Текст книги "Дияволи з "Веселого пекла""
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц)
– Ну? – не витримала Генрієтта.
Сергій зім'яв сигарету в попільниці.
– Удар був розрахований точно. Книгу моїх нарисів висунули на премію, в газетах її почали хвалити, але хто дасть премію провокатору?
– Тебе звинуватили?.. – перебив Анрі.
– У провокаторстві! – ствердив Дубровський. – Слава богу, знайшлися свідки: пізніше я сам входив до складу керівництва, і ніхто, зв'язаний зі мною, не загинув. Але ж свідків могло і не бути.
– Яка підлість! – не витримала Генрієтта.
– А премію дали? – по-діловому поцікавився Анрі, і Дубровський не витримав і зареготав.
– Дали!
– Ну, і біс з ними… – безтурботно махнув рукою Анрі.
– Але ж обидва поздоровляли мене!
– А ви казали, що намагаєтесь забути… – Генрієтта закуталася в халат, зіщулилась. – Такого ніколи не забудете. І це – найстрашніше… – Подумала і зробила висновок зовсім по-жіночому: – Краще б вас не висували на премію.
– Я не думав над цим, – признався Сергій.
– І не треба, – порадив Анрі. – Премія – це премія!
– Утилітарист, – засудила Генрієтта.
Помовчали. Розмова залишила неприємний осадок, наче кожний доторкнувся до чогось нечистого і є конча потреба вимити руки.
– А дощ припинився… – Генрієтта підійшла до вікна, визирнула. – Так, припинився. Вже дванадцята, і гості напевно набридли господареві…
Сергієві не хотілося, щоб вони йшли, та єдине, що залишалось, узяти капелюха й провести їх.
*
… Море залишилося позаду, і літак знизився. Генрієтта глянула в ілюмінатор. Десь далеко під крилом майнули убогі хатинки, отари овець. Потім потяглися одноманітні жовто-зелені зарослі якогось чагарника. Літак зробив коло й пішов на посадку.
Генрієтта обережно витягла з-під блузки листа, поклала в зовнішню кишеню жакета. Літак кілька разів сильно кинуло, і невдовзі він зупинився.
Генрієтта ще раз глянула в ілюмінатор на довколишні чагарники і спокійно попрямувала до виходу. Інші дівчата поприлипали до ілюмінаторів, злякано позираючи на кількох озброєних чоловіків, що вибігли з-за кущів. Генрієтта цього не бачила – стояла біля люка і дивилася, як від кабіни пілота між сидіннями наближається рожевощока людина в гарно пошитому костюмі й свіжій сорочці. Думала, як могла вона так помилитись, але не впадала у розпач, бо це означало загибель, а шанси на порятунок давали лише витримка і сила духу.
Рожевощокий простував прямо на неї, а вона дивилася на нього, як дивляться звичайні пасажири на пілота, без особливої цікавості, але й не відчужено. Це сподобалось йому, а може, просто удав, що сподобалось, бо підморгнув мало не дружньо і хотів поплескати по щоці.
Вона спокійно відвела його руку.
– Не блазнюйте, це вам не личить.
І він не образився, вона справді мала рацію: це не личило йому; почав відчиняти люк літака, ввічливо попросивши її перейти на інше місце.
Те, що він вибачився, ще раз засвідчило його силу, і на хвилину Генрієтті зробилося страшно. Відступила в глиб літака і сіла на чиюсь валізу. Подумала: зараз з'явиться той, що вів літак, «полковник Кларенс», як назвав його рожевощокий. Можливо, то було псевдо, та все одно Генрієтта вже ніколи не забуде це ім'я, як і розмову, котру вона випадково підслухала в літаку. Бо та розмова допоможе Генрієтті звинуватити їх (вона ні на мить не сумнівалася в цьому, якщо б засумнівалась – загинула). І в ці короткі секунди, поки пілот не вийшов із кабіни, знову пригадала все, що відбулося, – від посадки на літак під Марселем до його приземлення біля оцих обпалених сонцем чагарників.
„. Два тижні тому Генрієтта прочитала в «Парі суар» об'яву, яка запрошувала вродливих дівчат на роботу екскурсоводами в Північній Африці. Контракт – на рік, два і три. Генрієтта подзвонила по вказаному номеру, і ЇЇ запросили до контори на Жак-Доллан. Там і зустрів її рожевощокий, що відрекомендувався Жаном Дюбюї – довіреною особою великої туристичної фірми. Проінформував про умови праці, які здалися Генрієтті блискучими, переглянув її документи і запитав, чи знає вона іноземні мови. Генрієтта назвала тільки італійську та англійську, хоч трохи знала й німецьку, але сама соромилася цих знань, не прохопилася ані словом – потім не раз думала, як гарно це вийшло, що не піддалася спокусі й не похвалилася.
Рожевощокий запропонував Генрієтті контракт на три роки, та вона погодилася лише на річний. Підписувала, лиш побіжно глянувши на текст умови, бо Дюбюї видав їй аванс і було незручно вчитуватись – фірма, яка не скупиться на королівський аванс, не може бути несолідною. Тим більше, що рожевощокий порадив:
«Прочитайте уважно, мадемуазель, нам би не хотілося, аби потім виникли непорозуміння. Ми звикли дотримуватись своїх зобов'язань, але вимагатимемо цього ж і від вас».
«Я не шукаю легкого хліба», – тільки й відповіла і розписалася, не дочитавши до кінця.
Дюбюї вручив їй квиток на поїзд до Марселя і пояснив, де й коли повинна бути, щоб не запізнитися на літак, яким фірма переправить її та інших нових працівниць до Північної Африки.
Уперше всі вони зібрались о дев'ятій ранку біля готелю «Наполеон». П'ятнадцятеро різних за характерами, поглядами, уподобаннями, але всі молоді й вродливі.
Хтось із марсельських піжонів, зачарованих такою картиною, не витримав і запропонував: «Пташки, візьміть мене з собою. А найкраще – залишайтеся тут. Гарантую всім гучний успіх, а сьогодні – веселий вечір…»
Він зробив спробу протиснутися до дверцят автобуса, в який сідали дівчата, та спіткнувся об вчасно підставлену ногу похмурого велетня у насунутому на лоб капелюсі.
«Я тобі покажу: пташки…» – просичав велетень, і піжона наче вітром здуло.
«Поїхали, Густав!» – покликав велетня Дюбюї. Той влаштувався за кермом, і автобус рвонув з місця. Спритно маневруючи, Густав вивів машину на автостраду, і за чверть години майбутні екскурсоводи вже піднімались у літак.
Генрієтті випало сидіти в хвості, її одразу занудило. Невдовзі зробилося й зовсім погано, вона кинулася до туалету. Там і почула розмову, яка так приголомшила її, що почала молити бога, аби літак упав в море. І все ж вона знайшла в собі сили нічим не виказати себе, а уважно слухала, намагаючись не проминути жодного слова.
Розмовляли німецькою і не дуже крилися – були впевнені, що ніхто з пасажирок не зрозуміє їх.
«На нас чекатимуть грузовик і п'ять легкових машин, – сказав якийсь чоловік за дверима туалету. Генрієтта одразу ж впізнала голос Дюбюї. – Розвантажимось, і ви, полковнику, одразу посадите літак у Танжері. Митникам на втіху…»
«Не забудьте прислати в аеропорт машину, – відповів, певно полковник, ламаною німецькою мовою. Потім попросив: – Налийте мені віскі, Франц».
«Але ж ви ведете літак…»
«Зараз я увімкнув автопілот… Ковток спиртного ніколи не зашкодить. Я пив півсклянки перед боями з вашими найвизначнішими асами, Франц».
Уже початок цієї розмови насторожив Генрієтту: чому Дюбюї з Жана раптом став Францом? І тут вона згадала, що вже при першому знайомстві помітила в нього іноземний акцент, та мсьє працював в Африці, і це не здалося дивним. Але при чому тут митники?..
«Ви ж знаєте, я спокійно ставлюся до минулого», – відповів Франц.
«Це – поки не зачепить вас особисто, – відпарирував полковник. – І ваших справ у…»
У Генрієтти обірвалося серце: полковник вимовив це слово спокійно і байдуже – так, як вона говорила про Париж, Ліон, Гамбург, Лондон. Але ж це слово стало символом смерті – тільки позавчора вона чула його з вуст Сержа Дубровського.
Франц сказав невдоволено:
«Я ж просив вас…»
«Ви стали полохливим. Нас ніхто не чує, а якщо б і почули…»
«І все-таки…»
«Ну, добре…»
По паузі полковник запитав:
«Коли ви скажете дівчаткам про зміни в їхній професії?»
«Не люблю відкладати. Краще зараз».
«Я гляну на прилади і прийду подивитися на спектакль».
І враз усе затихло. Генрієтта обережно вислизнула з туалету і ледь не зіштовхнулася з рожевощоким. Той глянув на неї підозріло, запитав німецькою:
«Що вам тут треба?»
Генрієтта збагнула, що не слід виказувати свої знання німецької, і лише знизала плечима.
«Сядьте на своє місце, мадемуазель», – наказав той уже по-французьки.
У кінці літака стовбичив Густав. Стояв, широко розставивши ноги і заклавши руки за спину.
Франц пройшов наперед, зазирнув до кабіни – звідти вийшла людина, ще вища за Густава і, мабуть, сильніша.
«Полковник», – зрозуміла Генрієтта. Вона сиділа біля ілюмінатора, заховавшись за спинку крісла, і чекала. Догадувалась: зараз трапиться щось страшне, але все ж не хотіла в це повірити.
«Хвилинку уваги, дівчата, – заплескав у долоні рожевощокий. – Я мушу зробити досить термінове і, можливо, для декого неприємне повідомлення… – Витяг із кишені якісь бланки, помахав ними над головою. – Знаєте, що це таке? Точна копія угоди, яку ви підписували з нашою фірмою. Зверніть увагу на пункт шістнадцятий… – Кинув бланки переднім дівчатам. – Вчитайтесь у нього уважно, мої кізочки. Зрозуміло? Хто з вас порушить угоду, сплачує п'ятсот тисяч франків! – Посміхнувся доброзичливо і мовив м'яко, ласкаво, наче повідомляв щось втішне: – Але це так… Просто для форми, мої любі, аби ви збагнули, що нема рації хвицятись і показувати пазурчики. На жаль, наша фірма має вже достатньо екскурсоводів, мене повідомили про це останньої хвилини, і вам доведеться дещо по-іншому обслуговувати клієнтів… У Танжері багато моряків, і вони люблять дівчаток. Ви зрозуміли мене, кізочки?..»
Рівно гули мотори, і це були єдині звуки у відповідь рожевощокому. Потім дівчина, що сиділа за Генрієттою, мовила тихо і наче здивовано:
«Який мерзотник!»
А інша, не підводячись, сказала байдуже:
«З вас поганий жартівник, мсьє Жан…»
«Якщо ви так сприймаєте мою відвертість, то я мовчу… Але прошу зважити, ми не панькатимемося з непокірними!»
Тепер зрозуміли всі. Хтось заплакав, а висока брюнетка, що сиділа в першому ряді, раптом кинула рожевощокому в обличчя зібганий договір й істерично закричала:
«Ви – негідник!.. Ми скаржитимемося! Ви не маєте права!..»
«Маємо, кізочки… Зверніть увагу на пункт чотирнадцятий: фірма може використовувати вас на інших роботах. Вам ясно, мадемуазель? На інших роботах… А ця робота іноді буває і приємною…»
«Пошляк!.. Жалюгідний пошляк!..» – дівчина закрила обличчя долонями і заплакала.
«Вам не вдасться нас обманути! – підхопилася її сусідка й рушила на Франца з піднятими кулаками. – Ми заявимо в поліцію!»
Полковник зробив крок уперед, і дівчина відступила перед ним, наче наштовхнулася на прямовисну стіну.
Полковник підняв кулак, буцімто хотів стукнути когось, та лише потримав його перед собою. Мовив загрозливо:
«От що, райські гурії, я з вами не розводитиму церемоній! Я тут і поліція, і закон! Хто не слухатиметься… голову зверну!..»
«Саме так… – підтвердив Франц. – Але повинен нагадати вам, кізочки, що ми пропонуємо чудові умови. Матимете вдвоє… можливо, і втроє більше, ніж обумовлено контрактом. За три роки можна зібрати пристойну суму. Повернетеся до свого Парижа багатими нареченими… Врахуйте, фірма гарантує повну секретність».
«Який мерзотник!» – не витримала сусідка Генрієтти, рвонулася поміж сидіннями, занесла над головою сумочку, та Франц перехопив її руку, штовхнув у груди. Дівчина заточилася, але втрималась на ногах, вхопившись за спинку крісла, затим плюнула просто в рожевощоке обличчя.
Франц підняв руку; ще мить, і вдарив би – навіть ляпас приніс би йому задоволення, – та стримався.
«Я пригадаю це вам, мадемуазель… – просичав із злістю, обтираючись. – Густав! Наведи порядок!»
Той просунувся у вузькому проході, поклав дівчині на плечі руки, легко і зовні ліниво підм'яв її, скрутив руки назад і кинув у крісло так, що та вдарилася головою в бік Генрієтті.
«Ну? – запитав Густав. – Кому ще не подобається?»
Всі мовчали.
«Нічого, кізочки, звикнете, – мовив рожеволиций благодушно. – Ми влаштуємо вас в один із кращих борделів. Чудові умови: окрема кімната, гарний кравець, смачна їжа… Мадам – суцільна доброта і респектабельність. Вам просто пофартило, мої дорогі…»
Він вимовляв ці слова за звичкою, не вдумуючись у їх зміст. Злість за плювок – ні, не за плювок (що плювок, витерся – і вся справа), за образу, за те, що не злякалась – якась паршива паризька лялька, – пекла його, і, певно, це проявлялося в блазенському тоні, у бажанні познущатися хоч трохи і в цьому знайти полегшення.
«Я заплачу тобі за ніч двадцять доларів, крихітко, – зупинився перед Генрієттиною сусідкою, – і можу закластися, що через місяць ти й сама кликатимеш мене…»
Генрієтта підвелась. Вловила в очах дівчини щось таке, що вимагало негайного втручання, – у такі секунди люди йдуть з голими руками на звіра. Сперлася на плече сусідки, просунулась до виходу.
«Що тобі? – затримав її Франц. – Куди?»
Генрієтта лише махнула рукою в бік туалету.
«А-а… – рожевощокий пропустив її, та, коли вона вже взялася за ручку дверей, зупинив різким окриком: – Чекай!»
Зазирнув сам до туалету, огледів усе пильно. Генрієтта сперлася на стіну, витягла з сумочки хусточку, затиснула рот.
«Йди!..» – підштовхнув її Франц, і Генрієтта одразу схилилася над умивальником і закашлялась.
Ангель постояв кілька секунд і причинив двері.
Дівчина, кашляючи, швидко витягла із сумочки блокнот, нерівним почерком накидала кілька рядків, видерла сторінку, поклала в конверт і написала адресу. Заклеївши конверт, засунула його під блузку й вийшла з туалету.
Супутниці сиділи тихо, з острахом зиркаючи на Густава, що походжав поміж кріслами.
Генрієтта впала на своє місце і глянула в ілюмінатор. Десь далеко внизу, де морська блакить зливалася з блакиттю небесною, проступила темна смужка, літак уже йшов на посадку…
Франц вистрибнув на землю перший. Генрієтта дивилася, як він робив комусь знаки, розмахуючи руками. Скоро з-за кущів повільно виповзли легкові автомобілі.
Франц озирнувся.
«Виходьте ж, мадемуазель Лейє!» – гукнув.
Мовив, наче добрий знайомий, що зараз подасть руку і допоможе збігти східцями. І Генрієтта спіймала себе на думці, що ледь не подякувала. Вона озирнулася на дівчат. Франц витлумачив цей жест по-своєму:
«Про багаж не турбуйтесь, його привезе грузовик».
Генрієтта відійшла за хвіст літака, роздивилася навколо. Вікна в автомобілях закриті шторками. Вона зламала гілочку на кущі, зиркнула спідлоба: чи ніхто не дивиться? Затамувавши подих, витягла конверт, аби наколоти на довгу колючку, та не встигла: поруч загальмувала довга сіра машина. Прикрила конверт сумочкою і перша полізла на заднє сидіння, щоб сісти скраю.
Автомобілі вже від'їжджали, коли Франц плюхнувся на переднє сидіння. Їхали по вибоїнах, хилитаючись на всі боки.
Вибравши зручний момент, Генрієтта натиснула коліном на ручку – дверцята відчинились, і конверт впав у щілину.
«Причиніть двері, – різко обернувся Ангель. – Тікати тут нема куди!»
Генрієтта витримала його погляд.
«Вони просто були погано зачинені», – посміхнулася.
*
Сергій голився у ванній, коли задзвонив телефон. Так рано його рідко хто турбував, і Дубровський, вимкнувши електробритву, поспішив до письмового столу. Спочатку нічого не зрозумів – якийсь стурбований голос повідомив про лист із Танжера… про небезпеку…
– Пробачте, нічого не збагну. Хто це?
– Боже мій, це ж я, Анрі!.. Анрі Савіль. Щойно одержав листа від Генрієтти… з Танжера., Вона в небезпеці, і я хотів би… Ти зараз будеш вдома? Беру таксі, буду за кілька хвилин…
Сергій трохи постояв біля столу, але так нічого й не втямивши, пішов доголюватися.
Анрі буквально вдерся до нього: розпатланий і неголений, краватка перекосилася – завжди акуратний і підтягнутий Анрі. Тремтячими пальцями совав Сергієві брудний, пожмаканий конверт, і, здавалося, зараз або заплаче, або кричатиме в нестямі.
Дубровський тут же, у передпокої, пробіг очима лист. Розкарякуваті літери, рядки роз'їхались у різні боки, та все логічно, буцімто людина завчасно продумала, що і як писатиме:
«Рятуйте, бога ради, рятуйте! Якщо Цей лист не дійде за адресою, зазначеною на конверті, передайте його поліції. Моє ім'я Генрієтта Лейє. Людина, яка назвалася Жаном Дюбюї, завербувала в Парижі мене і ще 14 дівчат на роботу до Африки. Вилетіли літаком з аеродрому поблизу Марселя. Нас збираються продати до публічного дому Дюбюї і полковник Кларенс. Справжнє Ім'я Дюбюї – Франц. Під час війни він служив есесівцем у концтаборі в Польщі. Середнього зросту, рожевощокий. Анрі, розпитай у Сержа Дубровського – він був у тому ж таборі. Наш літак тримає курс на Танжер. Це все, що я знаю. Хто б ви не були, рятуйте нас!»
– Неймовірно! – тільки й спромігся сказати Дубровський. – Чекай, але ж ти казав, Генрієтта виїхала з Парижа три тижні тому?
– Я нічого не знаю! І взагалі більше нічого не розумію… – ледь не заплакав Анрі.
– Вона, певно, викинула лист десь дорогою чи передала кимось.
– Я одержав його годину тому…
– Заходь, – Сергій пропустив Анрі до кімнати, – і давай міркувати.
– У мене голова йде обертом… Боже мій, бідна Генрієтта!..
– От що, – розсердився Дубровський, – поплакати ти завжди встигнеш. – Подав Анрі бритву. – Голись і будемо вирішувати, що і як робити.
Певно, рішучість Дубровського вплинула на Савіля чи просто перебував у такому стані, коли людина з задоволенням підкоряється іншим. Покірливо увімкнув бритву і почав голитися, очікуюче дивлячись на Сергія.
Той розмірковував уголос:
– Три тижні тому… Отже, приблизно п'ятнадцятого травня Генрієтта Лейє підписала контракт і попала до рук гангстерів, які вивезли з Франції п'ятнадцятеро дівчат для продажу в борделі Танжера. Можна встановити, який літак відлітав приблизно в цей час з району Марселя. Хоч навряд чи цей Франц і полковник Кларенс – так називає їх Генрієтта – залишили нам свої візитні картки…
Раптом Дубровський, задихнувшись, сів на тахту.
– Рожевощокий… рожевощокий… – беззвучно ворушив губами. – Напевно це він. Точно він! І як я одразу не здогадався?..
Він потер чоло, ніби намагався відігнати зловісні видіння, та з-перед очей не зникали сторожові вишки з кулеметами, огорожа з колючого дроту, похмурі цегляні бараки…
З неба сіється холодний і дрібний дощ, та вони, промоклі й посинілі, не помічають його. Вони – це Володимир Гнатович Заболотний, робітник з білоруського міста Мозир, і він, Сергій Дубровський, який лише півроку тому був старшим сержантом, але, попавши у полон, став в'язнем оцього табору смерті – людиною за номером 110182.
Сивоголовий Володимир Гнатович зумисне викликав до вбиральні Сергія як одного з учасників табірного руху опору, і тепер вони розмовляли, – не боячись третіх вух.
У них гарний настрій, і ніщо не може зіпсувати його – ані голод, до якого всі вже звикли, ані холодний дощ, під яким зараз доведеться бігти до барака. Сприймають це як тимчасове лихо, закам'яніли у зовнішній покорі, бо тут тільки так можна вижити, а вижити треба обов'язково, бо за плечима не так уже й багато років, а цей жах не триватиме вічно. Всі живуть лише надією, що терпіти залишилось не так уже й багато. Щойно Заболотний приніс підтвердження цьому: там, на сході, почався новий наступ, і радянські війська підійшли вже до кордонів Польщі, що за якихось триста кілометрів од табору.
Сергій і Заболотний мимовільно дивилися туди, на схід, і ці двісті п'ятдесят кілометрів здавалися неймовірно довгими, бо мало не на кожному з них вгризлися в землю гітлерівці, які ще були впевнені у собі і вважали російський наступ черговим своїм невезінням – есесівці спокійно походжали по табору і трималися так, наче нічого не сталося, – і все ж Дубровський дивився на сіре дощове небо, і йому раптом почувся гуркіт канонади, він зрадів, мовби це й справді була канонада, витяг шию і нашорошив вуха. І засміявся…
Голосно: сам злякався – такий незвичний був той звук, не чув сміху вже цілу вічність і був упевнений, що взагалі розучився сміятися.
Володимир Гнатович зиркнув на нього здивовано, та одразу все зрозумів.
«Ще наші далеко і не треба в химери вдаватися, – мовив розсудливо, та не витримав і також засміявся весело. Присунувся до Сергія, зашепотів збуджено: – Скоро в них тут все почне розвалюватися. Осатаніють, гади. Передай хлопцям, можливі провокації…»
«Зрозуміло, – ствердив Дубровський, хоча думав про Інше. І мовив про це інше: – Тепер наші застосовують танкові рейди по тилах…»
Заболотний раптом схопив його за руку, і Сергій зиркнув на нього здивовано. Та одразу глянув туди, куди вказував очима Володимир Гнатович, і осікся.
На червоній цегляній доріжці, що вела до бараків, стояв офіцер у лискучому плащі. Стояв непорушно і, здавалося, не дивився на них, та поманив пальцем, і вони пішли до нього, одразу знітившись.
Сергій упізнав офіцера ще здалеку, бо звик бачити цю фігуру, коли в'язнів шикували на табірному плаці і той стояв десь трохи осторонь інших офіцерів у чорному – вершитель доль, гауптштурмфюрер СС, комендант табору.
Невисокий, опецькуватий, він програвав поруч із своїми підлеглими, навіть манера засовувати руки в кишені й переступати з ноги на ногу робила його якимось домашнім у порівнянні з кремезними наглядачами, білою вороною серед чорної зграї. І зараз, коли Сергій мав можливість роздивитися коменданта зблизька, він справив таке ж враження: рожевощокий, мов дитина, і нема нічого загрозливого в погляді. Навіть посміхається.
Вони стояли перед ним – двоє чоловіків у мокрому смугастому одязі, який робив їх жалюгідними і навіть смішними.
Офіцер розглядав їх з цікавістю і, Сергієві здалося, незлостиво: впіймав навіть веселу іскорку в його очах. Та все ж усвідомлення того, що за крок од нього стоїть сам комендант, людина, наділена владою більшою, ніж міг би мати сам бог, скувала його і зробила нерухомим. Дивився на рожеві щоки, бачив, як ворушаться губи в коменданта – рум'яні, пухкі, мов подушечки, знав, що есесівець щось говорить, та нічого не розумів і навіть не чув його голосу.
Але чому він тикає стеком у груди Заболотного?
Комендант похлюпався носком чобота в рідкому багні і запитав нетерпеливо:
«Зрозумів?..»
Тільки тепер Дубровський усвідомив, чого вимагають од нього, вірніше, Сергій розумів це й раніше, розумів весь час і чув, просто здавалося, що не чує, ніби були слова й не було їх. Він устиг ще подумати, що може дотягтися не лише до рожевих щік (цікаво, чи справді вони такі оксамитові, як здається?), а й до комендантового горла. Він зробить це швидше, ніж той устигне захиститись, і, певно, в нього вистачить сили, щоб одним рухом порвати хрящі горлянки.
Це бажання було настільки сильне, що відчув, як затерпли кінчики пальців; та все ж пересилив себе, а може, просто взяв гору інстинкт самозбереження, що надзвичайно розвинувся у в'язнів і який примушував їх втягати голову в плечі й горбитись, коли тільки бачив есесівців, – ступив крок назад, бо не міг зробити те, чого вимагав есесівець, навіть під загрозою найбільшої кари. Це саме було карою, а він не міг переступити через самого себе, навіть знаючи, до чого спричиниться його протест.
І цієї самої миті зустрівся очима з Заболотним.
Вони дивилися один одному у вічі, можливо, мить, можливо, й більше. Володимир Гнатович не подав йому жодного знаку, не моргнув навіть; зіниці в нього розширились, і сірі очі здалися чорними. Він наказував Очима, і Сергій зрозумів його. Підняв руку і побачив, як слухняно зігнувся Заболотний; не чекав, поки пригнуть його до землі, сам став на коліна, зануривши обличчя в багно.
Дубровський притиснув його зовсім легко і відразу відпустив, та німець пхнув Сергія чоботом в бік і наказав:
«Сильніше! Не жалій його!»
Сергій не міг зробити цього, та відчув, як від його зовсім легкого поштовху Заболотний так плюхнувся в багно, що полетіли бризки – тепер він остаточно зрозумів Володимира Гнатовича і почав тицяти швидше. Бачив лише носки чобіт коменданта, та знав, що той стежить уважно: вовтузив Заболотного по-справжньому, та все ж упівсили – добре, що комендант не знав, не міг знати, яка сила ще таїлася в Сергієві.
«Досить…» – нарешті почув згори.
Одвернувся, щоб не бачити заюшене обличчя Заболотного, – не міг, не мав права глянути на нього, бо міг виказати себе, напевно виказав би – нерви вже не витримували: заплакав би з відчаю або кинувся на рожевощокого…
«А може, вже наші танки на підході?»
Ця думка прийшла, здається, лише тепер – хоча, він обманював себе, вона жевріла весь час, лежала десь у закутках свідомості, він, певно, думав про це, вовтузячи Заболотного по багні; тоді здавалося, ні про що не думав, але напевно саме усвідомлення того, що скоро прийде воля, і надало йому сили.
Він стояв навколішках, зануривши руки у смердючу рідину і низько нахиливши голову. Коли б комендант міг зазирнути йому у вічі, можливо, побачив би секундну посмішку, – але Сергій не міг дозволити собі посмішки навіть зараз, коли її напевно ніхто не міг помітити – застиг у чеканні: бачив лише комендантові чоботи, які нетерпляче переступили на місці; це віщувало щось недобре, і справді, німець викрикнув зло:
«Помстись йому!..»
Майже одразу Сергієві на потилицю лягла мокра і холодна рука, багно потекло по шиї, Володимир Гнатович стиснув йому потилицю, і Дубровський зрозумів, що Заболотний дякує і підбадьорює його. Це вразило Сергія, якийсь нерв десь обірвався, він схлипнув, сам занурився в багно, бився обличчям об землю, намагаючись хоч трохи приглушити той біль, що рвався зсередини риданням.
Скільки минуло часу, не помітив – бився, наче в епілептичному припадку, та нараз його грубо смикнули й зупинили. Сергій розплющив очі, побачив, як з його носа в криваву калюжу крапає рідке багно, і краплі чомусь червоні, наче криваві. Звідки кров?
Одразу зрозумів і обтер рукавом обличчя. Побачив чорну спину коменданта, що, не озираючись, крокував цегляною доріжкою, підвів очі й зустрівся поглядом із Заболотним.
Обличчя Володимира Гнатовича було заюшене, все в липучому багні – лишалися тільки очі, знайомі очі, що дивилися, як завжди, з хитринкою. Він витяг із кишені бруднувату ганчірку, обтер обличчя Сергієві й почав втиратися сам. Не втерся, лише розмазав бруд, та, видно, задовольнився й цим, бо підвівся, потягнувши за собою Дубровського.
Лише тепер Сергія прорвало. Щось схоже на стогін вирвалося з грудей, прихилився до Заболотного.
«Ти чого? – легенько відштовхнув його той, та, одразу все зрозумівши, поплескав по плечі. Мовив щиро: – Спасибі, тобі, хлопче, не плач, дурню, ще раз кажу: спасибі…»
Та Сергій схлипнув, хоч і знав, що найстрашніше вже минуло і Володимир Гнатович справді має рацію: варто було йому не послухатися коменданта, і цей день став би для них останнім. А вони мусили вижити, вмерти тут було легко, смерть чатувала на кожному кроці – мимоволі Сергій зиркнув у бік крематоріїв, над якими кукоблилась чорна хмара – справді, сьогодні їм пощастило…
Дубровський усвідомлював це, та не міг перебороти біль, який виривався з нього хрипким риданням, – цей біль не згас аж дотепер, хоч по війні вже минуло чортзна-скільки років, він зачаївся десь у ньому, лежав темною раковою клітиною, що могла будь-якої миті ожити, часто нагадував про себе уві сні, та й не тільки уві сні; певно, у кожної людини є пляма, що переслідує її все життя, пече соромом.
Іноді Сергій одержував листи від Заболотного, який працював десь під своїм Мозирем, мав сім'ю і не скаржився на долю. Сергій знав, що тоді вони врятували життя один одному, та ракова клітина ганьби все ж жевріла в ньому, і він часом аж захлинався од нестерпного болю, згадуючи смердюче багно, блискучі комендантські чоботи, і думав, що, може, краще було б тоді вмерти…
І. зараз, лише згадавши рожевощокого, відчув, як знайомий біль пронизав серце.
Опецькуватий комендант у блискучих чоботях. Рожевощока людина з посмішкою добряка. Весь світ згодом дізнався про нього. Гауптштурмфюрер СС Франц Ангель. Десь були знайдені матеріали, що він загинув.
А він – живе…
Але ж це може бути помилка. Якщо Генрієтта наплутала?..
Уважно прочитав листа ще раз, скоса зиркнув на Анрі. Той ще голився, за звичкою випнувши язиком щоку, – наче нічого й не сталося. Певно, минуло кілька секунд, а Сергій пережив, здалося, знову все те лихоліття.
Відклав листа.
– Треба негайно звернутися до поліції, – мовив. – Маєш там знайомих?
Савіль невизначено гмикнув.
– Я можу попросити наших кримінальних репортерів, – запропонував.
– Не треба… – Дубровський уже крутив телефонний диск. – З'єднайте мене, будь ласка, з комісаром Діаром. Доброго ранку, комісаре. Вас турбує Дубровський. Пам'ятаєте, ми зустрічались у клубі… змушений нагадати про себе. Наберіться терпіння, я прочитаю вам один документ.
Сергій ознайомив комісара з листом Генрієтти.
– Секунду! – загудів у трубку голос Діара. – Я зараз подзвоню одній людині… – І за хвилину: – Ви слухаєте мене, мсьє Дубровський? Зараз вам слід під'їхати на вулицю Поль-Валері. Інтерпол. Знаєте, де це? Комісар Фошар чекає на вас…
Над стареньким і зовсім нефешенебельним особняком на Поль-Валері майорів прапор Міжнародної організації кримінальної поліції, яку частіше називають одним словом – Інтерпол. Дубровський побачив цей прапор здалеку: на блакитному тлі розбігалися в усі боки срібні блискавки, знаменуючи, напевно, силу правосуддя. Мабуть, цей прапор справив враження і на Анрі, бо той підбадьорився і впевнено штовхнув важкі дубові двері.
їх провели до кабінету комісара одразу. Піднялися вузькими сходами, проминули темний коридор з рипучими від давнини мостинами, і поліцейський відкрив перед ними двері кабінету.
У Фошара сидів ще хтось, Сергій неприязно зиркнув на нього: волів поговорити з комісаром наодинці. Видно, Фошар перехопив цей погляд, бо одразу відрекомендував присутнього:
– Комісар Люсьєн Бонне, панове. Він розслідуватиме вашу справу. Мене просив пан Діар, та й взагалі журналісти не часто звертаються до нас у власних справах… Бонне – моя права рука, панове…
Комісар Бонне зовсім не був схожий на детективів із популярних поліцейських романів – високих, кремезних, з пронизливим поглядом холодних сірих очей. Не нагадував він і сіменонівського Мегре з незмінною трубкою; Дубровський навіть здивувався з його нестатечності і, так би мовити, невідповідності усталеним зразкам. Люсьєну Бонне можна було дати щонайбільше років сорок, навіть менше, певно, так і було насправді, бо на обличчі його ще не проступила жодна зморшка, а на маківці стирчав задерикуватий чубок, який у чоловіків за сорок чомусь сам зникає і який приносить багато прикростей саме у тридцятип'ятирічному віці, коли людина, намагаючись будь-що посоліднішати, пригладжує і навіть вистригає його, а він – дивна річ – знов обов'язково з'являється.
Бонне усміхнувся, і його усмішка знов-таки розчарувала Дубровського.
У справжнього детектива посмішка – якось призвичаївся до такої думки – замасковувала його справжній душевний стан, була наче громовідводом; детективи в його уяві кривили губу у посмішці, посміхалися зловтішно або з сарказмом, посміхалися, потираючи руки, посміхалися награно, холодно, байдуже, а в комісара Бонне обличчя мов засвітилося, очі випромінювали справжню доброзичливість та цікавість. Він усміхався не за правилами – як усміхається людина, котра щиро симпатизує вам, – і саме цей відступ від правил, що першої миті вразив Дубровського і навіть трохи засмутив (можливо, комісар хотів здихатися їх і замість досвідченого поліцейського вовка підсунув жовторотого новачка), все ж розтопив його недовірливість, і Сергій щиро відповів на міцний потиск руки комісара, не без задоволення відзначивши, що Бонне сили не позичати.
