Текст книги "Дияволи з "Веселого пекла""
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 20 страниц)
Ростислав Самбук
ДИЯВОЛИ З «ВЕСЕЛОГО ПЕКЛА»
Частина перша
ЛЯЛЕЧКИ МАДАМ БЛЮТО
Кельнер приніс ще одну пляшку, завченим рухом відкоркував її і налив у склянку віскі. Все це він зробив спритно, з люб'язною усмішкою, і все ж Грейту здалося, що кельнер глянув на нього осудливо. Можливо, він мав рацію: навіть у таких кабаках рідко зустрінеш людину, яка б самотужки так швидко видудлила пляшку. Але ж яке діло цьому замухришкуватому німцеві хто, скільки і як п'є? Грейт хотів розсердитися, та його не вистачило навіть на злість, лише відсунув різким рухом на край столу виповнену попільницю. Пив і курив сигарету за сигаретою, кидаючи недокурки прямо на стіл. Кельнер зібрав їх, обережно, аби не потривожити Грейта, змахнув серветкою попіл і поставив велику фаянсову попільницю. Чомусь вона нагадала Грейтові унітаз – навіть запахло мерзотно! – він люто розчавив у попільниці щойно запалену сигарету, розвізши бруд по блискучій поверхні. Та мерзотний запах не зникав, і Грейт за одним духом спорожнив півсклянки. Віскі, не розбавлене содовою, обпекло йому горло, але на душі, трохи полегшало, і Грейт знову потягнувся за сигаретами.
Бар з гучною назвою «Веселе пекло» був із другорядних – велика, довга, темнувата зала з нечистою підлогою і запиленими пальмами біля входу. Раніше Грейт не дозволив би собі відвідин такого сумнівного закладу, та сьогодні цей шалман навіть влаштовував полковника: порожньо, темнувато й тихо (оркестр дратував би його, хотілося ні про що не думати й нікого не бачити – напитись, аби забути про все). Грейт випив ще віскі, та алкоголь проймав його туго; захотілося води, і він покликав кельнера, щоби той приніс содової.
Кельнер прослизав між столиками безшумно й плавно, буцімто виконував урок з фігурного катання на льоду. Спритно підкотився до третього від Грейтового столика, поставив пляшки й тарілки з закусками, почав пересувати фужери.
У Грейта пересохло в горлі, він роздратовано дивився, як вовтузиться кельнер; міг би раніше принести йому сифон – секундна ж, справа! – у порядному ресторані ніколи б не примусили клієнта чекати так довго. Але ж кельнер, певно, обслуговує німця – біляву рожевощоку бестію у гарно пошитому світлому костюмі…
Смердючі німецькі свині! Насмілився б хтось із них так обійтися з американцем ще два-три роки тому? А тепер навіть президент Штатів заграє з ними. Ця думка остаточно розлютила Грейта, він грюкнув кулаком по столу і загорлав:
– Кельнер, содової!..
– Несу… – вклонився той здалеку, але не кинувся з сифоном до Грейтового столика одразу, а посміхнувся білявому німцеві і щось сказав йому стиха, можливо, образливе для Грейта, бо той зареготав голосно й безсоромно.
Полковник втупив у нього важкий погляд, та німець не дивився в його бік, щось пояснював своїй дамі, вказуючи на пляшку з вином.
Німець чомусь не сподобався Грейтові, хоча, фактично, для цього не було жодних підстав. М'які і правильні риси обличчя і мало не дитяча рожевість щік могли лише приваблювати, та саме це й дратувало полковника, він раптом відчуй, що починає п'яніти. Хотів ще раз гукнути кельнера, але той уже вихилявся між столиками, тримаючи сифон у догідливо простягнутих руках. Гнів Грейта враз пригас, він лише пробуркотів щось, підставивши склянку під тугу цівку содової.
Вода дещо протверезила його, знов налив із пляшки, але навіть запах віскі чомусь здався огидним. Хотів посидіти в порожньому залі, і раптом цей німець… Грейт примирився б з будь-яким іншим відвідувачем, та цей самовпевнений шваб чомусь порушив його душевну рівновагу. Тим більше, що Грейт помітив, як німець скоса зиркає на нього.
Полковник пересів на інший стілець, влаштувавшись спиною до молодика, налив собі віскі, сильно розбавивши содовою. Тепер він міг бачити лише зади відвідувачів, що сиділи на високих табуретках біля бара. Ця не дуже приваблива картина нараз заспокоїла полковника, він повільно спорожнив склянку, забувши про рожевощокого.
Усе це – нерви, подумав.
Так, звістка про відставку все ж підкосила його, хоча давно готувався до неї і знав, що рано чи пізно це станеться. Після того, як він висловив генералові Блекеру те, що думав про нього, чекав на цю звістку і звикся з нею, ба навіть ужив усіх заходів, аби заздалегідь підготувати собі грунт у Штатах, і все ж якийсь біль засів глибоко в серці. Сам факт, що він сидить у «Веселому пеклі» – цьому кублі шлюх і алкоголіків – і дудлить, не закушуючи, віскі, хіба не свідчить про цілковиту деградацію полковника Кларенса Грейта?
Грейт посміхнувся, налив содової, але, подумавши, додав віскі. Завтра здасть справи і по тому вилетить додому. Він скучив за Штатами, і повернення на батьківщину до деякої міри компенсує його неприємності. Крім того, стане грошей, щоби відкрити майстерню по ремонту автомобілів чи придбати мотель.
Грейт уявив собі мотель: споруду з бетону й скла, яскраві квіти перед ним – і заплющив очі. На першому поверсі – маленький ресторанчик (віскі, коктейлі, біфштекси і омлет), на другому – кімнати вікнами на море. Він хоче жити біля моря, неодмінно десь біля теплого моря у Флоріді. Заведе моторного човна й ловитиме тунців. Кажуть, нема нічого приємнішого, ніж рибалити в Карібському морі: коли велика риба хапає наживку, здригається навіть човен – хороший човен з мотором сил на сорок-п'ятдесят. А потім, дай боже, якщо підуть на лад справи, купить собі автомобіль. Не дешевий «форд» чи масову модель «дженерал моторс», на яких їздить уся Америка. Для людей, що мають долари, випускаються «Лінкольни» і «каділлаки» – лайнери шосейних доріг із чотиристасильним серцем. Або білий відкритий «крайслер» – фото останньої моделі Грейт бачив недавно у рекламних проспектах, довго милувався досконалістю форм присадкуватого гіганта…
Зітхнув: у Флоріді ніколи не буває холодно, і відкритий «крайслер» наче створений для такого підсоння.
Грейт неохоче розплющив очі: білий автомобіль і запльований кабак, вілла біля Майамі і гора недокурків у дешевій фаянсовій попільниці…
Чи здійсняться коли-небудь ці мрії?
Можна, правда, найнятися льотчиком-випробувачем – там непогано платять, і полковника Кларенса Грейта взяли б із зав'язаними очима, – та біс із ним, Грейт мерзлякувато зіщулився, мало який випробувач тягне три-чотири роки. А скільки його однополчан згоріли на «старфайєрах» і «боїнгах»?..
Повз столик прослизнув кельнер, і ті двоє за спиною замовкли. Певно, розрахувалися і збираються йти…
Нараз Грейт відчув, що хтось стоїть у нього за спиною, що чиїсь очі уважно втупилися йому в потилицю. Відчуття було таке, наче хтось підняв «кольт» і тримає палець на гашетці. Коли б це трапилось у Техасі, Грейт був би вже під столом, тягнучи з кишені пістолет, але ж тут, у самому серці Європи…
Полковник удав, що впустив запальничку; повільно нахилився за нею, скосивши очі, і справді побачив за два кроки ноги в жовтих черевиках. Він міг би дотягнутися до них, смикнути на себе так, щоби чоловік пробив собі потилицю об брудну підлогу, та, повільно випроставшись на стільці, лише повернув голову назад.
Так і є – рожевощокий! Стоїть, всміхається, заклавши руки в кишені піджака.
– Що потрібно?
– У вас чудова витримка, полковнику Грейт!
– Що потрібно? – повторив, взявшись за спинку стільця.
Та рожевощокий ступнув убік, витяг руки з кишень, наче підкреслюючи миролюбність своїх намірів, і чемно вклонився:
– Франц Хаген до ваших послуг.
– Не потребую ваших послуг… – обірвав його полковник.
Хаген не звернув на це уваги. Сів напроти Грейта, приязно посміхаючись. Полковника злила і ця посмішка, і розв'язність його манер. Шрам на лобі Грейта побілів, що свідчило про крайню душевну збудженість.
– Мені не подобається, коли, хто б то не був, лізе, куди його не запрошують… Я не потерплю!..
– На вашому місці я вчинив би так само, – перебив його Хаген. – На жаль, у мене нема іншого виходу, а справа нагальна, лише тому я дозволив собі потурбувати вас. Зрештою, я не заберу багато часу, і, коли мої пропозиції не зацікавлять вас, можете перервати розмову…
Це було логічно, і Грейт не міг не визнати аргументів Хагена.
Той сів напроти світла – полковник міг добре роздивитися його зблизька. Перше його враження виявилося помилковим – німець був не такий уже юний. Молодив його рожевий колір щік, чоло ж зрили глибокі зморшки, на голові проступали залисини, а очі запали глибоко і дивилися стомлено, як у людини, що переступила сорокарічний рубіж.
– Які можуть бути пропозиції? Я не бажаю слухати жодних пропозицій… – пробуркотів Грейт, хоча зробив це скоріше за інерцією; Хаген не був схожий на комівояжера по продажу унітазів, тим більше на сутенера. – Звідки ви знаєте мене?
– Я знаю навіть, на коли у вас замовлений квиток до Нью-Йорка, – ледь посміхнувся Хаген. – Мої друзі мали з вами колись справи… – Помітивши, що полковник здивовано округлив брови, пояснив: – Ну, запчастини для автомобілів, пальне та деякі інші дрібниці… Мені рекомендували вас як ділову людину, а це в наш час – найкраща рекомендація.
Грейт іронічно примружив очі. Він не любив красномовців, а цей, здається, балакун. Проте не зупинив німця – налив лише собі в склянку, ковтнув, наче нічого й не чув.
Хаген помахав рукою, мовив неголосно: «Кельнер, пляшку віскі!» – і продовжував:
– Мої пропозиції мають суто діловий характер. Сподіваюсь, вони зацікавлять вас…
Все, що він казав, якось обминало Грейта, слова текли кудись, не залишаючи сліду в пам'яті, наче й не були вимовлені, якісь звичайні, нічого не варті слова, так, просто звуки, що не викликають ні емоцій, ні зацікавлення.
«А може, я п'яний? – Грейт подумав про це, наче поплескав сам себе по плечі, знаючи, що й кінська доза не звалить його з ніг. – Але все ж, про що він говорить?..» Напружився, аби вловити зміст сказаного Хагеном, зупинити його, встановити якийсь контакт з рожевощоким, котрий дивиться на нього вивчаюче і серйозно, наче й справді сподівається чимось зацікавити полковника Кларенса Грейта.
– … Я хочу запропонувати досить вигідний бізнес, знаючи вас як людину рішучу, що може не звертати увагу на моральний бік справи…
Кельнер виринув з-за його спини, як привид, поставив пляшку і так же безшумно зник, побачивши нетерплячий жест Хагена.
«На що не звертати увагу?» – кінець фрази Хагена застряв у пам'яті Грейта і чомусь стривожив його. Він нахилився над столиком і, зустрівши уважний погляд рожевощокого, не відвів очей.
– Що вам потрібно? – запитав, буцімто тільки-но побачив його.
– Ваш професіональний досвід, ваша сила, ваш розум, – не роздумуючи, відповів той.
– Це не так уже й мало!
– За все це вам плататимуть копійки, а я пропоную приблизно тридцять тисяч доларів на місяць.
Грейт глянув на німця як на божевільного. Шахрай чи шантажист? Але той дивився спокійно, навіть поблажливо і продовжував так, наче йшлося про дрібниці:
– Зрештою, все залежить від нас, при деякій oneративності й винахідливості можемо збільшити цю суму…
Грейт відкинувся на спинку стільця й нестямно зареготав.
– Не робіть із мене дурника, як вас там!.. Я не люблю жартів. Ви, певно, того… – покрутив пальцем біля лоба. «А може, гангстер? – подумав раптово. – Звичайний грабіжник, якого розшукує поліція?» Мимовільно озирнувся довкола: саме у таких кишлах вони і збираються. – Вам не втягнути мене в авантюру!
Рожеві щоки Хагена зробилися зовсім червоними.
– Я нікого і нікуди не збираюся втягувати. Я пропоную, а ваша справа – прийняти мої пропозиції чи відхилити їх. Звичайно, наша розмова не для третіх вух, але кінець кінцем розмовляємо ми без свідків, і. вам важко буде довести щось. – Налив віскі у склянки, мовив різко: – Я не божевільний і не збираюсь пропонувати вам почистити сейфи місцевого банку. Для цього існують, – скривив губи, – більш поважні корпорації. До того ж є багато способів менш ризиковано заробляти гроші. Один із них я і хочу запропонувати вам…
Грейт жодним словом не підохотив його.
– Заздрю вашій витримці, містер Грейт, – кинув Хаген по паузі. – Це ще більше спонукає мене до співробітництва з вами. Пропоную вам місце особистого пілота шейха Хіжі Селаспі…
Полковник не витримав і зареготав:
– Може, це ви шейх? Тоді продовжуйте розповідати арабські казки. Іноді я схильний до гумору…
– Ви щось чули про Близький Схід? – не звернув уваги на іронію Хаген.
– Лампа Аладіна, сорок дев'ять розбійників, гареми…
– О-о! Ви підійшли до суті…
– Не морочте мені голову! – обірвав його Грейт. – Найбагатший шейх Сходу навчився вже рахувати гроші і знає, що за тридцять тисяч доларів він купить не одного пілота, а принаймні десять.
– Якщо не більше, – підправив полковника Хаген, – причому першокласних.
– А ви хочете довести мені…
– Слухайте мене уважно, – притишив голос німець і, схилившись над столиком, поманив пальцем Грейта. – Ви уявляєте, полковнику, скільки коштує в Аравії красива європейська дівчина?
Грейт озирнувся на розмальовану супутницю Хагена, що самотньо допивала вино.
– П'ять доларів за ніч, – мовив презирливо. – Можливо, там націнка. Враховуючи місцеві умови…
– Навіть таку лахудру, – відповів Хаген вагомо, – можна продати нафтовому шейху середньої руки за чотири-п'ять тисяч фунтів стерлінгів!
– Невже знайдеться дурень, який заплатить за неї десять тисяч доларів? – не стримав здивування Грейт.
– За двадцятирічну вродливу дівчину з гарною фігурою, яка до того ж має середню освіту, – діловито вів далі Хаген, – можна одержати не менше дванадцяти тисяч фунтів.
– Це ж близько тридцяти тисяч доларів! – перевів фунти на американську валюту Грейт. – Невже люди отак кидають на вітер гроші?
– Навіть не дуже-то й багатий шейх має в гаремі двісті-триста наложниць, – пояснив Хаген. – Кількість і якість цього товару свідчить, так би мовити, про суспільне становище східного владики. Вродливі білі дівчата в гаремі є ніби символом могутності і знатності шейха, якщо хочете, його візитною карткою.
– Особисто я, – байдуже відповів Грейт, – не дав би за найвродливішу блондинку і тридцяти доларів.
– Коли мова йде про престиж, – зітхнув німець, – на Сході платять шалені гроші…
– Але я не бачу зв'язку між вашою пропозицією і цінами на дівчат на Сході.
– Невже ви нічого не зрозуміли? Я хотів сказати, що обов'язки особистого пілота шейха Хіжі Селаспі полягатимуть не лише в керуванні літаком…
– Так, так, – почав розуміти Грейт. – Отже, вербування і доставка живого товару на Близький Схід?
Хаген задоволено потер руки:
– Ви недалекі від істини.
Грейт рішуче відсунув від себе склянку.
– Але ж це, наскільки мені відомо, переслідується законом?
– Гра варта свічок, – мовив Хаген вагомо, – В наші часи люди ризикують життям в більшості заради мізерії. Досвідчений білий солдат одержує в Конго…
– Мені відомо, скільки одержує солдат в Конго, – перебив Грейт, – але кожний рахує гроші лише у власній кишені. Особисто я ніколи не цікавився чужими справами.
– Чудова риса характеру, – схвалив Хаген і запитав: – Наскільки я зрозумів, вам до вподоби моя пропозиція? В загальних рисах, так би мовити.
Грейт не відповів, лише поцокав нігтями по склянці.
– Якщо так, – сприйняв його мовчання за згоду Хаген, – я буду одвертішим і познайомлю вас із характером діяльності нашої фірми, коли не заперечуєте проти такої назви.
Полковник схвально кивнув і наповнив склянку Хагена. Дивлячись, як Грейт наливає йому віскі, німець не міг приховати переможної посмішки, та одразу опанував себе. Відпив трохи, і довірливо-інтимні інтонації зазвучали в його голосі:
– Власне, особистий пілот Селаспі – чистої води фікція. Я вже сплатив вартість літака шейхові, але є домовленість, що офіційно він і надалі належатиме йому. Так зручніше – в нашому світі, поділеному численними кордонами, це полегшує переліт з одної країни в іншу і допомагає швидко владнати деякі формальності. – Хаген на мить завагався, та все ж запропонував: – Ви можете стати моїм повноправним компаньйоном, сплативши половину вартості літака. Коли у вас нема зараз вільних грошей, я почекаю. Зрештою, якщо ми домовимось, я можу погодитись на виплату. Та це, певно, не знадобиться – два-три вигідних рейси окуплять всі витрати.
– Який літак? – коротко запитав Грейт.
– «Дуглас», двомоторний.
– В якому стані?
– Техніки запевняють, що кращого й не бажати.
– Літак тут?
– На жаль… – розвів руками Хаген. – Я вимушений був залишити його у Сіцілії. Звідти ми можемо без особливих труднощів переправити партію дівчат. Злиденна країна, а дівчата є гарні. Варто хоч трохи пообіцяти їм, як готові на все.
– Невже їх так приваблює перспектива гарему?
– Ну, що ви! – аж здивувався Грейтовій наївності Хаген. – Ми укладаємо з ними контракт на якусь роботу. Головне – швидко і безшумно посадити їх у літак. Потім вони у наших руках, і маємо достатньо засобів, щоб загнуздати непокірних.
Грейтові захотілося виплеснути німцеві в обличчя залишки віскі. Вже було підняв склянку, та рука чомусь застигла, він лише переставив склянку ближче до себе.
– А раніше ви з ким е-е… працювали?
Обличчя Хагена затуманилось: видно було, що він щиро сумує.
– О-о! У мене був чудовий компаньйон. Ас! Сам Герінг любив і поважав його. Може, чули: Ганс фон Шомбург, підполковник, відомий льотчик-винищувач?
Грейт похитав головою, буркнув щось невиразне.
– Дурна смерть, – з жалем мовив Хаген. – Купався в морі, не розрахував сили і потонув. Розумієте, був шторм, я йому казав: не лізь у воду, а він – уперта голова! – пірнати під хвилі. Ну, й забарився, вдарило головою об скелю…
«І ти зараз у безвихідному становищі, – подумав Грейт. – Але хто йому міг вказати на мене?» Та запитав зовсім інше:
– Ви також воювали проти нас?
Хаген не відповідав кілька секунд, тінь майнула його обличчям, Грейтові здалося, що німець знітився. Але той відповів і без натяку «а розгубленість:
– Майже всі чоловіки Німеччини під час війни носили мундири. Я, правда, безпосередньої участі в бойових операціях не брав. Так, тилова служба… Сподіваюсь, ви без упередження ставитеся до людей, котрі вимушені були служити у військах СС?
– Попалися б ви мені одразу після війни!.. – стиснув величезний кулак Грейт. – Та все минає… Я знав кілька непоганих хлопців із колишньої вашої банди. Ви офіцер?
– Гауптштурмфюрер СС! – відповів Хаген чітко, і полковникові здалося: зараз виструнчиться перед ним з піднятою рукою.
– Плювати! – раптом видихнув Грейт із злістю. – Наплювати на все! Вип'ємо, гауптштурмфюрер!
Колись льотчик – земляк Грейта, якого вони визволили з полону, впізнав одного зі своїх колишніх катів – есесівця з табірної охорони. Вони передали цього оберштурмфюрера в руки правосуддя, але не минуло й півроку, як Грейт зустрів його у франкфуртському ресторані. Подумав: утік. Покликав поліцію, зчинив галас і тільки осоромився: в комендатурі пояснили, що колишній есесівець виправданий судом і зараз повноправний громадянин Західної Німеччини, власник металообробного заводу й активно співробітничає з американською адміністрацією… Піднявши склянку, Грейт розглядав рожевощокого крізь мутне скло.
Людина як людина, обличчя приємне і навіть добродушне. Колись він уявляв есесівців по кінофільмах – бліді, довгасті обличчя, олов'яні очі… Ні, Хаген зовсім не схожий на таких. Що ж, буває: німцям не солодко довелося під час війни, мало кому вдавалося робити, що хотів, і часто так складалися обставини, що й проти волі потрапляли в есесівці. Кожний хоче жити, і кожний влаштовує своє життя, як може! І чому, зрештою, йому не погодитись на пропозицію Хагена? Тридцять тисяч щомісяця…
Чекайте, цей німець називав і більшу суму. Півмільйона за рік! Ну, нехай не півмільйона, хай менше, але все одно через два роки він зможе придбати не якусь жалюгідну майстерню, а фешенебельний готель. Та й взагалі, якщо справи підуть добре, для чого поспішати навіть з готелем?
Полковник пильно глянув на Хагена і попросив:
– Ви, напевно, до тонкощів вивчили цю справу в юридичному, так би мовити, аспекті. Чи не могли хоча б у загальних рисах познайомити мене?..
Хаген зручніше влаштувався на стільці.
– Що за жахлива звичка – пити віскі, – поскаржився. – Тхне сивухою, і потім болить голова. Кельнер! – клацнув пальцями над головою. – Коньяку!
Кельнер приніс пляшку одразу, наче чекав на замовлення. Хаген хотів палити Грейтові, та полковник відмовився від коньяку (коньяк завжди нагадував йому ванільний лікер, тільки трохи гостріший), не пив і віскі, лише курив і слухав Хагена, намагаючись не пропустити жодного слова. Слухав і зважував.
… В Саудівській Аравії, в Омані і в багатьох інших князівствах і султанатах аж до цього часу існує рабство. Так, зараз, у другій половині двадцятого сторіччя! І раби не лише араби-тубільці, а й французи, англійці, італійки і німкені… І їхні діти – раби. Рабів використовують як секретарів, слуг, охоронців, раби працюють на полях і нафтових промислах, на таємних копальнях, де видобувають золото, незареєстровані поклади якого складають одне з джерел прибутку аравійських набобів. І, звичайно, багато рабинь у гаремах. Великих, розкішних і зовсім маленьких.
Хаген буцімто чув про такий випадок: король Саудівської Аравії захворів і майнув лікуватися до Відня. Коли здоров'я його величності трохи підправилося, він зняв один з найфешенебельніших готелів міста і виписав двісті чи триста своїх наложниць. Не всіх, звичайно, – гарем короля не можна рівняти з паршивим гаремом якогось шейха! – приїхали тільки найкращі, найулюбленіші «дружини» владики. Весь Відень, кажуть, бігав дивитися на королівських жінок – красуні одна за одну кращі. Але людина, що їздить у «ролс-ройсі» з підвіскою, усі деталі якої зроблені з золота, може собі дозволити й не таке. І що йому заплатити кілька тисяч за дівчину, яка сподобалась!
А втім – це ліричний відступ. Хаген пересів на стілець, що стояв поруч із Грейтовим, фамільярно поплескав полковника по рукаві.
– Отак-то, мій дорогий полковнику, деяким вашим мільярдерам і не снилося таке життя. Весь час біржа, ціни, виробництво, вдома стара некрасива жінка, за якою він узяв мільйони, і вона за це тримає його під каблуком, пиляє день і ніч – яка радість від мільйонів? Пробачте, знову відійшов від суті. Про що йшлося? Про живий товар? Ви помиляєтесь, полковнику, якщо думаєте, що ми з вами – унікальна фірма. Агенти аравійських рабовласників, шукаючи вродливих дівчат для гаремів, роз'їжджають не тільки по країнах Африки, Середнього і Близького Сходу. Ви, певно, не чули, та й звідки вам знати, що кожного року в Європі зникає кілька тисяч дівчат, у тому числі й п'ятнадцятирічних. І жодному поліцейському ще не вдалося натрапити на наш слід.
Хаген розповів про те, що почалися небажані розмови в спеціальних комісіях ООН, дійшло до того, що деякі надто активні парламентарії зробили запити своїм урядам. Тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостого року в Женеві було скликано конференцію, яка обговорювала питання, зв'язані з торгівлею рабами. П'ятдесят держав взяли участь у роботі конференції. Франція і Англія запропонували прийняти конвенцію, на основі котрої перевезення рабів морем належало розцінювати як морський розбій, а судна, запідозрені у цьому злочині, пропонувалося затримувати і ретельно обшукувати. Слава богу, знайшлися у шейхів впливові захисники. Сполучені Штати Америки так і не висловились з цього питання. Всі знали чому. США не хотіли псувати стосунки з королем Саудівської Аравії, бо мали військову базу в Дархані. А інтереси американських нафтових монополій в Аравії? На це також треба було зважити. І конференція прийняла досить невиразну, розпливчасту декларацію: «Рабство – жахлива річ!..»
Хаген хвилину помовчав і вів далі з щирим жалем:
– Це, коротко, історія питання, якщо дозволите. З тих часів багато що змінилося, і вивозити наш товар тепер небезпечніше. Хоча, – підморгнув, – нема лиха без добра: ціни на дівчат значно зросли і дійшли, як я вже казав, до дванадцяти тисяч фунтів за штуку. І це не межа…
– Скільки ви робите рейсів на рік? – запитав полковник. – В середньому?
– Не діліть не вбитого ведмедя! – зареготав, зрозумівши його, Хаген. – Звичайна арифметика тут ні до чого.
– Я повинен зважити на все, – вперся Грейт, – і хотів би хоча приблизно прикинути…
– На один рейс піде не менше трьох місяців, – не дав йому закінчити Хаген. – Літак візьме до п'ятнадцяти дівчат. Врахуйте накладні витрати, полковнику, що становлять приблизно двадцять процентів, а також те, що дванадцять тисяч фунтів за гарний екземпляр – поки, на жаль, найвища ціна. Прикиньте в середньому по двадцять тисяч доларів. Сподіваюсь, вам відома вартість «дугласа»?
Грейт кивнув і замислився. Розрахунки цього типа начебто правильні. А коли збільшити кількість рейсів?
Це питання він і поставив перед Хагеном. Німець посміхнувся.
– У вас залізна хватка! Мій попередній компаньйон, при всіх його позитивних якостях, трохи лінувався, а з вами, бачу, ми знайдемо спільну мову. Чесно кажучи, не така вже й приємна річ весь час озиратися назад, мені хочеться скоріше забезпечити свою сім'ю й пожити, ні про що не думаючи.
– Маєте сім'ю? – здивувався Грейт.
– Дружина і син, – не без гордості повідомив Хаген. – Закінчив університет.
– Чудово, – без ентузіазму схвалив Грейт. Чомусь повідомлення Хагена вразило його; чи то зробилося заздрісно, що рожевощокий есесівець ще під час війни мав дружину і сина, чи то просто не вірилося, що людина, ризикуючи життям на кожному кроці, може мріяти про затишний будиночок з квітником і садочком – ідеал сімейного благополуччя. – Ви вірите в бога?
– Яке це має значення? – ухилився Хаген од відповіді. – Я чекаю на ваше рішення…
«Невже вам ще не зрозуміло?» – ледь не вирвалося в Грейта, та природна обережність і розсудливість у вирішенні ділових питань перемогли, і він відповів ухильно:
– Я повинен подумати, містере Хаген, ви одержите відповідь завтра.
– Гаразд, – погодився німець, – але я вимушений попередити вас, що ця розмова…
– Ви маєте справу з джентльменом!
– Я подзвоню вам.
– Мій телефон…
– Я знаю номер.
– Чудова обізнаність!
– З такою пропозицією я не міг звернутися до першого зустрічного.
– А якщо я повідомлю поліцію?
– Ну і що? – стенув плечима Хаген. – Ви не знаєте навіть мого справжнього прізвища, і в поліції тільки посміються з вас.
– А ви обережна людина.
– Можливо, вам також доведеться звикати до цього. – Хаген підвівся. – Якщо не заперечуєте, я подзвоню о п'ятій…
Кельнер, піймавши його погляд, метнувся між столиками. Грейт також одразу розплатився, вийшов з «Веселого пекла», та додому не поїхав. Довго блукав франкфуртськими вулицями – при одній згадці про бруднувату холостяцьку квартиру робилося тоскно на душі.
Навколо струмився натовп – сміялися, розмовляли, гарно одягнені і в дешевих стандартних плащах, їхали у блискучих «мерседесах» і йшли пішки, жінки заохочувально всміхалися йому, пробігли, розштовхуючи людей, двоє поліцейських, певно, переслідували дрібного злодія, а Грейт ішов і бачив усе це, і не бачив, зупинявся на перехрестях, пробачався, ненароком штовхнувши когось, і, здавалось, це не він прошкує повз блискучі вітрини, в усякому разі не той полковник Кларенс Грейт, яким він був ще кілька годин тому: соромився самого себе, мимовільно морщився, останніми словами лаяв рожевощокого німця. Вважав себе останнім покидьком і навіть стискав од гніву кулаки, але ж знав, напевно знав (хоч і давав собі найурочистіші клятви послати завтра Хагена під три чорти), що погодиться, що фактично вже погодився і лише взяв для себе невеличку відстрочку – він сам ніколи не простив би собі, аби погодився одразу. Оці тридцять, сорок, п'ятдесят тисяч доларів не давали йому спокою, складалися в триста, п'ятсот тисяч, маячили мільйоном – цілим мільйоном!
Боже мій, невже він матиме мільйон?
І спробуй зберегти душевний спокій і залишитися порядною людиною, коли в перспективі у тебе мільйон?
Грейт проминув площу і йшов тепер темнуватою вулицею, з одного боку якої тягнувся сквер, мало не парк. Навіть здригнувся, коли з-під дерева метнулася до нього тінь.
– Дайте прикурити, мужчина!
Ага, ось воно що! Чиркнув запальничкою. Нічого, молода, гарна, хоч голос хриплувато-пропитий.
– Чи не хочете провести вечір?
Пішов, не відповідаючи. Зробив кілька кроків і раптом зупинився. Дівчина метнулася навздогін, та полковник, не озираючись, швидко перейшов вулицю.
Думка, що зупинила Грейта, одночасно вразила і потішила його. В глибині душі він знав, що це – лише виправдання, виправдання жалюгідне, та все ж йому зробилося легше, і полковник навіть облаяв себе за нікому не потрібні сумніви. Ота гарна шлюха дивилася на нього очікувально, ба навіть благально. Ціна такого погляду – п'ять доларів. Вона пішла б і за три, повела б його до смердючої кімнатки десь на шостому поверсі старого будинку з скрипучими сходами. І очі в неї голодні – не кожного дня може дозволити собі обід навіть у дешевому ресторані. Гарем для неї – земля обітована: чудовий клімат, гаряча їжа, багато подруг…
Грейт піймав таксі і поїхав додому. Клубок уже не стояв біля горла, і його холостяцька квартира не здалася похмурою і брудною. Зрештою, він доживає в ній останні дні.
Грейт відімкнув шухляду письмового столу, перебрав папери, попалив непотріб. Спати не хотілося, сидів і курив, переглядаючи фотографії в товстому шкіряному альбомі. Переважно фронтові друзі: скільки тривог і небезпек пережито з ними!
Капітан Річард Еморі біля свого «ліберейтора». Всміхається і не знає, що вже не повернеться на аеродром. Його збили німецькі винищувачі над Нормандією; Річард так і не встиг скинути бомби, його «ліберейтор» врізався в землю і вибухнув – від Еморі не залишилось навіть жменьки попелу.
А ось лейтенант Джон Тодд – нього збивали аж двічі, але лейтенантові таланило: одного разу дотягнувся до передової і викинувся на парашуті, іншого – кілька днів блукав у прифронтовій зоні, обминаючи німецькі патрулі, поки не дістався до своїх. Щасливчик цей Тодд: вже давно у Штатах, одружився, працює у якійсь фірмі – спочатку писав, та час рве найміцніші зв'язки.
Від цієї думки зробилось сумно. Тоді, особливо під час дружніх вечірок, вони присягались берегти фронтову дружбу. Що залишилось від цих клятв? Приємний спогад і легкий наліт суму…
Особливо багато фото майора Райлі Деймса. Колись вони вчилися разом, потім і служили. Під час нальоту на Пенемюнде Деймса збили. Він потрапив до концтабору, звідки його звільнили англійці вже наприкінці війни.
Грейт пригадав, як уперше побачив Райлі: повернувся після вильоту і прошкував стежкою, витоптаною хлопцями до їдальні. Райлі йшов назустріч, і Грейт спочатку не впізнав його – худий, шкіра на обличчі жовта і дрябла, лише очі світяться…
Згадавши цю зустріч, полковник роздратовано відкинув альбом. Ще не усвідомив причину свого роздратування, але дивитися на Райлі було незручно і тоскно, наче той дорікав Грейтові. А може, це просто здалося полковникові і було наслідком нервового напруження, в якому перебував останні дні?
