Текст книги "Дияволи з "Веселого пекла""
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)
– Чекай! Вони зараз спустяться… – Пропустив покоївку до залу. – Ти вийдеш перша і чекатимеш на нас…
Дівчина кивнула і заходилася прибирати столики. Бонне взяв газету й сів біля стойки. Грюкнули двері, і Кноль мовив голосно:
– Гарна кімната, і в мене нема заперечень…
Бонне відклав газету.
– Ви ж знаєте мої смаки. Коли вам подобається, мені й поготів. – Стежачи краєчком ока за покоївкою, що несла порожні кухлі, додав: – Спека… Оце скупатися б в озері…
Поставивши кухлі, покоївка перегнулася через стойку до хазяйки. Мовила прохально:
– У мене до вас, фрау…
– Ну? – перебила її фрау Вессель. – Але якщо твоєму батькові знову потрібні…
– О-о, ні, фрау! Матері щось погано, і я змушена посидіти з нею… Серце! І фельдшер сказав, що…
– Не одне, то інше. Вам аби огинатися.
– Але відвідувачів зовсім мало, і я думаю…
– Вона думає! Краще б ти працювала. Та заради твоєї матері…
– Спасибі, фрау Вессель, – зраділа дівчина. – Якщо їй полегшає, я одразу повернусь. – Скинула фартух і наколку, повісила у шафу. – Мати буде вдячна вам.
Дівчина ледь помітно зиркнула на Бонне і вислизнула з залу.
Комісар для годиться посидів ще з хвилину. Потягнувся і перепитав інспектора:
– То як вам моя пропозиція?
– Купатися? З радістю.
– То й добре… – Бонне повернувся до фрау Вессель. – Якщо нас шукатимуть…
– Вони зачекають тут.
– От і добре. Коли у вас обід?
– З четвертої до п'ятої.
– Ми не забаримося, – пообіцяв комісар.
Розмарі чекала на них за рогом. Бонне встиг попередити Кноля, і той загальмував, угледівши дівчину. На жаль, він не знав, як проїхати до Якобсдорфа, й почав дипломатично:
– Ці сільські дороги настільки одноманітні, що я ніяк не можу зорієнтуватись, де нам ліворуч, а де прасто…
– Розмарі знає тут кожну стежку, – підбадьорив його Бонне, – і з її допомогою… – Асфальтована стрічка завертала до озера. Просто вела дорога, присипана щебінкою. – Нам туди? – вказав на путівець.
– Так… – дівчина знизала плечима. – Але як ви дістались сюди з Якобсдорфа?
– В об'їзд… – туманно пояснив Кноль, але Розмарі цього вистачило.
– Це ж далеко, а навпростець лише тридцять кілометрів.
– А дорога!.. – буркнув Кноль.
Вони проминули село, і Бонне поклав руку інспекторові на плече, пропонуючи зупинитись. Повернувся до Розмарі.
– Досить жартувати! – мовив жорстко. – Ми з поліції!
Дівчина схопилася за ручку дверцят.
– Що вам від мене треба?
– Ми можемо передати твою справу поліції, яка займається мораллю, – пояснив Кноль, – та, якщо ти допоможеш нам…
– Зараз ти покажеш будинок, де мешкають Вейзенфельс і Едгар, – рішуче сказав Бонне.
Дівчина замислилася.
– Фрау Вессель звільнить мене…
– Ми не викажемо! – пообіцяв Кноль.
– Вона дуже хитра, – похитала головою Розмарі, – і бачить усіх наскрізь…
– Ну, – підбадьорив дівчину комісар, – тобі також пальця в рота не клади. Сьогодні ти обкрутила її так…
Розмарі посміхнулась: завжди приємно хоч на хвилину відчути себе вищим за сильних світу цього.
– Я дам вам адресу, а ви відпустите мене.
Бонне мало не зареготав: хитрість, що межує з наївністю. Взяв дівчину за лікоть:
– Ти не вийдеш з машини, поки ми не дозволимо.
– Добре, – раптом погодилась дівчина. – Якобсдорф, Зеештрассе, сімнадцять. Будинок Клюпфелів… Але що вчинив Едгар?
– Невже це тебе справді хвилює? – не витримав Кноль.
– Цікаво…
– Нічого особливого, – втрутився Бонне. – Дорожня пригода.
– А-а… – з полегшенням зітхнула дівчина. – Штраф?
Комісар підморгнув Кнолю.
– Напевно, штраф, – погодився. – Викликайте…
Інспектор витяг мікрофон, ввімкнув рацію, поставлену під переднім сидінням.
– «Форд»-чотирнадцять… «Форд»-чотирнадцять… Чуєте мене? Чекаємо на вас поблизу від Якобсдорфа. Маршрут, – схилився над картою, – через Гейденольдендорф… Зрозуміло?
*
Знайомі журналісти організували Дубровському зустріч із Фрідріхом Гартенфельдом на другий день після прибуття Сергія у Відень. Дубровського цікавила ця людина, що так багато зробила для розшуку колишніх військових злочинців. Картотека з даними про них, яку Гартенфельд склав фактично власними зусиллями, вважалася однією з найповніших у Західній Європі, і можна було тільки позаздрити енергії і працьовитості цього непоказного зовні чоловіка. За кілька хвилин Гартенфельд міг знайти відомості про минулу й сьогоденну діяльність як високопоставлених осіб третього рейху, так і дрібноти – різних карателів, катів, агентів і провокаторів.
Гартенфельд виявився сухорлявою і рухливою людиною з великими, темними, опуклими очима, що дивилися живо й пронизливо, але в яких угадувались втома і сум. Цей контраст спочатку видався Сергієві дивним, і лише потім він зрозумів його, так би мовити, природність; нелегко все життя мати справу з покидьками роду людського…
Гартенфельд, привітавшись із Дубровським, одразу приступив до справи:
– Отже, вас цікавить Ангель… Франц Ангель, гауптштурмфюрер СС, комендант табору смерті…
За роки, що минули після війни, Сергієві не раз доводилося читати або чути назву невеличкого польського містечка, поруч якого гітлерівці спорудили табірні бараки. І щоразу чути цю назву було не те що страшно чи боляче – гострота вражень давно вже притупилася, – неприємно, наче доторкнувся до чогось гидкого чи зустрівся з людиною, котрій не симпатизуєш.
Але повторив так, буцімто йшлося про віденське передмістя:
– Так, він був комендантом табору смерті.
Гартенфельд не міг помітити удавано спокійного тону Дубровського – втупився у Сергія вологими очима й запитав:
– Ви були в тому таборі? Так я й знав. У людей, які бачили крематорії, щось залишається, я не знаю – що, але відчуваю це, можливо, телепатія чи якісь флюїди, це вас не смішить? – обірвав раптом свою тираду, наче зупинився на скаку.
– Що ж тут смішного?
– Звичайно… звичайно… – Гартенфельд витяг із простого диктового ящика картонну картку, помахав нею в повітрі. – Оце Ангель… – мовив, наче картка і справді уособлювала людину. – Мене попередили, що ви цікавитиметеся цією персоною, і я трохи підготувався. Але одразу мушу вас трохи розчарувати, бо, хоч як дивно, Ангелеві вдалося спритно замести сліди, адже про його загибель свідчать факти, на перший погляд, неспростовні. Мені дуже приємно зустрітися з вами, гер Дубровський, щоб обговорити всі аспекти, зв'язані з Ангелем, і, можливо, пролити хоч трохи світла на цю історію…
Сергій сидів мовчки, не перебиваючи. Відчував, що цей потік слів – чи звичка, чи якась захисна реакція: часто люди обплутують вас словами, намагаючись створити навколо співбесідника прозору, але міцну оболонку; самі ж у цей час приглядаються до вас, і зрештою ця оболонка або міцнішає, або зникає непомітно – залежно від того, порозумілися ви чи ні. А Гартенфельд продовжував:
– Відомо, що в офіціальній пресі Німеччини надруковане повідомлення про загибель гауптштурмфюрера СС Франца Ангеля під час бомбардування польського містечка радянськими літаками. Все відповідає істині. Справді, в той час у містечку дислокувалася велика танкова частина, по якій і нанесли бомбовий удар ваші співвітчизники.
– Я пам'ятаю той ранок, – ствердив Сергій. – Містечко бомбили мало не цілу годину. Багато хто з в'язнів молив бога, аби зачепило і нас: смерть, то смерть, її ніхто не лякався, але під час бомбардування можна було і втекти…
– Бомба вибухнула за кілька метрів від машини коменданта табору, коли він повертався з містечка, – вів далі Гартенфельд. – От, прошу вас, навіть документальне підтвердження цього факту, – поклав перед Дубровським вирізку з газети. – Фото зроблено одразу після нальоту. Машина колесами догори, видно номери, бачите? Воронка і навіть труп. Спотворений, звичайно, та що вдієш, вибух бомби, це не дитяча забавка. Власне кажучи, нема підстав для сумнівів у тому, що все це – натуральне. Ваші війська тільки-но увійшли в Польщу, і більшість німців ще не усвідомила невідворотності поразки. Есесівці ще не замітали слідів, і факт смерті Ангеля ні в кого не викликав жодної підозри – ні в нас, ні в них. Гауптштурмфюрера, так би мовити, списали. Прізвище його називали на Нюрнберзькому процесі, але що вдієш – з мертвого нічого не візьмеш. Судили наступника Ангеля, і ви знаєте… – зробив красномовний жест біля шиї. – Все це було настільки доказово, що мені й на мить не спадало на думку покопатися в тій історії. Правда, був один факт… Вивчаючи архівні матеріали, пов'язані з виготовленням фальшивих фунтів стерлінгів, я наштовхнувся на свідчення про те, що зв'язок між Штайнбауером – звичайно, ви чули це прізвище? – і його італійськими агентами по збуту фальшивих фунтів здійснювала, людина, яка зовні була дуже схожа на Франца Ангеля. Але я не надав цьому значення: мабуть, в кожної людині десь існує двійник… До того ж, на жаль, гауптштурмфюрер був чи дуже скритний, чи винятково передбачливий, – навіть у мене нема жодної його фотографії.
Дубровський дістав із бумажника фото, поклав перед Гартенфельдом.
– Ліквідуємо цю прогалину. Знімок зроблено три тижні тому в Танжері.
Гартенфельд схопив фото так, як дитина хапає нову іграшку.
– Невже три тижні тому? – вигукнув розпачливо. – Господи, які ми всі тупоголові осли! – Але раптом кинув фото на стіл. – Ви впевнені, що це – Ангель? Де гарантії?
– Гарантія – це я… – дозволив собі жарт Сергій. – Я бачив гауптштурмфюрера СС Франца Ангеля в таборі гак близько, як бачу зараз вас, а три тижні тому ми вистежили його в Танжері… Коли ж додати ще цей документ, – подав Гартенфельдові фотокопію листа Генрієтти, – то доказів буде досить…
– Ого! – тільки й мовив Гартенфельд, ознайомившись із листом. – Але чим я можу бути вам корисним? Ви знаєте більше за мене.
– Зараз Франц Ангель в Австрії…
– Не може бути!
– По його слідах іде Інтерпол.
– При чому тут Інтерпол? – не зрозумів Гартенфельд. – Карна поліція, коли заходить мова про військових злочинців, завжди умиває руки…
– Маємо особливий випадок. – Дубровський коротко розповів про те, як вони натрапили на слід Ангеля й Грейта і як спритно вислизнули злочинці.
Помовчали.
– Поки ми з вами тут розмовляємо, – нарешті мовив Гартенфельд, – ваш комісар міг уже заарештувати Ангеля. Але ми не дозволимо судити його як карного злочинця. Ми піднімемо на ноги всю ліву пресу світу – Ангель заслужив зашморг, і ми мусимо добитись, що. б його повісили!
– Вони можуть знов обвести поліцію навколо пальця, – заперечив Дубровський.
– Можуть… – погодився Гартенфельд. Хотів додати щось, та раптом якась нова думка сяйнула в нього – роздратовано посмикав себе за кінчик носа і запитав у Сергія: – Ви впевнені, що вони полюють на австрійських дівчат?.. Навряд… В Австрії це робити значно важче, ніж там… у Франції чи Італії… У нас жінки більше зайняті у виробництві, та й взагалі – побутові умови, склад характеру австріячок… Усе це – додаткові перешкоди, а такі вовки, як Ангель і Грейт, безумовно, зважають на все і плетуть свої сіті там, де зручніше. Отже, востаннє ви бачили їх у Танжері, і втекли вони від вас на французькому військовому судні… Так, так… Від Марокко до Іспанії – один крок, а оберштурмбанфюрер СС Роберт Штайнбауер, колишній шеф Ангеля, зараз мешкає в Мадріді… Цікавий збіг обставин, гер Дубровський. Як ви вважаєте?
*
Забачивши будівлі Якобсдорфа, Кноль зупинив «крайслер» під гіллястою яблунею, що росла на узбіччі.
Бонне вийшов із машини, кілька разів присів, розминаючись, зірвав зеленкувате яблуко, надкусив і викинув. Перехопивши невдоволений погляд інспектора, підморгнув йому, але виправдовуватися не став. Певно, у них зовсім різні погляди на це кисле яблуко, і навряд чи він доведе сповненому усіх чеснот інспекторові, що іноді можна отак плюнути на всі звички й традиції і вкусити недозволеного плода.
– Хелло, фройляйн! – покликав Розмарі. – Чи не хочете подихати свіжим повітрям?
Дівчина не відповіла. Забилася в куток і сиділа, похнюпившись. Мабуть, лише тепер збагнула, в яку халепу вскочила, і картала себе.
Кноль вказав комісарові на чорну машину, що перевалила через горбок за полем.
– Наш!..
Поліцейський «форд» ішов на великій швидкості, піднявши цілу хмару пилюки. Загальмував поруч з «крайслером». Загрюкали дверцята, і четверо поліцейських у цивільному вискочили з машини.
Бонне, не звертаючи уваги на те, що бруднить піджак, сперся на крило «форда». Кноль не вийшов з «крайслера», лише відчинив дверцята і спустив ноги на землю.
Бонне пояснив:
– Ангель і Грейт мешкають в Якобсдорфі, Зеештрассе, сімнадцять. Фройляйн, – кивнув на Розмарі, – поки ми їхали, розповіла, що це – двоповерховий особняк, відгороджений з тилу парканом. За ним садиба, що виходить на іншу вулицю.
– Перекрити відхід з тилу, – зрозумів сержант з «форда». – А ви братимете їх…
– Коли стемніє, – уточнив Бонне.
… Будинок Клюпфелів майже нічим не відрізнявся від двох десятків інших на цій вулиці: високий червоний черепичний дах, вузькі вікна, перед ними – квітник, кілька декоративних дерев. Двері будинку відчинені, наче гостинно запрошують усередину, поруч на. лавці сидить огрядний лисий чоловік, читає газету.
Бонне не ризикнув сам пройти повз будинок, послав Кноля. Інспектор проминув особняк, ні на секунду не затримавшись, вийшов до Бонне через сусідню вулицю.
– У мене таке враження, що в домі нікого нема. Вікна на другому поверсі відчинені, на балконі спить доберман-пінчер. Тихо й спокійно…
– Заждемо трохи, – вирішив комісар.
– Вони або подалися кудись і мають повернутися чи зовсім залишили цю квартиру… – почав розмірковувати Кноль.
– Звичайно, – не втримався від іронії Бонне, – коли їх нема, то або повернуться, або ні.
Інспектор пропустив комісарового ґедзика повз вуха. Продовжував:
– Якщо вони виїхали, ми лише даремно витрачаємо час. Якщо повернуться, ми зустрінемо їх з радістю.
– З радістю, кажете? – тихо засміявся Бонне. – Як брат брата?..
Вони підійшли до кіоска, випили кока-коли й покурили. Вже сутеніло. Скоро з-за рогу не стало видно, чи сидить на лавці Клюпфель, чи пішов до помешкання. Кноль ще раз проминув будинок.
– Світло на першому поверсі, – доповів, – решта вікон темні, можливо, справді нікого нема.
– Ну що ж, – зітхнув Бонне. – Ходімо…
Він підкликав сержанта, наказав йому триматися поблизу і на випадок тривоги вдертися в особняк.
Пішли з Кнолем повільно, розмовляючи голосно, наче двоє поважних бюргерів повертаються додому. Біля хвіртки сімнадцятого будинку затримались, Кноль уже хотів натиснути на кнопку дзвінка, та Бонне випередив його – штовхнув хвіртку, і вона відчинилась безшумно: хазяїн був акуратний і регулярно змащував завіси.
На ґанку Бонне озирнувся. Побачив сержанта з поліцейським на тому боці вулиці і подзвонив, бо двері в будинок хазяїн устиг замкнути.
– Це ти, Гертрудо? – почулося за дверима. – Іду, іду…
Клюпфель відчинив, не перепитуючи. Не злякався, дивився поверх окулярів запитально.
– Що потрібно панам?
– Поліція!
– Прошу вас… – заметушився, пропускаючи до покоїв. – Чим можу служити?
Бонне швидко проминув його.
– Увімкніть світло! – наказав.
Побачивши сходи на другий поверх, швидко подолав їх, перестрибуючи через східці.
– Там нікого нема! – крикнув йому навздогін хазяїн. – Стережіться пса!
Справді, за дверима хрипко надривався собака.
– Заберіть!.. – Бонне пропустив уперед Клюпфеля. Той протиснувся в двері, впіймав добермана за нашийник. Бонне прослизнув мимо ощиреної собачої морди. В кімнатах – нікого. В першій – круглий стіл, кілька фотелів, друга – спальня з двома акуратно застеленими ліжками.
– Де Вейзенфельс і Едгар? – запитав хазяїна.
Той посміхнувся догідливо:
– Дружина повезла їх на станцію, – відповів, не задумуючись. – Вони жили в нас, а тепер їдуть у Зальцбург.
Бонне запитав:
– Маєте телефон? Який номер вашої машини?
– У вітальні, – вказав на перший поверх хазяїн. – «Фольксваген», вісімнадцять – триста сорок один…
– Повідомте місцеву поліцію, Кноль! – гукнув комісар. – Ви чули?
– Звичайно. Тут також нікого нема.
Бонне обійшов кімнати, зазирнув у шафи. Слідів поспішливого збирання не було, хоча… Зміряв поглядом Клюпфеля і витяг з шафи костюм. Гарний костюм із світлої вовни, але брюки, певно, дістали б Клюпфелю до шиї.
– Чий?
– О-о! – здивувався Клюпфель, – Гер Себолд забув своє вбрання…
Комісар зазирнув у ванну.
– Це також гера Себолда? – витяг із-під рушника дорожний несесер.
– Це мій, – заперечив Клюпфель.
– Зроблено в Іспанії, – прочитав Бонне.
– Ну і що ж? – удав, що не зрозумів, хазяїн.
– Справді, – погодився комісар, – в Австрії багато імпортних товарів. Але не думаю, що сюди імпортують зубну пасту. – Відкрив тюбик, витиснув трохи, понюхав. – Свіжа…
– Тепер несесери так схожі один на другий, – почав виправдовуватись Клюпфель, – що я міг і сплутати…
Бонне ще знайшов одну пантофлю під ліжком – цього було достатньо, аби переконатися, що Грейт і Ангель збиралися похапцем, і лише після їхнього від'їзду Клюпфель навів порядок у кімнатах.
– Коли поїхали ваші пожильці?
– Близько шостої.
«Ми залишили «Чорного, дрозда» о п'ятій годині чотирнадцять хвилин», – згадав Бонне. Поцікавився:
– А коли йде поїзд на Зальцбург?
– Відійшов чверть години тому.
«Не бреше, – зрозумів комісар, – усе це легко перевірити».
– Зараз двадцять одна хвилина на десяту… – мовив, задумливо дивлячись на хазяїна. – До станції двадцять хвилин їзди. Що ж вони робили там мало не три години?
Клюпфель посміхнувся нахабно, навіть знущально.
– У людей бувають примхи, – знизав плечима. – Я сам казав їм – не поспішайте… Та жінка затялась, щось їй потрібно було на станції. А знаєте, як сперечатись із жінками?..
Бонне не слухав його. Розмірковував. Навряд чи сам господь бог допомагає таким мерзотникам. Отже, тут не випадковий збіг обставин – злочинців напевно хтось попередив. Від «Чорного дрозда» сюди, зважаючи на погану дорогу, хвилин сорок їзди; отож у них усе точно розраховано. І, звичайно, не швендяли вони три години по станції, чекаючи зальцбурзького поїзда. Навряд чи взагалі сіли в поїзд – коли довідалися, що їх розшукує поліція, повинні зрозуміти: всі вокзали блоковано. Мабуть, дістали десь машину або скористалися попутною. Зараз у дорозі або переховуються в надійному місці. Звичайно, найкращий варіант для них – Відень, у цьому людському мурашнику легко заплутати сліди.
Певно, їх попередила фрау Вессель. Отже, вони з Кнолем зробили похибку. Де і яку?
*
Фрау Вессель, машинально витираючи стойку, думала: подзвонити в Якобсдорф одразу чи дочекатися Хетеля?
Вона повідомила Хетеля листом, що двоє людей, які прибули з Іспанії від Штайнбауера, цікавляться ним, і одержала відповідь: гер Хетель відвідає «Чорний дрізд» завтра. Спочатку вона покаже Хетелю цих двох новачків із «крайслера», і нехай сам гер Вольфганг вирішує, як вчинити. А поки що вона постежить за пасажирами «крайслера» – чорт, можливо, це поліцейські нишпорки, але чому другий розмовляє з акцентом? Можливо, Штайнбауер справді послав його навздогін? Правда, коли так, повинен би знати пароль…
Фрау Вессель зітхнула і глянула на портрет чоловіка. Той розібрався б у цій ситуації одразу, у нього, казали, був нюх, і він викрив не одного ворога третього рейху. Бідний Клаус – прийняв ціаністий калій, злякався зашморга. Дурень, уже вийшов би з тюрми. На Хетеля понавішали стільки звинувачень, що ніхто не сумнівався – засудять до страти, а ось уже третій рік на волі, є гроші, повага порядних людей.
Але чому вони приїхали на тому ж самому «крайслері», що й гер Вейзенфельс?
Сердито кинула ганчірку, пробуркотіла щось під ніс. Може, справді зателефонувати до Якобсдорфа? Але, певно, день нічого не вирішує. На тому й заспокоїлась, почала перемивати кухлі – не могла сидіти без діла.
– Марто! – покликала. – Як із вечерею?
Вони готували їжу лише для мешканців номерів, і Марта вже повинна була впоратися.
– Закінчую, – почула з кухні. Підвелась, аби глянути, що там у Марти – цим дівчаткам ніколи не можна довіряти! – але зупинилася, побачивши в дверях відвідувача.
– Пива! – гукнув той ще з порога. – Спека, і я вип'ю, здається, бочку!
«Базікало…» – неприязно подумала фрау Вессель. Цей Штрігель, хоч і гарний механік, все ж базікало, і таких людей хазяйка «Чорного дрозда» ніколи не поважала.
Випивши кухоль, Штрігель підсунув його фрау Вессель, аби налила ще, і сказав:
– На вашому місці я б поговорив з Розмарі. Вона починає вештатись із ким завгодно. Тільки що бачив, як її підібрали в розкішну машину – двоколірний американський «крайслер»…
– Це мої пожильці, – пояснила фрау Вессель, – вони поїхали на озеро.
– На озеро – ліворуч, – заперечив Штрігель, – вони ж поїхали в село.
– У Розмарі захворіла мати, і дівчина могла попросити відвезти…
– Дивно, – пробубонів Штрігель, – ви, фрау Вессель, добра душа, а я на-вашому місці не довіряв би цьому дівчиськові. Вона обдурила вас, її мати здорова, я щойно бачив її в магазині.
Та хазяйка більше не слухала його. Налила пива, поставила перед Штрігелем кухоль, а сама думала:
«Напарникові Вейзенфельса сподобалася Розмарі, він навіть приїздив за нею, і кляте дівчисько знає, де вони мешкають. Дорога на Якобсдорф – через село, боже мій, невже вони вже на шляху туди?»
– Чекайте, мені треба терміново потелефонувати… – обірвала Штрігеля.
Так, слід негайно подзвонити до Якобсдорфа і попередити. Глянула на годинника – лише двадцять на шосту – невже вони від'їхали тільки п'ять хвилин тому? Трохи заспокоїлася – ще є час. Фрау Клюпфель – надійна людина, вона влаштує все так, як потрібно…
… Бонне спустився на перший поверх, Клюпфель, замкнувши пса, рушив за ним. Задзвонив телефон, і Кноль узяв трубку. Вислухавши, доповів:
– «Фольксвагена» з номером вісімнадцять – триста сорок один на станції не було!
Бонне втупився у Клюпфеля. Той мовив іронічно:
– А ви не припускаєте, що дружина висадила їх у селищі? Я ж казав, вона збиралася зазирнути у магазини…
Комісар нічого не відповів. Стояв напроти Клюпфеля, бачив, як той не може приховати торжества, і думав, що сьогодні вони програли і що взагалі пошук ускладнюється – відтепер Ангель і Грейт знають: поліція натрапила на їхній слід, і вживуть заходів, аби замести його.
*
Хетель залишив автомобіль на платній стоянці і пішов до ресторану «Райський куточок» пішки. Навіть пишномовна назва не рятувала цю паскудну харчівню, і Хетель подумав, що з задоволенням залишив би, коли б мав, у темнуватому залі пекельну машинку, аби поцокала трохи і рвонула під три чорти – і шахраюватого хазяїна-макаронника з Рима, і бруднуваті столики, і підозрілих відвідувачів. Так їм і треба, якщо не поважають свої шлунки і задовольняються кухнею сеньйора Модзолетті!
Та все ж ішов і знав, що їстиме і бульйон, який нагадував сечу, і жорсткі, мов підошва, лангети. Таких він не їв навіть у тюрмі, там йому подавали те, що замовляв, та й узагалі в тюрмі служили непогані хлопці, котрі, як і всі, любили гроші і з якими завжди можна було домовитися.
Зітхнув і подумав, що все-таки на волі краще, і біс з ними, лангетами Модзолетті, зрештою, він їстиме їх лише вдруге і, дай боже, востаннє.
Пан бібліотекар чи, як він сам себе називав, хранитель рукописів зальцбурзького архієпіскопства, Георг Ціммер ще не з'явився, і Хетель зайняв його улюблений столик – у кутку, де взимку не продувало, але звідки видно усю площу перед рестораном.
Георг Ціммер любив їсти не поспішаючи і роздивляючись, що робиться на вулиці. Власне, під час обіду та вечері він тільки й спілкувався з зовнішнім світом. Усе своє свідоме життя пан Ціммер проводив наодинці з книжками і був цілком задоволений своєю долею. До жінок ставився байдуже і жодного разу не всміхнувся навіть найвродливішій офіціантці «Райського куточка» Еммі, яка ось уже три роки постійно обслуговувала його.
Георг Ціммер над усе в світі ставив стародавні манускрипти, а серед їх авторів не було жінок, – і це визначало від початку й до кінця його лінію відносин із жіноцтвом. І до грошей бібліотекар був байдужий. Платні йому цілком вистачало на найкращу їжу в «Райському куточку», а також на костюм раз на два роки та різні дрібниці. Квартиру мав службову – кімнату над підвалом, де зберігалися рукописи. Це задовольняло і адміністрацію, яка економила на платні сторожу, і його – коли б не прогулянки до «Райського куточка», Георг Ціммер тижнями не виходив би з замка.
Здавалося, завоювати довір'я Ціммера неможливо. Та все ж слід було або добирати ключ до нього, або зовсім прибрати старого – іншого виходу ні Ангель, ні Грейт не бачили, бо в одній із кімнат нинішнього книгосховища Штайнбауер у свій час обладнав тайник.
Усі троє – Ангель, Грейт і Хетель – обговорювали варіант за варіантом, відкидаючи їх. Ідеальним було б, звичайно, увійти до Ціммера в довіру, дістати ключ і вночі, коли старий спить, розкрити тайник і вивезти золото. Вдень у підвали соватися безнадійно: у Ціммера четверо чи п'ятеро помічників, туди-сюди швендяють різні любителі старовини, яким навіть запах пергаментів, певно, приносить задоволення.
Ангель і Грейт безвиїзно сиділи в Альт-Аусзее, маленькому містечку під Зальцбургом, де у Хетеля була приватна школа. Мешкали в Хетелевому особняку – ніхто не знав про них, крім старої служниці та Петера – есесівця, охоронця і правої руки Хетеля, який колись служив під началом штурмбанфюрера і мало не молився на нього.
Повідомлення про те, що поліція натрапила на їхній слід в Австрії, не на жарт схвилювало Ангеля. Особливо розлютився він, коли дізнався, що детективи приїжджали на двоколірному «крайелері», котрого вони з Грейтом брали напрокат. І все через полковникову пихатість. Грейт, коли побачив «крайслера», мало не вмер – остання модель, саме така, про яку мріяв. Обійшов навколо автомобіля, сів за кермо і не захотів виходити. Ангель підрахував, що за прокат «крайслера» доведеться платити вчетверо дорожче, ніж за «фіат» чи «фольксваген», та Грейта наче гездь укусив. Заявив уперто:
– Я доплачу свої, коли ви вже такий скупий! І ось маєш…
Ангель, правда, не знав, яку роль відіграв «крайслер» у їхньому викритті, та диму без вогню не буває, і поліцейські недарма підкотили до «Чорного дрозда» на двоколірному красені. Слава богу, що хазяйка готелю вчасно розкусила цих суб'єктів.
Фрау Клюпфель відвезла їх тоді до автобану, де вони зупинили попутну машину і доїхали до Зальцбурга. Там пересіли в таксі, на якому дісталися до села по сусідству з Альт-Аусзее. Фрау Клюпфель за цей час подзвонила Хетелеві, і той зустрів їх у бірхалле. Звідси до приватної школи Хетеля – десять хвилин їзди. Дочекалися темряви, аби жодні цікаві очі не побачили, що у власника школи гості. Зрештою, коли б хто-небудь і підгледів, також не страшно – до Хетеля іноді заїжджали старі товариші, та й репутацію мав в окрузі солідну, але береженого, кажуть, і бог береже. Саме тому вони одразу вирішили, що Ангелю і Грейту не варто висовувати носа з будинку і що бібліотекарем повинен зайнятися сам Хетель.
Наступного ранку він поїхав до Зальцбурга. Ні в кого не могло викликати жодної підозри те, що директор школи цікавиться бібліографічними рідкостями, і він цілий день просидів, гортаючи сторінки манускриптів і приглядаючись до Ціммера та його співробітників.
За два дні Хетель більш-менш вивчив розташування приміщень книгосховища і встиг познайомитися з його працівниками. З кількома заводив розмову про Ціммера і переконався, що всі з повагою ставляться до шефа й схильні не помічати його дивацтва. Власне, вирішив Хетель, усі тут трохи не сповна розуму. Він вибрав хвилину і звернувся з якимось питанням до самого Ціммера, але той не сприйняв його всерйоз і спровадив Хетеля до свого помічника. Єдине, що вдалося встановити за ці два дні, що Ціммер – надзвичайно пунктуальний і виходить із бібліотеки лише тричі на день – до «Райського куточка». І ще (це йому, сміючись, розповів один з бібліотекарів): у їхнього шефа є пунктик – він лабеліст.
Хетелю незручно було уточнювати, що це таке лабеліст, він лише запам'ятав це хитромудре слово та засміявся й підморгнув бібліотекареві: ось, мовляв, який старий, ніколи не чекав від нього такого, та й хто б міг подумати? Але в душі зрадів: лабеліст – це, напевно, член якоїсь секти чи, дай боже, аби справдились його підозри, таємничого товариства розпусників. Коли це так – Ціммер у них у кишені, він сам відкриє їм двері та ще й допомагатиме вантажити контейнери…
Посидівши ще трохи для годиться, Хетель побіг у нормальну бібліотеку, щоб зазирнути в довідники. Знайшов потрібне слово й розчаровано закрив книгу. Розмріявся і приготувався взяти старого голими руками, а лабеліст, виявляється, колекціонер, збирач звичайнісіньких готельних наклейок на валізи чи на скло автомобілів.
І чого люди тільки не збирають? Божевілля, пошесть XX століття!
Увечері, розповідаючи про це, здивувався, чого Ангель так зрадів, що навіть засовався на стільці. Нерозуміюче зиркнув на нього, але той нічого не став пояснювати і тільки попросив:
– Замовте мені телефонну розмову з Цюріхом… Хоча не треба телефонних розмов, краще дамо телеграму і бажано не з Альт-Аусзее. Негайно!.. Заводьте свій автомобіль, Вольфганг, бо справа нагальна: не терпить зволікання!
Присунув до себе клаптик паперу й почав щось швидко писати.
На вашому місці я б розповів… – почав невдоволено полковник, та Ангель тільки відмахнувся. Закінчивши писати, підсунув аркуш Хетелю. Лише тоді пояснив:
– Мій син – також лабеліст. Ми зателеграфуємо йому, і він надішле нам дві-три сотні гарних наклейок, тоді ви, – звернувся до Хетеля, – маючи на руках таке, вибачте на слові, багатство, спробуєте познайомитися з цим старим козлом Ціммером. Брешіть йому все, що завгодно, міняйтеся наліпками – серце колекціонера м'яке, мов віск, і за день-два ви станете найліпшими друзями!
Це пророцтво Ангеля справдилося. Одержавши з Цюріха бандероль з наклейками, Хетель перестрів Ціммера в коридорі і запитав:
– Я чув, у вас одна з найбільших в Австрії колекцій наклейок? У мене є екземпляри, що побували у ваших руках, але я не мав честі листуватися з вами і, взагалі, я лише недавно переїхав сюди…
Ціммер глянув на нього недовірливо:
– Я знаю всіх найвизначніших лабелістів світу. Пробачте, з ким маю честь?
– Отто Ренненкампф, комерсант, – відрекомендувався і, побачивши, як знизав плечима старий, швидко витягнув із кишені і розкрив перед носом у Ціммера коробочку з наклейками.
– Тут є цікаві екземпляри, – поворушив наліпки, – і я був би вдячний вам, коли ви згодились би глянути…
Бібліотекаря не треба було вмовляти: ткнувся носом у коробочку, пальці швидко забігали, перебираючи барвисті папірці. Спритно витяг одну з наклейок, проглянув печатки колекціонерів на звороті.
– Я їх знаю, – пожвавішав, – листуюся з ними. Єжі Собота з Вроцлава, один з найкращих польських лабелістів… А це – Сергіо Нуно де Олівера Вінхас з Португалії, я одержав від нього не один десяток цікавих екземплярів… – Глянув раптом на годинника, заквапився. – Мені дуже приємно, колего, та настає обідня година…
