Текст книги "Дияволи з "Веселого пекла""

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 20 страниц)

– Я знаю кількох офіцерів, які значаться в списках Кальтенбруннера…

– Що ви хочете цим сказати? – не відмовив собі в задоволенні трохи познущатися Ангель.

Хетель зніяковів.

– Нічого… Так, ми зустрічалися… Тепер, можливо, я не впізнав би їх…

Ангель дивився на Хетеля і розумів, що хвилює того. Обмірковував: можна було б, звичайно, відправити і Вольфганга туди, звідки ніхто не повертається, але чи зуміє він один домовитися з офіцерами СС, котрим доручено таємницю шифрів. Адже навіть вище есесівське керівництво не сумнівається, що він, гауптштурмфюрер СС Франц Ангель, загинув. Ні, Хетель незамінний. Він уже натякнув, що згоден послати під три чорти Штайнбауера, і треба добре обміркувати перспективи, які відкриваються. Головне: чи дотягнеться до них з Хетелем Шгайнбауерова рука? Пілота можна купити – він висадить їх десь у гірському районі Північної Італії. Там в Ангеля є ще старі друзі, які допомагали йому збувати фальшиві фунти стерлінгів. З їхньою допомогою вони продадуть золото й почнуть розшукувати «трійки».

Внизу почулися радісні вигуки – сміялася фрау Шварцвеллер, і якийсь чоловік відповідав їй. Ангель став за дверима, витягши з кишені пістолет.

– Гляньте-но, що там! – наказав Хетелю.

Хетель простягнув руку.

– Дайте пістолет…

Ангель хотів уже віддати, та передумав. Відчинив двері, прислухався, заховав зброю.

– Це син фрау Шварцвеллер.

– Аби він не сунув свого носа в пікап… – захвилювався Хетель.

– Пильнуватимемо.

– Мусимо зробити так, щоб він не відлучався звідси. Бовкне ще десь…

– Так, його приїзд ускладнює справу, – погодився Ангель. – Підемо глянемо, що це за цуценя.

Ганс Шварцвеллер плюскотівся біля умивальника, прилаштованого у дворі, коли на ґанок вийшли Ангель і Хетель. Мати встигла попередити його, що здала верхні кімнати, Ганс одразу помітив постояльців, та чомусь зніяковів – був у самих трусах і удав, що не побачив їх. Продовжував умиватися, наче нічого не сталося, та з-під руки непомітно ще раз зиркнув на постояльців – і впустив мило в миску. Низько нахилившись над мискою, виловлював слизький змилок. Слава богу, що не зустрівся з ними віч-на-віч!

Сьогодні вранці Ганс купив «Фольксштімме» і дорогою сюди встиг переглянути газету. На першій сторінці увагу хлопця привернули три портрети. Підпис під одним з них свідчив, що це – колишній штурмбанфюрер СС Вольфганг Хетель. Прізвище ніби знайоме, спочатку не міг пригадати – звідки, та потім згадав і навіть облаяв себе, що міг хоч на короткий час забути: про есесівського офіцера Вольфганга Хетеля розповідав покійний батько, і ця розповідь настільки вразила Ганса, що він міг повторити її мало не слово в слово.

У батька зібралися друзі, вони пили шнапс, і навіть батько випив чарку, більше йому не можна було – тяжко хворів і цю маленьку чарку випив так, щоб не помітила мати. Але друзі його пили, вони зробилися балакучими. Розмовляли про все на світі, і нараз хтось згадав, що вичитав у газеті: колишній гітлерівський злочинець Вольфганг Хетель вийшов з тюрми і оселився в Альт-Аусзее. І тоді батько почав розповідати ту історію – всі замовкли й слухали його, забули про шнапс і про їжу, а мати стояла в дверях і витирала очі кінцем фартуха…

«… Це було навесні сорок п'ятого. Всі знали, що війна кінчається, росіяни вже стояли на Одері, але тут було ще багато німців, навіть дуже багато – весь час по дорогах рухалися колони грузовиків, з'явилися розкішні легкові автомобілі, – не минало дня, щоб я не побачив «хорха», «мерседеса» чи «опель-адмірала». Це означало: нашим краєм зацікавилося велике начальство. Пошепки розповідали, що десь у горах створюють резиденцію для самого Гітлера і ніби сам рейхсфюрер СС Гіммлер уже тут. Потім ми дізналися, що це був не Гіммлер, а Кальтенбруннер, але яке це мало значення. Все одно есесівці лютували: виганяли людей із насиджених місць, мобілізовували на роботу, примушували копати протитанкові рови, будувати бліндажі та різні укриття. І всюди висіли накази, розпорядження. І всюди погроза: за невиконання – смертна кара.

Наша садиба, бачите, стоїть осторонь, та дійшла черга і до нас. Ельзу з батьком примусили за двадцять чотири години виїхати, а мене мобілізували на будівництво оборонних споруд.

Ми копали протитанкові рови в долині. Це була важка виснажлива праця, і ввечері всі ми падали від утоми. Та ще як навмисне завзялися холодні дощі із снігом, розвезена сотнями ніг, земля перетворилася на рідке багно, в окремих місцях воно доходило до колін, взуття в усіх розкисло, почалися хвороби – розумієте, як було мені з моєю болячкою, котру викашлюю і по сей день?

Нас було трохи більше сотні – мешканців навколишніх сіл і хуторів, командував нами унтершарфюрер СС Врук. Коли я зараз згадую есесівців, усі вони уособлюються в постаті цього Врука і ще одного, про якого, власне, і йтиме мова. Але раніше про Врука.

Уявіть людину, досить високу і широку в плечах, мало не з квадратним обличчям і маленькими очима. Тепер такими малюють есесівців карикатуристи, вважаючи, що це втілення зла і грубої тваринної сили, але ж уявіть такого живим, і він має над вами безмежну владу! Врук знущався з нас, як хотів. Мало того, що ми працювали від зорі до зорі з короткою перервою на обід, унтершарфюрер протягом дня відбирав десяток-півтора людей, котрі, на його погляд, погано працювали, і давав їм додаткове завдання на вечір. Усі падали з ніг, і не в одного виникала думка, що краще вже смерть, ніж таке життя.

Одного разу нас підняли раніше, ніж завжди. Але диво-дивне: ми не почули вруківської лайки. Спочатку зраділи, вирішивши, що він або захворів, або подався кудись у справах. Та все обернулося значно гірше. Нас вишикували по одному в ряд незамкнутим прямокутником. Під'їхала машина, і з неї вийшли три офіцери. Попереду – штурмбанфюрер СС в опуклих окулярах. Він зупинився там, де прямокутник переривався, і мовив:

«Сьогодні вночі в протитанковому рові вбито унтершарфюрера СС Врука. Це зробив хтось із вас. Злочинець повинен зараз вийти із строю. Якщо він не зголоситься, буде розстріляно кожного десятого».

Усі мовчали, і чути було лише, як розбиваються об калюжі водяні патьоки.

Штурмбанфюрер почекав трохи і сказав: «Я даю вам три хвилини».

Глянув на годинник, обернувся до офіцерів і про щось заговорив з ними.

Ми стояли, переступаючи з ноги на ногу, і також чекали. Я стояв праворуч від штурмбанфюрера, зовсім близько від нього, дивився, як жестикулює він, пояснюючи щось офіцерові, як зареготав раптом – задоволено і самовпевнено. Тільки тоді до мене дійшло сказане ним, і я жахнувся. Адже розстріляють кожного десятого. Мабуть, тоді я злякався, бо непомітно скосив очі й почав лічити – я був десятий. Я рахував двічі чи тричі, та помилки не було: я був десятий!

Не знаю, скільки часу минуло відтоді, як я почав лічити, та раптом зрозумів, що стою праворуч од штурмбанфюрера, а рахувати, певно, почнуть з того боку. Нас же всіх – сто сім (це я знав точно – одержували хліб та приварок щодня для ста семи чоловік).

Отже, я вже не десятий.

Тоді я зрадів. Потім мені було соромно і за переляк, і за подальшу радість, мені соромно за це й зараз, я нікому не казав про це, вам лише вперше, можливо, мені тепер буде легше – всі ці роки точив мене черв'ячок і щось лежало тут, усередині, бруднувате й колюче: згадаю – і болить…

Але тоді я думав лише над одним: звідки почне рахувати штурмбанфюрер?

Він обернувся до нас, підніс руку з годинником мало не до носа, різко опустив її і мовив:

«Три хвилини минуло. Але це буде дуже просто – розстріляти кожного десятого. Десять чоловік із ста – і всього десять шансів із ста, що буде розстріляний злочинець. Це несправедливо, чи не так, панове?»

Він звертався до нас, наче ми мали право погодитися з ним чи заперечити; ми могли лише стояти й мовчати, ми були цілком в його волі.

Штурмбанфюрер вів далі:

«Зробимо так, панове. Якщо ви довіряєте мені, я сам відберу цю злощасну десятку. Звичайно, мені важко гарантувати, що злочинець неодмінно попаде до неї, – і все ж наші шанси значно зростуть».

Він знущався з нас, а ми переступали з ноги на ногу й мовчали – сто сім мокрих, голодних і безправних людей.

«Ваше мовчання розумію як згоду, – продовжував штурмбанфюрер. – Прошу дивитися мені у вічі, я спробую по очах догадатися, хто з вас міг вчинити «цей жахливий злочин».

Офіцери засміялися. Видно, їм подобався цей спектакль.

Штурмбанфюрер рушив уздовж строю. Він пішов із протилежного боку повільно, не звертаючи уваги на багно, воно хлюпало під його блискучими чобітьми, і всі ми чули це хлюпання – бо кожний крок міг принести смерть одному з нас.

Нараз хлюпання припинилося: штурмбанфюрер зупинився перед літньою людиною в намоклому, з обвислими крисами капелюсі. Я знав його – гаражний слюсар з Унтеркрімля.

Невже він перший?

Штурмбанфюрер постояв трохи напроти нього і раптом мовив:

«У тебе нездоровий колір обличчя, і ти, мабуть, – скоро все одно помреш. Так…» – махнув рукою і пішов далі.

Він помилився – цей слюсар живе і зараз, я бачив його минулого тижня, коли їздив за продуктами до Унтеркрімля.

Першим, кого відібрав штурмбанфюрер, був зовсім ще молодий хлопець – гадаю, йому не стукнуло й двадцяти трьох, він сильно накульгував і тому не потрапив до армії.

Есесівець наказав йому вийти зі строю, зауваживши: «Тисячі твоїх ровесників полягли на полі бою, і буде справедливо, якщо ти складеш їм компанію».

Треба віддати належне хлопцеві: він тримався достойно – стояв, втупивши очі в небо, може, молився, а може, просто милувався хоч і сірим, а все ж прекрасним небом.

Затим штурмбанфюрер висмикнув із строю ще одного чоловіка, старого вчителя-пенсіонера з Унтеркрімля. Я сам учився в нього – розумієте, скільки йому було років? Зрештою молодих серед нас і не могло бути – вдома залишились або діди, або інваліди. Так от – черга дійшла до вчителя. Розумний був старий і гордий, ніколи ми не чули від нього скарг, хоч і важко йому доводилося.

«У тебе очі злодія, – сказав штурмбанфюрер. – Ти міг убити Врука!»

І раптом учитель відповів голосно, так, що всі ми почули:

«На жаль, не я вбивав, я кажу «на жаль», тому що тепер убив би неодмінно!»

Офіцер підняв руку, немов хотів ударити, та стримався. Лише додав:

«Отже, я не помилився».

Третій, кого відібрав він, раптом упав навколішки і почав благати:

«Я не вбивав, гер офіцер, повірте мені, я не вбивав!.. Я завжди співчував націонал-соціалістам, гер офіцер, не чіпайте мене… Я – мирна людина, я не міг убити!..»

Ви повинні пам'ятати його: старий Шумахер, городник, він завжди продавав ранні овочі. Хотів схопитися за чобіт штурмбанфюрера, але офіцер відштовхнув його і пішов далі.

Шумахер як стояв навколішках, так і поповз за офіцером, та двоє есесівців підхопили його під руки і відтягли набік, до сарая з довгою глухою цегляною стіною.

Коли штурмбанфюрер наближався до мене, відібрано вже було дев'ятеро, залишився один, і мені чомусь здавалося: останнім буду саме я. Не скажу, що це відчуття з приємних, зробилося страшно, і тіло обважніло, наче у живіт тобі засунули добрячий шмат свинцю.

Штурмбанфюрер зустрівся зі мною очима і зупинився. Очі його закривали опуклі скельця, і важко було розпізнати, кепкує він з тебе чи тверезо розраховує, кому віддати останню кулю. Але я знав, що мені, я побачив, як блиснули скельця, не очі, а скельця окулярів, він уже підняв руку, щоб тицьнути в мене, і я зібрав усі сили, аби не впасти, а ступнути вперед мужньо, як і належить людині, та штурмбанфюрер зрозумів мене: мабуть, йому хотілося, щоб його благали, полотніли від страху. Він вказав не на мене, а на хлопчину, що стояв поруч зі мною, п'ятнадцятирічного молокососа, котрий, як і належить усім молокососам, одразу розрюмсався. Сльози текли в нього по щоках, він не хотів виходити з ряду, та есесівці витягли його, а штурмбанфюрер дивився на мене і, видно, читав мої думки.

Я сказав йому тоді просто, по-людськи, не кричав і не благав, а попросив, ну так, як попросив би вас:

«Відпустіть його і візьміть мене…»

«О-о, – відповів штурмбанфюрер, – я не хочу приймати від вас такої жертви. Я ніколи не міняю своїх намірів, але обіцяю: при нагоді неодмінно розстріляю і вас».

Ми не бачили більше штурмбанфюрера, але я дізнався, що це був Вольфганг Хетель, один з улюбленців Кальтенбруннера. Цей Хетель брав участь ще у віденських подіях перед аншлюсом…»

Ганс пам'ятав добре і слова, котрими батько закінчив свою розповідь:

«Тим гірше для нашої країни, якщо такі, як Хетель, знову на волі…»

І от зараз штурмбанфюрер СС Вольфганг Хетель стоїть на ґанку його дому, дому його батька, стоїть і навіть посміхається.

Нарешті Ганс упіймав мило. Вилив на себе повне цеберко холодної води. На мить перепинило дух. Поставив цеберко і, вдавши, що вперше побачив постояльців, ввічливо вклонився їм.

– Мати казала про вас, але я думав, що ви відпочиваєте.

– Нічого, нічого, юначе, – зупинив його Ангель. – Я лише можу позаздрити вам, у нашому віці з'являються різні радикуліти, а для вас холодна вода – здоров'я.

Ганс почав розтиратися рушником. Думав: слід негайно повідомити поліцію. Але як це зробити, щоб вони нічого не запідозрили? Голосно покликав матір і, коли та визирнула у вікно кухні, запитав, чи вистачає в неї продуктів.

Фрау Шварцвеллер заметушилася: звичайно, слід з'їздити до Унтеркрімля, зробити закупки, їй і так уже соромно перед шановними панами за те, чим вона їх частує.

Ганс слухав не перебиваючи. От якби мати сама запропонувала йому з'їздити до міста, він ще побідкався б трохи, мовляв, тільки з дороги, але потай зрадів би.

Раптом побачив: з кишені куртки, яку поклав на лавці під ґанком, стирчить номер «Фольксштімме» – свіжий номер з портретами злочинців. Вже не чув, про що говорить мати, перекинувши через плече рушник, позадкував до куртки. Намагаючись не дивитися на неї, посміхався тим, що на ґанку, взяв брюки, скинувши на куртку рушник, ще раз зиркнув на Хетеля, чи не помітив його маневру, і лише тоді запитав матір, чи не замовляла продукти у місцевого крамаря? Фрау Шварцвеллер пояснила, що той привезе замовлене лише післязавтра, а зараз вона з'їздить до міста.

– А може, я з'їжджу сам?

Мати не встигла ще відповісти, як втрутився Ангель:

– А ми розраховували на вас, юначе. Фрау Шварцвеллер казала, що ви чудово знаєте навколишню місцевість і покажете нам мальовничі куточки.

Мати одразу підтримала Ангеля:

– Покажи їм, синку, форельне озеро.

Ангель запитав обережно:

– Скільки звідси до Долини конвалій?

Там мав сісти літак, і Ангель хотів сам оглянути місце посадки.

– Кілометрів три.

– От і добре, – підтримав Франца Хетель, – за дві години ми обернемось.

Гансу нічого не залишалось, як погодитися.

– Хвилинку, панове, – перепросив, – я лише переодягнуся.

Він пішов до кімнати, де лежав дід. Старий тепер рідко піднімався з ліжка, хвороби мучили його. Ганс думав, що постояльці залишаться на ґанку, та Хетель пішов за ним і став у дверях кухні.

Як же поговорити з матір'ю?

Хлопець розшукав старі штани в шафі, відірвав пару ґудзиків, попросив голосно:

– Дай мені, мамо, голку й нитки. Треба пришити ґудзики.

Знав, що мати тримає нитки в комоді, який стояв у дідовій кімнаті, і боявся, що скаже, де взяти. Та фрау Шварцвеллер вирішила сама пришити ґудзики.

– Давай свої брюки, – пробуркотіла, проходячи до кімнати. – Як маленький, усе на тобі горить.

Вона причинила за собою двері, але Ганс був певен, що Хетель підслуховує, тому мовив голосно:

– Я знайшов тільки один ґудзик, другий візьми в шухляді.

Вирвав аркуш з учнівського зошита. Чорт, де ж олівці? Знайшов нарешті на столику біля дідового ліжка. Швидко писав, говорячи зовсім про інше – для Хетеля:

– Ми підемо до Долини конвалій через гребінь, найкоротшим шляхом. Можна було б під'їхати і машиною, автобус проходить, по-моєму, о десятій тридцять дві, та навряд чи панам буде приємно трястися в автобусі… – Стиснув матері руку, поклав палець собі на губи, закликаючи до обережності. Та зиркнула здивовано. – А втім, я спитаю їх… – мовив голосно, показуючи матері записку.

«Швидше до поліції, в нас Вольфганг Хетель», – прочитала. Здивовано округлила очі, та Ганс не дав їй можливості хоча б одним звуком виказати себе:

– Де мої старі черевики? Завжди я їх шукаю і завжди їх хтось закине бозна-куди!

Питав матір очима: чи зрозуміла? Та кивнула, але дивилася злякано. Ганс розірвав записку, кинув до печі.

– Я візьму із собою флягу. Вона в кухні? – натягнув штани, взув черевики і, гупаючи, щоб Хетель устиг відійти од дверей, пішов до кухні.

Хетель стояв посередині коридора, заклавши руки за спину. Розмова між фрау Шварцвеллер і сином заспокоїла його.

– Ви готові, юначе? – запитав у Ганса приязно.

– Рушаймо. Я тільки наберу води, може, захочеться пити.

*

Поліцейський просунув голову в кімнату, всім своїм виразом показуючи: сталося щось незвичайне. Мовив чомусь пошепки:

– Важливі новини, гер комісар, – і пропустив до кімнати літню жінку. – Розкажіть, пані, що у вас трапилося.

Та розвела руками.

– Син написав: зайди в поліцію. У нас Вольфганг Хетель…

– Хетель? – комісар оббіг навколо столу. – Ви сказали – Вольфганг Хетель?

– Так мені написав син…

Фрау Шварцвеллер розповідала. Бонне слухав, нетерпеливо бігаючи по кімнаті. Вислухавши, уточнив:

– Третій, високий, не повернувся вчора?

– Вони взяли кайло і лопати… Назад прийшли вдвох, третій поїхав до Зальцбурга. Він мусив щось передати їм через хазяйку «Гірського орла».

– Скільки вам потрібно часу, щоб уладнати справи в Унтеркрімлі? – запитав Бонне.

– Бог з ними, зі справами, – відмахнулась фрау Шварцвеллер.

– Ні, – заперечив Бонне, – вони(могли не піти до Долини конвалій і стежать за дорогою, коли і з ким ви повернетесь. Робіть закупки й сідайте в автобус. Якщо Хетель удома, передасте, що в «Гірському орлі» вам сказали: «Аукціон відбудеться четвертого вересня». І от що: коли їх нема вдома, то дайте нам якийсь знак.

Фрау Шварцвеллер одразу збагнула, що від неї вимагається.

– Я розсуну фіранки на кухонному вікні, – пообіцяла. – Якщо дивитись з дороги, крайнє вікно праворуч.

Четверо агентів зайняли разом із Бонне місця в автобусі, котрий ішов повз садибу Шварцвеллерів. Пильно роздивлялися навколо, але нічого підозрілого не помітили. Та й що може бути підозріливе, коли навіть хворий дід вийшов надвір погріти старечі кістки – сидів у шезлонзі й дрімав.

Комісар попросив водія зупинитися за поворотом, де над дорогою нависала прямовисна стіна. Вона закривала шосе від сторонніх очей – Бонне і один з агентів повернулися назад і залізли в густий чагарник, тут і сам чорт не помітив би їх.

Сержант Грейзль з іншим поліцейським зробили велике коло і відрізали злочинцям шлях у долину. Біля повороту в гайку стояв чорний «форд» – трохи вперед висунулась третя група агентів. Будинок Шварцвеллерів взяли в кільце.

Ось-ось повернеться фрау Шварцвеллер.

Бонне розсунув кущі, визирнув. Вантажна машина зупинилася напроти будинку – так і є, приїхала господиня. Шофер допоміг їй перенести ящик з пивом, до подвір'я, помахав рукою і рушив. Фрау Шварцвеллер зайшла в будинок. Через кілька секунд відчинила кухонне вікно, розсунула фіранки.

Комісар прикинув: від дороги до садиби можна непомітно дістатися лише за умови, якщо зробити гак метрів у двісті і переповзти поміж грядками. Вирішив: слід ризикнути. Показав агентові, як треба зробити.

Вони повернулися до прямовисної стіни, скотились у кювет по той бік дороги, проповзли до чагарників… Тут навряд чи їх хто-небудь помітив би, але все ж перебігали від куща до куща зігнувшись.

Бонне перший поповз через город. Дісталися до сарая. З тильного боку будинок прикривали дві яблуні; двері чорного ходу, як вони й домовились із фрау Шварцвеллер, відчинені. Комісар шмигнув у них попід яблунями, агент слідом – зіштовхнулися у тісному коридорчику, важко дихаючи.

*

Літак міг сісти в Долині конвалій. Ангель обійшов всі луки, наче милуючись квітами, що росли тут. Зібрав букет.

– Для фрау Шварцвеллер…

Поверталися знову через гребінь. На горбку, з якого добре проглядалася садиба Шварцвеллерів і вся навколишня місцевість, перепочили. Ангель заспокоївся: у затінку біля ґанку дрімав дід, фрау Шварцвеллер набрала води з колонки, побігла з відром до кухні.

Рушили.

Ангель ішов попереду, тримаючи великий, як віник, букет. Хетель зупинився біля колонки, щоб напитися, та фрау Шварцвеллер висунулась із вікна, покликала:

– Ідіть до кухні, панове, я привезла ящик пива.

Хетель збіг на ґанок слідом за Ангелем. Цікаво, які новини у фрау Шварцвеллер? У коридорі хтось навалився на нього, скрутив руки назад. Почув, як пронизливо й злякано закричав Ангель. Рвонувся, та нараз відчув на зап'ястях залізні кільця наручників.

Бонне обшукав Ангеля, витяг із кишень пістолет,

Дубровський вистрибнув із поліцейської машини, яка зупинилася біля подвір'я Шварцвеллерів. Побачив Ангеля і вже не міг одірвати від нього погляду: весь світ ніби розчинився в якомусь мареві, певніше, Сергій бачив і Бонне, котрий стояв за спиною Ангеля, і жінку із зляканим обличчям на ґанку, і поліцейських, що бігли до заарештованих, та все це існувало окремішньо від Ангеля і наче оберталося навколо нього – людини, яка незграбно виставила поперед себе руки в наручниках і дивилася кудись у гори.

Дубровський тисячу разів у різних варіантах уявляв собі зустріч з Ангелем, сьогодні був тисяча перший варіант. Бо в попередніх так чи інакше Ангель виглядав зацькованим вовком з гримасою чи то болю, чи то страху, чи то ненависті, а тепер він стояв зовсім спокійний і відчужений. од усього світу, буцімто вся ця метушня в дворі не стосувалася його.

Сергій зупинився вражений, та вже за мить зрозумів свою помилку, бо ні жах, ні ненависть на обличчі не передали б і десятої частки того страху і сум'яття, які заполонили Ангеля, ніж те, що помітив Дубровський, – у Ангеля побіліли щоки!

Певно, Сергій торжествував перемогу, не міг не торжествувати, але раніше ця подія уявлялася йому більш вагомою і значною, мабуть, тому, що колись комендант концтабору був для нього уособленням найчорнішого в світі, а побачив жалюгідну постать у наручниках з блідим обличчям мерця.

Сергієві зробилося бридко, навіть трохи занудило – так буває, коли звідкілясь повіє трупним запахом. Та раптом щось схоже на свідомість пробудилося на Ангелевому обличчі, він зустрівся з Дубровським поглядом – повіки в нього затремтіли, і він підняв руки, затуливши обличчя долонями. Але дивився крізь пальці – з відстані в кілька кроків Сергій побачив, як розширились в Ангеля зіниці, і зрозумів, що Ангель упізнав його.

Так, Ангель упізнав. Всі ці роки намагався не згадувати тих – тисячі й тисячі в смугастому одязі, – та все ж вони іноді виринали в пам'яті і чомусь уособлювались у постатях двох чоловіків, яких він колись зустрів біля табірної вбиральні. І ось один із них зараз насувається на нього – а може, це вже галюцинація? – та ні, руки сковані, поруч поліцейські з пістолетами, і той насувається, як насувалися на нього у снах тисячі напівтрупів з кістлявими руками: зараз учепиться в горло й почне душити – перехопило дихання, і серце зупинилося.

Ангель затулився долонями, та не міг відвести погляду, дивився, як зачарований, і не дихав. Нарешті втягнув у себе повітря, та зробилося боляче, наче легені заповнив масний дим від крематоріїв, відступив і закричав тонко й жалібно, ніби його вже підвели до шибениці, задихнувся і все ж кричав. Знав, що нікого не розчулить і відплата неминуча, та впав на коліна, бився обличчям об землю, кусав до крові пальці – навіть біль від укусів здавався приємним і солодким порівняно з тим, що насувалося на нього, затьмарювало мозок жахом, судомило і трусило його і якому ім'я було – смерть.

Кінець першої книги