Текст книги "Гіркий дим. Міст"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

– Не бути цьому!

– Не зарікайся.

– Кажу: не бути!

– А пан-товариш надто категоричний. Я б не радив…

– От що! – Трофимук ступив крок уперед, і Беркут інстинктивно виставив автомат і притиснувся до стіни. – Ти мене не лякай. Я цю владу своїми руками, – підвів величезні кулаки, – брав, і не мені її зрікатися! Знайди слабодухих.

Беркут недбало похитав ногою.

– Пані Віро, – мовив так, наче зазирнув у гості й просить про незначну послугу, – а підніміть, прошу я вас, синка. Як його, здається, також Грицьком обізвали?

– Ти що? – видихнув Трофимук із жахом. – То ж дитина!

– Петре… – Беркут тицьнув дулом автомата в кут, де стояло маленьке ліжко. – Витягни його, бо шановне панство не розуміє…

Трофимук ступив крок, щоб загородити дитину, однак одразу збагнув усю безвихідь, простягнув до Беркута руки.

– Благаю, Даниле, – мовив прохально, – зі мною роби все, що хочеш, відпусти дитину.

Сотник зареготав.

– Коли землю мою ділили, що тобі переказували? – запитав жорстко. – Попереджали? А ти що? Сміявся… Прийшов тепер мій час сміятися.

Петро витягнув з ліжка ще зовсім маленького чорнявого хлопчика. Той спросоння кліпав повіками й притискався до незнайомого дядька, навіть обійняв його за шию. Петро відірвав його від себе, підняв за комір сорочки, трусонув, і хлопчик злякано закричав.

– Цуценя безхвосте! – ляснув його по голому заду Петро, вдарив, видно, сильно, бо дитина захлинулася від крику.

– Що ж це таке! – кинулася до нього жінка, але Петро пхнув її важким чоботом у живіт.

Осіла безвільно на підлогу, а бандерівець кинув на неї сина – мабуть, дитина втратила свідомість від болю й жаху, бо вже не кричала.

І тоді Трофимук став на коліна.

– Облиш дитину, пане Данило! – попросив.

– Овва, а ти, бачу, полагіднішав. То як з владою? Відречешся від совітів?

– Ні! – підвівся з колін, відступив до стіни, став, спершись на неї. – Ні, це наша доля, а від долі не відрікаються.

– Твоя доля онде! – Беркут люто звів автомат. – То не відречешся?

– Ні!.. – видихнув з останніх сил.

І тоді Беркут натис на гашетку. Автомат застрибав у нього в руках, випльовуючи свинець, шматуючи кулями дитину й жінку, певно, він убив їх одразу, але не міг уже спинитися, стріляв, дивлячись не на них а в ненависне Грицькове обличчя. Потім кинув «шмайсера» на підлогу й пішов до Грицька з простягнутими руками.

Грицько кинувся до нього зненацька, мов хвисьнутий батогом, видно, збагнув, що втрачати вже нічого, однак не встиг дотягнутися: упав, зрізаний короткою Петровою чергою. Упав біля сина, незручно простягнувши до нього руку.

Беркут підняв свого «шмайсера», не оглядаючись рушив до дверей. Довго стояв надворі, жадібно дихаючи, й ніяк не міг надихатися.

– Ну й біднота, – раптом почув за стіною, – я все обдивився, нема нічого: ні обручки, ні кожуха файного.

– Голота… – ствердив Беркут.

– Поспішили, друже сотнику, най помучили б трохи.

– Часу нема, клич хлопців, відходитимемо.

– І то правда. – Петро потягнувся, хруснувши суглобами. – Підемо на Бистрицю?

– На Волю Висоцьку.

– На Волю, то й на Волю…

Десь не дуже далеко застрочив автомат.

– А хлопці бавляться… – ліниво позіхнув Беркут. – Переспимо в лісі.

– Треба повечеряти.

– У пана Яремківа. Має сьогодні свято, най ставить.

Беркут рушив з подвір’я впевнено, тримаючи автомат у правиці, й ні разу не озирнувся на хату. Стояла з освітленими вікнами, якась ошатна серед інших, що зачаїлися в темряві; сич пролетів над нею й пугукнув моторошно.

А тепер елегантний пан Данило Робак стояв перед Максимом Рутковським, тримав келих тонкого кришталю й щось казав.

Колишній Беркут…

І нинішній!

Після тої кривавої ночі банда Беркута далеко не втекла. Їх перестріли в горах – вирватися вдалося тільки Беркутові й ще одному бандерівцеві.

«Екскурс у минуле з мораллю», – чомусь подумав Рутковський, і йому стало огидно. Але ж само з такими людьми доведеться йому спілкуватися щоденно, більше того, він мусить стати «своїм» у їхньому товаристві. І Рутковський через силу всміхнувся, відповів Робакові щось невиразне й однозначне – зрештою, це не мало ніякого значення, бо нинішній «пан професор» і колишній сотник бачив тільки себе й був зачарований тільки своєю особою.

До столика з пляшками підійшли Іванна з Луцькою, і Рутковський із задоволенням зайнявся їхніми склянками. Він налив Стефанії джину з тоніком. Дівчина трохи випила, щоки в неї порожевіли, на лівій, коли всміхалася, з’являлась ямочка. Чому не з’являється на правій, либонь, Стефанія не знала сама, проте Максим усе ж запитав. Звичайно, це запитання свідчило про його інтерес до Луцької, дівчина збагнула це одразу й взяла Рутковського під руку.

Лодзен оцінив Стефин жест по-своєму: став так, щоб відгородити їх від компанії, просто спиною до Робака. Сказав по-змовницьки:

– Ви робите успіхи, пане Рутковський. Давно не бачив, щоб хтось сподобався пані Стефанії.

Дівчина відняла руку, але тут-таки знову просунула її Максимові під лікоть. Це не могло не імпонувати Рутковському, але він подумав, що ось уже вдруге за вечір його намагаються якось підштовхнути до Луцької. Спочатку це робила Іванна, тепер Лодзен. Але для чого це полковникові? Лише потім Максим зрозумів увесь далекоглядний хід думок Лодзена – сьогодні ж на всяк випадок активно включився в гру.

Ледь притиснувши ліктем руку Стефанії, відповів з гідністю:

– Панна має добре серце й піклується про земляка, який почувається не зовсім у своїй тарілці.

Луцька стенула плечима.

– Добрі серця – надто велика розкіш. Особливо тепер.

– Що саме панна має на увазі?

– Розчарування людства.

– Тоді вашу войовничість можна вибачити.

– Хіба я войовнича?

– Панна Стефанія буквально випромінює жіночність, – втрутився Лодзен.

Рутковський не зовсім погодився з полковником: Стефині очі лишалися колючими, точніше, не колючими, а якимись настороженими. Але ж і він, певно, насторожений, не зовсім свій у цій компанії. Максим знав, що це – одна з найважчих частин його завдання: бути таким, як усі.

Нараз подумав: наскільки легше б почувався, якби міг стати самим собою, якби міг кинути їм в обличчя все, що думав, і з яким би задоволенням побачив гнівне й розлючене обличчя Лодзена чи Робака.

Так, саме злість на обличчі полковника, а не чемну усмішку й доброзичливість, бо він його ворог, класовий ворог. Максим подумав саме так: класовий ворог, не стидаючись деякої патетичності цієї думки, бо, може, сам уперше так переконливо й гранично ясно відчув глибину вмісту, закладеного в це визначення. Класовий ворог – непримиренний, ворог до кінця, ворог з доброзичливою усмішкою й пронизливими очима, які, на щастя, бачать не все.

– Вам з шинкою чи з баликом? – Рутковський не одразу збагнув, що Луцька звертається до нього. Зрозумівши нарешті, взяв бутерброд з рибою, відкусив делікатно, та алкоголь пробудив апетит – прикінчив бутерброд і потягнувся по другий.

Лодзен схвалив:

– Їжте, у домі вашого брата завжди добре пригощають.

Максим ледь помітно скривився, полковник помітив це й відреагував одразу:

– Колись я працював у Москві й знаю, що таке російська гостинність. У кожного народу свої звичаї, і мені невідомо, що роблять ваші господарки із залишками їжі після святкових прийомів. Ми живемо економніше, бо знаємо ціну грошей. До речі, ви граєте в бридж?

– Який у Києві бридж! Граю трохи в преферанс.

Рутковський знав, що це Лодзенове запитання не випадкове. За інформацією, яку мав Центр, Лодзен завсідник гральних будинків у Бад-Візе й Бад-Рейхенхалі – містечок поблизу Мюнхена.

– А покер?

– На жаль… Але сподіваюсь позбутися цієї прогалини в моїй освіті.

– Хочете навчитись? Іноді це багато коштує.

– Де знайдеш гарного вчителя?

– Подивимось… Пане професоре, пане Юрію… – озирнувся Лодзен. – Може, партію в бридж? Сідайте поруч мене, – порадив Рутковському, – почнете вчитися.

– Пан Лодзен – ас! – мовив Юрій. – Тобі пофортунило.

– Справді, сьогодні в мене щасливий день, – погодився Максим. – Дай боже, щоб не останній! – Він допив свій джин, вибачився перед Луцькою й почимчикував за Лодзеном, відчуваючи, що панна Стефа не зовсім схвалила його рішення. Та що поробиш: Лодзен був козирною картою, а це в Максимовому становищі важило багато.

Цвіли троянди. Їх було багато, різноколірних, великих, вони росли вздовж асфальтованих доріжок і окремими клумбами, вперемішку з іншими квітами. Садівники Енглішер Гартен недарма їли свій хліб, як і більшість тих, що працювали на радіостанціях «Свобода» і «Свободная Европа», а було їх тут немало – понад дві тисячі чоловік.

І один з них – Максим Рутковський.

Так, Максим уже мав перепустку в целофановій обгортці, котра стверджувала, що він – штатний працівник радіо «Свобода» – РС, як скорочено називалася радіостанція.

Рутковський простував асфальтованою доріжкою поміж троянд, простував не поспішаючи, бо мав зараз обідню перерву і вже встиг з’їсти в буфеті біфштекс і випити чашечку кави.

Тепер усе було позаду, принаймні Максим вважав, що основні труднощі позаду, бо справді, потрапити у штат РС виявилося не так уже й просто.

Рутковський мав кілька розмов із працівниками служби охорони станції, по кілька разів розповідав одне й те ж, йому ставили несподівані запитання, намагаючись заплутати, але Максим добре пам’ятав поради Ігоря Михайловича: відповідати правду, й тільки правду, крім того, що робив останній рік після приїзду Юрія Сенишина до Києва.

Тепер Рутковський міг оцінити обережність і передбачливість керівників, які готували його до розвідницької діяльності. Тоді Максим продовжував працювати у видавництві, записався навіть на курси вивчення німецької мови, хоч відвідував їх не так уже й часто. Мову, а також усе інше викладали йому досвідчені вчителі.

Нарешті навіть працівники служби охорони станції упевнилися в благонадійності Рутковського. Лише тоді йому запропонували поїхати до Цирндорфа, де був табір для тих, хто залишився у Федеративній Республіці Німеччини й просив права політичного притулку. Люди жили там місяцями в брудних казармах, однак нові хазяї Рутковського подбали, щоб йому не ставили палиці в колеса: Максим заповнив кілька анкет і повернувся до Мюнхена.

Тут його прийняв Лодзен. Повідомив, що вже завтра він може приступити до роботи у відділі аналізу та досліджень української редакції радіо «Свобода».

Рутковський задивився на троянди й не помітив, що назустріч простує його колега по відділу пан Сопеляк, невисокий на зріст, миршавий чоловічок з носом-гудзиком і сивою бородою «під Хемінгуея».

Сива борода не дуже личила Сопелякові, однак він намагався триматися статечно, навіть дещо пихато, принаймні з новачками типу Рутковського чи з працівниками нижчими за рангом – друкарками та кур’єрами, проте, досить було йому дізнатися, що людина має високого покровителя чи на неї чекає підвищення, і він різко міняв курс.

Колеги по відділу підсміювалися над Сопеляком, але не відкрито, вважаючи його людиною, спроможною написати донос чи напаскудити якось інакше.

Пан Сопеляк загородив Максимові дорогу, розкинув руки, немов збирався обійняти, та не обійняв: стояв з розкритими обіймами й посміхався солодко.

– Пан Максим уже мало не місяць колегує зі мною, – мовив він нарешті, склавши руки на досить помітному черевцеві, – а ми так і не порозмовляли по-справжньому. Може, пан чув, що і я з Києва?

Так, Рутковський чув. Чув, що Сопеляк, який до війни встиг повчитися в аспірантурі Київського університету, залишився в окупації і відразу пішов до інспірованої гестапо брудної газетки «Нове українське слово». Вірно служив фашистам, утік разом з ними, одружився в Мюнхені із співробітницею радіо «Свобода», колишньою харківською актрисою, котра з перших днів організації РС пішла туди диктором.

Відтоді спливло багато води, дружина Сопеляка пані Валерія від диктора дійшла до спеціального кореспондента, а пан Віктор так і засидівся на газетних вирізках. Вважав себе скривдженим долею й начальством, всіляко догоджав останньому, зрештою, на цьому й тримався: Рутковський чув, що завідуючий відділом Кочмар давно хотів звільнити Сопеляка за нездарність, проте за того вступився сам Лодзен.

– То що чувати в Києві? – запитав Сопеляк тонким голосом, наче Максим тільки вчора приїхав звідти й має свіжі новини.

Рутковський розвів руками, буцім вибачався за свою необізнаність, відступив, даючи дорогу Сопелякові, однак маленький тато Хем, як іронічно називали Сопеляка колеги, не зрушив з місця, навпаки, схопив Максима за гудзик піджака і, притягнувши до себе, запитав:

– Ви знаєте, куди потрапили?

– Догадуюсь.

– Ні, ви не знаєте, куди потрапили. Типове збіговисько нездар…

Рутковський відступив на крок.

– Але я завжди був дуже високої думки про здібності шановного пана…

Той розцвів у посмішці.

– Я й кажу, здібних людей тут затискають. Тільки моїй Валерії вдалося якось проштовхатися, але я з жахом думаю: навіть Валерія могла так і залишитися диктором, розумієте, Валерія!

– Бути диктором на такій радіостанції і знати, що твій голос знайомий багатьом!..

Сопеляк замахав руками.

– Вона й зараз сама читає свої передачі. Свої і, до речі, талановиті, а не стандартні компіляції з газетних вирізок, які готуємо ми з вами.

– Не можу погодитися з шановним паном, бо вважаю свою роботу вельми корисною. – Початок розмови з Сопеляком скидався на провокацію, але для чого йому провокувати Рутковського? А якщо не провокація? Навіщо йому виливати душу малознайомій людині?

Нараз Максим здогадався. У буфеті з ним привітався Лодзен. Полковник уже встиг випити свою каву, коли Рутковський прийшов обідати, він підійшов до Максимового столика, сів на хвилинку, поцікавився справами, наче сам не знав про них, порадів з того, що все добре, і пішов, точніше виплив з буфету, високо задерши голову.

І ця зустріч не пройшла повз Сопелякові очі…

Рутковський напружив пам’ять і пригадав: так, подружжя Сопеляків обідало за столиком біля вікна. Усе одразу стало на свої місця: Сопеляк на всяк випадок шукає підтримки у молодого й перспективного працівника, з яким на короткій нозі сам Лодзен.

Справді, Сопеляк запропонував:

– Ми з дружиною так би хотіли почути розповідь про Київ. Рідне місто, знаєте, і востаннє я бачив його зруйнованим… Ви зайняті сьогодні ввечері?

Рутковський швидко прикинув: кожне знайомство може стати в пригоді. Зав’язувати якнайбільше знайомств йому радили в Центрі. Звичайно, до кожного з них треба ставитися критично, з кожним новим знайомим грати нову роль, але ж і вони грають, наскільки Максим устиг помітити. Тут ніхто майже ніколи не розмовляв одверто, ніхто не був самим собою, чому ж він мусить бути білою вороною?

– Взагалі я збирався в кіно, – почав про всяк випадок ухильно, – але, якщо ви маєте цікавіші пропозиції…

– Скромна вечеря в ресторані, – якось інтимно прошепотів Сопеляк. – Ми з Валерією запрошуємо вас до «Золотого півня», пристойний заклад, і готують непогано. За наш рахунок, прошу: келих вина, скромна вечеря.

Рутковський в душі послав Сопеляка туди, де йому й годилося бути: він чув, що подружжя Сопеляків вдало спекульнуло на якихось акціях і має солідний рахунок у банку, а тут цей миршавець уже двічі попередив, що вечеря передбачається скромною – скнара клятий, кому потрібна твоя вечеря!

А втім, біс із ним. Тут мало не всі такі: лічать кожну марку, тільки й розмов, що про гроші, заощадження, проценти.

– Гаразд, – погодився, – в кіно я ще встигну.

– То прошу вас о восьмій. Здається, ви ще не маєте машини, ми з Валерією заїдемо по вас.

Сопеляк відступив, даючи дорогу Рутковському, обернувся, дивився йому вслід, і злі вогники горіли в його очах. А Максим так і не озирнувся: одразу забув про Сопеляка, його хвилювала зовсім інша проблема – як дістатися до секретних паперів, що зберігаються в сейфах керівника відділу Романа Кочмара та в кімнаті працівників, котрі вивчали й аналізували повідомлення кореспондентів РС і пошту, яка приходила на станцію?

Все це цікавило Центр, а він поки що сидів тільки над газетними вирізками.

«Терпіння, – часто любив повторювати Ігор Михайлович, – терпіння – найцінніша якість справжнього розвідника. Терпіння й витримка…»

А яке може бути терпіння, коли в сусідній кімнаті, куди він може вільно заходити, стоять уздовж стіни сталеві сейфи з секретними документами? Такі ж документи з грифами SLD (особливо обмежений доступ), LTD (обмежений доступ) лежали на столах співробітників відділу, в них можна було зазирнути, перебігти, наче випадково, очима кілька рядків, однак Максим не дозволяв собі навіть цього. Цікавість на станції не схвалювали, до цікавих ставилися з недовірою, зрештою їх звільняли, тут панувала атмосфера суцільних підозр і доносів, тут кожен другий чи третій був агентом внутрішньої служби охорони, й Рутковський не міг не зважати на це. Завжди пам’ятав, що основне завдання, поставлене перед ним, – викриття діяльності РС як філіалу ЦРУ, – потребує холодного розрахунку, витримки й терпіння.

Ще в Києві Рутковський був добре поінформований, що не тільки радіомовлення становить функції РС, хоча, звичайно, підривна пропаганда є не останньою метою цього інституту «холодної війни».

Головним завданням мюнхенської радіостанції є збирання шпигунської інформації з Радянського Союзу та інших соціалістичних країн, вона також виконує функції керівного центру емігрантських організацій, координуючи їхню діяльність проти країн соціалістичної співдружності.

ДОКУМЕНТАЛЬНЕ ПІДТВЕРДЖЕННЯ

«Основною метою радіостанції є формування мислення й спрямування волі народів Радянського Союзу на необхідність ліквідації комуністичного режиму. Жодні радіостанції, що працюють від імені або під виглядом американців, цього зробити не можуть. Перевага „Свободы“ в тому, що, працюючи під виглядом емігрантської, вона має можливість говорити від імені співвітчизників, критикувати порядки в СРСР і закликати населення до антирадянських дій».

(З виступу представника Американського комітету радіо «Визволення» Келлі).

«Радіо „Свободная Европа“ і „Свобода“ в мирний час є єдиним засобом, з допомогою якого вдається дістатися стратегічно важливих східноєвропейських країн і вплинути на них. Співробітники радіостанцій – вихідці з країн Східної Європи. Вони працюють під контролем відповідальних осіб з числа американців».

(З секретного меморандуму одного з керівників адміністративної ради РСЕ Джона Річардсона на ім’я сенатора Істленда – голови сенатської комісії з питань внутрішньої безпеки).

Рутковський знав також, не міг не знати, що для керівництва РС і РСЕ при конгресі США в 1974 році було створено комітет з міжнародного радіомовлення. У жовтні 1975 року комітет видав доповідь з аналізом діяльності радіостанцій, де, зокрема, повідомлялося, що вони зосереджують свою увагу на збиранні інформації та аналізі становища в Радянському Союзі й інших соціалістичних країнах, на їхніх «національних справах». Цим питанням присвячується 44–60 процентів ефірного часу. Такі передачі мають сприяти виникненню «внутрішнього діалогу», що, зрештою, на думку стратегів «психологічної війни», означає не що інше, як намагання викликати такий розбрат серед держав соціалізму, який можна порівняти тільки з переможними воєнними діями.

І цю доповідь було видано всього через два місяці після підписання на загальноєвропейській нараді у Хельсінкі Заключного акту, Де Сполучені Штати разом з іншими державами зобов’язувалися утримуватися від будь-якого втручання – прямого чи побічного, індивідуального чи колективного – у внутрішні або зовнішні справи, що входять до внутрішньої компетенції іншої держави-учасниці.

…Стіл Рутковського в кімнаті другий праворуч. За два метри від нього сидить Степан Карплюк – довгошиїй, вічно усміхнений і ввічливий чоловік, який перший привітав Максима й висловив своє задоволення від перспективи співробітництва з ним.

Карплюк виголосив усю свою велемовну тираду цілком серйозно, і Максим вислухав його також серйозно: подякував і висловив певність, що знайде допомогу й підтримку в новому для нього, але – він не сумнівається в цьому ані на мить – дружньому колективі.

Щоправда, інші співробітники відділу не виявили особливого ентузіазму, навпаки, дивилися досить неприязно, проте Рутковський вирішив не помічати їхньої часом відвертої ворожості, тримався з усіма привітно й рівно – через два – три тижні ця політика дала свої наслідки: деякі працівники почали не лише вітатися, а й розмовляти з ним. Не кажучи вже про сьогоднішній демарш пана Віктора Сопеляка.

Карплюк уже сидів на своєму місці. Побачивши, що Рутковський почав розбирати папери, висунув ліву шухляду свого столу, щось переклав там і засунув знову. Запитав у Максима:

– Тут усі кажуть, що вам протегує пан Лодзен. Це правда?

– Ми трохи знайомі, – обережно почав Рутковський, – і я дуже вдячний панові Лодзену, бо він багато допоміг мені.

– Ого! – захоплено вигукнув Карплюк і висунув довгу шию з коміру сорочки. – Пан Лодзен – унікальна людина, і я хотів би все життя працювати під його керівництвом.

Він мовив це надто патетично й улесливо, немов був певний, що його слухає сам пан Лодзен, і це раптом навело Максима на думку…

Чому Карплюк, коли працівники починають розмови на службові теми, висуває саме ліву шухляду письмового столу? Висуває й одразу засуває?.. Рутковський звертав на це увагу кілька разів, та не надавав значення, однак тепер… Надто вже прямолінійно виголосив Карплюк осанну полковникові Лодзену.

Максим промовчав, чекаючи, чим усе це обернеться. Карплюк також трохи помовчав, поплямкав губами, вдаючи нерішучість, повернувся разом із стільцем до Рутковського і сказав:

– Я ось так гадаю… Начальство має бути рівним з усіма… А що ж виходить? Мені важко дорікнути панові Кочмареві, він надзвичайно обізнаний, і навряд чи хтось знає діло краще за нього, проте навіщо дрібні причіпки? Пан Кочмар не дає вам ступити кроку без зауважень, хіба це правильно? Я знаю думку деяких працівників – ми хотіли звернутися до вищого керівництва з проханням закликати пана Романа до порядку, а може, й зробити якісь переміщення. І коли б ви також поставили свій підпис…

Рутковський замислився на кілька секунд. Справді, Кочмар сприйняв його прихід у відділ не зовсім доброзичливо. Певно, це сталося внаслідок якихось невідомих Максимові службових течій, та факт лишався фактом: керівник відділу де міг там і ставив Максимові палиці в колеса, прочитав цілу нотацію за п’ятихвилинне запізнення й робив зауваження на кожному кроці.

Однак, якщо навіть вдасться скинути Кочмара, невідомо, хто прийде замість нього. Крім того, сильні й слабкі сторони характеру шефа як на долоні, особливо слабкі: полюбляє випити, має коханок, грає в азартні ігри та на біржі, й не зовсім вдало – тому вічно в боргах. Колись, можливо, Рутковському і вдасться скористатися з цього.

А якщо пропозиція Стефана Карплюка – провокація? Якщо нема ніяких працівників, котрі хочуть виступити проти Кочмара? Вскочити в халепу й стати загальним посміховиськом?

Рутковський відповів сухо:

– Я б дуже просив вас, пане Степане, не звертатися до мене з такими пропозиціями. Працюю я перший місяць, ще погано розбираюсь у ситуації, однак переконаний, що кращого керівника, ніж пан Кочмар, нам не мати. Глибоко знає своє діло, а маленькі непорозуміння поміж нами викликані бажанням шефа зразково поставити роботу відділу.

Максим побачив, як розгубився Карплюк: застиг, роззявивши рота, мабуть, не сподівався такого удару. Отже, напевне, провокував, і Рутковський мало не попався на гачок.

– Що ж, пане Максиме, – нарешті оговтався Карплюк, – на щастя, ми живем у вільному світі, й кожен робить так, як велить йому сумління.

– Саме це я й хотів сказати, – відповів Рутковський.

– Забудьмо про нашу розмову.

– З превеликим задоволенням.

Обідня перерва закінчилася, й до кімнати зайшли Сопеляк з диктором Іваном Мартинцем. Карплюк висунув ліву шухляду, переклав там папери, засунув і розгорнув теку, що лежала на столі.

Сопеляк привітно помахав рукою Максимові, а Рутковський, дочекавшись, поки Мартинець вийде з кімнати, вискочив за ним до коридору. Знав, що Кочмар поїхав до міста, отже, не виговорюватиме йому за п’ятихвилинну відсутність.

– Як ся маєш, Іване? – зупинив Рутковський Мартинця. Йому було відомо, що Іван не вміє тримати таємниць, обов’язково розповість усе, що знає, першому стрічному.

– Що мені станеться? – відповів Мартинець. – Ні зимно, ні спекотно… – махнув він рукою, наче поскаржився, але всміхнувся доброзичливо.

Максимові подобався Мартинець. Іван взагалі був якоюсь білою вороною на РС, хоч шлях його не відрізнявся від уторованих шляхів деяких інших антирадянців: поїхав з туристичною групою до ФРН, залишився, попросив політичного притулку, довго поневірявся в брудних казармах Цірндорфа, поки один із кореспондентів радіо «Свобода» не помітив його й не доповів вищому начальству.

І ось – другий рік як Мартинець диктором на РС. Стоїть, перекочуючись з носків на п’яти, у замшевій куртці з блискавкою, яскравій модній краватці, американських джинсах, з масивним золотим перснем на безіменному пальці правиці – самовпевнений, трохи цинічний, людина, якій пофортунило.

Щось підказувало Максимові: з Мартинцем можна бути більш-менш відвертим, звичайно, не дуже, бо базікало, та принаймні не дуже шкідливий і зумисне не підкладе свиню. Тому й запитав прямо:

– Слухай, Іване, хто такий Карплюк?

– Тобі видніше: поруч сидиш…

– І все ж?

– Щось трапилось?

– Розумієш, щойно він пропонував мені підписати якогось листа проти Кочмара.

– А ти?

– Відмовився.

– Молодець.

– Але ж, якщо справді всі працівники…

– Пусте, – заперечив Мартинець. – Кочмара вам не звалити. Керівництво станції завжди підтримує начальників, а не підлеглих.

– Я цьому Карплюкові так і відповів: ціную пана Романа як гарного керівника.

Мартинець хитро зиркнув на Рутковського.

– А в тебе губа не з лопуцька. До речі, чого до тебе чіплявся тато Хем?

– Запросив на вечерю.

– Не може бути!

– Сказав, що вони з жінкою будуть раді…

Мартинець поблажливо поплескав Рутковського по плечу.

– Робиш успіхи, – ствердив він категорично. – Цей бородань має якийсь нюх, точніше його хитра дружина. Стара скнара, не витратить ані марки, коли точно не знатиме, що це окупиться із зайвиною. Про вечерю вже годі й казати: бути тобі, пане Максиме Рутковський, на коні.

– Так ось чому він попередив, що запрошує саме на скромну вечерю! – зареготав Максим весело. – А я думав, просто так, із ввічливості.

– Коли ще можеш, відмовся, – щиро порадив Мартинець. – Краще повечеряємо разом, я тебе з такими дівчатами познайомлю! Гретхен і Кетхен, вродливі й без забобонів…

Пропозиція була спокусливою, однак Рутковський швидко прикинув, яких ворогів наживе в особах Сопеляка та його дружини, й відмовився.

Рівно о восьмій Максим спустився з п’ятого поверху свого модерного – з бетону й алюмінію – будинку, де станція надала йому однокімнатну квартиру з кухнею та ванною. Все, починаючи від меблів і кінчаючи кухонним обладнанням, становило власність РС, але другий ключ Максим мусив віддати адміністрації і вже мав змогу впевнитися, що недаремно. Точно знав, що двічі протягом трьох тижнів хтось побував у нього. Незвані гості діяли, правда, акуратно й кваліфіковано, та все ж наслідили: в письмовому столі авторучку поклали так само на блокнот, однак у Максима вона кінчиком пера торкалася крапки малюнка, тепер же лежала на півпальця вище. Ретельно копирсалися відвідувачі і в шафі з білизною та стелажах.

Старий синій «рено» стояв біля під’їзду, і у віконце виглядав Сопеляк. Пані Валерія сиділа за кермом. Вона озирнулася на заднє сидіння, куди заліз Рутковський, простягнула зморшкувату руку з перламутровими нігтями, Максим не без насильства над собою поцілував її, і пані Валерія, не вимовивши ані слова, спрямувала «рено» у вечірній потік автомобілів.

Сопеляк почав щось казати, та пані Валерія лише зиркнула на нього скоса й процідила:

– Ти ж знаєш, розмови заважають мені вести машину.

Сопеляк посміхнувся Максимові, й вони доїхали до ресторану, точніше, до якоїсь забігайлівки на околиці Мюнхена, в урочистій тиші. Тут Сопеляків знали, зустрів їх сам господар – типовий баварець, низький і опасистий, з руками, як лопати; провів через зал до тихого закапелка, де стояв вільний столик. Ні слова не кажучи, зник, і одразу з’явився офіціант з пляшкою шнапсу й закусками – отже, Сопеляки по телефону обумовили й меню, справді не дуже щедре, бо офіціант приніс лише салат, оселедця та ковбасу.

– Чудово, – заметушився Сопеляк, – добре гуляємо, і я давно не їв так смачно.

Сопелякова тільки зиркнула на нього суворо, пан Віктор затнувся одразу і, здається, на цілий вечір – налив усім по півчарки шнапсу й склав руки на відгодованому череві, солодко дивлячись на дружину.

Пані Валерія поправила кінчиками пальців зачіску. Тільки тепер Максим помітив, що вона була в перуці якогось сиво-попелястого кольору, але, незважаючи на колір та зморшкувате обличчя, грайливо випустила кілька пасом на лоба.

Випнула губи манірно, зовсім як вісімнадцятирічна кокетка, і мовила якимсь грудним і несподівано низьким голосом:

– Нам з Віктором, – вона вимовляла ім’я чоловіка на французький лад, – дуже приємно побути в товаристві нашого молодого й здібного друга звідти… – Нараз вона зовсім по-старечому шморгнула носом і закінчила сльозливо: – Сподіваємось, що станемо приятелями, принаймні ми завжди до ваших послуг.

– Так, до ваших послуг, – повторив Сопеляк, мало не побожно дивлячись на дружину.

Максим підняв чарку, подякував і ковтнув шнапсу – дешевого шнапсу, який баварці п’ють маленькими чарочками, не закушуючи, – горілка обпалила йому горло, він закусив салатом і потягнувся до оселедця. Взяв кілька шматків, потім наполовину спорожнив тарілку з ковбасою і, побачивши кислі обличчя Сопеляків, збагнув, що повівся не зовсім етично. Але йому зараз було не до інтелігентських переживань: оселедець виявився справді смачним і приглушив усі муки сумління.

Беручи приклад з Рутковського, активніше взявся до закуски й пан Віктор – у бороді його застряла цибуля, однак татусь Хем, не звертаючи уваги на незадоволені погляди дружини, випив ще півчарочки й дозволив собі покласти кілька ложок салату.

Мабуть, пані Валерія вважала, що їжа не облагороджує людину, – вона обмежилася шматочком ковбаси, відклала виделку й почала розмову, видно, з давно заготовленого речення:

– Завжди приємно познайомитися з талановитою людиною, а я читала ваші оповідання, пане Максиме, й вони справили на мене незабутнє враження.

Говорити про свої оповідання Рутковському не дуже хотілося, і він спробував перевести розмову на інше:

– Усі ми грішні люди: один пише оповідання, другий грішить якось менше. Шкода, немає духівників, котрі відпускали б такі гріхи. Хоча можна випустити індульгенції.