Текст книги "Гіркий дим. Міст"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)

Позаду лунали безладні постріли, й Дорош зрозумів, що зараз гітлерівці організують пошук, прочешуть усе навколо, і тоді ніщо не допоможе розвідникам. Єдиний вихід – встигнути проскочити через лінію укріплень…

У темне небо злетіла червона ракета, за нею друга. Розвідники збігли по стрімкому схилу, круто повернули праворуч і пірнули в зарості верболозу. Пробігли з кілометр. Десь поблизу вже починались окопи, й Цимбалюк, залишивши товаришів у виямку за ріденькими кущами, пішов у розвідку. Сугубчик скористався з короткого перепочинку й взувся. Він тремтів – може, з переляку, а може, просто від збудження: адже не жарт – перша серйозна сутичка з ворогом.

Цимбалюк виринув з темряви раптово. Здається, Дорош бачив усі підходи до їхньої схованки, однак сержанта все ж не помітив.

Розвідники поповзли за ним. Цимбалюк розвідав ділянку, де траншеї перетинали невеличкий ярок, – угорі ходив вартовий, та розвідники все-таки проскочили непоміченими, коли німець відійшов трохи вбік.

Усі п’ятеро благополучно скотилися в траншею, й Цимбалюк уже подав знак рушати, як за кілька метрів од них відчинилися двері бліндажа, й звідти вийшов чоловік у накинутому на плечах плащі. Він виплюнув недокурок, постояв трохи, позіхнув, та не повернувся до бліндажа, а рушив у напрямку до розвідників і наштовхнувся на Котлубая.

– Хто це?.. – тільки й встиг запитати солдат.

Старшина спритно затулив йому рота рукою і вдарив ножем. Гітлерівець захрипів і осів у траншею. Дубинський вистрибнув на бруствер, але Дорош зупинив його.

– Труп… – прошепотів він сердито. – Сугубчик, допоможи йому витягти тіло!..

Дубинський стиха вилаявся, однак підхопив убитого під пахви. Лейтенант таки мав рацію: якщо хтось зараз вийде з бліндажа і знайде тіло, зчиниться тривога, а їм ще треба пролізти під колючим дротом.

Розвідники вже різали дріт, коли над траншеями злетіла освітлювальна ракета. Завмерли…

Неподалік, трохи правіше від них, застрочив кулемет, і ще дві ракети повисли над лінією укріплень.

«Тривога, – зрозумів Дорош, – гітлерівці оголосили тривогу».

– Швидше! – поквапив товаришів.

Зробивши прохід у колючому дроті, розвідники проповзли через поле й нарешті опинилися на луках. Пішли в напрямку шосе, по якому прибули з міста: Дорош вирішив повертатися тим самим шляхом, обходячи населені пункти.

Тепер усе вирішував час. Можливо, за ними вже женуться, щоправда, в такий дощ собака навряд чи візьме слід, але за те, що на дорогах поставлені заслони, Дорош міг поручитись. Напевно, вже створено й мобільні пошукові групи…

Рахував, десяток кілометрів вони проїхали по шосе… п’ять пройшли стежкою від лісосмуги… Й ще три-чотири до галявини з копицею… Там можна буде перепочити… Майже двадцять кілометрів – три години швидкої ходи. А якщо врахувати непередбачені затримки, то чотири – чотири з половиною… Зараз близько дванадцятої, отже, до світанку вони мають дістатись галявини.

Перша затримка трапилась при переході через шосе: вийшли не на те місце, куди хотіли, а ближче до Ралехова – довелося йти цілий кілометр, продираючись через придорожні кущі й перебігаючи відкриті місця. З’ясували, що дорога пильно охороняється, – весь час по ній снували мотопатрулі. Перед тим як перейти шосе, полежали в заростях шипшини – річ не вельми приємна, зате надійно: навряд чи якийсь сміливець добровільно сунеться в ці колючі хащі. Трохи відпочивши, перебігли дорогу й рушили вже знайомою стежкою між ланами.

Нарешті заглибилися в ліс. Тут почувалися впевненіше, знаючи, що гітлерівці боялись лісів.

На світанку, коли дістались до куреня під копицею, зітхнули спокійно, наче всі тривоги вже лишилися позаду. Повкладались на сіні, але довго не могли заснути, хоч і стомилися. Кожен думав про те, яку важливу справу зробили сьогодні. І ніхто з них не знав, що їхнє повідомлення про лінію гітлерівських укріплень практично не знадобиться штабові, бо танкова армія генерала Лебединського вже форсувала річку й виходила в тили угрупованню генерал-полковника Блейхера. Через добу під загрозою оточення генерал вирішить залишити Ралехів, і грізна лінія скоро перетвориться просто на рану на землі, а довколишні дороги стануть схожими на оте нічне шосе перед переправою з безладдям і хаосом відступу.

Не знали цього і в нашому штабі, не думав про це й генерал Блейхер – така логіка війни, коли долі тисяч і тисяч людей вирішуються в лічені секунди й залежать від таланту, рішучості, гнучкості й розуму полководця, а також від причин, коли талант і рішучість не варті нічого: просто повінь пройшла, рівень води в річці за останні три дні спав на метр, і з’явились броди для танків генерала Лебединського.

Але Дорош зараз не думав ані про стихію, ні про глибокодумні штабні розрахунки, він ще раз перевернувся з боку на бік і нарешті заснув.

Котлубай розбудив Сугубчика о восьмій ранку. Дощ не вщухав, хоч був уже й не такий сильний, як учора. Сугубчик стояв біля входу в курінь і дивився, як дощові краплі б’ють по калюжі, б’ють і б’ють – здавалось, так триватиме вічно…

Сугубчик позіхнув – дощ навівав на нього сон, поспати б ще, он Пашка як солодко сопе, видно, сняться йому приємні сни… Сугубчик потягнувся – завтра вони перейдуть лінію фронту, і спи, скільки влізе, хоч цілу добу, такий закон: виконав завдання – їж і спи досхочу.

Від цих думок спати захотілося ще дужче. Сугубчик потер скроні, але сонна млість не минала, й хлопець підставив обличчя холодним краплям. Це освіжило його, вія вирішив обійти курінь і копицю, але, подумавши, рушив до лісу, щоб не лишатись на відкритому місці і обійти усю галявину. Ступив кілька кроків і злякано зупинився, почувши голосний, вимогливий стукіт. Сугубчик підняв голову й побачив на сусідньому дереві дятла: той бігав по стовбуру, не звертаючи на хлопця ніякої уваги, – красивий заклопотаний птах.

Сугубчик задивився на дятла, та нараз новий звук примусив його насторожитися: хтось ішов до галявини, ішов не криючись, під ногами шурхотіло листя й тріщало галуззя.

Сугубчик заховався за кущ, зняв автомат. Просто на нього йшов німецький солдат з карабіном за плечима. Вже літня людина, років п’ятдесят чи й більше, йде сміливо, наче він тут господар…

Пропустивши німця, Сугубчик вискочив з-за кущів і приставив йому до спини дуло автомата.

– Руки вгору! – наказав. – І тихо…

Солдат підняв руки вгору. Хлопець зірвав з німця карабін і підштовхнув його до куреня.

– Вперед! І не обертатись!

Він не знав, чи правильно вчинив: може, солдат, побачивши в курені людей в німецьких мундирах, пішов би далі своєю дорогою… «Ні, – вирішив, – таки правильно: цей фріц обов’язково розповів би, що бачив у лісі підозрілих військових, може, дезертирів, і тоді – чекай жандармів…»

Гітлерівець ішов покірно, не обертаючись. Сугубчик поставив його обличчям до копиці й покликав Дороша:

– Гер обер-лейтенанте, прокиньтеся!

Дорош підхопився.

– Що сталося? – запитав він спросоння рідною мовою, та, побачивши солдата з піднятими вгору руками, одразу збагнув свою помилку. Правда, цей переляканий солдат міг не розчути чи не втямити сказане, і Дорош, удавано позіхнувши, перепитав уже спокійно: – Що сталося, рядовий Фогель? Чого ви затримали це опудало?

– Згідно з вашим наказом, гер обер-лейтенанте!

Прокинулися всі розвідники й оточили солдата. Дорош підійшов до гітлерівця.

– Опустіть руки! – наказав він. – І поверніться…

Той повернувся чітко, як на навчанні, стукнувши підборами. Кліпав очима, дивився злякано.

– Ваші документи! – простягнув руку Дорош.

Німець тремтячими пальцями розстебнув мундир, подав солдатську книжку.

– Рядовий Курт Блумберг, – доповів він. – Ми зупинились тут неподалік, місцеві жителі сказали, що в лісі є сіно, і наш унтер-офіцер послав мене подивитись…

– Яка частина? – поцікавився Дорош.

– Обоз… обоз тридцять восьмої дивізії.

Дорош усе ще не вирішив, як йому вчинити. Ясно було одне: відпускати солдата не можна – мабуть, здогадується про щось, бо пальці тремтять і погляд усе ще переляканий.

– Де розташувався ваш обоз?

Солдат тицьнув пальцем на південь.

– Там… За три кілометри є село…

Дорош звірився з картою – не бреше. Треба негайно йти звідси. Хотів уже віддати наказ, однак солдат зрозумів, що зараз вирішується його доля, й мовив швидко:

– Гер обер-лейтенанте, я повинен доповісти вам, що по дорозі сюди зустрів загін есесівців…

Дорош запитав удавано байдуже:

– І що ж?

– Мені здалося, це зацікавить вас.

– Чому? – запитав Дорош, упевнившись, що солдат, видно, таки здогадався, хто вони насправді, і в піжмурки тепер грати ні до чого. Підступив до німця. – Де ви бачили їх?

– На узліссі. Есесівці заглибилися в ліс…

– У якому напрямку?

– Здається, на схід.

– Скільки їх?

– Дванадцять. Я хотів ще сказати… Есесівці розпитували, чи не бачив я чотирьох солдатів і обер-лейтенанта.

Це було серйозно, і Дорош зрозумів, що мусить негайно вести групу далі. Солдат уже не цікавив його. Лейтенант підкликав Сугубчика і сказав так, щоб німець не почув:

– Одведи його в ліс і… Не барись, доганяй нас.

Дорош підхопив свою сумку й подався за розвідниками. Сугубчик показав солдатові автоматом на кущі. Той зрозумів усе, опустив голову, пішов, але раптом зупинився і сказав:

– Я знаю, що ви радянські солдати. Я зрозумів це одразу, й зараз ви вб’єте мене. Але ж повірте, я не хочу вам зла, я простий робітник…

– Ви гітлерівський солдат і наш ворог! – сердито крикнув Сугубчик. – Всі кажуть, коли їм кінець, що вони робітники, а ми не кликали вас сюди! Ну, швидше…

Солдат знизав плечима. Видно, хотів щось заперечити, та лише махнув рукою.

– Ваша правда… – сказав він і важко ступив уперед.

Солдат ішов зсутулившись, а Сугубчик думав: зараз йому доведеться прикінчити цього гітлерівця.

Й несподівано Сугубчик усвідомив, що не зможе цього зробити, – отак спокійно вбити беззбройну літню людину.

Сугубчик зупинився хотів покликати Дороша, але поблизу нікого вже не було, товариші пішли вперед…

Як же йому вчинити? В бою, не задумуючись, і колов би, й стріляв – там усе ясно, все зрозуміло, в розпалі бою людина з голими руками кидається на озброєного ворога й перемагає його, а тут ворог неозброєний, а ти – навпаки…

Він запитав:

– А звідки ви?

Німець зупинився, згорблений, з безвільно опущеними руками, потім обернувся повільно і підвів на Сугубчика порожні й уже мертві очі.

– Навіщо вам?

Справді, навіщо? Сугубчик не міг відповісти на це запитання. Сказав рішуче:

– Ідіть!

– Стріляйте тут! – Німець заплющив очі.

– Слухайте, ви! – нараз запально заговорив Сугубчик. – Я відпущу вас, коли дасте слово честі, що нікому не скажете про нашу зустріч.

Солдат розплющив очі. Спочатку він дивився приголомшено, потім якась тінь майнула на його обличчі.

– Звичайно, – озвався він, – я даю вам слово честі.

– То йдіть…

Німець переступив з ноги на ногу.

– Я хотів сказати… Тільки зараз згадав… Знаєте, перелякався, і зовсім з голови вилетіло. Оті есесівці, що мене зустріли… з їхньої розмови я зрозумів, що вас виказав місцевий поліцай…

У Сугубчика витягнулось обличчя: треба швидше попередити Дороша.

– Спасибі!

Він повернувся й побіг, не чекаючи, поки німець піде.

Солдат щось гукнув йому вслід, але Сугубчик уже не чув – обігнув курінь і зник у кущах.

Розвідники помітили, точніше почули його здалеку: зупинились, очікуючи.

Задихаючись, Сугубчик сказав про щойно почуте від німця.

– Ти відпустив його!.. – раптом вигукнув Дубинський. – Ви тільки гляньте, цей паршивий фріц набрехав йому казна-що, а він вуха розвісив і відпустив його! Ти не виконав наказ і підеш під трибунал, Сугубчик!

Усі мовчали. Сугубчик стояв, опустивши голову.

– Чого ж ви мовчите? – крикнув Дубинський. – Він, – тицьнув пальцем мало не в обличчя Сугубчикові, – він відпустив ворога й не виконав наказу!

Дорош повернувся до Пашки.

– А хто тобі сказав, що Волков не виконав наказу?

– Але ж він не заперечує!..

– Я не наказував убивати солдата! – сказав Дорош твердо. Він пильно глянув у вічі Сугубчикові. – Я наказав відвести того обозника за кущі, щоб він не побачив, куди ми пішли.

– Ти?.. Ти наказав таке?.. – не повірив Пашка.

– Єфрейторе Дубинський! – суворо обірвав лейтенант. – Ви багато собі дозволяєте!

Пашка опустив голову, пробуркотів щось, але Дорош уже не слухав його.

Втрутився Цимбалюк:

– Не збрехав… Звідки йому знати про поліцая? Гарний, виявляється, фріц, а ти б його, – штовхнув ліктем Дубинського в бік, – обов’язково кокнув.

– Отже, так… – сказав Дорош. – Будемо обходити всі населені пункти… І уникати безпосередніх контактів з німцями.

– От гад! – вирвалося в Дубинського.

– Ти про кого? – здивовано глянув на нього Котлубай.

– Поліцайська морда… Я б його зараз! – Дубинський поправив на грудях автомат.

Вигук Дубинського якось згладив неприємне враження від його агресивності. Цимбалюк усміхнувся й мовив розважливо:

– А ти думав, що поліцай цілуватиметься з тобою? Ми пішли, а він доповів куди треба: зупинялися п’ятеро, на двох сухої нитки не знайдеш… І це через кілька годин після вибуху на переправі… Тепер жандарми й есесівці знають навіть наші прикмети…

– Годі! – Дорош переклав парабелум у зовнішню кишеню плаща. – Вперед, хлопці, і не ловити гав!

Коли вони рушили, Котлубай наздогнав лейтенанта, прошепотів схвально:

– Молодець, Миколо! Правильно вирішив.

Дорош скосив на нього хитрі очі. Удав, ніби не зрозумів.

– Ти про що?

– Облиш, Колю… Про Сугубчика.

– А що мені залишалось? До того ж, бачиш, той обозник виявився порядним.

І знову Цимбалюк вів групу, що розтяглася ланцюжком. Ліс почав рідшати, попереду блиснуло озеро. За ним лежав путівець – той самий, який пройшли танки фон Зальца і який міг би вивести їх до Трубничів. Найкоротший шлях, але для розвідників тепер він був заказаний.

Дорош зупинив групу. Лейтенант вирішив обійти озеро з півночі по дрібноліссю, але перед цим трохи перепочити й поснідати. Спустилися в неглибокий байрак і ледь не наскочили на есесівську засідку. Слава богу, Цимбалюк перший помітив солдатів. Він упав за кущ, махнувши товаришам, і обережно відповз назад. Почали радитись.

Есесівці зайняли гарну позицію – на крутих схилах байраку. Якби сержант вчасно не помітив їх, розвідники попали б під перехресний вогонь, і навряд чи хтось залишився б живий. Але іншої дороги не було. Праворуч – болото, ліворуч – мочарі з рідкими кущами: туди тільки сунься – перестріляють, мов куріпок.

Дорош одразу збагнув, що справи їхні кепські. Мали тільки два варіанти: непомітно відступити з байраку й спробувати обійти село з другого боку або атакувати есесівців і прориватись тут.

Лейтенант обрав другий варіант: на південь від села вони теж могли наразитись на есесівську засідку. Подумав і шепнув Цимбалюкові:

– Треба примусити есесівців спуститися в байрак. Ти з Дубинським поповзеш зліва по самому краю. Тримайтесь весь час вгорі, а ми втрьох зайдемо з правого боку… І зженемо їх вогнем униз. Давайте, хлопці!

Навіть гілка не колихнулася за Цимбалюком і Дубинським. Дорош подивився їм услід і кивнув Котлубаю та Сугубчику.

Вони відповзли до густих кущів, де есесівці не могли побачити їх, і піднялись на самісінький край байраку. Тепер усе залежало від їхньої витримки і обережності: слід було якомога ближче підповзти до ворожої засідки, потім разом з Цимбалюком і Дубинським раптово відкрити вогонь, зігнати есесівців на дно байраку й знищити їх.

Нарешті Дорош помітив двох гітлерівців. Вони лежали горілиць метрів за сімдесят. Курили й сміялись. Далі підповзати до них було ризиковано, та Дорош усе-таки зважився: з сорока метрів вони зріжуть оцих двох першою ж чергою, і це дасть їм відчутну перевагу в бою.

Лейтенант наказав Сугубчикові лишитися на місці й прикрити їх, а сам із Котлубаєм поповз далі. Оці кляті тридцять метрів вони повзли хвилин десять, черепаха й та посувається швидше.

Тепер Дорош уже добре бачив есесівців, їх було двоє: один рожевощокий, зовсім ще молодий, другий трохи старший, з вусиками, схожий на Гітлера.

Розвідники приготували автомати й причаїлись, чекаючи Цимбалюкового сигналу.

Нарешті почувся спів іволги – сержант подав сигнал. Дорош натиснув на гачок, і автомат застрибав у нього в руках. Двоє есесівців навіть не встигли підвестися, прошиті кулями. Але зліва відкрила сильний вогонь основна група гітлерівців. Там заколихались віти, Котлубай послав у кущі чергу й таки влучив, бо затріщало гілляччя, й важке тіло покотилось по крутому схилу.

Тепер есесівці, певно, побачили розвідників. Кулі зрізали віти над самими їхніми головами, і Дорошеві та Котлубаєві довелося відповзти назад. У бій вступив Сугубчик. «Молодець, – подумав Дорош, – вчасно прийшов на допомогу».

Кулі перестали свистіти над головою Дороша, і лейтенант висунувся зі свого прикриття. Побачив, що один з есесівців підвівся з кущів і кинув гранату. Дорош випустив чергу, кулі відкинули есесівця на спину, й тільки тоді лейтенант збагнув, що зараз десь поряд має вибухнути граната.

Вибуху не почув, тільки щось боляче штрикнуло в руку. Перегодя підвів голову. З протилежного боку байраку бив автомат, а з-за кущів відповідали йому рідкі постріли. Стрілянина вщухла якось одразу. Дорош підвівся і побачив Дубинського, який махав руками й подавав якісь незрозумілі знаки.

Забувши про руку, лейтенант скотився по крутому схилу байраку й видряпався на протилежний бік. Дубинський перев’язував Цимбалюка; сержант заплющив очі й тихо стогнав.

– Дві кулі, – пояснив Пашка. Зиркнув на Дороша. – І тебе поранило?

– У мене все гаразд, – заспокоїв його лейтенант і схилився над Цимбалюком. – Ваню, чуєш мене?

Поруч присів Котлубай. Поклав руку сержантові на чоло.

– Нічого, – бадьоро мовив він, – ще поживемо, друже!

Він дістав ніж і розрізав лейтенантові рукав.

– Ого! – вигукнув. – Осколок чималенький, та, здається, кістку не зачепив. – Старшина розірвав пакет і перебинтував лейтенантові руку. Бинт швидко став червоний від крові, проте лейтенант не звертав уваги на свою рану, його непокоїв стан Цимбалюка.

Дубинський закінчив перев’язувати сержанта, дістав сигарету й закурив. Потім витер Цимбалюку хусточкою обличчя.

– Потерпи, Ваню, зараз полегшає, – сказав і обернувся до Дороша. – Останній фріц… Він не давав мені ворухнутися, й Іван викликав вогонь на себе.

Дорош скинув плащ, розстелив поруч з Іваном. Розвідники поклали Цимбалюка на плащ, підняли й рушили по схилу вгору.

Тепер попереду йшли Котлубай і Дубинський. Хлопці мало не бігли, щоб якомога швидше дістатися лісу, бо в селі, певно, почули постріли й зчинили тривогу.

Дорош втупився в мокру спину Котлубая, дивився, як ворушаться в такт крокам лопатки старшини, і це чомусь допомагало йому терпіти біль у руці, який усе дужчав і туманив голову. Але скоро Дорош зрозумів, що біль у лівій руці нічого не вартий порівняно з утомою правиці: лейтенант щосили стискав ріжок плаща, боячись випустити його.

Видно, Котлубай, озирнувшись, прочитав щось на лейтенантовому обличчі, бо скомандував привал. Але відпочити не довелося: віддалік почувся гуркіт мотоциклетних моторів.

До дороги лишилось небагато, вона проходила мало не по узліссю, розвідники наддали ходи й встигли проскочити путівець перед гітлерівцями. Тільки вони заглибилися в ліс, як з-за повороту вискочив перший мотоцикл з коляскою. Розвідники залягли в кущах і приготувалися до бою, хоч не сумнівалися, що німці проскочать мимо.

Несподівано перший мотоцикл зупинився, а за ним – ще чотири: на кожному по двоє озброєних автоматами есесівців.

Солдат з передньої машини, обернувшись до інших, сказав щось – розчути слова за гуркотом моторів не було змоги. Либонь, його товариші теж нічого не чули, бо есесівець виліз з коляски й вказав пальцем на путівець.

Мотоцикл зупинився саме там, де розвідники переходили дорогу, й вони зрозуміли, що есесівець помітив їхні сліди. Проте інші солдати не поділяли ентузіазму свого товариша. Один німець навіть махнув рукою, щоб їхали далі, проте есесівець з першого мотоцикла затявся. Низько схилившись над землею, немов щось винюхуючи, він почав заглиблюватися в ліс, ішов назустріч вірній смерті, бо Дубинський уже підняв автомат… Есесівцеві судилося ще пожити: певно, злякався лісу, бо постояв трохи, роздивляючись, і повернув назад. Сівши в коляску, все ж випустив довгу чергу по підліску, мотоцикл одразу рушив, за ним інші.

Коли есесівці зникли за поворотом, Дубинський заправив під пілотку біляві кучері, його веснянкувате обличчя розпливлося в усмішці.

– Цей есес – страшний нахаба! – Підважив автомат на долоні. – Ще два кроки, і я б не витримав…

– Дивно, як він не почув Іванового стогону?.. – підвівся з трави Дорош.

Котлубай позіхнув і пояснив:

– У такому гуркоті сам себе не почуєш. Начадили своїми керосинками… Та вже недовго їм їздити…

Сугубчик обтрусив з плаща воду.

– До річки десять кілометрів, там бліцдрап, а тут – наче вік збираються сидіти.

Раптом у ясних хлоп’ячих очах Котлубай побачив радість. Глянув туди ж, куди дивився Сугубчик, і зустрівся поглядом з Цимбалюком. Поквапом опустився коло сержанта на землю.

– Ну, Ваню, – тихо сказав він, – ось ти й ожив. Завтра до своїх дістанемось, відправимо тебе в госпіталь, підлікуєшся…

Цимбалюк дивився повз нього – чув він чи не чув товаришеві слова, важко було збагнути, – дивився непорушним поглядом у сіре дощове небо. Потім усміхнувся й відповів недбало, наче йшлося про якісь дрібниці:

– Помру я зараз, хлопці, і не треба мені зуби замовляти… Відчуваю, що помру, не хочеться помирати, та що вдієш… Той фріц виявився спритнішим… Ти, Володю, знаєш, кому написати… й що… – Він зітхнув тихо, заплющив очі, і по його обличчю почала розливатись блідість.

Котлубай схопив Цимбалюка за руки.

– Перестань, Іване, відхідну співати…

– Мені вже не сміятись, Володю. – Цимбалюк розплющив очі й дивився серйозно. – Я ось що хотів сказати вам: була в мене така думка: повернутись до цих місць років через тридцять… – Йому стало важко говорити, і Котлубай зрозумів, що Цимбалюк справді вмирає. Старшина погладив Іванові руку, й ця невластива чоловікові ніжність мовби додала Цимбалюкові сили. Він знову заговорив: – Глянути б, що станеться тут, ну, як час міняє землю… То ви приїжджайте до мене через тридцять років… У гості… – все ж не витримав, щоб не пожартувати. Сержант знову заплющив очі, й щоки його ще більше зблідли. Котлубай відчув, як холоне Іванова рука. Він зняв і кинув на землю німецьку пілотку…

На зеленій світлій галявині, одразу за придорожніми деревами, розвідники викопали в піску неглибоку могилу й поховали Івана Цимбалюка – свого бойового побратима. Мовчки постояли над свіжим горбиком і рушили далі на схід.

Вдосвіта вони вийшли до річки й довго блукали в очеретах, шукаючи зручне місце для переправи. Покидали все, крім зброї і документів. Спочатку річку перепливли Дубинський і Сугубчик, потім Котлубай допоміг переправитись Дорошеві.

Вибравшись з очеретів і перетнувши верболози, помітили попереду якийсь рух і почули голоси. Розмовляли російською, й Сугубчик, зрадівши, підвівся на весь зріст, загорлав:

– Свої!..

Котлубай смикнув його за ногу, хлопець упав обличчям у пісок.

– Кулі захотів?.. – сердито просичав старшина.

Їх оточили, забрали зброю і з піднятими руками доставили до найближчого штабу. Але вже через годину по них приїхав на «вілісі» сам командир полку, й Сугубчикові хоч трохи полегшало, коли він побачив щире здивування на обличчі свого ровесника – конвоїра, котрий, ведучи їх сюди, відпускав єхидні репліки на його адресу. Та відразу забув про нього – «віліс», розкидаючи пісок з-під коліс, вискочив на ту саму дорогу, по якій вони пробивались до переправи. Тільки тепер довкола були свої.

«Віліс» підстрибував на вибоях, а вони сміялись, курили, розмовляли голосно – четверо живих, яким пощастило.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ

Тепер цю дорогу заасфальтували, й колеса машини м’яко шурхотіли по ній. В селі, де колись вони ночували у поліцая, Дорош зайшов на пошту й написав три листи: лейтенант Дорош нагадував старшині Котлубаю, єфрейторові Дубинському й рядовому Волкову, що наближається день, коли вони мають навідати сержанта Івана Цимбалюка, який тридцять років тому попросив їх про це. Відіслав листи і, розпитавши дорогу, поїхав до села, неподалік якого вони поховали Івана.

ВОЛКОВ

Усі знали, що зранку Вячеслава Георгійовича турбувати не можна – з сьомої до дев’ятої він працював. Щоранку з сьомої до дев’ятої, так само в неділю й святкові дні.

Академік працював і протягом цілого дня – в лабораторіях, директорському кабінеті, на нарадах, полігонах і стартмайданчиках, навіть на урядових прийомах. Але дві ранкові години були найпродуктивніші й найцікавіші. Вячеслав Георгійович готувався до них, як закоханий до побачення, щоразу ці дві години давали йому щось нове, хоча, звичайно, наївно було б твердити, що кожного дня академік Волков розв’язував якусь нову проблему. Інколи він просиджував у кріслі дві години, не написавши жодної формули чи цифри, але мозок його працював з величезним напруженням – саме цей процес мислення давав Вячеславові Георгійовичу величезну насолоду, все інше було вторинне.

Ще понад два десятки років тому прізвище Волкова почало траплятися дедалі частіше й частіше у вітчизняних та закордонних газетах і журналах, не кажучи вже про наукові видання: там Вячеслав Георгійович фігурував серед перших двох десятків наукових світил, і це не було перебільшенням.

І ось сьогодні Волков сидів у плетеній гойдалці на терасі підмосковної дачі, дивився на квіти, які горіли на сонці червоним вогнем, і невдоволено супився. Дві години, відведені для роботи, вже минули, однак академік не полишав тераси, мружився й ледь-ледь погойдувався.

На терасі пахло живицею і олійною фарбою: Волков не визнавав новітніх пластиків і, ремонтуючи дачу, наказав перестелити терасу сосновими дошками й пофарбувати підлогу олійною фарбою, як колись робив його батько.

Час мало змінив Волкова: невисокий, стрункий – ті самі кілограми, що й тридцять років тому, – тільки дві глибокі зморшки, котрі мовби підпирали знизу щоки, свідчили про невмолимі роки.

Сонце почало припікати, й академік перейшов у затінок дерев, що росли напроти клумби. Сів на лавку і дивився, як висихає роса на пелюстках квітів. Краплина води ще міниться веселкою у сонячних променях, щедро розкидає діамантові відблиски, та от сяйнула востаннє, щоб відродитися завтра вранці. Що ж, він терплячий і почекає добу…

Волков подумав про швидкоплинність життя. Згадав свого сина й вирішив більше не вмовляти його. Ще вранці хотів негайно зустрітися з Ігорем і викласти йому свою точку зору, переконати, що той чинить дурниці… А Ігореві вже за двадцять, і тільки він, батько, вважає його ще дитиною. Ігор уже старший за того дев’ятнадцятирічного солдата, на долю якого випало стільки випробувань, а той солдат був уже зовсім сформованою самостійною людиною. Еталоном життєвого досвіду й розуму став для нього Котлубай, але ж Ігор тепер – мало не ровесник тодішнього Котлубая…

А сам він у двадцять три?

Коли йому минуло двадцять три, він уже захистив свою кандидатську дисертацію, зразу за нею – докторську, потім усякі звання почали сипатись на нього, і його дивує тепер, що син, маючи вже готову кандидатську, вирішив кинути інститут і податися світ за очі на якийсь завод…

Але чи треба дивуватися з цього?

Волков потер підборіддя: хай так і буде. Ігор – розумаха, і йому видніше. Зрештою, якщо він захоче повернутись, в інститут його завжди візьмуть.

Це міркування трохи заспокоїло Вячеслава Георгійовича, хоча він ошукував сам себе – не могло заспокоїти, бо думка про Ігоря неодмінно тягла за собою іншу. Він не міг не думати тепер про жінку, котра колись була його дружиною. Давно не бачив її, давно-давно, й мабуть, Ірина вже не така, якою він її знає і якою запам’ятав на все життя – вродливішою не могла бути жодна жінка на світі, й ніжнішою теж. Він любив її, а вона покинула його. Пішла. Куди й до кого? Він знав, куди, до кого і чому…

Він весь час у роботі, а їй було потрібне інше життя, більш святкове й сповнене розваг. Волков так і не одружився вдруге, й дивно, його мозок, звільнений від багатьох емоцій, працював значно продуктивніше. Це радувало, та все ж у хвилини відвертості з самим собою, коли нічого не приховуєш і спливає в пам’яті навіть те, що хотів би навіки забути, він уявляв своє життя довгим, вузьким коридором, який у перспективі, наперекір усім законам, не зменшувався, а розширювався й світлішав: там, у кінці коридора, стояла вона – неймовірно зваблива, усміхнена, бажана…

Після таких видінь Вячеславові Георгійовичу завжди ставало сумно, він шукав забуття в роботі, бо не знав інших ліків, та, певно, їх і не винайде людство… Спогади розтривожили його і зараз, він викликав машину й поїхав до інституту.

Як правило, день Волкова в інституті починався ознайомленням з кореспонденцією. Сьогодні не було підстав відміняти цей ритуал, і секретар подав папку з листами, які вважав за потрібне показати академікові. Бо всі адресовані йому листи Вячеслав Георгійович не мав змоги навіть побіжно переглянути це забрало б не менше половини робочого часу.

Секретар швидко й уміло перебирав папери. Вячеслав Георгійович з-під опущених він дивився, як спритно бігають його пальці.

– Оце, – секретар відклав кілька густо списаних сторінок, – циркуляри Президії Академії. З вашого дозволу, я передам їх заступникам…

Волков кивнув.

– Сьогодні надійшло вісімнадцять листів з-за кордону, – провадив далі секретар. – Вас запрошують на симпозіум до Лондона. Далі, в зв’язку з обранням вас почесним доктором, – він назвав всесвітньовідомий університет, – нас просять прибути на торжество.

Волков заплющив очі: доведеться їхати, бо можуть образитись…

– Є кілька приватних листів… – наче здалеку долинув голос секретаря. – Один, мабуть, помилково потрапив до нас… – Секретар витяг із купи паперів («І як він отак одразу знаходить потрібне?» – подумав Волков) клаптик – на ньому лише кілька рядків, написаних дрібним почерком. – Ось, можете помилуватися, на конверті все правильно, мабуть, переплутали листи й поклали не в той конверт: звертаються до якогось Сугубчика…

Слово вдарило Вячеслава Георгійовича, – буває ж таке: слова б’ють, як боксери важкої ваги. Він мимовільно відхилився, та одразу опанував себе й потягнувся по лист, якого секретар уже встиг засунути назад до папки.

– Дайте сюди.

Секретар швидко знайшов лист. Так і є, підпис лейтенанта Миколи Дороша – нагадування про те, що скоро минає тридцять років…

Секретар щось сказав йому, та академік зупинив його жестом, і секретар замовк. Сидів і чекав, нічим не виказуючи своєї присутності, але готовий зреагувати на будь-який рух. Думав: дивак цей академік. Його запрошує на урочисту церемонію такий університет, лист на папері з золотим тисненням – і ніякої уваги, а тут якась цидулка від руки, до того ж, якщо нічого не переплутано, дурна фамільярність: «Сугубчик»… Та ще й – «дорогий»…