Текст книги "Дияволи з "Веселого пекла""
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)
– Я вже випив свою каву і ніколи не п'ю другої. – Ціммер не сідав, – Я не звик вирішувати справи в ресторані.
– Боже мій, які ж це справи? – зробив спробу віджартуватися Хетель. – Переглянути наклейки… – забув, як серйозно ставиться Ціммер до наліпок і, лише побачивши заперечливий жест бібліотекаря, поправився: – Звичайно, я з задоволенням відвідаю вас, та посидьте за компанію, а щоб вам не було нудно, прогляньте поки що це. – Витяг із портфеля папку з наклейками. – Тут є таке, що, клянусь, вам ще не потрапляло до рук.
Видно, бібліотекар завагався – надто вже сильна була спокуса. Затим поставив паличку, але відразу знову взяв її.
– З вашим серцем не можна пити стільки кави, – мовив. – І не в моїх правилах, гер Ренненкампф, затримуватися в ресторанах з будь-якого приводу. Чекаю на вас у себе вдома. Маю честь…
Кажуть, у таких випадках стискається серце чи холонуть руки. У Хетеля чомусь заболів живіт. Стара дохла шкапа цей Ціммер. Зараз він повернеться додому, може почути щось і зателефонує у поліцію. Швидко заховав папку до портфеля.
– Чекайте, гер Ціммер, заради вашої колекції я готовий назавжди відмовитися не тільки від коньяку, а й від кави.
Вони підуть разом, він спробує затримати бібліотекаря дорогою, в крайньому випадку перешкодить дзвонити в поліцію. Поліція – це кінець, це остаточна крапка, крапка тоді, коли залишилося так небагато.
Хетель спробував зупиняти старого біля магазинних вітрин, але Ціммер чи затявся, чи справді був рабом звички: йшов, спираючись на ціпок, не роздивляючись довкола, прямий і бундючний, наче не якийсь паршивий бібліотекар, а принаймні міністр чи якась інша віденська цяця.
– Куди ви так поспішаєте? – Хетель нарешті підвищив голос.
Це прозвучало грубо, як окрик.
Бібліотекар здивовано зупинився, та одразу полагіднішав.
– Я забув про ваше серце, пробачте.
Тепер він ішов повільно, ладнаючись до Хетеля, але що можна було виграти на цьому? Хвилину, дві, це, зрештою, не мало значення…
У Хетеля по-справжньому підгиналися ноги, тремтіли коліна, не тому, що він боявся, а від злості й розгубленості – не знав, що вчинити і що трапиться зараз: найгірше, коли не можеш передбачати наступні два кроки…
Так вони дійшли до брами, і Ціммер відчинив її. Хетель ішов коридором, навмисно тупочучи ногами, і прислухався. Чи то кроки його заглушали все навколо, чи там, унизу, вже розбили тайник – тиша і тільки відлуння від кроків по кам'яній підлозі. Згадав: у Ціммера в кімнаті лежить килим, якщо зачинити двері й голосно розмовляти, навряд чи старий телепень щось почує.
Бібліотекар поставив ціпок у кут, і Хетель одразу закидав його словами.
Чи має гер Ціммер кубинські наклейки, не старі, коли Гавана мало не вся складалася з готелів, таким гріш ціна, а як представлена в нього нова, кастрівська Куба; там зараз зовсім нові назви готелів, і, якщо гер Ціммер не має таких, то, будь ласка. Дістав коробочку з наклейками і говорив, говорив…
– Ось цей готель раніше називався «Імперіал» – Хетель вигадав це, бо залишалося ще п'ятнадцять хвилин i слід було дурити голову Ціммеру. Здається, ніколи в житті не балакав так швидко й голосно і не імпровізував так відчайдушно. – Так от, цей готель називався раніше «Імперіал», а тепер, бачите, називається «Гавана». Така гарна синя наклейка…
Колись він сам був у Гавані – чи не випадало геру Ціммеру подорожувати по тих краях? Дивовижно ласкаве й тепле море, пальми над самісіньким морем і апельсини визрівають узимку.
А скільки музики, жінок – білих і чорних, але однаково привабливих. Гер бібліотекар, певно, не захоплюється жінками, але там, на Кубі, він неодмінно змінив би свої погляди, о-о, там не можна не звертати увагу на жінок, бо це – сама поезія, а без поезії неможливе життя!
Може, гер Ціммер інакше дивиться на поезію?
Тепер, правда, поезією називають словесні витребеньки, нічого не варті словесні витребеньки, аби було більше галасу, а де звучання, ритм, якщо хочете, сентиментальна основа поезії?
Ціммер дивився на нього ошелешено, все поривався вставити хоча б слово, та Хетель не зупинявся, бо знав: зупиниться – і крапка; він вичерпається, і слова застряватимуть у нього в горлі. А тиша – це провал. Тепер він упевнився, що Ангель і Грейт ще не закінчили роботу, кілька разів чув глухі удари десь далеко внизу, певно, їх почув і Ціммер, бо морщився і навіть підняв руку, аби Хетель хоч на мить припинив базікання, але старий дурень не знав, що це базікання несе порятунок і йому: якщо Хетель зупиниться, проб'є остання година бібліотекаря – вони ніколи в житті не відмовляться од золота, замурованого в підвалі, а свідків не повинно бути. І їх не буде! І тому…
– Ось вам зразок новітньої поезії, гep бібліотекар:
Тут, де світить алюміній,
ти знайдеш мої сліди,
тут, де крила велетенські,
мов повалені хрести…
Як вам подобається цей алюміній? Чи не вважаєте ви…
– Цитьте! – раптом закричав бібліотекар, піднісши до його носа кулаки.
І Хетель справді замовк. Давно вже хотів замовкнути, нескінченні слова мучили, його самого навіть нудило від них – він замовк, прислухаючись, як і бібліотекар до тиші. Вони обоє ясно почули глухі удари у підвалі.
– Ви чуєте? – запитав Ціммер. – Що це може бути?
Хетель знизав плечима і зробив останню спробу врятувати – ні, не старого шкарбана, зрештою, наплювати на цього бовдура і йолопа, він сам підклав під себе міну, але ж поліція буде вдвічі беручкіша, розслідуючи вбивство, – і він заперечив:
– Вам почулося, колего. І ще прошу вас звернути увагу на цей зовні непримітний трикутник. Унікальний готель…
– Ви можете помовчати? – загорлав Ціммер. Обличчя в нього почервоніло, очі блищали, Хетель зрозумів, що йому вже не заговорити старого, і замовк.
Ціммер прислухався.
– Там хтось є! – мовив упевнено, вказуючи пальцем на підлогу. – Але всі мої співробітники пішли, отже; там чужі і треба повідомити поліцію. У нас зберігаються старовинні рукописи і першодруки, котрим нема ціни, і, можливо…
– Ну, що ви, колего, одразу турбувати поліцію, – заперечив Хетель. – По-моєму, вам почулося.
– Ні, ви послухайте.
Удари лунали виразно, та все ж Хетель і далі грав комедію, удаючи, що нічого не чує. Бібліотекар потягнувся до телефону, але Хетель перехопив його руку.
– Треба впевнитися, що там хтось є, – мовив повчально. – В поліції тільки посміються з вас.
– Так… – протягнув Ціммер. Нерішуче рушив до дверей, відчинив.
У цей час у підвалі припинили роботу, стояла мертва тиша.
– Я ж казав вам! – мовив Хетель, та саме цієї миті під підлогою знову почулися удари. Хетель мимовільно глянув на годинник: робота повинна б підходити до кінця, але зараз це вже не мало жодного значення.
Ціммер стояв на порозі і розгублено озирався на Хетеля. Заперечувати шум тепер не було рації, навпаки, слід заманити бібліотекаря до підвалу.
– Мусимо піти туди, колего, – підвівся Хетель, – там справді щось коїться.
– Але ж це можуть бути грабіжники… – боязко відступив Ціммер.
– Пусте! – якомога натуральніше засміявся Хетель. – Ви знаєте, який резонанс у цих замках? Можливо, десь по сусідству в підвалі провадять ремонтні роботи, а складається враження, що працюють у вас під ногами. Це досить поширене явище слухового обману, свого часу я трохи цікавився акустикою і знаю, що так буває.
Безапеляційний тон Хетеля заспокоїв старого, а коли гість попростував до сходів, що вели до книгосховища, Ціммер навіть пожартував:
– Я став зовсім полохливою сорокою, а це перша ознака, що час на звалище.
– Ну що ви, вам ще жити й жити… – Хетель пропустив бібліотекаря поперед себе.
Починалися круті сходи, Ціммер зупинився, намацуючи вимикач, і в цей час унизу, зовсім близько, блимнув промінь ліхтарика.
– Ви бачили? – прошепотів Ціммер.
– Нічого я не бачив, – засміявся Хетель зло. – У вас сьогодні галюцинації, шановний колего!
– Невже ви справді нічого не бачили?
У підвалі блимнуло ще й почувся тріск. Ціммер зробив крок назад, та Хетель заступив йому дорогу.
– Дозвольте! – старий наліг на Хетеля плечем. – Там щось відбувається, і я мушу подзвонити…
– Нікуди ти вже не подзвониш! – Хетель відштовхнув бібліотекаря, той заточився, та втримався на ногах.
– Це якесь непорозуміння!
– Старий дурень! – Хетеля охопила лють. – І треба ж було тобі совати свого брудного носа в наші справи!
– Дозвольте… – Бібліотекар почав про все здогадуватись, але ще не втратив надії. – Дозвольте мені пройти, і я…
– Ти вже не подзвониш у поліцію! – Хетель приловчився, щоб збити старого одним ударом, але той розгадав його намір, відхилився, простягнув довгі сухі руки і схопив Хетеля за барки.
– Негідник! – закричав пронизливо й тонко. Трусонув щосили, у Хетеля гойднулася голова і зіскочили окуляри. Інстинктивно відступив, окуляри хрумкнули під ногами. Розставив руки, аби загородити Ціммерові дорогу, і відразу намацав його – бібліотекар намагався прослизнути попід стіною.
– Ух, гад! – вилаявся Хетель, схопивши Ціммера за плече. Притиснув його до стіни, вдарив знизу в живіт, та бібліотекар оборонявся вперто, дряпався і кусався. Тоді Хетель зібрав усі сили і штовхнув старого ліворуч – туди, де починались круті сходи. Ціммер встиг схопитися за піджак Хетеля, але той ударив його ногою в пах і штовхнув ще раз – певно, бібліотекар падав спиною і вдарився головою об кам'яну приступку, бо не встиг навіть крикнути: лише глухий стукіт – і тиша.
Хетель бачив тільки мерехтіння світла внизу і тіні.
– Франц, – гукнув, – це я! Довелося прибрати стару мавпу, вона повернулася раніше й викрила вас!
Затанцював промінь кишенькового ліхтарика. Внизу тихо вилаялись.
– Усе одно не встигли б укластися в годину, – відповів Ангель, – так чи так мусили б щось робити. Спускайтесь сюди.
– Але я майже нічого не бачу, – поскаржився Хетель. – Він зірвав з мене окуляри.
Зовсім близько почулися важкі кроки, і Грейт мовив буркотливо:
– Здається, ви позбавили його життя, Вольфганг. Серце не б'ється…
– Знайдіть мої окуляри! – несподівано охижів Хетель. – І не співчувайте мені, буцімто ви не радієте, що я розв'язав вам руки!
– Так, у вас не було іншого виходу, – ствердив Грейт.
– У нас! – раптом заверещав Хетель. – Розумієте – у нас, і вам не вдасться перекласти вину за вбивство тільки на мене!
– Спокійно! – трусонув його за плече Ангель. – Ви ж не жінка, Вольфганг, і потрапляли не в такі ситуації, а, слава богу…
– Правда, – нараз зовсім спокійно відповів Хетель. – Ваша правда, Франц. Ви знайшли окуляри?
Раптовий перехід від істерики до розсудливості вразив Грейта, але він одразу збагнув, що так і повинно було статися – Штайнбауер навряд чи зробив би цербером есесівських скарбів людину легкодуху.
– Від ваших окулярів лишилася сама оправа, – повідомив Ангель.
– Цього мені тільки бракувало, – буркнув Хетель, – та біс з ними. Як у вас справи?
– Штайнбауер попрацював гарно. Цей тайник треба було б рвати динамітом, – поскаржився Ангель. – З нас уже зійшло сім потів, і єдина користь від смерті бібліотекаря, що можна хоч трохи перепочити.
– Допоможіть мені прибрати труп, – наказав Грейт, і Ангель задріботів східцями вниз. – Кладіть його сюди, збоку, щоб не заважав виносити контейнери. І обдивіться, чи нема крові.
– Яке це має значення?
– Спробуємо навести поліцію на фальшивий слід. Адже ж бібліотекар сам міг знайти тайник, витягти золото й накивати п'ятами.
– Чудова ідея, Кларенс! – зрадів Ангель. – Труп ми десь пристроїмо, мусимо тільки зробити безлад у бібліотекаревій кімнаті, забрати деякі речі. Але звідки поліція знатиме, що в тайнику було золото?
– Не все одно – золото чи щось інше? Тайник є тайник, в ньому не ховають консервні банки. Тепер до роботи, панове. І прошу – жодних слідів. Працювати в рукавичках і обережно. Ви, Вольфганг, відтягуватимете уламки цегли й бетону.
Хетель обережно спустився сходами.
– Невже не можна було причинити двері, – вказав на світло, що падало в коридор з кімнати.
– Підняти мостини можна було тільки з боку дверей, – пояснив Ангель. – Довелося відчинити їх. Але ж ми не знали, що ви повернетесь так рано.
– У старого якийсь біс вселився. Та ну його під три чорти! – відмахнувся Хетель. – Не гаятимемо часу!
Вони попрацювали ще з годину, поки добралися до контейнерів. Б'ючи ломом, Грейт поминав недобрим словом Штайнбауера – так було легше працювати. На-решті він зловчився і, підклавши лом під свинцевий ящик, підважив. Ангель і Хетель ухопилися за контейнер і поставили на-попа.
– Ну-бо, стара гвардіє, – наказав Грейт, – я беру спереду, а ви вдвох ззаду. Подужаєте?
«Стара гвардія» подужала через силу, правда, на вузьких сходах було незручно і кілька разів зупинялись, та все ж, зрештою, обережно поклали контейнер біля вхідної брами.
– Спочатку перетягнемо все сюди, – наказав Грейт, який непомітно взяв на себе роль розпорядника, – потім підженемо машину і одразу повантажимось. Я з Вольфгангом піду по труп, а ви, Франц, наведіть «порядок» у квартирі. Тільки обережно, не залишайте відбитків пальців. І взагалі, щоб усе було природно…
Ангель не заперечував: справді, Грейтові прийшла непогана ідея – поліція мусить, хоча б попервах, попасти на цей гачок.
Почав з обстеження письмового столу Ціммера. Приємно мати справу з акуратною людиною – в шухлядах ідеальний порядок: окремо документи, гроші, листи… Побіжно переглянув листування – старий мав справу тільки з лабелістами. Подумав: навряд чи людина, знайшовши скарб, думатиме про цей мотлох? Гроші й документи забрав, витяг з комода випрасувані сорочки й білизну, зняв з вішалки плащ і капелюх. Подумав трохи і відчинив шафу, де зберігалися наклейки. Співробітники, знаючи діла цього старого і побачивши, що нема частини колекції, свідчитимуть, що саме бібліотекар пограбував тайник і втік: справді, хто із злодіїв спокуситься на такий мотлох? Відібрав з ящичків наліпки, запхавши їх у портфель Ціммера, – до речі, буде гарний подарунок синові…
Ангель залишився задоволений справою рук своїх і вийшов у коридор. Грейт із Хетелем тягли контейнер, і Вольфганг лаявся крізь зуби, проклинаючи недалекоглядних колег своїх, котрі не здогадались упаковувати золото в ящики принаймні вдвоє менші. Ангель підхопив край контейнера – втрьох вони швидко донесли його до дверей.
Коли Грейт, обережно відімкнувши браму, визирнув на вулицю, була глупа ніч. Сіяв дрібний дощ, і в цій частині міста, не вельми-то й людній удень, ані душі. Кларенс пропустив Ангеля, вислизнув за ним сам.
– Поставите машину впритул, – показав, як треба ставити, – колесами на тротуар, аби лише відчинилися дверцята.
Ангель кивнув.
Грейт, трохи хитаючись, немов підпилий перехожий, пройшов до рогу, визирнув. Нікого. Що ж, в цьому районі – ні барів, ні пивних, суцільні музейні хащі, і може випадково трапитися лише якась пара закоханих чи невгамовний турист. Та навіть закохані навряд чи блукатимуть під дощем.
Мотор «опеля» загарчав за спиною, і Грейт попід будинком перебіг назад до бібліотечної брами.
– Перелізьте на заднє сидіння, – наказав пошепки, – я сам вантажитиму контейнери, ви прийматимете їх.
Він підняв стокілограмовий ящик, мов лялечку, обійняв його і навіть підкинув трохи. Сам подумав: «Мов лялечку», – і пригадав, як Ангель сказав колись, що вони самі – «веселі лялечки». Ні, тепер уже не веселі, а «золоті лялечки», лялечки з щирого золота, а це трапляється не так уже й часто, щоб людина мала золота більше, ніж важить сама.
Ця думка розвеселила й надала сили – поклав контейнер у машину справді, як лялечку, шепнувши Ангелю:
– Я сам тут упораюсь. Підженіть «фольксваген» і дивіться, щоб нікого не було. В разі чого, кашляніть.
Поки Ангель ставив впритул до «опеля» маленький «фольксваген», Грейт устиг завантажити в передню машину чотири ящики.
– Один – у «фольксваген», – сказав.
Ангель хотів заперечити, та, зустрівшись очима з полковником, осікся. Справді, чому в його машину лише золото, а Грейтові труп?
– Подивіться, – Кларенс мотнув головою праворуч, – чи нема там когось. Не вистачало, аби побачили…
Ангель сягнистою ходою сковзнув попід будинком, не звертаючи уваги на дощові патьоки, що лилися з даху. Визирнув за ріг і махнув заспокійливо рукою.
Грейт засунув тіло старого поміж переднім і заднім сидінням, прикрив плащем і лише тоді дозволив Хетелеві залізти у «фольксваген». Замикаючи браму, згадував – чи все зроблено там, усередині, і чи випадково не забули чого? Розумів: коли й згадає про якийсь недогляд, навряд чи вертатиметься – ним уже оволоділо прагнення, притаманне, мабуть, усім злочинцям і відоме у карному світі під назвою «рвати кігті», прагнення якомога швидше залишити місце злочину.
Подав сигнал Ангелю і сів за кермо «фольксвагена».
Вони вже проминули перші квартали центру, а Грейт усе згадував, чи не схибили десь. Він сам затер усі сліди, зібрав інструмент, роздивився на сходах, чи нема крові. І в кімнаті Ангель зробив гарно – легкий безлад, викликаний нагальним від'їздом: брудна сорочка на спинці крісла, розкидане взуття та поспіхом забуті чисті шкарпетки…
Так, усе чудово, навряд чи може бути краще в їхньому становищі. Тепер лише позбутися трупа…
Як і домовлялися, за містом він просигналив фарами «опелю» і обігнав його. Тепер Ангель повинен був їхати за «фольксвагеном»: Хетель знав прекрасне місце – глибоке озеро за півкілометра від дороги, круті береги, і якщо вони не знайдуть каменя, котрий можна прив'язати до ніг Ціммера, то можна буде розбити один контейнер. Свинцевий ящик – достатня вага, щоб навічно втримати старого телепня на дні.
Перепитав у Хетеля:
– То, кажете, третій поворот праворуч? Зараз ми під'їжджаємо до нього. Відразу починається гай, це тут? – Діставши ствердну відповідь, лайнувся – Чорт, знаєте ж, що нічого не варті без окулярів, бережіть їх! Наступного разу й голову загубите, а замовити її – трохи важче.
… Весь наступний день відсипалися. Після обіду розбудив їх слуга Хетеля, який приніс вечірні газети.
– Цікаво, – схопив усі разом Ангель, – зараз ми дізнаємось, що пише преса.
– Читайте вголос. – Грейт задер ноги на спинку ліжка. – Налийте мені півсклянки віскі, не маю задоволення від газет без спиртного. І розбавте трохи содовою. Вистачить, дякую.
Як і слід було чекати, вечірні газети присвятили загадковій події в архієпіскопському замку перші сторінки.
– Таємниче зникнення охоронця древніх манускриптів, – з задоволенням прочитав Ангель. І прокоментував: – Ви молодчина, Кларенс, усе йде так, як ви й передбачали. Вони пишуть, що бібліотекар пограбував тайник і з групою спільників вивіз цінності.
– Чому з групою спільників? – не зрозумів Хетель. – Ми не залишили слідів.
– Я дивуюсь вашій тупості, Вольфганг, – віскі вдарило Грейтові в голову, та й після ночі, коли довелося грати першу скрипку, тримався зверхньо. – Навіть ви, а ви для мене, пробачте, не еталон мужчини, легко впорались з цим хирлявим типом – Ціммером. Ми з Францом працювали дві години, щоб розбити тайник. Бібліотекареві знадобилося б кілька днів, і я не знаю, чи впорався б. Поліцейські та журналісти одразу збагнули, що до чого.
– Есесівський скарб у книгосховищі, – читав далі Ангель.
– І звідки вони знають, що есесівський? – невдоволено поморщився Хетель.
– Не вдавайте дурне теля! – зареготав Грейт. – То про що вони пишуть?
Ангель швидко передивився замітки.
– Поліція поки що відмовилася зробити остаточний висновок. Усі вважають, що Ціммер, протягом багатьох років працюючи в книгосховищі, щось рознюхав і ночами шукав скарби. Потім змовився з кимось, розбив тайник і зник у невідомому напрямку.
Хетель полегшено зітхнув.
– Нехай шукають Ціммера.
– І допоможе їм бог! – скривив губи у посмішці Ангель.
*
– Цікаві новини, гер комісар!
Бонне підняв очі від паперів. Кноль стояв на порозі і усміхався. Інспектор рідко всміхався, і ця усмішка справді віщувала щось незвичайне.
Комісар одсунув папку.
– У вас такий вигляд, наче знайшли скарб.
– Не я, а інші, – уточнив Кноль, – І я дивуюся вашій проникливості. Ви наказали інформувати вас про всі чутки й факти, пов'язані з можливими пошуками есесівських скарбів. Дозвольте доповісти: годину тому в підвалах замка зальцбурзького архієпіскопа знайдено розкритий уночі тайник.
– Ідемо! – Бонне потягнувся за капелюхом. – Сподіваюсь, сторонніх туди не допустили?
– Поліцейський інспектор чекає на нас. Правда, його атакують журналісти, та він знає свою оправу.
Бонне насунув капелюх на лоб.
– Мені не хотілося б, щоб моє фото з'явилося в газетах, – пояснив. – І прізвище. Я – експерт і все.
Ще здалеку вони побачили натовп біля бібліотечної брами. На щастя, йшов дощ, і Бонне підняв комір плаща, загороджуючись від фотоспалахів. Один з найнахабніших репортерів спробував прослизнути до приміщення між ним і Кнолем, та поліцейський в останній момент витяг його за комір.
У кімнаті Ціммера на них чекала енергійного вигляду людина.
– Інспектор кримінальної поліції Барц, – відрекомендував його Кноль.
Інспектор не любив марнувати час.
– Годину тому нам подзвонив один із співробітників бібліотеки, – почав складати рапорт. – Щодня рівно о восьмій хранитель рукописів і першодруків Ціммер відчиняв їм двері, та цього ранку вони знайшли браму замкнутою. Почали грюкати, але дарма. Через двадцять хвилин подзвонили нам. Довелося зламати замок. В одній з підвальних кімнат замка ми знайшли розкритий тайник, обладнаний під підлогою. В кімнаті бібліотекаря сліди поспішного від'їзду. Помічник Ціммера гер Шварц – він чекає в сусідній кімнаті, – свідчить, що його шеф був людина надзвичайно пунктуальна і акуратна, навіть до педантичності. З усього цього можна зробити висновок, що Ціммер, який працював тут уже багато років, знайшов тайник, увійшов з кимось у злочинну змову – один він за ніч не міг розбити тайник – і вивіз те, що було замуровано в підвалі.
Бонне подякував інспекторові. Попросив:
– Покажіть мені, будь ласка, все це.
Вони спустились у підвал, і комісар довго стояв на порозі кімнати, розглядаючи розбиту підлогу.
– Відбитки пальців? – запитав у інспектора Барца.
– Тут не знайдено. Ми вже обстежили кімнату бібліотекаря, і все, що знайшли, відправили до лабораторії.
Комісар кивнув і боком прослизнув до кімнати. Присів над розбитою підлогою, покликав Кноля. Підняв уламок цементу, що валявся поруч, показав на слід від контейнера.
– Все було зроблено із знанням справи. Свинцеві контейнери закладені цеглою і залиті цементом. Над усім цим звичайна дерев'яна підлога. Сто років шукай – не знайдеш.
– Але ж знайшли, – заперечив Кноль.
Бонне промимрив у відповідь щось невиразне. Витяг складаний метр, почав міряти слід від контейнера.
– Визначаєте розмір ящиків? – здогадався Кноль.
– На моєму місці ви б зробили те ж саме, – задоволено похитав головою Бонне. Він довго лазив по підлозі, розглядаючи мало не кожен уламок цегли. Нарешті струсив порох із брюк, констатував:
– Тепер мені хотілось би оглянути коридор. – Попросив інспектора Барца: – Там темнувато, чи не могли б ви посилити освітлення?
– Хвилинку, – відповів той. – Маємо рефлектори.
– Тільки обережно, – заблагав Бонне, – не затопчіть слідів!
– Мої люди знають справу! – кинув інспектор з гідністю.
Через кілька хвилин у коридорі спалахнули рефлектори. Бонне уважно, метр за метром, розглядав підлогу й стіни, мало не повзаючи по кам'яних плитах. Кілька разів задоволено хмикав. На сходах щось привернуло його увагу. Попросив спрямувати туди промінь, став на коліна і ледь не обнюхав камінь. Витяг ніж, щось акуратно зняв із приступки і загорнув у папірець. Піднявшись сходами, знову присів і почав збирати якесь сміття на долоню, підсвистуючи од задоволення. Загорнув знайдене у папірець, попросив Кноля:
– Запитайте в того… ну, помічника Ціммера, чи не носив його шеф окуляри?
Інспектор повернувся, коли Бонне, стоячи на колінах, розглядав підлогу.
– Каже, що Ціммер мав чудовий зір.
– Ага… – Бонне буцімто пропустив це повідомлення повз вуха. – Гляньте-но сюди, інспекторе.
Кноль опустився на коліна.
– Сліди металу… – помацав пальцем, – свинцю. Від ящика?
– Так, – Бонне тихо засміявся, – від ящика із золотом.
– Ви вважаєте, що в тайнику було золото?
– Упевнений. Можливо, платина. Але я читав, що есесівці вивозили до «Альпійської фортеці» золото у злитках.
– У свинцевих контейнерах могли бути папери… важливі документи чи фальшиві гроші… Вони це також вивозили.
– Ну, який би дурень замуровував фальшиві гроші!
– А документи?
– Ми знаємо з вами розмір ящиків, котрі зберігалися у тайнику. Коли б у них були папери, навіть старий бібліотекар без особливого напруження дотягнув би їх до виходу. Я обстежив підлогу. Вона вся у свинцевих плямах. Вони ставили ящики й перепочивали. Отже…
– Контейнери дуже важкі?
– В них було золото. Жодний дурень не обладнував би тайник для ящиків із чавуном.
– Чекайте… – Кноль почав щось підраховувати, втупившись у стелю, беззвучно ворушив губами. Нарешті мовив: – Там було п'ять ящиків. Це ми встановили точно. Якщо відкинути вагу контейнерів, то кожен з них вміщав не менше, ніж по сто кілограмів золота.
– Отож, півтонни!
– Боже мій, – схопився за голову Кноль. – П'ятсот кілограмів золота! Приблизно сімнадцять мільйонів шилінгів!
– А тепер я хочу глянути на кімнату Ціммера, – не підтримав його ентузіазму комісар. – І поговорити з гером Шварцом.
Він примостився в кріслі поруч із помічником Ціммера, маленьким блідим чоловічком, запропонував йому сигарету, але той відмовився:
– Гер Ціммер сам не палив і не любив курців. А ця робота влаштовувала мене. Довелося кинути.
– Бачу, ви добре знаєте вдачу свого шефа. Розкажіть про його звички.
– Гер Ціммер жив лише роботою і вимагав цього від нас. Людина сувора, але справедлива. Він був закоханий у старовинні рукописи і міг годинами переглядати якийсь манускрипт. Мало коли бував у місті, відвідував лише тричі на добу «Райський куточок». Це – ресторан, зовсім поруч.
– До нього хтось приходив? Родичі, приятелі?
– Гер Ціммер не мав ані родичів, ані приятелів, це вам підтвердить кожен, хто працював із ним.
– Захоплення?
– Хіба що лабелістика.
– Що це таке?
– Колекціювання готелевих наклейок. Гер Ціммер казав, що він один із найвідоміших лабелістів світу.
– Де ж ця колекція? – озирнувся комісар на інспектора Барца.
Той кивнув на шафу, вмонтовану в стіну.
– Ми обстежили її, – пояснив. – Ціммер переглядав колекцію перед тим, як зникнути. Забрав з собою, судячи з опису, значну частину цього мотлоху.
Бонне відчинив шафу.
Десятки невеличких ящичків: сувора класифікація – континенти, країни. І каталог. Георг Ціммер і справді був педант: кожна наклейка – країна, місто, назва готелю – записана у друкарським способом виготовлену книгу. Почерк у Ціммера дрібний, акуратний, літери виписані чітко, каліграфічно.
Комісар заглибився в каталог, іноді звіряючи записи з наявністю наклейок у коробочках. Ця робота, певно, сподобалася йому, бо навіть присунув стілець і зазирнув на верхню полицю шафи. Неначе забув і про Кноля, і про інспектора Барца. Останній спостерігав за комісаром з поблажливою посмішкою – так батьки дивляться на дитину, що пустує, – нарешті все ж не витримав:
– Пане комісар, – запитав з ледь прихованою іронією, – випадково не цей… як його… – клацнув пальцями, – лабеліст?
– Ні, – відповів Бонне, не озираючись. – Ні, шановний інспекторе, я не колекціоную наклейки і взагалі нічого не колекціоную, але звик з повагою ставитися до чужих дивацтв, бо волію мати справу з диваками. Вони завжди дають криміналістові значно більше, ніж люди, які нічим не захоплюються. Дивака я бачу на від стані – і його портрет, і його звички, і, якщо хочете його спосіб мислення. А що ще потрібно криміналістові?
Виголосивши цю довгу тираду, Бонне зістрибнув Ь стільця, зиркнув на Барца з докором, буцімто дивувався з його нецікавості.
Та інспектор не здався.
– Про що ж розповіли вам наклейки?
Бонне розвів руками:
– Важко сказати, інспекторе, я ніколи не роблю поспішних висновків.
– Але ваш досвід, міг би бути корисний для слідства.
– Ну що ви, інспекторе, ви провели все бездоганно, і ваша версія, що Ціммер розкрив тайник і зник разом із спільниками, заслуговує на увагу.
– Іншої не може бути! – самовпевнено заявив інспектор.
– Е-е… завжди щось буває… – почав комісар, та замовк, наче сам обірвав себе. – У мене нема підстав висувати щось інше.
– Чи можна допустити на місце пригоди журналістів?
– Так, ми вже поїдемо. Чи у вас інша думка, інспекторе Кноль?
Кноль не заперечував. Вони проштовхалися крізь журналістське юрмисько і сіли в машину. Бонне з цікавістю дивився, як інспектор Барц розмовляв із газетярами. Нарешті поліцейські відчинили двері, й репортери, штовхаючись і віддавлюючи один одному ноги, кинулися в приміщення.
– Їдьмо, Кноль, – попросив інспектора Бонне, – мені потрібно проконсультуватись з експертами.
– Я знав, що ви щось знайшли. – Кноль рвонув машину. – Коли не секрет?..
– Ну, які ж можуть бути від вас секрети? Я майже впевнений, що Ціммера вбито.
Кноль інстинктивно загальмував.
– І ви не перебільшуєте?
– Я сказав «майже», – пояснив Бонне. – Остаточно ми вирішимо це, коли спіймаємо злочинців чи знайдемо труп бібліотекаря.
– Але на чому грунтується ваша підозра?
– Усі кажуть, що Георг Ціммер був педантичний і акуратний. Так воно і є. Якщо б ви зазирнули в каталог наклейок, остаточно б переконалися в цьому. Отже, у бібліотекаря був «пунктик», якому він присвятив півжиття. Один з найкращих лабелістів світу! Іноді такі речі цінуються більше, ніж золото. Припустимо навіть, що старий знайшов тайник. Чи була в нього потреба розкривати його і тікати, не підготувавшись? Маю на увазі, що така людина, як Ціммер, тікаючи, насамперед прихопила б з собою колекцію.
– Але обставини могли скластися так, що спільники Ціммера поспішали. Зважте, вивезти за кордон чи реалізувати тут півтонни золота – справа не проста.
– Я чекав цього заперечення, – задоволено мовив Бонне, – і сам заперечував собі. Справді, Ціммер міг поспішати, він схопив гроші, документи, встиг кинути до валізи частину своєї колекції. Можна припустити, що бібліотекар так і зробив – інспектор Барц має рацію, – але є одна деталь, яка заперечує всю цю версію. Рекомендую вам, Кноль, вивчати вдачу диваків. Я передивився каталог Ціммера і звірив записи з тим, що залишилось. І ви знаєте, чого не взяв з собою старий дивак? Справді, так міг вчинити тільки дивак. Ціммер залишив найціннішу частину своєї колекції, до речі, вона лежала на верхній поличці, а прихопив з собою чомусь наклейки, що не мають у каталозі помітки «рідкісний екземпляр».
Інспектор лише знизав плечима.
– Ви дали нам сьогодні предметний урок криміналістики, – відповів. – Але для чого вам експерти?
– Ви помітили, що злочинці старанно замітали сліди?
