Текст книги "Дияволи з "Веселого пекла""
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)
Ангель втупився у нього злими очима.
– Ми не вбивали, Хетель! – просичав. – І, якщо нас заарештують, спробуємо довести це… Кожен платить по мільйону…
Хетель помахав пальцем під самісіньким його носом. Мовив злорадно:
– Якщо нас заарештують, то всі мої гріхи потьмяніють у порівнянні з вашими. І ви це знаєте самі, Франц!..
Ангель увібрав голову в плечі.
– Ви вульгарний здирник, та біс з вами!
– Зважте ще на одну деталь, – мовив Хетель, скоса дивлячись, як Грейт завмер над чековою книжкою. – Зараз мені доведеться вивозити вас звідси, а ви самі підрахували, що півгодини – це не так уже й багато. Доведеться вживати деяких заходів, а що зробиш без грошей?
– Це справедливо. – Полковник виписав чек. – Ідіть і швидше повертайтесь, Вольфганг. – Коли Хетель пішов, з досадою мовив Ангелеві: – Фортуна щось почала відвертатися від нас… Вплутуємось то в одну, то в іншу історію!
– Але ж поки що ми щасливо виплутувались, – заперечив Ангель.
– Два-три дні нам треба переховуватись, – нахмурився Грейт, – поки прийде телеграма. В крайньому випадку, в горах перейдемо швейцарський кордон. Завжди можна домовитися з контрабандистами, аби заплатити їм…
– А золото? – уїдливо запитав Ангель.
– Звичайно, шкода золота, – погодився полковник, – але я ціную свободу трохи дорожче, ніж центнер найкоштовнішого металу.
– Подивимось, – невизначено відповів Ангель, про себе вирішивши, що лише в крайньому випадку розлучиться із зливками. Перший переляк у нього минув, і, як завжди буває в таких випадках, його страхи видавалися зараз перебільшеними.
Вони чекали на Хетеля, не виходячи з холу. Не снідали – зовсім не було апетиту, – майже не розмовляли – тільки палили сигарету за сигаретою, перекидаючись короткими репліками. Тепер усе залежало від Хетеля, вони не мали більше явок, а їхні іспанські паспорти не варті, певно, і ламаного шеляга. Тому, коли Вольфганг повернувся, Ангель запитав улесливо:
– Що нового, мій друже?
Хетель одразу помітив зміну тону, але тепер було не до того, щоб зводити рахунки.
– Усі наші телефони, крім одного, контролюються, – пояснив. – Та все ж я подзвонив з автомата до «Чорного дрозда». Фрау Вессель допоможе нам. А поки, – кивнув на контейнери, – звалені в кутку й накриті килимом, – це в грузовик! Чорним ходом! Аби з вулиці не помітили жодної метушні. Чорним ходом, панове, Петер уже поставив там грузовик…
– Але що може зробити фрау Вессель? – затривожився Ангель. – Адже в «Чорному дрозді» була поліція, і фрау Вессель наведе на нас агентів…
– Не хвилюйтеся, мій друже! – Хетель відплатив Ангелю його ж монетою. – Фрау Вессель обведе навколо пальця десяток агентів.
Вони швидко повантажили контейнери й накрили їх брезентом.
Хетель пішов інструктувати Петера. Ангель лежав на дивані, втупившись у стелю, а полковник походжав по кімнаті. Нерішуче зупинився біля бару й витяг пляшку, відкоркував і понюхав, та все ж поставив на місце. Чорт з ним, із джином, він сам собі не ворог і сьогодні повинен бути зовсім тверезим. Плюхнувся в крісло, поклавши ноги на журнальний столик. Тиша починала гнітити його – сказав, аби не мовчати:
– Звідси до Унтеркрімля кілометрів сто п'ятдесят… Від Унтеркрімля дванадцять кілометрів до штольні, завтра викопаємо контейнер, а післязавтра, дай боже, прийде телеграма. Цікаво, який літак прилетить за нами?
– Не все одно? Аби піднятися в повітря, – байдуже мовив Ангель.
– Ви профан у техніці, Франц, а мене хвилює, чи зможе він злетіти з вантажем у півтонни і з трьома чоловіками на борту?
– Чому трьома? Пілот, ми ж домовилися про це, матиме документи й залишиться тут, а літак піднімете ви.
– Я ж і кажу: три, – пояснив Грейт. – Я, ви і Хетель.
– Хетель може перейти кордон і так, – з досадою відмахнувся Ангель. – Ви про це не думайте.
Полковник здивовано обернувся до нього.
– Ну що ви… Коли буде хоча б найменша можливість, ми візьмемо його.
«Що з ним сперечатися, – подумав Ангель, – усе вирішиться на місці…»
– Звичайно, – погодився, – якщо буде найменша можливість…
Задзвонив телефон. Ангель аж підскочив на дивані.
– Швидше, Хетеля!.. – від нервового напруження він почав загикуватися. – Гу-укніть же… Кларенс…
Та Хетеля не треба було кликати. Вольфганг зняв трубку паралельного апарата. Він з'явився у дверях за кілька секунд:
– Швидше! – замахав руками. – Тепер кожна секунда на вагу золота.
… Грейт влаштувався так, що, лежачи в кузові під брезентом, через щілину спостерігав за дорогою. Бачив і сірий «мерседес», який ішов за ними мало не впритул, і інспектора, котрий обідрав їх сьогодні на три мільйони. Потім «мерседес» відстав, Грейт хотів на ходу перелізти в кабіну, та роздумав: Хетель неодмінно зменшить швидкість, і вони програють хвилину-дві. А кожна хвилина зараз справді важить дуже багато.
Хетель зрізав поворот, не зменшуючи швидкості. Полковник і сам полюбляв ризиковану їзду й похвалив Хетеля – нічого не скажеш, водій класний, відчуває автомобіль.
Кілометрів за чотири від роздоріжжя почався невеликий гайок. Раптом Хетель різко загальмував. Грейт затурбувався – чи не трапилось чого? – та його відкинуло під брезентову темряву, машину почало трясти на вибоях.
Грейт висунув голову. От воно що – Вольфганг звернув з дороги і їхав вузьким лісовим путівцем. Мало не одразу знову круто повернув і зупинився в густому чагарнику. -
Полковник відкинув брезент і побачив старенький обшарпаний пікап і фрау Вессель поруч із ним.
«Так от що задумав Хетель!..» – зрозумів.
– Радий бачити вас, фрау Вессель! – посміхнувся, вистрибуючи з грузовика. – Швидше, Франц!
Потягнув за кінець і скинув брезент на траву. Хетель про щось домовлявся з фрау Вессель. Полковник підійшов до них.
– Наскільки я зрозумів, ми скористаємось вашим пікапом, фрау?
– Так.
Грейт відкинув борт грузовика, підхопив контейнер.
– Залізьте туди, – кивнув Хетелю, – і допоможіть Францу. Підсовуйте ящики до мене!
Перевантажили контейнери за кілька хвилин. У маленькому кузові пікапа залишалося зовсім мало місця. Туди ліг Ангель, і Грейт знову накрив його та ящики брезентом. Сам сів з Хетелем у кабіну.
– Прощавайте, фрау Вессель!
Жінка сама підняла і защепила борт грузовика. Сіла за кермо і заднім ходом виїхала на шосе. Вона ще мала дев'ять хвилин – через дев'ять хвилин за жовтим вантажним «фіатом» полюватиме поліція…
Фрау Вессель доїхала до роздоріжжя і повернула в бік Зальцбурга. Через кілька кілометрів у невеличкому селищі звернула на тиху зелену вуличку, поставила машину в тупичку, роздивилася, чи нема нікого поблизу, і, дочекавшись, поки якийсь перехожий зник за рогом, замкнула «фіат» і пішла до автобусної зупинки.
*
У кімнаті стояла така тиша, що чути було, як билася у вікно муха.
Кноль не міг відвести погляду від мухи – дурна, поруч відчинена кватирка, піднімися вище й лети собі. Подумав: а він сам? Чи не нагадує комаху, що заплуталась у павутинні? Тепер його обплутуватимуть усе більше й більше, поки остаточно не позбавлять волі, руху, нарешті самого бажання захищатися і навіть жити. Посміхнувся: до цього, певне, не дійде. Його не візьмуть голими руками, і в нього є життєва мета – Гертруда; заради неї він буде хитрий і слизький, він розірве павутиння, яким би міцним воно не було.
Бонне витлумачив посмішку інспектора по-своєму.
– Ви або злочинець, Кноль, або дурень. В останнє я не вірю, бо працював з вами. Залишається перше.
Кноль підняв долоню, і цей жест можна було б витлумачити або як прохання помилувати, або як намагання відсторонитись од комісара, зупинити його.
– Я помилився, комісаре, – мовив, дивлячись просто перед собою на ту ж муху. – Повірте, я помилився. Чи ви ніколи не помилялися?
– Я б повірив вам, Кноль, але дуже багато помилок і навіть незрозумілих, як на такого досвідченого працівника, як ви, вчинків.
Дізнавшись, що злочинцям неймовірним способом вдалося прорвати блокаду вілли Хетеля, Бонне разом із шефом поліції землі Зальцбург виїхав до Альт-Аусзее. Вони прибули туди після того, як Кноль остаточно загубив сліди Хетелевого грузовика. Бонне почав з'ясовувати – чому? Адже вони вели безпрограшну гру, яку» поліція веде вже не один десяток років, гру, де все розставлено по своїх місцях, де все відомо наперед і в якій поліцейський програш або виключається зовсім, або зведений до мізерної частки процента. В усякому разі, комісар за всю свою практику не пам'ятав, щоб поліція у таких випадках зазнавала поразки.
Телефонний дзвінок з Альт-Аусзее і приголомшив, і розлютив його одночасно; Бонне зв'язався з шефом поліції, і через кілька хвилин поліцейський лімузин на. великій швидкості віз їх на місце пригоди.
Бонне картав себе: як міг він піддатися на умовляння Кноля і залишитись у Зальцбурзі? Хоча аргументи інспектора були переконливі, комісар сам зрозумів, що залишатися йому у такому маленькому містечку, де все видно, як на долоні, не дуже розумно. Адже злочинці могли знати його в обличчя (хто відає, може, тому їм і вдалося обвести комісара навколо пальця в Танжері?), випадково побачити і накивати п'ятами.
Але ж Кноль! Бонне встиг переконатись, що інспектор – розумна й передбачлива людина, якій можна довіряти. Ось і довірив на свою голову…
З рапорту Кноля виходило, що втеча злочинців стала можливою тільки через фатальний збіг обставин! інспектор підмінив двох поліцейських, котрі пішли обідати, саме в цей час злочинці виїхали на грузовику, він почав переслідувати їх, але клятий цвях… Зрештою, ніхто не застрахований од того, що в його автомобілі спустить балон!
Комісар запропонував шефу поліції допитати поліцейських, що вели спостереження за віллою і школою.
І тут з'ясувалися обставини, які примусили Бонне подивитися на справу зовсім іншими очима.
Перша: інспектор Кноль уранці снідав у кав'ярні, в яку заходив Хетель. Потім злочинець повернувся додому, але скоро знову вийшов у місто. За кілька хвилин до цього Кноль зняв із поста агента, котрий вів спостереження за головним виходом з вілли.
Комісар запитав інспектора, чому він так вчинив і чи не логічніше було йому самому зв'язатися з постом біля школи?
Кноль визнав, що припустився помилки. Тепер він розуміє, що йому самому слід було переговорити з агентами, які чергували біля школи.
– Про що ви розмовляли з Хетелем у кав'ярні? – запитав раптом Бонне.
Кноль лише знизав плечима. Тут, у цьому містечку три кав'ярні, він завітав до найближчої – мусить же навіть і поліцейський інспектор снідати! – на той час туди зайшов і Хетель. Але ж хазяїн кав'ярні може посвідчити, що він, Кноль, не перемовився із злочинцем ані словом.
Комісар не заперечував: так, Хетель попросив чашечку кави й сигарети. Таких сигарет у кав'ярні не було, і хазяїн, аби догодити поважному відвідувачеві, побіг по них. Таким чином, деякий час інспектор і Хетель перебували в кав'ярні наодинці. Чи не вважає сам інспектор Кноль цю ситуацію підозрілою?
Кноль погодився. На місці комісара він міркував би так само. І взагалі, цей день для нього, інспектора, – суцільний ланцюг якихось злощасних збігів обставин. Зрозуміло, що якась тінь падає на нього, але нехай комісар і шановний шеф поліції землі Зальцбург зрозуміють: він зробив усе, щоб виявити і затримати злочинців, і не його вина, що їм удалося втекти.
Комісар обернувся до Кноля, мовив жорстоко:
– Можете ображатися, але я повинен сказати: ви, Кноль, пройдисвіт! Правда, розумний пройдисвіт, але це ще гірше.
– Я відстороняю вас від виконання обов'язків, – втрутився шеф поліції. – Їдьте до Зальцбурга і чекайте там на мої розпорядження.
Інспектор виструнчився і, чітко повернувшись, вийшов із кімнати.
Шеф поліції упевнено сказав:
– Він змовився з Хетелем і одержав від нього не одну сотню тисяч. Але довести це буде важко.
– Якщо ми не затримаємо злочинців, – зауважив. Бонне. – Тоді нема свідків…
– Вони не свідчитимуть проти нього в будь-якому випадку, – з досадою відповів шеф. – Як правило, злочинці не виказують поліцейських, котрі допомагають їм.
– Е-е, всяке буває, – заперечив Бонне. – А втім, це ваша справа, і я не хочу сушити нею собі голову. Якщо Ангелю і Грейту ще раз удасться ошукати мене, я зроблюсь або фаталістом, або піду у відставку. Мені потрібен здібний помічник – кого б ви могли порекомендувати?
– Сержанта Грейзля. Молодий, але тямущий.
– Ага, – згадав Бонне, – це такий білявий і трохи кирпатий. Чомусь і мені він впав в око.
Шеф Поліції поїхав до Зальцбурга, а Бонне довго; лежав на вузькому готелевому ліжку, розмірковуючи.;
Тепер у них лишилася тільки одна ланка ланцюга – телеграма, яка повинна надійти на пошту в Блю-Альм.
Але чи не попередив злочинців Кноль? Те, що інспектор змовився з ними, не викликало в Бонне жодних сумнівів. Не пройшли повз його увагу і ледь помітні іронічні нотки у відповідях Кноля. Мовляв, ми обоє тямущі люди, і бачимо один одного наскрізь, але ж комісар повинен розуміти, що жоден суд не доведе вини інспектора, є лише побічні докази, так би мовити, натяки на злочин, а він, Кноль, плювати хотів на натяки…
Цікаво, подумав комісар, скільки ж узяв Кноль? Певно, багато: знав, що в поліції йому не втриматись надто вже великий скандал виникне, – і забезпечив собі безбідне існування.
Та біс з ним, з інспектором…
Бонне спробував зосередитися. Про що ж він думав? Ага, чи попередив Кноль злочинців, що поліція цікавитиметься телеграмою, котра має прийти в сусіднє містечко на ім'я слуги Хетеля? Якщо попередив, то й це кільце ланцюга втрачено. Правда, залежно від того, чого чекають злочинці від телеграми. Комісар здогадувався, що йтиметься про вивезення золота за кордон. Але ж в Ангеля та Грейта може бути і запасний варіант…
Так нічого й не вирішивши, Бонне вийшов на вулицю.
В барі біля готелю ще було людно. Грала піанола. Комісар сів біля стойки і один за одним випив два келихи коньяку. Але нітрохи не сп'янів. Подумав і випив ще один. Зробилося тепліше, і перспективи вже не видавалися такими сумними.
Вийшов з бару, постояв трохи на свіжому повітрі й пішов спати.
*
За Унтеркрїмлем, невеличким гірським, містом, Хетель з'їхав з асфальтованого шосе на звичайний кам'янистий путівець. Зупинив пікап поблизу струмочка, що збігав крутим схилом. Довго пив холодну джерельну воду, сьорбаючи просто із струмочка, і мружився від задоволення. Напившись, сів на порослу мохом кам'яну брилу, мовив весело:
– Можете дякувати богові! Сюди не соває носа жодний поліцейський.
Ангель визирнув з-під брезента, роздивлявся недовірливо. Навколо гірські схили, немов земля сколихнулася величезними хвилями і раптово застигла. Десь далеко в долині, на самісінькому обрії, червоніють дахи Унтеркрімля, вище – сіра смужка шосе, по якій повзуть автомобілі, а тут – небо й зелені схили, жебонить вода у струмочку і співають птахи. Ангель розчулився: життя, виявляється, триває, а вони не помічають його красот у гонитві за житейськими благами!
Грейт занурив голову в холодну воду, чмихав і відпльовувався, вмиваючись. Змивши дорожній пил, обтерся хусточкою, запитав:
– Фрау Вессель не залишила десь пакунка з бутербродами? Зараз я з'їв би слона…
Тепер усі згадали, що фактично навіть не снідали. Але в пікапі не було ані крихти їстівного – заспішили, аби скоріше знайти де-небудь притулок. Їхали повільно, розглядаючись навколо.
Люди селилися тут рідко – невеличкі хутірці острівцями розкидані в зеленому морі. А путівець в'юнився між схилами, забираючи ще вище, здавалось, уже нічого не буде, крім неба і кам'яних брил, але й там жили люди – за поворотом близько від дороги стояв акуратний цегляний котедж із мансардою, і з комина підіймався в небо дим.
Хетель зупинив машину.
– Я піду на розвідку. Ви – диваки-туристи, я вожу вас, вам набридли мотелі й кемпінги, хочете екзотики и самотності…
– Ідіть, Вольфганг, – пожартував Грейт, – і не забудьте одразу домовитися про печеню. Більше картоплі й м'яса, можна, правда, і яєчню. Зрештою, все, що завгодно, крім трави…
Хетель, не дослухавши полковника, рушив до садиби. Грейт, вийшовши з кабіни, сперся на крило, запитав Ангеля:
– Вам не розтрусило кишок? Дорога така, що я головою мало не пробив стелю цієї лайби.
Ангель не відповів. Розглядав котедж. Нарешті виніс присуд:
– Тут нам було б непогано. Місце пустинне і всього десяток кілометрів до Унтеркрімля.
Полковник витяг із бумажника карту.
– І лише чотири кілометри до штольні…
– Щось Хетеля не видно, – захвилювався Ангель. – Може, нікого нема і він розшукує хазяїв?
– А дим?
– Ваша правда. Мабуть, Вольфганг домовляється.
Хетель вийшов з котеджу через кілька хвилин.
Грейт намагався з його вигляду догадатися, чи п спіймав він облизня, та Вольфганг нічим не виказував ані розчарування, ані задоволення: йшов, втупившись у стежку, буцімто вона пролягала над урвищем. Перестрибнув кювет, блиснув окулярами.
– Домовився, – сказав коротко.
У полковника одлягло від серця. І все ж перемогла обережність:
– Хто там живе?
Хетель, сідаючи за кермо, пояснив:
– Самотня жінка зі старим батьком. Недавно в неї помер чоловік. Мак сина, який вчиться десь там, – кивнув на долину, – і зрідка навідує їх. Я зняв дві кімнаті: мансарди. Нічого, чистенькі…
Хазяйка чекала на них біля відчинених воріт. Огрядна, повновида жінка років під п'ятдесят, дивиться привітно і осміхається.
Грейтові вона сподобалася. Подумав, що хазяйка котеджу має лагідну вдачу – з нею буде легко домовитися. Вистрибнув із машини, допоміг їй причинити ворота. Поцікавився:
– Як з обідом, фрау?..
– Шварцвеллер, – відрекомендувалася жінка. – Але ж я не розраховувала на гостей…
– Якщо у вас знайдеться півтора десятка яєць і шматок грудинки, – заявив Грейт з ентузіазмом, – то ми будемо врятовані!
– Звичайно, знайдеться. Маю ще сир, ковбасу й молоко.
– А шнапс?
– О-о!.. – розвела руками хазяйка. – Ми не п'ємо. Є лише почата пляшка спирту.
– Згодиться, – милостиво схвалив Грейт. Озирнувся на товаришів – Фрау Шварцвеллер почастує нас чудовим обідом. Забирайте валізи, Франц, і підемо влаштовуватись.
Та Ангель не зрушив з місця. Стояв, спершись на машину. Поплескав по накритих брезентом контейнерах:
– Спочатку…
– Плюньте, – заявив полковник категорично, – нічого не станеться.
Ангель затявся.
– У нас тут невеличкий вантаж, – пояснив хазяйці, – і мені хотілося б…
– Закотіть машину в сарай, – здогадалася та. – Треба лише розчистити місце. Я зараз.
– Ми самі, – зупинив її Грейт. – А ви краще подбайте про обід.
Фрау Шварцвеллер пішла до покоїв. Хетель відчинив сарай.
– Це просто здорово, – потер руки, – я хвилювався, що хтось може побачити пікап…
– Бог нам допоміг! – солодко мовив Ангель.
– Коли б не три мільйони шилінгів, – зареготав Грейт, – дідька лисого вам допомогли б усі боги світу!
Ангель поморщився. В глибині душі він не вірив у бога, але завжди зберігав зовнішню лояльність до нього. Хоча іноді відчував тривогу і починав молитися. Молився щиро і був переконаний, що бог чує його молитви; тривога відпускала, і він мало не одразу забував про бога.
Але зараз знайшов за потрібне зауважити Грейту:
– Ваш цинізм не до місця, Кларенс. Не гнівіть бога, і він вас ніколи не забуде.
Полковник подивився на Ангеля з подивом, та сперечатися не став: у цього Франца завжди якісь вибрики, та, зрештою, це не так уже й страшно…
Вони швидко звільнили місце в сараї і загнали в нього пікап. Ангель власноручно зачинив важкі двері.
– Треба попросити в хазяйки замок, – мовив задоволено. – Тепер я спокійний.
*
«Аукціон відбудеться четвертого вересня. Прошу прислати представника. Лаусон».
Бонне ще раз прочитав телеграму з Берна, адресовану Петеру Шульцу. Петер Шульц – слуга Хетеля. Отже, в них щось призначено на четверте вересня. Сьогодні – друге, залишається два дні…
Покликав сержанта Грейзля.
– Давайте автомобіль, поїдемо.
– Якщо не помиляюсь, до Блю-Альм? – насмілився запитати сержант. Це він привіз уранці копію телеграми і був дуже задоволений, що догодив комісарові.
Не встигли вони поставити свій «мерседес» на центральній площі Блю-Альм, як замиготів сигнал і Грейзль увімкнув рацію.
– Доповідає сьомий… Доповідає сьомий… Петер виїхав з Альт-Аусзее. Червоний «фольксваген» сто три – вісімдесят… Іду за ним…
Бонне глянув на годинник.
– Я ще встигну випити каву…
Пив каву й машинально жував булочку. Попросив ранкові газети. На першій сторінці «Фольксштімме» одразу побачив портрети трьох «красунчиків».
Ангель зосереджений і навіть злий, у Грейта діловий вираз, дивиться кудись убік, наче йому соромно глянути співбесідникові у вічі, Хетеля ж не можна зрозуміти: заховався за скельця окулярів – типовий провінціальний вчитель, який мне вуха своїм учням, наставляючи їх на шлях праведний. Унизу замітка, в якій розповідається про злочинців. Бонне швидко пробіг її очима. Так і є, головний удар спрямований проти Ангеля – кат, комендант концтабору, – ну що ж, політичні акценти не зашкодять, а решта – все вірно: звертання до населення з проханням пізнати злочинців і негайно повідомити поліцію.
Молодець Дубровський, попрацював оперативно! Він приїхав в Альт-Аусзее вчора вранці і підняв комісара з ліжка: Поки Бонне вмивався, сидів біля ванної і говорив:
– Ну, комісаре, чим ви можете пояснити чергову втечу злочинців? Скажете, знову фатальний збіг обставин? Так завжди можна виправдатися, а Ангель сміється з ваших поліцейських хитромудрощів. Якби ви послухали мене і одразу звернулися до лівих сил, якщо хочете, до народу, то під ногами в злочинців горіла б земля – ви давно б спіймали всю банду.
– Ви спрощуєте, мсьє Серж, – висунув голову з ванної комісар. – Вони були в пастці і, коли б не цей мерзотник Кноль…
Дубровський безнадійно махнув рукою.
– Сьогодні Кноль, завтра який-небудь Браун. Але ж злочинці десь в Австрії, а ви не знаєте – де. Хочете, ми звернемось до населення.
Бонне трохи подумав.
– Тепер це доречно, – признався. – Можливо, вони засіли десь у горах і шукають засобів переходу через кордон. Так, тепер це доречно.
Дубровський швидко поїхав – і ось наслідок. Навіть праві газети «Нойє пресе» і «Зальцбургер нахріхтен» не змогли обійти цієї справи, вони, правда, змальовували її зовсім з інших позицій, роблячи наголос на вбивстві бібліотекаря, але портрети також дали?
Комісар відклав газети і пішов до «мерседеса».
– Зараз вони будуть тут, – повідомив сержант, наче Бонне і сам не знав цього. Комісар хотів зробити йому зауваження, та роздумав, ще зовсім хлопчина, і все видається йому важливим, мало не першовідкриттям – стриманість прийде тільки з досвідом.
Червоний «фольксваген» зупинився у провулку за поштою. Петер Шульц не одразу вийшов із машини. Посидів трохи, але нікого не помітивши, пішов на пошту. Поблукав малолюдними кварталами і, лише зробивши великий гак, шмигонув у двері поруч із великим поштовим ящиком. Одержав телеграму, прочитав і порвав на дрібні шматочки, які непомітно кинув у кошик на папери. Вийшов з пошти, постояв на розі, озираючись, нарешті сів у «фольксваген» і почав петляти по місту, перевіряючи, чи не вчепився йому хтось у хвіст.
Бонне сміявся: все було передбачено, і Шульц міг їздити до останньої краплі бензину – з Блю-Альм лише три виїзди, і кожен з них контролює поліція.
Скоро Шульц заспокоївся і зупинився біля бензоколонки. Бонне взяв мікрофон.
– Увага! Усім постам бути напоготові! Мабуть, він виїде на автобан. «Форд»-сімнадцятий, їдьте вперед і чекайте на перехресті біля автобану.
Передбачення комісара справдилося: Шульц повернув на шосе, яке вело до автобану. Комісарів «мерседес» ішов за ним на відстані кілометра, Бонне. був упевнений, що Шульц поїде в гори, і здивувався, почувши раптом:
– Шеф, це «Форд»-сімнадцятий. Наш підопічний тримає курс на Відень. Іду за ним.
Комісар з хвилину розмірковував. Потім наказав:
– їдьте за Шульцом на відстані. Не будьте настирними, але й не випускайте з поля зору. Головне, не проґавте, коли він з'їжджатиме з автобану.
Невдовзі знову схвильований голос:
– Я – «Форд»-сімнадцятий. Підопічний з'їхав з автобану. Дорога на Якобсдорф. Іду за ним…
«Ось воно що! – зрозумів Бонне. – Фрау Вессель…»
«Мерседес» скотився з автобану, і комісар наказав поставити його на узбіччі. Викликав поліцейську машину:
– «Форд»-сімнадцятий, що з підопічним?
– Купається в озері.
– Чудово, не спускайте з нього очей.
Комісар наказав проїхати ще з кілометр і поставити «мерседес» у кущах поблизу дороги. Повернувся до Грейзля:
– Слухайте уважно, сержанте. Зараз ви завітаєте до готелю «Чорний дрізд». Пийте каву, пиво, коньяк – що хочете! – але не впивайтесь. Скоро там буде Шульц. Якщо вам удасться почути, про що він розмовлятиме з хазяйкою готелю, це буде просто чудово. А коли ні – не страшно. Важливо перевірити, чи зустрінеться Шульц з хазяйкою «Чорного дрозда».
Грейзлю не треба було наказувати вдруге. Вислизнув з машини і пішов стежкою уздовж шосе, наспівуючи веселу пісеньку. Навіть. похитувався трохи, такий собі робітник із Відня, що відклав трохи шилінгів і зараз прогулює їх, не думаючи про завтрашній день.
Шульц купався і загоряв на озері мало не годину. Потім одягнувся і, кинувши «фольксваген» на стоянці, рушив ледь помітною стежкою поміж кущами до «Чорного дрозда».
У «Форді»-сімнадцятому захвилювалися, та Бонне наказав агентам сидіти спокійно й чекати вказівок.
Грейзль з'явився червоний, спітнілий, дихав важко, певно, біг. Від нього смачно пахло пивом, і Бонне подумав, що й він не відмовився б від кухля.
Сержант зашепотів, наче тут їх могли підслухати:
– Вони розмовляли про щось, та я не міг почути… Шульц сів біля стойки і сказав їй усього кілька слів. Я підійшов, але вони замовкли. Шульц узяв кухоль і сів у кутку, вони більше ні про що не розмовляли, та хазяйка пішла, і її місце зайняла дівчина. Така вродлива блондинка.
– Розмарі, – здогадався комісар.
– Так, її звуть Розмарі. Я вийшов у вбиральню, – там є вікно на двір, – і побачив, що хазяйка виводить із боксу машину. Білий «фіат», СР двісті двадцять три – сорок чотири. Я одразу прибіг сюди…
– Ви добре зробили, Грейзль. Тепер сидіть і відпочивайте.
Бонне узяв мікрофон. Скомандував:
– «Форд»-сімнадцятий, продовжуйте стежити за підопічним. Певно, він вертатиметься в Альт-Аусзее… Де ви, «Форд»-вісімнадцятий? Будьте напоготові. Я йтиму за білим «фіатом» СР двісті двадцять три – сорок чотири… Займіть позицію при виїзді з якобсдорфської дороги на автобан. Візьмете «фіат» на себе, бо жінка, яка вестиме його, знає мене.
Маленький білий «фіат» проминув їх через кілька секунд і, поки Бонне виводив свою важку машину з кущів, був уже на роздоріжжі. Постояв трохи і вклинився слідом за чорним «фордом» у потік автомашин, що мчали в бік гір. Об'їхали Зальцбург, і «фіат» звернув на шосе, ще вело до Унтеркрімля.
– Так я і думав… – крізь зуби цідив Бонне, стримуючи «мерседес», щоб не попасти в поле зору фрау Вессель. – Вони сидять у горах і чекають на звістку. І ми їх…
– Заарештуємо? – чи то здивовано, чи то радісно запитав сержант. Це прозвучало так комічно, що Бонне не витримав і голосно зареготав.
– Звичайно, коли трапиться така нагода.
Попереду з'явилися будиночки міста. «Унтеркрімль», – прочитав Бонне, і тут же почув голос агента з «форда»:
– «Фіат» зупинився на площі. З нього вийшла жінка, прямує до ресторану. Чекаємо наказу…
– Ідіть за нею, – наказав Бонне. – Ідіть і подивіться, що вона там робитиме.
Фрау Вессель затрималась у ресторані недовго, випила чашечку кави, перемовилась кількома словами з жінкою, що стояла за стойкою, і знову сіла за кермо. «Фіат» розвернувся і виїхав на дорогу, що вела назад до Зальцбурга.
– Зважте, сержанте, текст телеграми вже відомий барменші, – сказав Бонне. – Не буде ж така ділова жінка як фрау Вессель кидати все і мчати за стільки кілометрів, щоб випити в Унтеркрімлі чашечку кави. Але хто тепер прийде до барменші? Чи вона сама повинна зв'язатись з кимось? Оцей вузлик нам і треба розплутати.
Фрау Вессель більше не цікавила комісара. І все ж він наказав двом агентам з «форда» простежити за нею до «Чорного дрозда».
Інших двох залишив в Унтеркрімлі.
*
Було таке відчуття, що потрапив до глибокої пивниці: темно, вогко, незатишно і здається, хтось дивиться на тебе з темряви, зараз підставить ніжку чи схопить за комір.
Грейт згадав Тома Сойєра і його пригоди у печері. Взагалі він мало читав, як більшість американців, але Тома Сойєра пам'ятав. У дитинстві навіть намагався копіювати Тома, тим більше, що ровесники схилялися перед фізичною силою Кларенса і вважали його своїм ватажком.
Дитячі спогади трохи розчулили Грейта. Уявив собі маленьке містечко, де народився. Він в'їде в нього на найкращому відкритому лімузині, щоб всі бачили: приїхав молодий Грейт, у якого, кажуть, вже не один мільйон…
Грейт зайде до бару на центральній вулиці і пригощатиме всіх, хто завітає туди. Дарма що його батько-квакер не пив і тримав своїх дітей у залізному кулаці. Син – полковник, мільйонер, батьківські настанови для нього смішні, та й хто тепер дотримується їх? Рівність, помірність, любов до ближнього? Стискай кулак і трощи навколо – все залежить від сили твоєї руки!
Грейт стиснув кайло і рубонув по вологій стінці штреку. Потім присів просто на землю – стояти, зігнувшись у низькому проході, було незручно. Взяв схему штольні і ще раз звірився з записами. Наступний поворот праворуч, від нього сім кроків – і копати…
Штайнбауер не полінувався, заховав контейнер на півтораметровій глибині, доведеться як слід попотіти. Та поспішати нема куди: попереду цілий день – вони попередили фрау Шварцвеллер, що йдуть у гори і, можливо, не повернуться до обіду. Взяли з собою бутерброди і кілька пляшок пива. Пиво – це все, що вони дозволяли собі. Грейт було хотів, щоб хазяйка сіла на велосипед і гайнула до найближчої крамниці по шнапс, та Хетель заборонив:
– Почнуться розмови: хто у вас і звідки? Фрау Шварцвеллер скаже крамареві, той ще комусь, і пішло-поїхало… Невже не можна прожити й дня без горілки?
– Коли б дня! – зітхнув полковник. – Ще невідомо, скільки доведеться сидіти в цій клятій дірці…
Зрештою, вони вже випили тижневий запас пива фрау Шварцвеллер. Сама вона ставилась до нього байдуже, та батькові купувала ящик на тиждень – щопонеділка їй привозили пиво з Унтеркрімля разом з іншими замовленими продуктами. Переконавшись, що її пожильці не скаржаться на відсутність апетиту, фрау Шварцвеллер захвилювалася й вирішила ранком обернутись до Унтеркрімля й назад: туди – легко, біла на велосипед і майже не крутиш педалі, весь час спуск; назад же треба чекати автобуса чи попутної машини. Вона запитала в Хетеля, що вони полюбляють, ковбасу чи копчену грудинку, та Вольфганг, почувши про її плани, замахав руками. Вони, мовляв, і зупинилися тут, аби на два-три дні забути про існування різних ковбас, консервів та інших благ цивілізації. Чи є у фрау Шварцвеллер овочі, молоко і яйця? Цього вистачить, а якщо вона зможе зарізати курку чи індичку, це буде те, заради чого вони залізли так високо в гори.
