Текст книги "Гіркий дим. Міст"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

– Мої думки поділяє пан Роман.

– І я також.

– Завжди приємно мати однодумця, – зізнався Максим, однак не дуже щиро: цей довгошиїй птеродактиль не викликав нічого, крім огиди. На щастя, вже під’їжджали до дому Мартинця, правда, всю проїжджу частину перед будинком уже зайняли автомобілі, довелося припарковуватися за рогом.

Одразу під’їхали Іван з Гізелою. Карплюк, побачивши дівчину, застиг з нахиленою набік головою, немов прислухався до чогось, очі його заблищали, здавалося, він зараз облизуватиметься. Гізела була не дуже вродливою, та якоюсь визивною, і одягом, і манерою триматися підкреслювала це, не йшла, а демонструвала себе, як гарна манекенниця.

Помітивши, як застиг Карплюк, витріщившись на неї, Гізела зупинилася, виставивши вперед довгу ногу. Війнула повіками.

– Гізело, не спокушай дідуся, – сказав Мартинець єхидно.

Карплюк зиркнув на нього з ненавистю.

– Ви, пане Іване, ніколи не відзначалися тактовністю, – зауважив він люто.

– Так, мої манери завжди були погані, – зареготав Мартинець, – однак я не шкодую.

– Даремно.

– Я познайомлю вас з іще кращою дівчиною.

– Кращої бути не може! – цілком серйозно заперечив Карплюк.

Гізела підвела на нього великі очі й одразу сором’язливо опустила їх.

– Діє безвідмовно, – пояснив Мартинець, – і навіть я колись проковтнув цю припаду. Гізело, я зараз відвезу тебе додому.

– Я не хочу додому.

– Тоді пристойно поводься.

– Я буду слухняною… – взяла Івана під руку, та все ж непомітно підморгнула Карплюкові.

Стефа чекала на них біля брами. Як завжди, їй пощастило: від’їхав якийсь автомобіль, і Луцька приткнула свого «фольксвагена» на його місце з протилежного боку вулиці.

Стефанія зиркнула на Гізелу ревниво-вивчаюче й підставила щоку для поцілунку – вони зустрічались у Максима на квартирі. Притиснулася до Рутковського, і він обійняв її за плечі.

Дівчина ні на що не претендувала, не коверзувала, і Максима це влаштовувало, зрештою, його стосунки з Луцькою були продовженням тієї ж великої гри, яку він вів у Мюнхені: тут панували свої звичаї, і він виглядав би білою вороною, коли б не мав дівчини.

Дівчата пішли на кухню готувати закуски, а Мартинець, поставивши платівку із записом якоїсь ритмічної музики, танцював сам посеред кімнати.

Іван умів танцювати, мав гарний слух і відчуття ритму, не просто переступав з ноги на ногу, як танцюють іноді сучасні молодики, а жив танцем, забував про все, крім танцю, і весь аж світився радістю.

Карплюк подивився трохи, як танцює Мартинець, і мовив осудливо:

– У вас, пане Іване, ноги як на шарнірах.

Мартинець лише махнув рукою.

– Настрій ви мені все одно не зіпсуєте, – тільки й відповів. – Та врахуйте, я живу на дванадцятому поверсі, й двері на балкон відчинені…

Карплюк мимовільно зиркнув на справді прочинені балконні двері, а Іван зловтішно насварився на нього пальцем.

– Я, коли напиваюсь, стаю буйним, – попередив. Карплюк інстинктивно відсунувся в глиб кімнати.

– Не будьте вар’ятом, пане Іване, нам на сьогодні вистачить одного…

– Ну, я вам скажу!.. – Мартинець упав у крісло. – Кумедія, та й годі. Давно такого не бачив.

– Хай йому біс! – Вуха в Карплюка заворушилися, як магнітофонні бобіни. – Типовий божевільний. Ви ж бачили, що сам містер Мак…

– Що Мак! Тут гра йде вище. Не здивуюсь, якщо Засядька прийме навіть американський президент.

– Ну? – застережливо підвів руку Рутковський. – Сподіваюсь, до цього не дійде.

Максимові хотілося якось попередити Мартинця, щоб не дуже розкривався перед Карплюком. Загалом Іван подобався йому якоюсь щирістю й безпосередністю. На РС ніхто не насмілювався бути хоча б трохи самим собою, а Мартинець не тримав язика за зубами, і казали, що його викликав і сварив сам Лодзен.

– Може, президент і погидує Засядьком. – Мартинець зупинився перед Карплюком, зазирнув йому у вічі. – Кому охота бути обпльованим? У прямому й переносному значенні?

– То ви вважаєте?.. – витягнув шию Карплюк.

– Бідні ми й нещасні, коли вже робимо з Засядька фігуру.

– Ну яка ж Засядько фігура! – ще раз заперечив Рутковський.

«Але ж, – подумав, – яке мені діло? Зрештою цей Мартинець теж покидьок: погнався за красивим життям, ну, пощастило йому… Правда, інший на його місці сидів би й не цвірінькав, а цей кокошиться, виходить, щось людське збереглося в ньому».

– Яка фігура? – розсердився нараз Мартинець. – Невже ти не бачиш? На цьому тижні кількома мовами передадуть інтерв’ю Засядька. Може, хтось і почує, повірить…

– Авжеж! – схвалив Карплюк. – Пан Іван має свою думку, і до неї треба прислухатися.

– І, саме виходячи з цих міркувань, ви перекажете її завтра Кочмареві? – втупився в нього Мартинець.

Отже, він не такий простий, Іван Мартинець, знає, з ким має справу, але мусить також знати, що проти Кочмара йому не поперти, на що ж розраховує? Мабуть, просто не може тримати язика за зубами. Є такий тип людей: нічого не пошкодує задля красного слівця.

Шия в Карплюка сама собою заховалася в комір, і голова докірливо схилилася вбік.

– Пане Іване, я по такий!..

– Такий чи не такий – побачимо.

– Клянусь вам, може, хтось… – недвозначно глипнув на Рутковського.

– Максима не чіпайте! – одразу зрозумів його Мартинець. – Він ще не розпаскуджений.

– І сам пан Лодзен йому довіряє.

– Усе вам відомо. Але… – Мартинець побачив, що дівчата несуть тарелі з наїдками. – Але сьогодні в нас шинка й червона риба. Вам відомо, скільки коштує червона риба, пане Карплюк? Добре, я не псуватиму вам апетит, проте маєте знати, що сьомга йде тільки під горілку, бажано «столичну», і саме таку ми сьогодні й питимемо.

– Набридло віскі, – згодився Карплюк і потер руки.

– Але сьогодні, – вигукнув Мартинець, – я частуватиму вас ще чимось! Вгадайте чим?

– Вірменським коньяком? – вилізла шия з коміра в Карплюка.

– Ні, панове, маємо горілку з перцем!

– Для жінок! Тільки для жінок! – запропонувала Стефа.

– Хоча б по маленькій чарочці… – попросив Максим жалібно.

– Тільки по маленькій, – махнув рукою Мартинець поблажливо.

Карплюк випив два повні келихи горілки, трохи сп’янів, налив по вінця третій, підвівся й почав патетично:

– Пропоную тост… Вип’ємо за нас, за наші ідеї!

– І ви маєте свої ідеї? – не без єхидства запитав Мартинець. – Цікаво…

– Так, маю, – гойднув головою Карплюк, – і завжди пишаюся з цього.

– Здається, під час війни ви працювали на київській біржі праці?

– Так.

– І скільки хлопців та дівчат відправили до Німеччини?

Карплюк втягнув шию в комір.

– Кожен робив своє діло…

– Звичайно, один просто стріляв з автомата в Бабиному яру, другий відправляв ешелони з робітниками.

– А що лишалося робити?

– Не знаю.

– Може, ви запропонували б іти в червоний партизанський загін?

– До речі, партизанські загони воювали тоді фактично разом із союзниками…

– Хочете сказати…

– Так, хочу. Об’єктивно ви були проти американців.

– Багато американців вважають помилкою, що підтримали Радянський Союз під час війни. Погомоніть з паном Лодзеном…

– Я знаю його точку зору.

– А якщо знаєте, чого чіпляєтесь до мене? Он Панченко – оберштурмфюрер СС, і ніхто йому не дорікає.

– Е-е, панове, – остудила їх Луцька, – чого вже сперечатися? Німці тоді були величезною силою, і з цього гріх було не скористатися…

– Так само, як тепер американці, – ствердив Карплюк.

– А ми можемо тільки базікати.

– Підгавкувати! – вколов Мартинець.

– Хіба важлива термінологія? – Стефанія допила горілку. Дивилася холодно. – Давно час зрозуміти, що без американців не буде ні нас, ні радіо, ні дідька лисого. Єдиний наш шанс – американці…

– Хочете ховатися за американськими багнетами? – Злість нараз закипіла в Максимові.

Луцька здивовано подивилася на Рутковського: що це з ним?

Однак Максим уже опанував себе: ну, чого вискочив? Тут усі, крім Гізели, якій геть байдужі ці проблеми – було б вино й музика, – співають однієї, може, на різні голоси, та хор, зрештою, єдиний.

А його діло – мовчати, слухати й запам’ятовувати. Так, так, Максиме Рутковський, мовчи й слухай, пий українську горілку з перцем, закушуй баварською шинкою і запам’ятовуй, бо пам’ять тепер – єдина твоя зброя.

Навесні Рутковський нарешті купив автомобіль. Вибрав «фіат» червоного кольору, гарну потужну машину, спроможну розганятися до ста п’ятдесяти кілометрів на годину.

Цю подію відсвяткували після роботи у буфеті, й Максим на практиці впевнився, що «фіат» дає йому ще одну перевагу: тепер він міг спокійно утримуватися від спиртного, всі пили віскі та шнапс, а він – мінеральну воду, й ніхто не дивувався: зелений водій, і справді негоже з перших же днів сідати за кермо нетверезим.

Протягом зими Рутковський вивчав систему охорони та проходження документів на станції.

Робота починалася о пів на дев’яту, о десятій була п’ятнадцятихвилинна перерва на другий сніданок. Між дванадцятою й чотирнадцятою годинами до буфету привозили обід.

Закінчувалася робота о пів на шосту. Залишатися після роботи на станції могли чергові редактори, диктори, а також працівники, котрі мали на це спеціальний дозвіл начальства. Приблизно до половини восьмої вечора в кімнатах прибирали, о дев’ятій вахтер замикав їх. Кімнати замикалися тільки з коридора.

Виносити будь-які папери з приміщення станції суворо заборонялося. Правда, вахтери рідко коли контролювали портфелі й сумки співробітників РС, однак такі випадки траплялися, й винних у порушенні цього правила негайно звільняли з роботи.

Ще готуючись до виїзду за кордон, Рутковський детально ознайомився із структурою й напрямом діяльності радіо «Свобода», діяльності, спрямованої на проведення ідеологічних диверсій, підготовку провокацій, підтримку антирадянських елементів, а також на інші форми втручання у внутрішні справи Радянського Союзу і братніх йому соціалістичних країн.

Фактично шпигунська та ідеологічна диверсійна діяльність на радіостанції переплелися так, що іноді важко було відрізнити, де починається одна й де закінчується друга, Шпигунські дані використовувалися для ведення політичної, економічної й психологічної війни проти Радянського Союзу, а наслідки цієї ідеологічної диверсійної діяльності в свою чергу перевірялися шпигунством.

ДОКУМЕНТАЛЬНЕ ПІДТВЕРДЖЕННЯ

В офіційних інструкціях перед РС ставиться мета:

«…сіяти ворожнечу між народами Радянського Союзу й народами інших соціалістичних країн;

підривати довір’я до СРСР, змальовуючи Радянську країну як неокапіталістичну державу;

розповсюджувати дезінформацію, підривати віру у військову та економічну міць соціалістичних країн, розпалювати націоналістичні почуття».

У таємних американських документах, підписаних президентом комітету радіостанції «Свобода» у березні 1971 року, знаходимо такі настанови для коментаторів та редакторів РС:

«Ми мусимо допомогти слухачам діяти ефективніше, щоб змінити існуючу радянську систему…» «Радіостанція може надати багато інформації, яка буде дуже корисною при створенні загальних платформ для здійснення опору режимові». «Наші передачі повинні примусити людей сумніватися в радянській системі і в діях Радянського уряду».

У документі «Загальне керівництво по передачах радіо „Свобода“», затвердженому радою редакторів і колишнім президентом комітету радіостанції «Свобода» X. Сарджентом у січні 1974 року, підкреслюється, що «…радіо „Свобода“ не погоджується з комуністичною ідеологією й відкрито виступає проти багатьох особливостей радянської системи».

Рутковський докладно вивчив процес проходження таємної пошти на РС, отже, й повідомлень кореспондентів.

Спочатку така кореспонденція потрапляла до офіцерів розвідки, які працювали з секретною картотекою інформаторів радіостанції. До неї заносилися прізвища всіх, хто коли-небудь давав повідомлення для РС, точніше – для розвідки.

Потім донесення йшли до Джека Лодзена. Відділ, який очолював полковник, був фактично мозковим центром розвідувальної служби радіостанції. З української редакції по донесення ходила Катря Кубійович. Кожне з них реєструвалося в журналі. Копію донесення секретарка ховала до сейфа, оригінал разом з конвертом, де зберігалися дані про інформатора, одержував Роман Кочмар, він передавав його аналітикові для обробки.

Аналітик зазирав у конверт, де були дані про інформатора. Якщо це ім’я вже фігурувало в особовій картотеці відділу Кочмара, до неї вносилися нові дані, зібрані кореспондентом.

Якщо інформатор не мав особової картки, її заводили. Таким чином, кожний інформатор реєструвався двічі: в спеціальній картотеці інформаторів і в картотеці відділу Кочмара, де працював Рутковський.

Ця картотека зберігалася в сейфах, ключі від яких лежали в головному сейфі, а ключ від нього вже тиждень Максим одержав від Олега.

Сьогодні, побачивши, що Кочмар трохи «під газом» і в благодушному настрої, Рутковський підійшов до нього.

– Пам’ятаєте, пане Романе, – знав, що Кочмар полюбляє, аби працівники зверталися до нього напівофіційно, – колись ви обіцяли пускати мене на уроки німецької мови?

Кочмар хитро примружився.

– Пам’ятаю, я все пам’ятаю, мій друже, навіть нашу домовленість про те, що ви відроблятимете пропущені години.

– Звичайно, – відповів Рутковський без ентузіазму. Саме заради цього й заварив він усю цю кашу, однак Кочмар мусить думати, що працювати у вечірні години Максимові неприємно. – Я згоден відробляти ввечері, і, сподіваюсь, ви будете задоволені мною.

– Коли почнете?

– З завтрашнього дня. Три чи чотири рази на тиждень я приходитиму на дві години пізніше.

– І працюватимете до пів на восьму вечора?

– Так.

– Завтра я дам розпорядження Катрі.

– Може, вип’єте коньяку, пане Романе?

– З задоволенням.

Вийшовши з буфету, Рутковський ще здалеку побачив свого червоного «фіата» на стоянці навпроти радіостанції. Машина подобалась йому, спеціально вибрав червоного кольору, вирішив, що хоч це може собі дозволити: їздити в червоній машині…

Запустив двигун, увімкнув радіо й довго сидів, вільно відкинувшись на спинку сидіння й з насолодою вдихаючи гіркувато-терпкий запах нової машини.

Вдень телефонувала Стефа, пропонувала покататись, але він відмовився під якимось пристойним приводом. Бажав побути на самоті, «фіат» приносив йому зовсім нове, незнане дотепер відчуття затишності, відокремленості від зовнішнього світу. Максим закурив і знайшов сумну мелодію, сидів, слухав, і дивне відчуття того, що зараз хтось оберігає його від вируючого навколо життя, не полишало Рутковського.

Нарешті рушив, обминув Енглішер Гартен, вискочив за місто й мчав, не дуже розбираючи куди. Аби їхати, насолоджуватися музикою, швидкістю й запахом нової машини. І думати про завтрашній вечір. Бо завтра починається справжня робота, заради якої він скоро вже рік тут, у Мюнхені.

Згадка про завтрашній день протверезила Рутковського, він зупинився біля бензозаправочної станції, напроти якої світилися вікна кав’ярні, випив дві чашки міцної кави й повернув додому.

Максим вийшов на роботу о пів на одинадцяту. Зазирнув до Катрі Кубійович, секретарка заповнювала реєстраційний журнал.

Рутковський підкрався непомітно ззаду, полоскотав шию дівчини. Одмахнулась, як від набридливої мухи, і тоді Максим поклав на журнал плитку шоколаду. Знав Катрину любов до солодкого й час від часу дарував їй шоколад або цукерки. Катря, мабуть, розцінювала це як прояв симпатії, навіть більше, та боялася втратити прихильність Кочмара; їй і хотілося звабити Рутковського, й було лячно, тож вона потихеньку кокетувала з ним, весь час озираючись, чи не помічає чогось грізний шеф.

– Який ви милий, пане Максиме! – Про всяк випадок засунула шоколад під папери. – Шеф уже цікавився вами, і я сказала, що ви запізнюєтесь на дві години.

– Ви розумниця, Кетхен, і я не знаю, що б ми всі робили без вас.

– Ви завжди догоджаєте мені.

– Бо догоджати вам – обов’язок кожного чоловіка.

– У нас так мало справжніх чоловіків.

– Просто вони постаріли й втратили бойову форму. Крім нашого шефа: чомусь він тільки молодшає.

– Чому?

– В нього особлива причина…

– Яка ж?

– Цього я по можу сказати вам, Кетхен.

– Мені так цікаво… Скажіть!

– Заздрість з’їдає мене, Кетхен, чорна заздрість.

– А я чула, що панна Стефа…

– Усе, Кетхен, пізнається в порівнянні. Панна Стефа – чудо, та є ще жінки…

Катря непомітно озирнулася на двері Кочмаревого кабінету. Підвелася з-за столу, присунулася до Рутковського.

– Якщо ви захочете… – прошепотіла багатозначно.

Однак надмірна Катрина прихильність не входила в Максимові плани.

– Я завжди хочу дуже багато, й вимагати цього від вас, Кетхен… Ми побалакаємо ще на цю тему… – Він теж сторожко озирнувся на двері Кочмара, й Кетхен одразу скисла.

Рутковський подумав, що все ж можна буде колись покатати Кетхен у «фіаті», хотів навіть запропонувати невеличку суботню подорож, та двері кабінету розчинилися й до приймальні визирнув шеф.

Вираз Катриного обличчя зразу набрав офіційного вигляду, й вона голосно, щоб почув Кочмар, промовила:

– Кожен факт вашого запізнення я фіксуватиму у відомості й потім зазначатиму, чи відпрацювали.

– Ділова постановка питання, – схвалив Кочмар. – Сьогодні прошу вас затриматися після роботи. Проаналізуєте два свіжих повідомлення кореспондентів.

– Слухаюсь, пане Романе.

– А зараз ідіть і працюйте! – Кочмар не любив, коли хтось із працівників, особливо молодих, крутився біля Кубійович.

Рутковський пішов не озираючись. Примітивний флірт із Кетхен залишив неприємний осад, і слава богу, що трапився пристойний привід для відступу.

Максим працював досить продуктивно й до кінця дня фактично виконав усю роботу, визначену Кочмарем на вечірні години. Хотів, аби ніщо не заважало ввечері зайнятися картотекою інформаторів.

О пів на шосту, коли всі, як по команді, підвелися й стали замикати шухляди, до кімнати зазирнув Мартинець.

– Ти чого, старий, не йдеш? – запитав у Максима.

Рутковський розповів, у чому справа. Іван щиро засмутився.

– А я розраховував на твій лімузин, – зітхнув він. – Свою тачку віддав у ремонт.

– Ти з Гізелою?

– Ні, старий, тут таку лялечку підчепив…

– Ну й мотай зі своєю лялечкою! – розсердився Максим. – Не знаю, що й казати Стефі.

– На фоні моєї зрадливості гостріше відчуватиме твою сталість. Крім того, така лялечка, що й Стефа здивується.

– Де відкопав?

– Заходжу вчора ввечері до «Краба». Знаєш, ресторан навпроти мого будинку… Сидить – і сама, просто неймовірно. Я її на абордаж, покомизилася трохи, але ж тобі відомо, я порожніх номерів не тягну; то, може, ми тебе почекаємо?

Максимові тільки цього бракувало, аби Іван зафіксував, що залишився на роботі ще на одну зайву годину.

– Завтра… Завтра давай свою лялечку, поїдемо в Швабінг, я вже домовився зі Стефою.

Мартинець пішов, а Рутковський, розклавши на столі папери, удав, що працює. З нетерпінням чекав приходу прибиральниці: чим раніше вона закінчить роботу, тим більше він матиме часу для ознайомлення з картотекою.

Прибиральниця була ще молода й досить приваблива жінка; Максим подумав, що Мартинець ніколи не обійшов би її увагою. У неї було красиве ім’я – Розалінда; але про це Рутковський дізнався потім, тепер же стояв, постукував од нетерпіння ногою й чекав, поки прибиральниця закінчить свою справу.

Нарешті жінка пішла, тепер вона працювала в сусідній кімнаті, де стояв стіл Катрі Кубійович. З приймальні вели троє дверей: до Максимової та Кочмаревої кімнат і ще одна в коридор. З Максимової кімнати можна було пройти ще до одної праворуч, де стояли чотири столи. Звідси також вели двері в коридор, отже, не мали прямого виходу до коридора лише кімнати Рутковського та Кочмарева, і саме в них стояли сейфи з ключами та картотеками.

Поки Розалінда прибирала сусідню кімнату – приймальню, як полюбляв називати її Кочмар, хоч, крім Катрі Кубійович, тут сиділи ще двоє співробітників, – Максим підготував апаратуру. Не мав ще практики й не знав, як швидко робитиме копії.

Почекавши кілька хвилин і упевнившись, що Розалінда пішла зовсім, Рутковський відімкнув головний сейф. Згодом його доводилося відмикати не раз, це стало звичним і буденним, але того першого вечора замок клацнув, наче пістолетний постріл, а може, навіть і голосніше.

Максим інстинктивно відступив. Постояв з хвилину, прислухаючись. Тиша, тільки кров гупає в скронях.

Дістав з першого сейфа картки. Розклав і натиснув на кнопку мікрофотоапарата.

Подумав, що це за один, який дав інформацію РС? Можливо, випадково чи за недоумкуватістю виїхала людина за кордон, а тут до неї кореспондент: що можете сказати з такого-то приводу? Нас дуже б цікавила саме ваша думка…

І починає людина просторікувати, забувши все й не помічаючи, що потрапила до павучих тенет.

А може, якийсь божевільний? Чи навпаки – розумний ворог?

Клац, клац…

Нічого, розберуться і тим, хто випадково збочив, просто розтлумачать, в яку недостойну історію їх втягли.

Максим працював до пів на дев’яту. Ще п’ять хвилин пішло на те, щоб навести в кімнаті порядок. Замкнув головний сейф і о восьмій тридцять п’ять, за двадцять п’ять хвилин до того, як вахтер замикає двері, вийшов у коридор з почуттям людини, котра гідно виконала свій обов’язок.

Мартинцева «лялечка» була й справді непоганою. Дівчину звали Єва. З’явилася вона в такій міні-спідниці, що навіть у бувалого в бувальцях Івана витягнулося обличчя: стегна Єви обтягувала лише вузька смужка темної тканини, й Максим спочатку подумав, що дівчина прийшла в купальнику. Правда, Єві це не дуже шкодило – мала гарну фігуру, зрештою, кожен може показувати свій товар, як хоче. А в тому, що в даному разі «товар» першосортний, не могло бути ніяких сумнівів.

Заїхали по Стефу, і Максим дав їй кермо: дівчина добре знала місто й чудово водила машину. Крім того, новий автомобіль, як нова лялька, завжди приваблює.

Де і як припаркувала машину Стефа, для Рутковського лишилося загадкою; тут, у Швабінгу, завжди стовпотворіння, машина на машині, суцільні потоки людей, котрі прийшли шукати розваг, визивно одягнуті дівчата, які коштують не так уже й дорого, мало не впритул ресторанчики, бари, пивні, сумнівні заклади, де можна подивитися порнографічний фільм і стриптиз. Сутенери, швейцари й реклама, реклама, реклама… Неон усіх кольорів, фотографії, малюнки, манекени у вітринах…

Тільки-по вийшли з машини, до Рутковського підбіг молодик у приталеному костюмі.

– Маріхуану? – запитав. – Чи, може, чогось міцнішого?

Максим лише рукою махнув, і молодика ніби вітром здуло.

Неподалік бородатий, однак зовсім ще молодий художник розмальовував кольоровою крейдою асфальт, і перехопи зрідка кидали пфеніги до капелюха, що стояв на тротуарі.

Музикант тягнув щось жалібне на скрипці, повз нього, голосно регочучи, пройшла молодіжна компанія, мабуть студенти: веселі, патлаті, у джинсах і розстебнутих сорочках.

Швабінг нагадував Рутковському Латинський квартал, хоча він ніколи не був у Парижі, просто з читаного й чутого: тут також збираються студенти, літератори, актори, художники, їхні шанувальники. Сидять у винних погрібцях, кав’ярнях, дорогих і дешевих ресторанах. Тут є все на різні смаки й на різні кишені: мартель, золотисте рейнське вино й дешеве італійське столове, що коштує мало не однаково з мінеральною водою.

Мартинець повів їх до погрібця, де можна було випити пристойного французького вина, принаймні господар, огрядний баварець, божився в цьому й казав, що таке унікальне вино подається тільки постійним відвідувачам.

Максим не дуже-то вірив баварцеві, однак вино виявилося справді гарним: воно пахло перестиглим виноградом і медом, пилося легко, і сп’яніння було радісним, наче й не пив нічого, просто чомусь опановує тебе святковий настрій.

Максим зазирнув Стефанії у вічі, але не побачив них віддзеркалення того настрою. Дівчина курила довгі американські сигарети з подвійним фільтром, затягувалася всього кілька разів, гасила в попільниці й зразу ж запалювала нову.

– Щось сталося, Стефо?

– Чому ти так думаєш?

– Бачу, нервуєш.

– Просто настрій…

– Хто зіпсував?

– Облиш! Мені його не так просто зіпсувати.

– І все ж?

– Мала багато роботи.

– Твій шеф, здається, не обтяжує тебе роботою.

– Багато ти знаєш!

– Не дуже багато, проте не так уже й мало. Кажуть, пан Стецько збирається в черговий закордонний вояж?

– Хто каже?

– Усі. Таємниця Полішинеля. Тим більше, що панові прем’єру не звикати…

Стефанія глянула невдоволено. Її можна було зрозуміти: кому приємно, коли гудять твого шефа і керівника, проте й заперечувати не мала чого.

Справді, куди тільки не носило останнім часом пристаркуватого голову АБН [2]2
  Так званий «Антибільшовицький блок народів», організація, навколо якої об’єдналися націоналістичні пройдисвіти різного гатунку.


[Закрыть]разом з дружиною, що має прізвисько Муха: Сайгон і Тайвань, Іспанія і Португалія, Туреччина і Південна Америка… І всюди канючить, щось обіцяє, не гребує нічим. Чи то в Південній Америці, чи на Тайвані подарували йому автомобіль, що ж, згодиться й машина, і їздитиме в ній Муха.

Ганебна поведінка Стецька викликала обурення навіть у його найближчому оточенні. Рутковський чув од Юрія Сенишина про зухвале привласнення паном прем’єром грошей організації (у 1961 році Ярослав Стецько поклав на свій рахунок у банку сорок тисяч доларів, що були зібрані в США, Англії, ФРН та інших країнах у міфічний «визвольний фонд» і на «допомогу повоєнній еміграції»). Вже не кажучи про те, що через кілька років по війні Стецько разом із своїми прибічниками Миколою Лебедем і фінансовим референтом Осипом Васьковичем влаштували тут, у Мюнхені, на Фюріхштрасе, добре законспіровану друкарню фальшивих доларів, які потім пачками продавалися на чорному ринку.

ДОКУМЕНТАЛЬНЕ ПІДТВЕРДЖЕННЯ

«Стецько – політичний пройдисвіт. Він паразитує на нашій організації, витрачає наші гроші скільки хоче і як хоче, не звітуючи за це ні перед ким. Поводить себе серед нас, наче якийсь удільний князь. Оце зразок нашої еміграційної спільноти». (З виступу одного з колишніх членів «Стецькового „проводу“» Ярослава Бенцаля. Газета «Вісті з України» за 25 січня 1973 р.).

«Справжня ціль, яка стимулювала Стецька-Карбовича, полягала в його неспівмірних до власних можливостей аспіраціях. Цей незрілий тип без належного досвіду й підготовки, все знання якого зводиться до кількадесятьох безсистемно прочитаних книжок, а практика – до видання кількох бюлетенів і статей гімназіального рівня… забажав стати „духовним вождем“». («Біла книга ОУН». 1941 р.)

Стефа зиркнула на Рутковського гостро. Могла бути лагідною, ніжною, та іноді ставала колючею і, здавалося, не гарні пальчики, а пазурі ховала в рукавичках.

– Ти можеш завтра ввечері звільнитися? – запитала раптом.

– Маю відробляти.

– А якщо дуже потрібно?

Рутковський подумав: коли вже Луцька каже – дуже потрібно, справа дійсно нагальна. Взимку він кілька разів хотів через Стефу встановити зв’язки в оунівських колах, однак Луцька поводилася дуже обережно, і всі його намагання лишилися марними.

А зараз сама щось пропонує…

Рутковський інтуїтивно відчував, що Стефина пропозиція варта уваги, щось стоїть за нею, але що?

– Дуже потрібно… – пробурмотів невдоволено. – Що саме?

– З тобою хотів би зустрітися один наш чоловік.

– Хто?

– Побачиш.

– За інструкцією про всі такі зустрічі я мушу повідомляти керівництво станції.

Луцька подивилася на Мартинця: чи не підслуховує. Той жваво базікав а Євою. Стефанія нахилилася до Максимового вуха, мовила пошепки:

– Наша людина, розумієш, наша, і має якусь пропозицію.

– Добре, – погодився Максим, – ти, Стефо, розумниця, і я довіряю тобі.

Стефанія поплескала Максима по щоці.

– Завтра о восьмій в готелі «Регіна-Паласт». Я чекатиму на тебе в холі.

– Зустрічі з тобою – завжди свято.

Рутковський обійняв Стефу, притягнув до себе, зазирнув у сині очі й подумав, що вони справді бездонні, і хтозна, що ховається в їхній синяві?

А Стефа дивилася ніжно, зараз вона справді кохала його, її очі випромінювали тепло, обіцяли незвідане, якщо може бути щось незвідане в дівочих очах.

Синій «фольксваген» Луцької за п’ять хвилин до восьмої вже стояв біля готелю, а вона сама сиділа в холі, на ній був темно-сірий, мало не чорний костюм, волосся на голові підняте кучмою – таку зачіску Максим бачив у неї вперше, вона робила Стефу старшою і поважнішою.

Побачивши Максима ще здалеку, Стефанія не стала чекати, поки він підійде, сама поспішила назустріч, не підставила, як звикле, щоку для поцілунку, а подала руку, підкреслюючи офіційність чи, може, значущість їхньої зустрічі.

– Пан Зіновій уже чекає на нас, – повідомила й пішла до ліфта, двері якого, схилившись, відчинив перед ними швейцар у лівреї.

Від ліфта до номера, де жив пан Зіновій, вів широкий коридор, встелений килимовою доріжкою.

Максим спробував узяти Стефанію під руку, але дівчина відсторонилася рішуче, навіть різкувато – це трохи образило Рутковського, і він притишив ходу. Луцька зупинилася й повернулася до нього.

– Ти як дитина, – сказала докірливо, – а в нас поважна зустріч.

– Скажи хоч з ким, хто він, пан Зіновій?

– Назветься сам.

– Така таємниця?

– Без цього не можна.

Номер, у якому жив пан Зіновій, був великим і розкішно умебльованим. Ліворуч – двері до спальні, праворуч – до кабінету з величезним світлим письмовим столом. У вітальні килим на всю підлогу, м’які меблі, сервант з кришталем, а посеред усієї цієї помпезності стояв худий і довгий, зовсім лисий чоловік у темному, дещо старомодному й поношеному костюмі, білій сорочці й краватці-метелику.

Стефанія, як гарно вишколена секретарка, відступила вбік, пропускаючи Максима.

– Пан Максим Рутковський, – представила.

Високий ступив крок до Рутковського, подав руку й назвався:

– Зіновій Лакута. І мені дуже приємно познайомитися нарешті з братом усіма нами шанованого пана Сенишина, надто, що чув я про вас багато гарного.

«Стоп, – подумав Максим: – Зіновій Лакута… Стривай-но, хто ж такий Зіновій Лакута? Ага, згадав: один з помічників Стецька, і взагалі вони давні колеги, разом вступали до Львова з легіоном „Нахтігаль“. Лакута командував у „Нахтігалі“ взводом і керував кількома кривавими акціями, проведеними проти львівської інтелігенції у перші дні війни».

ЩЕ ОДИН ЕКСКУРС У МИНУЛЕ

Колона машин повільно просувалася розбитим асфальтовим шосе, і Зіновій Лакута вже бачив на ясному тлі неба далекі обриси Львова.

Він сидів поруч водія тупорилого вантажного «мерседеса», стискав у руках автомат, і йому весь час хотілося поквапити шофера, адже попереду Львів – місто, яке він покинув мало не два роки тому і поверненням до якого снив.

І ось уже не сон, а реальність, зрима реальність у гуркоті моторів, грузовиків із солдатами, розбитому танками шосе, шпилі привокзального костьолу, що став чимраз ближчим…

Не було в цьому нічого урочистого і піднесеного, що забарвлювало його сни, робило їх рожевими та солодкими, але була напруга чекання, справжня тривога й радість від того, що ти нарешті входиш до переможеного міста господарем і все мусить коритися тобі.

Почалися околиці міста, потім довга вулиця Городецька.