Текст книги "Гіркий дим. Міст"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)

– Скромна чи не скромна, – пробурмотів Кочмар, – там розберемося. – Він притишив голос, щоб не чули інші співробітники: – Будьте ввечері вдома, я вам подзвоню. – Зліз зі столу й попростував до Карплюка.

Кочмар про щось перемовлявся з Карплюком, вони голосно реготали, а Рутковський усе ще стовбичив за столом. Думав: ось і другий крок, тепер він, певно, матиме прямий доступ до суворо секретних картотек станції.

Максим сів і вдав, що заглибився в роботу, однак працювати не міг: перекладав щось з місця на місце, гортав газети…

З голови не виходило, чому йому треба бути вдома й що означає Кочмарева обіцянка подзвонити ввечері?

Нараз здогадався. Їхній шеф, гравець і гуляка, за вечір може просадити в рулетку чи карти всі свої гроші. Просто так узяти хабаря Кочмареві незручно, і він, певно, хоче попросити в борг чи вигадає інший привід.

А Кочмар, узявши Карплюка за лікоть, щось говорить йому й веде в коридор…

Рутковський непомітно зиркнув на Карплюковий стіл. У лівій шухляді стирчить ключ, і вона ледь-ледь відсунута.

Максим, впустивши на підлогу кулькову ручку, під-футболив її ногою під сусідський стіл. Поліз, щоб дістати, а сам непомітно висунув ліву шухляду. Зазирнув: з-під паперів виднілися дроти, побачив навіть кнопку вимикача, отже, десь внизу в тумбі магнітофон, і усміхнений та ввічливий пан Стефан Карплюк фіксує на плівці всі найпікантніші розмови колег по відділу.

Звичайно, фіксує не з простої цікавості, й Кочмар мав можливість прослухати відповідь, яку Максим дав Карплюкові.

Приїхавши додому, Рутковський поголився, надів темний вечірній костюм, зав’язав скромну, в тон костюмові, краватку й почав чекати.

Ніхто не дзвонив, а в такі хвилини час як на зло тягнеться надто повільно. Максим тільки встиг подумати про метаморфози людської психіки, котра й час – єдино, що, мабуть, не підкориться розумові – примушує мало не зупинитися, як телефон теленькнув нерішуче й сором’язливо, та одразу задзвонив вимогливо, набираючи сили.

Рутковський перечекав три чи чотири зумери, хоча кортіло одразу схопити трубку, нарешті відгукнувся й почув вкрадливий голос Кочмара:

– Ви готові, пане Максиме? – Навіть оце напівінтимне звертання свідчило якщо не про цілковитий поворот у ставленні Кочмара до Рутковського, то принаймні про гарний настрій чи обіцянку якихось благ у майбутньому.

– Звичайно, шефе, – відповів Рутковський, – давно готовий і чекаю з нетерпінням.

– З нетерпінням – це добре… – Максим ніби побачив, як розпливлося в масній посмішці обличчя Кочмара. – Прошу вас викликати таксі, ми могли б узяти мою машину, та, здається, ви не водите? А я сьогодні не зможу…

Рутковського навчили водити автомобіль ще в Києві, але він поки що нікому не зізнавався в цьому.

– На жаль, тільки збираюся навчитись, – підтвердив він.

– Беріть таксі й заїжджайте по мене. – Шеф назвав адресу. – І ще… – він затнувся на мить, – візьміть з собою гроші. Може, виникне бажання пограти. Марок сімсот – вісімсот вистачить.

– «Ого, – подумав Максим, – а в тебе апетит!»

Гадав, що відбудеться п’ятьма сотнями, а доведеться брати вдвічі більше. Поклав тисячу до бумажника, ще триста сунув у спідню кишеню піджака, двісті дрібними купюрами зіжмакав у гаманці й викликав таксі.

Кочмар мешкав у великому фешенебельному будинку неподалік. Взагалі радіостанція, яка надавала своїм працівникам квартири, намагалася наймати їх в одному районі, поблизу Енглішер Гартен. Максим знав, що шеф сам займав досить простору трикімнатну квартиру. Остання дружина пішла від нього кілька місяців тому, всього він був одружений, здається, разів п’ять і полюбляв повторювати, що зміна жінок лише загартовує чоловіків. Сам він постійно вдосконалював свої знання чарівної половини роду людського, і не раз можна було спостерігати, як з кабінету шефа вискакує розчервоніла й щаслива секретарка Катря Кубійович.

Казали, що Катря доводилася якоюсь родичкою тому самому Володимиру Кубійовичу, професорові географії, давнішньому німецькому агентові, голові так званого Українського центрального комітету (УЦК), створеного в Кракові після окупації його гітлерівцями, і нинішньому голові «Наукового товариства» імені Т. Г. Шевченка.

Певно, Катря Кубійович, або Кетхен, як на німецький кшталт звали її в українській редакції, мала переваги перед її літнім родичем, принаймні ці переваги добре вивчив Кочмар, бо користувалася величезним впливом на справи у відділі, й навіть заступники шефа запобігали перед нею.

Ось і зараз, здається, оранжеве пальто Кетхен майнуло на протилежному боці вулиці.

Таксі загальмувало біля Кочмаревого будинку, й Максим побачив шефа, який чимчикував від під’їзду, звично виставивши вперед черево. Рутковський вискочив з машини й відчинив перед Кочмарем дверцята.

– Куди поїдемо? – запитав Максим.

– Бад-Візе, – назвав Кочмар містечко під Мюнхеном, відоме своїми гральними закладами, ресторанами та нічними клубами із стриптизом.

Рутковський умостився попереду, і таксист з ентузіазмом рвонув машину: як правило, пасажири, що їдуть до Бад-Візе, не шкодують чайових – у всіх попереду перспектива гульнути її зірвати куш у рулетку чи на ломберному столі; це на зворотний шлях часто-густо не вистачає грошей, а тепер чого скупитися на зайву марку?

Швейцар люб’язно всміхнувся Кочмареві, беручи його капелюха. Про всяк випадок усміхнувся й Рутковському. Зрештою, тут кожного зустрічали усмішкою: чого варта зайва люб’язна усмішка – ані пфеніга, а вона підіймав у клієнта настрій, сповнює вірою в свою щасливу зірку, а це обертається на пряму вигоду для власника закладу.

– Вечеряли? – коротко запитав Кочмар у Рутковського, коли вони підіймалися сходами, застеленими червоною килимовою доріжкою.

– Звичайно.

– Тоді по чарці для настрою – і до столу.

Бармен налив їм французького коньяку. Максим потримав келих у долонях, щоб хоч трохи нагріти, але Кочмара вже брала нетерплячка, дух азарту вселився в нього, зіниці розширилися й потемнішали. На лобі виступив піт, риси обличчя загострилися й набрали якогось хтивого виразу. Тепер він нагадував Рутковському старого і облізлого тигра, лютого й досвідченого, який ще зберіг свою силу, принаймні може огризнутися.

– Ну, – прошепотів пан Роман збуджено, – давайте гроші, новачкам завжди щастить, і я спробую поставити на вашу карту.

Рутковський витягнув бумажник, Кочмар блискавично перехопив його і заховав у задню кишеню штанів, наче й не було бумажника, а пан Роман не солідний шеф цілого відділу радіостанції, а звичайний фокусник.

– Скільки? – запитав.

– Тисяча.

Кочмар легенько обійняв Максима за стан.

– А ви мені все більше подобаєтесь.

– Тішу себе надіями, що виправдаю ваші сподівання.

Вони підійшли до столика, за яким сиділа вродлива дівчина з довгими приклеєними віями і яскравими, навіть надто яскравими губами.

– Хелло, Герда, – помахав їй рукою Кочмар, – я привіз хлопця, сподіваюсь, він сподобається тобі.

Герда підвела довгі вії, зиркнула схожими на сливи очима і, видно, лишилася задоволеною, бо прийняла зі стільця поряд себе сумочку.

– Я пішов, – сказав Кочмар, – бажаю вам веселого вечора.

– А вам виграшу.

Кочмар сплюнув через ліве плече й попрямував до грального залу не озираючись.

Герда виявилась досить мовчазною, і це влаштовувало Рутковського. Він замовив віскі і якусь закуску. Герда мовчки пила келих за келихом, і щоки в неї порожевіли. Двічі вона запрошувала Максима танцювати, вибирала танці повільні й притискалася до Рутковського, обійнявши його за шию обома руками.

З Гердою все було зрозуміло: вона чесно заробляла свої гроші, й на неї Максим міг не звертати уваги. Просто попросив кельнера принести ще пляшку, сидів, розглядаючи відвідувачів, і з нетерпінням чекав на Кочмара.

Либонь, сам пан Роман не бажав так собі успіху, як. Рутковський. Звичайно, не тому, що Максима хвилювали Кочмареві фінансові справи: хай скоріше вилітає в трубу, але не сьогодні. Сьогодні в разі виграшу шеф матиме гарний настрій, цей вечір запам’ятається, він буде пов’язаний в пам’яті саме з Рутковським, а це обіцяє останньому певні вигоди.

Максим нетерпеливився, і навіть мовчазна Герда попала йому набридати.

Кочмар з’явився зовсім несподівано – ішов поміж столиками червоний, збуджений, з розстебнутим горішнім гудзиком сорочки і з зсунутою набік краваткою, щасливий і усміхнений. Важко опустився на стілець, налив мало не повну склянку віскі й випив одним духом, без льоду й води, по закушуючи. Тільки ковтнув повітря, паче риба, викинута на берег, застиг на мить з виряченими очима, потім обважніло відкинувся на спинку стільця.

– Пане Максиме, – повчально підняв він угору м’ясистого пальця, – я їм сьогодні показав, як треба грати, і вони ще довго пам’ятатимуть нинішній вечір!

– Мені завжди здавалося, що такий гравець… – з ентузіазмом почав Рутковський, та Кочмар не дав йому доказати:

– Ви маєте рацію, мій молодий друже, є ще фортуна, і сьогодні вона була на моєму боці. Потім ми розрахуємось, – кинув він недбало, – а тепер я б хотів відсвяткувати цю заслужену перемогу. Щось ви тут без мене знудилися, Герда зовсім сумна. Замовте, пане Рутковський, коньяку й шампанського, а я поки що вип’ю трохи віскі, бо гра була дуже виснажливою, і спрага мучить мене.

Кочмар вилив з пляшки залишки віскі і випив одним духом, знов не розбавляючи, але підсунув до себе блюдо з закусками і почав їсти просто з нього, не перекладаючи на свою тарілку й апетитно плямкаючи губами.

Максим почувався спокійно: слава богу, захопив зайві гроші і вистачить розрахуватися, він не тішив себе ілюзіями з приводу того, кому доведеться розраховуватися.

Що ж, усе було логічно, й він би заплатив ще більше, зрештою, хоч як це парадоксально, все одно за все платить радіостанція «Свобода», навіть за акції, спрямовані безпосередньо проти неї, будуть викладені гроші, одержані в її ж касі.

Правда, Рутковський знав, що не має права кидатися грішми: співробітники станції хоч і мали порівняно із службовцями ФРН дуже високу зарплатню, один перед одним вихвалялися своєю ощадливістю, і на цьому фоні гультяйство виглядало б викликом, а саме цього Максим не хотів. Не повинен був нічим виділятися, мусив стати одним з багатьох, сірим і непомітним, рядовим співробітником, якого не дуже цікавить кар’єра – аби добре платили.

Але існують ще сталеві сейфи з картотеками і один головний сейф, де зберігаються ключі від інших…

Максимові було відомо, що ключ од головного сейфа забирає з собою Кочмар. Можливо, він здає його охороні станції, можливо, носить у себе в кишені, він підозріливий, цей пан Роман, хитрий і підозріливий, певно, ніколи не розлучається з ключем, вважає себе досвідченим розвідником, полюбляє розповідати факти зі своєї розвідницької діяльності. Щоправда, всезнаючий Мартинець каже, що ці факти пан Роман запозичує в основному з детективів, однак навіть сам Мартинець не сміє викрити Кочмара.

Жарти з паном Романом погані – агент розвідки, і тут справа навіть не стільки в Кочмаревій особі, як у престижі всієї організації, де він працює: нездорову цікавість там не прощають.

Кельнер приніс пляшки, вони зайняли половину столу, мовчазна Герда пожвавішала й пересіла від Максима ближче до Кочмара.

Пан Роман випив коньяку, примружившись від задоволення. Максим непомітно відставив свій келих, тепер він знав, що має робити: споїти шефа.

Зрештою завдання було не таким уже й складним. Кочмар явно йшов назустріч Максимовому бажанню, й Рутковському залишалося тільки стежити, аби не захмеліти самому.

Наближалася дванадцята година, а Кочмар, здавалося, тільки починав гуляти.

Максим з роздратуванням подумав, що деякі люди можуть позмагатися з бездонною бочкою. І все ж якась межа була й у пана Романа. Не допивши чергового келиха, він схилився на Гердине плече і раптово заснув, випнувши губи й присвистуючи.

Максим оплатив досить солідний рахунок, не пошкодувавши чайових, і кельнер викликав таксі. Разом вони перетягнули сонного Кочмара до машини, задоволена Максимовою щедрістю, Герда цмокнула його в щоку, Рутковський помахав їй рукою на прощання, і таксист рушив до Мюнхена.

Максим сидів позаду, обійнявши Кочмара лівою рукою за плече. Вдаючи, що розбурхує пана Романа, він запитав так, аби почув таксист:

– Ключ? Де ключ від вашої квартири?

Кочмар у відповідь лише пробурмотів щось невиразне.

Рутковський поскаржився таксистові:

– Живе сам, і вдома нікого нема. Перебрав трохи…

– Трохи? – зареготав таксист. – Язика повернути не може. Пошукайте ключ у кишенях.

– Якщо не знайду, доведеться везти пана до мене.

– Де ж тому ключеві бути? – стенув плечима таксист.

Справді, де ж бути ключам?

Нарешті Максим намацав їх у лівій кишені піджака: два ключі на брелочку, два маленьких ключі від квартирних замків з секретами.

А де великий від сейфа?

Рутковський заліз у праву кишеню Кочмаревого піджака, обережно обмацав кишені штанів.

Нема…

Лишалися спідні кишені піджака. З одної витягнув бумажник, з другої стирчав гребінець.

І все…

Максим швидко переглянув вміст бумажника, але ключа не знайшов. Виходить, пан Роман залишає його десь у сейфі охорони чи тримає в якомусь тайнику. І шлях до нього значно важчий.

Рутковський засунув Кочмареві назад у кишеню бумажник і нараз намацав кінчиками пальців щось тверде. Провів долонею по підкладці: так і є, вгорі ще одна потаємна кишенька, застебнута блискавкою.

Максим відсунув Кочмара в кут машини, щоб таксист нічого не побачив, розстебнув блискавку й двома пальцями витягнув з кишені ключа у замшовому чохлі. Масивного ключа з візерунчастою головкою – він бачив його один раз у кабінеті шефа: стирчав зі сталевого сейфа нахабно, наче глузував з Рутковського, а тепер лежить на його теплій долоні й, певно, відчуває, як ледь-ледь тремтять Максимові пальці.

Рутковський відсунувся від Кочмара. Не поспішаючи, зробив зліпки з обох боків ключа і його торцевої частини, уважно обтер, щоб не залишити слідів. Хотів уже покласти ключ назад, але таксист нараз запитав:

– Знайшли?

Максим відповів недбало:

– Де ж їм бути? В піджаку.

– Порядок.

– Допоможете мені довести пана до ліфта?

– Звичайно, вам самому не впоратися. Важкий…

– Йому сьогодні пощастило.

– Я ж бачу: набрався…

– Зірвав гарний куш.

– Поздоровляю. Замочували?

– Як водиться.

– Щастить людям…

Таксист знову замовк, і Максим обережно поклав чохол з ключем назад до секретної кишеньки. Застебнув її блискавкою, сидів і слухав, як б’ється серце. Певно, лише трохи швидше, ніж звичайно, невже він не хвилюється? Звісно, хвилюється, хвилюється й тепер, коли все скінчилося.

Як сказав таксист? Порядок! Так, повний порядок, і тепер треба виходити на зв’язок з Центром. Ще на цьому тижні він побачить свою людину…

А таксі вже в’їхало до Мюнхена й почало петляти міськими вулицями.

Назавтра шеф спізнився на роботу. Рутковський сподівався побачити пана Романа пом’ятим і, як кажуть, не в формі. Проте Кочмар був добре виголений, пахнув дорогим одеколоном, і очі його дивилися пронизливо. Як і гадав Максим, Катря Кубійович покликала його до пана Романа першим.

Шеф, не запропонувавши сісти, подивився на Рутковського нерухомим поглядом. Нарешті мовив:

– З завтрашнього дня, пане Рутковський, працюватимете у кімнаті Ф-7.

– Дякую, шефе, ви вже казали мені про це, і я намагатимуся виправдати ваше довір’я.

Кочмар здивовано знизав плечима.

– Ви маєте на увазі?.. – почав непевно. Лоб у нього пішов зморшками, видно, намагався згадати, що саме трапилось вчора й чого він наобіцяв Рутковському.

Максим не став випробовувати терпіння шефа. Тепер мав довести Кочмареві, що той тримався до останнього. Сказав, віддано дивлячись на пана Романа:

– Вчора опівночі, коли ми прощалися біля вашого під’їзду. Я хотів ще підняти вас ліфтом, та ви відмовилися. Мали рацію, я трохи перебрав і прошу вибачення.

Якась тінь майнула Кочмаревим обличчям.

– Чого вже вибачатися! – Нараз його обличчя знову пробилося холодним і офіційним. – Ми задоволені вами, пане Рутковський, ідіть і працюйте.

– Маю невеличке прохання.

Кочмар зсунув брови.

– Яке прохання?

– Мені б хотілося вдосконалити свої знання з німецької. Трапився гарний вчитель, десь через місяць-два можемо почати. Але він вільний тільки вдень.

– Відпрацьовуватимете після роботи.

– З задоволенням.

– З задоволенням чи ні, але відпрацьовуватимете. Скажіть Катерині, я дозволяю.

Кетхен Кубійович, почувши про рішення шефа, округлила й так круглі й зовсім порожні очі. Запитала:

– Для чого це вам? Адже пан досить пристойно розмовляє німецькою…

Що він міг пояснити цій вродливій дурепі?

– Хочу розмовляти ще краще.

– Для чого?

– Щоб глибше розуміти Гете й Шіллера.

– Вони працюватимуть на нашій станції? Приїхали з Ізраїлю? До речі, ви знайомі з паном Анатолем?

– Колишнім письменником?

– Ага, таким, як і ви…

Максим погладив себе тильним боком долоні по підборіддю, щоб утриматися від ущипливої репліки.

– Ні, не знайомий, – відповів. – А що?

– Днями я чула його передачу: чудо, він так гарно рекламував канадські друкарські машинки.

– Так, машинки, кажуть, непогані.

– З наступного тижня, – пожвавішала Кубійович, – ви одержуватимете на триста марок більше.

– З мене подарунок.

– Мені подобаються паризькі парфуми.

– А я люблю дарувати їх жінкам. Не кажучи вже про таких вродливих, як ви.

Катря зашарілася від похвали. Повернулася до Максима так, щоб він побачив її високі груди. Але споглядання Катриних принад не входило в плани Рутковського: знав, що Кочмареві навряд чи сподобається така акція, ретирувався, пославши дівчині повітряний поцілунок.

Під час обідньої перерви Рутковський не пішов разом з усіма до буфету. Вийшов на вулицю, проминув кілька кварталів, поки не надибав телефон-автомат. Кинув монету й набрав номер.

– Посередницька контора пана Генріха Штаха? – запитав.

Настала пауза, видно, на другому кінці дроту не чекали дзвінка. Нарешті соковитий баритон відповів:

– Ви неправильно набрали номер. Додайте одиницю.

– Дякую. – Рутковський поклав трубку. Отже, зустріч відбудеться завтра. Якщо б чоловік сказав: «Додайте двійку», вони б зустрілися післязавтра – так було умовлено ще в Центрі, й завтра на одній з бічних вулиць за олімпійським стадіоном стоятиме білий «пежо» з букетом троянд за заднім склом.

«Пежо» стояв у точно визначеному місці, і троянди, правда, трохи прив’ялі, лежали позаду.

Рутковський рішуче відчинив дверцята, сів на переднє сидіння, запитав:

– Пан Вісбах, якщо не помиляюсь?

– Так, це я, – відповів чоловік німецькою мовою й зміряв Максима цікавим поглядом. Був він середніх років, з залисинами, в окулярах і вигляд мав якийсь сумовитий. – Петер Вісбах до ваших послуг.

Він почекав, поки за ріг поверне жовтий «фольксваген», і рушив, коли поблизу нікого не було, для цього і обиралася ця порожня й затишна вулиця – добре видно, чи не стежать за Рутковський.

«Пежо» завернув за ріг, потім зробив ще один поворот; ніхто не сів їм на хвіст, і чоловік подав Максимові руку.

– Олег, – відрекомендувався він, – називай мене Олегом. Якщо нічого не трапиться, я підтримуватиму з тобою зв’язок. У нас є півгодини, хочеш, вип’ємо кави?

– Ні, – відмовився Максим, – повози по місту, хочеться поговорити без свідків.

Вони їздили нічними, залитими неоновим світлом мюнхенськими вулицями, і Максим розповідав про свої перші кроки на РС, Олег слухав уважно, не перебиваючи й не ставлячи запитань. Коли нарешті Максим замовк, Олег сказав:

– Давай!

– Що?

– Зліпок ключа.

– Ти дивись, треба ж так забалакатись…

– Буває, – погодився Олег, – так буває, коли довго не бачишся із своїми.

Максим подав коробку із зліпками. Олег заховав її обережно, наче була із скла.

– Рука в тебе легка! – сказав схвально.

– Випадок.

– Який же випадок? Розрахунок.

– Могло й не трапитися.

– Звичайно, могло. Але, коли з’явився перший шанс, ти його використав.

Нараз він весело засміявся.

– Ти чого? – запитав Максим.

– Ключ від головного сейфа, про це можна тільки мріяти!..

– Коли зробите?

– Ось що! – посерйознішав Олег. – Два місяці сиди й не рипайся. Тебе переводять на нову посаду й контролюватимуть кожен крок. Розумієш, приховані камери, і несподівані обшуки, запис розмов і вульгарне стеження. Ключ одержиш через два місяці.

– Так, – погодився Максим, – з собою носити його не можна, та й ховати десь теж небезпечно.

– Отож. Слухай, коли ти зможеш придбати автомобіль? – раптом запитав Олег.

– Моя зарплатня не так скоро дозволить зробити це.

– Треба скоріше. Позич у брата. До речі, як у тебе склалися стосунки з Сенишиним?

– Нормально.

– А якщо нормально, гріх не скористатися. За два місяці трохи відкладеш, трохи позичиш – на перший внесок вистачить. Купуй дешеву машину.

– Зовсім дешеву не годиться, престиж.

– Візьми «рено» чи «фіат».

– «Фіат» мені подобається. Доведеться йти на курси водіїв.

– Зі мною зустрічатимешся тільки в крайніх випадках.

– Згоден.

– А якщо згоден, давай лапу. – Олег міцно потиснув Максимові руку. – Раніше, ніж через два місяці, не дзвони. І ось що… З цією панною Стефою… обережно, прошу тебе, через неї на велику рибу можемо вийти. Ну, бувай, старий, до зустрічі.

На прес-конференції для співробітників «Свободи» виступав дисидент Леонід Засядько. Час від часу керівництво станції, щоб влити, так би мовити, свіжий струмінь у передачі, запрошувало «визначних», як їх характеризували, «діячів антикомуністичного руху».

До таких був зарахований і колишній радянський громадянин Засядько.

Він стояв за столом, маленький, рудий і лисий, довгоносий, із зморшкуватим лобом, часто кліпав повіками й тер лоба долонею. Потім витягав хусточку і обтирав руку.

«Чи не простіше зразу витерти лоба?» – подивувався Рутковський.

Мартинець, який сидів поруч з Максимом, досить голосно прошепотів:

– Типовий шиз!

Рутковський не відповів. Те, що Засядько страждає розумовим розладом, було очевидно всім, тому й слухали його неуважно і ставили тільки наперед визначені завідуючими редакціями запитання. Справді, навіщо весь цей маскарад з прес-конференцією, коли ні для кого не є таємницею, що передачу про цей виступ Засядька на радіостанції давно записано, вона здобула схвалення найвищого керівництва і найближчими днями прозвучить в ефірі.

Прес-конференція мала б уже закінчитися, і запитання, як того вимагала добропристойність, були поставлені, правда, лише на деякі з них Засядько згодився відповісти, хоч готували його мало не місяць. Готували, не шкодуючи грошей. Мешкав він у двокімнатному люксі фешенебельного готелю «Арабелла-Хаус» на всьому готовому, й гонорар, як казали, мав вилитися в чотиризначну цифру.

Можливо, Засядько відчував, що не відробив одержані гроші чи просто вже не міг зупинитися, стояв і випльовував з себе слова, буквально випльовував, і Рутковському навіть зробилося шкода тих, хто сидів у першому ряду. Але ж, зрадів нараз, там розмістилося начальство, он блищить лисина Кочмара, – так їм і треба.

Містер Роберт Мак, заступник директора радіостанції, який вів прес-конференцію, зробив спробу припинити її. Однак Засядько не здавався: підвів руки, порослі рудим волоссям, наче закликав у свідки самого господа бога, – він нагадував тепер величезну потворну жабу, – й почав усе спочатку.

Мартинець пожвавлено заворушився на стільці.

– Єдиний вихід, – задоволено потер руки, – викликати карету з найближчої психіатрички. Цілком логічне завершення цього збіговиська, як ти вважаєш?

Рутковський справді вважав, що невеличкий скандал зовсім би не завадив. Але цікаво, як викрутиться з такого становища містер Мак?

Нарешті терпець містерові Маку урвався: справу зроблено, передачу підготовлено, гроші Засядькові заплачено, чого ж церемонитись?

Не звертаючи уваги на божевільні просторікування, наступник директора коротко оголосив, що прес-конференцію закінчено, й пішов не озираючись до свого кабінету. Слідом за ним підвелися всі.

Загрюкали сидіння відкидних крісел, голос Засядька зовсім потонув у гаморі юрби, що розходилася, а він усе що розмахував руками й намагався перекричати всіх, поки не лишився сам у порожньому залі. Ще й тоді стояв кілька хвилин, бурмочучи щось під ніс, потім знеможено опустився в крісло, поклав обличчя на схрещені руки й задрімав одразу, наче не виголошував щойно промову, не галасував, не бризкав слиною, заснув, і все.

Двоє з внутрішньої охорони ввічливо взяли його за лікті й повели до виходу.

– Фінал, гідний учасників, – констатував Мартинець. Обнявши Максима за стан, спитав: – Що збираєшся робити?

– Домовився із Стефою. Десь повечеряємо.

– Передзвони, нехай їде до мене. Спиртне є, купимо чогось попоїсти. Нащо тобі той ресторан?

Максимові й справді не хотілося їхати до ресторану: з радістю погодився на Іванову пропозицію.

На вулиці йшов мокрий сніг, Рутковський подивився у вікно, закутав шию шарфом і підняв комір пальта. У дверях уже одягнутий стовбичив Мартинець: нетерпеливився, він завжди кудись поспішав, мав натуру жваву і не міг спокійно посидіти на одному місці й кілька хвилин.

Рутковський замкнув шухляду письмового столу, взявся за капелюха і побачив, що з-за Іванового плеча визирає усміхнене обличчя Карплюка.

– Куди ви, панове? – запитав Карплюк так, наче вони мусили складати йому звіт за кожен свій крок.

– На кудикину гору, – не зовсім увічливо пояснив Мартинець. І додав категорично: – Не твоє собаче діло!

Карплюк не образився. Він взагалі ніколи ні на кого не ображався. Тільки несхвально похитав головою й зауважив:

– Я знаю, ти добра людина, Іване, і негарні слова кажеш просто так, не замислюючись.

Обличчя Мартинця раптом перекосилося од гніву, він погрозливо проказав:

– Чи можна запитати шановного пана, коли йому востаннє били пику?

– Тобі не розгнівити мене, – зовсім розплився в усмішці Карплюк, – і на доказ цього я піду з вами.

– Ти? З нами?

– Авжеж.

– Ми їдемо до мене, і я не запрошую тебе.

– Ти не зможеш кинути мене, самотнього й нещасного.

– Саме так ми й збираємось вчинити.

– І вам не шкода мене?

Мартинець постукав себе кулаком по лобі.

– Але ж, голово ти бараняча, чув, до нас приїдуть дівчата, для чого ти нам?

– Я не заважатиму, посиджу трохи й поїду.

Рутковський уже давно збагнув: їм не спекатися Карплюка. Взагалі він помічав, що останнім часом його рідко коли лишали без нагляду. В буфеті, як правило, підсідав хтось із працівників, частіше Сопеляк чи Карплюк, іноді до кімнати нечутно заходив Кочмар – полюбляв підкрадатися за спину й дивитися, що саме робить Рутковський.

Максим не виключав також фотографування потаємною камерою. Принаймні двічі чи тричі його викликав до себе Кочмар, розмовляв з Рутковський, потім під якимось приводом виходив, лишаючи Максима наодинці з секретними паперами, розкладеними на столі.

Відсутність шефа тривала до чверті години, одного разу він прямо сказав, що йде до Лодзена; кабінет того був зовсім на іншому поверсі, й Максим міг навіть приблизно визначити, скільки саме триватиме відсутність пана Романа.

Такі хитрощі були відомі Рутковському. В Києві йому розповідали про ці методи перевірки лояльності підлеглих на радіостанції «Свобода». Залишаючись наодинці, він курив, переглядав газети на журнальному столику, ні на крок не підходячи до секретних паперів.

Рутковський розумів, що Кочмареві хитрощі і запобігливість Карплюка – різні ланки одного й того ж ланцюга, і особисто для нього краще, коли пан Степан поїде з ними. Служба охорони станції завтра матиме Карплюків звіт про сьогоднішній вечір у Мартинця, а про те, щоб тому не довелося багато писати, потурбується вже він, Рутковський.

Максим запропонував:

– А що, Іване, давай і справді візьмемо пана Карплюка. Дівчата не заперечуватимуть, він такий начитаний, кажуть, днями прочитав два оповідання Фолкнера.

– Ну, якщо пан Степан узявся до Фолкнера!.. – підвів руки вгору Мартинець. – Здаюсь.

– Не вірите? – Карплюк витягнув з коміра сорочки довгу шию, покрутив головою на всі боки.

Рутковському іноді здавалося, що пан Степан може повернути голову аж на сто вісімдесят градусів, і не робить це тільки тому, що соромиться. А Карплюк вів далі:

– Оце прочитав Фолкнера, а на тому тижні читатиму Фіцджеральда. А далі в мене запланований Стейнбек.

– По оповіданню?

– А нащо більше?

– Ну й голова, – захоплено вигукнув Мартинець, – а потім казатиме: читав Фолкнера!

– А що, неправда? Ти ж не читав.

– Не читав, – зізнався Мартинець, – у мене часу нема.

– А ти за дівчатами менше бігай. Хоч порозумнішаєш.

– Заздриш?

– Заздрю, – якось несподівано погодився Карплюк.

Мартинець зареготав весело:

– Якщо добре поводитимешся, щось полишимо й для тебе.

– Сьогодні?

– Який швидкий! Сьогодні посидиш трохи, і чао.

– Я згоден.

– А якщо згоден, підвезеш пана Рутковського. Я ще мушу заїхати по Гізелу.

Ця пропозиція влаштовувала всіх, особливо Карплюка. Він зрадів так, що відчинив перед Рутковським дверцята й Максим подумав, що, можливо, за кожний черговий донос служба охорони станції платить йому акордно.

Карплюк мав досить дорогого, як на його заробітки «опеля». Подейкували, правда, що він потроху й досить успішно грає на біржі разом з Кочмарем (звідки й прихильність останнього). Максим кілька разів бачив, як пан Степан вивчає біржові бюлетені й робить виписки з них, більше того, на очах у самого Кочмара; іншому шеф обов’язково б зауважив за таке порушення дисципліни, Карплюкові ж усе сходило з рук.

Карплюк вів машину обережно, він взагалі все робив обережно і потихеньку, й Максим нараз ледь не зареготав, уявивши, як Карплюк пише доноси. Певно, крутить головою так само, як зараз, примружує праве око і довго дивиться на папір, вирішуючи, чи варто трохи додати до того, що справді сказав той чи інший працівник, і додає, пройда…

Наче у відповідь на ці думки пан Степан покрутив головою, здається, тільки одним оком косо зиркнув на Рутковського, бо друге дивилося на вулицю, й запитав:

– То що пан Максим думає про сьогоднішню прес-конференцію? Кажуть, цей Засядько вар’ят, і божевільня за ним справді плаче.

Рутковський нахилився до Карплюка, ніби хотів поділитися таємницею.

– Ви хочете знати мою справжню думку? – запитав він.

– Звичайно, хочу. Ви розумний чоловік, і до ваших думок прислухаються всі.

– Так от, – відповів Рутковський вагомо, – я давно не чув такого змістовного виступу, як сьогодні.

– І ви не смієтеся?

– Який тут сміх! Якщо конференцію вів сам пан Мак, значить, їй надають значення, і всі сумніви недоречні.

– Я аніскілечки не сумніваюся…

– Так, мені добре відомі ваші погляди, і я за це вас глибоко поважаю.

– Приємно чути це з уст нашого молодого колеги. – Карплюк поворушив вухами від задоволення й признався: – Про вас кажуть усяке й не завжди гарне, але гадаю, то від заздрощів. Пан Сопеляк…

– Пан Сопеляк живе старим багажем.

– Якби не пані Валерія, його давно б звільнили. Так от, пан Сопеляк вважає, що ви надто радикально настроєні.