Текст книги "Гіркий дим. Міст"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)

– Ні, – відповів упевнено, – це зовсім інша справа.

– Коли повернешся?

– Думаю, через тиждень.

– Я чекатиму.

Стефанія набрала води в обидві жмені, ковтнула, зиркнула на Максима скоса й бризнула на нього.

– Якийсь ти сьогодні дивний, – мовила вона.

– Сама казала: наді мною тяжіє гнів Щупака.

– Все воно вийшло якось не до ладу, – зітхнула дівчина, – й мені шкода, що ти встряв у цю справу.

– Не я, то хтось інший…

– І то правда. Не думай більше про це.

– Просто я весь час пам’ятаю твої слова: підписав собі смертний вирок.

– Так, Кульгавий Диявол – страшний, але я знайду спосіб приборкати його.

Рутковський подумав, що, може, й справді знайде, і його від’їзд за кордон передчасний.

– Добре, – мовив, – я приїду через тиждень, і ми повернемося до цієї розмови.

Стефанія задивилася на сріблясту форель, що вигравала у воді.

– Шкода… – сказала вона, – шкода, що ти не захопив вудки. Сьогодні гарний день, бачиш, і риба ходить.

Десь поблизу на дереві засвистів дрозд, різко закричала горлиця. День справді видався гарний: не спекотний, тихий, і Максимові нікуди не хотілося їхати. Та нічого не вдієш, завтра вранці він уже буде далеко, в маленькому прикордонному містечку.

Стефанія сказала так, наче між ними нічого й не сталося:

– Не затримуйся.

– Постараюся.

Максим підвівся, Стефа взяла його за руку, й вони рушили берегом ручая, перестрибуючи через каміння.

Обминули нагромадження валунів – улюблене Максимове місце: йому подобалося видиратися на них, горішній камінь утворював сідло, тут можна було довго сидіти, милуючись напрочуд гарним краєвидом. Попереду ручай, що ніс свої стрімкі води через кам’яний хаос, дубовий гай на протилежному березі, буйні трави трохи нижче.

Рутковський зупинився. Подумав, що, певно, ніколи більше не сидіти вже йому на валуні й не бачити трьохсотрічних велетнів по той бік річки.

– Зачекай, – попросив він Стефу, – зачекай, я зараз.

Він швидко дістався сідловини, став на неї, щоб далі бачити, повернувся ліворуч – тут починалося чагарникове царство, ген виднілася стежка, що губилася в кущах, ручай і навіть червоний дах його «фіата» віддалік.

Біля машини хтось стояв, а може, це тільки видалося Максимові, бо чоловіча постать одразу зникла. Ні, таки там хтось був, Рутковський не міг помилитися. Випадковий перехожий чи рибалка?

Максим затримався на хвилину; чоловіча постать з’явилася знову, тепер вона віддалялася від машини, пірнаючи в кущі й виринаючи з них. Потім чоловік вийшов на галявину, ішов швидко, і навіть звідси було видно, як він накульгує.

Максим скотився з валунів.

«Невже Кульгавий? – подумав він. – Що йому треба біля машини? Засідка, і влаштувала її Стефа?..»

А Стефанія дивиться весело й відкрито, невже вміє так прикидатися?

Але ж Кульгавий поспішав од машини до шосе, якби засідка, то заховався б у кущах, там така гущавина, що за крок нічого не помітиш.

– Ходімо… – Максим пропустив Стефанію вперед, ішов, не поспішаючи й сторожко вдивляючись у кущі.

Дівчина помітила це, але ніяк не зреагувала: підстрибувала жваво й наспівувала тихесенько:

 
А коли ми кохалися, сухі дуби цвіли,
А коли ми розлучались, зелені пов’яли…
 

Нарешті вони вийшли на галявину, біля «фіата» нікого не було.

Рутковський обійшов навколо машини. Ніяких слідів, тільки трава ледь прим’ята, але ж прим’яти її могли й вони із Стефанією, коли виходили з машини.

І все-таки, чому Кульгавий крутився тут?..

– Поїхали? – Луцька нетерпляче взялася за ручку дверцят.

– Чекай… – Одна думка раптом вразила Максима, він обережно відсунув Стефанію і відчинив праві дверцята.

– Ти що? – запитала вона здивовано, але Максим не відповів. Ліг на сидіння грудьми й обдивився замок запалювання, потім зазирнув під переднє сидіння.

Нічого не знайшов, виліз із машини, обтер хусточкою спітніле чоло.

– Загубив щось? – Стефанія сіла в машину, дістала з багажничка гребінець, почала розчісувати скуйовджене вітром довге волосся.

Максим ще раз обійшов «фіат», ліг просто на траву, зазирнув під машину. Нічого не помітивши, підвівся і обтрусився.

Стефанія заховала гребінець, запитала:

– Щось зіпсувалося?

– Зажди…

Максим підняв капот, нахилився, роздивляючись, і зразу відсахнувся злякано.

Ось воно! Кульгавий приходив недаремно.

– Іди сюди, – покликав Максим Стефанію. Виходить, Щупак приготував пастку для них обох, і ніякої засідки Луцька не організовувала.

– Що там? – визирнула з машини дівчина. – Ти ж знаєш, я в тих залізяках нічого не тямлю.

– Швидше!

Луцька відчула щось у його голосі, вистрибнула, нахилилася над мотором з протилежного боку.

– Ось! – Максим тицьнув пальцем у невеличку коробочку, прилаштовану біля замка капота. Від неї тягнулися два дротики.

– Ну й що? – байдуже запитала Стефа.

Рутковський, не відповідаючи, обережно від’єднав дротики. Підважив на долоні пластмасову коробочку, наче в ній були звичайні цукерки.

– Вибухівка, – тепер уже зовсім спокійно сказав він. – Пластикова бомба, розумієш? Досить мені було увімкнути запалення…

Він побачив, як побіліли щоки в Луцької.

– Ти збожеволів! – видихнула дівчина.

– Нас розірвало б разом з «фіатом»…

Максим спробував усміхнутись, але усмішка, певно, вийшла кривою. Додав похмуро:

– Щупак таки справді засудив мене до смерті. От тільки при чому тут ти?

– Щупак?

– Я побачив його з валуна. Випадково.

Очі в Стефанії потемнішали: нарешті вона зрозуміла все. Взяла в Максима коробочку, огледіла уважно.

– Дай її мені, – мовила вона тоном, що виключав заперечення.

– Навіщо?

– Щупакові це так не минеться! – Луцька заховала коробочку в сумку, повісила її через плече. – Їдьмо.

«Фіат» завівся з півоберта, Рутковський виїхав на шосе, роззирнувся, але нікого не побачив.

– Думаєш, він чекав тут? – усміхнулася Стефанія. – Навряд. Старий вовк був певен, що нам не врятуватись, і поспішив від’їхати подалі. Ну, нехай тепер начувається! – погрозливо додала вона.

– Тобі куди? – запитав Максим, наче й не почув Стефиної погрози.

– Завезеш додому.

– Будь обережною.

– Буду… – Стефанія раптом схлипнула зовсім по-дитячому. Та одразу взяла себе в руки, поклала на коліна сумку, поплескала по ній долонею, ніби там лежала не вибухівка, а її косметика. – Хай начувається! – повторила впевнено.

Максим висадив Луцьку біля її будинку й поїхав додому. Піднявся не ліфтом, а сходами і, пересвідчившись, що ніхто не чекає його на сходовій площадці, зайшов до квартири. Взяв із собою тільки костюм, білизну, магнітофон і транзистор, подумав трохи й прихопив подарований Стефою спінінг, гарний спінінг з автоматичною котушкою, обвів поглядом кімнату, яка тепер здавалася йому зовсім чужою, без будь-якого жалю замкнув двері й викликав ліфт.

Рутковський переночував, як і передбачав, у прикордонному містечку. Прокинувся пізно, поспішати не було куди, та й чи не все одно, де вбивати час: у пансіонаті, адресу якого назвав йому Олег, чи тут, у маленькому симпатичному готелі, де простирадла пахнуть лавандою й свіжою гірською водою?

Поснідав. Рум’яна булочка з маслом виявилась дуже смачною, по кажучи вже про міцну каву. Максим попросив свіжі газети, були вже навіть мюнхенські, став ліниво гортати їх.

Реклама… оголошення… пригоди…

Погляд зупинився на набраному великими літерами заголовку:

ВБИВСТВО НА АЛЬТШТРАСЕ

Прочитав замітку й відставив чашку. Невже Стефанія? Прочитав ще раз:

«Сьогодні ввечері на Альтштрасе вбито двома пострілами з пістолета громадянина США Модеста Щупака. Як нам стало відомо, вбитий обіймав одну з керівних посад в організації українських націоналістів – ЗП УГВР. Вбивці вдалося зникнути. Поліція провадить розслідування».

Максим прочитав замітку ще раз. Отже, Стефанія слів на вітер не кидає, й рука в неї справді тверда.

Рутковський згадав красиву руку з довгими ніжними пальцями й червоними випещеними нігтями… Подумав, що тепер йому вже нічого не загрожує і він даремно їде за кордон.

Але Центру видніше, в Центрі розберуться і без нього, й Олег передасть наказ…

Максим розплатився з господарем готелю, завів машину й рушив кривими вуличками міста до річки, за якою височіли порослі лісом схили невисоких гір.

Там був кордон.

МІСТ
ПОВІСТЬ

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Дорош виїхав з міста десь пополудні Житомирським шосе. Хотілося самотності – далі від сімейних клопотів і міської метушні. Він любив їхати не кваплячись: тримав на спідометрі кілометрів шістдесят і не звертав уваги на глузливі погляди власників «Запорожців», яким нарешті вдалося обійти «Жигулі».

Позаду лишилося Святошине, прошурхотів під колесами міст через Ірпінь. Почав накрапати дощ, і Дорош увімкнув «двірники». Було самотньо й гарно, під одноманітний шурхіт «двірників» легко думалось. Думки в такі хвилини швидкоплинні, зникають хутко, не затримуючись, паче автомобільна швидкість впливає і на них, пропадають десь за поворотом, як кілометрові стовпчики. Мабуть, такі хвилини нічим не відрізняються одна від одної, та вони сповнені якогось особливого внутрішнього змісту, у цей час заглиблюєшся сам у себе, в свої переживання, і сам собі здаєшся кращим, ніж ти є насправді, й письмо твоє видається не таким уже й поганим, та й взагалі підмальовуєш усе рожевою і блакитною фарбами.

Навіть дощ, який бив у вітрове скло, не псував Дорошеві настрою, навпаки, була в його монотонності своя принада.

Дорош вдивлявся у чорну мокру стрічку шосе, й перед очима оживали рядки його повісті: він бачив усе, що стоїть за ними, бо нічого не вигадував, більше того, часто не вистачало сил, щоб передати те, що знав, що пережив і чого ніколи не забуде. Бо це була розповідь про його молодість, про дні важкі й тривожні, про силу людського духу й смерть, словом – про війну…

Він автоматично крутив баранку, розминаючись із зустрічними машинами, сигналив, а сам давно вже був там, у тридцятирічній минувшині, – мовби знову переживав усе те, що було з ними тоді…

Вони – це п’ятеро з фронтової розвідки, п’ятеро переодягнених у німецькі мундири, можливо, смертників. І Дорошеві чомусь стало страшно, як було страшно й тоді, та, певно, це було неправдою, бо який же може бути страх, коли сидиш у комфортабельній машині і їдеш через мирне село з універмагом і чайною? Цим п’ятьом він і присвятив свою повість і згадував її, ніби перечитував ще і ще раз. На хвилину закрався сумнів: чи впізнають вони один одного й чи зможуть порозумітись – адже він їде на зустріч, призначену тридцять років тому, скільки води спливло… Потім подумав, як сприймуть вони його писанину – колишні хлопці з фронтової розвідки. Але скоро забув про це, згадував, і все…

ДВОЄ В КАБІНІ

Попереду, розбризкуючи гусеницями багно, сунула «тридцятьчетвірка». Здавалось, вона пливла по баюристій канаві, яку тільки умовно можна було назвати дорогою, пливла повільно, й жерло гармати весь час погойдувалось, ніби шукало чогось попереду, готове першої-ліпшої миті вивергнути вогонь. Брязкіт гусениць, бризки грязюки з-під них, сморід відпрацьованого пального заспокоювали, немов темрява не приховувала нічого страшного, лише насторожувала своєю загадковістю, як насторожує ніч довкола вогнища: мерехтливе освітлене коло, а за ним – чорне безмежжя…

Дорош потер перенісся, відганяючи полохливі думки, за сталевою спиною «тридцятьчетвірки» він почувався надійно. Подумав, що було б добре, якби вона прикривала їх і падалі, та знав: десь за кілометр, а може, й скоріше, танк з’їде на узбіччя, і далі вони поїдуть самі в темряву й невідомість. І все залежатиме тільки від їхньої витримки, винахідливості й, певно, від збігу обставин.

Лейтенант сидів у кабіні трофейного вантажного «мерседеса». Кілька механіків півдоби чаклували над машиною: перевірили мотор, змастили, перевзули в нову гуму, й тепер вона йшла слідом за танком легко, наче граючись, лише кілька разів на підйомах водієві довелося перемикати швидкість.

Дорош простягнув ноги, переставив автомат праворуч, уткнувши дулом у дверцята, й зиркнув на водія. Знав, що Пашка Дубинський – майстер свого діла: його батько возив колись командарма й привчив сина до автомобіля змалку. Пашка недбало тримав кермо однією рукою й, здавалося, дрімав, погойдуючись у такт руху автомобіля; Дорошеві мимоволі захотілося штовхнути його, привести до тями – адже вони перебували в нейтральній зоні, можливо, німці вже встигли організувати якусь оборону і за хвилину – другу вдарять із протитанкової гармати в лоб їхній «тридцятьчетвірці», різонуть з кулемета по «мерседесу»… Тоді став крапку на так гарно задуманій і підготовленій операції.

Дубинський поклав другу руку на баранку й раптом загальмував – Дороша кинуло вперед, він встиг упертися руками в щиток і побачити, як чорне громаддя танка різко розвернулося праворуч, наче в нього зірвалася гусениця. Почувся удар, скрегіт металу, і якісь маленькі тіні метнулися на узбіччя.

Дорога поклав руку на плече Дубинському, але тому не треба було нічого наказувати. Пашка блискавично оцінив ситуацію й спрямував важкий «мерседес» ліворуч, машина мало не сповзла колесами в кювет, та одразу вирівнялась, рвонула вперед, обійшовши «тридцятьчетвірку», проминула, ледь не зачепивши бортом, грузовик, що стояв на узбіччі, й пірнула в темряву.

– Він їм зараз дасть чосу… – задоволено засміявся Дубинський, озирнувшись, наче й справді міг побачити, як «тридцятьчетвірка» чавить гітлерівців. І додав уже без усмішки: – Танк збив у кювет гармату, мабуть, рештки якоїсь фріцівської батареї.

Дорош, правду кажучи, не встиг помітити, куди врізалась їхня «тридцятьчетвірка», та все ж ствердно кивнув головою і мовив упевнено:

– Від тої гармати лишилася купа брухту…

Грузовик кинуло на вибої, і він мало не зачепив крилом фіру, що раптом виринула з темряви. Хтось біля неї замахав їм руками, лаючись і вимагаючи зупинитися, але Дубинський спрямував грузовик на узбіччя і посунув по самому краю шосе, об’їжджаючи валку німецьких підвід.

Дорош поплескав Дубинського по плечу й наказав:

– Тихіше на поворотах! Зваж: тепер це «свої», і можемо вскочити в халепу…

– Але ж у нас важливий вантаж, і вони нам заважають, – цілком серйозно відповів Дубинський, проте швидкість трохи зменшив.

Дорош висунувся у вікно. Тепер їм треба все добре запам’ятовувати: вранці перший сеанс зв’язку, й цінність інформації прямо пропорційна їхній спостережливості.

Валка повільно сунула розбитою дорогою, солдати підганяли змучених коней, голосно лаялись, підпираючи плечима важкі фіри. Дорош не бачив жодного обличчя, але уявляв собі їх: із запалими очима, змучені й налякані – радянські війська кожної миті можуть наздогнати… Кинути б під три чорти ці важкі фіри й чкурнути якомога далі від смерті, яка дихає за спиною… А вони йдуть, втомлені до краю, чалапаючи по багні. Солдати лають мерзенну погоду, триденний безперервний дощ – він розквасив дорогу й промочив їх до нитки. Щоправда, водночас він і єдиний їхній рятівник: якби тумани не лягли на землю, над дорогами висіли б штурмовики й бомбардувальники, розбризкуючи свинцеву смерть, але хто думає про штурмовики, коли холодно так, що, здається, й сама смерть не страшна…

Дорош відчинив дверцята й зазирнув у кузов. Хлопці сиділи під брезентом – фельдфебель і двоє рядових у німецьких плащах і касках, охорона важливого вантажу, за який персонально відповідає він, обер-лейтенант вермахту Курт Вессель, ще кілька годин тому лейтенант Червоної Армії Микола Дорош.

«Мерседес» уже обійшов напівзагрузлу в багні валку, проминув невеличке село, де розташувалась на короткочасний відпочинок якась батарея, – на ящиках із снарядами, не звертаючи уваги на дощ, просто неба спали зморені німецькі солдати, – й по зовсім уже розбитій дорозі ледь виліз на невисокий пагорб. За ним почався крутий узвіз, що привів до зруйнованого місточка, машини переправлялися вбрід нижче за течією, і вже утворилася чимала пробка – посеред річки буксував грузовик, навантажений снарядами.

Здавалося б, що більше хаосу й безладдя на дорогах у німецькому тилу, то краще, але Дорош не мав права гаяти час. Він постояв кілька хвилин, дивлячись, як шофери марно намагаються витягнути машину тросом, і повернувся на шосе. Перестрів першу ж піхотну частину, що чвалала по багнюці.

– Командира до мене! – наказав Дорош.

Підбіг молодий фельдфебель.

– Допоможіть витягти отой металобрухт! – показав Дорош на машину у воді.

– Але ж, пане обер-лейтенанте, ми маємо наказ…

– Виконуйте, фельдфебелю! – підвищив голос Дорош. – Інакше…

– Слухаюсь, – виструнчився фельдфебель.

Солдати обліпили грузовик, з берега смикнули тросом, і машина повільно зрушила з місця. Обер-лейтенант наказав одному з шоферів здати назад, другому з’їхати в кювет, Пашка рвонув їхнього «мерседеса» і з ходу проскочив річечку.

– А здорово ти… працюєш на благо вермахту й рейху!..

Усі вони були на «ти» – лейтенант Дорош і сержант Цимбалюк, старшина Котлубай і єфрейтор Дубинський, бо всі, окрім зовсім ще молодого Волкова, перед війною були студентами, тільки старшина Котлубай встиг закінчити педінститут і вступити до аспірантури. Всі володіли німецькою мовою, через що й потрапили в диверсійно-розвідувальну групу особливого призначення, тому й інструктував їх сам начальник розвідвідділу фронту, тому й прикривала їх попервах «тридцятьчетвірка», а другий танк ішов за півкілометра позаду й теж мав прийняти бій в разі потреби.

Начальник розвідвідділу сформулював їхнє завдання коротко: за сорок кілометрів на захід перед фронтом наступу є водний рубіж – річка і стоп’ятдесятиметровий міст, по якому відступає майже вся ворожа техніка. Береги річки малодоступні для транспорту, заболочені, порослі очеретом, поблизу нема бродів, отже, треба висадити міст. Потім вони мали розвідати місцерозташування танкового корпусу генерала фон Зальца й визначити, де німці споруджують нову лінію оборони. Полонений кілька днів тому німецький генерал запевняв, що кілометрів за п’ятдесят від річки, на лінії водорозділу, гітлерівці готуються зустріти наші передові частини.

Вони п’ятеро переодягнених у німецькі мундири – повинні були відіграти важливу роль у розгромі ворожого угруповання.

У ШТАБІ ФРОНТУ

За довгим столом, застеленим картою, поруч з командувачем фронту сидів його начштабу, навпроти – командарм, на ділянці якого почався прорив німецької оборони.

Командувач тримав поміж долонями склянку гарячого чаю і уважно дивився на командарма. Щойно начштабу доповів обстановку, і генерал армії хотів знати, які висновки зробить його найближчий помічник і товариш.

Але командарм мовчав. Старанно розминав довгими пальцями з акуратно обрізаними нігтями цигарку, ніби тільки це й було зараз найголовніше – добре розім’яти цигарку.

Генерал армії насупився й гмукнув сердито: мовчить старий, а тут кожна секунда на вагу золота… Нарешті не витримав і запитав:

– То як же будемо жити далі, Володимире Вікторовичу?

Той чиркнув запальничкою, припалив і відповів спокійно:

– Наступаємо з зав’язаними очима. А якщо гітлерівці встигли перекинути через річку танковий корпус фон Зальца і той вдарить по моєму лівому флангу?

Начштабу постукав олівцем по карті.

– Виключено, Володимире Вікторовичу. Заплава заболочена, техніка там не пройде. Німці мають єдину переправу, й вона забита відступаючими військами… Категорично виключено!

Командарм уперто хитнув головою.

– І все ж я припускаю, що фон Зальц переправився чи може переправитись на цей бік. Тоді його танки відразу матимуть оперативний простір для маневру. А що я можу йому протиставити? Він легко проріже мій лівий фланг, ударить по частинах Сєверова, і, вважайте, нема котла. Бо котел з діркою – не котел, дірява макітра…

– Туман… туман… – скрушно похитав головою генерал армії. Сперся долонями на стіл. – Треба знати, що там діється. І переправу… – рішуче провів пальцем там, де на карті був позначений міст через річку, – під три чорти!

– Але ж у таку погоду наша авіація… – заперечив начштабу. – На жаль, ми не можемо…

– Треба послати диверсійну групу! – Командувач нахилився над картою, провів олівцем стрілку. – Танкова армія Лебединського форсує цю кляту річку вище за течією, там мають бути броди. Танки знищують ворожі заслони й виходять у тил не лише фон Зальцу, а всьому їхньому угрупованню. Тут їм і кінець.

– Ми повинні бути впевнені, що фон Зальц принаймні дві доби залишиться на тому березі, а диверсійна. група – діло ненадійне, – не погодився начштабу.

– Три дні в нашому розпорядженні, чи не так, Володимире Вікторовичу? – Командувач відпив чаю. – Три доби я можу потримати армію Лебединського в резерві, поки ми остаточно з’ясуємо обстановку. А ви, Трохиме Дмитровичу, – повернувся він до начштабу, – подбайте, щоб сьогодні ж увечері розвідників закинули в німецький тил.

ДВОЄ В КАБІНІ

(Продовження)

Дорош звірив маршрут за картою, захопленою У німецького генерала: через два кілометри мав бути роз’їзд, від якого до переправи вели дві дороги – одна рокадна, шосе, якщо можна було так назвати оці залишки асфальту й бруківки, й трохи ліворуч – путівець. Він ішов через ліси, з’єднував кілька невеличких сіл і знову виходив на шосе вже зовсім недалеко від мосту.

Обговорюючи з Дорошем план операції, начальник розвідвідділу порадив лейтенантові рухатися путівцем. Основна маса гітлерівських військ відступала звичайно по шосе, й там мали раз у раз утворюватись транспортні пробки. Від цього не були застраховані й військові частини на путівці, але не такою мірою, крім того, фон Зальц, якщо він переправився на лівий берег, мусив іти тільки цим шляхом: по-перше, це забезпечувало секретність маневру – танки завжди могли замаскуватися в лісі, по-друге, метою переправи корпусу на цей берег могло бути лише з’єднання з армією генерала Шаутенбаха, яка відходила, весь час загрожуючи лівому флангу армії Орлова. Отже, якщо фон Зальц на цьому березі, Дорош неодмінно зустріне його танки.

Путівець виявився звичайною піщаною лісовою дорогою з глибоко вибитими коліями. Це, однак, не завадило «мерседесові» скоро наздогнати колону грузовиків, які повзли із швидкістю не більше тридцяти кілометрів на годину. Випередити їх не було ніякої змоги, й Дубинський, лаючись крізь зуби, прилаштувався в хвості.

Розвиднялося. Попереду з’явилося село, колона чомусь зупинилась. Пашка висунувся з кабіни, зиркнув сюди-туди й, не спитавшись у Дороша, здав трохи назад і звернув на дорогу, що йшла поза хатами.

– Сюди повернутися завжди встигнемо, – сказав, – а тут, може, проскочимо…

Проскочили вони тільки завдяки Пащиній майстерності. Колія в’юнилася поміж городами й раптом зникла у великій, як ставок, калюжі. Дубинський, не роздумуючи, кинув туди важкий грузовик, до кінця натиснувши на акселератор. «Мерседес» заревів, і була мить, коли здавалося, що він зупинився, але все ж, ідучи юзом, повільно виповз на тверде і, знісши буфером благенький тин, вискочив на піщану дорогу.

– Ти ці танкістські звички облиш, – зауважив Дорош. – А якби засіли?

Дубинський лише скосив на нього веселе око.

– Дасть бог, не засядемо! – мовив безжурно, хоч у душі погодився з лейтенантом: щойно він і справді повівся як хлопчак. Але що вдієш, рік він водив танки, а для «тридцятьчетвірки» така калюжа – тьху! Дубинський, певно, й досі ходив би в танкові атаки, коли б після однієї з них не потрапив до госпіталю. Там познайомився з майором із армійської розвідки. Коли той дізнався, що Пашка до війни закінчив три курси інституту й добре володіє німецькою… Словом, це й визначило подальшу долю Дубинського. Він не заперечував: розвідка, то й розвідка, але через місяць, який минув у щоденних допитах полонених, попросився назад до свого танкового батальйону. Назад його не пустили, але включили до складу десантної групи, з якою Пашка побував у німецькому тилу. Там відзначився і одержав орден Червоної Зірки.

Проминувши останню хату й знісши на повороті, ще якийсь тин, Дубинський знову вискочив на центральну дорогу. Тут з’ясувалась причина затримки: пост польової жандармерії перевіряв документи.

Унтер-офіцер з блискучою бляхою на грудях махнув їм рукою, й Дубинський мало не уткнувся капотом «мерседеса» в кузов жандармського грузовика. Дорош відчинив дверцята і, не виходячи з машини, подав унтер-офіцерові папери.

Лейтенант не боявся ніякої перевірки. Він мав справжні документи, які засвідчували, що вони везуть важливий стратегічний вантаж і всі чини польової жандармерії зобов’язані надавати їм допомогу. Цей папір був підписаний начальником штабу армії генерал-лейтенантом Вейстом, німці ще не могли знати, що генерал разом із своїм штабом опинився в полоні. А коли вже й знали, то що з того? Позавчора генерал Вейст виконував обов’язки начальника штабу, ще позавчора обер-лейтенант Курт Вессель міг стояти перед ним, виструнчившись, – що ж, на війні й генералів іноді беруть у полон…

Унтер-офіцер, прочитавши наказ генерала Вейста, загорлав на шофера з колони, який намагався проскочити попереду «мерседеса»:

– Куди лізеш, брудна свиня! Прошу вибачити, – козирнув він Дорошеві. – У зв’язку із скороченням лінії фронту з’явилось багато дезертирів, ми виловлюємо їх…

Обер-лейтенант, не дослухавши, грюкнув дверцятами. Але відразу знову відчинив їх.

– Як дорога, забита?

– До найближчого села сім кілометрів. При в’їзді беріть праворуч. Там є дорога, не позначена на карті. Її проклали перед самою війною для вивезення лісу. Непогана грунтова дорога, пане обер-лейтенанте, вона виведе вас на шосе за два кілометри від переправи, й зовсім вільна.

– Чому? – здивувався Дорош. – Зараз, коли всі шляхи так забиті…

– Наказ… – багатозначно посміхнувся унтер-офіцер. – Наказано не пропускати по цій дорозі транспорт. Але з вашими повноваженнями…

Дорош недбало підніс дна пальці до козирка.

– Рушай, – наказав він Дубинському й відкинувся на спинку сидіння.

«Зовсім порожня дорога під час загального відступу… Спеціальний наказ не пускати по ній транспорт… В’їзд на неї за два кілометри від переправи… Чи не для танків генерала фон Зальца?»

– Давай, Пашо, газуй! Розумієш, для чого потрібна їм вільна дорога?

Дубинського не треба було підганяти: «мерседес», розбризкуючи воду, набрав швидкість і за поворотом мало не врізався в грузовик.

– Нагазуєтися… – сердито пробуркотів Пашка. – Рейх відступає, спробуй протовпитись…

Дорош заплющив очі й подумав: через сім кілометрів вони опиняться на вільній дорозі й без затримки вискочать на шосе. А далі? Як підійти до забитого військами мосту? Коли ж навіть проб’єшся, як висадити його в повітря?

Разом з начальником розвідвідділу фронту вони обміркували кілька варіантів, та всі їхні плани й наміри – лише теорія, а як воно буде насправді?

Дорош мерзлякувато пересмикнув плечима: завжди неприємно думати про смерть, особливо коли до неї два кроки. Якби його запитали зараз, чи боїться він, відповів би – ні, однак це було б тільки півправдою… Він зробить усе, щоб не допустити загибелі своїх людей, але, коли трапиться хоч найменший шанс підняти в повітря цю кляту переправу навіть ціною життя всіх п’ятьох, не завагається ні на мить.

ТРОЄ В КУЗОВІ

Рятуючись від негоди, вони залізли під брезент, яким було прикрито ящики, курили й ліниво перемовлялись, лише рядовий Вячеслав Волков весь час вовтузився й висовувався під дощ. Цимбалюк почав невдоволено буркотіти, але Котлубай зупинив його.

– А сам, коли ходив уперше?.. – запитав він.

Сержант мугикнув щось невиразне. Ніде правди діти, і він, коли вперше потрапив до німецького тилу, поводився не краще. Тепер звик, тепер він один з асів фронтової розвідки. У ворожому тилу почувається певніше, ніж у рідному підрозділі: не любив дисципліни, розпорядку, повчань, за що не раз одержував стягнення.

Тут, у тилу, інакше, тут завдання, і все. Тут усе залежало від його волі, хитрості, хоробрості й витримки, від його розуму – це п’янило й тішило сержанта, він відчував піднесення душевних сил, бо ніщо не сковувало його. Відчував якусь перевагу над іншими, певно, це робило його дещо нетовариським, може, дехто й не любив сержанта, але всі вважали за честь піти з ним у розвідку.

Цимбалюк спробував задрімати: на завданні, особливо такому, як їхнє, ніколи не знаєш, чи пощастить поспати хоч годинку, і, якщо є змога, відсипайся наперед.

Вони саме минали батарею протитанкових гармат, що застряла в багнюці за кілька метрів від шосе, й рядовий Волков перехилився через борт, щоб усе розгледіти й все запам’ятати. Він ніколи не бачив справжніх німців так близько (крім полонених, звичайно, але полонені до уваги не брались, вони вже відвоювалися, були морально знищені), а тут поруч стояв здоровань у касці з автоматом за спиною. «Мерседес» зупинився, бо дорогу перегородила гармата. І Волков міг дотягнутись до німця, в нього навіть засвербіла рука… Хотів запитати щось, так, дрібницю, аби просто почути відповідь, але згадав наказ лейтенанта не вступати в контакти з ворогом без крайньої потреби й промовчав.

Здоровань сам задовольнив його цікавість, замахав руками, горлаючи осатаніло:

– Куди преш, дурню! На узбіччя давай!..

Волков зовсім інакше уявляв собі першу зустріч з ворогом. Він зовсім реально бачив, як німець наставляє на нього автомат чи кидається ззаду з ножем, і його розчарувала дійсність своєю буденністю й нецікавістю, неможливістю проявити героїзм з його, Волкова, боку. Він засопів і поліз назад під брезент. Котлубай посунувся, звільняючи місце.

– Що, Сугубчику, змок? – запитав він співчутливо.

Рядового Волкова майже всі звали Сугубчиком, звикли до цього, та й Волков не ображався, бо сам дав привід: мав звичку, де треба й де не треба, вставляти слово «сугубо», хтось і охрестив його Сугубчиком.

Серед п’ятьох у «мерседесі» Сугубчик був наймолодший і, як полюбляв висловлюватися Дорош, людина без біографії. Лейтенант вважав, що біографію мали ті, хто встиг перед армією попрацювати або, як він, повчитись у вузі. А яку ж може мати біографію хлопчак, котрий після закінчення десятирічки одразу натягнув гімнастерку? Його біографія починалась тут, в армії, на очах у всіх, і від нього самого залежало, яким рядком вона почнеться.

Власне, Сугубчик не повинен був сидіти серед цих п’ятьох у «мерседесі». Формуючи групу, начальник розвідвідділу фронту ввів до її складу старшого сержанта Фролова. Полковник не знав, що за три години до цього в руку Фролова влучив осколок. Сержанта треба було замінити людиною, яка володіє німецькою, й тоді згадали про Сугубчика, котрий вивчав її з дитинства.

«Мерседес» зупинився: попереду, куди сягав зір, дорога була забита машинами. Просувались на п’ять-десять метрів і знову ставали. Котлубай нахилився до кабіни, перекинувся кількома словами з Дорошем, той ствердно кивнув головою, й вони пострибали через борт, задоволено відчуваючи, як наливаються силою затерплі від незручного сидіння м’язи.