Текст книги "Дияволи з "Веселого пекла""
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц)
– Я скористаюсь вашою машиною.
– Добре! Не гайте часу.
Обидва рушили до дверей, Бонне втягнув голову за штору.
– і от що, Фріц… – продовжив Шаттіх. – Хто з наших дівчаток мав контакт з француженками? Здається, Фанні і Елеонора? Послідкуйте за ними. Взагалі, нехай вони зникнуть з очей. На всяк випадок, поки не одержимо відповідь з Леопольдвіля.
Шаттіх замкнув кабінет, клацнув вимикач, і нарешті Бонне насмілився переступити з ноги на ногу. Але ховався за шторою ще кілька хвилин, прислухаючись до затихаючих голосів. Ще постояв біля дверей, вдивляючись у тьмяну далечінь коридора, пробіг його, тримаючись чомусь попід стіною, – так людина інстинктивно пробирається попід парканом, хоча її видно з усіх усюдів, – і шмигнув у туалет. Тут знову вимив руки і витер їх, уже не відчуваючи свіжості рушника. Здалося, хтось дивиться йому в спину. Непомітно скосив очі на дзеркало – нікого. Засунув руки до кишень і рушив до залу непевною ходою підпилого.
Дубровський зустрів Бонне запитливим поглядом – видно, прочитав щось на комісаровому обличчі. Бонне зробив заспокійливий жест – мовляв, нічого не трапилось. Він устиг уже обміркувати все.
Комісар не сумнівався, що Шаттіх мав на увазі дівчаток, вивезених Ангелем із Франції. По-перше, ще сьогодні Ангель їздив у машині Шаттіха, по-друге, у розмові з Фріцом ішлося про партію француженок, яку вивезли звідси до Леопольдвіля і за яку Шаттіх платив гроші. Щоправда, Ангель зараз виїжджає з Танжера – Бонне зиркнув на годинник – хвилин через двадцять, Фріц ледь встигав передати йому чек. Навряд чи поліція зуміє затримати Ангеля – двадцять хвилин і лише словесний портрет… Та й підстав для арешту нема.
Комісар підвів очі на Дубровського, і на секунду йому зробилося заздрісно: у Сергієвій країні справедливість восторжествувала б одразу, і тільки божевільний міг би випустити гітлерівського злочинця. Боже мій, ось тобі і демократія, на сторожі якої йому доводиться стояти!.. Отже, Ангель поки що вислизає з рук Інтерполу, але не варто казати про це Дубровському – для чого псувати чоловікові настрій? Через три дні дівчата будуть у Леопольдвілі, і головне, зрештою, – визволити їх. Потім можна пошукати і Ангеля…
Бонне озирнувся на Ірен, підморгнув їй, і дівчина пересіла до їхнього столика.
Дубровський нічого не запитав, тільки дивився здивовано. Бонне притиснув йому коліно – мовляв, знає, що робить, – і налив дівчині повний келих. Вона випила до дна, потім другий, третій, і після третього комісар довідався, що Елеонору щойно покликав кудись Фріц – метрдотель, а Фанні зникла ще годину тому з багатим череванчиком. А якщо її повіз череванчик, то раніше, ніж завтра ввечері, Фанні не повернеться – так уже було кілька разів, вони розважатимуться всю ніч, а вдень спатимуть. У череванчика вілла за містом, поки дістанешся до Танжера – вечір…
Бонне попросив рахунок. Ірен сподівалася на інше, спробувала образитись, та асигнація, яку Бонне поклав до її сумочки, задовольнила її, і дівчина провела щедрих відвідувачів аж до вестибюля.
*
Ангель поставив автомобіль так, щоб добре проглядалися всі підходи до готелю. Ще вчора він узяв у мадам Блюто «форд» старого випуску – пошарпану машину невизначеного зеленкуватого кольору із завісками на вікнах. Влаштувавшись на задньому сидінні разом із Грейтом, Франц відкинувся на спинку.
– Вони вже поснідали і зараз вийдуть…
– Ви спритний, – пробуркотів полковник, – та, слово честі, не подобається мені вся ця історія, і я волів би бути зараз подалі від Танжера.
– У вас прямолінійно-злодійський характер, Кларенс: бажання накивати п'ятами властиве всім, починаючи від жалюгідного кишенькового злодюжки; та вищий клас – спокійно стежити за ходами противника і сміятись з нього. Я не заперечував би проти обіду в кампанії цього комісара Інтерполу і розпив би з ним пару пляшок.
– Брешете все ви, – ліниво заперечив полковник. – Хизуєтесь, а, либонь, згодні зі мною.
– Не люблю залишати боржників, – пояснив Ангель. – Почекаємо ще кілька днів, мадам Блюто розрахується з нами і… Здається, Танжер також набрид мені.
– Мерзотне місто! – погодився полковник. – Невже ця стара карга не має грошей?
– Можна розрахуватися з нею, так би мовити, умовно…
– Я ж казав вам: лише готівкою, – перервав Ангеля полковник. – Люблю, коли долари лежать у мене в кишені. Знаю тисячі випадків коли банк не оплачував найнадійніші чеки.
– Саме зважаючи на це, я підшукав покупців на наш літак.
– Ви це серйозно? Але ж це єдиний засіб…
– Швидко робити рейси на Близький Схід? Ви це хочете сказати? – Полковник не відповів. – Ми купимо новий літак, Кларенс, кращий за цей. «Дуглас» – не пачка сигарет, і я не певен, що шпики не докопалися, кому насправді належить він.
– Надійна машина, звик до неї. Та біс з нею… – Грейт сперся підборіддям у спинку переднього сидіння. Сказав, наче скаржився: – Десь ми схибили… Сам по собі Інтерпол не напав би на наші сліди, і слава богу, що у ваших знайомих такі зв'язки з поліцією.
– Нам би одержати свої гроші, а там – нехай мадам Блюто виплутується, як знає.
– Ділова жінка, – похвалив Грейт.
– Скаржилась, що кілька дівчаток виявилися з характером. Але ж вона з ними панькатися не буде – перепродасть не без вигоди, звичайно.
– Кожен хоче мати свій процент, – погодився полковник, – а мадам Блюто все ж ризикує. Вона казала мені…
– Хвилинку, – перебив його Ангель, – ось він! Бачите? Біла сорочка й темна краватка… Комісар Бонне. Ви бачите його, Кларенс?
– Як і вас.
– З ним прилетіли двоє журналістів. Француз і росіянин. Чесно кажучи, не можу зрозуміти, чому росіянин? Припустимо, що вони також замасковані агенти Інтерполу, але такого не було, щоб у гру вплутували росіян. Та й вони ніколи не співробітничають із нашою поліцією.
– Я бачу біля комісара тільки одного, – перебив Грейт.
– Так, чорнявий і довгоносий. Типовий француз. Сідають у таксі…
– Значить, росіянин вже пішов чи залишився у готелі.
– Біс із ним. Ми пустили їх по фальшивому сліду, і я показав вам комісара, Кларенс, так, про всяк випадок…
– Не подобається мені ця історія. Російський журналіст?.. – Полковник подумав. – Скажіть, Франц, ви добре замели сліди там, на сході?
Згадки про його есесівське минуле завжди тривожили Ангеля. Відповів неохоче:
– Є документи, які неспростовно свідчать, що я загинув під час авіаційного нальоту. Правду знає лише моя родина та дехто з колишніх керівників управління імперської безпеки. Я шкодую, що у хвилину відвертості проговорився вам, Кларенс. Для всіх я тільки Хаген, Франц Хаген – і ніхто інший!..
– Будьте обережні, Франц, – поплескав його по плечі полковник. – Ці російські журналісти мають нюх на політику, і чи не спливло щось на поверхню з вашої біографії?
Ангель зіщулився.
Він сам думав про це, та відганяв полохливі думки. Вони знову напливали, і йому робилося страшно – сам собі не зізнавався, що боїться, бадьорився, та десь у шлунку ссало, і серце починало боліти, наче на переміну погоди. Так бувало з ним у перші роки після війни, коли погано спав і мало не в кожному зустрічному бачив шпика. Потім все почало забуватися, і вже не хотілося бігти, коли незнайомий підходив до нього на вулиці, аби прикурити чи запитати щось. Але справді, чому тут росіянин?
Ангель завжди відчував неприязнь до Росії. Не лише тому, що червоні перемогли. Зрештою, він влаштувався краще, ніж могло бути в разі перемогу рейху. Ну, дослужився б до штандартенфюрера, можливо, генерала СС – і що? Гарна форма й пошана підлеглих, а гроші? Звичайно, краще, ніж у багатьох, він не мріяв колись про більше, але ж що він розумів тоді у житті? Тепер не проміняв би свій банківський рахунок у Цюріху на десять генеральських мундирів – ще рік-два, і заслужений відпочинок, участь у солідній корпорації, загальна повага, сімейне щастя…
Але ж Радянський Союз?
Вони нічого не забули, і десь у них і досі згадується ім'я Франца Ангеля.
Чорт, до чого ж тут російський журналіст? Знаючи, що ця думка все одно повертатиметься до нього, Франц все ж зробив спробу відкинути її. Перейшов на переднє сидіння, включив мотор.
– Чекайте, Хаген, – зупинив його полковник, і в його словах, вимовлених зовсім просто, Ангель відчув якесь збиткування, хоча сам хвилину тому просив називати його лише Хагеном.
– Ну?
– Під три чорти гарантії місцевої поліції. Я знаю, чого варті ці гарантії, і хочу потурбуватися сам про себе. Нам слід сьогодні ж кинути готель і зняти десь невеличку віллу. На околиці міста, аби я бачив все навколо, а мене не бачили.
Цього разу Ангель не перечив полковникові.
– Слушна думка, Кларенс. Мадам Блюто влаштує нам це за кілька годин. – Рвонув «форд» з місця так, що полковник вдарився головою об стійку сидіння. Коли виїхали на центральну магістраль, порадив: – В готель вертатися не варто. Густав сам перевезе речі.
– Ви зараз куди?
– До «Грайливих лялечок».
Полковник мовив рішуче:
– Висадіть мене, поблукаю в місті. Я подзвоню до мадам і дізнаюсь про нашу нову адресу.
– Не напивайтесь, Кларенс, – порадив Ангель. Втім, мовив це так, за звичкою: полковник – справді бездонна бочка. Чорт з ним, нехай п'є!
Ангель вгадав: Грейтові хотілося напитися.
Полковник завернув у перший же ресторан, сів біля стойки бармена і замовив склянку віскі з льодом. Випив ще дві чи три, поки душевна рівновага повернулася до нього, та все ж не міг вгамувати того черв'ячка, що давно свердлив його мозок, отруював радість від успіху перших операцій…
Грейт випив багато і, певно, сп'янів, бо довго стояв у вестибюлі, погойдуючись і втупившись у швейцара. Тому, набрид п'яний відвідувач, і він запитав, чи не потрібно чогось панові, можливо, таксі? Та полковник насварився на швейцара пальцем і вийшов на вулицю. Затримався біля входу – денна спека перепинила дихання, він закашлявся, схопившись за груди.
Швейцар вискочив за ним слідом, хотів підтримати – полковник щедро розрахувався в ресторані, – та Грейт відштовхнув його.
Хотів залити алкоголем черв'ячка, що свердлив його мозок, але біль розрісся, душив і не давав дихати. І знову його хвицьнуло те ж саме слово, яке, здавалося, вже ніколи не порушуватиме його спокій і не затьмарюватиме йому снів:
– Зрадник…
Тепер він знав: воно переслідуватиме його до кінця життя, заступатиме житейські радощі, гірчитиме, залишатиме осадок.
Грейт спіткнувся і ледь не впав. Він раптом побачив, що перехожі дивляться на нього з подивом і навіть посміхаються. Зупинився перед дзеркальною вітриною: справді, набрався, як свиня: сорочка вилізла з брюк, пасок розстебнутий. Машинально підтягнув брюки. Ну і що, нехай – зрадник, Іуда і ще чортзна-що… Він переборе в собі муки сумління. Бо що таке – муки сумління у цивілізованому двадцятому сторіччі?
Грейт глянув на годинника. Ф'ю, скоро вечір! Найкраще в його становищі – добре виспатися. Пошукав очима телефонну будку і набрав номер «Грайливих лялечок».
– Мадам Блюто? Цілую ваші гарні ручки… – «Тьху, – подумав, – старі й венозні, доторкнутися неприємно…» – Мій друг Франц повинен був залишити у вас адресу. Ви допомогли йому? Ви – наша добра фея, мадам Блюто… Ні, я ще не зовсім п'яний і кажу цілком відверто… Так, записую. Диктуйте…
*
Чесно кажучи, Бонне не хотілося знову йти до «Сфінкса», та він все-таки вибрався, маючи на меті вивідати щось про шляхи і засоби транспортування дівчат із Танжера до Центральної Африки.
Ірен зустріла його як старого знайомого і не дуже образилась, коли Бонне, дізнавшись, що її сусідку за столом звуть Фанні, явно віддав перевагу останній. Скоро Ірен покликали до іншого столика, і комісар зітхнув полегшено: дівчина не відзначалася мовчазністю, весь час базікала про щось і спрямувати розмову в потрібне русло було важко. Бонне замовив коктейлі, та Фанні захотіла віскі.
Комісар почав здалеку: мовляв, він ельзасець за походженням і любить французьких дівчат, але в Танжері їх чомусь мало. Фанні покрутила головою і мовила таке, що Бонне, який настроївся на дипломатичну розмову, ледь не підстрибнув на стільці:
– Я сама дивуюсь… Недавно тут, – невизначено тицьнула пальцем у стелю, – були чудові дівчата із Франції, я встигла навіть подружитися з кількома, а їх раптом вивезли…
Бонне вже опанував себе.
– Не може бути! – вигукнув. – Невже в Танжері не люблять гарних дівчат?
– Це не моя справа, – обачливо відступила Фанні, – і ви про це не кажіть нікому. Бо в мене, – тривожно озирнулась, – можуть бути великі неприємності.
– Чому? – недбало заперечив Бонне. – Дівчатка їдуть на заробітки, куди хочуть, і нікого це не повинно обходити. Ти звідки? – стиснув лікоть дівчині. – Де той інкубатор, в якому вилуплюються такі привабливі істоти?
Цей невибагливий комплімент сподобався Фанні, бо фамільярно поплескала комісара по щоці.
– Під Бременом, мій милий.
– Я неодмінно побуваю там, – пообіцяв Бонне.
– Раніше я не бачила тебе у «Сфінксі»…
– Я тут ненадовго у справах.
– А потім куди?
– Конго, Сенегал…
– Кажуть, там є непогані місця.
– Хочеш туди?
– Мені і тут добре, – закопилила губу дівчина. – Туди відправляють другий сорт.
– Невже ті француженки також другий? Куди їх? – швидко запитав Бонне.
– Здається, до Леопольдвіля…
– Я там буду скоро. Де їх знайти? Може, комусь передати вітання?
– Ну, ну, – Фанні помахала пальцем у нього перед носом. – Я і так наговорила зайвого.
Бонне удав здивування.
– Не крути мені голову і не роби таємничого обличчя, – мовив недбало. – Вони полетіли літаком?
– Мені про це не доповідали, – зареготала Фанні, і комісар зрозумів, що вона і справді не знає цього.
Можна було вважати розмову закінченою; фактично, вона не дала йому нічого нового, Бонне сидів тільки для того, аби його короткий візит і спілкування з Фанні не видалися підозрілими: пам'ятав, як Шаттіх наказував учора ізолювати дівчину.
Вони обмінювалися з Фанні короткими, нічого не вартими репліками. Бонне мав для таких випадків кілька десятків стандартних фраз і компліментів, які тішили жіноче самолюбство і не давали розмові вщухнути. Потім пробачився і вийшов до туалету. Зустрів метрдотеля, який стояв у дверях, на секунду зустрівшись із ним поглядами. Фріц ввічливо відступив, та погляд у нього був важкий і недобрий.
Бонне непомітно озирнувся і побачив, що метр підкликає кельнера. Повернув не до коридора, що вів униз, а затримався біля стойки бара.
Кельнер, вислухавши Фріца, сковзнув поміж столиками до Фанні. Коли Бонне повернувся, дівчина зустріла його непривітно, а кельнер весь час стовбичив за плечима.
Фанні допила своє віскі і підвелась.
– Почекай на мене, – мовила, відходячи, але сумочку не лишила, і комісар зрозумів: Фріц вжив заходів, щоб ізолювати дівчину від нього. «Що ж, тим краще», – подумав і розрахувався. Спускаючись сходами до виходу, побачив Фріца, що перешіптувався з швейцаром, показуючи на комісара очима.
Швейцар одразу вийшов надвір і, певно, розчинився в темряві, бо комісар не побачив його на вулиці. Рушив попід парканом, з насолодою дихаючи свіжим нічним повітрям. З «саду тягло ароматом квітів, Бонне йшов повільно, посміхаючись, – згадував квіти, що росли попід материним домом. Раптом позаду загарчав мотор, світло від фар на секунду освітило вулицю, щось заскреготало.
Комісар метнувся до паркана, стрибнув на нього; поруч, мало не зачепивши Бонне, промчав лівими колесами по тротуару автомобіль, вильнув, з'їжджаючи на брук, і зник за рогом.
Комісар підтягнувся і перекинув тіло через паркан. Поповз поміж кущами, обдираючи обличчя колючками, і затаївся, витягнувши пістолет.
Нічого, тільки стрекочуть цикади…
Потім від «Сфінкса», не вмикаючи підфарників, повільно проїхав ще один автомобіль – Бонне здалося, що за кермом сидів Фріц. Отже, вони розкусили його, полюють за ним, і він щойно лише дивом не загинув під колесами машини. У вухах Бонне все ще стояв огидний скрегіт металу – так верещать автомобільні гальма, коли водій різко натискує на педаль.
Але для чого йому було гальмувати?
Бонне потер чоло долонею, засміявся і заховав пістолет. Сів просто на траву, спершись спиною об стовбур дерева. І це він, Люсьєн Бонне, комісар поліції, один із кращих паризьких детективів? Хлопчисько, піжон, неук, його ледь не одурили, нахабно, ганебно, а він ішов у пастку, витягнувши шию, як недосвідчене цуценя…
Виходить, вони одразу розкусили його і розіграли все, як по нотах. Звичайно, Шаттіх з Фріцом могли і прибрати його, та не схотіли зчиняти шуму – Інтерпол не прощає таких речей. Ось чому водій автомобіля, певно, швейцар «Сфінкса» останньої секунди натиснув на гальма. Коли б мав завдання розчавити Бонне, навпаки, дав би газу і збив би комісара.
Так, все логічно. Шаттіх довідався, хто насправді прийшов до «Сфінкса». Він і Ангель знають, для чого приїхав комісар Інтерполу в Танжер, і зробили все, щоб Бонне пішов хибним шляхом. Він – комісар, детектив з біс його зна яким досвідом – стояв за шторою і думав, що фортуна на його боці, а ці негідники, певно, дивилися на його ноги, які визирали з-під штори, і сміялися.
Леопольдвіль!
Що ж, гарна версія – він проковтнув наживку разом із гачком. Потім вони для певності підсунули йому Фанні і зрештою (чудовий хід конем) удали, що запідозрили його – дві зустрічі з Фріцом, коли він спочатку перешіптувався з кельнером, а потім наче ненароком показував на комісара очима швейцарові.
І останній акорд – інсценізація вбивства. Мовляв, Фанні проговорилась, і Інтерпол натрапив на слід дівчат, вивезених із Франції. І він би, як несосвітенний дурень, полетів завтра в Леопольдвіль, а Ангель, сміючись і потираючи руки, закінчив свої справи в Танжері, замів сліди – і шукай вітра в полі…
Бонне похитав головою. Якщо вони натрапили б на справжній слід, Ангель не побоявся б піти ва-банк – лежати б йому зараз розчавленому на бруківці. Комісар прикинув відстань від «Сфінкса» до місця, де він стрибнув на паркан. Достатньо, щоб набрати швидкість і збити людину…
Бонне обійшов віллу і переліз через паркан, який виходив на іншу вулицю.
*
Дубровський запропонував піти ввечері до клубу журналістів, та Анрі відмовився. Сказав, що має виконати термінове замовлення для свого тижневика. Бездіяльність пригнічувала його – пішов блукати приморськими кварталами, сподіваючись хоч трохи розвіятися. Та вийшло навпаки. Пісні і музика, що лунали з дешевих ресторанів, дратували – піймав таксі і вирішив теж поїхати до клубу журналістів, – не хотів вертатися до темного номера готелю.
Таксист закрутився вузькими звивистими вуличками й нарешті вискочив на центральну магістраль, залиту світлом реклами. Коли вже під'їжджали до клубу, Анрі раптом запитав шофера:
– Ви знаєте, де нічний клуб «Грайливі лялечки»?
Запитав так, без визначеної мети; ще секунду тому не було й гадки про це нічне кишло, і сам розсердився на себе, що міг подумати про таке, – вони домовилися з Бонне, і не було підстав порушувати домовленість, та якийсь біс уже вселився в нього, і він наказав шоферові:
– Відвезіть мене туди…
Анрі подумав про «Грайливих лялечок» тому, що клуб містився на відшибі, майже за містом, а комісар пішов сьогодні до «Дівчат у червоних панчохах».
Їхали хвилин із п'ятнадцять понад крутим берегом моря. Анрі бачив вогні кораблів, що стояли на рейді, чув шум прибою, та море і зіркова далечінь не заспокоювали.
Нічний клуб «Грайливі лялечки» маячив у парку поблизу берега – чотириповерховий білий будинок з освітленими вікнами. Поруч – стоянка автомобілів.
Анрі вийшов з таксі і впевнено попрямував до скляних дверей, за якими стовбичив швейцар у форменому кашкеті – кремезний чолов'яга, справжній викидайло, якими і уявляв собі Анрі людей подібних професій. Швейцар глянув на Савіля підозріло й не одступив з дороги.
Анрі, удаючи трохи підпилого, зупинився і сказав упевнено:
– Ти що, не впізнаєш? А-а… – засміявся, – я поголив бороду, і ти справді не можеш упізнати мене… – Витяг із кишені банкнот. – Але ти завжди впізнаєш це і напевно знаєш різницю між десятьма і п'ятдесятьма франками. Слухай, старий, чи є у вашому домі свіжинки?
Анрі підморгнув швейцарові, той жадібно зиркнув на п'ятдесятифранковий банкнот, але не взяв. Савіль спробував пригасити його підозру:
– Я ж старий клієнт!
Швейцар завагався, але не зрушив з місця.
– Не можу… Наказано пропускати лише за особливим дозволом мадам.
– Невже? – удав, що не повірив, Анрі. – Раніше ж не було такого. Для чого ці суворості?
– Наче не знаєте: нова партія…
У Савіля загорілися очі: а може, Генрієтта тут? Оговтавшись, пробуркотів:
– Як новенькі, то старим відвідувачам уже й не можна… Де ж справедливість?
Швейцар тільки руками розвів. Анрі знову помахав асигнацією.
– П'ятдесят монет, старий… Недаремно ж я їхав сюди!.. І таксі відпустив.
Швейцар лише похитав головою. Анрі заховав гроші. Хотів уже йти, та затримався, запитав, наче ненароком:
– І гарні є серед новеньких?
Швейцар хтиво підморгнув.
– Приходьте через місяць.
– Через місяць… через місяць… – відкопилив губу Савіль.
– Не пошкодуєте! Кажуть, лялечки із самого Парижа, мсьє, – довірливо мовив швейцар, та, зрозумівши, що бовкнув зайве, одразу похопився: – Але точно не знаю… Точно не знаю…
У Савіля перехопило дух: Генрієтта тут! Але ні про що не став розпитувати, аби завчасно не насторожити швейцара.
– Ех, – мовив розчаровано. – Була така нагода…
Повернувся і ледь не наштовхнувся на кремезного чолов'ягу. Постояв в освітленому квадраті перед під'їздом. Звичайно, зробив помилку, відпустивши таксі: до центру міста з десяток кілометрів, а вільну машину хіба тут знайдеш?
Чекати?
Годинник показував початок першої, і Анрі потихеньку рушив уздовж берега, сподіваючись на попутну машину. Зрештою, яке це має значення – все одно через півтори-дві години дістанеться до готелю.
Йшов, не уявляючи, Ц}о робиться у «Грайливих лялечках».
… Грейт, ледь не зіткнувшись з Савілем, спочатку подумав, що йому приверзлося: той самий француз, якого він бачив разом із поліцейським агентом. Полковник отетерів. Значить, кінець, у клубі облава! А може, поки не пізно… Тільки чому грає оркестр? Оглянувся – клятий француз іде повз стоянку автомобілів.
– Ей, ти! – гукнув швейцара. – Чому пустив цього?.. – І вказав на Савіля.
– Що ви! – образився швейцар. – Я тут не перший день і знаю порядок. У мене не пройде жодний сторонній…
– Але ж ти розмовляв з ним… Про що?
Швейцар знизав плечима.
– Ні про що… Ну, про дівчаток. Рекомендував йому навідатися через місяць, коли об'їздять цих француженок.
– Ти!.. – видихнув люто полковник, взявши швейцара за барки. – Ти знаєш, що наробив? Це ж поліцейський шпиг, нишпорка… Мадам Блюто спустить із тебе три шкури!
Швейцар відвів руки полковника:
– Але ж, – мовив рішуче, – я бачив, француз пішов пішки. Він ще недалеко і…
Полковник думав кілька секунд.
– Дожени! І того… Тільки тихо!.. Візьми з собою Жозефа.
… Анрі почув, що його наздоганяють. Якісь люди йшли швидко, не криючись, голосно розмовляли й курили. І все ж, про всяк випадок Анрі зійшов з дороги, причаївся за деревом над кручею.
Ті двоє наблизилися до дерева, і один раптом сказав:
– Він тут!
Другий попрямував до Савіля.
– Ти чого не розплатився, паршива свиня? Тікати надумав?
Савіль упізнав швейцара.
– Ви ж не пустили мене…
– Не бреши!
Другий зайшов йому за спину. Анрі хотів проскочити на дорогу, та швейцар ударив його в обличчя. Савіль заточився, і тоді другий різко пхнув його ногою в живіт. Відчуваючи, що падає у прірву, Анрі замахав руками, аби втриматися, та тіло переважило, і він закричав у відчаї, вдарився об щось плечем, потім головою. Біль пронизав його – Анрі простягнув руки, щоб затриматися, та обідрав пальці. Ще раз вдарився коліном, побачив море, біль знову пронизав його, – і все…
Двоє обережно підійшли до урвища. Швейцар глянув униз, променем ліхтарика обмацав берег. Промінь вирвав із темряви скоцюрблене непорушне тіло.
– Готовий.
– Слід було б упевнитися, – завагався Жозеф.
Швейцар спрямував промінь ліхтарика на прямовисну стіну.
– Тут і сам чорт голову зламає. Почнеться приплив, його змиє – і кінці у воду… Поліції ніколи в житті не докопатися.
– Е-е, – позіхнув Жозеф, – не все одно. Йшов п'яний, оступився… Поліція вже звикла до цього…
– Чекай… – швейцар освітив ліхтариком місце, де відбулася бійка. Мовив з задоволенням: – Камінь, слідів не лишилося.
Вони посиділи на кручі, покурили. Потім знову світло ліхтарика вихопило з темряви тіло внизу на березі. Француз лежав так, як і раніше, і хвилі лизали йому ноги.
– Все. Ходімо, – запропонував Жозеф. – У мене нежить, а вітер з океану.
– Ходімо, – погодився швейцар, хоча йому й не дуже хотілося вертатися. Знав: мадам жартувати не любить, і, хоч вони й виправили свою помилку, неприємностей не уникнути.
*
Мадам Блюто нервово затягнулася, загасила сигарету і запитала полковника:
– То що ж нам робити?
Грейт відповів категорично:
– Коли поліція підозрює щось і на протязі ночі не дочекається свого агента, вранці перетрусить усю віллу. А ви можете покластися на всіх своїх лялечок?
– Вони у мене обплутані з усіх боків, і з точки зору закону…
– А преса? – протверезив її полковник. – Ви знаєте, який галас може зчинити навколо цієї історії преса? Дівчатка можуть не витримати допиту і наверзти бозна-чого.
Мадам посміхнулася.
– Від цього я лише виграю. Безкоштовна реклама «Грайливих лялечок».
– А на нас вам наплювати?
– Добре, – погодилася Блюто, – ми тимчасово перекинемо новеньких до «Дівчаток у червоних панчохах». Навіть поліції невідомо, що половина цих дівчаток – мої…
– Ви – кладезь премудрості, мадам, – розцвів у посмішці Грейт.
Блюто подзвонила по телефону.
– Три машини – на подвір'я, – розпорядилася. – І ту, що возить продукти, ну, фургон. Як нема шофера? Прийде лише вранці? Ну, гаразд, я сама поведу її.
… Уночі в коридорі загупало, і до кімнати Генрієтти увірвався наглядач.
– Збирайся! – загорлав, зірвавши з дівчини ковдру.
У Генрієтти обірвалося серце. Отже, мадам дотримала свого слова: на неї чекають кишла Центральної Африки!
– Я ні куди не піду, ваша мадам не має права…
– Я тобі покажу право! – скинув її з ліжка наглядач. – Одягайся чи підеш так?..
Генрієтта знала: у «Грайливих лялечок» не кидають слів на вітер, і одягла халат. Усе одно вона не скориться, що б не чекало на неї. Вже тиждень, як їй давали лише хліб та воду, два рази в присутності мадам сікли різками, вона покусала собі пальці від ганьби та відчаю, але не скорилася. А як інші?
Тоді, невдовзі після того, як більшість дівчат з їхньої партії скорилася перед мадам Блюто, Генрієтту перевели до окремої кімнати, і вона не знала, що трапилось з іншими дівчатами. Мадам казала, що всі вже підписали зобов'язання і виходять до клієнтів, вона приводила до неї Жюстину й ще деяких дівчат, пишно вбраних, підмальованих і з модними зачісками. Ті посміхалися їй трохи винувато, та Генрієтта не хотіла їх слухати, кричала, лаялась, Блюто била її по щоках і замикала знову.
І ось нарешті здійснила свої погрози.
Генрієтта вийшла в темний коридор. Вирішила: вона не дасть знущатися над собою, зрештою, краще вже вмерти…
Перед під'їздом стояв фургон. На нього сперлася Мелані, поруч курили полковник і мадам Блюто. Мадам казала полковникові:
– Якщо у вас виникнуть ускладнення, повертайтеся до рудого…
Грейт не дослухав, обернувся до дівчат.
– Швидше! – вказав на фургон.
Наглядач вштовхнув Мелані і Генрієтту в машину. Там уже сиділа ще одна дівчина з їхньої партії. Генрієтта притиснулася до Мелані, відчуваючи, що нема в неї зараз на світі ближчої і ріднішої людини.
– А мені казали, що ти… – не договорила. – Я не вірила, не могла повірити їм!..
– Сидіти мовчки! – наказав наглядач, та дівчата продовжували перешіптуватися, і наглядач був вимушений змиритися з цим.
– Ти бачила Жюстину? – запитала Мелані.
– Її приводили до мене. Вона спасувала перед мадам.
– Яка мерзотниця!
– Не треба так, просто вона слабкіша за нас.
– Нас, певно, продали.
– Звичайно, для чого б вивозили уночі, таємно, у фургоні, – мовила третя дівчина. – І все, що було раніше, дитячі забавки…
– Так, дитячі забавки, – ствердив наглядач, який, очевидно, прислуховувався, – і ви ще позаздрите іншим…
– Помовч! – обірвала його Мелані.
Наглядач засвітив ліхтарика. Щось хотів зробити, та передумав і відбувся погрозою:
– Приїдемо, ви в мене пожалкуєте!
– Дурень ти… – Мені вже нічого не страшно! – вигукнула Мелані, але притиснулася до Генрієтти, і та зрозуміла: хоробрість подруги – напускна, Мелані боїться, так, як і вона сама.
Фургон недовго їхав асфальтом, скоро його почало кидати на вибоїнах, потім – кілька крутих поворотів, і заскреготали гальма. Наглядач визирнув.
– Можна виходити, мадам? – запитав. Та буркнула щось і наглядач відчинив дверцята. – Швидше!
Фургон стояв серед якогось двору. Віддалік сірів двоповерховий котедж, а поруч починалася низька будова, що нагадувала гараж. Наглядач подзеленчав ключами, відімкнув двері двох боксів. До одного підштовхнув Генрієтту. Мелані і третій дівчині вказав на сусідній.
– Заходьте, курочки… – запропонував єхидно. – Тепер тут буде ваш курник.
Мадам Блюто постукала кулаком по капоту. Пригрозила:
– Перед далекою дорогою… даю вам три дні на роздуми… А потім вже буде пізно…
*
Вода все піднімалася і скоро почала лизати Анрі щоки. Савіль розплющив очі, повернувся горілиць. Хвиля накотилася, намочила волосся, і це остаточно привело його до тями. І все ж одразу не збагнув, де він і що трапилося. Близько, над самою головою – здається, простягни руку і дістанеш – зорі, блискучі й великі. Їх багато, вони мерехтять і рухаються. Анрі вперше у житті побачив, як рухаються зорі, пливуть кудись у простір, пливуть безупинно, і від цього паморочиться голова. Паморочиться й болить. У нього ніколи так не боліла голова, і, коли б не холодні ласкаві хвилі, можна було б збожеволіти.
Ліворуч темніла прямовисна стіна. Анрі довго розмірковував, звідки й для чого вона тут взялася, і раптом згадав. Від згадки зробилося ще терпкіше на серці: Анрі ледь не втратив свідомість, та примусив себе підвестися, хоч тіло й не бажало слухатися його.
Через силу зробив кілька кроків, сперся плечем на стіну й узяв велику каменюку. Можливо, вони вже спускаються сюди, щоб добити його – він боротиметься до останнього.
Минали хвилини, але жодний звук не порушував тиші – лише шуміло море, накочуючись на берег.
Анрі втомився стояти, сповз, тримаючись лівою рукою за стіну – права боліла й не слухалась. Підняв її трохи й поморщився від болю: мабуть, зламана. Підніс годинник до вуха – цокає. Вдивлявся довго, поки не розібрався у положенні стрілок. Невже справді третя ночі? Він вийшов із «Грайливих лялечок» десь о дванадцятій чи на початку першої… Може, несправний годинник?
Та годинник цокав нормально, і, нарешті, Анрі збагнув, що справді минуло мало не три години, як двоє з «Грайливих лялечок» напали на нього.
