Текст книги "Дияволи з "Веселого пекла""
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)
І все ж почуття ніяковості не зникало, і це продовжувало дратувати Грейта – наче він завинив перед кимось і повинен виправдовуватися. В глибині душі він знав, що саме дратує його, та не давав цій думці розростися, відкидав її, настроюючись на веселий лад – навіть почав муркотіти пісеньку з оперети. Та обличчя Райлі – жовте і зморщене – стояло перед очима, як живий докір, а поруч з ним – рожевощоке, самовдоволене обличчя німця.
Що б сказав йому зараз Райлі?
Грейт вкусив себе за великий палець. Напевно знав, що б сказав Райлі, хоча і боявся цього слова. Зрадник!
Цей рожевощокий есесівець з «Веселого пекла», може, катував Райлі в концтаборі. Але ж і Хаген не був вільний у своїх вчинках і уподобаннях. Райлі кидав на них бомби, а той обгороджував табори колючим дротом. Що кому випаде, шляхи людські недовідомі…
І все ж оте слово – зрадник – пекло, наче одержав прилюдного ляпаса. Грейт налив собі склянку віскі і випив, не розбавляючи і не закушуючи. Алкоголь одразу вдарив у голову, зробилося трохи легше, і пекуче слово заховалося кудись, хоч і дражнило звідти, як дражняться хлопчаки, здалеку показуючи один одному язика.
Грейт роздягнувся і заліз під ковдру. Спати, тільки спати! Зранку ніщо не тривожитиме його, геть думки! Зробилося шкода самого себе: у інших жодних терзань, а тобі, як навмисно… Згадав молитву, яку щодня проголошував дід. День їхньої сім'ї завжди починався з молитви.
– Отче наш, – прошепотів, – сущий на небесєх! Да святиться ім'я твоє, да прийде царствіє твоє, да буде воля твоя…
Раптом побачив свого діда. Старий стояв у кінці довгого столу – урочистий, в чорному сурдуті і сердито дивився на Грейта. Простягнув руку, тицьнув у нього пальцем, мовив твердо і безжалісно:
– Зрадник!
Грейт знову відчув себе хлопчиськом, зіщулився, хотів виправдатися, та не знайшов слів. Лише дивився дідові у вічі, не мигаючи, і той не витримав, відвів очі. Та ця маленька перемога не принесла Грейтові задоволення, навпаки, серце роз'ятрив ще гостріший біль. Спогад про домівку завжди приносив йому біль і сором, і щока починала сіпатися, наче від щойно одержаного ляпаса.
У дванадцять років життя здавалося Кларенсу сповненим дивного змісту й гармонії. Крім нього, в сім'ї не було дітей, і Кларенс одержував потрійну порцію материнської ніжності й батькової уваги. Батько й дід його були квакерами, сім'я Грейтів жила просто, носила строгого крою костюми, вставала з молитвою і закінчувала день хвалою господу. Дід Кларенса ще орав землю, та батько придбав магазин у місті, й сусіди перші знімали перед ним капелюхи. Це тішило Кларенса, хоча дід постійно втовкмачував йому, що земні клопоти скороминучі і є лише кроком до життя вічного, але те вічне життя здавалось якимсь маревом, а реальність – сусіді Джек, завтрашня рибалка на озері, фокстер'єр, якого подарували йому в день народження, – приємною і нескінченною, застиглою в якихось вічних формах; Кларенс і вірив, і не вірив, що колись постаріє, не міг уявити, що світ залишиться без нього: такий гарний світ не міг існувати окремішньо від нього, він сподівався, що всемогутній бог зрештою зрозуміє його і зробить для нього виняток і безконечно продовжить існування. Не може цього не зробити, бо Кларенс свято виконує усі божі заповіді, знаходить для молитов найкрасивіші, найпишніші, найурочистіші слова.
Кларенс щиро вірив, що бог чує його і давно придивляється до нього. Все це робило малого Грейта трохи несхожим на ровесників: він рідко коли брав участь у шкільних бешкетах, старанно вчився, дивився вчителям у вічі, що викликало глузування однокласників. Та Кларенс не зважав на це – він мав бога в душі, і бог знав його. Що у порівнянні з цим хлоп'яча дружба! Мимоволі він починав зверхньо дивитися на однокашників, і це ще більше розділяло їх: мало хто прощає зверхнє ставлення до себе, особливо в такому віці.
Юний Грейт мав лише одного друга. Джек мешкав по сусідству, він ішов на клас попереду, його батьки також були квакерами, і Кларенс, позбавлений дитячого товариства, тягнувся до Джека, визнаючи його авторитет мало не в усьому.
Того дня Кларенс, як звичайно після школи, підняв дошку в паркані, що відокремлював їхню садибу від Джекової, покликав фокстер'єра і тихенько свиснув. Як правило, Джек свистів у відповідь – він міг бути десь зовсім поруч, у саду чи на дворі, де допомагав батькові поратися по господарству. Кларенс свиснув ще раз, але так і не почувши відповіді, рушив поміж високими смородиновими кущами до будинку. І відразу мало не наштовхнувся на Джека.
– Я кликав тебе… – і осікся, зустрівшись із Джековим поглядом.
Так на нього дивилися вперше, Кларенс ще встиг подумати, як це погано, коли ось так буравлять тебе очі – аж душа стискається, стає маленькою і нікчемною. Він зробив крок до товариша й повторив:
– Я кликав тебе, Джек. Але ти, певно, не почув…
Він усе ще не вірив, що Джек отак може дивитися на нього, і був певен, що той усміхнеться, як завжди, і вони підуть до озера. Навіть витяг із кишені металеву коробочку з-під цукерок, покалатав нею.
– Ось, – мовив якось жалісно, – вранці я накопав черв'яків…
Джек ступив уперед. Кларенсові здалося, що той зацікавився черв'яками, і простягнув коробочку, та Джек раптом розмахнувся і вдарив його по щоці. Це було так неймовірно і так несподівано, що Кларенс не відсахнувся, лише випустив коробочку, і вона, розкрившись, покотилась по доріжці. Черв'яки повипадали, а вони з Джеком збиралися рибалити – Кларенсові стало шкода черв'яків, яких він так довго шукав. Та наступної миті побачив, що Джек знову підняв руку – і щока горіла, – затулився і запитав жалібно:
– За що?
– І він ще питає: за що? – з ненавистю вигукнув Джек. – Геть звідси! І коли я ще побачу твого поганого носа…
Він ступив до Кларенса. Фокстер'єр вищирився і загарчав.
– Святенник підлий!.. – витиснув крізь зуби Джек. – І всі ви такі… – Він повернувся і пішов поміж смородиновими кущами. Кларенс хотів догнати його, та стримався і лише запитав:
– Що трапилося, Джек? Хлопець зупинився.
– Що сталося? І він ще питає… Запитай у свого татуся… – і зник за кущами.
Кларенс стояв і дивився, як карлючаться на жовтому піску доріжки червоні черв'яки. «Запитай у татуся…» Але ж його батько завжди жив у злагоді з Джековим: вони разом ходили у молитовний дом, і Кларенс чув, що Джеків батько колись допоміг Грейтам стати на ноги.
Кларенс підняв дошку й проліз на. своє подвір'я.
Батько з'явився разом з дідом перед самісінькою вечерею. Кларенс вибіг їм назустріч, але батько, який завжди голубив його, лише машинально скуйовдив йому чуприну й наказав:
– Залиш нас, сину…
Певно, вони посварилися, бо дід розчервонівся, а батько мав винуватий вигляд.
Дід не вийшов до вечері, сиділи за столом утрьох – батько, мати й Кларенс. Перед вечерею дід завжди читав молитву, а сьогодні його замінив батько. Він молився довго, видно, забув, що їжа охолоне, почав мало не пошепки, та поступово голос його зміцнів, слова лилися плавно й щиро, а іноді навіть натхненно:
– Спраглі! Йдіть усі до вод, навіть і ви, у яких нема срібла, йдіть, купуйте без срібла і без платні за вино і молоко…
За вечерею батько вів із матір'ю нудну розмову про господарство, Кларенсові так і не вдалося запитати про Джека. Та батько зрозумів це, він завжди наче читав його думки. Повечерявши, сам запитав, що сталося. Почувши Кларенсову розповідь, розсердився.
– Не звертай уваги! То біс вселився у Джека. – Трохи подумав і визнав за потрібне пояснити: – Я вимушений був придбати їхню крамницю. Розумієш, її все одно придбав би хтось, то чому не ми?
Кларенс відчув непевність у батьковій відповіді, ба навіть якусь запобігливість, хотів розпитати, чому саме сусіди продали крамницю, та батько швидко підвівся і пішов на другий поверх до бібліотеки, де вечорами мав звичку писати листи. За кілька хвилин звідти почулися голоси, Кларенс зрозумів, що батько розмовляє з дідом. Якийсь біс підштовхнув його, і він тихо піднявся на другий поверх. То був, мабуть, його перший свідомий негарний вчинок, та не міг перебороти себе – став за дверима і витяг шию, аби краще чути.
Дід, говорив роздратовано:
– І замість того, щоби простягти йому руку допомоги, ти добив його…
– Не все одно, хто б купив крамничку?
– Облиш! Не лицемір сам перед собою. Ти підставив йому ніжку, а варто було поручитися, щоби векселі не опротестували…
– Але ж наша фірма не займається благодійністю…
– Хто допоміг тобі придбати наш магазин?
– Стівенсон також заробив на цьому.
– Не бреши хоча б мені! – мало не закричав дід. – Ти обплутав Стівенсона як павук, ти поманив його перспективою великих грошей і спритно затягнув зашморг, коли він всунув туди голову. Хоча б подумав, що він твій сусіда, твій ближній і що твій християнський обов'язок не топити, а витягти його. Так заповідав Христос!
– Я завжди молив бога за ближніх своїх, – перервав батько, – і ніхто не скаже, що я поганий християнин. Я підтримував і підтримуватиму братів у Христі…
– І зараз пожертвуєш общині три чи п'ять процентів від того, що заробив на Стівенсоні! – мовив дід із гіркотою. – А втім, я не можу розмовляти з тобою і жити з тобою під одним дахом, мені соромно, що виховав такого… такого… – Заскрипів стілець, і Кларенс швидко, навшпиньках, аби ніхто не почув, збіг униз.
Того вечора він довго не міг заснути. Перед очима стояло натхненне обличчя батька, коли той молився за вечерею – Кларенс вірив, що батько був щирий: каявся, замолював свій гріх, але ж ще не пізно було повернути Стівенсонам їхню крамницю? І все ж батько волів краще поступитися совістю, ніж доларами. Відтоді Кларенс був упевнений, що батько зрадив Стівенсона, та він у зробив це в ім'я своєї родини, насамперед, майбутнього його, Кларенса, і йому важко було засудити батька.
Але яке слово кинув батькові у вічі дід?
Кларенс не почув того слова, та чомусь у свідомості засіло: Іуда!
Він часто думав опісля над змістом цього слова. Віра в бога з того дня в нього похитнулася, вірніше, він продовжував молитися, як і раніше, і в глибині душі все ж вірив у Всевишнього, але щиро згадував його лише в хвилини смутку й розпачу. Божі заповіді здавалися йому тепер трохи наївними, бо все будувалося на цьому світі на зраді й підкупі – людство даремно паплюжило Іуду, воно робило це лише для того, щоби самому виглядати трохи чистішим, щоби хоча на словах відмежуватися від первісного зрадника…
Грейт потягнувся у ліжку й подумав, що, мабуть, це сниться йому, та дід стояв над ним немов живий, він міг би доторкнутись до старого, погладити по обличчю. Полковник простягнув руку, хотів щось сказати, та слова не виходили з нього, він ковтав їх, це було болісно, та особливо нестерпним було те, що дід уже не дивився на нього, обличчя його скривила гримаса болю, схопився за серце і вигукнув з розпачем:
– Іуда!
Це слово хвисьнуло Грейта, обпекло, він завертівся в ліжку.
– Ну й що ж! – раптом озлився. – Вам просто заздрісно, і ви прокляли Іуду!.. А може, він не гірший за багатьох?..
Грейт уявив собі Іуду і раптом відчув, що це – він, Грейт; чомусь зробилося щімко, але нічого не міг вдіяти – скинув ковдру і метався на ліжку. Та сон не відпускав його, мучив і одночасно тішив; знав, що це сон, але не міг та й не хотів прокинутись…
Ранком Грейт, як не намагався, не міг зв'язати воєдино окремі картини нічного видіння. Щось мигтіло перед очима, і було мерзотне почуття, буцімто тебе побили. Валявся в ліжку й намагався задрімати, сподіваючись на неможливе: хотілося, щоби сон знову пройшов перед очима. Перевертався з боку на бік, та заснути не міг.
Згадував дитинство, коли ще життя здавалося нескінченним, коли уявляв себе мало не Вашінгтоном – був певен, що стане таким же, і на менше ніколи б не погодився. Раптом здалося, ось-ось зв'яже у пам'яті неясні туманні образи, які наснилися йому; зробилося радісно від цього передчуття, наче повернувся до світлих поривань юнацтва. Потім подумав, що все це – кисільна нісенітниця, і не слід забивати собі голову сентиментальними дрібницями. Всі ідеї і героїчні переживання на світі не варті десятидоларового папірця. Саме цей папірець править світом, і навіть Вашінгтон у сучасних Штатах навряд чи дослужився б до генерала.
Ця думка звеселила Грейта, він учепився за неї, мов за рятівний круг. Точно, Вашінгтон був би жалюгідним жуком» його розчавили б, як чавлять гнойового жука колесом важкої гарби. Це порівняння видалося знайомим і близьким, десь бачив зовсім недавно і жука, і важке колесо.
Але де і коли?
Над цим задумався лише на секунду, зрештою, чи має значення якийсь жук? Дрібна комашка? Але ж і він, полковник Кларенс Грей, комашка і залишиться нею, якщо не візьме життя за роги, не осідлає його і не підкорить, як підкоряє ковбой дикого мустанга.
Так, світом правлять гроші, і, кінець кінцем, якщо він матиме гроші, то зможе купити і вашінгтонів, і іуд…
Чому він подумав про Іуду?..
Грейт скочив з ліжка.
Під три чорти все! Не варто забивати собі голову дурницями. І що таке совість? Скільки можна її купити, скажімо, за тисячу доларів? Навіть в акуратних целофанових пакетах з чітким написом: «Совість найвищого гатунку».
І з спокійною совістю пішов чистити зуби.
*
Грейт мовив ліниво, бо, зрештою, треба ж перемовитися хоча б словом із людиною, що півдня гойдається у гамаку поруч з тобою. Здавалося, мозок уже розтопився, а тіло, важке й слизьке од поту і солі, ніколи вже не слухатиметься його.
– Десять доларів за пляшку холодного пива…
Хаген не озвався: продовжував гойдатися, буцімто й не почув полковника.
Грейт озлився й хотів шпурнути у німця порожню пляшку з-під якоїсь тутешньої солодкуватої бурди, та полінувався підняти руку. Достобіса! Не хоче підтримувати розмову, то й не треба. Ледь поворушився, зручніше вмощуючись, але злість перемогла: сів і мовив різко:
– Ви чуєте мене, Франц?
Тепер він точно вже знав, хто його компаньйон. Хаген – то одне з вигаданих прізвищ, насправді ж – Франц Ангель, гауптштурмфюрер СС, колишній комендант одного з концтаборів десь там, на сході, чи то в Польщі, чи в Західній Україні. Сам Ангель признався йому не без гордості, що в комуністичних країнах дали б немало, щоби натрапити на його слід, та Грейт лише знизав плечима: цей Ангель ділова і, сказати б, непогана людина, і йому, Грейтові, не все одно: гойдатиметься гауптштурмфюрер на мотузку чи гендлюватиме в аравійських пустелях?
– Ви ж знаєте, Кларенс, – Ангель сів у гамаку, – останню пляшку пива випили позавчора. А тут його не дістанеш і за сотню…
– Клята країна!.. Скоро і грошей не захочеш!..
Полковник покривив душею. Успіх першого рейсу окрилив його, і тепер він агітував Ангеля хуткіше повернутись у Європу по чергову партію дівчат. Та німець був обережний, на думку Грейта, надто навіть обережний, він вважав, що не слід мозолити очі агентам Інтерполу, і вони вже майже місяць підсмажувались у невеличкому селищі на узбережжі Персидської затоки поблизу Абу-Дабі. Зняли пристойну віллу з садом і цілими днями валялися в затінку, рятуючись від неймовірної, п'ятдесятиградусної спеки.
– Вилітаємо на тому тижні, – раптом повідомив Ангель.
Грейт аж схопився од несподіванки.
– У вас сім п'ятниць на тиждень.
– Ні, просто вранці я одержав листа… Слід було подумати, перш ніж вирішити.
– Вигідна пропозиція?
– Перспективна.
Грейт, не розпитуючи, потягнувся до пляшки. Так і є, не встигли витягти з холодильника, а вже нагрілася. Нетерпляче подзвонив срібним дзвіночком, задоволено рохкнув, побачивши в руках боя запотілу пляшку – добре-таки вимуштрували чорношкірого! – і за одним духом спорожнив склянку.
– Є замовлення для Танжера, – пояснив Ангель. – Там у мене старі зв'язки… Шикарний бордель під містом – контингент потребує систематичного оновлення. Платять, правда, менше, але й без мороки. За місяць обернемось.
Полковник лежав, втупивши очі в небо. Байдуже стежив за швидкісним винищувачем, що прорізав блакить. Побачивши вперше білу стрічку в цьому безхмарному просторі, здивувався: сотні кілометрів пустель, убогі хижини туземців, каравани верблюдів – і найсучасніші реактивні винищувачі? Невже шейхи і султани тримають військову авіацію? Хотів було запитати Ангеля, та вчасно згадав про військову базу своїх співвітчизників у Дархані.
Тепер знав, що американські й англійські літаки піднімаються також з аеродромів, розташованих біля Аш-Шарджа, Низви, на островах Бехрейн. Нафта вимагає охорони, і шейхи повинні пам'ятати, хто захищає їхню незалежність…
Полковник згадав першу зустріч із якимось шейхом з Оману. Тутешні князівства переплутались у його пам'яті: втім, чи не один біс – Аш-Шарджа, Фуджейра чи Рас ель Хайма? Тільки назви різні, а живуть, тьху, як дикуни: не всюди є електрика і телефон. Кажуть, що в деякі князівства завозять навіть питну воду…
Але цей шейх тримався як справжній володар. Глянув на Грейта зневажливо, і полковник з приємністю подумав, що в південних штатах лише за цей погляд його б повісили на першому дереві.
Шейх сів у кутку і сказав щось одному з закутаних по очі радників:
– Їх високість, – перетлумачив той, – нагадує, що його цікавлять справді красиві і молоді дівчата, бо його гарем – найбільший і найкращий на всьому узбережжі Персидської затоки.
Ангель, схилившись у поштивому поклоні, відповів:
– Я знаю смаки їхньої високості і привіз спеціально для нього найкращих дівчат Європи. Троянди Сіцілії – найвродливіші жінки чудового острова, який славиться жіночою вродою. Покажи йому Вероніку, – шепнув Грейтові.
Полковник збентежився. Вероніка була найпримітивнішою серед привезених, вона відзначалася безцеремонністю і нахабством повії. Коли Ангель пояснив, для чого їх привезли на Близький Схід, вона перша зрозуміла, що бідкання марні і її доля багато в чому залежить від неї самої.
Грейт відкликав Ангеля до сусідньої кімнати.
– Починати з Вероніки?.. – запитав здивовано. – Ти ж чув, що потрібно шейхові!
– Цей слизявий князьок тільки вдає з себе… – зареготав Франц. – Я знаю його смаки: навіть Вероніка стане окрасою його гарему.
Вероніка з'явилася в блискучій сукні, яка щільно облягала стегна. Стрельнула оком на шейха і сіла напроти нього, виставивши круглі, обтягнуті прозорими панчохами коліна. Шейх пошептався з радником, зробив знак Ангелеві.
– Йди! – наказав той дівчині.
Шейх запропонував за Вероніку вісім тисяч фунтів стерлінгів. Грейт не розраховував на такі гроші й підштовхнув Франца, аби погоджувався, але той у розпачі замахав руками.
– Вісім тисяч за таку гарну дівчину? – аж захлинувся од обурення. – Вона прикрасила б гарем самого Сауда! Варто лише показати її королю, як…
Радник шейха не дав договорити. Піймавши погляд свого володаря, мовив тихо, але твердо:
– Добре, ми пропонуємо вам десять тисяч. За гарну блондинку їх високість заплатили б і більше. Може, у вас є блондинки?
Ангель зітхнув. На жаль, у Сіцілії мало блондинок, але ж шейх, напевно, не знає, наскільки темпераментні сіціліанки?
Радник поважно похитав головою. Шейх має жінок з усіх країв світу і його не здивуєш темпераментом.
– Але ж я буду найостаннішим дурнем, з мене сміятиметься навіть компаньйон, якщо погоджуся на десять тисяч, – заперечив Ангель.
Грейт автоматично посміхнувся, згадавши неаполітанських шлюх, що юрмилися на набережній перед отелями – лише покажи трьохдоларовий папірець! – але його посмішку витлумачили зовсім по-іншому – шейх накинув ще тисячу. Ангель погодився.
Потім шейхові показали Джулію. І ця була, на думку Грейта, з другосортних: худенька, де тільки й душа тримається. Тоді в Сіцілії, коли вона вперше з'явилась у їхній конторі, він глянув на неї зневажливо і хотів одразу відіслати, та Ангель не погодився.
– Екземпляр для любителя, – пояснив потім. – За таке вовчисько можна взяти більше, ніж за кралю типу Брижіт Бардо.
Справді, Джулія чимось нагадувала вовченя. Їжакувате, очі блискучі, аж синюваті, дивиться серйозно, наче весь час гнівається на всіх, зуби дрібні, біленькі та гострі, заґавишся – вкусить. Інші дівчата, дізнавшись, куди їх везуть, плакали й голосили, а це забилось у куток і поблискувало гадючими очима, а потім (слава богу, полковник догадався замкнути люк і ключ заховав до кишені) хотіло викинутись із літака.
– Го-го!.. – сміявся тоді Ангель. – Ти в мене пройдеш першим сортом; я знаю двох-трьох султанів, яких хлібом не годуй, а дай об'їздити отаку кобиличку. Таких, як ти, в гаремі втихомирять за тиждень. Куштувала колись батогів?..
Лише тоді Джулія не витримала і заплакала. Вперше і востаннє. Кусала собі руки, билася головою об стінку так, що довелося зв'язати. Поки помічник Ангеля Гусгав – тупуватий, з бичачою потилицею ротенфюрер із колишньої табірної охорони – укоськував її, встигла до крові подряпати собі обличчя, хотіла скалічитись, аби ніхто не поласився на неї. Коли вже лежала зв'язана, Ангель підсів до неї і пояснив, що нічого їй не допоможе, просто продадуть у служниці – про повернення до Європи не може бути й мови.
Грейт вів літак і нічого цього не бачив, та Франц розповів потім, що клята дівчина не слухала його і кусала собі до крові губи. Все згадувала матір і сестер, яким обіцяла висилати гроші, і затихла, лише знесилившись.
Ангель мав рацію: шейхові Джулія сподобалась. Дивилась гордо, і лише тепер Грейт зрозумів усю принаду дівчини. Щось схоже на жалість ворухнулось у нього в душі. Уявив, як приборкуватимуть її в гаремі канчуками, як сміятиметься ота чорноборода пика, скреготнув зубами. Та саме в цей час шейх назвав цифру: десять тисяч фунтів стерлінгів! І з них п'ять – його, полковника Кларенса Грейта, а Грейт ніколи і ні за яких обставин не дозволяв нікому нишпорити по своїх кишенях.
І все ж, коли згадував Джулію, почував себе ніяково, наче прошпетився.
Ангель хоч і мав соромливо-рожеві щоки, був більш товстошкірий. Колись Грейт, хильнувши зайвого, поділився з ним своїми думками про Джулію. Франц не одразу згадав, кого полковник має на увазі, а потім почав кпинити з компаньйона, звинувачуючи його в сентиментальності. Полковник знав, що він ніколи не був сентиментальний, просто йому подобалися вдачі сильні і неприборкані, сам вважав себе таким, тому й запам'ятав вовчий характер дівчини.
Може, все ж не слід було продавати Джулію? Тим більше, що конкурс красунь, як назвали вони свою авантюру в Сіцілії, пройшов більш-менш успішно.
Вони приїхали в невеличке місто Трапані під виглядом столичних негоціантів. Наступного дня Ангель вмістив у місцевій газеті лаконічну об'яву: «Представник одного великого магазину жіночого одягу в Римі запрошує дівчат Трапані на роботу манекенщицями. Умови: гарна фігура і зовнішність, не більше 24 років, середня освіта».
Коли вони прийшли вранці до контори, знятої напередодні, побачили десятків з шість дівчат, що штурмували їх півдня, поки Грейт і Ангель не зійшлись у смаках. Відібрали п'ятнадцять найвродливіших і наступного дня з аеродрому, що поблизу Сіракуз, піднявся літак, який пілотував колишній полковник американської армії Кларенс Грейт…
– Куди летітимемо? – після тривалих роздумів запитав Грейт Ангеля.
– У Францію.
– Звідти до Танжера рукою подати, – схвалив Грейт.
– Гарна штука – літак…
Грейт лише стенув плечима: не звик чути з Францових вуст прописні істини. Але не здивувався б, коли б зміг простежити за ходом думок німця.
Ще кілька років тому Ангелеві доводилося транспортувати свій «живий вантаж» лише йому одному відомими караванними шляхами через пустелі Північної Африки, а далі моторними шхунами через Червоне море. На шлях, який зараз вимірювався годинами, витрачались тижні, не кажучи вже про небезпеку.
Ангель мерзлякувато стенув плечима, згадавши, як одного разу їхню шхуну перестрів єгипетський сторожовик. Слава богу, його помітили одразу, тільки-но з'явився на обрії.
Ангель знав, що за існуючим міжнародним правом їх зможуть звинуватити у работоргівлі лише в тому випадку, коли застукають на гарячому, і роздумував недовго. Добре, що вони заздалегідь вжили заходів, аби не потрапити до пастки. «Кізочок», як любив називати дівчат Ангель, по черзі витягали на палубу, швидко і без зайвої метушні запаковували в спеціально приготовлені для цього випадку мішки з прив'язаними до них каменями і спускали за борт. Коли сторожовик наблизився до шхуни, капітан, він же рульовий, безтурботно крутив штурвал, двоє матросів різались у карти, а пасажири – Ангель і Густав – вешталися без діла по палубі, з цікавістю спостерігаючи за маневрами військового судна.
За першою вимогою шхуна лягла у дрейф.
Ангель, простягнувшись на розкладному ліжку під тентом на юті, з відразою дивився, як діяли єгипетські моряки. Вони були йому глибоко антипатичні – смагляві хлопці з довгими арабськими носами. Без року тиждень, як дістали незалежність, а піднялися на шхуну як господарі. Вони поставили на палубі вартового, а самі пішли нишпорити по трюмах. Шукайте, шукайте, вам не знайти жодного доказу! Але ж гавкнули гроші, на які він так розраховував.
Ангель відчув себе ошуканим, буцім злодій витяг у нього бумажник із крупними банкнотами. Три години ходу – і аравійський берег. Три години після мало не місячних мандрів по африканських пустелях. Він навіть встиг звикнути до своїх «кізочок», серед яких були зовсім непогані екземпляри. Завербував їх у Франції, спокусивши високими заробітками на фешенебельному африканському курорті. Дівчата мужньо переносили втомлюючу подорож, ні про що не здогадуючись, і збунтувались лише перед самісінькою посадкою на шхуну. Та було пізно…
Згадав, як верещала і кусалася дівчина, котрій він трохи симпатизував, – офіціантка з Бордо Ліана. Вона одразу ж здогадалася, для чого їй скрутили назад руки, для чого двоє матросів тримають довгий, як матрац, мішок, і благала Ангеля:
– Мсьє, дорогий мсьє Франц! Не топіть мене! Я так хочу жити… Не топіть мене, дорогий мсьє, я згодна на все, ніхто не почує від мене жодного слова, дорогий, добрий мсьє!..
Ангелю самому не хотілося топити її, за дівчину можна було одержати щонайменше тридцять тисяч доларів, та він не мав права ризикувати. Зав'язуючи мішок, чув ще:
– Мсьє, мій добрий мсьє… – І потім, коли її вже несли до борту, раптом: – Потвора, виродок, проклинаю тебе!.. Прок…
За бортом булькнуло, Ангель одразу забув про Ліану, її благальний погляд і останній прокльон. Як забував завжди – і тоді, коли носив чорний мундир і кашкет із черепом…
*
Все, що б йому не доручали, Ангель робив старанно, і начальство завжди залишалося задоволеним гауптштурмфюрером. Тому, певно, і довірило спорудження секретного об'єкта в Польщі, надавши в його розпорядження цілу будівельну команду і необмежену кількість військовополонених.
І все ж Ангелю було важко: не вистачало будівельних матеріалів, колючого дроту, електроенергії, машин. Не вистачало всього, крім полонених, але користі від них було мало – мерли, як мухи, а гауптштурмфюрер поспішав і витискав із них все можливе і навіть неможливе. На цьому будівництві інший зламав би собі голову, а от Ангель поставив невеличкий цегляний заводик, всілякими правдами й неправдами дістав через знайомих у канцелярії генерал-губернатора цемент, сперечався де треба, навіть лаявся, а все ж вклався у встановлені начальством строки.
Приймала об'єкт комісія з Берліна на чолі з групенфюрером СС. Моложавий, не набагато старший за Ангеля, любимчик самого Гіммлера, як встигли шепнути гауптштурмфюреру, він побіжно оглянув бараки, поцікавився системою охорони, надійністю дротяної огорожі, та основну увагу звернув на газові камери і крематорії. Довго розпитував Ангеля, щось підраховував і схвалив:
– Поки що вистачить. Та врахуйте, вже зараз треба почати роботи по розширенню об'єкта. Покладаємось на вашу енергію та ініціативу. Я доповім рейхсфюреру СС про вашу ретельність.
Ангель не підвів групенфюрера. За три роки його комендантства табір виріс мало не вдвічі, а високі труби над крематоріями день і ніч викидали масний чорний дим.
Котеджі офіцерів СС, підлеглих Ангеля, стояли мало не напроти головних воріт, над якими гауптштурмфюрер наказав вивести готичною в'яззю: «Праця робить вільним». Але сам комендант не схотів жити у безпосередній близькості до колючого дроту і мешкав в особняку за півкілометра від табору – невеличкий гайок затуляв від очей і димарі, і сторожові вишки, які, вважав Ангель, псували навколишній пейзаж. Удома Ангель забував про турботи, пов'язані з клопітливою посадою коменданта, тут ніщо не нагадувало про крематорії, тут він вирощував квіти і овочі, тут у нього народився син, названий на честь діда Карлом.
Гауптштурмфюрер любив свій дім і дбав про нього. Провів якусь умовну межу, що проходила серединою гаю: там починалась неприємна частина життя, зв'язана з клопотами, наглядом за тисячами людей, відправкою їх до газових камер, а тут – котеджі із світлими просторими кімнатами, вродлива, любляча дружина, здоровий син, квітник перед домом і город за ним, двоє-троє друзів, карти і шахи вечорами, іноді поїздки до Варшави чи Берліна з обов'язковим відвідуванням театрів – дещо одноманітне, та приємне життя з більш-менш усталеним ритмом.
Десь там, на сході і на заході, палахкотіли війни, вони нагадували Ангелю про себе ешелонами, повними голодних, стомлених людей, та він забував і про ешелони, і про сортування новоприбулих (найбільш виснажені – праворуч, для негайної обробки у крематоріях), і про істерики та необхідність іноді одразу на очах у інших прикінчувати непокірних, як тільки переступав свою умовну межу, – то була робота неприємна, хоч і потрібна, а він вважав кожну роботу лише засобом для існування, необхідністю, з якою, коли матиме достатньо грошей, неодмінно покінчить.
Майже ніколи, як би не поспішав, Ангель не використовував службового автомобіля – ходив на роботу і з роботи пішки, вважаючи ці моціони корисними не тільки для здоров'я: повертаючись з табору, встигав забути про все, що лежало там, за гаєм, і що відкидав від себе, знімаючи у передпокої мундир. Так, Ангель ніколи не носив удома мундир, підкреслюючи цим свою цивільність і добропорядність; мовляв, те, що за дротом, вимушене і тимчасове – поки йде війна, а кожний чоловік під час війни стає солдатом і виконує накази начальства.
«Так треба, це потрібно фюреру і рейху!» – цю філософію Ангель намагався прищепити підлеглим, хоч сам у глибині душі не вірив ані в рейх, ані в фюрера. Вірив у самого себе і в своє вміння вижити за будь-яких умов і не сушив голови різними проблемами і високими матеріями. Тобі добре, ти ситий і здоровий, твоя сім'я забезпечена – і нехай горить усе навколо. Мій дім – моя фортеця!
І все ж, як не намагався позбавитися вдома того, що за гаєм, воно вривалося іноді й порушувало спокій і встановлений розпорядок; і не лише густим чорним димом, що стелився низько над землею і, коли вітер дув на захід, пробивався крізь гай, обплутував віллу, залишав сліди копоті на підвіконнях – навіть троянди і гвоздики, цілі плантації яких розкинулись між хвірткою і сходами, не могли вбити цей важкий запах, і Беата цілий день лежала з головним болем. Сам Франц у такі дні не знаходив вдома спокою, щось мучило і тривожило його, ні, не запах (хоч Беата і скаржилась, що дим пахне трупами), не звертав же він уваги на нього в таборі. Нарешті Ангель зрозумів: дим вносить якусь диспропорцію в його життя, не гармонує з білими стінами вілли і солодким запахом квітів. Гармонію ж Ангель цінував над усе, але що вдієш, знов-таки війна…
