Текст книги "Гіркий дим. Міст"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

Лакута опустив скло вікна – дихав львівським повітрям, шини грузовика торкалися міської бруківки, обабіч уже тягнулися почорнілі від часу знайомі будинки, однак не було тої радості й піднесення духу, які уявлялися йому, тривога огорнула серце, тривога й навіть ляк…

Спочатку він не зрозумів чому, але, як не дивно, збагнути цей стан допоміг мовчазний шофер, котрий процідив крізь зуби:

– Наче вимерло все…

Справді, на довгій Городецькій і бічних вулицях вони не помітили жодного чоловіка, ніби місто вимерло, а він уявляв мало не урочисту зустріч – з музикою, квітами, промовами на їхню честь.

А народ не визирав навіть з вікон, і гнів та лють пробуджувалися в Лакуті.

Легіон просувався вперед. Біля вокзалу з’явилися поодинокі перехожі. Машини спустилися вниз до центру, зупинилися поблизу оперного театру, і Зіновій Лакута нарешті вистрибнув на бруківку.

Через задній борт грузовика вилізали солдати, його підлеглі, вони штовхали один одного, розминаючись, жартували й роздивлялися навкруги – для одних знайоме місто, інші вперше потрапили сюди, їм усе було цікаво: і будинки, що стояли впритул вздовж вулиці, і сіре громаддя театру, і дерева бульвару, який починався одразу від Театральної площі.

– Пана чотаря до обер-лейтенанта! – підбіг солдат. Зупинився, приклавши пальця до пілотки, їв очима, і Лакуті трохи полегшало: ось вони – порядок і дисципліна. Солдати встановлять такий же порядок у місті, й усі тремтітимуть перед ними.

Лакута із задоволенням огледів солдатів своєї чоти, одягнутих у мундири вермахту.

Єдине, що відрізняло нахтігалівців від гітлерівських вояків, – жовто-блакитна смужка на погоні; що ж, яке це має значення, головне, що вермахт проклав їм дорогу сюди, а тут їм уже карти в руки, то пусте, що діятимуть разом з есесівцями, нехай і з самим дияволом, слава богу, повернулися на Україну.

Зіновій Лакута обсмикнув мундир і побіг до головної машини, у якій сидів обер-лейтенант Оберлендер. Тут юрмилися ротні й чотарі – офіцери «Нахтігалю».

Лакута клацнув підборами, рапортуючи. Оберлендер зиркнув скоса, кивнув і вів далі:

– Панове офіцери, зараз розквартируємось, вказівки одержите від пана Шухевича. Короткий відпочинок, повторюю, короткий, бо справ у нас багато, і вже сьогодні мусимо розпочати акції.

За годину чота Лакути розмістилася разом з іншими в бурсі Абрагамовичів. Солдати, хто роздягнувшись, а хто в одязі, знявши тільки чоботи, повдягалися на ліжках, а Лакута подався до Романа Шухевича – коменданта, як його називали, і правої руки Оберлендера.

Шухевич сидів біля столу, заставленого пляшками шнапсу, тарелями з ковбасою, смаженою рибою, огірками.

Кожен наливав собі скільки хотів, їли, кидаючи недоїдки просто на стіл, ніхто не звертав на це уваги, розмовляли, не слухаючи один одного, поки нарешті пан Роман не підвищив голос, закликаючи до порядку.

Мовив коротко й вагомо, як і належить людині, котра має конкретну владу:

– Маємо навести порядок у місті, й робитимемо це, панове, всіма засобами. Почнемо з інтелігентів, прошу я вас, різних професорів і докторів, і я закликаю вас бути нещадними.

– Списки! – вигукнув хтось. – Прізвища й адреси!

Шухевич переможно підніс над головою звичайнісінький телефонний довідник.

– Ось вам списки! – помахав ним у повітрі. – Тут позначено: професор, доктор… То прошу вас не церемонитися…

Кілька, телефонних довідників лежало на столі, й Лакута встиг ухопити одного. Послинивши пальця, швидко гортав сторінки. Невже нема? Але ж у професора університету має бути телефон. Ось сторінки на літеру «В»…

Валявський…

Виявляється, тут є четверо Валявських, та серед них лише один Євген, і позначено: «проф.»

Отак, шановний професоре, нарешті ми побачимося ще раз, якщо не втекли з червоними.

Засмоктало під ложечкою: невже втік? Ні, цей професор не може вчинити так підло, позбавивши його, Зіновія Лакуту, солодких хвилин помсти…

Лакута згадав, як колись професор Валявський примусив його двічі складати екзамен із стародавньої історії, ще й глузував, читав мораль, дивувався, як можна не знати елементарних істин, адже кожній інтелігентній людині відомо про Юлія Цезаря більше, ніж йому, студентові другого курсу університету.

А Лакута ковтав ці образи, руки й ноги тремтіли від люті, та що міг вчинити студент професорові, ще й такому відомому, як Євген Валявський?

Дурні однокурсники захоплювалися ним, бігали на всі його лекції, аплодували; ну, добре, знає, скільки ран завдали Цезареві і що тільки остання виявилася смертельною, що з того, коли невідомо тобі, скільки і як шмагатимуть тебе «соловейки» з чоти Лакути, якого ти так необачно зрізав на екзамені.

Лакута підняв чоту по тривозі, наказав вишикуватися, обійшов стрій, вглядаючись в обличчя солдатів.

– Сьогодні побавимося, хлопці, – пообіцяв, – відведемо душу.

– Руки сверблять! – вигукнув хтось.

– Думаєш, у мене не сверблять? – зареготав Лакута. – Ходімо, хлопці, машина чекає.

Автомобіль загальмував на вулиці Арцишевського біля довгого чотириповерхового будинку.

У супроводі двох солдатів Лакута піднявся на третій поверх, подзвонив у квартиру праворуч. Довго не відчиняли, чотар почав грюкати підборами в двері, коли нарешті почулося човгання і старечий голос запитав:

– Хто?

– Влада! – відповів Лакута впевнено. – Відчиняй, бо зірвемо двері!

Він і справді почував себе зараз владою, бо міг робити, що завгодно: вбити чи помилувати, розстріляти, повісити, відшмагати батогами, й це сповнювало його втіхою, підносило у власних очах, бо що в порівнянні з ним якийсь жалюгідний університетський професор?

Стара відчинила двері, стояла й дивилася злякано, мабуть служниця, бо була в цератовому фартусі й тримала в руках ганчірку.

– Пан професор удома? – запитав Лакута.

– Хворі вони, – відповіла служниця, відступивши. – Кашляють і температура.

– Кашляють, кажеш? – зрадів чотовий.

Отже, професор не втік, тут, на місці, і зараз вони побачаться.

Цікаво, чи впізнає?

Лакута грубо відштовхнув служницю й рушив коридором, чуючи за спиною впевнені солдатські кроки.

Попереду світилися скляні двері, чотовий штовхнув їх коліном, чудом не вибивши скло, й потрапив до професорського кабінету.

Всі стіни аж до стелі займали стелажі з книгами, біля вікна стояв величезний стіл із зеленою лампою, а в глибокому фотелі сидів професор Валявський. Він щось читав, відклав книгу й подивився на Лакуту уважно, без роздратування, яке, здавалося, мала б викликати у кожної, тим більше хворої людини безцеремонність відвідувачів.

Лакута зупинився посеред кабінету, поправив на грудях автомат і застиг, втупившись у Валявського. Чекав, що професор пополотніє, відсахнеться, запитає зрештою, чого з’явилися сюди люди у військовій німецькій формі.

А Валявський тільки дивився, тримаючи книгу, й легка посмішка торкалася вуст.

Мовчання затягувалось, і перший не витримав Лакута.

– Ну? – запитав зловтішно. – Як ся маєте, пане професоре? Не впізнали мене?

– Чому не впізнати? – Професор поклав книгу на стіл і схрестив руки на грудях. – Якщо не помиляюсь, студент другого курсу Зіновій Лакута…

Він сказав це спокійно, немов чекав Лакуту, ніби призначив йому зустріч, переекзаменовку й зараз запитуватиме про Юлія Цезаря.

Лакута мимовільно переступив з ноги на ногу, нерішуче й прохально, ніби знову став студентом. Але автомат висів у нього на грудях, справжній «шмайсер» з повним магазином патронів, він не витратив ще жодної кулі, а міг стріляти чергами й зараз зрізати цього самовпевненого чоловіка, що схрестив руки на грудях і не зводить з нього погляду.

– Колишній студент, пане професоре, – уточнив для чогось Лакута.

– Бачу.

– А якщо бачите, – зірвався раптом на фальцет Лакута, – то прошу встати!

Професор, взявшись старечими венозними руками за бильця крісла, підвівся.

Лакута не чекав, що Валявський отак відразу виконає його наказ, і ця слухняність знов надала йому впевненості. Однак нараз професор ступив крок до нього й мовив з почуттям власної гідності:

– Я можу встати і, можливо, виконаю інші ваші накази, пане колишній студенте. Бо я людина слабка й ніколи не відзначався хоробрістю. Проте чомусь мені не дуже лячно, може, тому, що я досить пожив на цьому світі, а може, й тому, що взагалі соромно лякатися таких мерзенних і нікчемних типів, як ви.

Лакута відступив, даючи дорогу солдатам.

– Взяти! – наказав.

Він дивився, як солдати підштовхують старого прикладами карабінів, як виводять з кабінету сиву людину в домашній куртці, й не відчував задоволення, навпаки, здавалося, що цей клятий професор ще раз узяв гору, як тоді на екзамені.

У дворі біля машини стояло ще шестеро чоловіків: молодих і літніх, сивих, лисих і з буйними чупринами.

Хлопці підштовхнули до шереги Валявського, тепер їх стало семеро, всі професори.

Лакута знав по університету тільки двох, Валявського й Крепса, доктора юридичних наук, інших узяли солдати в цьому домі – великому, комфортабельному, де охоче селилася професура.

Лакута зняв з грудей автомат, не без торжества побачивши, як зблід Крепс, зблід і відступив, наче в нього вже стріляли. І справді, дав би зараз довгу чергу, та чи варто: попадають, і ніякого тобі задоволення.

Плюнув собі під ноги, й нараз з’явилась ідея, Лакута сам подивувався із своєї винахідливості. Пройшовся вздовж шереги, презирливо дивлячись на вчених.

– Професори називаєтесь… – мовив, зсунувши брови. – Не професори, а свині, прошу я вас! Бачите, що в під’їздах робиться? Бруд і сміття, і зараз я вас навчу, як дотримуватися чистоти. Оцю браму вилижете язиками, так, язиками, якщо не схотіли вчасно підмести. Прошу починати, шановне панство!

Чотовий зареготав, на душі стало гарно й справді весело, дивився, як солдати підштовхують професорів до брами, й реготав. Прикладами змусили опуститися на коліна і язиками вилизувати керамічну підлогу.

А над ними з автоматом стояв Зіновій Лакута й проказував крізь сміх:

– Оце вам не плескати язиками з кафедри! Ось для чого вам язики, панове професори, і нарешті у вашому домі стане чисто. А сміття, прошу я вас, підбирайте губами, не соромтеся, шановне панство, беріть губами й випльовуйте в урну!

Валявський зупинився, озирнувся й зустрівся поглядом з Лакутою. Той підвівся й склав руки на грудях.

– Мені соромно, – мовив він якось аж урочисто, – і соромно не тому, що я і мої колеги скорилися грубій силі, соромно, що такі покидьки ходили по університету і я чогось навчав їх. Нічого не навчив, і мені соромно за самого себе, а тепер ви можете стріляти, бо я більше не принижуватимусь!

Професор стояв і дивився, як Лакута підводить автомат, певно, смерть для нього була б зараз полегшенням, і чотовий збагнув це.

Відступив розгублено. Нараз гнів залив йому груди, він повів автоматом і уявив, як кулі розриватимуть сукно домашньої куртки Валявського, однак останньої миті втримався.

Дістав з кабіни пляшку шнапсу й випив за одним духом половину, шнапс обпік йому шлунок, Лакута почекав трохи й ковтнув ще, та алкоголь не брав його – не відчув ніякої полегкості.

Думав: хоча б раз побачити страх на обличчі Валявського, страх і смертельний жах, невже професор не боїться смерті? А може, до кінця не усвідомлює, як вона близько, і сприймає його, Лакуту, як хлопчика, котрий тільки лякає?

Знову лють підступила до серця, і Лакута кількома ковтками спорожнив пляшку.

До бурси їх, вирішив, там, у підвалах, побачивши, як розстрілюють людей, їхній жах і жадобу життя, може, Валявський порозумнішає й хоч раз попроситься.

Хоч раз…

У підвалі Лакуту радісно зустріли товариші, ротні й чотові.

– Скількох привіз? – запитав Шухевич.

– Сімох…

Лакута розповів, як прибирали в нього браму професори. Хлопці реготали, слухаючи його оповідь, і Лакута відчув, що гарний настрій знову повертається до нього.

– Давай сюди своїх професорів, – наказав нарешті Шухевич, – розберемося. На Вулецькій горі хлопці прорубали виложбини, потім туди їх!..

– Навіщо? – не збагнув Лакута.

– Невже не розумієш? Щоб постріли не відлунювали.

– Не все одно?

– Ну, знаєш, для населення…

– То можна тут, у підвалі.

– А ти відаєш, скільки їх?

– Так, – погодився Лакута, – там зручніше. Привели його персональних, як він висловився, професорів, і Лакута почав допит.

– Прізвище? – запитав у Крепса.

Професор не відповів, знав, що все одно не минути смерті, стояв мовчки, і тільки на обличчі з’явилися жовті плями.

– Лічу до трьох… – Лакута бачив цікаві очі товаришів, йому кортіло показати себе.

– Один… два… – ляснув постріл, і Крепс заточився. Упав не зразу, дивився на Лакуту, жив ще секунду чи дві, потім ноги в нього підігнулися, видихнув повітря й опустився на підлогу акуратно, наче присів.

– Ще один! – схвалив Шухевич.

– І так буде з кожним! – ствердив Лакута.

ДОКУМЕНТАЛЬНЕ ПІДТВЕРДЖЕННЯ

«Через якийсь час з будинку бурси вивели групу професорів, чоловік 10–15, під конвоєм. Четверо з них несли скривавлений труп молодої людини. Як я дізнався пізніше від служниць професорів Островського й Грека, це був труп молодого Руффа, сина відомого хірурга доктора Руффа, який жив разом з дружиною і сином на квартирі Островського. Сім’ю Руффів забрали разом із ксьондзом Коморницьким та іншими гостями з квартири Островських. Молодий Руфф був убитий під час допиту, коли з ним стався епілептичний припадок.

Я пізнав трьох з чотирьох професорів, які несли труп молодого Руффа. Це були професори: Вітольд Новицький – завідуючий кафедрою паталогічної анатомії медінституту, професор Володимир Круковський з політехнічного інституту, відомий спеціаліст по нафті професор Роман Пілят та ще, здається, математик професор Стожек. Цю групу вивели через подвір’я за той будинок, в якому ми спочатку перебували. Вивели їх, як мені здалося, в напрямку так званої Кадетської гори.

Минуло ще 20–30 хвилин. Раптом звідти, куди повели професорів, я почув залп з кількох гвинтівок. Не пам’ятаю, було два або три залпи чи тільки один».

(Із спогадів члена-кореспондента Польської Академії наук Францішека Гроєра. Газета «Вільна Україна» від 5 грудня 1959 року).

– Ну а тепер твоя черга! – поманив до себе Валявського Лакута. Він уперше назвав професора на «ти». Потихеньку озирнувся, щоб побачити, як зреагувало товариство, побачив тільки щиру зацікавленість і підбадьорливі посмішки.

Валявський зрозумів усе. Стояв, схрестивши руки на грудях, з відсутнім поглядом, наче був десь далеко й бачив не обличчя катів, а щось зовсім інше.

Лакута підійшов до Валявського на крок, наставив автомат.

– Що скажете на прощання, професоре? – запитав, дивлячись пильно: невже в ці останні секунди не побачить жаху, смертельної туги в очах приреченого?

Валявський звів на нього очі, спокійні очі мудрої літньої людини, й відповів розважливо, ніби виважив усі слова й був певен у їхній вагомості:

– Мені навіть плюнути на вас, пане колишній студенте, не хочеться…

Лакута здригнувся й натиснув на гашетку. Побачив, як відкинулася голова професора, інстинктивно відступив на крок, – щось бризнуло йому на обличчя, обтерся рукавом, дивуючись, звідки на ньому кров.

Максим дивився на Зіновія Лакуту.

«Постарів, – відзначив, – та, певно, не від переживань – криваві видіння не сняться йому».

Що ж, доля змилостивилася над Лакутою. Деякі з його товаришів загинули від партизанських куль, інші полягли під Бродами, коли Радянська Армія розгромила есесівську дивізію «Галичина», до складу якої ввійшло чимало колишніх нахтігалівців, треті наклали головою в бандах УПА…

А пан Зіновій Лакута стоїть посеред номера розкішного готелю «Регіна-Паласт», і ноги його тонуть у м’якому килимі.

Рутковський ледве утримався від іронічної посмішки. Був певен, що готель найнято на добу, а то й менше, на кілька годин, щоб справити враження, морально вплинути на нього, Максима Рутковського.

Така показуха взагалі в стилі бандерівців. Старий піжон Ярослав Стецько полюбляє модні смокінги, лаковані туфлі й краватки-метелики, напускає туману, зупиняючись зі своєю Мухою у фешенебельних готелях, не за свій рахунок, звичайно. І Лакута йде слідами шефа: краватка-метелик, розкішний, не по кишені номер, цікаво, навіщо весь цей маскарад?

Лакута відступив, запрошуючи Рутковського сідати.

– Щасливий познайомитися з новим поповненням української еміграції, – мовив чемно, але стримано. Махнув рукою Луцькій, і та вийшла з кабінету, причинивши за собою двері.

Лакута сів у крісло навпроти Рутковського. Помовчав трохи, відверто вивчаючи Максима.

Видно, перше враження було позитивне, бо вільніше відкинувся на спинку крісла й почав без будь-якого вступу:

– Маю деякі пропозиції для керівництва радіо «Свобода» й хотів би через шановного пана довести їх до відома полковника Джека Лодзена.

– Чому б вам не звернутися безпосередньо до керівництва? – Вже в перших словах Лакути Максим уловив якийсь підступ і вирішив поводитися якомога обережніше.

– Мені відомо, що пан добре знайомий з полковником Джеком Лодзеном…

– Полковник – цілком офіційна особа, і вхід до нього не заказаний нікому.

– І все ж я хотів би побалакати перше з шановним паном. Так би мовити, в консультативному плані.

Рутковський подумав, що, можливо, їхня розмова фіксується на плівці – сидить Стефа поруч у кабінеті й дивиться, як крутяться магнітофонні бобіни, – і відповів так, як вимагали їхня професійна етика та численні настанови по радіостанції.

– Я можу розмовляти з вами тільки як приватна особа. До того ж мушу попередити, що зміст нашої розмови стане відомий полковникові Лодзену.

– Це мене влаштовує.

– Тоді я уважно слухаю вас.

Лакута трохи помовчав, ніби збирався з думками. Почав дещо монотонно:

– Шановний пан не перший місяць працює на радіостанції і має знати, наскільки залежить успіх її діяльності від інформації, яка надходить різними каналами.

Рутковський кивнув. Взагалі вирішив більше мовчати – найкраща позиція в його становищі.

– То я пропоную радіостанції списки інформаторів нашої служби безпеки…

Максим ледь-ледь поворушився в кріслі. Розмова почала набирати цікавого характеру. Якщо в цього типа справді є якісь списки, то, певно, сам не знаючи цього, він натрапив на найзацікавленішу особу.

– Звідки вони у вас? – запитав коротко.

– Ви, певно, розумієте, що означають такі таємниці й чого вони варті!

– Я не можу сам визначити ступінь вартості вашої пропозиції. Але для доповіді полковникові Лодзену потрібно хоча б у загальних рисах знати, що саме ви пропонуєте.

Лакута закурив, глибоко затягнувся й зиркнув на Рутковського спідлоба.

– Усім відомо, – почав він розважливо, – наскільки цінними для збирання інформації є родинні стосунки. І найяскравіше підтвердження цього – хоча б випадок з нами, пане Рутковський, Якби не поїздка пана Сенишина до Києва, не безпосередній контакт із вами, сидіти б шановному панові в Києві аж до кінця днів своїх.

Рутковський подумки облаяв цього самовпевненого бовдура: знав би він, які саме причини сприяли тому, що він, Максим Рутковський, сидить тут, у розкішному номері «Регіна-Паласт», проковтнув би власного язика.

– Маєте рацію, – кивнув. – І що ж з того?

– А те, – мовив Лакута вагомо, – що, коли до соціалістичних країн їде наша людина, яка має там близьких родичів, вона може одержати цінну інформацію. Список таких людей я й пропоную панові Лодзену. Абсолютно надійних людей.

– Абсолютно надійних? – хитро примружився Рутковський. – Але ж пан Лодзен може одержати список…

Лакута зневажливо помахав сигаретою в повітрі.

– Хочете сказати, що наша розмова нікому не потрібна й розвідка недаремно платить нам гроші! І досить тільки цитьнути на пана Стецька, як він руки вгору й, будь ласка, ось усі наші списки й документи… Так?

Рутковський не відповів. Та й що міг відповісти, коли цей старий пройдисвіт точно вгадав хід його думок?

– Я бачу, ви саме так і подумали! – трохи підвищив голос Лакута. – Та є одне «але»… У пана Стецька нема ніяких списків, не мав їх до останнього часу і я. Бо, якщо б мав раніше, раніше й запропонував би їх вам. Бачите, я про все кажу відверто, та й чого мені критися? Справа в тому, що недавно помер мій батько, він був одним з помічників Лебедя. Батько не довіряв нікому, трохи навіть збожеволів на конспірації – виявляється, він зберігав деякі документи. А я, перебираючи папери, натрапив на списки.

Рутковський подумав трохи й мовив:

– Списки агентури тридцятирічної давнини… Багато хто повмирав, інші перейшли в нову віру…

– Звичайно, – погодився Лакута. – Списки інформаторів служби безпеки потребують певного уточнення і, ясна річ, утрусяться. Але уявляєте, яку вони мають цінність!

– Ваші умови?

Лакута назвав таку суму, що Рутковський од несподіванки ледь не підскочив у кріслі.

– Але ж ви самі казали, що списки потребують уточнення… – зробив спробу заперечити Рутковський.

– Я передаю вам списки, і все.

– Завтра вранці я поставлю до відома полковника Лодзена, – пообіцяв Максим і запитав: – Але чому ви не звернулися безпосередньо до нього?

– У вас ще мало досвіду, мій друже! – задоволено реготнув Лакута. – Полковник Лодзен – особа офіційна, і я якоюсь мірою також. Референт у пана Стецька, якщо хочете знати. І негоже офіційній особі йти до іншої офіційної особи з такою пропозицією, адже полковник може просто наказати: списки на стіл. І матиме рацію: гроші задарма не платять, ну помажуть мені руку, кинуть кілька сотень, а я плювати хотів на них, може, це мій останній шанс у житті, інші он як руки нагріли!.. – Збагнувши, що сказав зайве, затнувся й нервово закурив. Вів далі вже розважливо: – А так моя пропозиція має неофіційний характер. Міг я пожартувати з вами? І чи розмовляв узагалі?

«Отже, наша бесіда не записується», – зробив висновок Рутковський.

Наче вгадавши хід його думок, Лакута сказав:

– Ми розмовляємо віч-на-віч, і я хотів би запропонувати шановному панові невеличкий бізнес: п’ять процентів з угоди, якщо це вас влаштовує? Більше не дам ні цента, і не торгуйтеся, п’ять відсотків – нормальна ціна, і бізнес є бізнес… Комісійні…

Рутковський навіть почервонів: уперше в житті йому зовсім відверто й без тіні сумніву запропонували хабаря. А втім, тут хабар називається інакше, як сказав Лакута: комісійні?

Але як бути?

Від комісійних ніхто не відмовляється, проте як розцінить його поведінку полковник Лодзен, коли дізнається про хабаря?

З другого боку, якщо відмовитися, Лакута може його запідозрити…

Відповів ухильно:

– Ми ще матимемо можливість розв’язати цю проблему.

– Я сказав: п’ять процентів, і ні долара більше.

– Гаразд. Ви залишите свій телефон?

– Зможете знайти мене через панну Стефу.

– Чудово.

– Ще б пак! – Нараз губи Лакути скривила хтива усмішка, і Максим вирішив, що поставить цього старого індика на місце, якщо почує ще хоч одне нетактовне слово. Мабуть, Лакута прочитав щось на Максимовому обличчі, бо одразу змінив тон: – Панна Стефа дуже сумлінно ставиться до своїх обов’язків і багато знає, проте, сподіваюсь, зовсім не обов’язково розповідати їй про нашу… – він пошукав слова, – про нашу домовленість.

– Звичайно.

Рутковський зробив спробу підвестися, проте Лакута зупинив його, поклавши руку на плече, й покликав голосно:

– Панно Стефо, ходіть сюди, прошу я вас, бо ми вже знудилися за діловими розмовами й треба трохи розважитись.

Луцька дістала з бару дві пляшки, Рутковський встиг помітити, що більше там не було, і це підтверджувало його здогад відносно короткочасного перебування Лакути в номері люкс.

Стефа налила віскі в кришталеві келихи, по вінця наклавши туди льоду, запитала:

– Все гаразд?

– Пан Рутковський згодився передати полковникові Лодзену мої пропозиції щодо деяких передач. – Лакута ковтнув віскі. – Ми знайшли спільну мову з моїм молодим другом.

Луцька блиснула очима, й Рутковський збагнув, що вона не повірила жодному слову Лакути. Ще б пак, знімати такий номер заради півгодинної розмови про зміст передач «Свободи!»

Але Стефанія більш нічим не виказала себе, тільки запитала:

– Я ще потрібна панові?

– Якщо маєте інші плани…

– Пан Максим запросив мене повечеряти, – збрехала дівчина, бо Рутковський зовсім не збирався другий вечір підряд проводити зі Стефою. Хотів виїхати за місто й покласти до тайника перші здобуті на РС матеріали. Тепер же мав відкласти цю операцію аж на два дні.

Лакута залишився, а вони пішли. Рутковський пропустив у дверях Стефу й побачив, як від сусіднього номера по коридору швидко пішов якийсь чоловік.

Максимові здалося, що він десь бачив його. Метнувся був слідом за ним, щоб випередити, але Стефанія схопила за лікоть, запитала:

– Куди ти?

Максим притишив ходу, і чоловік повернув за ріг.

Рутковський подумав, що, певно, він помилився: встиг на якусь мить побачити профіль незнайомця. Але відчуття того, що він колись зустрічався з ним, не минало.

– Химерія, та й годі… – пробурмотів.

– Ти чого? – зазирнула йому в очі Стефа.

– Чоловік наче знайомий.

– Пусте, – заперечила. – Що в тебе з паном Зіновієм?

– Він же сказав.

– Ну дивись.

– Почекай трохи.

– Дуже прошу, будь обережним.

– Що зі мною станеться?

– Пан Зіновій такий… – затнулася. – Ну, все може…

– Перебільшуєш, люба, дещо можемо й ми.

– Моє діло – попередити. – Максим відчув, що Стефа напружилася. – Будь розумним.

– Буду, – пообіцяв він і засміявся.

Уранці Рутковський подзвонив Лодзенові.

– Яка ще нагальна справа? – буркнув полковник, проте згодився прийняти Максима. Він зрозумів суть справи буквально з півслова й запитав:

– Скільки хоче цей негідник?

Максим назвав суму.

Полковник поплямкав губами.

– Ого! – мовив.

– Лакута не поступиться.

– А хитрий! – нараз пожвавішав полковник. – І все ж ми повинні упевнитися в справжній цінності списка. Зробимо так: нехай назве підряд десять прізвищ. Розумієте, підряд, а не в розкидку, десяток своїх людей у нього може бути й так, а список складений або за абеткою, або за груповим принципом. Тут йому нас не пошити в дурні: доручимо перевірку своїй людині. І знаєте кому, – посміхнувся полковник, – вашому братові.

– Юрію?

– Мені потрібна людина розумна й ділова.

– У нього ж справи…

– У всіх у нас справи, однак, коли йдеться про вищі інтереси!.. – мовив полковник з пафосом, а закінчив зовсім прозаїчно: – Крім того, ми йому добре заплатимо.

Рутковський подумав, що все складається добре: Юрій довіряє йому й про наслідки перевірки він дізнається з перших уст.

– А Сенишин упорається? – запитав.

– Не хвилюйтеся, – запевнив полковник, – справа не дуже складна, й ми постараємося допомогти панові Сенишину.

Під час обідньої перерви Рутковський подзвонив Олегові й умовився про зустріч на завтра. Вона відбулася на шосе, що вело до Гарміш-Партенкірхена.

На сорок першому кілометрі Максим з’їхав на узбіччя, підняв капот і удав, що порпається в моторі. Нарешті побачив білий «пежо». Олег їхав не швидко, кілометрів сімдесят на годину, він навіть по зиркнув на Максимів «фіат», проминув не зупиняючись.

Рутковський перечекав кілька хвилин і, впевнившись, що Олегові ніхто не вчепився в хвоста, рушив за ним.

«Пежо» стояв метрів за двісті від шосе в густому підліску.

– Щось трапилося? – Олег навіть забув привітатися.

– Не хвилюйся.

– Ми ж домовилися: зустрічі лише в крайньому разі.

– Так і є – нагальна справа.

Олег відчинив дверцята «пежо».

– Сідай.

Максима трохи здивували такі заходи перестороги, однак заперечувати не став.

Олег увімкнув радіо і лише тоді повернувся до Рутковського.

– Треба зв’язатися з Центром, – пояснив Максим і розповів про події останніх двох днів.

– Центр буде поінформований, – пообіцяв Олег.

Рутковський у душі трохи образився: чекав, що Олег хоч якось висловить своє ставлення до його, Максимового, вміння зорієнтуватися в обставинах, ну, не хвалитиме, він же не дитина, але хоча б кілька підбадьорливих слів…

А замість цього сухе: поінформую Центр…

Він передав Олегові копії документів, той мовчки заховав їх і лише тоді сказав:

– Зараз ти вийшов на передній край, тож дуже прошу: будь обережним. І от що, цей Лодзен, наскільки нам відомо, свого не впустить. Пиріг у Лакути великий, а Лодзен не такий дурень, щоб віддати свій кусень. Якщо дізнається, що ти взяв комісійні, діятиме впевненіше. Але не перегни палицю, списки мусимо мати за всяку ціну.

– Наче я цього не розумію! Чекатимемо наслідків Юркової поїздки. На завтра у мене призначено зустріч з Лакутою, і, гадаю, Сенишин на тому тижні почне перевірку списків.

– От гад!

– Ти про Юрка?

– Він теж, але я про Лакуту.

– Ти б побачив його: уособлення респектабельності.

– А стань на дорозі – вжене кулю, не задумуючись.

– Якщо б знав, на кого працює… – тихо засміявся Рутковський.

– Йому наплювати – на кого! Аби платили гроші.

– Так, стара свиня, продасть і матір.

– Ну, бувай. – Олег увімкнув мотор, а Максим стояв і дивився, як вибирається з лісу «пежо». Думав: приємно знати, що в цьому величезному чужому місті ти не один і завжди друг прийде на допомогу. А в тому, що Олег – друг, не сумнівався ні на хвилину.

Рутковський не чекав цього дзвінка й щиро здивувався, та факт лишався фактом: дзвонив Воронов і запрошував до себе в готель. Він тільки вчора приїхав з Парижа й неодмінно хотів зустрітися.

Максим знав Воронова ще по Києву. Знав, правда, умовно: його, зеленого юнака, університетського літстудійця, старші й досвідченіші товариші затягли колись на квартиру Воронова. Знали, що той полюбляє товариство, особливо студентське, по від того, щоб слухати хвалебні епітети на свою адресу, часто розчулюється, терпляче ставиться до віршів і оповідань початківців, а іноді навіть розщедрюється на пляшку чи дві галасливому й бідному гурту.

Воронова читали, свого часу один з його романів зажив великої популярності.

Незадовго до зустрічі з Вороновим Рутковський надрукував у журналах кілька оповідань, вважав, непомічених, бо критика обійшла їх, і був щиро здивований, коли Воронов, почувши його прізвище мовив доброзичливо:

– Читав і подобається.

Цього було досить, щоб швидке на оцінку студентське товариство оголосило Рутковського талановитим і мало не генієм, Максим розумів усю недоречність цієї гіперболізації, та все ж було приємно, і про Воронова він завжди згадував з приязню.

Працюючи у видавництві, Рутковський дізнався, що Воронов фактично перестав писати, тепер його прізвище зустрічалося лише під різного роду антирадянськими заявами та петиціями і здебільшого в компанії з людьми примітивними, сірими, але галасливими й войовничо настроєними. Потім Воронов виїхав за кордон до якихось родичів, оселився в Парижі й почав працювати в російському емігрантському журналі. Радіо «Свобода» кілька разів передавало інтерв’ю з ним.

Порозмовлявши по телефону з Вороновим, Рутковський пішов до Кочмара. Знав, що в таких випадках мусить неодмінно інформувати начальство.

– Воронов у Мюнхені? – здивувався пан Роман. – Оце співробітнички! Воронов приїхав у Мюнхен, а я дізнаюсь про це біс його зна від кого!