Текст книги "Дияволи з "Веселого пекла""
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц)
– Я вже пояснював вам, Анрі, – мовив Бонне, – що ми перебуваємо в суверенній країні, і справа розшуку злочинців – прерогатива марокканської поліції. Я допомагаю їй за погодженням з міністром внутрішніх справ. Лише допомагаю! – засміявся. – Ну, а ви вже допомагаєте мені.
– Чи не забагато помічників? – запитав Дубровський.
– Хіба ж у цьому справа… – скрушно похитав головою Бонне. – Коли б я зараз зустрів цього Ангеля, зміг би лише розкланятись із ним. Треба раніше довести його злочин – тепер він тільки посміється з нас. Жоден прокурор не дасть вам ордера на його арешт.
– Відомий воєнний злочинець, – знизав плечима Дубровський. – На його совісті тисячі жертв…
– Якого нема в списках воєнних злочинців. До того ж, вам уже казали, що Інтерпол не займається такими злочинами.
– Вбити одну людину – злочин карний, він підлягає нашій компетенції. Вбити сотні тисяч…
Бонне замахав руками.
– У. мене є інструкції, Серж, і я не маю права переступити їх.
– Що робитимемо сьогодні? – обірвав суперечку Анрі.
– Кельнер, три мартіні!..
Ця своєрідна відповідь Бонне розсердила Анрі. Зібгав серветку, відкинув роздратовано.
– Легше за все прохолоджуватись у залі з кондиційованим повітрям… – почав на високому тоні.
Комісар не дозволив йому зірватися:
– Трохи зачекаємо на одну людину. Можливо, мені подзвонять…
– Ну, добре… – одразу здався Анрі, та закінчив усе ж буркотливо: – Я не питиму мартіні, Люсьєн, коктейль гарячить мене, а тут і без того жарко.
– А кондиційоване повітря?
– Знущаєтесь?
– Поновлюю рівновагу. Не хочу, щоб рахунок був на вашу користь.
– Скажіть, Люсьєн, вас колись пошивали у дурні?
– Гол у мої ворота?
– А ви впевнені, що все зробили правильно?
Бонне замислився.
– Поки що ми не зробили жодного невірного кроку, – одповів впевнено Бонне. – Але ж ми тільки почали гру і розіграли досить відомий дебют. Комбінації попереду, і ніхто не гарантований від помилки.
– Які ж кроки ви зробили?
Комісар глянув на годинник.
– Ви можете потерпіти ще хвилин двадцять?
– Тільки двадцять? Хіба ви вже натрапили на слід? – загорівся Савіль.
– Не знаю. В прямому розумінні цього слова, мабуть, ні…
– У нас в таких випадках кажуть: не лізь поперед батька в пекло, – втрутився Дубровський.
Кельнер приніс мартіні. Бонне підняв бокал так, що коктейль заграв у сонячних променях.
– Красиво, – зітхнув. Відставив бокал, не ковтнувши. – Ви запитали, – нахилився до Савіля, – чи пошивали мене колись у дурні? Звичайно, пошивали. Для того й існує поліція, щоб пошиватися у дурні. Якби цього не було, ми б за рік переловили всіх, ну, не всіх, а більшість громил і гангстерів. Тоді б Інтерпол перетворився на контору по боротьбі з кишеньковими злодіями. Ми вдосконалюємо свої методи, нам відповідають зовсім несподіваними ходами – гангстерські корпорації зараз так озброєні і мають таку техніку, що… – Бонне не закінчив і відпив половину свого мартіні. – Я вже не кажу, що діють там люди відчайдушні, але й з головою – хитрі й настирливі. Ви знаєте, на яку суму щороку тільки в Сполучених Штатах продають наркотиків? – запитав несподівано.
Відповів Дубровський:
– Десь я читав: на триста чи чотириста мільйонів доларів.
– За неповними даними. Візьміть півмільярда, не помилитесь. Стихійне лихо… Більше половини всіх справ, які ведуть мої колеги по Інтерполу, припадає на торгівлю наркотиками. Світова проблема – і тут нам підставляють ніжку кожного дня. А ви питаєте, чи пошивали мене у дурні? Колись мені довелося брати участь у великій операції. Ми точно знали, що наркотики транспортуються через Ліван. Підняли на ноги митних чиновників, агенти поліції перевіряли всі вантажі, що вам сказати, різали навіть шини автомобілів – і нічого. Потім вдалося встановити деяку закономірність: наркотики з'являлися на ринку після того, як через ліванський кордон проходили каравани верблюдів. Довелося обшукати і погоничів, і пасажирів, буквально обнюхувати кожного верблюда, а це процедура не з приємних. Поки вашому покірному слузі не стукнуло в голову просвітити цих тупих тварин рентгеном. Коротше, у шлунку першого ж верблюда ми знайшли два контейнери з опіумом – такі загострені з одного боку металеві капсули. Гангстери примушували верблюдів ковтати їх. Кожна тварина цього каравану несла у шлунку приблизно по кілограму наркотиків, а кілограм героїну в Америці – це тридцять п'ять тисяч доларів. То була, – коротко реготнув, – одна з найуспішніших наших операцій: ми перерізали артерію, по якій наркотики з Китаю і Таїланду транспортувалися до Європи та Америки. До речі, Китай і Таїланд – одні з найбільших постачальників опіуму. Офіційно там заборонені курильні, переслідується все, що пов'язане з вирощуванням опіумного маку. Але наша секція, котра бореться з розповсюджувачами наркотиків, має дані, що у Північному Таїланді, наприклад, більшість селян під час сівби опіумного маку переселяється в гори. Десять-п'ятнадцять днів потрібно їм, щоб дістатися до основних полів цієї культури. Потім повертаються додому й чекають, коли настане час знімати врожай.
– Але ж ви казали, що це заборонено законом, – озвався Анрі.
– Власті дивляться на це крізь пальці, дещо перепадає і їм. На цьому бізнесі наживаються всі, починаючи з селян і кінчаючи поліцейськими. Сільському поліцейському невигідно перешкоджати сіянню опіумного маку, на цьому він нічого не заробить, мак сам по собі ще не опій. Потім, коли сировину з сіл переправлятимуть у Бангкок, поліцаї соватимуть свого носа всюди: розпаковуватимуть тюки з бавовною, розрізатимуть апельсини, розламуватимуть дахи автобусів, простукуватимуть дверцята й крила автомобілів. Тепер почався їхній час – за виявлені наркотики непогано платять.
– Якщо так солідно поставлена боротьба з торгівлею наркотиками, то як опіум усе ж потрапляє до нас? – здивувався Анрі.
– Все роблять гроші, – не задумуючись відповів Дубровський.
– Так, – ствердив Бонне, – колосальні проценти, які наживають спекулянти опіумом. Простий розрахунок: в Китаї за кілограм сировини платять лише шістдесят доларів, а у Гонконзі вже п'ятсот. В Європі після переробки в таємних лабораторіях кілограм героїну оцінюється приблизно в п'ять тисяч доларів. І так до тридцяти п'яти тисяч в Америці.
– Справді пекельний бізнес! – зауважив Сергій, який з цікавістю слухав розповідь Бонне. – І навряд чи колись вам вдасться прикрити його.
– Чому ж, – не погодився комісар, – щороку ми конфісковуємо тонни опіуму, багато морфію, героїну, маріхуани… У нас є колосальні зрушення!
– А гангстерські корпорації не складають зброю. Гра варта свічок…
– Звичайно, – погодився Бонне, – і тоді, в цій історії з верблюдами, спекулянтам опіумом вдалося на деякий час перехитрити нас. Ми просвічували верблюдів і були спокійні, а кляті тварини знову несли в своїх шлунках сотні кілограмів наркотиків. Тільки тепер – у м'яких каучукових кулях. Поки хтось не додумався давати верблюдам проносне.
– Дотепно, – оцінив Сергій. – Але ж це не вихід із становища. Поки існуватиме попит на наркотики, вам нічого не вдіяти. У нас нема наркоманів, і цим все сказано.
– Зараз ви твердитимете, що вашій молоді не потрібні наркотичні марення й забуття, – відрізав Бонне. – Про це я читав у газетах і, слово честі, радий за вас. Але чим ви можете пояснити, що один з шляхів, яким транспортується в Європу опіум, пролягає через соціалістичну Югославію?
– Напевно, неуважністю тамтешніх митників.
– І, можливо, попитом на героїн, – підморгнув Бонне. – А соціальний устрій, між тим, стоїть на сторожі моральності.
– Там багато своїх складностей…
– У вас пишуть: пережитки капіталізму… – Анрі допив свій мартіні, очима пошукав кельнера, та не знайшовши, продовжував, тримаючи бокал поміж долонями. – Але ж капіталізм – не лише наркомани й гангстери. Наша прогресивна література, наші наука і мистецтво, наша студентська молодь сприяють прогресові, європейська інтелігенція завжди виступала проти мракобісся й фашизму. Та й що казати, ти сам знаєш, закон охороняє в нас…
– Але ж цей закон, – м'яко перебив його Сергій, – не перешкодив якимось мерзотникам вкрасти у тебе Генрієтту.
– Так, – схопився за голову Савіль, – нема межі між правдою і кривдою!
– І під егідою цього ж закону процвітають такі міста, як Танжер, – продовжував Дубровський. – Неначе все тут пристойно. А бачив сам: місто-притон, місто контрабандистів, злодіїв, шпигунів та авантюристів… Свобода відкривати доми розпусти і тримати в неволі Генрієтту… Тобі потрібно таке?
– Це – піна, мсьє Дубровський, і ми знімаємо цю піну, – мовив з досадою Бонне. – У вас також є злодії…
– А ви цікавилися процентним співвідношенням карних злочинів у нас і у вас?
Анрі поклав руку на коліно Бонне.
– Тебе, Люсьєн… – вказав на кельнера, що робив якісь знаки.
– Ага, – підвівся комісар, – пробачте, мсьє Серж, ми потім закінчимо нашу суперечку.
Він повернувся за кілька хвилин, тримаючи в руках конверт. Витяг з нього кілька папірців. Мовив, переглядаючи їх:
– Справа ускладнюється тим, панове, що утримувачі місцевих притонів, – скоса глянув на Дубровського, – і тут ви, мсьє Серж, на жаль, маєте рацію, підтримують контакти з деякими представниками місцевих органів влади…
– Скажіть прямо, Люсьєн, купили поліцію! – відрубав Анрі.
Бонне поморщився.
– Дещо прямолінійно, та сенс у цьому є. Саме тому я змушений був діяти тихо й обережно… Коли б вони відчули, що ми наступаємо їм на хвіст, я маю на увазі зграю, котра вивезла сюди французьких дівчат, заховали б кінці в воду. Тому в місцевому поліцейському управлінні – а ми цілком залежимо від нього – я більше натискав на формальну сторону справи і тримався так, наче вірив кожному їхньому слову і покладаюсь лише на їхні зусилля… – комісар відсунув недопитий мартіні й налив собі води. – В цей же час надійні люди працювали за моїм завданням, та й дні, проведені нами у злачних місцях, панове, не минули марно. Оце, – поклав на стіл маленький папірець, – список найдорожчих притонів Танжера та околиць. Деякі з них маскуються під готелі, ресторани, нічні клуби. Мої друзі вибрали тут, повторюю, найбільш фешенебельні, бо саме з їхніми власниками могли контактуватися люди, що мають можливість літаком вивозити дівчат із Європи. Не треба пояснювати чому?
Анрі нетерпляче замахав руками.
– Далі, далі, Люсьєн…
– Зрозуміло, найшикарніші з них змушені постійно оновлювати контингент. Дівчата там – не офіційні повії, зареєстровані в поліції. Коли б це було так, ми б дуже легко встановили по картотеці, склад яких притонів оновився, і це б значно полегшило наше розслідування. І все ж ми маємо ще один список – тут позначені кишла, де за останні два місяці з'явились нові дівчата. Це – найважливіший папірець для нас зараз, панове. Готелі «Мадрід», «Рожева вілла», «Синій берег», нічний клуб «Грайливі лялечки», ресторан «Перлина» та інші. Маємо їхній адреси. Список, як бачите, не дуже великий, і це звужує коло наших пошуків. Я не можу твердити, що саме тут замкнеться коло, але здоровий глузд підказує, що ми йдемо вірним шляхом. – Бонне витяг авторучку. – Допишемо сюди казино «Дівчата в червоних панчохах». Мені радив відвідати його один кельнер. Пам'ятаєте, вчора ввечері обслуговував нас. Ще – нічне кабаре «Квітка сходу». Мабуть, поки що все…
– Ну, і?.. – очікувально втупився в нього Анрі.
– Категорично вимагаю від вас не вдаватися до власної ініціативи, – твердо відповів комісар. – Найменший прорахунок може зіпсувати все. По цих притоках піду я сам.
Анрі не здався.
– Але ж в них можна потрапити лише ввечері і, якщо рахувати по одному на добу, то…
– Іншого виходу нема.
– Я і Серж могли б… Невже ви думаєте, що в нас не вистачить такту і спритності, щоб розвідати…
– Ви бували в тутешніх притонах, мсьє? – різко обірвав його Бонне. – Я певен, ні. Вас розкусять одразу, а ви знаєте, що трапляється там з непроханими гостями? Не поспішайте, Савіль, і врахуйте, це не порада, а вимога.
– Я можу не поспішати, – знітився Анрі, – але Генрієтта…
– Ми зможемо допомогти їй, якщо будемо розсудливими. Саме тому я й просив би вас і надалі вештатись по ресторанах і бістро. Можна й найгіршого гатунку. Навряд чи в місцевій поліції вірять, що ви – журналісти, напевно, вважають агентами Інтерполу. Розмовляйте, розпитуйте, цікавтесь, чим хочете, – це напустить диму і заспокоїть кого треба. А зараз ми продовжимо наші мандри, панове…
Вони йшли вулицями європейської частини міста, розглядаючи вітрини. Прошкували тіньовою стороною, але й тут давила спека, і Дубровський вирвався з людського юрмовиська на край тротуару, де хоч трохи легше дихалося, незважаючи на те, що мимо рухався суцільний потік автомобілів – американські найновіших випусків і ще довоєнні, пошарпані, старомодні, немовби витягнені з автомобільного кладовища. Сергій ішов, байдуже дивлячись на машини, що переганяли його.
Заскреготіли гальма – попереду на перехресті світлофори спалахнули червоним. М'яко зашурхотівши шинами, мимо Сергія прокотився сірий «мерседес», зупинився попереду. Щось привернуло в ньому увагу Дубровського – здається, знайоме обличчя людини на задньому сидінні. Підійшовши, Сергій став так, щоб не впасти в очі пасажирам. Потім думав: добре, що не зустрівся поглядом з ним тоді. Очі виказали б його, не могли не виказати, бо в «мерседесі» сидів Франц Ангель.
Сергій упізнав його одразу, не було жодного сумніву – мало не кинувся до машини, щоб відкрити дверцята, витягти Ангеля, тримати, поки не збереться натовп, – Сергій не випустив би Ангеля, вмер, а не випустив би…
Замість цього пірнув у юрбу.
Боже мій, де ж Бонне?
Невже втече той, рожевощокий? Ангель зовсім не змінився, наче роки не владні над ним. Може, тільки округлився, як кажуть, посоліднішав.
Де ж Бонне?
Побачив Анрі біля вітрини, а поруч і комісара. І що вони знайшли там цікавого?
Бонне одразу помітив: щось трапилось.
– Чим ви схвильовані, Серж?
Дубровський озирнувся. Так і є, світлофор уже спалахнув зеленим і машини рушають. Потягнув за собою комісара.
– Он, бачите сірого «мерседеса» за перехрестям?.. – задихнувся. – Там – Франц Ангель…
Бонне стиснув його руку вище ліктя.
– Ви не помилились?
– Франц Ангель, – повторив Дубровський, – яка вже тут помилка?..
З-за рогу виринув червоний «пежо». Бонне підняв руку.
– Швидше, – підштовхнув до дверцят Анрі, – швидше, три чорти вам в печінку!..
«Пежо» встиг проскочити перехрестя на зелене світло.
– Попереду сірий «мерседес». Треба його наздогнати! – наказав Бонне шоферові. – До речі, – звернувся до Дубровського, – ви запам'ятали номер?
– Сто п'ятдесят п'ять – тридцять сім.
– «Мерседес»!.. – гмикнув шофер. – Панове знають, скільки кінських сил має «мерседес»?
– Ми не на шосе і не влаштовуємо гонки. – Бонне показав шоферові п'ять доларів. – Матимеш, якщо наздоженеш.
«Пежо» і справді був старий – скрипів і торохтів усіма своїми частинами, та водій спритно маневрував у транспортному потоці, залишаючи позаду навіть «форди» і «шевроле». Але сірий «мерседес», здавалося, розчинився в повітрі – можливо, вже давно звернув в одну з бічних вулиць, і скоро навіть Сергієві, котрий ніяк не міг примиритися з поразкою, стало зрозуміло: їм не наздогнати Франца Ангеля.
Бонне зупинив «пежо» біля тінистого скверу, де помітив порожню лавку. Сіли, покурили, помовчали. Комісар підбадьорив Сергія:
– І все ж сьогодні день великої удачі, мсьє Дубровський, і я б на вашому місці не вішав носа. Ми встановили головне: дівчат з Франції справді вивіз колишній есесівець Франц Ангель, який не загинув згідно з офіційною версією. Отже, мадемуазель Генрієтта Лейє не помилилась. Це добре, бо я, чесно кажучи, не був остаточно переконаний, що все в її листі підтвердиться. Правда, з точки зору юридичної присутність Ангеля в Танжері ще не є доказом його злочину. Він може твердити, що живе тут давно і у Франції не був чортзна-скільки. Ми ж маємо тільки лист мадемуазель Лейє. Лист – не доказ. Але тепер я не сумніваюсь: Генрієтта в Танжері. Ми знайдемо її, а потім візьмемо за зябра цього старого есесівського пройду. «Мерседес» сто п'ятдесят п'ять – тридцять сім, – промимрив задумливо. – Що ж, панове, це вже слід…
*
Сірий «мерседес» належав власникові ресторану «Сфінкс», де збиралися члени клубу «Ветерани фельдмаршала Роммеля». Сторонній людині потрапити туди було майже неможливо, та чиновник з міського поліцейського управління пообіцяв уладнати цю справу. Його агент був своєю людиною у «Сфінксі» – Бонне і Дубровський мусили лише зіграти роль німецьких комерсантів, які шукають ринки збуту в Африці.
Анрі надувся, та комісар одразу поклав край його домаганням:
– З вашим типово французьким носом, мсьє Савіль, не те що на поріг, за квартал від «Сфінкса» з'являтися не можна. Ветерани одразу розкусять вас і викинуть нас разом з вами, як паршивих кошенят.
– Ну, так уже й як кошенят?.. – спробував заперечити Анрі, та не погодитись із, Бонне було важко.
«Сфінкс» містився в будинку, який перегороджував не довгу, але досить широку вулицю, утворюючи тупик. З одного боку вздовж вулиці йшла чавунного литва огорожа, за нею – чи то парк, чи то сад з розкішною білокам'яною віллою в глибині. Напроти – житлові чотири-і п'ятиповерхові будинки без магазинів і кафе; в таких мешкають чиновники і комерсанти середнього достатку. Вулиця не дуже освітлена, без неонових реклам. Та й вивіска ресторану не світилася червоним чи білим полум'ям, не закликала відвідувачів, наче господар не був зацікавлений у клієнтах; певно, мало хто здогадався б, що тут – ресторан: лише підійшовши ближче, можна було прочитати скромний напис – «Сфінкс».
Ця назва пасувала будинкові. Складений з великих сірих кам'яних брил, приземкуватий, попри свої три поверхи, він справляв враження старовинної будови, чимось нагадував навіть фортецю, і тільки цілком сучасні дзеркальні двері, крізь які на вулицю лилося яскраве електричне світло, розвіювали цю ілюзію.
Швейцар узяв у Бонне і Дубровського капелюхи. Його попередили – не запитав нічого, тільки вклонився їхньому супутникові з напівфамільярною посмішкою, як старому знайомому.
У великій вітальні навколо столиків, завалених журналами й газетами, сиділи у низьких м'яких фотелях члени клубу. Дим від сигар і сигарет висів під стелею, у вітальні стояв гамір, і на новоприбулих мало хто звернув увагу.
Бонне зорієнтувався одразу і попростував у куток до вільного столика. Поруч сидів лише літній чоловік у чорному сурдуті з акуратним метеликом, який підпирав йому підборіддя. Чоловік сидів прямо, наче не в зручному фотелі, а на твердому стільці з високою спинкою; тримав перед собою газету у витягнутих руках, буцімто демонстрував свою далекозорість. Глянув невдоволено на Бонне і Дубровського і ледь помітно відповів на ввічливий уклін їхнього супутника.
– Колишній оберст фон Рунке, – пояснив той пошепки, коли вони влаштувалися за столиком, – живе не знаю з чого, але амбіції…
Сергій зиркнув на оберста з цікавістю. Йому доводилося зустрічатися з такими типами: фамільна пиха не дозволяла їм зайнятись якоюсь дрібною справою чи найнятись до нувориша-комерсанта, а на інше не вистачало чи то розуму, чи то освіти, чи ще чогось.
Вони самі прасували свої вже добре поношені костюми, жили спогадами, дивлячись на світ з висоти своєї оберстівської величі, і мріяли про майбутнє, коли можна буде нарешті викинути остогидливий цивільний сурдут і знову нап'ясти мундир з хрестами. Вони марили війною: кожний був стратегом не масштабу полку чи батальйону – зібравшись, критикували дії командуючих арміями чи фронтами, кожний мав свою єдино правильну думку, і кожен був упевнений, що він на місці цього командувача ніколи б не помилився; вони планували наступну, війну (звичайно, із «східними» ордами) і були твердо переконані, що скоро з'явиться новий фюрер, трохи розумніший за попереднього (якби ж той більше слухав кадрових військових і трохи менше довіряв есесівським генералам), котрий обов'язково згадає і покличе їх. Ні, тепер вони не програють. Вони не програли б і раніше – ту злощасну війну на Сході, коли б…
Дубровському здалося, що зараз фон Рунке відкладе газету і почне докладно пояснювати йому причини невдачі бліцкригу. Та оберст не відривався від газети, і Сергій з цікавістю почав оглядати зал.
Розчинені двері просто перед їхнім столиком вели до яскраво освітленого бару: усю стіну там займали полиці з пляшками, за високою стойкою стояли й сиділи відвідувачі. З бару, як пояснив їм поліцейський агент, можна було потрапити до ресторану. Там грав невеличкий оркестр, і у зал з чорного ходу допускалися жінки – «Сфінкс» мав свій контингент перевірених дівчат.
– Сергій уважно огледів присутніх у вітальні чоловіків. Ангеля серед них не було, та Дубровського весь час не полишало відчуття того, що рожевощокий десь тут, поруч, можливо, у барі, що зараз він з'явиться в дверях – самовпевнений, задоволений собою, своїм костюмом, щойно випитим келихом мартіні, розмовою з якимось Рунке чи іншим ветераном африканської кампанії.
І справді, світлий прямокутник дверей затулила чиясь постать – обличчя чоловіка не було видно, тільки контури тіла вимальовувались на тлі різнокольорових пляшок, і Дубровському аж перепинило подих од несподіванки – невже Ангель? Нахилився до Бонне, та одразу зрозумів, що помилився: чоловік, який стояв у дверях, був явно вищий за Ангеля.
Агент поліції витлумачив мимовільний Сергіїв рух як запитання і пояснив:
– Власник закладу Шаттіх…
Він не встиг закінчити, бо Шаттіх підняв руку і мовив голосно:
– Скоро, панове, минають роковини нашої славетної перемоги над англійськими військами під Аль-Аламейном. Прошу не розходитися. З хвилини на хвилину ми чекаємо генерала Лехенберга, який прочитає невеличку лекцію і поділиться спогадами.
У залі схвально загули: певно, генерал Лехенберг мав неабияку популярність.
– Поки не почалася лекція, – зауважив Бонне, – нам слід перебратись до ресторану. Ангель – ділова людина, і спогади ветеранів навряд чи цікавитимуть його.
Вони пройшли до бару, супроводжувані несхвальним поглядом фон Рунке. Чомусь Дубровському захотілось озирнутися і показати оберегові язика, знадобилося зусилля волі, щоб подолати в собі це хлоп'яцтво. Сергій розумів, що воно йде від зверхності до цього обскубаного військового півня, та ніяк не міг позбутися цієї зневаги, хоч і усвідомлював, які небезпечні Рунке і подібні до нього. Мабуть, це збіговисько викликало такі самі асоціації в Бонне, бо комісар знизав плечима і пробуркотів невдоволено:
– Пахне мертвечиною… Вони нагадують мені привидів, що встали з трун. Трупи…
Комісар ледь розминувся у вузькому коридорі з товстим, мало не квадратним чоловіком, який ніс поперед себе величезне холодцювате черево. Бонне озирнувся на нього. Мовив зневажливо:
– І цей був роммелівським офіцером?..
– Одні щиро вірять, що колишні нацисти стали цяцями, – заперечив Дубровський, – а іншим вигідно, щоб вірили в це. Відома байка про вовка в овечій шкурі. Отой черевань – страшніший за вовка.
– Пусте… – відмахнувся Бонне.
Сергій несподівано для самого себе мовив різко:
– Отак ви махали руками, коли Гітлер ішов до клади. А отямились, коли він уже був у Парижі. До речі, саме таке черево мав Герінг…
– Можливо, ви маєте рацію, – погодився Бонне без ентузіазму, – мені самому доводилося брати на мушку таких, але з часом усе забувається. І слава богу, бо інакше все життя наше перетворилося б на суцільне пекло. Уявіть собі: ви кожного ранку прокидаєтесь з думкою про концтабір… Кожного ранку…
– Ну, навіщо ж перебільшувати, – зупинив його Сергій. – Хоча, – додав, – згадки про табір викликаюсь у мене лють, а доброї порції люті нікому з нас не завадило б…
Вони зайшли до ресторанного залу – довгого і темнуватого. Бонне згадав, що коридор вів униз, і зрозумів, що це підвальне чи напівпідвальне приміщення.
В залі сиділи лише поодинокі відвідувачі, до Бонне, який ішов попереду, метнувся кельнер, щоб провести, та комісар зупинив його ледь помітним рухом і попрямував до столика біля входу. Дві дівчини, що сиділи поруч, розуміюче перезирнулись, одна підвелась і хотіла зайняти вільний стілець поруч із комісаром, але той зупинив її:
– Якщо ти знадобишся мені, як тебе?.. Ірен? Чудово, моя пуп'яночка, я покличу тебе.
Дівчина гмикнула невдоволено, та відійшла.
– Гарне бісеня, – зітхнув агент, – і недешево коштує.
– Звідки у ветеранів гроші? – засумнівався Бонне.
– Ого! – вигукнув агент, і заздрість, злість і одночасно поштивість почулися в цьому вигуку. – Вони власники магазинів і фабрик, і дай боже вам мати стільки всього! Вони рвуть, де тільки можуть. У клятих бошей мертва хватка…
– Але ж ваше прізвище Лаутербахер?
– Так, мій батько був німцем. Але він кинув нас ї зробив все, щоб я ненавидів не лише його…
Оркестр заграв щось веселе, і Дубровський пішов танцювати з Ірен – мав проминути весь зал, щоб роздивитися усіх відвідувачів. Коли повернувся, Бонне по його обличчю зрозумів: Ангеля у «Сфінксі» нема. Та. це не засмутило комісара.
– Було б дивно, коли б ми одразу натрапили на нього, – підбадьорив Сергія, – але тут пахне ним. Гадаю, що сьогоднішній вечір не мине марно.
Оркестранти пішли відпочити, і в залі встановилася тиша – та відносна тиша, яка вражає одразу після того, як замовкне джаз і яка складається з неясного гомону і рипіння стільців. Лише потім починаєш розуміти, що нема ніякої тиші – до тебе долинають уривки розмов з сусідніх столиків, брязкіт посуду, п'яний сміх – звичайний ресторанний галас, який, здається, розчиняється в сивій імлі сигаретного диму, що зависає над столиками.
Бонне маленькими ковточками сьорбав вино і виловлював уривки розмов.
Навскіс від них інтелігентного вигляду чоловік з блідим обличчям, до якого ніби було приліплено акуратно підстрижену чорну борідку, доводив своєму сусідові, весь час помахуючи перед його носом пальцем:
– Я не можу бути спокійним, поки світові загрожує єврейська експансія, і ви повинні зрозуміти мене, мій дорогий друже. Світ збожеволів – його слід вилікувати або зруйнувати… Так, світ безнадійно хворий, якщо захоплюється мазнею цього проклятого єврея Пікассо! У нас не дотяглись руки до нього, та, пом'янете моє слово, Америка, яка дала їм притулок, колись плакатиме кривавими сльозами…
– Трохи прямолінійно… – заперечив його сусіда. – Ми дещо поспішили під час війни і прогадали на цьому. Світове єврейство піднялось проти нас, а варто було почекати – після перемоги крематорії переробляли б значно більше, і можна було б систематично збільшувати «їхні пропускні, так би мовити, можливості…
Бонне покрутив головою.
– Здається, ви маєте рацію, – нахилився до Дубровського, – і під цими цивільними піджаками…
Сергій процідив крізь зуби:
– Ніколи не уявляв себе в ролі ката, але якщо б мені зараз автомат…
– Ми з вами в такому віці, що, мабуть доведеться ще братися за зброю, – сумно погодився комісар. Відсьорбнув вина і додав зовсім іншим тоном: – Ви залишайтесь тут, а я спробую поблукати по цьому шалману, ближче до мас… Так, здається, пишуть у вас в газетах?
– До широких нацистських мас, – засміявся Дубровський.
– Так, – погодився Бонне, – тут, куди не плюнь, колишній есесівець чи ще якийсь покидьок.
Комісар рушив попід стіною до дверей, що вели в туалет. Вимив руки, з задоволенням обтерши їх свіжим, сухим, навіть теплуватим рушником. Роздивився і вже хотів вертатися, та раптом побачив напівпричинені двері. Якийсь біс підштовхнув його – прослизнув у них.
Вузький коридор з цементною підлогою відразу повертав праворуч. За поворотом – сходи, що вели вгору, потім знову коридор – вузький, Бонне не зміг би витягти на всю широчінь руки. Кілька лампочок, які майже не давали світла, і знову прочинені двері. Комісар постояв перед ними, прислухаючись, і, не почувши жодного звуку, прослизнув боком у вузький отвір.
За дверима було темно, Бонне постояв, поки призвичаїлись очі. Певно, тут був хол другого поверху: мало не на всю підлогу килим, кілька фотелів, вузькі зашторені вікна. З холу вели сходи кудись угору, праворуч ледь вимальовувались у темряві двері. Комісар обережно посмикав – замкнуті. Вирішив піднятися сходами і вже попрямував до них, коли раптом якийсь звук привернув його увагу. Бонне зупинився лише на мить, прислухаючись: так, сумніву не було – кроки в коридорі, яким він потрапив сюди. На секунду комісар завагався: можна було прикинутись п'яним – мовляв, потрапив сюди випадково, – та відразу зрозумів безглуздість такої витівки. Його проведуть до ресторанного залу і ввічливо викинуть із «Сфінкса» – на їхній місії одразу можна поставити крапку.
Метнувся до сходів, та зупинився напівдорозі: куди ведуть вони? А кроки наближалися, і вже можна було почути голоси…
Бонне став за штору, намагаючись втиснутись у віконний отвір. Від пилу запершило в горлі і ледь не чхнув, та пересилив себе і не без іронічної посмішки подумав про вельми корисний звичай прикрашати кімнати шторами.
Скільки таємниць, починаючи від сивої рицарської давнини і кінчаючи модерною сучасністю, допомогли розгадати штори, скільки трагедій розігралось за ними! Бонне згадав, як кидається зі шпагою на штору Гамлет, проколюючи підступного Полонія, і на всяк випадок намацав пістолет у внутрішній кишені піджака. Двері відчинилися, і хтось наказав голосно:
– Увімкніть світло, Фріц!
Голос здався комісарові знайомим, йому знадобилося лише секунда чи дві, щоб пригадати: хазяїн «Сфінкса» Шаттіх.
Клацнув вимикач – Бонне перестав дихати: відчував, ті двоє чи троє стоять зовсім поруч, можливо, можуть дотягтися до нього рукою, зараз відсмикнусь штору і схоплять його за комір… Та зарипіли двері, які він щойно обмацував…
– Оцей чек, – долинув хазяйський бас уже здалеку, – ви передасте відомій вам особі. Остаточний розрахунок за тих дівчаток.
Тепер у Бонне насправді перехопило дух. Обережно визирнув з-за штори. Звідси він бачив лише частину кімнати, куди зайшли Шаттіх і Фріц. Без сумніву, це був кабінет хазяїна «Сфінкса»: кут письмового столу і відчинений сейф, з якого Шаттіх діставав щось, свідчили про це.
Фріц стояв до Бонне мало не спиною, та професіональна звичка запам'ятовувати і розпізнавати людей по характерному жесту, осанці, манері одягатися, шморгати носом чи ще біс його зна по чому дозволила комісарові впізнати в ньому метра з ресторанного залу.
Шаттіх замкнув сейф. Бонне бачив тільки його руку, яка повертала ключ. Думав: про яких дівчаток ідеться? І чи має це зв'язок з Ангелем?
– А може, – раптом заговорив Фріц, – ще потримати чек? Дівчатка будуть у Леопольдвілі днів через три, і ми матимемо певні гарантії…
– Ви дивуєте мене, – заперечив хазяїн, – маємо справу з солідними людьми, за півгодини вони від'їжджають, і ви ледь встигнете передати їм чек…
