Текст книги "Дияволи з "Веселого пекла""
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)
Але чому вони відважились на таке?..
Тепер Анрі згадав усе і з відчаєм глянув на прямовисну стіну. Йому не подолати її…
Згадав про Генрієтту. Ця згадка надала йому сили, і Анрі, не роздягаючись, зайшов по груди в океан. Це освіжило його, та й стіна звідси здавалася не такою крутою й страшною – Анрі рушив уздовж берега, сподіваючись знайти стежку, яка б вивела його на кручу. Ліз через каміння, брів по груди у воді, а то й плив. Але всі його зусилля були марні: берег усе так же нависав над водою крутими скелями, і, здавалося, нема їм кінця і краю.
Савіль втомився. Рука боліла все сильніше, і ноги відмовлялися йти. На додачу до всього, обпливаючи чергову скелю, він загубив туфлю й мало не одразу розбив ногу об гострий камінь.
Сів відпочити. Трохи віддихавшись, поліз далі і знайшов серед скель розколину, якою, здавалося, можна було видряпатися на берег.
Анрі повз, втискаючи тіло між камінням – стогнучи і мало не плачучи від болю. І все ж піднімався, хоч заважала ліва рука, і, мабуть, проліз половину потрібної відстані, коли шлях перепинив великий камінь, що нависав над розколиною. Спробував ухопитися за нього і підтягтися, та нічого не вийшло – ледь утримався, аби не впасти. Глянув униз і відмовився від повторного зусилля: один раз йому вже пощастило – якщо зірветься зараз, не збере й кісток.
Спускатися виявилося важче, ніж дряпатися вгору, і, коли нарешті Анрі сів на пісок, був знесилений остаточно. Безвільно простягнувся на мокрому камені – лежав і не хотів підводитись…
І все ж примусив себе йти далі.
Перебираючись з каменя на камінь, Анрі раптом побачив, як неподалік у морі щось зблиснуло, буцімто хтось запалив сірника чи на мить увімкнув ліхтарик. Прислухався – жодного звуку. Можливо, здалося? І все ж, не маючи жодної надії, погукав:
– Ей, хто там? Рятуйте!..
У відповідь хтось крикнув незнайомою мовою і спрямував на берег промінь ліхтаря.
– Рятуйте! – уже щосили закричав Анрі і замахав руками.
Його помітили з човна. Почувся сплеск весел, і через деякий час човен наблизився до берега. Анрі про щось запитували, та він не розумів, що говорять люди на човні, стояв по пояс у воді і повторював:
– Врятуйте мене, я зірвався!..
Його знов освітили ліхтарем, і човен ткнувся носом у камінь зовсім поруч. Хтось простягнув руку, і Анрі, ще не вірячи своєму щастю, знеможено перевалився через борт. Рибалки-марокканці з цікавістю дивилися на нього. Анрі показав їм на жестах, що впав зі скель, – вони цокали язиками і недовірливо посміхалися.
– Танжер… – сказав їм Анрі і показав у бік міста.
Рибалки зрозуміли його, та враз заговорили щось швидко, мотаючи головами. Анрі простягнув їм кілька монет.
– Танжер! – повторив.
– О-о! – рибалки одразу ж сіли на весла й погнали човна до міста. Висадили Анрі поблизу порта, розшукали таксі, розповівши щось шоферові. Той трохи розумів французьку. Савіль пояснив йому, що хоче поговорити по телефону, й подзвонив Дубровському: не міг же з'явитися в готелі у такому вигляді.
Серж запитав стурбовано:
– Де ти і що трапилось?
Бонне підняв на ноги поліцію…
Анрі не дав йому договорити:
– Я зараз приїду до готелю, ти чекай на мене напроти, винеси тільки мені костюм і черевики.
– Що з тобою?..
– Час не терпить… – Анрі повісив трубку.
За чверть години він був уже коло готелю, де на нього чекали Дубровський і Бонне.
… Анрі лежав у ліжку, біля нього примостився на стільці Сергій, а Бонне, заклавши руки за спину, ходив по кімнаті. Видно було, що комісар нервувався і тамував гнів. Анрі вже встиг розповісти їм про все.
Першим заговорив Дубровський:
– Треба класти тебе в лікарню. Рука – рукою, а можливо, ще й пошкодив щось усередині…
– Навряд чи, – заперечив Савіль стомлено. – Я б відчував…
Бонне зупинився біля ліжка. Мовив категорично:
– Вранці ми покладемо вас у приватну лікарню. Аби ніхто не знав, що вам удалося врятуватися.
Анрі здивовано підняв брови.
– Для чого? – не зрозумів. – Зараз ви зробите наліт на «Грайливих лялечок», і я певен…
– А-а… – махнув рукою Бонне і знов почав ходити по кімнаті. – Ви самі не розумієте, скільки шкоди заподіяли.
Савіль обурився.
– Мені вдалося встановити, – почав із досадою, – що у «Грайливих лялечок» перебувають дівчата, вивезені з Франції.
– Ми б установили це на день-два пізніше і одразу б накрили всю зграю. А тепер…
– Вони ж упевнені, що я загинув, і навряд чи вживають якихось заходів.
– Тут ваша перша помилка. – Бонне осідлав стілець, спершись підборіддям на спинку. – Маємо справу із старими вовками, мадам Блюто, напевно, вже заховала своїх лялечок так, що вдень з вогнем не знайдемо.
Дубровський дивився на комісара з цікавістю.
– У вас абсолютно логічне мислення, Люсьєн, – зауважив. – Наскільки я зрозумів, ви пропонуєте блокувати нічний клуб і з'ясувати, там наші дівчата чи їх вивезли.
– Я цього не говорив, – запротестував Бонне, – але ви вгадали хід моїх думок. Крім того, поки Ангель не знатимете, що ми встановили нагляд за клубом, він вільно спілкуватиметься з мадам Блюто. І з вашою допомогою, Серж, ми довідаємось, де вони з полковником мешкають. Зараз я зателефоную до мого друга з поліцейського управління, він допоможе мені розробити детальний план операції. – Зіскочив зі стільця, забігав по кімнаті, втупившись у підлогу, буцімто там залишилися сліди злочинців. – Тепер усе залежатиме від нашої спритності і вміння законспіруватися, – продовжив весело, – бо грати доведеться не з простачками. Мені подобається ця гра. А вам, Серж?
Дубровський не погодився:
– Волів би ніколи в житті не стикатися з такими типами.
– Але ж ви можете стати знаменитістю! Якщо цей Ангель і справді той самий Ангель, газети піднімуть галас, а ви – першовідкривач.
– Я хотів би, щоб восторжествувала правда, а галас…
– Не кажіть, слава є славою, і ваша журналістська зірка швидко піде вгору. Це буде сенсація: російський журналіст сам, можна сказати, власноручно затримує відомого есесівця.
– Якого, можливо, уже нема в Танжері.
– Так, – опустився на землю Бонне. – Не гаятимемо часу. Іду в поліцію, а ви потурбуйтесь про Анрі. Ось телефон… Домовтесь з лікарем, щоб він кілька днів нікому не казав про свого пацієнта.
*
Бригада шляхових робітників, складена з переодягнених поліцейських, розпочала ремонт шосе поблизу «Грайливих лялечок». Це не викликало жодної підозри – мерія давно збиралася полагодити дорогу, і сама мадам Блюто вже кілька разів просила міських чиновників прискорити цю справу.
Поставили на шосе знаки обмеження швидкості, почали возити жорству, а Бонне і Дубровський влаштувалися в невеличкому наметі на узбіччі, звідки добре було видно всі підходи до клубу.
Зранку вілла здавалася пусткою – жодного руху. Лише близько дев'ятої з міста прибули два великих фургони. Бонне озброївся біноклем і спостерігав, як із грузовиків вивантажували м'ясо, ковбаси, ящики з напоями. Вивантажені фургони одразу ж повернулися до Танжера. Ще до цього шосе заполонили мешканці навколишніх сіл – пішоходи і велосипедисти, які везли і несли до міста на продаж фрукти й овочі. Дехто завертав і до «Грайливих лялечок» – видно, постійні постачальники.
Пройшло кілька машин. Взагалі рух був невеликий – дорога вела до містечка, розташованого кілометрів за тридцять від узбережжя, і закінчувалася там, тому мерія і гальмувала її ремонт. Справа зрушилася з мертвої точки лише під натиском поліції.
Близько десятої з гаража виїхав «форд» старого випуску. Шофер поставив машину перед центральним під'їздом і зник у приміщенні. Чекати довелося недовго: в автомобіль сіло двоє, і він рушив до міста.
Бонне тихо покликав поліцейського, що розсипав гравій по асфальту:
– Махмуд, затримай отой «форд» на хвилину…
Коли автомобіль порівнявся з наметом, Махмуд вискочив на середину шосе, кахнув червоним прапорцем. Машина зупинилася.
Сергій, який прилип до віконця, здригнувся: за кермом сидів Ангель.
– Він, – прошепотів, – Франц Ангель;..
– Другий, певно, полковник Кларенс… – Бонне натискав на спуск мікрофотоапарата.
«Форд» знову рушив: стара, пошарпана, зеленкувата машина, в яких звичайно їздять люди середнього достатку. Комісар нахилився над мікрофоном.
– Марван, Марван, чуєш мене? Зараз на Танжер виїхав зелений «форд» під номером триста тридцять сім – шістдесят вісім. Встановіть нагляд! У машині двоє. Дізнайтеся, куди вони їдуть і де мешкають. Усе…
«Форд» давно вже зник за поворотом, а Бонне і Сергій все ще дивилися йому вслід. Потім комісар штовхнув Дубровського ліктем у бік, підморгнув.
– Порядок! – сказав весело. – Я знаю Марвана, він учепиться за них, як реп'ях за хвіст шолудивого пса. Можете вважати, Серж, що ви недаремно побували в Танжері.
– У нас кажуть: не хвались, ідучи на рать…
– Від Марвана їм не втекти, – запевнив Бонне. – Хитрий і розумний, бестія, природжений агент кримінальної поліції.
… На віллі починалися повсякденні клопоти. Заспані, напіводягнені дівчата бігали на кухню. На подвір'ї шофери мили дві легкові машини – розкішний «мустанг» останнього випуску і маленький червоний «фольксваген». Потім із гаража виповз заднім ходом пікап, постояв біля кухні і шмигонув з двору не на. Танжер, а по дорозі, що вела до містечка.
Бонне заворушився:
– Махмуд, ей, Махмуд, візьми мотоцикл і подивись за цим пікапом. Тільки обережно, не викажи себе.
Махмуд пішов навздогін не шосейкою, а ґрунтовою дорогою, навскіс, піднявши за собою шлейф жовтого пилу. Цим шлейфом він закрив півобрію – жовта завіса висіла в непорушному повітрі кілька хвилин, а потім впала якось одразу, наче обезбарвилась.
– Махмуд знає тут кожну стежку, – мовив Бонне вдоволено, – і ніхто його не запідозрить.
Пікап повернувся через годину, а за ним і Махмуд. Поставив мотоцикл, присів біля намету, доповів:
– Там садиба, і пан комісар може уявити собі, що гарна садиба. Паркан високий, дім красивий. Два поверхи, а перед будинком – квітник. Гараж на три бокси…
– Що – пікап? – знетерпеливився Бонне.
– Поки я знайшов дірку в паркані… – розвів руками Махмуд. – Бачив, як виносили з гаража кошики. Зовсім порожні кошики, кинули їх у кузов пікапа, і він поїхав.
Бонне запитав з цікавістю:
– Які кошики, Махмуд? Що в них носять?
– Ну, що?… – не знайшовся одразу той. – З такими хазяйки ходять на базар. Все носять.
– То кажеш, порожні кошики з гаража… – роздумливо протягнув Бонне. – А в тебе не склалося враження, що пікап віз їх туди вповні?
– Я подумав про це, пане комісар.
– Ось що, Махмуд. Підкоти сюди мотоцикл, повезеш мене до тої садиби. А вам, – звернувся до Дубровського, – доведеться понудьгувати.
– Мавр зробив свою справу… – невдоволено пробуркотів Сергій.
… Мотоцикл лишили в кущах за дорогою, і Махмуд показав Бонне дірку в паркані, через яку можна було заглянути в двір. Комісарові це місце не сподобалось – першому-ліпшому перехожому видно, що хтось цікавий прилип до огорожі. Вони обійшли навколо садиби, паркан всюди був високий і без щілин. Бонне невдоволено щось буркотів собі під ніс і замовк, лише побачивши неподалік кілька високих густих дерев. Зупинився біля крайнього і попросив Махмуда:
– Підсади-но!
Самого Махмуда не треба було підсаджувати – поліз за комісаром, як кішка.
З висоти подвір'я було як на долоні. Порожньо, жодної живої душі, наче мешканці давно залишили цю оселю. Але квіти довкруг цвіли буйно, отже, їх поливали щовечора. І пікап доставив корзини, напевно, з продуктами, навряд чи посилали б його сюди за порожніми.
Вони просиділи на дереві з півгодини, Махмуд крутився нетерпеливо, і Бонне вимушений був закликати його до порядку.
– Але ж пан комісар бачить, що там нема нічого цікавого, – почав той виправдовуватися. – Порожньо…
– Саме це й цікаво, – заперечив Бонне, – і, коли б ти був далекогляднішим, Махмуд, сидів би тихо, як миша.
І справді, їхнє терпіння скоро було винагороджене. З будинку вийшов чоловік у комбінезоні. Постояв біля квітника, уважно оглянув подвір'я, затим наблизився до гаража і зазирнув у маленьке вузьке віконечко. Незадоволено похитав головою, відімкнув двері, ступив за поріг. Побув у гаражі кілька хвилин, виніс щось загорнуте в папір і зник у домі.
– Дуже хотів би я зазирнути в те віконечко, – заворушився Бонне.
– Якщо пан комісар накаже, я зроблю це, – з готовністю запропонував Махмуд.
– І зіпсуєш мені всю обідню…
– Для чого ж? – засміявся той тихо. – Ніхто мене не помітить. Попід квітами можна проповзти, а потім заховатися за стіною.
– Але ж коли з дому помітять тебе, зрозуміють, що поліція стежить за ними, і подзвонять до «Грайливих лялечок». А це ой як не бажано… А в гаражі, можливо, нікого й нема…
– Не помітять! – запевнив Махмуд. – Пан комісар допоможе мені тільки перелізти через паркан…
– Зрештою, у нас нема іншого виходу, – зітхнув Бонне і почав спускатися з дерева.
Комісар не бачив, як повз Махмуд поміж клумб, бо лежав у кущах і прислухався. Якщо Махмуда помітять, зчинять галас… Та все було тихо, тільки сюрчали цикади одноманітно й нудно.
Минулої ночі Бонне ні на хвилину не заплющив очей, і зараз йому захотілося спати. Спати – і все! Він позіхнув. Боже мій, нормальні люди мають можливість завалитися в ліжко з прохолодними простирадлами чи простягнутися на дивані. Правда, і тут, під кущами, непогано і можна добре виспатися, тільки чому так надокучають цикади?
Махмуд з'явився раптово: Бонне не почув ані кроків, ані найменшого шелестіння, – просто якась тінь майнула поруч і поліцейський простягнувся біля нього. Вже з виразу його обличчя комісар зрозумів: щось трапилося.
Сон зняло, як рукою. Запитав:
– Там хтось є?
– Жінки…
– Ти бачив їх? Подав якийсь знак?
Махмуд засміявся тихо й задоволено.
– Я знаю жінок. Вони б зчинили галас, і були б самі неприємності. Я стояв і слухав…
– І що?
– Було погано чути. Вони розмовляли французькою, я добре знаю французьку – чи не так, пане? – та не розібрав… Одну з них звуть Мелані.
Бонне більше не вагався.
– Мелані… Мелані… – процідив крізь зуби. – Французьку дівчину замкнуто в гаражі… – перебіг до мотоцикла, увімкнув рацію. – Марван… Ви чуєте мене, Марван? Негайно наряд поліції! Садиба на дванадцятому кілометрі від «Грайливих лялечок». Ви зрозуміли мене, Марван? Як з пасажирами «форда»?.. Особняк на бульварі Наполеона? Ви молодець, Марван! Я певен, їх не випустять. В особняку є телефон? Ви розумієте мене з півслова, Марван, я ще раз вдячний…
Поліцейська машина прибула за годину. Махмуд знову переліз через паркан і відчинив ворота.
Бонне постукав у двері будинку. Високий марокканець вислизнув на ґанок. Забачивши поліцейських, кинувся назад, та комісар перегородив йому шлях.
– Спокійно! – тицьнув пістолетом у груди.
Той одразу підняв руки. Бонне обшукав його, витяг з кишені ключі,
– Хто ще є в домі?
– Я один.
– Телефон?
– Тут, у передпокої.
– А хто в гаражі?
Високий чоловік заметушився.
– Мадам покарала їх і наказала мені доглянути… Я не міг не послухатися, я служу в мадам Блюто… Якщо дівчатка вередують, мадам карає їх…
– Відчини! – простягнув йому ключі комісар.
– Але ж мадам гніватиметься, я можу зробити це лише в її присутності.
Бонне мовчки підштовхнув його, і наглядач більше не сперечався. Відчинив двері гаража і перший ступив туди.
– Світло! – скомандував Бонне.
Наглядач увімкнув світло. Вузьке приміщення з цементною підлогою. В кутку – дерев'яні пари з якимось лахміттям. Під ними – двоє дівчаток. Бонне поспішив заспокоїти їх:
– Поліція… Ми з поліції, не бійтеся нас…
Дівчата дивилися злякано. Певно, все ще не вірили.
Раптом наглядач, який на мить залишився за спиною комісара, рвонувся до виходу. Він устиг би вискочити й замкнути за собою двері, та посковзнувся, заточився і мало не впав. Комісар скрутив йому руки, клацнув наручники.
– До стіни! – наказав. – Обличчям до стіни. Не озиратися! – Покликав з будинку поліцейського. – Подивися за ним!
Лише тепер дівчата почали все розуміти.
– Ви справді з поліції? – зіскочила з нар висока, з запалими жовтими щоками.
– Комісар Бонне, – відрекомендувався той. – А ви не з партії, вивезеної літаком з Марселя?
Дівчата заплакали.
– Невже?.. Невже ви справді?.. Ми вже втратили останню надію…
– Чи знаєте Генрієтту Лейє?
– Боже мій, вона тут, поруч, – одна з дівчат вказала на стіну боксу.
Важкі дерев'яні двері, оббиті залізом, піддалися з трудом. Бонне рішуче переступив поріг.
– Ми з поліції, мадемуазель Лейє… – почав і осікся.
Кинувся вперед, витягаючи ніж. Невже вони запізнилися?
Дріт, на якому висіло тіло, не піддавався, комісар пиляв його, лаючись крізь зуби. Нарешті перерізав. Обережно поклав Генрієтту на підлогу, опустився поруч на коліна. Для чогось робив штучне дихання, хоча руки її вже були холодні. Зрозумівши, що все скінчено, підвівся і зняв капелюха. Дівчата в нього за спиною плакали. Бонне випровадив їх з боксу. Зрештою, йому не звикати до таких ситуацій. Було тільки шкода Анрі, якого встиг полюбити. Покликав поліцейського.
– Дівчат і цього, – кивнув на наглядача, – відправте до міста. Викличте лікаря. А ми – до «Грайливих лялечок».
*
Грейтова спальня була на другому поверсі. Він уже роздягнувся, та ніяк не міг заснути, перевертався з боку на бік, нарешті не витримав і підвівся. Глянув через вікно вниз – у Ангеля ще світилося, і Грейт просто в піжамі спустився до нього випити і побалакати.
Ангель сидів у глибокому фотелі під торшером і щось підправляв олівцем у малюнку на великому клапті білого картону. Ангелева пристрасть до малювання здавалася Грейтові хлоп'яцтвом, він відверто висміював це і зараз не втримався, аби не поглузувати.
– Ви працюєте так, наче збираєтесь виставлятися. Але за вашу мазанину не дадуть і цента, а ви ж практична людина, Франц.
Ангель не відповів. Примруживши очі, розглядав малюнок і, здається, був задоволений. Полковник зазирнув йому через плече: довга вулиця, будинки, автомобілі, люди біля вітрин…
– Я своїм «Контаксом» зроблю краще, – пробуркотів. – І в кольорі…
Ангель мовив зі щирим жалем:
– Якби не батько, я міг би стати художником. Він був такою ж обмеженою людиною, як і ви, Кларенс, і лупцював мене за малюнки.
– Ви невдячна істота! Дякуйте батькові, що зараз не жебрак.
– Звичайно, – погодився Ангель, – і все ж у людині живе потяг до прекрасного.
– Ну, і купуйте це прекрасне за долари, – зареготав Грейт. – Нині за десяток монет можна об'їстися цим вашим прекрасним.
– Навіщо так грубо? – обірвав його Ангель. – Коли я покінчу зі справами, буду тільки малювати. Вам подобається модерний живопис?
– Це що? Штучки, в яких нічого не второпаєш?..
– І мені не подобається, – зітхнув Ангель. – Люблю старовинних майстрів: вміли показати людину… Під час війни в мене було стільки натури…
– Це у концтаборі? – єхидно завважив полковник, та Ангель не звернув уваги на його тон.
– Так, я міг створити чудові портрети! Ви не уявляєте собі, скільки різних облич пройшло повз мене. Галерея в'язнів! Я міг би стати знаменитим, Кларенс…
– Таку натуру ви можете купити і зараз за безцінь.
– Е-е, ні… Там у людині все було оголене, всі її пристрасті. Уявіть собі: старий єврей, якому на все наплювати. Він уже помер для самого себе, і в очах у нього – смерть. Мертві очі, злі очі, покірні очі… покірні й покірні, ціла низка тупих, покірних облич…
– Ви б не стали знаменитим художником, Франц. Ви б збожеволіли…
Ангель посміхнувся. Що розуміє цей полковник? Коли він не втратив здорового глузду, відправляючи кожного дня сотні людей до крематорію, то, значить, мав стійку психіку. Та про що веде далі Грейт?
– Є ще одна причина, яка б завадила вам. – Полковник налив собі віскі, набив склянку по вінця льодом сьорбнув і примружився від задоволення. – Звичайно, я не розуміюся на цьому, та ви самі виказали себе, Франц. Я рідко коли бував на виставках, але помітив: людей ваблять портрети героїв. Ну, істот, так би мовити, вищих за середніх, у яких є, коли хочете, іскра божа… А ви бачили в таборі саму покору. Нічого б не вийшло, Франц. Між іншим, це одна з ваших помилок, не тільки ваших особисто, а взагалі і фюрера вашого, і всієї вашої компанії. Всіх ви не могли знищити – і хотіли мати покірливих і безсловесних, ну, як це казали, людей нижчої раси. Вже бачили цю покору і тішилися нею. – Полковник спорожнив склянку. – Вас спритно дурили, Франц.
Ангель мовив раптом майже урочисто:
– Дванадцять із п'ятнадцяти дівчаток, завербованих нами у Франції, вже скорилися перед мадам Блюто. Все ж груба сила на дещо здатна, і ви знаєте це не гірше за мене. – Жбурнув картину на стіл і рішуче підвівся. – Ця покора забезпечує успіх нашої з вами справи.
Полковник здригнувся. Він якось раптово зрозумів, що тривожило його останнім часом: зовнішня покора дівчат, за якою міг критися опір. І десь це прорветься, десь хтось обведе їх навколо пальця.
– Ви щасливчик, Франц, – сказав Грейт, – а я ніяк не можу позбутися думки про відплату.
– Е-е, пусте! Якщо б думав про таке, мене б не вистачило і на тиждень… – Це було сказано так, що полковник зрозумів: Ангель не збрехав. Та й справді, жах перед розплатою розчавив би Франца за кілька днів, коли б він дозволив собі хоч трохи розслабитися. Але як може Ангель не думати про відплату? І чи можна взагалі не думати? Коли ж можна, то що це – сила чи легковажність? Так і не вирішивши що, Грейт з цікавістю втупився у Франца. А той продовжував: – Якщо б ми з вами, полковнику, були зліплені із звичайного людського тіста, нас би обсіли звичайні сумніви, терзання і ще чортзна-що. Ми б захлинулися в емоціях, чи не так? – Грейт не відповів, та Ангелеві і непотрібно було його підтвердження. Вів далі: – Ми з вами не люди, Кларенс, ми з вами лялечки, і доля вирішує за нас. Хтось смикне за нитку – і ми рухаємось. Так, ми можемо бути, – ця думка сподобалась йому, посміхнувся самовдоволено, – лише лялечками, веселими чи сумними… Хоча, певно, і це не залежить від нас… Як у мадам Блюто – грайливі лялечки, а з чого вони робляться? Кожен заробляє собі на життя, кожен лялечка в руках іншого – весела чи сумна, все одно лялечка, справжня маріонетка…
Ви – лялечка?.. – тицьнув в нього пальцем Грейт. – Не смішіть мене!.. Ви – диявол, Ангель, справжній диявол, і це – найвища похвала, бо бути дияволом – все одно що бути справжнім чоловіком! Ще тоді, під час нашої першої зустрічі у тому франкфуртському ресторанчику, як його?.. Ага, згадав, у «Веселому пеклі», я оцінив вас…
– Чудово, – зареготав Ангель, – мені це подобається. Ми з вами – дияволи з «Веселого пекла»…
Задзвонив телефон. Ангель зняв трубку:
– Хто це?
– Дзвонять з поліції… – говорив хтось французькою з сильним акцентом. – За дорученням мадам Блюто…
– Ви знаєте англійську? – перебив Ангель.
– О-о, значно краще, ніж французьку, – зрадів той. – Слухайте мене уважно. Щойно на «Грайливих лялечок» зробила наліт поліція. Мадам Блюто встигла подзвонити сюди. Можете мені вірити. Ваші телефонні розмови записуються, тільки зараз я відключив апарат. Ваш особняк блокували. Двоє поліцейських в машині на бульварі, а ще двоє відрізали відступ через сад. Є ордер на ваш арешт. Все, я поспішаю…
– Чекайте! – загорлав Ангель. – А що з Блюто?
– Її заарештовано.
У трубці клацнуло, і Ангель зі злістю кинув її.
– Кепські справи, Кларенс… – Щоки в нього побіліли, і це було настільки дивно, що полковник посміхнувся. Ангеля пересмикнуло. – Нема підстав для веселощів!
Грейт поклав йому руку на плече.
– Я чув усе. Але в нас ще є час…
– Поліція оточила будинок.
– Спробуємо прорватися. – Полковник оглянув кімнату. – Зараз ви, Франц, підійдете до вікна і почнете роздягатися. Потім вимкнете світло.
– Для чого?
– Робіть, як сказано! – гримнув Грейт.
Ангель знизав плечима, але підійшов до вікна, знімаючи піджак. Затим потягнувся до торшера, смикнув вимикач.
– Я зрозумів вас, – прошепотів у темряві, – поліцейські думатимуть, що ми лягли спати.
Грейт трохи відсунув віконну штору, визирнув. Підкликав Ангеля.
– Бачите, де їхній автомобіль? – тицьнув пальцем. – Метрів за п'ятдесят від дому…
– Так, усі виходи відрізано.
– Покличте Густава! – полковник непомітно перейшов на начальницький тон.
Ангель в брюках і майці вискочив до передпокою. Навшпиньках перебіг коридор і покликав пошепки:
– Гу-уставе… Ти чуєш мене, Густаве?
Той валявся на дивані, переглядаючи ілюстровані журнали. Підхопився одразу.
– Чого вам?
– Йди-но сюди. І тихіше.
Полковник стягав із себе піжаму просто в коридорі.
– Нас оточили, Густаве! – Той потягнувся до задньої кишені. – Ні, чекай… Зараз спробуємо непомітно сісти в машину. Ти відчиниш ворота. За нами піде поліцейський «паккард», ти затримаєш його. Автоматна черга по шинах… Відходь, десь перебудь ніч, а завтра зателефонуй рудому, він влаштує тебе.
Густав кивнув і витяг із-за шафи автомат. Зайняв позицію біля виходу з будинку.
– Жодних речей! – попередив Грейт Ангеля. – Лише гроші, папери і гляньте, аби не. лишилося нічого, що могло б навести їх на наш слід.
– Я не такий дурний… І не тримаю в себе нічого компрометуючого.
– Не подумайте тільки увімкнути в своїй кімнаті світло.
Ангель ображено пирхнув:
– Я не дитина.
Грейт вихопився до себе на другий поверх. Вирішив не вимикати світла і пересувався по кімнаті так, щоб його тінь не падала на вікна. Пробрався навкарачках від шафи до столу, уважно переглянув вміст валізи, відібрав усі папірці, фотографії, документи, лишивши тільки білизну й одяг. Перевірив кишені в костюмах і плащі, натяг поверх темної сорочки спортивну куртку, взув туфлі на товстій каучуковій підошві. Пістолет поклав у зовнішню кишеню куртки. Ще раз уважно оглянув кімнату й спустився до Ангеля.
Франц збирався, присвічуючи кишеньковим ліхтариком. Грейт зиркнув на вікна – Ангель не припустився помилки і щільно закрив їх шторами.
Полковник почекав трохи, невдоволено дивлячись на Францові лаштування. Нарешті не витримав:
– У нас не так уже й багато часу…
– Якби ви мали стільки паперів! – огризнувся Ангель, але вже через кілька хвилин повідомив: – Все!
Стояв із невеличким саквояжем під пахвою і очікувально дивився на Грейта. Той наказав:
– Вийдемо чорним ходом. До машини – повзти. Я відчиняю дверцята, ви, Франц, сідаєте за мною. Ти, Густав, біжиш до воріт і відкриваєш їх, як тільки я заведу мотор.
«Форд» стояв поміж газонів на бетонованій доріжці, яка вела до гаража. Ангель залишав машину надворі – в гаражі було повно всякого мотлоху, і ніхто не мав часу і бажання навести там лад. Тепер Ангель радів, що не нагримав на Густава, як мав намір, за безгосподарність.
Ніч була місячна, та тінь від автомобіля давала їм деякі переваги перед поліцейськими. Переповзли до «форда» і трохи полежали у вузькому проміжку між машиною і газоном. Тут навряд чи хто міг їх помітити – треба було підійти впритул, аби розібрати, що то за тіні попід кущами..
Полковник підвівся на лікті, обережно вставив ключ у замок, і той клацнув тихо, майже нечутно. Та Ангелю здалося, що хтось вистрелив у нього над вухом із пістолета. Навіть підібрався, щоб бігти – не знав, куди і як, але біг би, не розбираючи дороги, перестрибуючи через клумби, біг, аби втекти від страху, який заполонив його.
– Тихо ви… – сердито прошепотів полковник. Він присів перед дверцятами, відчинив їх. Важко навалився животом на сидіння, аж пружини зарипіли. Ангель поліз слідом за Грейтом. Скоцюрбився під щитком приладів, наказав Густаву:
– Давай до воріт!
Тому не треба було повторювати: крутнувся поміж газонами, як вуж, і одразу зник з очей.
Мотор загарчав сердито й голосно – на всю вулицю; він заглушив рипіння воріт. «Форд» ніби стрибнув у чорний отвір, заревів ще сильніше і, вдарившись крилом об браму, вискочив на вулицю.
«Паккард» рушив за ним одразу, м'яко й нечутно, немов пантера. Рев мотора «форда» заглушив усі інші звуки і, здавалося, поліцейська машина котиться просто за інерцією, навіть автоматна черга у цій гуркотнечі здалася несерйозною, якоюсь дитячою. Потім автомат озвався ще раз, більш упевнено, і «паккард» одразу метнувся вбік, зупинився, здригаючись.
Густав не бачив, як з «паккарда» навздогін йому вискочила людина. Він не міг не влучити – колись із зав'язаними очима по звуку прошивав людину на відстані п'ятидесяти метрів (есесівці примушували свою жертву кричати), – був певен, що прошив скат «паккардові» першою ж чергою і стріляв удруге для страховки. Тепер утікав, намагаючись триматися ближче до дерев, аби не зачепила випадкова куля.
Йому стріляли навздогін, але це не бентежило Густава: ці поліцейські страшенно погано стріляють, а в такій темряві, та ще й з пістолета… Стріляючи, вони до того ж витрачають час, і Густав метнувся в завулок, знаючи, що вже ніхто його не дожене.
Справді, бабахнуло вже десь далеко на перехресті. Густав заховав автомат під піджак і дозволив собі перейти на швидкий крок – починалися людні квартали, і не хотілося привертати уваги перехожих.
Він зупинив перше ж таксі й наказав відвезти себе у зовсім протилежний кінець міста. Там дочекався іншої машини. Вона довезла його до портового шинку, де Густав і перебув до ранку.
*
Вільгельма Крюгера можна було назвати уособленням доброзичливості. Низенький, огрядний, але рухливий, він перекочувався як куля з кута в куток кімнати і рохкав задоволено:
– Ви правильно зробили, що повернулися до мене, бо більш надійної схованки вам не знайти в усьому місті. Єдиний, хто знає про це, – мадам Блюто. Але вона не зацікавлена, панове, виказувати вас: зайві свідки в наявності, так би мовити, злочинна корпорація. Якщо вас не затримають, старій відьмі буде значно легше викрутитися: не вона ж вивозила дівчат з Франції. – Підкотився мало не впритул до Ангеля, мовив солодко: – Так що з цього боку позиції ваші бездоганні і не потребують зміцнення. Але ви впевнені, що відірвалися від переслідувачів?
Крюгер звертався в основному до Ангеля, наче від того одного залежало вирішення всіх питань, і Грейтові, який в останні години відчув себе господарем становища, це не дуже сподобалося. Знайшов за потрібне втрутитися в розмову і пояснив з гідністю:
– Ми не хлопчаки, містер Крюгер, і знаємо, чим це пахне… «Форд» кинули у зовсім протилежному кінці міста і діставалися до вас на таксі.
– О-о! Нехай вибачить мене пан полковник, я ніколи не сумнівався в його вмінні замести сліди, – мовив Крюгер так, що не можна було зрозуміти, каже серйозно чи кепкує. – Отже, наші позиції і з цього боку бездоганні. Але, наскільки я розумію, вас не приваблює перспектива довгого перебування в цьому місті, хоча я вважаю Танжер містом не тільки пристойним, але й перспективним з усіх боків. – Знову почав бігати з кута в кут. – Коли б ще ці місцеві мавпи не пхали свої брудні носи в наші справи… Але, панове, це, зрештою, тема для іншої розмови. Так от, вульгарно кажучи, вам потрібно якомога швидше змитися звідси. Правильно я мислю, панове?
