Текст книги "Дияволи з "Веселого пекла""
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)
Але тепер було літо, Сергієві Минуло тринадцять, і він, мабуть, уперше за все своє, як він вважав, довге життя відчув і свою відповідальність за долю сім'ї.
Дід не йшов у рахунок. Дід народився ще за кріпацтва і перевалив через вісімдесятирічний рубіж. Він мало не завжди лежав у темному кутку за буфетом і молився.
Сергій іноді сердився на діда за те, що колись той став священиком, та по-справжньому сердитися на старого не міг: м'яка і розумна людина, дід навчав їх усіх грамоти і розповідав багато цікавого. Колись він був народним учителем. Йому, кріпацькому синові з Полісся, де перебивалися переважно картоплею, нелегко далося це – першим учнем закінчив церковнопарафіяльну школу, сидів на хлібі й воді, а вибився в учителі – і раптом прийняв священицький сан. Мати казала, що зробив це не заради матеріальної вигоди. Дід одержав парафію в маленькому, бідному, забутому богом поліському селі й був переконаний, що, несучи слово боже, хоч трохи полегшить поліщукам їхнє вбоге й безпросвітне життя. Нарівні з селянами ходив за плугом і вважався на селі зовсім своєю людиною.
У двадцятих роках церкву на селі закрили, – дід не переніс цього, зрікся сану і переїхав до дочки в Київ доживати віку в темному закуті за буфетом. Він був переконаний, що нова влада зробила помилку, відкинувши християнське вчення, але не проклинав цю владу, як багато інших попів, жив у якомусь самим собою створеному світі і намагався посіяти зерно Христової віри лише в душі онуків. Ще малим – до школи – Сергій знав Ветхий завіт і багато молитов, і попервах у школі йому було важко, та скоро почав розбиратися, що до чого, іноді насмілювався навіть вступати в суперечки з дідом. Несподівано на захист сина постала мати – жінка надломлена життям (чоловік її помер, залишивши з трьома дітьми).
«Нехай живуть, як знають, – вирішила. – Щоб не проклинали нас з тобою потім…»
Отже, дід в рахунок не йшов, єдиним мужчиною в сім'ї був він, Сергій, і це позначалося на всьому, починаючи з пиляння дров і кінчаючи добуванням їжі. Оця проблема – добування їжі – часто турбувала його. Жили вони важко, мати одна заробляла на всіх, а скільки могла заробити, працюючи статистиком у транспортній конторі? Хліба не вистачало, і навіть вишневі кісточки, які Сергій затискав у спітнілій долоні, були також їжею.
Він повертався з Дніпра додому й натрапив на людину, яка їла вишні з паперового кулька. Чоловік стояв біля дерев'яних сходів, що вели круто вниз до Ланцюгового мосту, й ліниво випльовував кісточки. Весь тротуар навколо нього був у жовто-червоних великих кісточках – чоловік їв гарні вишні.
Сергій відійшов і сів під деревом, вичікуючи.
Чоловік постояв трохи й рушив до міста, і тоді хлопчик швидко-швидко почав збирати кісточки. Вийшло більше, ніж жменя, – Сергій зірвав великий лопушиний листок і загорнув кісточки в нього. Поспіхом піднявся до скверу, де поміж кущами мав затишне місце, і почав рахувати здобич. Налічив сто тридцять сім кісточок, підклав до них назбирані ще раніше півтора десятка сливових і п'ять абрикосових. Вишневі розділив на три – на його долю вийшло сорок п'ять, подумав трохи і взяв собі ще абрикосову: якщо стерти в неї край і виколупати шпилькою через дірку зернятко, виходить непогана свистулька.
Сергій розбивав цеглиною кісточки акуратно, щоб не розтрощити зерно, лише іноді рука зраджувала, і тоді, наслюнявивши пальця, вибирав до крихітки з-поміж твердої шкаралупи гіркувату, але смачну м'якіть. Шкода, що мало, розбив ще дві, це, вирішив, буде справедливі), адже сестрі й братові дістануться ще сливові й абрикосові. Підтягнув труси і, міцно тримаючи лопуха з кісточками, побіг додому.
Сестра лежала в ліжку і байдуже дивилася на Сергієве підношення. Очі її, великі, сірі, вирласті, наче затягла якась плівка, вони були голубуваті й спокійні, як у діда, і саме цей спокій завжди метушливої дівчини налякав Сергія. Він доторкнувся до її чола і злякався ще дужче: у сестри була висока температура. Незадоволено хитнула головою і. застогнала.
Сергій глянув на стінний годинник, придбаний ще за давніх-давен дідом: за півгодини прийде мати, вона знає мало не всі дитячі хвороби і щось зробить, аби сеструньці полегшало.
Дід стогнав за буфетом і щось шепотів. Спочатку Сергійко хотів звернутися до нього за порадою, та вирішив, що навряд чи старий допоможе чимось. Та й взагалі, хто, крім матері, може допомогти?
Він сидів біля ліжка, тримаючи гарячу руку сестри. Може, про щось думав, а може, й ні – рахував її пульс, дивуючись, як швидко б'ється кров у такому маленькому і кволому тілі: пульс переганяв хвилини мало не вдвоє, він перегукувався у Сергієвих вухах з ударами маятника – так, як перегукуються дзвони під час відправи: великі б'ють солідно, з рівними інтервалами, вони наче відчувають свою незалежність від усього світу, а малі біжать за ними, немов хлоп'ята, переганяють, обертаються, зазирають в обличчя і знов дріботять вперед – метушливі й тривожні…
Раптом сестра мовила голосно й спокійно:
«По п'ятнадцять копійок за букетик… Гляньте, які гарні квіточки… жовті й голубі…»
Сергій зиркнув збентежено: про що вона? Та дівчина шепотіла вже щось зовсім незрозуміле, губи в неї сіпались. «Марить», – зрозумів хлопчик.
«Фіалки!.. – нараз вигукнула сестра, – Пахнуть… дивіться, які гарні фіалки…»
Тепер Сергій знав, що тривожить її.
Вчора сестра з молодшим братом назбирали на дніпрових схилах квітів – ну, які ростуть квіти понад рікою? – звичайні, невибагливі: жовтеці, кульбаби, дрібні фіалки… Дітлахи зробили букетики й стали з ними на вулиці. П'ятнадцять копійок за букетик, хіба це багато? Та люди проходили мимо байдуже, мало хто звертав увагу на малечу з квітами: в кожного свої турботи і кому потрібні невибагливі фіалки?
Сестру так схвилювало це, що вона вдома склавши непродані букетики в один великий, сиділа й плакала над ним: від жалю до самої себе, до квітів і, певно, від ураженого дитячого самолюбства.
«Жовті квіти… – шепотіла зараз. – Квіти не топчуть…»
Сергій знову поклав руку на її чоло – температура ще піднялась. Зазирнув за буфет..
«Діду, га, діду, – погукав тихенько. – Надя гаряча… Чуєте?»
Старий сів на ліжку.
«Знаю, – відповів, – та що робити? В поліклініку пізно, а на лікаря нема грошей».
«Швидка допомога», – запропонував Серпи..
«Ех – махнув рукою дід, – там усього кілька старих машин. На температуру не поїдуть. Та й звідки подзвониш?»
Тоді в Києві ще не було телефонів-автоматів, правда, Сергій міг збігати у школу, але знав, що все це однаково нічого не дасть.
Дід перехрестився.
«На все божа воля», – мовив серйозно, і ця серйозність якось протирічила його тверезим міркуванням про швидку допомогу. Сергій відчув це, та не мав ні часу, ні бажання дошукуватися причини цього протиріччя – сів поруч з дідом і притиснувся до старого: сам ще шукав захисту.
Дід шепотів молитву, гладячи шорсткою рукою хлопчика по голівці, Сергієві підкотилась під серце м'яка гірка хвиля, зробилося боляче й на очі навернулися сльози, все розпливлося навколо, і дідове звернення до Всевишнього здалося єдиним виходом. Навіть побачив богові очі – серйозні й проникливі, – захотілося вірити, що бог допоможе, явить чудо, що ось зараз він захоче, і все зробиться як раніше; тепер оце «як раніше» видавалося вершиною спокою і гаразду, і Сергій у думках повторював за дідом: «Господи, помилуй нас…» – тільки думав, не шепотів, бо вже стидався молитися, соромився навіть діда, і це складне поєднання сорому, надії і тривоги довело його до того, що почав схлипувати.
Певно, дід розумів його, бо не втішав, наче й не помітив, продовжував молитися, лише рука, якою пестив онука, ледь-ледь тремтіла.
Грюкнули двері, й хлопчик підхопився: мати.
На кухні загриміли судки. Мати приносила з роботи обід – на себе й на сім'ю: по півтарілки супу й кілька ложок каші чи затерухи з кукурудзяного борошна, заправлених рослинним маслом.
Всі завжди з нетерпінням чекали обіду, Сергій ковтав усе за кілька секунд і дивувався дідові: як можна так повільно жувати, коли маєш справу з такими ласощами! Правда, якось на травневі свята матері видали по картках м'ясо – шматок справжньої яловичини; вона зробила котлети – колись Сергій їв котлети, та це було колись, і він не пам'ятав навіть їхнього смаку; тепер же котлети лежали на пательні, шкварчали і дивно, неземно пахли – такий аромат міг бути лише в раю, Сергій і досі пам'ятав його: варто було заплющити очі, як бачив котлети, що шкварчали у гарячому салі, – рот заповнювався слиною і запах – боже мій, який запах! – дражнив ніздрі.
Мати гукнула Сергія з кухні. Знала, що він дома, не міг десь вештатись – обід був головною подією дня; Петько, молодший син, ходив зустрічати її на трамвайну зупинку і ніс судки, намагаючись ступати обережно, щоб не вилилась жодна краплина. Сергій знав: Петько зараз сидить на табуретці й чекає, поки старший брат розпалить примус. Він сидітиме так весь час, слідкуючи за тарілками й каструлями, терпеливо й непорушно, – тільки в очах прохання – швидше…
Мати сама зазирнула до кімнати.
«Двічі кликати тебе? – пригримнула сердито, та, побачивши синове обличчя, затривожилась: – Що?..»
Сергій показав очима на ліжко, і мати схилилась над сестрою.
«Тридцять дев'ять і чотири…» – пояснив Сергій. Мати, здається, не почула його, тримала руку на сестриному чолі, біля куточків губ у неї пролягли дві зморшки, глибокі зморшки, які видовжили материне обличчя і одразу зробили його втомленим і некрасивим.
«Надюню, – шепотіла, – дитинко моя! Надюню!» – пестила дочку пальцями по гарячій щоці, та Надя не відчувала материної ласки, лежала, заплющивши очі й зціпивши зуби, з якимось упертим виразом на обличчі, наче розсердилась на весь світ і не хотіла ні чути, ні бачити нікого.
«Лікаря! – відірвалась від Наді мати, та одразу зрозуміла, що не так уже й просто знайти зараз лікаря. – Аспірин є?» – обернулась до Сергія.
«Так».
«І намочи рушник під краном».
Холодний компрес трохи допоміг дівчинці – вже не кидалася, але й не приходила до свідомості. Мати, забувши про обід, сиділа поруч неї на ліжку, тримала за гарячі рученятка, буцімто могла цим допомогти дочці.
Дід вийшов з свого кутка.
«Що робитимеш?» – запитав.
Мати схилилася над ліжком.
«Що робити? – перепитала, і якась безнадія чи то втома прозвучала у неї в голосі. – А що я можу зробити? Завтра прийде лікар, сьогодні все вже зачинене».
«Бог милостивий!» – сказав дід, і раптом Сергій збагнув, що сестрі справді погано і дід давно знає це і тривожиться, переживає, та нічого не може вчинити, покладається лише на волю божу, на те, що дитина переборе хворобу, певно, він справді вірить, що Всевишній може зазирнути в їхню кімнату й зняти з Наді хворобу, тому й молиться…
А мати?
Мати сиділа на ліжку згорбившись: видно, злякалась і розгубилась. Сергієві на мить зробилося шкода її, та раптом Надя заворушилася й знову почала марити, мати приникла щокою до голого плеча дитини й заплакала. А дід стояв над ними й хрестився: завчено – розмашисто й твердо.
Сергій стояв і дивився, як хреститься дід, – бачив це вже тисячу, а може, й більше разів: дід притискав пальці до чола так, що на шкірі на секунду чи дві залишалась біла плямка, ця плямка була завжди для Сергія свідоцтвом дідової щирості, та сьогодні вона викликала роздратування і навіть протест. Надя марила, і, певно, їй було боляче, – слід щось робити, невже найкращий вихід – просити допомоги в бога?
А в кого?
Сергій думав лише мить. Непомітно вислизнув з кімнати і ледь не наштовхнувся на молодшого брата, який сидів посеред кухні на табуреті. Петька чекав обіду; мабуть, минула лише хвилина чи дві, як повернулась мати, а здавалося – давно, Сергій навіть здивувався, що брат чекає на обід, сам забув про голод, може, вперше за останній час; завагався лише на секунду (Петько навряд чи зуміє сам розпалити примус), та не зупинився.
«Налий собі!» – розпорядився і вже забув і про Петька, і про примус, в який слід було долити гасу, переліз через паркан, аби скоротити шлях, і чимдуж побіг до трамвайної зупинки.
Трамваї ходили рідко, були переповнені, та Сергій усе ж пристроївся на східцях, міцно тримаючись за поручень. Третій номер ішов від Лаври до Хрещатика, правда, Хрещатик перейменували на проспект Воровського, але всі продовжували називати його Хрещатиком.
Трамвай скрипів; Сергія втиснули на площадку, це не входило в його розрахунки, не мав п'ятнадцяти копійок на квиток – затиснувся в куток спиною до кондукторки, заховався за гладку грудасту жінку, принишк; зрештою, його все одно не висадили б – хто зупинятиме переповнений трамвай заради одного «зайця»? – просто боявся язикатих київських кондукторок: як почнуть соромити, провалюйся крізь землю.
Нарешті трамвай скотився по Кірова і зупинився біля клумби на площі, де на нього вже чекала довга черга. Звідси вже рукою подати: один квартал до Думи, за нею на горбах у тилу біля головного поштамту автобаза, де працює мати.
Сергій обминув вахтера (почав би розпитувати: для чого і куди?), прослизнув через знайому дірку в паркані і закрутився поміж пікапів і полуторок, що вже відпрацювали зміну. Тільки тепер відчув страх – раніше все здавалось просто: знайде директора і скаже… Що скаже, не знав, та був упевнений: скаже таке, що вплине на директора, і той…
Але ж директора вже могло й не бути…
Сергій постояв трохи біля дверей, що вели на другий поверх до контори, – вся рішучість його зникла, і те, що в дорозі здавалося легким, тепер, перед директорським кабінетом, постало як звичайнісіньке хлоп'яцтво.
І Сергій відступив. Уявив, як стоятиме перед директором, а той йому:
«Картки одержуєте? Тепер всім важко, країна переживає трудні часи…»
Так днями відчитував директор якогось шофера, хлопець був свідком цієї розмови: чекав, поки в матері закінчиться робота – автомобілі приваблювали його, любив крутитися поміж шоферів.
Справді, тепер усім важко, і директор має рацію…
І все ж хлопчик продовжував стояти попід конторою, знав, що навряд чи насмілиться переступити поріг директорового кабінету, та не міг і піти.
«Ти не Михайлівни син?» – почув позаду.
Михайлівною називали тут його матір; Сергій знав, що це – вияв довіри, що так шофери зверталися лише до своєї людини. Він озирнувся і побачив кремезного вусатого чоловіка в засмальцьованій кепочці, насунутій на брови. Це був голова робіткому Дороженко – Сергій знав його по розмовах між робітниками автобази. Судження про Дороженка були настільки різними й суперечливими, що хлопець не міг скласти певного уявлення про цю вусату й зовні сердиту і сувору людину, але інстинктивно боявся її. І зараз, побачивши Дороженка, відступив. Мовив злякано:
«Я… чекаю на директора».
«А його вже сьогодні не буде, – Дороженко зсунув кепку на потилицю і раптом запитав – А що тобі треба від нього?»
Сергій подумав, що все одно ніхто, крім директора, йому не допоможе, і відповів ухильно:
«Так, нічого».
Та Дороженка важко було обманути.
«Ну, – засміявся, – якщо вже такий шкет, як ти, добивається до директора, значить…»
Сергій хотів образитись за «шкета», та не зміг: Дороженків сміх звучав не зневажливо, і хлопець відчув, що сила і енергія, які підштовхували його й привели сюди, попід контору, вичерпались, знов гірка хвиля підкотилася до серця – повернувся, щоб ця сердита людина не помітила його сліз, і хотів шмигонути поміж двома автомобілями, та важка рука лягла йому на плече, затримала, Сергій зблизька побачив зовсім не сердиті, а уважні і добрі очі, вони зазирали в нього, запитували, і Сергій удруге за сьогоднішній день схлипнув.
«Ну, давай, давай, – почув підбадьорюючий голос, – викладай, що трапилось».
Сергій почав плутано: про Надю і матір, про діда – про те, що в них зараз відбувається, і як шкода, що нема директора, який, можливо, допоміг би.
Дороженко слухав уважно, не перебивав, тільки совав кепочку з чола на потилицю і назад.
Сергій замовк раптово, так само, як і почав, відчувши сором і нестачу слів, але Дороженкові, певно, було досить, бо мовив докірливо:
«Ех, Михайлівно, Михайлівно… – Зсунув кепочку на потилицю і додав рішуче: – Ану пішли зі мною!»
Сергій уже жалкував, що відкрився, і зробив спробу відступити:
«Але ж на мене чекають вдома».
«Пішли», – підштовхнув його Дороженко до дверей, і нічого не залишалось, як підкоритися.
Вони піднялись на третій поверх, де містилась їдальня автобази. Дороженко сів за столик біля дверей і покликав завідуючу. Ця огрядна галаслива жінка завжди здавалася Сергієві уособленням добра і зла; добра – тому, що наливала їм супу на чверть каструлі більше, ніж належало, а зла – що не видавала хліба по картках наперед, на завтра чи післязавтра, в магазині він міг ще виканючити, а тут ніколи. Вже потім, через багато років, Сергій збагнув, що така впертість також свідчила про доброту завідуючої, яка турбувалась, аби вони кожного дня мали шматок хліба, але тепер вважав її жінкою в усякому разі не дуже сердечною.
Завідуюча з'явилася одразу, і Дороженко поспитав її:
«Скільки маєш жирів зараз?»
Та взялася руками в боки, глянула підозріло й відповіла запитанням на запитання: «А для чого тобі?»
І тут уперше в Дороженка прозвучали сердиті інтонації:
«Я питаю тебе! Значить, потрібно!»
Видно, цей тон голови робіткому також був новиною для завідуючої, бо відповіла одразу:
«Ти не дуже, Володимире Петровичу… Масло для третьої зміни… Шістсот грамів і банка смальцю…»
«Слухай мене, – мовив Дороженко якось урочисто, – ти, значить, так, тягни це сюди. І хліба дві буханки. І ще – насип крупи в кульок, манки чи рису».
Завідуюча не поворушилась. Лише гмикнула, наче хотіла сказати щось, та передумала. Дороженко зрозумів її і визнав за необхідне пояснити:
«Значить, так, скажеш хлопцям, що я забрав їхню пайку, нехай сьогодні не повечеряють. Так треба».
«Ну, коли вже ти кажеш… – погодилась завідуюча. – Але що трапилось?» – зиркнула на Сергія пронизливо і, хлопцеві здалося, сердито. Той зіщулився мимоволі, та Дороженко, насунувши на лоба кепочку, захистив його:
«Потім, потім, Нестерівно, потім…» – видно, не хотів переповідати, що почув від хлопця, і Сергій проникся ще більшою симпатією до нього.
Завідуюча не розпитувала більше, несподівано швидко для свого огрядного тіла зникла за дверима. Володимир Петрович мовчав і не дивився на Сергія, наче незручно йому було за цей вияв доброти. Нарешті завідуюча винесла великий паперовий пакет і дві круглих хлібини. Дивлячись на них, Сергій згадав, що не їв зранку, та нічим не виказав себе, намагався дивитися байдуже. Але Дороженка не обманув – той витяг з кишені великого складаного ножа й відбатував окраєць.
«Їж, – простягнув, – і пішли».
Володимир Петрович вивів з бокса «форда» з відкритим брезентовим дахом і вказав Сергієві на місце поруч з собою.
Хлопчик і не сидів ні разу в такій розкішній машині – кілька разів знайомі шофери катали на полуторках, – у «фордах» же їздило начальство; одного разу Сергій бачив навіть Скрипника, той для чогось прибув із Харкова, який був тоді столицею, і роз'їжджав київськими вулицями на такій самій машині. Почуття ніяковості й розгубленості ще більше опанувало хлопчиною. Вмостився на шкіряному сидінні і вдячно зиркнув на Дороженка, коли той по-діловому, буцімто йшлося про зовсім незначне й само собою зрозуміле, пояснив йому:
«Значить, ми тепер заїдемо за лікарем, а потім до вас. І тримай ніс морковкою, шкет».
Тепер Сергій і не думав ображатися за «шкета». Дивився, як спритно крутить Дороженко баранку, і уявляв, що його батько мав такі ж великі й сильні руки.
Батька Сергій знав лише з фотографії – він і мати перед весіллям: зовсім ще молодий, як їхній шкільний комсорг Валера. Тепер батькові було б лише трохи менше, ніж Дороженкові, раніше Сергій не уявляв його старим – тільки зараз подумав, що батько мав би тепер під сорок, він би захистив їх, і Сергієві не довелося б отак іти до директора. Але Сергій ніколи не матиме батька, і від усвідомлення цього зробилося щімко й шкода самого себе, та вони вже виїхали на Хрещатик – хлопець забув і про Дороженка, і про домашні неприємності, вперше їхав легковою машиною Хрещатиком, і це було головне; з «форда» Хрещатик видавався зовсім іншим – Сергій подумав, що приймає військовий парад, а люди, які поспішають тротуарами, – колони демонстрантів, він навіть узявся за поруччя і трохи підвівся, встав би зовсім, коли б не Дороженко; згадав картину: хтось з командармів стоїть в автомобілі перед червоноармійцями – щоправда, краще б на коні, у будьонівці, з наганом і шаблею, але гарно й так: відкритий «форд» з шкіряними сидіннями і Володимир Петрович за кермом…
На Інститутській Дороженко зупинився. Сергій чекав його кілька хвилин – крутився на сидінні, крадькома натискаючи на педалі й обмацуючи різні ручки й кнопки. Володимир Петрович з'явився з довгим худющим чоловіком у пенсне – Сергієві чомусь він нагадав змію, яка піднялась на хвості й розгойдується, та схожість була лише зовнішня, доктор дивився лагідно і весь час посміхався трохи винувато, наче просив пробачення.
«Форд» в'їхав у їхній двір, і Сергій, побачивши на ганку Пашку Міну, недбало відкинувся на спинку. Варто було посидіти так хоч з хвилину, щоб Пашка зміг усвідомити всю Сергієву велич, та доктор уже грюкнув дверцятами – Сергій забув і про Пашку, і про малечу, яка одразу оточила автомобіль.
Як Надя?
Доктор уважно вислухав її, зняв пенсне і подивився навколо, наче шукав когось. «Чого?» – кинулась мати. Доктор глянув на неї сердито.
«Ех, – мовив роздратовано, – чому не покликали раніше? – Замислився на хвилину. – Маєте самовар?» «Так…»– мати заглядала йому в очі прохально. «Поставте, – наказав доктор, – потрібний окріп».
Мати кинулась на кухню, та Сергій випередив її. Виніс старий мідний самовар з медалями, на яких були зображені вусаті царські обличчя, на двір, накидав соснових трісок, підпалив і поставив трубу. Через двері бачив – мати вийшла з доктором і Дороженком до кухні. Почув, як Володимир Петрович докоряв їй:
«Чого мовчала, Михайлівно? Горда, від робіткому ніс вернеш! Попросити боялась?»
«Незручно», – зітхнула мати.
«А те, що діти жирів не мають – зручно? – розсердився Дороженко. – Я там приніс трохи масла, смальцю й крупи».
«Не знаю, як і дякувати».
«Не мене. Це від хлопців. І не дякуй, бери і все. Дітям це, ясно? А завтра зберемо робітком і подивимось, що можна зробити. Може, виб'ємо путівку в санаторій, чи щось таке».
Самовар закипів, і Сергій зазирнув у кухню.
«Окріп готовий», – повідомив доктора, та дивився на Дороженка. Наказали б зараз: всунь заради нього руку в самовар, всунув би, не вагаючись.
«Рушник!» – наказав доктор. Вилив окріп у миску, поніс до кімнати. Сергій хотів просковзнути за ним, та Дороженко перехопив його.
«Пацанам там робити нічого, – прошепотів. – Давай краще кашу варити».
Сергій заходився коло примуса. Накачував і думав – що там? Поставив каструлю. Дороженко міряв кухню навскіс широкими кроками. Мовчали. Раптом Володимир Петрович запитав:
«А де третій?»
«Хто – третій?» – не зрозумів Сергій.
«Брат – як його?..»
«А-а, Петько. Де ж йому, гасає у дворі».
Знову помовчали. Двері з кімнати відчинилися нечекано – доктор стояв у них і щось пояснював матері. Сергія вразила метаморфоза, що відбулася з ним: чи то голова пішла в тулуб, чи то плечі піднялися, нагадував перевернутий знак оклику, до якого невміло домальовані руки.
Лікар підняв руку, щоб поправити пенсне, Сергієві здалося, що вона зараз відірветься, та доктор, певно, відчувши це, засунув її у кишеню. Говорив:
«Це була крайня міра, і все могло статися… У дівчинки крупозне запалення легенів, тепер небезпека позаду – спокій і харчування».
Вже потім Сергій дізнався, що лікар, оглянувши сестру, лише похитав головою. Врятувати її могло лише чудо – і він наважився. Намочивши рушник в окропі, загорнув у нього кволе тіло: це було ризиковано, Надя могла одразу померти, але вона померла б однаково, а так усе ж були шанси.
Дівчина хрипіла, очі в неї вилізли з орбіт, здавалося, життя вже залишає її, та поступово дихання вирівнялось – криза минула.
Мати стояла поруч з доктором. Певно, і чула і не чула його, стояла, спершись на одвірок, і дивилася мимо, на ліжко, де лежала Надя. Лікар і Дороженко вже пішли, а вона стояла так само непорушно – закам'яніла у горі й радості.
Сергій прошмигнув повз неї. У кімнаті пахло ліками й паром. Надя дихала рівно, спала, а дід, ставши на коліна перед іконами, клав земні поклони.
«Слава тобі, господи всемогутній! – шепотів. – Почув наші молитви й змилостивився…»
А Сергій згадував Дороженкові співчутливі й пронизливі очі…
Дубровський насилу відірвався від дитячих спогадів. Непомітно зиркнув на Бонне, той сидів спокійно, а білочка спускалася по стовбуру за другим горішком – минуло кілька секунд, а здалося, бозна-скільки часу…
Звірятко схопило ще горішок і знову побігло ховати на дерево.
– Людина… та взяла б усі, – задумливо мовив Бонне, стежачи за білкою.
– Видно, вам остаточно зіпсували настрій, – зареготав Дубровський, – і я не знаю, що буде, коли ви не спіймаєте Ангеля протягом тижня…
Бонне втомлено махнув рукою:
– Жодного просвітку, – признався, – ми остаточно втратили слід.
Сергій підкинув на долоні горішки. Руда шубка білочки мелькнула за стовбуром. Звірятко висунулось і насторожено дивилося чорними бусинками очей.
– Вона не така вже й проста, як ви думаєте, – Сергій підніс білочці горішок. – І не заспокоїться, поки не видурить усі. Ви чули про Фрідріха Гартенфельда? – : запитав нараз.
– Той, що збирає відомості про нацистів?
– Так… – невизначено промимрив Дубровський. Раптом запитав руба: – Яких заходів ви вживаєте?
– Вивчаємо об'яви в пресі. Все, зв'язане з набором дівчат на роботу. У Відні й провінціальних містах. Поліція працює досить оперативно, і, гадаю, жодне підозріле оголошення не залишиться поза увагою. Якщо Ангель і Грейт ще в Австрії, ми неодмінно накриємо їх.
Дубровський віддав білочці останні горішки, обтер руки і відкинувся на спинку лавки.
– Здається мені, ви йдете хибним шляхом, – мовив, довірливо торкнувшись коліна Бонне. – Я недаремно назвав ім'я Фрідріха Гартенфельда. Він звернув увагу на деякі деталі, які можуть згодитися і вам.
Бонне мовив без особливого зацікавлення, певно, з ввічливості:
– Я ніколи не відмовлявся від порад і з охотою вислухаю вас. – І все ж не втримався, щоб не шпигнути: – Маю зараз вільну годину…
– І зможете опуститися до дилетантського рівня, – відпарирував Дубровський.
Бонне пожвавішав. Жартівливо тицьнув ліктем Сергія в бік.
– Ми достатньо знаємо один одного, щоб не ображатися на дрібниці. Катайте, вислухаємо концепцію вашого Гартенфельда.
– Вона заслуговує на увагу. – Сергій не сприйняв жартівливого тону Люсьєна і говорив серйозно, навіть сердито. Це подіяло: Бонне припинив погойдувати черевиком, повернувся до Дубровського. – Є відомості, що Ангель після своєї, так би мовити, смерті працював під керівництвом Роберта Штайнбауера…
– Це того, який?..
– Фашистський герой, – ствердив Сергій. – Колись він тут, в Австрійських Альпах, ховав есесівські скарби. Його затримали місцеві патріоти, передали американській військовій адміністрації, з якою він швидко знайшов спільну мову. Так от, Гартенфельд повідомив мене, що останнім часом у районі Зальцбурга, надто поблизу горезвісного Топліцзее, помічено активізацію колишніх есесівців. Він зв'язує це з тим, що невдовзі минає двадцятирічний строк зберігання коштів на шифрованих рахунках у банках – певно, есесівці намагаються дібрати ключі до цих рахунків. Хтось шукає, а хтось стоїть на перешкоді. Поцікавтеся в поліції – вам розкажуть про кілька загадкових убивств саме в тутешніх місцях.
– І ви вважаєте, що Ангель і Грейт, – уловив хід думок Сергія Бонне, – полюють зараз за гітлерівськими скарбами? Не думаю. Їхній бізнес більш прибутковий і має під собою, як би це сказати… реальну основу.
– Не поспішайте, – стримав його Сергій. – Ми точно знаємо, що Ангеля й Грейта вивезли з Танжера оасівці. Куди, по-вашому?
– Дев'яносто дев'ять шансів із сотні – в Іспанію, – ні на секунду не завагався Бонне.
– Так, в Іспанію, – задоволено похитав головою Дубровський. – В Мадріді ж, на вулиці Кастелон де ла Плана – це точно зафіксовано в Гартенфельда – мешкає колишній шеф Ангеля і нинішній керівник есесівської організації, тісно зв'язаної з ОАС, Роберт Штайнбауер. Чи не він організував їхню втечу з Танжера?
– Щось у цьому є, – задумливо зауважив Бонне, – якась дивна логіка. Але в моїй практиці траплялося стільки випадкових збігів…
– Це ще не все, – вів далі Дубровський. – Через кілька тижнів наші герої з'являються саме в Австрії – Штайнбауеру сюди не можна совати носа. Чи не думаєте ви, що Ангель і Грейт одержали від нього завдання? І що тут не якесь авантюристичне полювання за скарбами, а тверезий розрахунок – адже Штайнбауер сам обладнував тайники в Австрійських Альпах.
– Чекайте, – заворушився Бонне, – мені подобається ця версія. Знаєте, де ми загубили слід цих мерзотників? Є таке невеличке курортне містечко Якобсдорф – кілометрів за п'ятдесят від Зальцбурга.
– Ось тут і крапка! – урочисто заявив Дубровський.
– Таких крапок, мсьє Серж, я понаставляв за своє життя біс його зна скільки. А потім виявляється, що крапка – не крапка, а знак запитання. І все ж я подамся до Зальцбурга. Зрештою, мені все одно, де марнувати час: у Відні, Зальцбурзі чи біля самого Топліцзее. Поїдете зі мною?
– Я весь час тільки і мріяв про це, – зрадів Сергій.
*
Ціммер замкнув двері й попростував до «Райського куточка». Всі троє – Ангель, Грейт і Хетель, – сидячи в «опелі», напружено дивилися йому вслід. Вони поставили машину за «фольксвагеном», на якому повинні були дістатися вночі додому, і Ціммер не міг помітити їх.
Бібліотекар зник за рогом, і Хетель підкотив «опеля» до вхідних дверей мало не впритул, закривши їх автомобілем од цікавих очей. Брама відчинилася одразу, Ангель і Грейт, захопивши ломи, кайло і ще якийсь інструмент, зникли в будинку.
Хетель поставив «опеля» на місце і поспішив за бібліотекарем.
Він розрахував час точно і з'явився в ресторані, коли Ціммер уже закінчував вечерю. Бібліотекар пожвавішав, побачивши його, і, здається, почав їсти швидше, але, поки не відклав серветку, так ні про що й не запитав. А Хетель не поспішав: повільно пив каву і базікав щось про циклони й цунамі, які зруйнували десь в Японії кілька селищ.
– Сподіваюсь, ви не з порожніми руками? – нарешті перервав його балаканину Ціммер.
– Я – солідний колекціонер, – удавано образився Хетель, – і ми домовились…
Бібліотекар підвівся.
– Ходімо ж.
– Куди? – злякався Хетель. – Посидьмо тут, гер Ціммер, я хочу пригостити вас. Кавою з коньяком. Чи ви не вживаєте?
