Текст книги "Дияволи з "Веселого пекла""
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)
– Ви де обідаєте? – удав, що не знає, Хетель.
– Чудовий ресторан і зовсім недалеко. Може, бачили «Райський куточок»?
– Якщо не заперечуєте, ми могли б пообідати разом.
– З великим задоволенням.
Вони їли гарячий переперчений суп, Хетель ковтав через силу, та все ж намагався посміхатися і якось підтримувати розмову. Хоча говорив в основному Ціммер. Ангель мав рацію: варто було зачепити його колекціонерську струнку, як старий забув усе, крім нікому не потрібних чемоданних наліпок.
За глибоким переконанням Хетеля, наклейками могли цікавитися лише піжони, які люблять виставляти на загальний огляд великі шкіряні валізи – буцімто кількість кольорових папірців на них може піднести їх, піжонів, в очах солідної людини. Правда, яка ж солідна людина – Ціммер? Уже те, що він – завсідник такого паскудного ресторану, свідчить само за себе. Що ж, нехай бавиться папірцями, і дитячі забавки можуть принести користь…
А Ціммер, перебираючи наклейки, бубонів собі під ніс:
– Гляньте, гер Ранненкампф, яка красива наліпка… Моя колекція має понад п'ятнадцять тисяч наклейок, а цієї нема. Готель «Монако» на Гранд-каналі у Венеції… Хочете, я вам дам за неї дві чи три південноамериканські?
Хетель нещиро зітхнув. Відповів:
– У мене таких дві… Цю можу вам презентувати.
– Маю сьогодні щасливий день! – зрадів Ціммер. – Але я не можу прийняти дарунок. Тільки обмін, шановний колего, тільки обмін, інакше я не зможу висловлювати своє захоплення вашою колекцією. Сподіваюсь, ви не сприймаєте мої похвали, як натяки? У мене, наприклад, нема і такої… – витяг яскраву наклейку, на якій був зображений Везувій і на тлі гори сонячні промені. – Готель «Термінує» у Неаполі…
– У моїй колекції широко представлений Близький Схід, – зауважив Хетель, ніби між іншим. Насправді ж уважно стежив, яке враження справлять ці слова: Ангель попереджав, що син колись просив його дістати наліпки в аравійських країнах; їх дуже мало, і за ними ганяються всі лабелісти. І справді, Ціммер зиркнув на нього недовірливо. Мовив:
– Я витратив не один десяток шилінгів на листи, аби добути щось із Саудівської Аравії чи Йемену. Але цих країн, певно, ще не торкнулася цивілізація, і там просто нема наклейок – майже всі мої листи лишилися без відповіді.
– Ну, вам, виходить, досі не щастило, – засміявся Хетель. – Я маю на увазі – до зустрічі зі мною.
– Я матиму щастя хоча б одним оком глянути на наші унікуми?
Хетель весь підібрався, немов готувався до стрибка: тепер головне не схибити. Покопирсався виделкою в тарілці, мовив, буцімто йшлося про незначну послугу:
– Завтра в другій половині дня я буду у Зальцбурзі. Десь увечері матиму вільний час. Але й мені хотілося познайомитися з вашою колекцією.
– Моя холостяцька квартира… – завагався Ціммер.
– Яке це має значення! – махнув рукою Хетель.
– Тоді прошу вас завтра ввечері на чашку кави, – рішуче запропонував бібліотекар. – Ми можемо зустрітися тут. Я вечеряю о пів на восьму, і після вечері, якщо це вас влаштує…
– Я пішов би дивитися на ваші наклейки і о дванадцятій, – грубо підлестив Хетель, та старий сприйняв це, як належне.
– Так, моя колекція – одна з найкращих у світі! – мовив з гордістю і підвівся. – Завтра рівно о пів на восьму. Маю честь.
Пішов поміж столиками, прямий і сухий, мов стара сосна, котра вже давно повинна була звалитися, та якимось чудом усе ще тримається напівгнилим корінням за землю.
Хетель зняв окуляри і почав повільно протирати їх хусточкою. Він завжди робив так, коли хотів зосередитись, – ніби вигороджувався од зовнішнього світу якоюсь напівпрозорою плівкою, люди й предмети робилися розпливчастими, нереальними, мов привиди, і ніщо не заважало думати. Розмірковував: завтра він потрапить до квартири Ціммера. Ключ! Йому більш нічого не потрібно – ключ! Важко заглядати наперед, та навряд чи видасться ще така нагода дістати зліпок ключа…
Увечері він обговорив з Ангелем і Грейтом можливі варіанти завтрашньої розмови. Вірніше, прикидали різні ситуації, в які міг потрапити Хетель. Все залежало від того, де носить Ціммер ключ. Якщо в кишені брюк, всі їхні хитромудрощі – марна справа, і слід шукати якийсь інший спосіб проникнення в бібліотеку.
Ангель весь час крутився на стільці, видно було, йому хочеться щось запропонувати, та не наважується, чи не може сформулювати свою думку. Так крутиться учень за партою – ніби й знає урок, та боязко піднести руку.
Хетель кілька хвилин спостерігав за Ангелем, потім не витримав:
– Тут усі свої, Франц, і якщо ви бажаєте запропонувати щось, зробіть це, не вагаючись.
Видно, Ангелеві справді потрібно було заохочення: він ще раз крутнувся на стільці і, дивлячись мимо Хетеля, запропонував:
– А якщо цього бібліотекаря, того?.. – рубонув долонею.
На мить запанувала тиша. Власне, ця ідея виникала і в Хетеля, і в Грейта. Буває ж таке: однакові мерзосвітні думки обсідають всіх співбесідників, але варто комусь першому висловити їх, як уже інші благородно обурюються, спрямовуючи на негідника громи з блискавками.
Але в цьому випадку реакція була зовсім іншою – Хетель блиснув скельцями окулярів, втупившись в Ангеля, і запитав м'яко:
– І це маю зробити я?
Ангель не відповів прямо. Сказав, мовби роздумуючи про себе:
– Є багато способів непомітно прибирати людей…
– Не вийде! – раптом крикнув Хетель. – Я не збираюсь іти на каторгу!
Ангель повчально підняв угору палець.
– Я мав на увазі, що з вашим досвідом… – Поморщився і мовив твердо: – Ви не дитина, Хетель, і коли не буде іншого виходу!..
– Панове… панове… – втрутився Грейт. – Для чого стільки емоцій? Може, все обійдеться, і завтра ми матимемо ключ…
– Справді, – одразу заспокоївся Ангель, – всі наші суперечки не варті виїденого яйця…
Хетель був упевнений, що Ангель зам'яв цю розмову із суто тактичних міркувань: навряд чи варто загострювати стосунки, коли все ще попереду. Але він твердо знав, що не піде на «мокру справу». Не тому, що це суперечило його принципам чи він боявся, просто Хетель завжди вмів тверезо оцінити обставини і визначити, чи варто ризикувати. Полюючи за Ціммером, він уже встиг наслідити: двічі зустрічався з бібліотекарем у ресторані, і хтозна, чи не зверне поліція увагу на ці зустрічі, адже вона неодмінно встановлюватиме коло знайомств Ціммера.
Зробилося моторошно від такої думки – ні, нехай Ангель сам іде на це, коли хоче. Цей чортів Франц одержить вдвоє чи втроє більше за нього, Хетеля, нехай і ризикує!
… Хетель так заглибився в думки, що мало не проґавив прихід Ціммера. Побачив його лише тоді, коли бібліотекар уже йшов поміж столиками. Мимовільно глянув на годинника – рівно пів на восьму, секунда в секунду. Так і сказав Ціммеру:
– По вас можна перевіряти годинника…
– Я ціную свій і ваш час, – коротко відповів той, сідаючи.
Офіціантка вже несла йому на підносі вечерю, і бібліотекар розстелив на колінах серветку. Їв швидко і мовчки, лише спорожнивши тарілку, запитав:
– Ви принесли?
Хетель поплескав долонею по портфелю. Мовив, наче признавався в чомусь недозволеному:
– Мені сьогодні снилася ваша колекція. Наклейки перетворювалися на готелі, які навалювались на мене з усіх боків – готелі, готелі й готелі…
Бібліотекар нічого не відповів, лише глянув на Хетеля трохи приязніше. Підвівся.
Від «Райського куточка» до бібліотеки три квартали. Вони проминули їх швидко, не розмовляючи. Обійшли майдан, забрукований ще у середньовіччі, і зупинилися під аркою, важкою й широкою, котра наче нагадувала людині, якою жалюгідною комахою вона є насправді. Двері до книгосховища теж з тих часів – оббиті залізом.
Ціммер зупинився, розстебнув плащ, поліз до задньої кишені брюк.
«Боже мій, – жахнувся Хетель, – і знайшов же місце для ключа!»
Настрій одразу зіпсувався. Дивився на бібліотекаря з ненавистю і шкодував, що той не попав до його рук колись: він би спустив з нього шкуру, а потім звелів би повісити саме під цією аркою, і то була б найкраща пересторога для всіх педантів та книжних черв'яків. Навіть не помітив, як клацнув замок, побачив ключ лише тоді, коли Ціммер витяг його з замкової щілини: великий, з фігурною ручкою – і як тільки він влазив до кишені?
Пропустивши Хетеля всередину, бібліотекар замкнув двері і сховав ключ знову до кишені.
«Добре, що хоч нема засува», – подумав Хетель, наче це хоч на йоту полегшувало їхню справу.
Настрій у нього остаточно зіпсувався, майнула навіть думка, що пропозиція Ангеля щодо ліквідації цієї старої холери не така вже й безглузда – гнів закипів у нього в грудях, обличчя запашіло, і він, як завжди бувало в таких випадках, почав рахувати до двадцяти: славився своєю витримкою і рідко хто знав, чого це йому коштувало. Подумав: зрештою, можна буде вдатися по допомогу до карних злочинців – спеціалістів по замках. Правда, справа ця довга й марудна – встановлювати зв'язки з карним світом, та все ж це краще, ніж бруднити руки об цю стару перечницю.
Ціммер пригощав його кавою, сам лише ковтнув раз і забув про чашку, розклав на письмовому столі наклейки і перебирав їх, немов розкладав пасьянс; котрий може вийти лише раз у житті. Риси обличчя в нього загострилися, очі блищали, він перекладав наклейки, наче це мало якесь значення – де і як вони лежатимуть. Він бубонів щось собі під ніс і навіть наспівував, Хетель міг закластися, – легковажний оперетковий марш, і він почав розмірковувати, де й коли старий сухар міг почути його: напевно, згадки далекої молодості, коли щось людське ще було в ньому. Якщо б Ціммера раптом запитати, де він бачив «Циганського барона», напевно б розсердився, але ж це було, так само, як і те, що ця старезна шкапа носила колись короткі штанці. А тепер на ньому немодні й давно не прасовані брюки, що пузиряться на колінах, і задню кишеню їх відтягує ключ…
«Але ж Ціммер колись скидає брюки…»
Думка про це раптом розважила Хетеля: уявив, яке це антиестетичне видовисько – довгий і худий Ціммер без штанів. Підвівся, бо, зрештою, від перебування в кімнаті бібліотекаря він нічого не вигравав, запитав:
– Вам подобаються ці наклейки?
Ціммер зиркнув на нього, наче вперше побачив, але Хетель підійшов упритул до столу і навіть самочинно переклав кілька кольорових квадратиків. Так, він хазяїн цього багатства, і Ціммер мусить зважати на це.
Бібліотекар подивився на цього нахабу в опуклих окулярах, наче хотів нагримати, та природжена делікатність перемогла – мовив увічливо і навіть прохально:
– Я можу запропонувати вам в обмін рідкісні екземпляри. Звичайно, я розумію вас, і було б нахабством вести мову про все це, – обвів рукою навколо столу, – та коли у вас є дублі…
Хетель знову переклав наклейки.
– Відберіть те, що вам найбільше подобається, – запропонував.
Видно, Ціммер давно вирішив, що взяти, бо зсунув у купку в центрі стола кілька наклейок. Завагався, та все ж поклав ще дві чи три.
Хетель із задоволенням віддав би йому весь цей паперовий мотлох, аби тільки кілька секунд потримати в руках ключ від брами. Але, ніби шкодуючи, перебрав наліпки, зітхнув.
– Добре, – мовив, скрушно похитавши головою, – я можу поступитися ними, коли у вас справді знайдеться щось на обмін.
Ціммер мало не урочисто підійшов до величезної шафи, вмонтованої в стіну, витяг кілька однакових за формою і розміром дерев'яних ящиків.
– Гляньте-но сюди, – підкликав Хетеля. І коли той почав перебирати паперові квадратики, кружальця й трикутники, пояснив: – Ви третя чи четверта людина, яка має безпосередній доступ до моєї колекції.
– Я щасливий; колего, – промимрив Хетель, непомітно зиркаючи на годинник. Чорт, уже минула година, як вони розбирають ідіотські папірці, він бачить, як випирає ключ з Ціммерової кишені, але цей ключ так само далекий од нього, як і тоді, коли він перебуває в Альт-Аусзее. Ось безглуздий приклад, коли відстань у двадцять кілометрів дорівнює одному метру. Хто може, так би мовити, філософськи обгрунтувати цю проблему?
Хетель зневажав усі філософії світу, вважаючи, що всі вони – вигадка хитрих євреїв, котрі намагаються вловлювати простаків у свої тенета. Думаючи так, він хитрив сам із собою, бо мав певне коло життєвих поглядів, фактично, також свою філософію, яка стверджувала і виправдовувала його стосунки з людьми. Погляди ці не вражали новизною і оригінальністю й нагадували відомі ієзуїтські концепції: Хетель любив брати від життя, не гребуючи жодними засобами і не перетруджуючи себе. Мабуть, тому й подумав, що навряд чи з бібліотекарем у нього щось вийде, – непомітно позіхнув і, відібравши навмання півтора десятка наклейок, запитав:
– Вам не дуже шкода буде розлучитися з ними?
Ціммер пробуркотів у відповідь щось невиразне, що, певно, мало означати згоду, і Хетель кинув наліпки на стіл, перемішавши їх зі своїми. Збирав їх повільно, скоса стежачи за бібліотекарем, і, помітивши, як зажурено видовжується в того обличчя, запропонував:
– Завтра чи післязавтра ми можемо зустрітися ще. Я перегляну свою колекцію і, гадаю, знайду цікаві дублі.
Ціммер заметушився.
– Звичайно… звичайно, шановний колего… Я з задоволенням… Як завжди, в «Райському куточку»…
Хетель ішов за ним тьмяно освітленим коридором і думав, що варто вдарити зараз старого дивака по голові…
Не страшно, коли навіть встигне крикнути: тут такі стіни, що кричи хоч все життя своє – ніхто не почує. Пожалкував, що не взяв із собою нічого важкого, але відразу схаменувся: час запальної юності давно минув І слід зважувати свої вчинки. Та й ситуація зовсім не та. Колись вони відкрито марширували віденськими вулицями, поліція боялась їх і закривала очі навіть на те, що іноді доводилося пристукнути якогось з найбільш активних комуністів.
Ох, часи, часи, що вони роблять із людьми!
Ціммер витягнув ключ і почав вставляти його в замковий отвір. Не потрапляв і нагнувся, щоб придивитися. Нарешті вставив ключ, Хетель переступив з ноги на ногу і раптом застогнав, схопився за серце. Бібліотекар здивовано озирнувся на нього.
Хетель відступив, спершись на стіну, прохрипів:
– Води… принесіть мені води…
Ціммер присунувся до нього, підтримав.
– У мене е валідол, – заметушився. – Я зараз…
Хетель стежив за ним з-під опущених вій. Невже бібліотекар згадає про ключ? Якщо згадає, він уб'є його. І зробить це без жалю, бо чаша терпіння його переповнилась.
– Швидше… валідол… – витиснув крізь зуби.
Ціммер побіг коридором, не озираючись. Хетель скочив до дверей, сперся на них спиною, намацав ключ. Чорт, як усе просто вийшло! Швидко зробив зліпок ключа.
В кінці коридора грюкнули двері – Ціммер повертався. Хетель знову сперся на стіну, взяв валідол, але від пропозиції бібліотекаря трохи полежати відмовився.
– Мені зараз потрібне свіже повітря, – пояснив. – Посиджу на бульварі. Ні, дякую, не треба проводжати. Уже ліпше, все в порядку.
Йшов повільно, бо бібліотекар стояв у дверях і дивився йому вслід, і, лише завернувши за ріг, заспішив до автомобіля.
Ангель і Грейт дивилися телевізор – мелодраматичний фільм про скривджену дівчину. Хетель постояв на порозі, іронічно посміхаючись. Полковник, як завжди, розвалився у фотелі біля столика з пляшкою – смоктав віскі чи джин, не все одно що, він цілий день пив щось. Ангель напівлежав на дивані, підмостивши під бік подушку, і слідкував за подіями на екрані уважно; вони, видно, по-справжньому хвилювали його, бо аж тягнувся до телевізора, нічого не чуючи й не помічаючи навколо.
Хетель кашлянув. Полковник повернувся до нього разом із кріслом. Ангель невдоволено поморщився, та все ж цікавість перемогла, він вимкнув телевізор. І відразу занетерпеливився:
– Ну… ну… як у вас?
– Завтра матимемо ключ. – Хетель показав зліпок. – Ще хвилина, і я б зірвався. Ця стара шкапа довела мене до точки.
Ангель уважно обдивився зліпок. Похвалив:
– Чиста робота. Як вам удалося?
– Ех, – Хетель налив собі півсклянки, – випадок.
Полковник кинув йому в склянку кілька кубиків льоду.
– Пийте і розповідайте!
Ангель, вислухавши розповідь, запитав:
– Скільки часу витрачає Ціммер на вечерю?
– Хвилин п'ятнадцять-двадцять.
– Скільки треба йти від бібліотеки до ресторану?
– Хвилин сім-вісім.
– Туди й назад – чотирнадцять, разом – півгодини, – підрахував Ангель. – Мало!
– Так, – ствердив полковник, – за півгодини тайник не розкрити. А без шуму не обійтись. Доведеться вам, Вольфганг, затримати Ціммера.
Хетель подумав, що Ангель і Грейт, поки він базікатиме з бібліотекарем, можуть витягти золото й накивати п'ятами, та, розміркувавши, дійшов висновку, що це неможливо: вони встигнуть лише розбити ломами підлогу – перетягти ж важкі контейнери з підвалу вдвох не під силу.
– Я покажу йому наклейки в ресторані, і він сидітиме, поки не перегляне їх. Можу гарантувати вам ще півгодини.
– Вистачить, – погодився Грейт. – Зробимо так. Ми розкриваємо тайник і сидимо там до дванадцятої. О дванадцятій ви підганяєте машину до бібліотеки, і ми відчиняємо вам. Дайте мені план підвалу, Франц.
Ангель поморщився, та все ж поліз до кишені. Вже дістав бумажник, але останньої секунди роздумав і заховав його назад. Сказав рішуче:
– Я покажу вам його перед самим початком операції.
– Боїтесь? – розсердився полковник.
Ангель посміхнувся: Хетель завтра матиме ключ і хто зна, що може спасти йому на думку.
– Ви ж не показали мені схему розташування тайника в штольні. І я не в претензії до вас.
Справа в тому, що Штайнбауер зробив спритний хід: аби партнери контролювали один одного і не позбулися взаємної залежності, дав Ангелю план тайника в замку, а Грейтові – у штольні. Підозрював, що Ангель, знайшовши списки «трійок», може змовитись з Хетелем і обдурити його. Мав спеціальну розмову з полковником і попередив, щоб списки не віддавав нікому ані на хвилину.
Грейт зареготав.
– Ви починаєте боятися власної тіні, мій дорогий Франц. Та бог з вами… Намалюйте мені, – звернувся до Хетеля, – хоча б приблизно схему розташування бібліотечних приміщень.
Хетель взявся креслити, полковник уважно дивився через його плече, лише іноді уточнюючи деталі. Потім задоволено покрутив головою.
– Головне те, – констатував, – що нам не доведеться проходити повз кімнату бібліотекаря. Наскільки я зрозумів, від вхідних дверей до неї метрів із двадцять п'ять, та ще й коридор робить поворот. Ви згодні з цим, Франц?
Ангель, який вивчив схему так, що, здається, з зав'язаними очима знайшов би тайник, пробурмотів:
– Авжеж. До бібліотекаря праворуч від входу, а нам ліворуч.
– Їхатимемо двома машинами, – мовив полковник. – Вашим «опелем», Вольфганг, і ще якоюсь. Може, взяти вантажну?
– Для чого? – заперечив Хетель. – Грузовик – це помітно.
– Півтопни золота і троє нас – цього не витримає жоден легковий автомобіль.
– Візьмемо ще «фольксваген». Контейнери завантажимо в «опель» і…
– Я поведу машину сам, – вгадав хід його думок Ангель.
– Звичайно, – не зреагував на підтекст Хетель. – Ми поставимо її в гаражі разом із контейнерами.
– Ні, – категорично заперечив Ангель і вказав на куток кімнати, – золото лежатиме тут!
– Через три-чотири дні, коли одержимо телеграму від Штайнбауера, знову доведеться переносити його до машини.
– Контейнери лежатимуть тут! – повторив Ангель. – І не треба умовляти мене!
– Ніхто, вас не умовляє, – знизав плечима Хетель, – робіть, як хочете. До речі, Штайнбауер телеграфуватиме сюди?
– Ми не знали, як складуться обставини, – пояснив Грейт, – і домовились, що телеграму адресуватимуть на пошту в Блю-Альм. Це, здається, недалеко звідси? На ім'я вашого слуги. Штайнбауер уже в Берні, йому потрібно три-чотири дні, щоб владнати справу з літаком.
– Літак сяде в районі штольні?
– Поблизу від неї, в Долині конвалій, – там є зовсім непоганий майданчик. Штайнбауер добре запам'ятав його: в долині чекав на нього «фізельєр шторх», щоб вивезти з «Альпійської фортеці». На жаль, Штайнбауерові так і не вдалося потрапити на літак…
– Кляті комуністи! – процідив крізь зуби Хетель. – Тоді вони думали, що взяли бога за бороду!
– Але ж і зараз ви мусите зважати на них. Інакше Штайнбауер сам прилетів би в Австрію. До речі, – Грейт умостився в кріслі напроти Хетеля, – хто це вимагає голови Штайнбауера? Я чув про якісь його гріхи в Чехословаччині. Що це за історія?
– Дурне, – зневажливо махнув рукою Хетель, – справа не варта виїденого яйця. Звичайна акція, а роздмухали у казна-що!
– Розкажіть, – зацікавився Ангель.
– Якщо вже Штайнбауер злочинець, – не без натяку глянув у його бік Хетель, – то що вже казати про інших… Таких акцій, яку провів Роберт, були тисячі, про них уже давно забули і, коли б не ім'я Штайнбауера, не згадували б і цю. Пусте, панове, нема про що й мовити, але, коли вже так хочете, розповім. Я знаю докладно всю цю історію. Це сталося десь наприкінці війни, у сорок п'ятому році, у другій половині квітня. Мій колишній шеф, у якого я мав честь бути певний період ад'ютантом, Ернст Кальтенбруннер, був призначений фюрером особливим уповноваженим у районі «Альпійської фортеці». Він виконував тут обов'язки рейсхфюрера СС, імперського міністра внутрішніх справ головнокомандувача армією резерву. Розумієте, яка влада, панове! Але йому потрібні були надійні помічники, і він зробив Штайнбауера своїм заступником. Кальтенбруннер ніколи не забував Роберта і покладався на нього, як на самого себе…
В останніх словах Хетеля Грейт вловив ледь помітну заздрість. Подивувався: скільки років минуло з того часу, і начебто люди мусять бути щасливими, що бог утримав їх від небезпечної близькості до таких осіб, як Кальтенбруннер, – адже дехто й досі розплачується за це в'язницею, – і ось тобі: Хетелю й досі болить, що не його, а Штайнбауера зробив Кальтенбруннер своїм наступником. Але нічим не виказав, що розгадав потаємний хід думок Хетеля, лише підохотив:
– Але який це мало зв'язок з акцією проти чеських партизанів?
– Там, – пояснив Хетель, – стояла тоді наша армійська група під командуванням генерал-фельдмаршала Шернера. По шляху до «Альпійської фортеці» Штайнбауер завітав до командувача, і той поскаржився йому на партизанів. Ця партизанська сволота, панове, наприкінці війни остаточно знахабніла і робила збройні напади на регулярні частини. В тилу армії Шернера діяла партизанська бригада «Ян Жижка». В неї виявилася зручна позиція – гори там нависають над шосе і залізницею в районі міста Злин, а ці комунікації необхідні були Шернеру для маневрування військами. Генерал-фельдмаршал поділився своїми побоюваннями з Штайнбауером, і той пообіцяв йому звільнити цей район від партизанів.
Під Злином, в селі Візовіце, розташувався винищувальний батальйон Штайнбауера «Зюйд-Ост». Чудова частина – кожен солдат був вартий десяти, і не тільки умінням діяти за будь-яких обставин, а духом, якщо хочете, справжньою злістю і ненавистю до ворогів фюрера. Боже мій, – зітхнув скрушно, – як часто нам не вистачало цієї ненависті!
– Не прибіднюйтесь, – заворушився в кріслі Грейт, – і не удавайте з себе ягняти.
– У воєнному запалі, – визнав за потрібне пояснити Хетель, – і ми, і ви часто перебільшували міру жорстокості один одного. Але ж війни не буває без жорстокості і без того, що потім переможці починають називати злочинами. Якщо б Німеччина перемогла, ми б судили вас, Кларенс, як воєнного злочинця за бомбардування наших міст.
– Обережніше! – буркнув Грейт невдоволено. – Ми мстили вам за «Фау».
– Все залежить від того, з якої точки зору подивитися на подію, – посміхнувся Хетель. – Однак ми відійшли від теми. Так от, Штайнбауер, прибувши у Візовіце, встановив контакт із начальником гестапо в Злині оберштурмфюрером СС Гельмутом Хайнеке. Цей Хайнеке виявився спритною людиною – йому вдалося заслати до партизанів свого агента. Ось цього агента Хайнеке і діставив Штайнбауеру. Роберта цікавило, де розташована партизанська бригада, як і чим озброєна, скільки має бійців. Певно, дані, одержані від агента, задовольнили Штайнбауера, бо наступного ранку його батальйон виступив з Візовіце в гори.
Квітень, панове, а в горах лежав ще сніг – довелося пускати вперед всюдиходи, аби могли проїхати грузовики з солдатами. Там є таке село – Плоштина, вірніше, не село, тьху, кілька брудних будинків з аборигенами, які й не нюхали цивілізації. В лісах навколо цього села, як інформував наш агент, і розташувалися партизани. Цілком зрозуміло, що Штайнбауер хотів оточити їх і знищити. Операція розвивалась ідеально – навколо Плоштини остаточно замкнулось й почало стискатись кільце. Уявляєте собі цю картину, гер Себолд? Це вам не повітряна прогулянка з бомбовим вантажем. Озброєні солдати, вівчарки… І з-за кожного куща можуть різонути з автомата, кожний крок може стати останнім…
– Ваші зенітки іноді збивали нас, – перебив його Грейт. – І не думайте, що шлях у повітрі безпечніший.
– Таке життя… – зауважив Хетель. – І все ж особисто я вибрав би літак… Так от, Штайнбауерові люди прочесали все навколо Плоштини, та партизанів не знайшли. Виявляється, ті, налякані дезертирством нашого агента, знялися зі своїх позицій і завіялися геть. Ну, що б ви зробили на місці Роберта? Уявляю собі його лють! Я б і сам зігнав усю ту брудну наволоч, що давала партизанам притулок, і порозмовляв би з нею… Звичайно, хлопці підпалили хати. Акт, я б сказав, справедливості: давав ворогам притулок – залишайся без нього. Ну, й побавилися трохи: підсмажили кількох. Мовляв, погрійся, свиняпартизан, марш у вогонь! Дехто стрибав, а того, хто опирався, кінчали. Адже існував наказ фюрера, що всі, хто підтримував партизанів, підлягали знищенню. Солдати виконували наказ, панове, та й розстріляних у тій Плоштині – всього два десятки. А ці чехи після війни підняли галас: трагедія Плоштини! Трагедія Лідіце! Не розумію їх – начебто й розсудливі люди, а такі перебільшення! Яким же словом тоді назвати вбивство Гейдріха?
– Не пересмикуйте карти, – заперечив Грейт, – Гейдріха ніхто не кликав до Праги.
– Але ж, погодьтеся, нема жодних підстав зчиняти галас навколо імені Роберта Штайнбауера.
– Він поважна й ділова людина, – задумливо мовив полковник, – і, певно, ця Плоштина не повинна очорнити його. А втім, я не хочу забивати собі голову тими справами. Все минуло, і все треба списати на рахунок війни.
– І одержати по воєнних рахунках, – вставив Ангель.
Полковник зареготав.
– У вас іноді виходять непогані каламбури, Франц!
Ставлю десять пляшок проти однієї, що ви були найдотепніший з комендантів концтаборів.
Ангель невдоволено знизав плечима і перевів розмову на інше.
– Ваш слюсар надійна людина, Вольфганг? – спитав Хетеля.
– Він зробить ключ кращий за оригінал.
– Я не про це…
– Тут не тримають ненадійних людей!
*
Цю лавку вони побачили здалеку і, не змовляючись, попрямували до неї.
Розлоге дерево схилилося, утворивши щось схоже на намет, і певно, не так ховало від сторонніх очей, як створювало ілюзію самотності. Але все одно це було приємно, і вони з задоволенням влаштувалися під зеленим навісом. Думали, що залишилися наодинці, та, виявляється, самі порушили спокій хазяйки зеленої крони: над самісінькими головами сердито затріскотіла білка.
Дубровський, який устиг уже побувати мало не в усіх закутках Пратера і знав звички його мешканців, витяг з кишені кілька горішків. Білочка, розпушивши хвіст, застигла на гілці. Сергій підніс їй горішки на відкритій долоні. Схопила один і побігла по стовбуру ховати.
Дивлячись, як тремтять на долоні горіхи, Сергій раптом згадав, як перекочувалися на цій самій долоні вишневі кісточки, щойно підібрані ним.
Один горіх скотився з долоні й загубився в траві, та Дубровський не помітив цього, не бачив зараз нічого й нічого не чув – він зазирнув у своє далеке дитинство, яке, здається, минуло лише вчора, навіть не вчора, а щойно – заплющиш очі й побачиш себе в коротких штанцях – боже мій, якщо б можна було вертати життя назад, яких би великих помилок позбавилось людство!
На Сергієві були вигорілі на сонці сині сатинові труси. Влітку він не носив більше нічого, мав ще сорочку з грубого полотна, та її дозволяли йому надягати лише в негоду. У святкові дні чи коли йшли в гості до родичів, мати видавала всім трьом – Сергієві, його молодшим сестрі й братові – зшиті з парусини пантофлі: вона брала стару парусину чи брезент, складала в кілька разів і прострочувала – виходила підошва; велике щастя, що вони мали швейну машину «Зінгер», її кілька разів мало не продали, та завжди мати якось викручувалась і була щаслива, бо ця машина лишалася запорукою їхнього благополуччя: на ній шилося все, починаючи з пантофлів і кінчаючи пальтом для Сергія, пальтом, яке мати якось примудрилася викроїти з старої дідової ряси.
Про перспективу цього пальта в сім'ї говорилося довго, дід зітхав і щоразу розповідав, скільки років носив ту рясу – її пошили задовго до Сергієвого народження, – але зрештою віддав рясу, бо хлопець не мав у чому ходити до школи, і мати пошила справжнє пальто з кишенями – такого пальта в їхньому класі не було ні в кого: з касторового драпу, справжнього старорежимного драпу, і Сергій спеціально раніше прийшов до школи, щоб постояти в дверях і продемонструвати свою обнову.
Пальто навіть якось змінило його: задерикуватий і живий, він цього дня повертався зі школи поважно, не розмахуючи книжками, а тримаючи їх під пахвою – пальто надавало солідності. І треба ж було, аби перед самісіньким домом його перестрів вічний ворог і злостивець Пашка Міна.
Пашка не повірив своїм очам: стояв, вибалушившись на Сергія, і мовчав; тільки усвідомивши всю імпозантність свого ворога, проковтнув повітря і загорлав на весь двір:
«Попівське кодло!.. Попівське кодло!..»
Такого Сергій не прощав. Він продовжував прямувати, наче не звертаючи уваги на Міну, і кинувся на нього, коли той уже не міг втекти, – в кілька стрибків наздогнав, повалив і почав тицькати ненависне Пащине обличчя в сніг носом, приговорюючи:
«Їж… Їж… наївся, гад?..»
Міна відбивався, дряпався, нарешті йому вдалося схопитися за Сергія – почувся тріск, наче рвалося щось, на мить Сергій побачив налякані Пащині очі: Міна дивився кудись униз, губи в нього сіпалися.
Сергій відштовхнув його, і Пашка одразу дременув до свого ґанку. Будучи вже у безпечній зоні, не зупинився, як завжди, щоб показати язика чи кинути щось образливе, сковзнув у двері й причинив їх за собою.
– Наївся, гад! – вигукнув Сергій. Нагнувся, щоб підібрати книжки, й сів у кучугуру: пола нового пальта, починаючи від кишені й мало не до низу, висіла, і з неї якось зовсім по-сирітськи виглядала вата.
Мати, глянувши на обнову, не витримала й заплакала. Та, побачивши злякані Сергієві очі, нічого не сказала й сіла штопати. То було не останнє штопання: драп за довгі роки, що пролежав у скрині, зіпрів, і пальто, як не намагався Сергій носити його обережно, весь час лізло. І все ж прослужило до весни.
