Текст книги "Гіркий дим. Міст"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

Гуркіт моторів чувся вже зовсім виразно. Він наростав з кожною миттю й скоро заполонив усе навкруги, наче на село насувалася гроза, дивна гроза без блискавок.

– Танки… – видихнув Котлубай. – Ідуть танки…

Лейтенант уже прийняв рішення.

– Скажи хлопцям, – наказав він, – хай поводяться так, наче нічого не сталося. Сам залишайся там. Нехай Пашка негайно йде сюди. З хати нікого не випускати.

Дубинський вискочив з дверей, коли повз садибу пройшла перша машина.

Бронетранспортер освітлював дорогу вузькими променями фар, вони ковзнули по кругляках, за якими причаївся Дорош, і лейтенантові здалося, що світло на мить вихопило з темряви його маленьку постать.

За бронетранспортером ішов важкий танк, займаючи мало не весь путівець, бризки грязюки з-під гусениць летіли аж до схованки Дороша.

Лейтенант прокричав на вухо Дубинському:

– Ну, Павлику, це вже твоє діло! Дивись і лічи уважно…

Танки йшли і йшли повз село на великій швидкості, Дубинський нарахував шістдесят вісім машин – «Т-V», «Т-ІV» і «тигрів»…

Коли слідом за танками пішли машини, Дорош, порадившись із Дубинським, вирішив, що їм тут більше нема чого робити, тепер треба якнайшвидше зв’язатися з розвідвідділом фронту й повідомити про цей нічний танковий рейд гітлерівців.

Цимбалюк і Котлубай спали. Сугубчик сидів на лавці коло дверей з автоматом на колінах, хазяїн із жінкою постелили собі на кухні. Вони не спали, поліцай зірвався на ноги, тільки-но Дорош грюкнув дверима.

– Лежати! – наказав Дорош.

Поліцай ступив крок назад, злякано кліпаючи очима, попросив:

– Пане обер-лейтенанте, жінка уклінно просить вашого дозволу сховатися в підполі. Боїться вона.

Дорош роздумував лише мить.

– Можна, – згодився. – Ти полізеш разом з нею, і до ранку не виходити!

– Але ж, пане обер-лейтенанте, мої службові обов’язки вимагають…

– Ну! – підвищив тон Дорош. – Виконувати наказ німецького офіцера – ось твої службові обов’язки!

– Так, пане, так… – Поліцай відчинив ляду. – Ти що, не чуєш! – раптом визвірився він на жінку. Та підхопила кожуха, на якому вони лежали, й полізла в підпілля. Поліцай спускався за нею повільно, скоса зиркаючи на Дороша. Лейтенант не зрушив з місця, поки той не опустив за собою ляду.

– Підміни Шпеєра! – голосно, щоб почули в підпіллі, наказав Дорош Сугубчикові й пішов будити Котлубая і Цимбалюка.

Вони залишили хату поліцая через чверть години й рушили на південний захід; за спиною все ще чувся гуркіт колони. Йшли швидко, поступово ревіння моторів затихло, наче розчинилося в шумі дерев.

Подолавши ще близько кілометра, лейтенант наказав стати на привал. І знову повторилася процедура з дощовиками, і знову Котлубай відстукав шифровку й прийняв радіограму розвідвідділу: штаб фронту наказував Дорошу просуватись до путівця Трубничі—Пуряни і розвідати, чи пройшли танки й там.

Дорош підняв групу. Рушили, як і раніше, один за одним: попереду Дорош, останнім – Котлубай.

Якби лейтенант міг уявити собі, що викликало в штабі фронту його коротке повідомлення про пересування танків на південь від озера Чорного, він відмінив би короткі перепочинки, які дозволяв хлопцям, біг би сам і примусив би всіх бігти до повного знесилення. Адже коли й по пурянській дорозі пройшли бойові машини, значить, гітлерівці перекидають на свій правий фланг танки фон Зальца, а це ставило під удар танковий корпус генерала Рубцова, передові частини якого зім’яли заслони гітлерівців і, розвиваючи успіх, виходили до південного шосе.

Розвиднялось, коли розвідники досягли нарешті села Трубничі, за яким проходив путівець на Пуряни.

Проминули мало не все село й вийшли до пурянської дороги, що розтинала Трубничі на дві нерівні частини: за путівцем ще кілька хат, а далі – лани, над якими кубляться хмари туману. Ще далі йшли переліски й знову лани; великий ліс, що починався від Чорного озера, залишився позаду.

Побачивши нарешті пурянську дорогу, Дорош інстинктивно притишив ходу: метрів за сто від нього стояв танк, поруч приткнулися два вантажних автомобілі, й бригада ремонтерів поралася біля бойової машини.

Танк на пурянському путівцеві! Отже… Але ж це може бути випадкова машина.

Вони обминули ремонтерів і вийшли на путівець. Не зупиняючись перетнули його. Дорога являла собою смугу рідкого багна, ноги грузли в ньому мало не до колін. Ледь встигли розвідники перейти дорогу, як по ній проповз бензовоз, за яким бронетранспортер тягнув на буксирі машину, вкриту брезентом, мабуть, зі снарядами.

Розвідники зупинилися за розвилкою біля групи солдатів, які виносили з подвір’я і вантажили на фіру, запряжену парою коней, мішки з хлібом – від них ішов смачний дух, що нагадував про сніданок.

Дорош виламав з тину палицю й почав обчищати чоботи.

– Чорт, – глянув на ще зовсім молодого єфрейтора, наче запрошував до розмови, – багно таке, що втонути можна.

Той відповів поштиво, потішений, що має змогу побалакати з офіцером:

– Авжеж, пане обер-лейтенанте, від дороги нічого не лишилося, і я не певен, що навіть такі звірі, – кивнув на коней, – витягнуть підводу.

– Танки… – кивнув Дорош. – Коли проходять танки…

– Точно, – наче зрадів єфрейтор, – стільки танків!..

Дорошеві більше нічого не було потрібно від нього.

Подивився роздумливо на фіру, запитав знічев’я:

– Куди везете хліб? Єфрейтор кивнув ліворуч.

– Наша частина стоїть недалеко, чотири кілометри путівцем.

– А нам туди, – кивнув Дорош на поле, за яким виднілося кілька хат.

Вони передали своє третє повідомлення близько шостої ранку, коли вже зовсім розвиднилось.

Хлопці падали від утоми, ноги в усіх були наче налиті свинцем. Спочатку думали відшукати якийсь зарослий кущами ярок і перепочити там, та надибали копицю сіна й напівзруйнований курінь біля неї, видно, лісник накосив улітку, проте так і не вивіз.

Розвідники накидали сіна в курінь, і Дорош наказав усім спати, сам лишився на варті.

Поперемінно змінюючись, вони проспали до третьої години дня. Пообідали й вирушили далі на захід.

Розвідники тепер не поспішали так, як уночі: йшли обережно, зупиняючись перед галявинами й прислухаючись. Коли досягли узлісся, порадились і вирішили йти вздовж лісу, який збігав тут на горбок і перетинав неширокою смугою засіяні поля.

Лейтенант наказав:

– Будемо просуватися узліссям, потім вийдемо на путівець. Документи у нас в порядку. Нагадую: я – офіцер зв’язку сорок сьомої дивізії, ви супроводжуєте мене. І не базікати.

Путівець, на який вони вийшли незабаром, міг багато сказати досвідченому розвіднику. Цимбалюк почав «читати» сліди.

– Пройшла колона протитанкових гармат, – тицьнув він пальцем у глибоку колію, прокладену важкими колесами у м’якому піщаному грунті. – На механічній тязі… Бачите сліди гусениць? Ну й вантажні автомашини – боєзапас, кухня…

Дорош видерся на крутий схил і подав знак товаришам лишатися на місці. Картина, що відкрилася перед лейтенантом, вразила його: схил горба був зритий свіжими ходами сполучення, замасковані жерла гармат дивилися на схід.

Лейтенант швидко прикинув: так, Цимбалюк не помилився – дивізіон стоміліметрових гармат…

Група звернула з дороги на стежку, що в’юнилась поміж полями. Коли позаду в тумані зник пагорб, на якому стояли батареї, Дорош дістав карту й зробив позначку.

Сугубчик глянув через його плече, запитав:

– Гадаєте, початок укріпрайону?

– Укріпрайон чи ні, а з того горбка прострілюватиметься вся ця місцевість, – зауважив Цимбалюк.

– Оце нам і треба встановити: чому тут товчуться фріци. – Дорош заховав карту. – Гайда.

Стежка пірнула в ярок і вискочила серед осокорів, що росли на мочарах. За ними пролягала бруківка, а по ній назустріч розвідникам повільно сунула колона важких грузовиків з причепленими до них протитанковими гарматами.

«Як на параді», – подумав Дорош, і йому захотілось кинути в колону протитанкову гранату, а потім прошити ворожі постаті довгою-довгою автоматною чергою.

Та про це годі було й думати. Чого вартий розвідник, який наробить галасу, вкладе півдесятка фріців?.. У них інша мета. Їхня зброя – очі й вуха. Дивитись і запам’ятовувати, скільки й які частини перекидаються зараз на північний схід. Оце суне бруківкою зовсім свіжа й укомплектована частина, видно, резервний полк, і можна дійти висновку… Хоча рано ще робити висновки, треба збирати факти, якнайбільше фактів…

Розвідники вийшли на дорогу й зупинились, очікуючи попутну машину. Стояли й лічили грузовики і гармати, які проходили повз них. Точніше, лічив один Сугубчик: пам’ять у нього була просто-таки феноменальна.

У зворотному напрямку грузовики йшли порожні, і Дорош зупинив один з них. Пред’явивши офіцерові документи, поскаржився, що їхня машина вийшла з ладу, з нею, мовляв, лишився водій, а їм негайно треба дістатись до Ралехова, невеличкого містечка за десять кілометрів звідси.

Офіцер не заперечував – грузовики йшли в тому ж напрямку, і розвідники пострибали в кузов.

Перед Ралеховом на дорозі стояв есесівський патруль – ішла прискіплива перевірка документів. Дорош, не вилізаючи з кузова, подав обершарфюрерові свої папери.

Есесівець уважно переглянув документи, запитав:

– Солдати з вами?

– Так.

– Прошу пройти зі мною.

– Але ж ми поспішаємо.

– Прошу не сперечатися. Солдатам вилізти з кузова й чекати тут.

Дорош розумів – чинити опір безнадійно. Але що він хоче, цей есесівець? Адже їхні документи в порядку… Він вистрибнув із кузова. Обершарфюрер привів його до вкритої брезентом вантажної машини, на приступці якої сидів офіцер у лискучому плащі. Передав йому документи Дороша.

– Обер-лейтенант не має перепустки, – доповів.

«Он що… – Дорош зітхнув з полегкістю. – Але як я можу її мати?»

– Звичайно, не маю, – мовив він упевнено. – Я – офіцер зв’язку генерал-лейтенанта Вейста і їду до штабу генерал-полковника Блейхера.

– З учорашнього дня введено спеціальні перепустки. – Унтерштурмфюрер глянув спідлоба.

Дорош зрозумів, що тут можна взяти лише нахабством. Інакше їх спровадять до штабу, а там уже не викрутитись.

– Там, де я був учора, – підвищив він голос, – було справжнє пекло, не те, що ваш тиловий курорт! Я маю спішні повідомлення для штабу, й кожна хвилина затримки може дорого коштувати. Звичайно, коли ви, унтерштурмфюрере, берете відповідальність на себе…

Це вплинуло. Офіцер віддав документи. Наказав обершарфюреру:

– Пропустіть! – І пояснив: – Проїдете до Нижнього.

Їх посадили у вільну машину, яка йшла через Ралехів, Тепер Дорош знав, що штаб групи армії генерал-полковника Блейхера розташований за вісімнадцять кілометрів звідси, у містечку Нижньому. Міркував: чи варто ризикувати й прориватися туди? Перевірка документів під Нижнім ще суворіша, та й що, зрештою, їм робити в містечку?

Ралехів розкинувся на пагорбі, звідки відкривався широкий краєвид. Те, що вони побачили на підступах до містечка, перевершило всі їхні сподівання.

Ралехівський пагорб огинала потужна лінія оборонних споруд – протитанкові рови й надовбні, ходи сполучень і дзоти… Все це промайнуло перед очима за кілька секунд, бруківка круто звернула, обабіч потяглися садочки, й грузовик в’їхав у Ралехів.

Дорош попросив шофера зупинитися в центрі містечка.

Навіть недосвідченій людині було ясно, що тут розмістився штаб військової частини. Біля будинку колишньої школи стояли легкові автомобілі – «опель-адмірал» і «хорьх» – потужні генеральські машини та ще кілька менших, не таких комфортабельних. Будинок посилено охоронявся, офіцер уважно перевіряв документи у всіх, хто входив. Трохи далі розмістилися різні служби, мабуть, армійські…

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Попереду зблиснула вузенька річечка. Дорош, знайшовши зручне місце, з’їхав на луг.

Коло річки пахло зеленню й квітами. Так пахне навесні, коли трава ще смарагдова й квіти лише розцвітають, – пахощі, котрі хоч на кілька годин, здається, повертають людині молодість.

Дорош розстелив килимок, намагаючись не прим’яти квітів, лежав і слухав, як жебонить вода в річці, дивився в безмежну небесну блакить. Нині рідко хто може дозволити собі отак безжурно витрачати час, нові ритми життя засмоктують людину й віддаляють її від природи.

Дорош відвернувся від машини, яка нагадувала, що попереду ще не одна сотня кілометрів, і не помітив, як задрімав. Снилися йому гарні сни, й проспав він довго.

Розбудили Дороша хлопчаки, які йшли вздовж берега з топтухою. Швидко пообідавши консервами, він вивів машину на шосе. Їхати стало важче: сонце сліпило очі, та й зустрічних машин побільшало – поверталися додому з області.

До обласного центру Дорош не доїхав. Десь кілометрів за п’ятдесят від моста почався довгий об’їзд. Дорога була у вибоях, і машина ледве повзла.

Дорош зрадів, коли нарешті вискочив на асфальт. Дав швидкість, але машина загуркотіла, і за хвилину довелося з неприємністю констатувати, що тріснула труба глушника.

Тепер мав дотягти до першої-ліпшої майстерні. З поламаною трубою не дуже-то приємно їхати й по гладенькому асфальту, і Дорош зовсім засмутився, побачивши ще один об’їзд з вибоями. Зупинився, аби роздивитись дорогу. На щастя, об’їзд був невеликий: через річку перекидали новий міст, і шосе відвели трохи вбік, щоб не заважати будівництву.

Дорош поставив машину на узбіччя, вирішивши пошукати майстра тут, і не помилився: хлопці пообіцяли зварити трубу відразу після роботи. До кінця робочого дня лишалося хвилин сорок, і Дорош підігнав машину до пересувного вагончика, де жили мостобудівники.

Біля вагончика горіло вогнище, і хлопець у картатій сорочці мішав щось у відрі. Пахло юшкою: приємний запах лаврового листу й вареної риби… Дорош сів поруч на лавці. Мабуть, хлопцеві в картатій сорочці було нудно самому, і він зрадів нагоді поговорити з незнайомим чоловіком.

– Здурієш із цією кухнею, – кивнув на відро. – Поки звариш, їсти перехочеш…

Це звучало як запрошення до розмови, і Дорош не забарився підтримати її:

– Але ж за річкою в райцентрі є чайна, і йти туди всього хвилин десять…

– Борщ і картопляна юшка! – усміхнувся юнак. – Набридло… А тепер зранку гарно клює, й ми завжди з рибою. Сьогодні витягли три лящі кілограмів по півтора. Крім усякого дріб’язку.

Дорош ковтнув слину.

– Аж по півтора кілограма!

– Мороки багато, – поскаржився юнак. – Отих клятих окуньків поки почистиш… А я ногу підвернув. Хлопці кажуть: посидь кілька днів на дівочій роботі, ми за тебе відпрацюємо.

– Взаємовиручка…

– Та воно так, але на бетонних роботах зараз важко. Бетон везуть і везуть, вночі доводиться працювати.

Хлопець хотів щось додати, та з-за вагончика вискочила висока вродлива дівчина в комбінезоні й зав’язаній по-селянськи хустці. Вдарила залізякою по підвішеній на дроті рейці, ще раз і ще – і, може, від того, що дівчина усміхалась, а може, просто тому, що кінчати роботу завжди приємніше, ніж починати її, дзвін прогув весело й заклично.

Дівчина розв’язала хустку.

– Обід готовий? – запитала вона в хлопця.

– Покуштуй… – покрутив той ложкою у відрі.

– Ой, і їсти ж хочеться! – Усмішка не зникала з обличчя дівчини, й від того вона здавалася ще вродливішою. – Я тільки скупаюсь, гаразд, Юрку?

– І поклич Андрія Сергійовича.

Дівчину кивнула й побігла до річки. Легко перестрибувала через канави, наче застигаючи на мить у повітрі, вона була струнка навіть у грубому комбінезоні.

До вогнища підійшло двоє хлопців у таких самих картатих сорочках, як у Юрка. Мовчки сіли й мовчки взяли по шматку хліба. Видно, зголодніли, бо не дочекались, поки наллють їм юшки, – як по команді заходилися жувати хліб, нетерпляче стежачи, як виловлює Юрко а відра шматки риби.

Дорош подався до машини зустрічати зварників. Вони не забарилися, швидко зняли трубу й понесли до майстерні.

Дорош витяг журнал з іще нечитаним романом. Але читати не довелося: біля машини зупинився засмаглий чоловік у тенісці, горбоносий, схожий на цигана, моложавий, справжній вік його виказували лише сиві скроні та глибокі зморшки, які прорізали обличчя від носа до куточків губів.

Він обійшов машину й запитав коротко:

– Глушник?

– Глушник, – ствердив Дорош.

– Юшки хочете?

Дорош насмішкувато зиркнув на горбоносого: що й казати – оригінальний привід для знайомства. Але той не збентежився і пояснив з гідністю:

– Я виконроб цього будівництва, і звуть мене Андрієм Сергійовичем. – Помовчав трохи й перепитав: – То юшки хочете?

– Дякую, але якось…

– Ходімо, – категорично перебив виконроб, – бо охолоне.

Вони попрямували до вогнища. Біля нього сиділа дівчина, що видзвонювала в рейку. Вона вже встигла скинути комбінезон і наділа скромну кофтину. Юрко дивився на неї закохано, і дівчина раз по раз відповідала йому сяйвом своїх синіх очей.

Поїли смаженої риби, приправленої саламуром – часником, розтовченим із сіллю й залитим оцтом. Вгамувавши перший голод, посиділи трохи, чекаючи, коли настоїться юшка. Андрій Сергійович закурив люльку і, вказавши чубуком на нові бетонні опори, що йшли через річку, сказав задумливо:

– Я почав війну з того, що висадив тут міст… Побачивши, як перезирнулись Юрко з дівчиною, Дорош зрозумів, що їм ця історія давно відома.

– Саме цей міст? – запитав він недовірливо.

– Ну, звичайно, не цей… – засміявся Андрій Сергійович. – Якщо вже висадив, то… – махнув рукою. – Чого-чого, а висаджувати навчився. Тут і особливого вміння не треба.

– Андрій Сергійович до війни жив у цьому місці, – пояснив Юрко.

– Ми ледь встигли закласти вибухівку… – Виконроб випустив цілу хмару диму і, дивлячись, як втягується він у теплий струмінь повітря над вогнищем, додав: – Висадили міст під самісіньким носом у гітлерівців.

– А той, – показав Дорош на міст, по якому рухались автомобілі, – не ви зводили?

Виконроб похитав головою.

– Коли його будували, я командував саперним батальйоном у Східній Пруссії. Сам ставив такі переправи. Дивно, тридцять років протрималась, ніколи б не подумав…

– Щоліта ремонтували, – уточнив Юрко.

– А тепер збудуємо красеня на двісті років! І назвемо його, – виконроб хитро скосив око на дівчину, – «Наталя». На честь нашої практикантки.

– Ви й скажете… – зашарілась дівчина. – І де це ви чули про такі назви?

– А ми будемо основоположниками. Щоб і через двісті років знали, що цей міст зводила Наталя.

– Облвиконком не затвердить, – спокійно заперечив Юрко. – Наш голова вам таку Наталю пропише, що й думати перехочете.

Тишу, яку порушувало тільки потріскування дров у вогнищі, розірвав гуркіт мотора. Неподалік зупинився потужний самоскид. З кабіни вискочив високий чубатий хлопець.

– Голодний, як чорт! – гукнув ще здалеку. – Давай, Юрку, велику миску…

Він підійшов до вогнища, з цікавістю зиркнув на Дороша, подав йому руку й назвався:

– Микола.

– Затуливітер, – уточнив Андрій Сергійович, – наш шофер і передовик. Вони разом з Юрком в армії служили, торік демобілізувалися і, ось бачите, досі не розлучаються.

– Скоро розлучимось, – заперечив Юрко.

– Це чому ж? – щиро здивувався виконроб.

– Закінчимо міст, і я на Атомоград. А в Миколи інші плани.

– А я думав, ви разом…

– Е-е… – махнув рукою Микола, – мені й тут добре.

– Казав, що в інститут вступатимеш…

– Роздумав.

– Чого?

– Не всім же бути розумними.

– Це він у мій город, – посміхнувся, аніскілечки не образившись, Юрко. – Різні в нас зараз виходять лінії.

Микола відірвався від миски.

– Ти на мою лінію не кивай, – сказав він твердо. – Ще невідомо, в кого краща. Ну гаразд, вступив ти в інститут… Вечорами все книжки й книжки, голова од них пухне. А я за цей час фундамент під будинок вивів. Поки ти інститут закінчиш, у мене знаєш який дім буде? Два поверхи, ясно?

– Ну й що?

– А те, що за ці роки я свою жизнь влаштую.

– Жінку в хаті посадиш?

– Посаджу. За мене будь-яка піде.

– Не бреши, – вставила Наталя. – Не будь-яка.

– Я ще подумаю, яку взяти. У мене вдома все буде.

– Буде, – погодився Юрко, – працювати ти вмієш.

– Отож, – зрадів Микола, – я – робітник, і руки в мене до роботи сверблять. Ось ти інститут закінчиш, скільки одержуватимеш? Та я вдвічі більше за тебе виб’ю!

– Вигідні рейси ти любиш, – зауважила Наталя.

– Ну й вози собі… – засміявся Юрко. – Тобі цікаво – вози. Я що, заперечую? Шофери скрізь потрібні, й бути тобі передовиком отут вічно. А ми з Наталею Атомоград будуватимемо. Краще б з нами поїхав.

– На голе місце?

– Звичайно, тут у тебе вже фундамент, а там – барак… Трохи поживемо в бараках, а збудуємо чотирнадцятиповерхові!

– Дай ще юшки, – простягнув миску Микола. – Я тебе знаю. Ти на своєму чотирнадцятому не житимеш. Знов кудись завієшся.

– Цікаво! – ствердив Юрко. – Цікаво всюди побувати.

– А я сад біля хати посаджу. Знаєш, який сад у мене буде!

– Яблуками пригостиш?

– І грушами, й вишнями, – цілком серйозно відповів Микола, але не витримав і зареготав: – Ти ще до мене приїдеш.

– Звичайно, приїду, – погодився Юрко. – А поки що махну в Атомоград. Андрія Сергійовича туди переводять… Візьмете з собою?

– Я тебе, Юрку, всюди візьму.

– А мене? – запитала Наталя.

– Закінчиш інститут, приїдеш до мене начальником.

– Куди мені, – повела плечима дівчина, – ви так багато знаєте!

– Ти знатимеш більше, – зітхнув виконроб. – Ми, коли вчилися, про кібернетику й лічильні машини навіть не мріяли…

– Не прибіднюйтесь. А хто вчора бандероль одержав? Технічні новинки?

– Мушу… Не відставати ж від вас!

– От бачите, – усміхнулася дівчина. Вона лягла на брезенті горілиць, підклавши під голову руки, стежила за світлою цяточкою, що рухалася далеко в небі, й усі також мимовільно перевели погляди туди, де виблискував на сонці реактивний літак. На землі вже сутеніло, і язики полум’я ставали все яскравіші.

– Юшка охолоне, – нагадав Юрко, але Наталя не почула його.

– За годину буде в Москві… – провела вона цяточку очима. – Недавно бачила в кіно дороги Лос-Анджелеса. Згори – мов переплутаний клубок. Спотворена земля, по якій мчать автомобілі. Суцільні потоки автомашин… Випереджають одна одну, чадять бензином – розступіться, людство поспішає!..

– А ти б хотіла на волах?

– Чому б і ні? Лежиш на мішках із зерном, сонце припікає, пахне хлібом, а під тобою риплять колеса… Гарно…

– Мабуть, на всій Україні не знайдеш зараз пару волів, – посміхнувся Андрій Сергійович. – І коней скоро не побачимо.

– Але ж ніхто не знає: може, надзвукові темпи взагалі ненормальні для людини. – Наталя сіла, обнявши руками ноги і спершись підборіддям на коліна. – А якщо навіть люди й адаптуються, то, я впевнена, вони все одно тужитимуть за колишнім спокоєм і мріятимуть відпочити від шалених швидкостей. Вже тепер за годину можна подолати тисячу кілометрів. Але ж цю годину можна й пролежати, дивлячись на хмари, і не шкодувати за марно витраченим часом. – І запитала раптом Андрія Сергійовича: – А ви часто згадуєте про війну?

Виконроб не замислився ні на мить.

– Так, – відповів він твердо. – Друзів згадую! – Помовчав з хвилину й вів далі вже не так упевнено: – Іноді тільки шкодую, що не можемо зібратися… А які хлопці були!

У Дороша перед очима постали всі четверо – від Котлубая до Сугубчика, він бачив кожного, як самого себе. Дорош підвівся.

– Куди ж ви? – затримав його виконроб.

– Їхати треба, – розвів руками Дорош. – Он хлопці вже ставлять трубу.

– Поспішаєте?

– Та ні, але ж треба десь переночувати.

– Переспите в мене у вагончику. Є вільне ліжко.

– З радістю, – одразу погодився Дорош. Йому не хотілося розлучатися з такими милими й щирими людьми.

…Андрій Сергійович розбудив Дороша, коли сонце вже стояло над обрієм. Пішли купатися: вода парувала, і посеред річки скидалася велика риба.

Андрій Сергійович роздягнувся і пірнув у холодну воду. Дорош сидів на березі й думав про написане, про Юрка й Наталю, а перед очима стояв Котлубай, що вистукував ключем, а коли Дорош бачив Котлубая чи когось іншого з їхньої групи ось таким, живим, написане видавалося ще недосконалим, бо, мабуть, усе, викладене на папері, меркне в порівнянні зі справжнім життям. І як би гарно не змалював він оцю рожеву квіточку, що росла в траві на березі, краще все-таки почути її аромат, доторкнутися до її стеблини…

Андрій Сергійович покликав його з середини річки, і Дорош почав роздягатися. Слід було поспішати – адже попереду ще далека дорога…

ПОВЕРНЕННЯ

Дорош залишив членів групи перед старовинним будинком з колонами, де розташувався пересувний госпіталь. Під деревами стояли похідні кухні; тут, у солдатському юрмовиську, можна було почуватися безпечно, ніхто ні на кого не звертав уваги, кожен був зайнятий своїм, ділом. Взявши з собою тільки Цимбалюка, лейтенант пройшовся центральною вулицею міста.

Вже сутеніло, комендантська година ще не настала, та на вулицях вони не помітили місцевих жителів, отже, гітлерівці виселили їх із містечка. Це ще раз підтверджувало висновок лейтенанта про те, що висоти під Ралеховом перетворені на лінії нової німецької оборони.

Дорош і Цимбалюк ішли повільно, прислухаючись до розмов солдатів і офіцерів. Коли вже проминули штаб (перед цим про всяк випадок перейшли на другий бік вулиці, далі від патруля), Цимбалюк непомітно підштовхнув Дороша. Той озирнувся й побачив: у «опель-адмірал» сідав генерал. Машина рвонула з місця і, набравши швидкість, зникла в бічній вулиці.

Дорош кивнув Цимбалюкові, й вони рушили слідом за «опель-адміралом».

Розвідники проминули мало не всю вулицю, але генеральської машини не побачили. Ось уже й крайні будинки, за ними городи і сади – околиця містечка.

І знову Цимбалюк перший побачив «опель-адмірал»: машина стояла на асфальтованій доріжці біля гарного двоповерхового особняка, і шофер мив її із шланга. Біля дверей стовбичив солдат з автоматом, а вздовж чавунної огорожі походжав есесівець у довгому плащі.

Розвідники проминули ще один – крайній – особняк і зупинились.

– Що ж, задовольнили свою цікавість… – Дорош легенько штовхнув ліктем Цимбалюка, – Гайда назад?

– Шкода генерала випускати з рук, – блиснув очима сержант. – З усього видко, висока птиця! Може, спробуємо пробратись?

– Ти що, з глузду з’їхав? Бачиш, яка охорона! Та й завдання у нас інше.

– Знаю, що інше. А все одно шкода. – Стривай… – Цимбалюк не зовсім ввічливо відсторонив лейтенанта. – А куди веде ця стежка?

– Чи не все одно?

Та сержант уже подався в темряву. Знизавши плечима, Дорош рушив за ним.

Стежка під високим дощаним парканом привела їх до старого саду з крислатими яблунями і густими кущами смородини й малини попід ними. Оддалік, біля вулиці, темнів одноповерховий будинок, від нього долинали чиїсь голоси. Розвідники пірнули в смородинові хащі і, пригинаючись, пролізли до паркана, що відокремлював сад від генеральської резиденції.

– Підсади, – попросив Цимбалюк.

Лейтенант слухняно підставив плечі, сержант скочив на них і зазирнув за паркан. Роздивлявся довго, в лейтенанта вже затерпли плечі, і він смикнув Цимбалюка за ногу, нагадуючи, що пора злазити, але той стояв ще з півхвилини й лише по тому легко зіскочив на землю. Діловито доповів:

– На другому поверсі скляні двері виходять на балкон. Двері розчинені, і в кімнаті світиться. Генерал стояв на балконі. Повернувся до кімнати, а штору забув опустити. Його й зараз видно, сидить за столом. Під будинком ходить охоронець. Його можна прибрати й тоді…

– Може, вони спеціально для нас і драбину приготували? – ущипливо перебив його Дорош.

– Я ж не доказав… Біля будинку дерево росте. Велике, гілля нависає над балконом.

Тепер зацікавився Дорош.

– Ану, дай і я гляну…

Роздивившись, потягнув Цимбалюка в кущі. Сержант мовчав, чекаючи, що скаже Дорош. Той мовив роздумливо:

– Що ж, ризикнемо… Але спочатку треба зв’язатися з розвідвідділом і повідомити про оборонні споруди й скупчення військ.

– Авжеж, треба, – ствердив Цимбалюк. – Я початую там, на розі, а ти приведи хлопців.

– Звідки ж передавати? – почухав потилицю лейтенант. – Тут небезпечно.

– Пусте, там далі, в малиннику, й сам чорт нікого не побачить. Повартуємо, а Котлубай тим часом передасть.

Справді, в набитому гітлерівцями Ралехові кращого місця вони б не знайшли.

Через чверть години лейтенант повернувся з розвідниками, і скоро в ефір знову полетіли позивні їхньої групи. Дивлячись, як швидко передає Котлубай текст шифровки, Дорош перебирав у пам’яті всі події дня, йому вірилося й не вірилося, що минуло лише дві доби, як вони вирушили в свій небезпечний рейд; ці дві доби були такі напружені, що видалися тижнем. А тепер, якщо їм пощастить і вони захоплять у генерала важливі папери, можна буде вертатися до своїх.

Котлубай зняв навушники й акуратно запакував рацію. Дорош обняв його за плечі.

– Ти, Володю, залишишся в резерві, – мовив лейтенант тоном, який виключав заперечення. Всі зрозуміли: це наказ, а наказ обговоренню не підлягає. – Ти, Іване, разом зі мною підеш знімати вартового. Потім станеш на посту біля тераси, а я – за ганком. З вілли кожної хвилини може хтось вийти, я вже не кажу про зміну караулу. Стріляти лише в крайньому разі. До генерала полізеш ти, Вячеславе…

– Хто? – не повірив Дубинський. – Сугубчик?

– Так, рядовий Волков, – ствердив Дорош. – А ти в разі чого прикриватимеш наш відступ.

Пашка розчаровано гмикнув. Він був певен, що лейтенант доручить йому захопити важливі документи. Спробував заперечити лейтенантові:

– Але ж Сугубчик не має досвіду!

– Сугубчик легкий, – пояснив свій вибір Дорош. – Найлегший з нас. У нього ваги п’ятдесят кіло, а в тебе вісімдесят з гаком. А гілляки, по яких можна дістатись до балкона, тонкі. Ясно? – І, не чекаючи на відповідь, обернувся до Сугубчика. – Слухай мене уважно, Вячеславе. Генерал сидить спиною до дверей. До нього два-три кроки. Головне – точне розрахувати стрибок і удар у спину. Потім збираєш папери й карти…

Сугубчик усе ще не вірив, що йому доручають найскладнішу й найнебезпечнішу частину операції. Коли збагнув, що лейтенант не жартує, холодок пішов по спині – зрадів і водночас трохи злякався: чи вийде в нього? Проте нічим не виказав своїх сумнівів, тільки кивнув головою і облизав сухі губи.

– Автомат віддай Дубинському, – вів далі Дорош. – І зніми чоботи, легше буде. Ну, а це тобі про всяк випадок… – витягнув він з кобури парабелум. – Поклади в кишеню. Скористатись дозволяю лише в крайньому разі.

Троє нечутно подалися в дальній куток саду. Котлу-бай заховався в малиннику, а Дубинський з автоматом заліг під кущами смородини.

Дорош підсадив Цимбалюка. Той лише на якусь мить затримався на паркані, вибираючи місце, куди зіскочити, та й цього виявилось достатньо, щоб його побачив німецький вартовий, який саме вийшов з-за рогу будинку.

– Стій! Хто там? – загорлав солдат. – Стрілятиму!..

Цимбалюк не став чекати, поки його підстрелять, стрибнув назад, і тої ж миті автоматна черга розітнула нічну тишу.

– Швидше! – Дорош схопив Сугубчика за руку й потягнув із саду.

Вони бігли, а позаду лунали постріли. Біля дірки в паркані затрималися, Дорош пропустив уперед Цимбалюка й Сугубчика, тицьнув юнакові чоботи й підштовхнув. Дочекався Котлубая з Дубинським – тепер він прикривав відступ. Встиг ще помітити, як біля будинку, в глибині саду, заметушилися люди, й проліз в отвір.