову… Уявляю, яка там зараз паніка! У видавництві тільки й розмов про мене. Лають, оголошують анафему…

– Невже? А що таке анафема?

– О, найбільше церковне прокляття.

– Вас проклинають у церкві?

Рутковський засміявся.

– Фігурально кажучи.

– Ви вірите в бога?

– Це має значення для моєї кар’єри?

– Не думаю.

– Тоді ні.

– А якби мало?

– Ви питаєте, як духівник.

– А я і є тепер ваш духівник. – Лодзен нахилився до Максимового вуха, прошепотів: – Усі ваші гріхи мені відомі, можете покаятися, поки не пізно.

– Грішний, святий отче! – жартівливо склав долоні Максим. – І прошу помилування.

Та Лодзен не сприйняв жартівливого тону. Де й ділася його зовнішня простакуватість, очі нараз потемнішали й свердлили Максима.

– У вас ще є час, – сказав він тихо, – так, є час відкритися й зізнатися, від чийого імені ви ведете гру.

«А ти, голубчику, не такий уже й розумний, – подумав Рутковський. – Прямолінійно працюєш».

– Думаєте, мене сюди послали? – запитав він, дивлячись просто у вічі Лодзенові.

– Не думаю, а знаю.

– Радий за ваших інформаторів.

– Так, наші служби ще вміють працювати.

– Невже ви вважаєте, що, коли б мене справді послали, я б отак просто зізнався вам?

– Я ж сказав: ми знаємо все.

– Дурниці якісь! – підвищив голос Рутковський. – Пробачте, ви говорите дурниці. Я міг послати Юрка під три чорти одразу, розумієте, одразу, коли він приїхав до мене в Київ, побігти до держбезпеки, заявити, наробити шелесту. А я тут же погодився на його пропозицію – гадаю, це вам відомо?

– Якби не було відомо, дідька лисого розмовляли б з вами. Але чому ви тягнули цілий рік?

Максим посміхнувся.

– А кажете, добре поінформовані. Наче я мав поїхати з Києва до Житомира… Ви знаєте, скільки коштує путівка до Канади? Мабуть, вам відомо також, скільки одержує редактор видавництва… Далі, поки цю путівку дістанеш… Зрештою, пане Лодзен, я не набиваюся до вас… Чесно кажучи, стиль роботи ваших працівників дуже прямолінійний і не зовсім імпонує мені.

– Ого! – Лодзен рішуче поставив склянку. – І що ж вас не влаштовує?

– А те, що багато ваших коментаторів ні біса не розуміють у радянській дійсності. – Максим вирішив піти ва-банк: до речі, воші з Ігорем Михайловичем передбачили й такий варіант. – Відстали й діють печерними методами, не враховуючи змін, які відбуваються на Україні щоденно. Зрозумійте, щоденно, і я не боюсь цього слова. Кому потрібні зараз фашистські гасла? З вас тільки сміються…

– Прошу не забуватися! – раптом почервонівши, вигукнув Лодзен. Луцька, яка сиділа поруч, здивовано озирнулася на нього, проте полковник і без того одразу збагнув, що передав куті меду. Він підняв склянку, подивився крізь неї на світло й заговорив уже спокійніше: – Сміються, кажете? З чого, прошу я вас?

– Я ж кажу, з фашистських гасел. А зараз треба діяти, якщо хочете, делікатно. Грати треба, пане Лодзен, грати на людських почуттях.

– Е-е, – скривився полковник, – не зовсім це мені подобається. Хай будують передачу на чому хочуть, на фашизмі, чортові й дияволі, аби проти комунізму. Хоча, – він відставив склянку, – раціональне зерно у ваших словах є, і їх слід обміркувати. А сьогодні досить про справи. Матимемо ще час побалакати про них, вип’ємо, мій молодий друже, давайте вип’ємо коньяку, у пана Юрія бувають гарні коньяки.

Лодзен обійняв Максима й повів до столика з напоями. Юрій помітив це одразу, хоч і вдавав, що цілком зайнятий розмовою із статечним чоловіком у бездоганно пошитому вечірньому костюмі. Вони з Сенишиним підвелися одночасно й також підійшли до столика.

Видно, Лодзен знав статечного чоловіка, бо, потиснувши йому руку, запитав:

– Пан усе ще працює на ниві народної освіти?

– То, прошу вас, є моє покликання.

– Чи не міг би пан підготувати цикл лекцій з історії України для нашого радіо?

– Вважатиму за велику честь.

– Тоді прошу зателефонувати на тому тижні панові Кочмару, я попередньо домовлюся з ним.

Статечний чоловік розцвів у догідливій усмішці – видно, Лодзенове замовлення справді мало для нього значення. Підняв келих, почав мало не патетично:

– Прошу випити за вельмишановного пана Лодзена, нашого годувальника…

– Хвилинку, – рішуче перебив його полковник, – я пропоную випити за нашого молодого друга, який не зупинився ні перед чим, щоб опинитися в цивілізованому світі, – заради нього ми зібралися тут, і я вітаю пана Максима Рутковського!

Юрій ледь помітно штовхнув Максима в бік, даючи зрозуміти, наскільки важливий для нього цей Лодзенів тост. Рутковський і сам догадувався про це: шанобливо вклонився полковникові й відповів:

– Для мене сьогоднішній день, як сон, панове, їй богу, іноді здається, що сплю й ніяк не можу до кінця усвідомити реальності.

– Звикнете, – запевнив статечний чоловік, – людина швидко до всього звикає, особливо до гарного. Я заздрю, що у вас усе попереду. – Він почаркувався з Максимом – вилощений, елегантний, свідомий своєї значущості. Обернувся до Сенишина. – Прошу представити мене братові, – попросив.

– О боже, вибачте, зовсім закрутився. Максиме, познайомся з нашим визначним культурним діячем паном професором Данилом Робаком, автором численних і вагомих історичних праць. Сподіваюсь, ти чув про нього?

Рутковський підвів очі на пана Данила. Не зовсім чемно зміряв його поглядом з ніг до голови. Певно, Робак зрозумів це як вияв визнання й шаноби, бо всміхнувся підбадьорливо.

– Мені дуже приємно, – мовив.

Максим відступив на крок.

– Я чув про пана Данила Робака, – відповів. Справді, він не тільки чув про нього, а й бачив документи, читав свідчення про кривавий бешкет банди сотника Данила Робака на Дрогобиччині влітку сорок п’ятого року.

І ось цей бандит стоїть перед ним із склянкою у випещених пальцях, усміхається, чекаючи схвальних слів од Максима, – пан професор, кат і вбивця…

Але не дочекаєшся ти жодного слова.

Тобі б стояти зараз перед судом, чи краще вивести тебе на майдан біля церкви в Галаганах, подивилися б на тебе жінки закатованих, розірвали б на шматки пана визначного культурного діяча в бездоганно пошитому вечірньому костюмі.

Максим ковтнув коньяку, все ще не зводячи очей з Робака. Той випив також і щось запитав у нього: Рутковський бачив, як ворушаться в пана професора губи, однак не чув ні слова – так зримо уявив собі ту ніч у сорок п’ятому.

ЕКСКУРС У МИНУЛЕ

Село лежало попід горою, і ліс оточував його. Старий смерековий ліс, через який і звіру важко продертися. Але Робак знав тут кожну стежку й провів рештки своєї сотні понад яром. Ліс відступав тут трохи, можна було йти, зберігаючи сили. Робак хотів нишком зайти в Галагани. Давно вже мріяв побувати в рідному селі, воно снилося йому ночами, старе підкарпатське село з дерев’яними дахами, красивою дерев’яною церквою і великими дерев’яними хрестами на цвинтарі. Тут усе робили з дерева, дерево було годувальником; клаптики полів лежали тільки в долині та на близьких схилах гір, на них сіяли овес і садили картоплю, цієї картоплі вистачало до різдва, а що їсти до літа?

Робили ложки, плели кошики, майстрували нехитрі меблі, возили дерев’яні вироби до райцентру чи аж до самого Дрогобича – якось перебивалися.

І ось воно лежить нарешті попід горою, і баня дерев’яної церкви височить посередині. А поруч дах його дому, почорнілий, як і на всіх хатах, – нема господаря, батько нізащо не допустив би цього, він, хоч і вважався пастирем духовним, ніколи не забував про мирські інтереси, й дім його завжди був повною чашею.

Робак скреготнув зубами, згадавши батька. Отця Ярему арештували ще перед війною за антирадянську діяльність. Слава богу, не докопалися ще до схованки зброї на цвинтарі. Про цю схованку знали тільки батько й він, Данило. Сотник скористався з неї, коли прийшли гітлерівці, і Беркут, він же Данило Робак, підняв своїх хлопців на збройну боротьбу. Боротися, власне, не було з ким. Німці дали його воякам кілька автоматів і патрони до них, карабіни й ручний кулемет відкопали на цвинтарі – можна було б і гульнути, та де гульнеш, коли навколо ліс і злидні?

І все ж Беркут знайшов вихід. За тридцять кілометрів лежало в долині багате польське село, вони вдерлися в нього вночі, підпалили з усіх боків, стріляли й стріляли, певно, витратили половину патронів, але ж і мало хто з поляків залишився живий.

У цьому селі сотник Беркут надибав бричку. Повертався на ній додому, двоє гнідих коней, реквізованих у польського шинкаря, не бігли – танцювали, таких коней в Галаганах і не бачили, навіть батько, якого гітлерівці випустили з в’язниці, радісно засміявся і збіг з високого ганку, щоб погладити гнідого по крутій шиї.

Беркут того дня був великодушний: подарував батькові й бричку, й коней, нехай їздить старий – наче знав, що батькові лишилося жити всього кілька місяців: полюбляв єгомосць попоїсти, зовсім розплився за рік і одного ранку не прокинувся – слава богу, помер тихо й легко, а син влаштував бучний похорон із дзвонами, поминками, стріляниною над могилою пароха.

А потім звелів запрягти подарованих коней у подаровану ж бричку й повів сотню на інше село…

Коли це було й чи було взагалі?

Райські часи були, коли гітлерівці дивилися крізь пальці на бандерівські бешкети. Як не кажи, а з німцями можна було жити, доводилося, правда, кланятися, що ж, таке життя, не тому, так іншому – все одно вклонишся. Але ж ти – пан, і роби у своїй парафії все, що хочеш, аби в головному слухався і, як вірний пес, не гарчав на хазяїна.

А тепер?

Від сотні лишилося семеро, щоправда, сотнею вона завжди тільки звалася: в кращі часи налічувала півсотні вояків. А тепер – семеро… І ще невідомо, як їм поведеться. На всіх дорогах застави, шляк би їх трафив, у селах самооборона, яструбки кляті, куди не поткнешся, стріляють – і в кого стріляють!.. Їм добра зичать, а воно, бидло, хіба може збагнути це?

Вчора увійшли в Бистрицю, село за двадцять п’ять кілометрів звідси.

Гарне село, багате, з ощадкасою й крамницею. Перебили яструбків, узяли й крамницю, й ощадкасу, виявилось, п’ятдесят з гаком тисяч карбованців – не так уже й багато… Однак хтось устиг зателефонувати зі школи чи сільради до райцентру, і, коли Беркут з хлопцями відходили з села, їх перестрів загін чекістів: мало не оточили, з шістнадцяти вояків лишилося семеро, і то – щастя.

Ці семеро розташувалися на галявині поміж смерек, один став на варті, інші поклали зброю, мішки й рюкзаки, повдягалися на траві, відпочиваючи.

Беркут скинув ялові чоботи, закачав холоші штанів, сів на березі ручая, опустивши босі ноги в прозору воду.

Гірська вода приємно холодила натруджені ноги, відчував, як повертається бадьорість, а з нею і гострота мислення, притуплена стомливим переходом.

Сидів і думав: оце зараз погуляю в рідному селі, й досить. Вистачить з нього сутичок з чекістами та яструбками, поки є ще можливість, треба відходити, прориватися на Бескиди й далі, до американців чи англійців. Гітлерівців уже нема, слід шукати нового захисника й господаря, бажано багатого, а хто в світі багатший за американців?

Прориватися на Захід Беркут вирішив остаточно. Ще йде війна, правда, десь на Далекому Сході, а їх он як притиснули, що ж буде, коли більшовики зовсім розв’яжуть собі руки? Ні, нема дурних, нехай хтось кладе голови, а в нього голова розумніша за і піні: п’ять років студіював у Львівському університеті, за таку голову комусь ще доведеться гарно платити.

Беркут витер ноги й акуратно взувся, ступив кілька кроків, пробуючи, як сидять чоботи. Завжди стежив за взуттям і вчив інших: не дай боже стерти ноги. Зараз у ногах їхній порятунок – ніхто не знає, скільки доведеться йти без спочинку.

Може, і в Галаганах засідка? Навряд, однак слід передбачити все, на те він і ватажок, щоб виважити хоча б кілька наступних ходів.

Підкликав одного з підлеглих.

– Бачиш, Петре, від церкви третій дах праворуч? Підеш туди, тільки городами, непомітно, он стежка вздовж ручая, а потім ліворуч повертає, бачиш?

– Бачу, друже сотнику.

– Ти розумник, Петре, і я на тебе розраховую. Дістанешся до хати, вичекай, обдивись гарненько, а потім газду знайди: пан Василь Яремків – сам сивий, а брови чорні й густі. Розпитаєш у нього, як з яструбками, й про засідки. Якщо може, най сюди з тобою прийде, так і скажеш: Беркут звелів.

Петро поправив на грудях «шмайсер».

– Зробимо, друже сотнику, – відповів твердо. – А якщо газди нема?

– Газдиню розпитаєш. Скажеш, від пана Данила вітання. І не барися, прошу я тебе, діло ще треба робити.

– Діло, кажете? – зареготав Петро зловтішно. – Діло зробимо, ніч уся попереду, друже сотнику, і хто нам завадить?

– А щоб ніхто не завадив, іди, Петре, і розшукай пана Яремківа, зрозуміло?

Дивився, як пірнув Петро в кущі – наче вуж чи ящірка, гілка не колихнулася.

Розумний і спритний хлоп цей Петро, а головне – відступати йому нікуди. Був у дивізії «СС-Галичина», потім весь час у його загоні, тільки вчора в Бистриці поклав двох активістів, різонув з автомата – і нема. У нього з новою владою свої рахунки: мав під Дубном два десяти моргів землі, – і якої землі! – коней, худобу, і все це – корові під хвіст. Йому колгосп – смерть, і він б’ється за свою землю, своїх коней, свою садибу…

Хлопці розклали на бруднуватому рушнику хліб, сало, цибулю, огірки й дві бляшанки консервів, покликали пана сотника вечеряти. Хтось покалатав фляжкою, прозоро натякаючи, та Беркут заборонив. Мовляв, зайдемо в село, розберемося в ситуації – тоді можна, пий і гуляй досхочу, а тепер зась, на цьому тримаємось, он загін курінного Лисого як пропав? Напилися хлопці самогону – море їм по коліна, пішли на село, а там на них уже чекали, перебили, як куріпок, і Лисого скосили одного з перших.

Їли зосереджено, не поспішаючи, бо куди поспішати: поки стемніє, поки все заспокоїться…

Попоївши, полягали спати всі, навіть вартовий, так розпорядився сотник – все одно мусять дочекатися Петра. Сам став на варту.

Беркут вдивлявся в стежку попід ручаєм, але нічого не бачив. Правда, почало сутеніти, і довгі тіні перерізали луки та городи, потім сонце якось одразу пірнуло за гору, й водночас зробилося темно і зимно, як буває тільки у горах: удень парко, а вночі – надягай кожуха.

Сотник натягнув ватяну тілогрійку. Тривога лежала на серці. Щось забарився Петро, невже вскочив у халепу? Хоч навряд: спритний вояк, його голіруч не візьмеш, а коли так – зчинилася б стрілянина…

Тихо, і якийсь нічний птах цвірінькає… Знову цвірінькнув зовсім близько. Тінь майнула в кущах понад ручаєм, і лише тоді Беркут збагнув, що цвірінькає зовсім не птах: то Петро подає сигнал, щоб раптом свої не підстрелили.

Перескочив через ручай – оце хлоп, навіть піднімаючись угору, не захекався, – побачив сотника й присунувся, зблиснувши очима.

– Порядок, – видихнув збуджено, – на все село два яструбки, й голова сільради нагана має: я вже телефон перерізав.

– Тото файно вчинив! – зрадів Беркут. – А головою Грицько Трофимук?

– Він, гицель клятий, і зараз удома.

– Підемо до нього вдвох, – вирішив Беркут, – побавимося з тобою. Хлопці до яструбків подадуться, а ми до пана-товариша Трофимука. У мене по ньому давно руки сверблять. А чого Яремків не з’явився?

– Каже, хворий.

– Не бреше?

– Та бреше, свиня. Перестрашився.

– Я його розумію.

– Вперше чую від вас, друже сотнику… Наче схвалюєте!

– Ні, Петре, тверезо дивлюся на цю справу.

– Я б тому Яремківу батогів…

– На всіх не стане. Йди, Петре, вечеряй і лягай спати.

Зовсім близько пугукнув сич. Гарний птах, сильний і відважний, і все нічне його боїться.

Беркут притиснувся до стовбура якогось дерева, злився з ним: невидимий, нечутний, як лісова тінь. Вслухався в жебоніння води, в нічні шерехи, нараз почув далеке валування собак. Чомусь серце защеміло: люди живуть у теплих хатах, зараз вечеряють, а він, як загнаний вовк, вслухається в нічну тишу. Погладив тепле руків’я автомата. Надійна зброя, і він звик до неї. Та скоріше б розстатися з автоматом. Хто носить зброю, від кулі й гине, а для чого гинути йому, молодому, розумному?

Сич запугукав знову. Собаки на селі замовкли, Беркут почекав ще з годину й розбудив хлопців.

Яремків чекав на них у дворі під спіжарнею. Присунувся до Беркута, роздивляючись.

– Змужнів, синку, – сказав нарешті.

Данило засміявся тихо. Вони не бачилися рік чи трохи більше, а пан Яремків зовсім постарів. Зрештою, від чого молодшати? Мав у селі крамницю, й половина землі належала йому. Нема тепер нічого, звичайно, посивієш…

– Радий бачити вас, – сказав зовсім щиро, бо справді симпатизував Яремківу: його поважав батько, а батько з голотою та батярами не знався, спілкувався з людьми поважними й заможними.

Яремків не став витрачати час на балаканину.

– Йди до Грицька, – чи то попросив, чи наказав, – не забув де? А я твоїх хлопців з яструбками познайомлю.

– Приємного знайомства! – тихо реготнув Беркут. – Тільки без зайвого галасу, прошу вас, тепер нам реклама зовсім не потрібна.

Беркут рушив на вулицю не озираючись. Знав, що Петро не відстане, і справді відчував на потилиці його дихання.

Вони йшли попідтинню вузенькою стежкою, протоптаною в спориші, і Беркут на всяк випадок лічив хати: четверта за рогом – Грицькова, він і так упізнав би її – там груша на подвір’ї, ще старий Трофимук садив, виросла, як осокір.

Нараз почув за спиною кроки: хтось доганяв їх, важко дихаючи.

Беркут смикнув Петра за руку, заховався в тіні дерева, виставивши автомат. У місячному сяйві побачили – жінка. Беркут заступив їй дорогу.

– Хто така? – наставив зброю.

– Не впізнаєш, Данилку?

– Тітка Марія?

– Авжеж.

– Чого вночі вештаєтесь?

– Ви що, здуріли? У того ж Грицька пістоля, і якщо стрелить!..

– Нам його пістоля, прошу вас, до одного місця! – погладив автомата Петро, – Галасу наробите.

– Нехай…

Тітка трохи віддихалася.

– Шкода мені вас, – мовила. – У тамтого Гриця рука тверда й стріляє файно. Підете зі мною.

– Ви що надумали? – запитав Беркут.

– Мені відчинить, а там робіть, що хочете.

– А цей Грицько, тітонько, вам сала за шкуру залив… – засміявся Петро.

– А тобі?

– Та й мені.

– От і порахуйтеся. – Вона пішла попереду, нечутна й невидима, мов стара гострозора й досвідчена сова, що вистежує жертву.

Перед Трофимуковим подвір’ям зупинилася, тицьнула рукою на двері.

– Обабіч станьте, а я у вікно погрюкаю.

Беркут зрозумів її з півслова – вони з Петром зайняли зручну позицію під дверима, приготувавши зброю, а тітка Марія голосно затарабанила у вікно.

Спочатку ніхто не відповів, постукала голосніше, і тільки тоді в хаті почулося шарудіння.

– Хто? – запитав чоловічий голос.

Беркут зрадів: отже, Трофимук удома, й нікуди йому не дітися. Найбільше боявся, що не застане, але тепер відлягло від серця: притиснувся до стіни, невже не відчинить?

– Це я, Марія, відчини.

– Яка Марія?

– Чи не впізнав: Яремківа.

– Що треба?

– Старий помирати зібрався, тебе требує.

– Я що, піп?

– Каже, повідомити щось хоче.

За вікном запала тиша: видно, Трофимук думав, що робити.

– Може, не доживе… – зовсім натурально схлипнула тітка Марія. – Ледве дихає!..

– І що хоче повідомити?

– Якби знала… До влади, каже, діло є, а яке – не відаю.

– Чекай, зараз одягнусь.

Беркут стиснув автомат до болю в пальцях: добре все виходить, і дай боже здоров’я тітці Марії – хитра, а той телепень вуха розвісив.

Голосно загуркотіла клямка.

Петро дав знак сотникові, щоб не поспішав: він був кремезніший і сильніший за Беркута, а Грицько Трофимук нівроку, звикло бидло ходити за плугом і дерева валити, жилавий, з ним легко не впораєшся.

Двері з рипінням відчинилися, Грицько вийшов надвір і одразу похитнувся від удару автоматом по голові. Беркут приставив йому дуло «шмайсера» до грудей, та це вже було зайве, бо Трофимук важко осів на землю.

Петро обмацав у нього кишені, витягнув нагана, закинув у траву. Беркут нахилився над Грицьком, послухав, чи дихає, підвів важкий погляд на Петра.

– Не перестарався? – докорив.

Той тільки махнув рукою.

– Нічого цьому бугаєві не станеться.

І справді, Трофимук поворушився.

– То я побігла, – мовила тітка Марія, однак не втрималася, нахилилася й зазирнула Трофимукові в очі. – Отак, пане голово, прийшов і твій час… – Почвалала з двору, озираючись, зовсім не так, як летіла сюди, – наче працювала цілий день і смертельно втомилася.

Петро штовхнув ногою Трофимука, той застогнав, сів, підвів очі, певно, збагнув усе одразу, бо сунув руку до кишені, шукаючи зброю.

– Здоровенькі були, пане-товаришу! – тицьнув його в плече дулом автомата Беркут. – Не впізнаєте?

– Данило?

– Отож.

– Шкода, – сказав Трофимук нараз зовсім спокійно, – шкода… Тебе ще в сороковому мусили посадити, контру кляту.

– Ролі помінялися.

Трофимук важко підвівся.

– Гадаєш?

– Хіба не видно?

– Це ти про мене? Але ж народ не переб’єш.

– Вас переб’ємо, народ за нами піде.

– А ось тобі! – Нараз Трофимук склав дулю, покрутив її під носом у Беркута. – Ви де никаєте? Як щури погані в лісі ховаєтесь!

Беркут підштовхнув його до дверей.

– Ходімо, розмова є…

Трофимук збагнув усе, став у дверях.

– Убивайте! – видихнув важко. – Тут убивайте, не пущу!

Петро сильно вдарив його в груди, Трофимук заточився і впав.

Беркут переступив через нього, запалив сірника, відчинив двері до кімнати. Побачив: Трофимукова жінка стоїть посеред хати у довгій білій сорочці.

– Засвіти світло! – наказав. – З побаченням, пані Віро!

Жінка тремтячими руками запалила гасову лампу. Петро штовхнув Трофимука до покою. Грицько затулив жінку, високий, жилавий.

Лампа розгорілася, в кімнаті зробилося ясно. Петро став у дверях, тримаючи напоготові «шмайсер», Беркут сів на лавку попід стіною. Вільно простягнув ноги, закурив. Почав не поспішаючи:

– Оце, пане Грицю, файна розмова в нас може скластися. Якщо, звичайно, шановний пан не заперечує.

Трофимук уже знав, що чекає на нього. Посірів, якось одразу змарнів. Однак підвів голову й відповів глухо:

– Не буде в нас розмови. Стріляй!

– А ми не поспішаємо. І зможемо побалакати, якщо станеш на коліна й відречешся від совітів. Та добре попросишся.