Текст книги "Дияволи з "Веселого пекла""
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 20 страниц)
Уранці Хетель попросив у хазяйки кайло і дві лопати, мовляв, вони хочуть облазити навколишні гори, чи не трапиться якийсь цінний мінерал; вони вже назбирали цих мінералів за літо до біса, півмашини завантажили контейнерами з камінням (сказав про всяк випадок, може, фрау Шварцвеллер побачила щось у кузові пікапа, то краще самому пояснити, аби її не мучила цікавість). На жаль, у них був лише один кишеньковий ліхтарик. Хетель повагався трохи, але попросив у хазяйки її великий ліхтар, з яким вона ввечері ходила до корови: кажуть, тут є печери й закинуті штольні…
Тепер Грейт ішов – попереду, освітлюючи шлях кишеньковим ліхтариком, а Хетель з Ангелем трохи від стали. Вони давно б уже сіли відпочити, та цей буйвол Грейт не знає втоми, відставати ж не хотілося. Коли полковник нарешті зупинився, Ангель запитав його невдоволено:
– Куди ви поспішаєте?
– Я? Поспішаю?.. – здивувався Грейт. – Я тільки те й роблю, що пристосовуюсь до вас. До того ж ми пройшли під землею метрів з двісті…
– А п'ять кілометрів по горах без передиху?
– Ну вже й п'ять! Не буде й чотирьох, – заперечив полковник.
– Хто як рахує, – засміявся Хетель. – Як на мої ноги, всі вісім.
– Залишилося два десятки кроків! – урочисто мовив Грейт.
Ангель забув про втому.
– Покажіть схему! – присунувся до полковника.
Кларенс подав папірця.
– Тепер усе одно… Дивіться, четвертий поворот праворуч. Це він! – тицьнув пальцем у темряву. – Аза ним відразу…
Ангель нетерпляче водив пальцем по схемі.
– Отут, де хрестик?
– Угу.
Раптом Ангель відштовхнув Грейта і прослизнув між ним і вологою стіною штреку. Полковник поморщився.
– У нас є багато часу, Франц, не поспішайте.
Та Ангель не слухав його. Зупинився на повороті, підняв ліхтар.
– Ідіть сюди! Скільки кроків від повороту?
Полковник відрахував. Провів кайлом риску і попросив Хетеля переміряти. Вийшла різниця всього сантиметрів тридцять – пусте, нема про що говорити, і полковник перший ударив кайлом, загнавши його в грунт мало не наполовину..
Вони з Ангелем по черзі розколупували кам'янисту породу, потім Франца підмінив Хетель. Він швидко втомився, і полковник забрав у нього кайло. Махав і махав, немов не знав утоми. Нарешті зупинився, але лише для того, щоб узяти лопату.
– Відійдіть-но… – попросив партнерів. Відкинув землю – утворилася яма по коліно, зовсім мало, зважаючи на те, що контейнер лежав на півтораметровій глибині.
Тепер копали по черзі. Кам'янистий грунт не піддавався лопаті, доводилося раніше розбивати його кайлом, а вже потім. вигрібати.
Ангель спітнів, лаявся крізь зуби, паплюжачи Штайнбауера, якому заманулося так глибоко закопати контейнер.
– Звичайно, він сам не махав кайлом… У нього було кому махати… Потім заткнув рота – і все…
– Як ви розумієте: заткнув рота? – поцікавився Грейт.
Ангель перезирнувся з Хетелем.
– Є багато способів, полковнику, і один з них полягає в тому, що людина сама собі викопує могилу. Бо засипати її значно легше,
Грейт, який занурився в землю вже мало не по груди, на секунду зупинився, підняв лопату, наче захищаючись, та відразу опустив її.
– Так, ваші хлопці були мастаки на такі справи. – Рубонув кайлом ще раз, зупинився й обтер рукавом спітніле чоло. – Ми вже пройшли півтора метра…
– Не може бути! – захвилювався Ангель. – Ви правильно рахували повороти? Дайте мені план.
– Він у вас! – розсердився Грейт. – І можете лізі назад до виходу – порахуйте ще раз!
– Спокійно, панове, – втрутився Хетель. – Полковник не помилився, я також рахував повороти, ще не заплутатись. І це справді четвертий поворот праворуч.
Полковник ударив ще кайлом. Відгріб землю. Пробуркотів:
– Дивлячись, як міряти… Може, тут і справді нема і півтора метра?
Він попрацював ще з чверть години – тепер усім стало ясно, що контейнера нема: над землею стирчала лише Грейтова голова, а полковник вимахав, слава богу, мало не на два метри.
Грейт виліз із ями, яка нагадувала велику лійку. Посидів трохи. Ангель і Хетель стояли в нього за спиною мовчки. Полковник віддихався. Потім засміявся.
– Штайнбауер мало не мого зросту, – мовив крізь сміх. – І крок у нього – мій. А я пристосувався до вас. Треба прокопати цю яму ще на метр. Подовбайте, поки я відпочину.
Робота пішла швидше. Один махав кайлом, а другий, стоячи в ямі, викидав землю, що осипалася. І все ж минуло не менше години, перш ніж яма видовжилась на метр.
– Тепер відійдіть і присвітіть мені, – скомандував полковник.
Ангель і Хетель стали в нього за спиною. Хетель підняв ліхтар, і Грейт, відкинувши пухку землю, що осипалася з боків, почав поглиблювати яму. Раптом лопата увійшла в грунт лише до половини, врізавшись у щось тверде.
Полковник розгріб землю.
– Здається, він! – вигукнув радісно.
Ангель став на коліна, нахилився низько.
– Присвітіть же! – смикнув Хетеля за холошу штанів. Той опустив ліхтар. Грейт швидко зняв верхній шар землі – тепер не було жодних сумнівів: перед ними лежав контейнер.
Полковник розгріб землю руками, підсунув лопату під ящик, наліг усім корпусом і витяг контейнер. Поплескав долонею по матовій свинцевій поверхні.
– Ось він, голубчик… – засміявся. – Довгенько ж ти чекав на нас.
Підняв і поклав на край ями. Обіперся руками, аби вистрибнути, та щось боляче вдарило його в спину, і постріл різонув вуха. Він ще тримався за край ями, та м'язи ослабли, і руки не слухалися його. Хотів озирнутися – що сталося! – але голова переважила, опустився навколішки і ткнувся обличчям у стінку ями…
Десь в спині під серцем зупинився біль, він розростався і робився нестерпним, не можна було поворухнутися, навіть дихнути.
– На одного менше… – почув за спиною.
Невже Ангель? Так, голос Франца. Невже то він стріляв у нього?
«На одного менше…»
Ангель не хоче ділитися з ним, ну, і добре, бери все, але для чого стріляти? Він же врятував його в Танжері. Боже мій, Франц, невже ти не пам'ятаєш цього?
– Що ж, це справедливо… – схвалив Хетель.
– Це наші скарби, ми заплатили за них надто дорого, щоб американська свиня одержала хоч пфеніг.
Ангель хрипко засміявся.
– Кожен ласий до чужого. Цей Грейт остогид мені, я вимушений був терпіти його, але тепер… Що ж ви стоїте? Беріть лопату, закопаємо його.
«Я ще живий!..» – хотів сказати полковник, та язик не послухався його. На спину посипалася земля, біль знову прокотився хвилею по всьому тілу і застиг десь біля лоба, у скронях.
Грейт зробив спробу поворухнутися, біль раптом відійшов від скронь, полковник відчув полегшення, тіло зробилося невагомим, він навіть підвівся і розплющив очі, та не побачив ані Ангеля, ані Хетеля, здивувався з цього, та ще більше здивувався, роздивившись довкола.
Велика зала, але без вікон і без стелі, щось схоже на літній кінотеатр, тільки без екрана і без лавок для глядачів. Одна лавка – для нього, зручна лавка із спинкою, можна відкинутись і сидіти, спираючись на неї. Тільки в нього чомусь болить спина і трохи пече під серцем, буцімто смокче щось, і сидіти, не спираючись, зручніше.
Грейт умостився на лавці так, аби не пекло, і глянув поперед себе.
На узвишші, точнісінько, як в американських судах, довгий стіл, довгий-довгий і широкий, Грейт ніколи в житті не бачив таких столів, а за ним у кріслі з висот кою спинкою – сивий і бородатий дідуган. Волосся в нього – до плечей, і борода ховається десь під столом, він майже точно такий, як людина, але звичайна людина за таким величезним столом виглядала б маленькою і вбогою, а старець навіть підноситься над ним – і є в ньому щось нелюдське, хоча і риси обличчя, і руки, які він поклав на стіл, і жили на руках, і зморшки на чолі зовсім такі, як у вісімдесятирічних дідуганів.
Але що ж у нього нелюдське?
Раптом Грейт зрозумів: очі. Він не знав: добрі вони чи злі, не міг збагнути, та й не це було важливо. Ці очі дивилися якось крізь нього, вони бачили його наскрізь, вони читали всі його думки, і сховатися від них не було жодної можливості. Це були нелюдські очі, очі Всевишнього, і Грейт нараз ледь не втратив свідомість від страху, радості, екстазу й туги – все перемішалось в ньому і він мало не збожеволів, бо зрозумів, що бачить бога.
Він – перша людина, яка бачить бога, він знав точно, що ще не вмер і що перед ним – справжній бог; полковник хотів встати й вклонитися чи якимось іншим способом висловити свою пошану, та очі наказали йому сидіти, і він навіть не поворухнувся, приголомшений.
Бог зовсім по-людськи сперся підборіддям на руку і зиркнув праворуч. Грейт перевів погляд туди ж і побачив дванадцять крісел, що стояли амфітеатром по чотири в ряду, гарних зручних крісел з червоного полірованого дерева, і в кожному – людина в чистому накрохмаленому білому хітоні. Грейт упізнав їх одразу: лисий натоптуватий Петро – перший праворуч, Іоанн дивиться з погордою, прогонистий Павло сам собі всміхається…
Грейт ледь нахилив голову, наче хотів привітатися, та апостоли аж ніяк не зреагували на його уклін, сиділи, буцімто мармурові статуї, дивилися на нього і не бачили.
Спочатку Грейта вразила така демонстративна відчуженість, та наступної миті він збагнув: апостоли й не могли поводитись інакше. Це ж тільки йому здається, що він був зрадником, Іудою, а вони бачили їх мільйони: і первородного, і його, Грейта, а скільки їх ще у світі, починаючи з новонародженого, котрий ще не знає, що стане Іудою, і кінчаючи Великим Іудою Сходу, Іудою нинішнього і майбутнього – на десять тисяч років… На цьому тлі він, Кларенс Грейт – звичайний, рядовий, малопомітний Іуда, і його процес – тепер полковник знав, що його зараз судитимуть, – все одно, що справа дрібного кишенькового злодія в Нью-Йорку.
Грейт збагнув, що потрапив до зали засідань суду ще й тому, що побачив ліворуч від себе істоту в старомодному чорному сурдуті, з блідим видовженим обличчям і божевільними очима; єдине, що відрізняло її від людини, – маленькі ріжки, вірніше, не ріжки, а якісь нарости на лисому черепі.
«Чорт», – зрозумів Грейт.
Чорту не вистачало лише капелюха чи циліндра (циліндр більше пасував би до його бакенбардів, справжніх елегантних бакенбардів дев'ятнадцятого сторіччя), полковник подумав, що чорт відстає від моди, але це водночас свідчило: він – людина твердих правил, чужа новітнім віянням і навіть трохи консервативна. Консерваторам же Грейт завжди симпатизував, вважаючи їх опорою існуючого порядку.
Напроти чорта розвалився в оббитому блакитним оксамитом і позолоченому кріслі а! а Людовік XIV справжній ангел з ніжними, мало не жіночими рисами обличчя і парою лебединих крил за спиною, які висовувалися через спеціальні прорізи в хітоні. Певно, крила ці були лише декорацією, даниною людським уявленням про ангелів, бо масивна статура ангела не відповідала розмірові крил – в крайньому випадку він міг літати, як свійська качка, не відриваючись далеко від землі.
Грейт обережно скосив очі праворуч, потім ліворуч – тікати не було куди; по боках стояла охорона – люди, що нагадували римських легіонерів в коротких туніках, з мечами і такими ж декоративними крилами, як у ангела.
«Архангели, – подумав Грейт. – Тепер усі на місці й можна починати».
Бог подзвонив срібним дзвіночком. Він тримався, начебто голова Верховного суду, який керується лише конституцією і власною совістю. «Навряд чи даси йому хабара, – тоскно подумав Грейт. – Що йому золото!..» Ось з апостолами можна було б побалакати, використовуючи, так би мовити, індивідуальний підхід: одному підмазати, другому підлестити. Петро, мабуть, любить, коли йому кажуть, що він молодо виглядає, Павлові чи Луці слід би сказати про інтелект… Погано з Іоанном, дуже гордий і наче принциповий, але хто зна, буває, що людина віддано дивиться у вічі, а голосує проти…
Як це не парадоксально, найбільше Грейтові сподобався його головний опонент, прокурор (він же людина в сурдуті) – сатана. І знову полковник пошкодував, що в судовому залі не можна носити капелюха, – лисий череп псував усю прокурорську респектабельність.
Звичайно, найприязніше ставилася до нього людина з крильцями – адвокат, та полковникові він зовсім не сподобався: нагадував гомосексуаліста і був бридкий.
Бог почав звичайну процедуру:
– Полковник Кларенс Грейт?
Грейт підвівся. Крім того, що це вимагалося процедурними правилами всіх судів на світі, ввічливість завжди справляє непогане враження. Відповідав чітко й з готовністю, дивився богові просто у вічі, як і належить військовому дивитися у вічі начальству. Але бог раптом перервав офіційну процедуру – видно, не був формалістом, – запитав зовсім по-людськи, співчутливо:
– Ви знаєте, у чому звинувачуєтесь?
Полковник на секунду завагався: звичайно, знав, та чи варто зізнаватись у цьому? Може, розіграти таку собі блудну овечку? Бог посміхнувся.
«Він читає мої думки!» – жахнувся Грейт і відповів твердо:
– Знаю!
– То розкажіть нам про ваші злочини!
Полковник обтер піт з лиця. Він догадувався, що бог вимагає від нього щиросердного каяття – тоді не потрібні будуть ні прокурор, ні адвокат; Грейт міг би покаятись, не так уже важко знайти для цього красномовні слова, але він може покаятися лише на словах, бо, повернувшись на землю, продовжував би жити так само – бог відразу відчує його нещирість, бажання обманути суд, а це призведе до ще більшого покарання. Тому попросив:
– Я хотів би почути обвинувальний висновок.
Бог не здивувався такому нахабству (він взагалі нічому не дивувався), бачив усе, починаючи від істерик і кінчаючи дрібним хуліганством. Кивнув прокуророві.
Чорт підвівся і вийшов з-за свого столика. Не взяв жодного папірця («Як же він говоритиме?» – здивувався Грейт, згадавши, що навіть президенти й прем'єр-міністри читають з папірця кілька слів на аеродромах і вокзалах), театральним жестом розгладив бакенбарди і тицьнув пальцем у Грейта: дивіться, мовляв, яка жалюгідна істота.
І почав так:
– Дивіться, панове, на одну з багатьох мільйонів істот, що не піддаються регулюванню й хаотично розмножуються, на яких, панове, навіть ми останнім часом втратили вплив. Я не буду зупинятися на причинах такого становища, хоча не можу не відзначити деякого послаблення керівництва з боку нашого Владики, – вклонився богові. – Це, в свою чергу, призвело до посилення антагонізму між цеховими колективами нашого суспільства, зокрема, пекельним і ангельським, в результаті чого виникли чвари, що проявилося навіть в анонімних листах на Вашу адресу, – знову вклонився богові. – Я вважаю, панове, що на найближчому засіданні конгресу чи на загальних міжцехових зборах ми повинні з усією принциповістю обговорити це питання й прийняти поширену резолюцію, спрямовану на викорінення недоліків. Якщо нема заперечень, панове, то я, – витяг з кишені клаптик паперу – хотів би одразу рекомендувати складений мною проект резолюції…
Бог перервав його коротким жестом:
– Ми приймемо її згодом. Сподіваюсь, у апостолів нема заперечень?
Апостоли, як по команді, підняли руки.
– Одноголосно! – зрадів чорт.
– Ваша резолюція прийнята за основу, – ствердив бог. – Але я просив би не відволікатись і звернути увагу, в межах можливого, звичайного, на справу підсудного.
– Ви маєте рацію, як завжди, – підлестив чорт. – Отже, перед нами звичайна людська подоба, яка порушила всі десять заповідей, сформульованих Мойсеєм за Вашою вказівкою, я б сказав, персональним розпорядженням, – знов уклонився богові. – Ці заповіді передруковані в біблії і розповсюджені мало не серед усього роду людського, тож у підсудного нема підстав посилатися на незнання вищезгаданих заповідей. До речі, панове, повинен відзначити, що ми досягли деяких успіхів у популяризації біблії і в антиклерикальних країнах. Маю на увазі, зокрема, популяризаторське видання Зенова Косідовського – я не буду зупинятися на статистичних даних про тираж – наша канцелярія під готувала їх і розіслала вам, панове. Сподіваюсь, ви вже встигли одержати їх?
Апостол Петро поважно кректонув, і чорт фамільярно посміхнувся йому.
– Так от, – продовжував, – підсудний вбивав. Тут, правда, є обставини, які пом'якшують його провину нагадую, панове, що вбивство на війні, згідно статі сьомої, параграф третій, вважається вбивством несвідомим і карається…
Бог перебив його:
– Ми пам'ятаємо цей параграф.
– І не тільки вбивав, – продовжував чорт, – а й прелюбствував, обманював і т. д., і т. п., панове. Тобто маємо вульгарний випадок без особливих відхилень, і я вважаю, що в зв'язку з тим, що ми вже розглянули понад десять мільярдів таких справ і знаємо, що вони майже не відрізняються одна від одної, я можу роздати вам стандартний обвинувальний висновок, з яким підсудний може ознайомитися в ході процесу. Зі свого боку мушу додати: вину Грейта посилює те, що він увійшов у злочинну змову з одним з найбільших убивць сучасного світу, якого ми давно чекаємо тут і на якого заведено, як виняток, спеціальне досьє. Я маю на увазі відомого вам усім Франца Ангеля. Отже, панове, полковник Грейт продавав молодих дівчат до гаремів Близького Сходу та до домів розпусти, я прошу вибачення у панів апостолів за це слово, але, сподіваюсь, воно знайоме їм. Коли ж ні, то я коротко поясню, в чому полягає суть справи.
– Дуже просимо… – почулося з крісел, та бог суворо глянув на апостолів і наказав чортові:
– Не треба. І заокруглюйтеся. У вас залишилось, згідно регламенту, сорок з половиною секунд.
– О-о! Я вкладуся, – відповів чорт догідливо. – Таким чином, панове, прокуратура вимагає від суду покарати підсудного двомастами тисячами років одиночного ув'язнення з майбутнім позбавленням права відвідувати клуби та інші розважальні установи ще сто тисяч років. Можна було б, звичайно, засудити його на підсмажування на повільному вогні, та наш будівельний трест, панове, зволікає справу реконструкції пекла, і ми маємо сигнали, що в тресті засіли шкідники, якщо не сказати більше, панове. Та це – тема окремої розмови у вузькому колі, яке мусить зібратись найближчим часом. Прошу занести цю вимогу до протоколу. Я скінчив, панове. Дякую за увагу.
Чорт сів і переможно подивився на присутніх.
Апостоли кволо поплескали, і Грейт вирішив використати цей факт у своїй промові: відразу видно упередженість присяжних.
– Тепер ми вислухаємо аргументи протилежної сторони, – сказав бог.
Ангел замахав крильцями й підвівся, не спираючись руками на підлокітники крісла.
«Зручно», – подумав Грейт. Задивившись на адвоката, він не помітив, як один з архангелів поклав йому на коліна невеличкий клаптик паперу, на якому великими літерами було написано, що він, полковник Кларенс Грейт, звинувачується у порушенні десяти заповідей, встановлених Владикою. Грейт ледь встиг пробігти лише одне речення цього обвинувачення, як ангел-адвокат заговорив тонким і співучим голосом, яким полюбляють говорити проповідники у провінційних церквах.
– Мій шановний опонент пан чорт зарахував цю справу до числа стандартних і (дозвольте мені подивуватися його безвідповідальності) насмілився навіть роздати усім стандартний обвинувальний висновок. Хоча і не озброєним оком видно цілий ряд пом'якшувальних обставин, які переводять справу мого підзахисного в розряд не стандартних, а таких, які підлягають уважному розглядові й караються, в крайньому випадку, позбавленням волі до п'ятдесяти тисяч років з відбуттям покарання не в одиночній, а загальній камері з усіма вигодами і триразовим харчуванням. Насмілюсь звернути вашу увагу, панове, на ці пом'якшувальні обставини…
Ангел ефектно помахав крилом, наче віялом, і продовжував по паузі:
– Пан чорт уже казав, що підсудний заробляв гроші, продаючи дівчат до гаремів і, я не цураюсь цього слова, борделів. Але що таке сучасна молода дівчина там, – ангел вказав на підлогу, – на землі. І чи варто нам взагалі захищати цих зіпсованих істот, які дійшли до того, що вигадали міні-спідниці?
«Точно, гомосексуаліст!» – вирішив Грейт.
– Зазирніть у душу мого підзахисного, – ангел тицьнув пальцем у полковника, – і ви побачите, що він щиро бажав добра цим нещасним зіпсованим істотам – адже в гаремах вони одержували все, чого прагне сучасна жінка: чоловіка, їжу і одяг. До речі, я хотів звернути увагу шановних панів апостолів на те, що мій підзахисний вивозив дівчат на колишню батьківщину панів присяжних, у район Дворіччя і Близького Сходу, і апостоли, які курирують цей шматок земної поверхні, повинні враховувати, що цим він робив приємнішим існування повноважних представників наших на землі шановних шейхів, султанів та інших малих владик. Але все це між іншим, і я переходжу до головної пом'якшувальної обставини, яка, на жаль, пройшла повз очі шановного пана прокурора чорта.
Ми всі, панове, знаємо, що найбільше перешкоджає поширенню віри на землі комунізм, з яким ми останнім часом повинні об'єктивно рахуватись. Нам всім слід всіляко підтримувати уряди тих держав, які борються з комунізмом, і, зокрема, тих людей, які вносять свій посильний вклад у цю справу. Мій підзахисний, панове, щодня фінансово підтримував свій богоугодний уряд, купуючи не менше пляшки спиртного. Винна монополія – одна з основних галузей державного прибутку, і, якщо потрібно, я можу навести статистичні дані, які підтверджують це. Не треба?.. Я так і думав, панове, тим більше, що апостоли, яким буде доручено вирішити долю мого підзахисного, під час перебування на землі самі не раз користувались послугами торговців спиртними напоями. Згадайте, панове апостоли, приємні хвилини після того, як ви побачили дно пляшки, і ви з зовсім іншою міркою підійдете до мого підзахисного.
Ангел уклонився і сів так само ефектно, як і підвівся.
Його промова розчулила Грейта, і він почав серйозно вважати себе ідейним борцем і мало не мучеником.
Та бог глянув на нього пронизливо й насмішкувато – полковнику зробилося соромно й тоскно, як хлопчиськові, котрого батько збирається відшмагати.
«Грейт скочив і втупився у бога запопадливо, бо відчував – зараз почнеться справжнє, а все, що було, – нічого не варте базікання.
Бог наморщив лоба й запитав його:
– Ну, скажіть, для чого вам потрібно було все це?
Полковник відчув, що в цьому не дуже-то й оковирному запитанні вся суть, весь зміст його життя; бог вловив головне і хоче прямої і недвозначної відповіді. Але прості, звичайні слова, якими тільки й можна було висловити все, що йому раптом захотілося сказати, не лізли в голову, полковник виструнчився й почав так, буцімто віддавав рапорт:
– Пане бог, панове апостоли-присяжні! За час тимчасового перебування на землі я наробив багато лиха і визнаю це з усією прямотою!
І знову бог наморщив лоба. Він перехилився через стіл і поманив пальцем Грейта.
Полковник, ледь переставляючи неслухняні ноги, наблизився і тепер стояв за два кроки од бога, дивився просто в його пронизливі очі і думав: чому це бог, розмовляючи, так смішно, зовсім по-старечому плямкає губами?
– Що вам потрібно було в житті? – запитав бог.
Полковник відповів, не роздумуючи, – надто часто мріяв про це:
– Три мільйони!
– Але для чого вам вони? – бог запитав так, наче міг одразу викласти таку суму на стіл і відпустити Грейта на землю.
Полковник переступив з ноги на ногу.
– Ну, щоб гарно жити… – відповів не зовсім упевнено. – Щоб бути багатим…
– Скільки ви витрачали на землі щомісяця?
Грейт відчув підводний риф у цьому запитанні й запротестував:
– Але я хотів більшого. Кожна людина прагне більшого і завжди сподівається на краще!
– Добре, – махнув рукою бог, – скільки було потрібно для задоволення всіх ваших примх? Я сам відповім: дві тисячі доларів на місяць. Якщо б ви поклали три мільйони в банк за п'ять процентів річних, то мали б, – бог на секунду замислився й поворушив пальцями, як звичайний банківський бухгалтер, – мали б дванадцять з половиною тисяч на місяць. Для чого вам стільки?
Грейт не розгубився, пояснив так, наче перед ним сидів не Владика, а пришелепуватий невдаха-учень:
– Але ж три мільйони – тьху!.. – плюнув на вичовгану до блиску паркетну підлогу, та одразу схаменувся і зробив спробу загладити свою нетактовність: – У нас в Штатах люди мають мільярди. Це знає кожний, і кожний хоче стати таким.
– Будь-якими засобами?
В цьому запитанні також був якийсь підтекст, та Грейтові вже було не до дипломатії.
– Так, у більшості випадків.
– Ну, і ви не є винятком! – не запитав, а ствердив бог. – Власне, ми все знаємо про вас, і мені хотілось би, щоб ви самі відповіли, для чого вам потрібно було все це? – Бог повторив своє перше запитання. – Тепер вам ясно, чого ми хочемо від вас?
Полковнику це було зрозуміло з самого початку, та не міг зібратися з думками, і зараз голова була порожня, стояв і кліпав очима, не в силі вимовити ані слова. Та раптом одна думка осінила його. Вона була настільки простою, що Грейт розсердився і стукнув себе кулаком по чолу: чому ця елементарна думка не прийшла раніше? Він сперся грудьми на стіл і, дивлячись богові просто у вічі, мовив з натиском:
– А для чого ви, створюючи людину, зробили її заздрісною? Ви почали вираховувати, скільки мені потрібно доларів. Сьогодні я маю триста і орієнтуюсь на сусіда, що заробляє п'ятсот. Моя мрія, моя заздрість – сусід із жалюгідними п'ятсотма доларами. Але ж коли я переплюну його, мені одразу стане мало п'ятисот, у мене з'явиться новий сусід, і я не спатиму ночами, заздрячи йому. І ця заздрість може привести мене до вбивства і до чорт його зна чого!.. – Нараз схаменувся, озирнувся на чорта, чи не образив його, але той посміхався самовдоволено: завжди приємно, коли ще раз дізнаєшся про свою популярність. – У нас у Штатах гроші є мірилом усього: честі, розуму, впливовості… А людина завжди хоче бути і впливовою, і розумною. Ви ніколи не переконаєте мене, що я – дурніший за ближнього мого, я ніколи не визнаю таланту чи генія в людині, з якою обідаю; я – талановитіший, я – розумніший! А коли мене починають мучити сумніви і заздрість ятрить серце, я завжди, навіть не бажаючи цього, підставлю йому ніжку. На могилі його виголошу палку промову, а вдома полегшено зітхну: померла людина, котра, здається, була розумнішою за мене. Бо його смерть розчистила шлях мені, і тепер я купаюся в променях слави. І після цього ви кажете про жалюгідні три мільйони! За ці копійки я не зможу купити ані десятої частини тої слави і шани, які мені потрібні!
Бог замислився.
– Але ж славу й шану можна здобути, наполегливо вдосконалюючи самого себе.
– Слова! – вигукнув Грейт і сам здивувався своєму нахабству. – Красиві слова, пробачте мене, пане Владика. Я можу стати найбільшим розумом світу, а мене купить за малу частку свого капіталу якийсь пройдисвіт з Техасу!
Бог розсердився:
– Все те, що ви тут наговорили, не давало вам права на обман, вбивство і зраду. І зараз ви намагаєтесь обманути нас, видаючи свої ниці почуття за типові. Але більшість з ваших колег з огидою відкинули б пропозицію Ангеля – ви ж пішли за ним і, хоча вас іноді мучили сумніви, були задоволені своєю долею. – Звернувся до апостолів: – Винен?
Ті, як по команді, підняли руки.
– Визнаємо вас винним, полковнику Грейт, але не. покараємо такою дрібницею, як двісті тисяч років одиночного ув'язнення. Ви заслуговуєте найвищої кари для людини – усвідомлення в кінці існування свого марності прожитих днів, болю від того, що відходиш у вічну пітьму, не залишивши нічого, про що б могли згадати, я не кажу далекі нащадки, хоча б діти. Цей біль в останню секунду життя, – бог підвівся і наче розчинився в повітрі, залишився тільки його голос, подібний до далекого грому, – розриває людину на шматки, цей біль залишається навічно – не буде кінця йому і краю!..
Грейт упав навколішки, вимолюючи помилування, та нараз замість бога перед ним з'явився дід – чорний сурдут на ньому був заляпаний багном, черевики й штани брудні, краватка з'їхала і нерозчесане волосся прилипло до спітнілого чола. Видно, дід поспішав, він став на коліна поруч з Грейтом, обняв його за шию і зашепотів тоскно:
– Що ти наробив, що наробив ти?.. Ганьба впала на всю нашу родину, я молив бога змилостивитись, та злочини твої страшні…
Грейтові стало важко дихати, і сльози потекли з очей, зробилося знову боляче під серцем – він відчув його удари.
– Але ж я ще не вмер, – заперечив дідові. – Я тільки лежу в могилі, задихаюсь, але ще живу.
Дід тужно похитав головою і щез. Грейт поворухнувся і справді відчув, що стоїть навколішках у могилі, його засипали вже зовсім, він задихався і не міг поворухнутися від болю. Але ж це означало смерть – ще кілька секунд, і він помре. І справдиться присуд бога – туга і біль навічно залишаться з ним.
Полковник поворухнувся і, перемагаючи біль, зробив спробу підвестися. Земля піддалася, і він випростав руки. Сперся на них і, напруживши всі сили, почав підводитись. Зрадів – земля посипалася, і він глибоко вдихнув свіже повітря – воно було таке солодке, наче не дихав ніколи в житті – затхле, вологе повітря закинутої штольні…
… Ангель ще раз роздивився довкола, чи не залишили чого, взяв під пахву ящик і потягнувся за кайлом. Та нараз відступив і впустив ящик.
– А-а!.. – злякано заверещав Хетель.
Земля на могилі спучилась, розсипалась, і в тьмяному світлі з'явилася маківка Грейта.
– А-а!.. – закричав голосніше Хетель.
– Та замовкніть же! – гримнув на Хетеля Ангель.
Витяг пістолет, спокійно зняв. його з запобіжника, нахилився над потилицею Грейта і вистрілив у неї двічі.
Для гарантії.
*
– Маємо до вас прохання, фрау Шварцвеллер, – мовив Ангель за сніданком. – Чи не могли б ви з'їздити до Унтеркрімля? Ми домовилися з нашим другом, що він повідомить хазяйку кафе «Гірський орел», де і коли ми зможемо зустрітись.
Вони пояснили фрау Шварцвеллер, що Грейт змушений був відлучитися на кілька днів.
– Гаразд, – погодилася жінка, – я тільки впораюсь по господарству.
– Скажете хазяйці «Гірського орла», що вас послав Пауль Абсхаген. Запам'ятали, Пауль Абсхаген?
Ангель вийшов з-за столу. Разом з Хетелем вони піднялися до своїх кімнат, взяли розсортовані ввечері папери. Велику паку (різні секретні документи головного управління імперської безпеки, які не мали для них жодної цінності й могли лише спричинитися до галасу в лівій пресі) поклали до портфеля, щоб спалити ці папери в горах.
Ангель непомітно обмацав внутрішню кишеню піджака (вночі, впевнившись, що Хетель спить, він підвівся і, захопивши з собою малу паку документів, вийшов до вбиральні, відібрав при тьмяному світлі ліхтарика аркуш, поклав до конверта). Тепер, раптом наче згадавши щось, зупинив Хетеля:
– Дві хвилини, Вольфганг, я тільки напишу кілька рядків додому.
Присів до столу і справді написав лише кілька рядків. Дістав конверт і засунув у нього листа. Надписав адресу, заклеїв, потримав так, щоб Хетель упевнився – лист справді додому. Потім загорнув у газету малу паку документів і поклав її до кишені. Хетель дивився на нього насторожено.
