Текст книги "Дияволи з "Веселого пекла""
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц)
Ангель зітхнув, і Грейт зрозумів, що – в його компаньйона все ще трясуться жижки. Тому й вирішив узяти на себе ініціативу в переговорах.
– Ми покриємо всі витрати, містер Крюгер, і сподіваємось, що за гроші в цій мерзенній країні…
– Не завжди… не завжди… – похитав головою пузань і зупинився перед Грейтом. – Зараз напевно поліція блокувала усі виходи з міста, а ми, – зітхнув скрушно, – на жаль, ще не можемо купити всю поліцію. Там є ортодокси, які вважають Марокко мало не великою державою, розумієте, яке нахабство, панове! З цими аборигенами важко домовитися, і я не в силі гарантувати вам нічого, полковнику, – усміхнувся Солодко, – крім власної гостинності, звичайно.
Ангель мерзлякувато знизав плечима.
– Але ж ми не можемо обтяжувати вас… – визнав за необхідне втрутитися.
Крюгер, здалося, аж закрутився на місці.
– Ми з вами – старі колеги, і мій обов'язок завжди простягати вам руку допомоги.
Грейту здалася підозріливою така люб'язність, та він нічого не сказав. Вирішив вичікувати: нехай домовляються поміж собою, він втрутиться лише у випадку крайньої необхідності. Як-не-як, а Крюгер був колись (чи можна повірити в це, дивлячись на таку люб'язну бочку, яка перекочується по кімнаті?) штандартенфюрером СС, служив десь в управлінні імперської безпеки, отже, має голову на плечах і досвід виплутуватися із складних ситуацій.
– І все ж, – Крюгер потер пухкі, мало не дитячі руки, – послуга за послугу, це буде справедливо, панове…
Грейт насторожився: ось воно, головне, і цікаво, яку ціну загне ця клята «мильна булька»? А Крюгер продовжував:
– Ми вивеземо вас, панове, з Танжера до Іспанії. В Мадріді зустрінетесь з паном Робертом Штайнбауером. – Грейт здивовано підняв голову: під час війни він чув прізвище цього есесівського офіцера. – За його дорученням вам доведеться зробити одну подорож…
Полковник забув, що вирішив не втручатися. Мовив запально:
– У нас свої плани, містер Крюгер, і ми не збираємось їх ламати заради ваших мадрідських знайомих.
Крюгер подивився на Грейта, наче вперше побачив, і полковник збагнув, чому ця мильна булька, цей гумовий м'яч, як він у думках називав Крюгера, мав чин штандартенфюрера СС. В очах Крюгера Грейт прочитав презирство, холод, торжество і ще біс його зна що – так, кажуть, змія дивиться на свою жертву, але погляд Крюгера був осмислений, він знав, що буде далі, розраховував наперед і наперед святкував перемогу.
– Я не примушую вас, містер полковник, – криво осміхнувся, – я не маю права примушувати нікого. Та оскільки ваші плани розходяться з нашими, вам доведеться пошукати іншого притулку. Я не викажу вас поліції. До речі, в такому випадку їй не доведеться особливо морочитися, щоб спіймати вас, але пальцем об палець не вдарю, щоб вивезти вас із Танжера. Та полковник уже закусив вудила.
– Я не потерплю жодних ультиматумів, містер Крюгер, і як на мене, краще вже мати справу з поліцією, ніж… – хотів сказати «колишнім есесівцем», та вчасно згадав Ангелеве минуле й осікся. – Ніж із таким…
– Ви хочете сказати: пройдисвітом?.. – Крюгер знову забігав по кімнаті. – Я не ображусь, полковнику, бо я – ділова людина і звик не ображатися на гм… перебільшення під час суперечки…
– Хвилинку, Кларенс, – встряв у розмову Ангель. Починалася торгівля, а це була стихія Ангеля, і Грейт міг тут лише напсувати. Ангель розумів, що їхня карта в грі з Крюгером наперед бита, і єдине, що вони можуть зробити, дорожче продатися. – Хвилинку, Кларенс, – повторив, – прошу пробачення, але мені хочеться внести деяку ясність. Про яку подорож, власне, йдеться, шановний гер Крюгер?
Крюгер сів на кінчик стільця. Він знав, що закінчиться саме цим, але не міг приховати задоволення. Завжди приємно, коли жертва починає проситися. В такі хвилини, чорт візьми, починаєш якось більше поважати самого себе.
Мовив туманно:
– Я не маю права відкривати вам усі карти, панове, можу тільки повідомити, що подорож ця недалека й дуже перспективна. Ви будете повноправними членами корпорації і одержите по двадцять відсотків від чистого прибутку. А в цілому сума може досягти кількох мільйонів…
– Хочете загрібати жар чужими руками? – сказав Грейт, та сказав так, за інерцією, бо слова Крюгера вразили його і примусили зовсім по-іншому подивитися на пропозицію «мильної бульки».
Ангель мовив швидко:
– Ми згодні. Так, ми з полковником згодні. Як ви думаєте переправити нас в Іспанію?
– Тут у мене нема секретів, – зареготав Крюгер. – Наша організація, яку очолює пан Штайнбауер, має міцні зв'язки з ОАС. Ви чули про ОАС, панове?
– Хто ж не чув про цих молодиків? – пробуркотів полковник.
– Життя примусить вас ставитися до них з більшою повагою, – повчально зауважив Крюгер. – Саме вони вивезуть вас із Танжера.
– Власне, мені, – не змінив тону полковник, – байдуже, ОАС чи інша чортівня. Мені набридло в Марокко, і тут уже не до вибору.
Та Ангель поцікавився:
– Яким чином ви збираєтесь організувати це?
Крюгер лише розвів руками, і Грейт здивувався, які коротенькі руки в нього, зовсім непропорціональні – так малюють діти: череватий тулуб і маленькі руки з розчепіреними пальцями.
– Мені треба зв'язатися з однією людиною. Кілька днів вам доведеться відпочити в мене. Прошу тільки не виходити з кімнат. Тут працюють свої люди, та за всім не додивишся. Їжу вам носитимуть сюди, а коли буде щось потрібне, дзвоніть портьє. Скажете: з номера сьомого Фріц Лазінгер… Запам'ятали, Фріц Лазінгер?
*
Бонне зайшов до особняка на бульварі Наполеона, насвистуючи бравурний марш, хоча йому зовсім не було весело. Сержанта Марвана, який вів спостереження за об'єктом, цей марш допік більше, ніж найрізкіший рознос, і він ображено застиг на порозі.
Комісар помітив це одразу.
– Не можу ж я хвалити вас, Марван, – сказав, – ви проґавили їх… – Подумав трохи, наказав – А тепер, сержанте, займіться «фордом». Автомобіль – не голка, і я певен, що ви знайдете його.
Відсилаючи Марвана, Бонне мав на увазі не лише пошуки машини, в якій злочинці могли залишити щось. Марван з його винувато-ображеним виглядом весь час чомусь траплявся в полі зору, а комісарові треба було зосередитися.
Почав трус із кімнати Ангеля. Не поспішаючи, перебирав речі у валізі. Цей колишній есесівець відзначався акуратністю – костюми розвішані у шафі, піжама складена, ідеально випрасувані носові хусточки. А у валізі повний безлад: сорочки пом'яті, чудові накрохмалені сорочки… Цей контраст між недбало кинутими сорочками і акуратно складеною піжамою примусив Бонне замислитися. Виходить, злочинці поспішали. Поспішали, перебуваючи в особняку понад три години – повернулися після вечері на початку дев'ятої, а тікали вже після одинадцятої. Висновок напрошувався сам собою – їх попередили.
Хто б це міг зробити? І як?.. По телефону? Виключено: всі розмови, які вели мешканці особняка, записані. Але ж і Марван, і двоє з поста за садом твердять, що ніхто не заходив і не виходив з будинку.
І все ж злочинців попередили…
Хто і як?
«Ось це і є вже перша загадка», – подумав, але не став ламати над нею голову.
Викинув усе з Ангелевої валізи, простукав її, хоча й був певен, що нічого не знайде: німець все одно нічого б не залишив у тайнику. В костюмах перевірив кишені, потім сів у крісло під торшером, присунув до себе малюнки на білому картоні. Напевно, малював Ангель: на картоні лежав заструганий олівець. Бонне провів риску по малюнку – не треба бути експертом, щоб пересвідчитись: малювали саме цим олівцем.
Отже, Ангель має пристрасть. Малюнки непогані, зовсім непогані. А вуличний продавець фруктів з великим кошиком, повним бананів, просто чудово схоплений.
Бонне зітхнув, відклав малюнки й піднявся на другий поверх. Той факт, що Ангель займається живописом, засмутив його, та вже на сходах знову почав висвистувати марш. Свист допомагав йому зосередитися. Чорт з ним, з Ангелем, всяке буває, він сам знав громил, які ніжно любили своїх дітей…
У кімнаті полковника все було порозкидано – штани валялися на ліжку, стілець, на спинці якого висів піджак, перекинуто, а одна пантофля потрапила чомусь на стіл і красувалася поруч з відкоркованою пляшкою бренді.
По піджаку і брюках комісар легко встановив зріст полковника – приблизно 190 сантиметрів. У незачиненому барі відсвічували повні пляшки віскі, коньяку, вермуту, навіть російської горілки. Полковник любив випити, палив сигарети «Кемел» – власне, оце і все, про що дізнався Бонне внаслідок обшуку.
Залишалася ще кімната слуги. Марван бачив його, коли полковник і Ангель поверталися з вечері – за кермом «Форда» сидів кремезний чолов'яга у спортивній куртці і береті, – він і стріляв по шинах, затримавши їхній «паккард».
Слуга майже не мав речей: білизна, кілька сорочок – ось і все. На тумбочці біля ліжка Бонне помітив пляшечку з приклеєним рецептом. Стояв і дивився здалеку, дивився і посміхався, не поспішаючи, щоб одразу не розчаруватись. Думав: коли ліки куплено тут, у Танжері, завтра вони розшукають аптеку, а відтак і лікаря, котрий виписував рецепт. Якщо людина продовжує хворіти, вона знову, звертається до лікаря, як правило, до того ж самого.
Бонне взяв пляшечку, вирішивши проконсультуватися з лікарем.
Обшук більше нічого не дав – фактично жодної нитки, яка б дозволила вийти на слід злочинців.
Бонне поїхав до готелю. Сів на заднє сидіння, вільно простягнувся, заплющив очі й ні про що не думав. Хотілося спати, й голова була важка. І заснув одразу, тільки-но торкнувся головою подушки.
*
Бонне відпустив машину і йшов пішки, не поспішаючи і чемно даючи дорогу зустрічним. Втім, перехожих було мало – бічна зелена вулиця європейської частини міста. Тут рідко коли траплялися магазини: житлові квартали, забудовані дво– і триповерховими віллами. Напроти однієї з них комісар зупинився. Прочитав табличку: «Доктор медицини Віктор Лаперуз». Подзвонив.
Доктор Лаперуз одразу визнав рецепт своїм. Він пам'ятав навіть хворого: запалення ясен і досить серйозне. Чоловік розмовляв німецькою і лише трохи знав французьку. Чи має він знову прийти до лікаря? Так, вони умовилися зустрітись днів через п'ять-шість. Коли це? Завтра чи післязавтра. Доктор розуміє, що візит комісара поліції не для третіх вух? Так, доктор розумів це, і Бонне відкланявся.
Розмова з доктором, хоч і дала дещо, не настроїла Бонне на оптимістичний лад. Малоймовірно, щоб німець-слуга знову звернувся до доктора Лаперуза. Один шанс із сотні, можливо, і того нема – і все ж слід постежити за докторовою віллою. Пост треба доручити Марвану – один раз він уже випустив їх, тепер учепиться мертвою хваткою.
Комісар завернув до скверу, сів у затінку. Йому не давала спокою розмова з Мелані. Коли вони з Сержем Дубровським розмовляли з нею, розпитуючи про дні, проведені у «Грайливих лялечках», Мелані раптом згадала випадково почуту розмову. Вона точно пам'ятала слова мадам Блюто, сказані полковнику: «Якщо виникнуть якісь ускладнення, повертайтеся до рудого…» Це було вночі – Мелані вели до пікапу, яким мадам вивезла їх з «Грайливих лялечок».
До рудого… А хто він? Не розшукувати ж усіх рудих у Танжері, хоча, напевно, їх не так уже й багато.
На жаль, у поліцейському управлінні нема картотеки, яка б розмежовувала мешканців міста за кольором волосся. Щоправда, в картотеці міг значитися злочинець під назвиськом Рудий. Учора Бонне попросив переглянути картотеку, але це не дало бажаних результатів.
Комісар написав носком черевика на піску доріжки: рудий…
Мадам Блюто сказала: «Повертайтеся до рудого…» Отже, злочинці колись уже жили в нього. Це міг бути і готель, і приватна вілла. Але що їх примусило переїхати в особняк на бульварі Наполеона?
Бонне знав, що не зможе зараз відповісти на жодне з цих запитань, та не міг викинути їх з голови. Нарешті підвівся, рішуче затер напис на піску і попрямував до поліцейського» управління.
Тихі житлові квартали залишалися позаду – Бонне вийшов на широку вулицю, яка вела до центру. Раніше він ніколи не бував у цій частині міста, але, глянувши на вулицю, подумав, що вже бачив її. Це відчуття було настільки сильне, що комісар притишив крок. Так, він колись бачив і цей модерний кіоск з квітами, і дерева за ним, і тумбу з оголошеннями. Так буває іноді в людини: потрапляє вперше до міста, але здається, що вже ходила його вулицями чи просто бачила їх уві сні…
Але то – туманні, уривчасті спогади, а тут Бонне точно знав, що таку будку з квітами він бачив зовсім недавно. Можливо, така сама є на іншій вулиці? Але він бачив і будку, і тумбу з оголошеннями…
І Бонне згадав. Зупинився, ще не вірячи в можливість такого збігу, хоча, власне, тут не було нічого дивного: цю вулицю намалював Ангель на одному зі своїх картонів.
Бонне витяг сигарети, чиркнув запальничкою, на секунду заплющив очі, пригадуючи Ангелів малюнок. І там, як і зараз, на першому плані будка з квітами, але малюнок зроблено з іншої точки, наче малювали з висоти.
Комісар пошукав очима, звідки можна побачити таку панораму. Праворуч – універсальний магазин, напроти – банк. За магазином, упритул до нього, височіло семиповерхове громаддя готелю. З його вікон і відкривалася панорама вулиці.
Комісар кинув недокурок просто на тротуар. Можливо, Ангель мешкає тут?.. Ще раз сковзнув поглядом по скляних поверхах готелю й повернув назад.
Своїм фасадом готель виходив на іншу вулицю, і для того, щоб дістатися до парадного ходу, довелося обійти мало не квартал. Бонне завернув за ріг, глянув на дзеркальні двері готелю і раптом присвиснув од несподіванки: з вивіски готелю кричав золотистий півень.
І готель називався «Рудий півень».
«Повертайтеся до рудого», – сказала мадам Блюто полковнику. Отже, вони тут!
Бонне закортіло одразу зайти до готелю, передивитися карточки мешканців. Ні, цього не вчинив би найнедосвідченіший агент. Треба зробити в готелі несподівану перевірку. Вночі або на світанку, коли всі сплять і не чекають на поліцейський наліт. Тільки тепер слід бути обережнішим – про об'єкт нальоту знатиме лише він і начальник поліції.
*
На початку п'ятої ранку дві великі поліцейські машини і легковий «паккард» зупинилися, біля «Рудого півня». За кілька хвилин готель був оточений.
Начальник поліції наказав сержантові:
– Без мого дозволу нікого не випускати!
Портьє, який спав у маленькій кімнатці за стойкою, побачивши поліцейських, схопився за телефонну трубку. Бонне безцеремонно натиснув на важіль.
– Але я повинен повідомити хазяїна готелю пана Крюгера.
– Подзвониш трохи пізніше… – впевнено мовив начальник поліції.
– Хазяїн звільнить мене з роботи…
– Без розмов! – поклав край суперечці начальник. – Дай мені картки клієнтів!
Портьє заметушився над столом, і ніхто нё завважив, як він непомітно натиснув на добре замасковану кнопку поруч з шухлядою. Відпустив, знову натиснув і вже-потім передав начальникові поліції ящики з картками.
– Є незареєстровані? – коротко запитав той.
– У нас першокласний готель, пане, і ми добре знаємо порядки.
– Дівчата?
– А де ж їх нема?
– І то правда, – погодився шеф і звернувся до Бонне: – Я перегляну це господарство, а ви…
Комісар розуміюче кивнув.
– Ми підемо в номери… – Простягнув руку до портьє. – Ключі від незайнятих номерів? Ви супроводжуватимете мене…
Поліцейські зайняли пости на поверхах.
Портьє постукав у двері першого номера.
*
Ангель і Грейт займали дві маленькі кімнати за рестораном. Власне, не кімнати, а комірчини, та доводилося миритися з цим. Незручності окупалися тим, що хід до кімнат був добре замаскований і людина, яка не знала розташування покоїв у «Рудому півні», не одразу збагнула б, що в ніші за кімнатами, де переодягалися співачки, є ще одні двері.
Грейт спав, коли до нього постукали. Повернувся на другий бік, та постукали ще раз. Полковник сів на ліжку, запитав невдоволено:
– Хто там?
Почув голос слуги, який приносив їм їжу:
– Відчиніть…
Грейт пошукав ногами пантофлі, глянув на годинник. Чорти б його забрали, було умовлено, що їх розбудять о сьомій, а зараз початок п'ятої. О восьмій Крюгер повинен заїхати за ними.
Полковник позіхнув і відчинив двері. Пробуркотів:
– Для чого такий поспіх? – Але, побачивши стурбоване обличчя слуги, захвилювався: – Що трапилось, Мартін?
– У готелі поліцейська облава!..
Полковник ступнув крок назад.
– Ти що?.. Яка облава?..
На порозі другої кімнати з'явився Ангель. Стояв у розстебнутій піжамі, певно, все чув, бо дивився злякано.
– Швидше за мною, – сказав Мартін, – у нас ще в шанс…
– Що ти надумав?
– Одягайтеся – і вниз!
Полковнику не треба було повторювати: піжама полетіла просто на підлогу, застебнув лише два ґудзики на сорочці і потягнувся по брюки. Але чому Ангель стовбичить на порозі?
– Ви що, не чули? – сердито кинув пошепки. – Чорт, куди задівалися шкарпетки? – Нагнувся й витяг з-під ліжка. А Ангель лише знімає піжамну куртку. – Швидше, Франц, зараз тут буде поліція!..
Коли Грейт уже одягнувся, Ангель лише застібав ґудзики на сорочці. Потягнувся за піджаком, забувши про піжамні брюки. А Мартін нетерпляче переступав з ноги на ногу на порозі.
Полковник підштовхнув Ангеля – чорт з ними, з брюками, можна і в піжамних! – і Франц, схопивши саквояж, мовив:
– Я готовий…
Мартін зробив знак іти за ним. Навшпиньках проминули коридор, спустилися крутими сходами. Мартін відімкнув якісь двері, і вони потрапили в коридор, що вів із кухні до сміттєзбірника. Пробігли ним і зупинилися біля великих, оббитих залізом дверей. Поруч – вузьке, брудне, заґратоване вікно. Мартін визирнув і одразу заховався. Полковник також потягнувся до вікна, та слуга зробив застережливий жест.
– Там поліція!
– Якого ж чорта?.. – зло просичав полковник, та Мартін пояснив:
– Портьє увімкнув секретну сигналізацію і розбудив мене. Я встиг подзвонити хазяїну… Чекайте, ось і вони…
На вулиці зупинилася машина, на високих тонах почали лаятися. Мартін обережно визирнув у вікно.
– Дай боже… дай боже… – прошепотів, і полковник зрозумів, що слуга хвилюється.
Грейт сперся плечем на вогку холодну стіну. Спалах енергії, коли він за хвилину встиг одягнутися, минув, і полковник відчув якесь розслаблення, навіть по-зрадницьки трусилися коліна. Мабуть, тому, що не знав, яке лихо з ними зараз трапиться, і не міг впливати на хід подій. Намацав пістолет у кишені. Зрештою, можна спробувати прорватися.
– У тебе є ключ? – запитав у Мартіна, кивнувши на двері.
– Так.
– Скільки там поліцейських?
До полковника поверталася енергія: підійшов до вікна, витягуючи пістолет. Мартін зупинив його. За стіною знов почулися голоси, загарчав мотор, і машина почала розвертатися.
Мартін, присівши під вікном, де скло зовсім затягло павутинням, визирав, нігтем проколупавши маленьку дірочку. Заскрипіли. завіси важких залізних дверей. Мартін інстинктивно відсахнувся од вікна, та одразу знову прилип до своєї дірочки. Кілька секунд дивився, шепочучи щось про себе, потім випростався і обтер піт з чола.
– Ну, тепер усе гаразд…
Полковник став на його місце, визирнув. Побачив капот грузовика, а на тому боці вулиці – поліцейського.
– Що ти теревениш! – тицьнув пальцем у вікно. – Там…
– Спокійно! – обірвав його Мартін, і це було настільки неприродно для завжди стриманого і ввічливого слуги, що полковник остовпів. – Зараз я все поясню… Машину прислав хазяїн. Це – сміттярі, їх пропустила поліція, вони зараз зайдуть сюди, і ви натягнете їхні комбінезони…
– Ну, і що ж… – не зрозумів Ангель, та полковник лише відмахнувся від нього.
Мартін став біля дверей, відімкнув їх, обережно визирнув у щілину.
Сміттярі гуркотіли ящиками, і цей гуркіт увірвався в коридор якось по-діловому й підбадьорив усіх трьох. Полковник, не чекаючи нагадування, стягав з себе куртку. Побачивши, що Ангель отетеріло дивиться на нього, визвірився:
– А вам що, потрібне особливе запрошення?
Той тремтячими руками почав розстібати ґудзики. До коридора заскочив один із сміттярів. Глянув на полковника, наче приміряючись – був трохи нижчий за Грейта, та, зрештою, яке це мало значення? – скинув комбінезон і потягнувся за полковниковими брюками.
Грейт витяг із куртки бумажник, пірнув у комбінезон, на ходу застібаючись.
– Ну? – нетерпляче простягнув руку.
– Що? – не зрозумів сміттяр.
– Кепі…
Той зірвав з голови. Полковник зиркнув на Ангеля.
– Швидше… – вислизнув за двері.
Схопив велику урну з сміттям і потягнув до машини.
Другий сміттяр удав, що допомагає йому.
– Ключ в автомобілі, – шепнув. – Хазяїн чекатиме на проспекті… третій квартал…
Грейт, не відповідаючи, вирвав у нього урну, і сміттяр зник за дверима. Поліцейський, здалося, глянув на полковника пронизливо, та Грейт, не поспішаючи, висипав сміття в машину, повільно повернувся до поліцейського спиною й попрямував назад.
Ангеля ще не було в сміттєзбірнику, і Грейт вилаяв його, у думці останніми словами. Залишалося ще три урни – він підняв одну й поніс на витягнутих руках, не відчуваючи ваги, бо боявся забруднитися. Але вчасно згадав, що справжній сміттяр ніколи не нестиме так – він уже призвичаївся і до смороду, і до бруду, це для нього – робота, а на роботі слід економити сили. Перехопив урну спритніше, приловчився й висипав сміття одним рухом. Стукнув навіть по дну урни й потяг її недбало, тримаючи лише за одну ручку.
Ангель чекав на нього, затиснувши під пахвою саквояж. Полковник розлютився:
– Ви що!.. Не розумієте?.. – вихопив саквояж, поклав до урни, присипав сміттям. – Тягніть ту, – вказав на ще одну урну, – висипайте і одразу до кабіни… Я сам відтарабаню урни назад…
Та Ангель виявив витримку. Поки Грейт тягав назад урни, Франц утрамбовував сміття, правда, намагаючись триматися до поліцейського спиною. То нічого, що той стовбичить метрів за п'ятнадцять і навряд чи може розпізнати його – береженого й бог береже…
Полковник ішов із сміттєзбірника повільно, хоча хотілося бігти. Обійшов машину ззаду і сів за кермо. Лише тепер відчув себе впевненіше, а то ходив, як під дулом пістолета.
Ангель став на підніжку… Збагнув, що машина пройде мало не впритул до поліцейського – стоячи на підніжці, можна було повернутися до нього спиною. Крім того, бачив, що так роблять сміттярі: їм нема коли розсиджуватись – до наступного будинку два кроки…
Машина, зробивши крутий поворот, виїхала на вулицю. Поліцейський лише глянув на неї, відступив, пропускаючи. Полковник увімкнув пряму швидкість, натиснув на акселератор. Зараз поворот – і все!
В останній момент Ангель озирнувся й побачив: поліцейський біжить слідом за ними, витягаючи пістолет і щось викрикуючи…
*
Коли сміттярі почали лаятися, мовляв, у поліції свої справи, а, в них – свої, сержант викликав шефа. Той розпорядився:
– Нехай працюють. Тільки подивіться, щоб був порядок…
Поліцейський, який стояв біля сміттєзбірника, зрозумів цю вказівку правильно: двоє сміттярів під'їхали, двоє й поїдуть. Він байдуже спостерігав, як тягають урни. Перед цим зазирнув у сміттєзбірник – там нікого не було – і перейшов на той бік вулиці. Від машини та урн смерділо. Крім того, не все одно, де стояти: він не випустить з будинку нікого – тільки цих двох, у комбінезонах.
Поліцейський добре бачив, як сміттярі відтягли останні урни. Один сів за кермо, другий став на підніжку нехай їдуть спокійно. Машина пройшла повз нього мало не впритул, він сковзнув поглядом по спині сміттяра, по його ногах і раптом побачив, що той якось дивно взутий: у м'які кімнатні пантофлі.
Поліцейський збагнув – тут щось не гаразд. Закричав:
– Стій!
Але машина рвонула вперед і вже завертала за ріг. Висмикнув пістолет і встиг вистрілити по шинах, та не влучив.
Сержант вискочив з вестибюля.
– Ти стріляв?
– Сміттярі!.. – тільки й вимовив поліцейський. – Треба наздогнати!..
Він кинувся до сміттєзбірника, зазирнув за урни – нікого. Вдарив плечем об двері, які вели до приміщення, – замкнуті. Вискочив на вулицю й побачив, що сержант уже сідає в автомобіль.
… Бонне, почувши постріл, підбіг до вікна. Номер, в якому він знаходився, був на другому поверсі, і, побачивши, що сержант біжить до поліцейського «паккарда», комісар відчинив вікно, перекинув тіло через підвіконня і стрибнув. Підошви ніг припекло, та біль одразу відпустив, Бонне перебіг вулицю і кинувся на заднє сидіння «паккарда», що загальмував біля нього. За ним, неввічливо відштовхнувши комісара, ввалився поліцейський, який зчинив тривогу.
«Паккард» на повороті заскреготав гальмами: провулок короткий і невідомо, куди повернули сміттярі.
Сержант висунувся по груди з вікна, гукнув постового. Той показав праворуч.
Поки «паккард» набирав швидкість, поліцейський устиг розповісти, що трапилось.
Бонне голосно вилаявся.
– Проґавили, – виніс присуд, – ех, удруге проґавили!..
– Не все ще втрачено… – спробував заперечити сержант.
Мав рацію, деякі шанси в них усе ж залишались. Правда, вони не знали, куди звернули «сміттярі», шофер вів машину навздогад, кидаючи з провулка в провулок, – певно, так крутилися й ті, намагаючись якомога швидше замести сліди.
Хвилин через п'ятнадцять, коли вже навіть сержант схильний був змиритися з невдачею, вони помітили на проспекті кинуту «сміттярами» машину. «Паккард» загальмував мало не впритул до неї, і Бонне, насвистуючи, обійшов навколо грузовика. Звернув увагу на сліди шин залишені грузовиком при різкому гальмуванні.
– Очевидно, – констатував з прикрістю, – тут на них чекали. Ця вулиця веде до порту? – запитав сержанта.
– Так.
– Скільки?..
– Близько двох кілометрів…
Бонне кинувся до «паккарда».
– Вони мають хвилин сім-вісім фори, – пояснив, коли автомобіль уже мчав безлюдним проспектом. – А якщо там їм доведеться чекати?.. – Комісар не закінчив свою думку, та всі зрозуміли його. Бонне не підганяв шофера, той і так робив усе, що міг.
На рейді бовваніли двоє суховантажних суден, біля пірса завмер білий англійський теплохід, чорну маслянисту воду каламутили буксири. На безлюдній набережній стояв сірий довгий «понтіак»., У нього сідав низенький, товстий, як бочка, чоловічок.
«Паккард» зупинився впритул.
– Пан Крюгер, якщо не помиляюсь? – запитав комісар, виходячи.
Товстун розплився в посмішці.
– До ваших послуг… Вільгельм Крюгер… З ким маю честь?..
Стояв, не закриваючи дверцят, нахабно дивився на Бонне і, здавалося, весь світився доброзичливістю.
Комісар глянув на море. З порту, залишаючи пінний слід, відходив присадкуватий військовий корабель. Французький прапор тріпотів над кормою.
– Невже?.. – видихнув Бонне. – Невже?..
Побачив торжество на обличчі товстуна і зрозумів, що його підозри не безпідставні. Злочинці тікали на французькому військовому судні, на кораблі, що належав його ж державі, а він нічого не міг вдіяти.
Обернувся до Крюгера з люб'язною посмішкою – не хотів виказати товстунові своїх справжніх почуттів.
– Ми вимушені були зробити у вашому готелі невеличку перевірку, – сказав.
– Кожному своє… – двозначно відповів товстун. – І що ж ви знайшли?
– На жаль…
– Ай-ай… – скрушно похитав головою Крюгер. – Когось упустили? – Він явно знущався з комісара, а той не міг навіть вилаяти його.
– Я захоплений вашими здібностями, пан Крюгер!
– Дякую… Здається, ваше прізвище – Бонне? Чув багато похвального… – товстун сів у машину. – Чудова погода, чи не так, комісаре? Сьогодні приємно зробити невеличку морську прогулянку, – засміявся переможно. – Я вам не потрібний? Заходьте, у нас непогана кухня, і я завжди радий вас бачити…
«Понтіак» повільно рушив. Навіть те, що товстун не рвонув з місця, свідчило про його торжество.
Бонне знову глянув на Море. Сторожовик зробився зовсім маленьким. Скоро він стане цяткою на обрії, а потім зовсім зіллється з ним.
Повітря над океаном чисте й прозоре, а він погано бачить – від гніву сльозяться очі. Товстун поставив йому сьогодні мат. Елементарним мат, навіть не в два, а в один хід. Бонне зітхнув і пішов до «паккарда». Треба набиратися терпіння: можливо, йому і вдасться колись відігратися.
Коли ні – що ж, так тому й бути…
