Текст книги "Дияволи з "Веселого пекла""
Автор книги: Ростислав Самбук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 20 страниц)
Останні слова він вимовив без хвалькуватості, – Грейт зрозумів, що Штайнбауер звик до своєї слави, можливо, вона почала навіть обтяжувати його. Він переконався в цьому наступної хвилини, коли Ангель, в якому все ще жив колишній підлеглий Штайнбауера, не втримався, щоб не запитати:
– По-моєму, Хетель допомагав вам під час угорської операції? Тоді ви ще раз довели, що були найхоробрішою людиною рейху!
Штайнбауер посміхнувся якось кисло.
– Е-е, молодість…
Справді, тепер він не пішов би на такі авантюри ні за які гроші. В житті є стільки гарного, – коли, звичайно, розумітися на цьому, – що й десята частина того риску, якого він колись припускався, не окупить найгучнішої слави. І зрештою, що таке слава? Все забувається, і він сам бачив всесвітньовідомих осіб, котрі зараз ледь животіють. Але все ж згадка Ангеля про угорську операцію не була неприємною.
Штайнбауер тиснув руки гостям, щось говорив їм, а сам не міг не думати про ті далекі дні…
… Він стояв, виструнчившись перед фюрером, а той казав, трохи схиливши набік голову і примружившись:
– На випадок, коли регент порушить свої союзницькі обов'язки, ви підготуєте захоплення міської фортеці.
Щоб полегшити виконання завдання, я дам вам письмовий наказ з широкими повноваженнями.
І справді, через годину, коли Штайнбауер залишив ставку, в його кишені лежав документ, надрукований на бланку із грифом «Фюрер і рейхсканцлер».
Під золотою свастикою з орлом було зазначено:
«Штурмбанфюрер СС Роберт Штайнбауер виконує суворо таємний наказ надзвичайної ваги. Наказую всім військовим і державним органам надавати Штайнбауеру всіляку підтримку і йти назустріч його побажанням. Адольф Гітлер».
Що ж відбулося в ставці фюрера і чому Штайнбауер одержав такі широкі повноваження?
Минав сорок четвертий рік. У серпні, після розгрому Яссько-Кишинівського угруповання гітлерівців, Румунія оголосила війну Німеччині. На початку серпня відбулося народне повстання в Болгарії, і вона також відпала від гітлерівського блоку. Через кілька днів запросила перемир'я Фінляндія. Тільки угорський уряд, очолюваний диктатором Хорті, продовжував виконувати свої союзницькі зобов'язання.
Радянські дивізії вже стояли поблизу кордонів Угорщини. В країні наростав рух опору: угорський народ не міг простити регенту – 76-річному Міклошу Хорті того, що він у березні 1944 року покликав німецьких окупантів. Служба безпеки, а також уповноважений Гітлера п Угорщині бригадефюрер СС Едмунд Веземайєр боялися, що під впливом подій Хорті може піти стежкою румунів. Становищу в Угорщині й була /присвячена нарада у фюрера, и якій взяли участь Гіммлер, Ріббентроп, Кейтель і Йодль, нарада, після котрої Штайнбауер і одержав карт-бланш від фюрера.
Він їхав в Угорщину для організації державного перевороту, в результаті якого до влади повинна була прийти фашистська партія «Схрещені стріли», очолювана вірним підручним фюрера Ференцом Салаші.
Ще з Берліна Штайнбауер подзвонив своєму старому знайомому (колись у Відні працювали разом в органах служби безпеки) Вольфгангу Хетелю.
Штурмбанфюрер СС Хетель займав високу посаду начальника служби безпеки району Балкан і Італії з штаб-квартирою в Будапешті і останнім часом спрямовував головну свою увагу на розгром руху опору в Угорщині
Штайнбауер і Хетель розуміли один одного з півслова і швидко домовилися. Вже через день три есесівських батальйони Штайнбауера стояли на околицях угорської столиці, а сам він із документами на ім'я доктора Вольфа розгулював будапештськими вулицями.
Два дні, проведені Штайнбауером в угорській столиці, не минули марно, хоч він і вважав здійснене дитячими іграшками – його підлеглі звикли виконувати значно складніші завдання.
Тоді йшов холодний дощ. Перехожі підняли коміри, щуляться від пронизливого вітру. Коли біля готелю «Ритц» зупинився приземкуватий автомобіль із прапорцем, ніхто навіть не озирнувся, і генерал Бакаї, комендант Будапешта, сміливо відчинив дверцята.
До парадного входу готелю залишилося кілька кроків, коли генералові заступили дорогу. Бакаї невдоволено поморщився й хотів відсторонити нахабу, як раптом побачив спрямоване на нього з-під плаща дуло автомата. Відступив на крок, та наткнувся спиною на крицю іншого автомата.
Хтось ввічливо взяв його під руку, запропонувавши:
– Прошу вас, генерале, на хвилинку. Тільки обережно, стрілятимемо без попередження…
Бакаї безпорадно озирнувся, встиг ще побачити ад'ютанта в оточенні людей у цивільному, та його вже підштовхували до машини, що зупинилася за кілька метрів від його власної.
Через кілька годин, уночі, в квартирі командуючого угорської дунайської флотилії, флігель-ад'ютанта Хорті Коломана Харді пролунав дзвінок. Хтось мовив упевнено:
– Пану генерал-лейтенанту термінове повідомлення від пана регента!
Слуга повірив, і Харді також був заарештований.
Уранці, не дивлячись на туман, з військового аеродрому піднявся «юнкере» – генерали Бакаї і Харді мали приємну можливість порозмовляти, поки їх кидало в літаку на шляху до Берліна…
… Штайнбауер глянув на годинника. Залишалося ще досить часу, та раптом штурмбанфюрер занетерпеливився і, перестрибуючи через калюжі, попрямував до сірого «опель-адмірала», що чекав на нього за рогом. Чомусь зробилося тривожно, наказав їхати до Хетеля, та передумав і подзвонив йому з автоматної будки.
Хетель відповідав упевнено – підтвердив, що все йде так, як і задумано, та почуття тривоги не зникало, і Штайнбауер зв'язався ще з командиром свого першого батальйону. Той сам підняв трубку. Пізнавши голос штурмбанфюрера, доповів:
– Пане Вольф, всі вже на місцях і чекають…
Штайнбауер часто задихав у трубку. Віддав наказ просто так, не усвідомлюючи, для чого зробив це, мабуть, щоб заглушити почуття неспокою, яке продовжувало жевріти в ньому. Пізніше він обґрунтовував цей крок винятковою передбачливістю, інтуїцією і ще біс його зна чим, але нараз мовив лише тому, що треба було розрядити той неспокій:
– Вишліть ще півсотні до «Фелікса Борнемісци». Нехай чекатимуть за два квартали. І ні в якому разі не скупчуватись!
– Слухаю!
Штайнбауер повісив трубку і наказав їхати до набережної.
Вчора агент Хетеля домовився з сином регента Ніколаусом Хорті про зустріч у кабінеті директора компанії річкового судноплавства «Фелікс Борнемісца». Ніколаус, згідно з заповітом старого регента, повинен був посісти його місце – отже, Хорті-молодшого вирішили ізолювати насамперед.
Зранку її приміщення компанії проник комісар гестапо Клагес з трьома есесівцями. Він подзвонив звідти Хетелю, і тепер дні великих машини чекали за квартал від «Фелікса Борнемісци». По набережній біля приміщення компанії походжали есесівці в плащах, есесівці ж зайняли всі під'їзди у навколишніх будинках.
Штайнбауер влаштувався за столиком біля самої вітрини маленького кафе напроти судноплавства. Бачив, як до «Фелікса Борнемісци» під'їхав урядовий лімузин Ніколауса Хорті, як вийшов той у супроводі двох ад'ютантів. Штайнбауер підвівся, та раптом посмішка оповзла з його обличчя: за машиною Хорті зупинилися ще три, – великі, вантажні, з них почали вистрибувати солдати – ціла рота лейб-гвардії.
Ніколаус щось наказав офіцерові, і гвардійці оточили будинок судноплавства і цілий квартал набережної.
Штайнбауер стукнув кулаком по столику – чашка з кавою впала, розбилася, і темні бризки заляпали ідеально випрасувані брюки. Штурмбанфюрер дивився на ці плями з відразою – отак одночасно дві неприємності: лейб-гвардійці й клята кава, а він нічого не може вдіяти! Якщо атакувати угорців, то там, у приміщенні, почують постріли і встигнуть викликати допомогу. Було таке відчуття, буцімто йому дали ляпаса, а він, замість того, щоб відповісти, ще й пробачився.
Штайнбауер втомлено опустився на стілець і почав для чогось витирати серветкою плями на брюках. Робив це довго й машинально. Уявив, як розмовляє цей ублюдочний Ніколаус зі своїм другом Борнемісцою, – напевно, вони вже з'ясували, що ніхто з друзів не запрошував молодого Хорті до будинку судноплавства, що це – вульгарна пастка. Ніколаус тепер стане ще обережнішим, він попередить батька, і той вживе заходів. А що можна зробити, коли проти його батальйонів посунуть чудово озброєні війська гарнізону?
Штурмбанфюрер виразно уявив, як затупоче на нього ногами фюрер, – по спині побігли мурахи. Знову завоювати довір'я фюрера неможливо, він не прощає помилок, і, мабуть, варто ризикнути зараз…
Хотів уже віддати наказ штурмувати будинок судноплавства, як у кафе задзвонив телефон.
– Вас, штурмбанфюрер, – простягнув йому трубку есесівець.
Почув голос Хетеля. Йому зараз не вистачало тільки пустопорожньої балаканини Вольфганга.
– Якого біса ви морочите мені голову?.. – почав гнівно, та осікся.
Хетель говорив таке, що рятувало всю операцію:
– Не кричіть, Штайнбауер, і уважно слухайте. Коли Клагес побачив, що лейб-гвардійці оточують будинок, він подзвонив мені. Колись я був у Борнемісци – цей пихатий осел любить килими, там їх до біса, цих килимів. Я наказав Клагесу загорнути Хорті й Борнемісцу в килими. Подавайте грузовики до під'їзду, зараз їх виноситимуть…
Штайнбауер, не дослухавши, кинув трубку.
– Унтерштурмфюрер Радль! Негайно до скверу! – тицьнув пальцем у вікно. – Передайте Штегману: нехай підтягне свою півсотню ближче, блокувати всі виїзди звідси! Якщо солдати намагатимуться затримати наші грузовики – вогонь!
Лейб-гвардійці не звернули уваги на два порожні грузовики, що зупинилися біля під'їзду судноплавства. Ліниво спостерігали за тим, як виносили й кидали в кузови довгі, згорнуті килими. Раптом один із солдатів щось запідозрив. Вказав офіцерові на Клагеса, певно, гарний костюм і плащ не відповідали ролі вантажника.
Офіцер, на ходу розстібаючи кобуру, рушив до грузовиків. Клагес вистрілив у нього й кинувся до кабіни. Лейб-гвардійці відкрили вогонь, та було пізно: з сусіднього кварталу набігали есесівці у цивільному.
Штайнбауер подав знак – його агенти витягли з-під плащів автомати й безшумні пістолети, в гвардійців полетіли гранати. Натиск був настільки несподіваний і сильний, що угорці не витримали й відступили.
Ввечері Штайнбауер зустрівся з Хетелем. Тримався насторожено, вважаючи, що той приписуватиме успіх операції собі, та Хетель виявився розумнішим: уявляв, як небезпечно сваритися з улюбленцем фюрера, і заявив цілком офіційно:
– Ви діяли чудово, колего, і я сьогодні надіслав рапорт шефу, відзначивши, що лише завдяки вашій ініціативі…
Штайнбауер згадав, як витирав кофейні плями на брюках, мовив ухильно:
– У кожного свої заслуги. Я вважаю, що вас також не повинні забути…
Хетель проковтнув це «вас також», що, зрештою, і визначило його долю після війни: Штайнбауер приклав багато енергії, щоб визволити його з тюрми, а потім дав гроші для відкриття приватної школи поблизу Зальцбурга.
На ранок наступного дня вони призначили штурм міської фортеці у Буді – резиденції угорського уряду. Агенти Хетеля розвідали систему оборони фортеці, дістали її план; операцію ж, яку назвали «Броньований кулак», мали здійснити диверсанти з підрозділів Штайнбауера.
В призначений час батальйон есесівців оточив район фортеці. Сам штурмбанфюрер з найбільш надійними солдатами, яких прикривали «тигри», атакували головний вхід. Брам? не витримала натиску танків, есесівці вдерлися до фортеці. Штайнбауер знав: усе вирішує швидкість. Ударами прикладів вибили двері кабінету командира лейб-гвардії Хорті генерала Кароля Лазара. В коридорах вже лунали постріли – це батальйон гонведу і охорона палацу прийняли бій.
Штайнбауер приставив дуло пістолета до скроні генерала. Мовив:
– Негайно віддайте наказ припинити опір! Рахую до трьох…
Лазар слухняно зняв телефонну трубку. Уряд Хорті припинив існування, а Штайнбауер одержав «Золотий рицарський хрест» і чин оберштурмбанфюрера СС.
Приємно згадувати про таке, уявляючи себе людиною, яка робила велику політику і вершила долю цілої держави. Тепер Штайнбауер знав, що вирішувати державні справи можна навіть звідси, з кабінету, на підлозі якого лежить розкішний килим, і не ризикуєш навіть спіткнутися. Більше того, зараз він може найняти не одного шибайголову, яким був тоді сам: варто лише по-шурхотіти купюрами.
І все ж спогад розчулив його – так розчулюють згадки про безрозсудні вчинки юнацтва: ніколи в житті не повторив би їх, лаєш нинішнє покоління за нерозважливість, та в глибині душі вважаєш тепер себе гіршим, ніж був тоді, і шкодуєш, що молодість минула безповоротно.
*
Дубровський сидів у порожньому залі маленького бістро поблизу площі Сен Андре дез Арт. Щойно йому подзвонив комісар Бонне, і вони домовилися зустрітися тут.
Комісар нічого такого не сказав, просто запитав, чи знайдеться у Сергія вільна година, але було щось у його тоні таке, що стривожило Дубровського, і він занетерпеливився:
– Щось нове, Люсьєн? Про наших?..
– У вас професіональна журналістська вада, – зауважив Бонне, – хочете знати все одразу. Заждіть. Мені приємно побачитись з вами, порозмовляти і, коли не заперечуєте, випити пляшку вина.
Сергій зайняв столик у кутку біля вікна, щоб побачити Бонне здалеку. Комісар обіцяв виїхати одразу: від Поль-Валері до бістро добиратись хвилин із сорок, отже, комісарів «сітроен» має ось-ось вихопитися з-за рогу.
Минуло півмісяця, як вони повернулися з Танжера. Анрі подався кудись у глушину Нормандії, далі від людських очей і людської цікавості, Сергій і Бонне зустрілися за день-другий після повернення, потім нахлинули нагальні справи, звичайна журналістська буденщина, і. Дубровський все рідше згадував розпечені танжерські вулиці. Та усвідомлення того, що рожевощока людина, під керівництвом якої колись зводили на польській землі крематорії, десь обідає, роз'їжджає в автомобілі і знову плете свої тенета, час від часу непокоїло його, і Сергій давав собі урочисті обіцянки, що, незалежно від того, спіймають Ангеля чи ні, він доведе свій задум до кінця – закінчить книгу про концтабір і його коменданта. У вільні години просиджував у бібліотеці та архівах і встиг уже написати кілька десятків листів до різних установ та колишнім в'язням з табору з проханням надіслати копії документів чи просто свідчення і спогади.
Замислившись, Дубровський проґавив комісарів «сітроен» і побачив Бонне вже в дверях і той помітив Сергія ще з вулиці, бо попростував з порога одразу до нього, широко осміхаючись і ще здалеку простягаючи руку.
Дубровський вирішив виявити витримку і не розпитувати комісара. Але той, відпивши червоного терпкого вина з льодом і примружившись від задоволення, почав сам:
– Цікава новина, мсьє Серж. Я не хотів говорити по телефону, бо не мав би приємності бачити вас… Вам подобається це вино? – поплямкав губами, з задоволенням підмітивши, як насторожився Дубровський. – Таки непогане, хоч і порівняно дешеве. Я давно не пив його і тому призначив побачення саме в цьому бістро. Хазяїн завжди має кілька бочок для справжніх цінителів, біс його зна, де він бере їх… Занепад дрібних ферм скоро приведе до того, що вино з Бургундії не відрізнятиметься від бурди… – зненацька Бонне зареготав вдоволено. – Демонструєте витримку? Але ж коли ви дізнаєтеся, що Ангеля…
– Заарештували?
– На жаль, ні, – скрушно похитав головою Бонне. – Тільки бачили, та знову проґавили.
– Де?
– Вчора у Відні. Дубровський спохмурнів.
– Він або нечиста сила, або просто щастить мерзотникові!
– Є й від того, й від того… – підморгнув Бонне. – Як вони нас ошукали в «Рудому півні»?
– Що у Відні?
– Завтра вранці я вилітаю туди, – пояснив комісар. – Ангеля бачили біля станції прокату автомобілів. Поліцейський упізнав його, але не встиг затримати: той уже сідав у таксі…
– Бачу, ви всерйоз зацікавилися цією бандою.
– Нас рідко хто так нахабно обдурює.
– Гадаєте, там і полковник?
– Його звуть Кларенс Грейт.
– Отак-от швидко встановили?..
– Ви недооцінюєте можливості Інтерполу і сучасні методи зв'язку. Полковник Кларенс Грейт… Служив в американських окупаційних військах у Західній Німеччині, а на початку цього року вийшов у відставку.
– Чудова компанія, – скривився Дубровський. – Напевно, цей Грейт бомбив німецькі міста, а Ангель вкоротив віку не одному американцеві. А зараз вони знайшли спільну мову.
– Людям властиво забувати минуле.
– Але ж є такі речі…
– Не всім довелося побувати в пеклі. І, крім усього іншого, існує життя з його нинішніми спокусами.
– Буду помирати, не забуду концтабір, – одказав Сергій упевнено. – І не прощу!
– Не в кожного ваш характер.
– Іноді я дивуюсь вам, Люсьєн. Невже не розумієте, якої шкоди завдав усім нам фашизм? Скільки років були гітлерівці у Франції?
– Я поліцейський, і для мене закон над усе. Але не думайте, що ми спимо спокійно, коли фашистські генерали приїздять у Париж! Війна залишила слід у душі в кожного з нашого покоління. Цей американський полковник – типовий покидьок, Серж, бо перелізти з одного боку барикади на другий може тільки покидьок.
– Вони ділки, і війна лиш тимчасово розвела їх. Думаю, що і цей, як ви сказали, Грейт також із радістю сповідував би націонал-соціалізм, коли б це було йому вигідно.
– Люди гинуть за метал… – коротко реготнув Бонне. – Але, гадаю, Ангелеві і Грейту недовго залишилось гуляти. Вони розлютили не тільки мене…
– Коли б ви спиралися на громадську думку, – переконано зауважив Дубровський, – ці злочинці, певно, вже сиділи б за гратами.
Комісар відмахнувся.
– Ви знову своєї… Та я вже пояснював, що Інтерпол не втручається в політику і для нас існує лише карний злочинець Франц Ангель… – Бонне сердито схопив пляшку, палив собі склянку. – Але ви помиляєтеся, коли вважаєте, що я не поділяю ваших думок, Серж. На жаль, живуть зовсім окремо комісар поліції Люсьєн Бонне і приватна особа Бонне. Ця приватна особа іноді не погоджується з комісаром, навіть зневажає його, але в неї г: сім'я, котра існує на комісарську платню. Колись я плюнув би в обличчя тому, хто передрік би мені таке майбутнє, – я був у макі, Серж, і ми воювали з бошами иовсім не за те, що маємо! Багато хто з моїх товаришів перевернувся б у труні, побачивши сучасну Францію! – Комісар за одним духом спорожнив склянку. – Чим вона відрізняється від тої, довоєнної? А ми мріяли про розкутість думки, високі ідеали, про якесь зовсім нове суспільство… Я не комуніст, мсьє Дубровський, і ваш аскетизм не може правити мені за ідеал, але ми уявляли собі якусь іншу гармонію і билися за це з бошами. Ну, я не скидаю з рахунку і просто ненависть до окупантів, підсвідомий протест – цим були заражені мало не всі французи. Але в макі йшли найхоробріші чи, якщо хочете, найідейніші – серед нас більшість складали комуністи, і я встиг подружитися з багатьма, хоч, повторюю, не поділяю їхніх поглядів.
– Ви кажете це так, ніби пробачаєтеся, – не витримав, щоб не штрикнути, Дубровський.
– Але ж ви комуніст, і мені не хочеться образити вас.
– Мені доводиться зустрічатися з такими знавіснілими реакціонерами, що я сприймаю вас як зовсім лівого.
– А-а… – махнув рукою Бонне. – Певно, так воно і є. Але тримайте це в секреті, аби не дізналося моє начальство.
– Коли були в макі, ви не думали про це..
– Тоді все здавалося значно простішим… Оце я, а там – боші. Ти зі мною, отже, – друг, моє життя залежить від тебе, а твоє – від мене. Правда, траплялися і провокатори, та вони не могли довго критися. Знаєте, – комісар перехилився раптом через столик до Дубровського, – може, це здається вам парадоксом, та іноді я жалкую за тими днями. Днями загалом-то й не дуже світлими, – жорстокими, голодними й брудними. І все ж в них була своя принада. Вони сняться мені й досі, а іноді навіть не сняться – просто стоять перед очима, як кадри з щойно побаченого фільму.
Бонне потягнувся за сигаретами. Сергій дав йому прикурити, щось сказав, та Бонне не почув що; затягнувся й відкинувся на спинку стільця. Курив, дивився на Дубровського, слухав його і не чув, бачив, як ворушаться губи в Сергія, навіть розумів окремі слова, та ніяк не міг утямити їхньої суті; це дратувало його, і він раптом підняв долоню, щоб зупинити розмову, відгородитися від слів, та Сергій продовжував говорити, і Бонне мусив його перервати й мовив ніби не до ладу, але насправді давно думав про це, тільки ніяк не міг знайти привід, щоб висловитися. Приводу не було й тепер, та, вимовивши першу фразу, Бонне раптом відчув полегшення; говорив, і думки, здається, весь час випереджували слова; слова були начебто кволі у порівнянні з тим, що знову оживало в пам'яті, пропливало перед очима, та він уже не міг зупинитися – вдивлявся лише Сергієві в обличчя, намагаючись зрозуміти, про що думає той: чи розуміє його недоладні і, певно, не дуже-то й складні, уривчасті речення, та бачив лише щире зацікавлення – без тіні награного співчуття, поблажливості чи нудоти, з якими іноді сприймаються недолугі одкровення невдах або, навпаки, благоденствующих тупаків.
– Ми відходили в гори, і боші переслідували нас… – так, здається, розпочав він свою розповідь.
Бонне говорив далі, а слова «і боші переслідували нас» не зникали, наче утворюючи тло розповіді, вони то звучали мінорно, як сумна згадка, то кричали пронизливо, відлунювали автоматними чергами, палахкотіли далекими загравами.
А вони справді відходили, Бонне і його, друг Робер Делаж, колишній актор з «Комеді Франсез». Всі вони тут були колишні: командир загону – колишній слюсар із Марселя, його заступник – колишній паризький таксист. Колишні селяни, художники, кравці, журналісти, ливарники…
Вони з Делажем поверталися до загону після виконання завдання: підірвали нафтосховище.
Дим від пожежі видно було сюди, хоч за спиною півтора десятка кілометрів. Вони вже давно були б у недосяжній для бошів зоні, та Делаж підвернув ногу і шкандибав, спираючись на вирізану палицю. Бонне підгримував його, а то й інколи підставляв плече.
Бонне побачив німців, коли, остаточно знесилившись, Делаж впав на мокру від недавнього дощу траву, жадібно шукаючи губами залишки вологи. Він ще не знав про небезпеку, та, побачивши, як Бонне вдивляється у видолинок, як витяглося його обличчя, запитав:
– Боші?
Бонне кивнув, і Робер поповз до нього, – певно, повзти йому було легше.
Німці були вже за півкілометра – десятків зо два із спеціальної есесівської команди з собакою на поводку. Вони просувались досить упевнено, майже не криючись, і це попервах дало перевагу втікачам. Та й позиція в них виявилася зручною: на вершині невеличкого горбка, схил якого вкрив рідкий чагарник – всі підходи сюди прострілювались.
Бонне одразу зрозумів, що тікати тепер – марна справа. Ліг за кущем, зручно простягнувшись, і почав шукати німців мушкою.
Делаж заліг за сусіднім кущем. Вони розуміли один одного з першого погляду, та Робер усе ж сказав, намагаючись, щоб слова звучали природно, наче йшлося про зовсім незначну послугу:
– Ти відходь, а я їх затримаю…
Бонне лише скосив на нього сердите око; відповів, буцімто й не чув, хоча чув добре: знав, що Робер не заспокоїться і наполягатиме на своєму, бо й дурню було ясно – їм не встояти проти двадцяти есесівців; і все ж відповів:
– Спробуй підстрелити пса. Ти стріляєш краще за мене…
Робер приріс щокою до ложа автомата. Здавалося, ось-ось стрілятиме, але раптом відклав зброю, повернувся до Бонне.
– Я тебе прошу, Люсьєн, я нарешті вимагаю: відходь! Кому потрібно, щоб ми загинули обоє?
Бонне не відповів. Лежав і вдивлявся у чорні постаті, що наближалися.
Делаж змінив тактику:
– Люсьєн, я на твоєму місці пішов би… Їй-богу, не сумнівайся і відходь. Ще є час, поки вони не оточили нас… Я підстрелю пса, і ти можеш спокійно рушати далі… Я пішов би, кажу це тобі серйозно….
Бонне повернувся до нього.
– Брешеш! – мовив з досадою. Знав, що Робер збрехав, та слова Делажа звучали настільки правдиво, що мимоволі викликали сумнів;. пильно вдивлявся в друга – його щирість була б для Бонне зараз страшнішою за смерть, бо смерть наближалась разом з чорними постатями, і він уже змирився з нею і прийняв її, але не хотів умирати з червоточиною, зневіра в другові була гіршою за смерть: він вдивлявся просто у вічі Роберу – і той не витримав його погляду, посміхнувся жалісно. – Для чого ти збрехав, Робер? Ти б ніколи в житті не кинув мене…
Делаж пустотливо підморгнув йому:
– Хотів би я почути, як би ти умовляв мене!..
– Ну от ми й порозумілися… – Бонне справді полегшало і навіть зробилося весело; він подумав, що не все ще втрачено, – зрештою, проти них лише два десятки ботів, і, якщо фортуна змилостивиться і вистачить на боїв, можна перестріляти всіх цих есесівців.
«І боші переслідували нас…»
Вони були зовсім близько, пес лютував і захлинався від злості, та раптом автоматна черга заглушила гавкіт, у повітрі повисла якась дивна нота: скарга на біль, образа – все це вчувалося в передсмертному скигленні.
Есесівці ще не встигли збагнути, що до чого, і Бонне скористався з цього, зрізавши одного чи двох, одного точно – той впав на спину, зустрінутий кулями, а другий міг просто сховатись, бо падав боком і не випустив автомата. На всяк випадок Люсьєн прострочив ще раз кущ, за яким лежав німець, і уважно огледівся навколо.
Напевно, минуло лише кілька секунд від початку бою – ще верещав пес, але він несподівано замовк, і відразу з видолинка вдарили автомати, й на Бонне посипались гілочки, зрізані кулями з куща. Він зиркнув на Робера – той втиснувся в траву, наче вона могла захистити його, лежав і, підморгнувши Люсьєну, показав один палець.
Бонне зрозумів, що і Делаж поклав одного боша, отже, залишилось, якщо вони рахували вірно, сімнадцятеро, тобто по вісім з половиною есесівців на брата. Він хотів сказати про це Роберу, та не встиг – Делаж просунув ствол свого автомата крізь кущ і випустив довгу чергу.
Бонне глянув гуди й побачив, як високо підстрибнув есесівець; він біг просто на них, певно, відчайдух якийсь, але, зустрінутий Роберовими кулями, буквально звився в повітря, наче робив карколомне балетне на, і впав зовсім близько, метрів за п'ятнадцять, може, трохи ближче. За ним, перебігаючи поза кущами, наближався ще один. Люсьєн піймав його на мушку, автомат задрижав, але бош продовжував перебігати, наче заворожений. Бонне розізлився, дав довгу чергу, і тільки тоді німець спіткнувся і впав.
Тепер есесівці зрозуміли, що атакувати в лоб небезпечно, і змінили тактику. Кілька з них почали заходити з флангів, решта відкрила шалений вогонь, притискаючи Бонне та Делажа до землі і даючи іншим можливість зайняти вигідну позицію.
Робер відчув, яка небезпека загрожує їм, він трохи висунувся й короткими чергами примусив есесівців залягти, та в цей момент в нього влучила перша куля.
Бонне побачив, як Робер випустив автомат і схопився за руку. Хотів кинутись йому на допомогу, та Делаж наче відчув це – озирнувся й зупинив його, вказуючи пальцем через плече. Справді, там уже зовсім близько перебігали есесівці, Бонне розвернувся і скосив одного чи двох; йому здавалось – двох, та другий раптом підвівся й з коліна обстріляв його, кулі прошили землю зовсім поруч, земляні бризки боляче шмагнули Люсьєна по обличчю, він розізлився і, не криючись, так, як і есесівець, різонув віялом, і одна чи кілька його куль відкинули німця на спину.
Озирнувся – чи побачив Робер, як здорово розправився він з тими двома? – і в цей час у Делажа влучила друга куля. Певно, він вмер одразу, навіть не відчув болю; ще продовжував тримати автомат, та голова неприродно відкинулась набік і розплющені, але невидющі очі втупились у небо.
Бонне ще не збагнув, що сталося, не міг і на мить припустити, що Робера вже нема, гукнув його, підбадьорюючи, той не відповів, і Люсьєн поповз до нього.
Повз, забувши про німців і зовсім не криючись, ті стріляли, але кулі, такі влучні кілька секунд тому, чомусь не зачіпали його. Він торкнувся Роберової руки пальці розтиснулись і випустили зброю, – рука була ще тепла, але нежива. Люсьєн збагнув це одразу, та не міг повірити; побачив маленьку дірочку біля скроні і кров, що стікала густим вузеньким струмочком, для чогось обтер кров, та вона виступила знову.
Минуло лише кілька секунд, як куля влучила в Робера, та здалося – давно-давно, і Бонне здивувався, чому есесівці й досі не скосили і його. Ця думка протверезила Люсьєна – боші й справді наближались, перебігаючи і падаючи, – він підняв свій автомат і стріляв, поки не кінчились набої. Потягнувся за Роберовим – пальці обпалив гарячий метал – і здивувався, чому зброя й досі не охолола. Але побачивши, що кров на Роберовому обличчі ще не запеклася – струмить по щоці, – догадався, що втратив орієнтацію в часі.
І знову автомат тремтів у його руках. Стріляв, але краєчком ока весь час бачив оту червону рухому смужку на щоці Робера: це була справжня смерть, це була несправедливість, і він знав тепер, якою некрасивою і буденною є справдішня смерть.
До війни він часто бував у «Комеді Франсез» і бачив Робера на сцені. Тоді вони не були друзями і навіть не знали один одного, вірніше, Робер не знав Бонне (що йому, талановитому акторові, якийсь малопомітний молодий приватний сищик!), але Люсьєн бачив Делажа мало не в усіх його ролях.
Бонне пам'ятав, як красиво помирав Робер на сцені: проколотий шпагою, робив кілька кроків уперед, коліна підгиналися, руки провисали і тіло опускалося на підлогу в ефектній позі; одержавши кулю, хапався за груди – здавалось, йому справді боляче, біль застигав у нього на обличчі, коли він лежав, повернувшись до залу, що вибухав оплесками. А тепер він помер насправді, та обличчя в нього не зсудомлене гримасою болю, якесь навдивовиж спокійне і навіть втішене, немов смерть принесла йому задоволення.
Бонне подумав, що зараз Робер підведеться, як підводився завжди, і вклониться залові, але кров струмилася і не було залу, а були есесівці, і були зовсім близько – вони вже зайшли з обох флангів.
Бонне піймав на мушку одного з них і натиснув гашетку, та автомат чомусь не стріляв. Бонне злякався: чому? – клацнув затвором, все було справне, і тільки тепер він збагнув: кінчились набої! Тоді підвівся і пішов назустріч бошам, сподіваючись, що кулі прошиють його одразу і він не помітить власної смерті, як, напевно, не помітив Робер. Та есесівці розгадали його маневр і припинили стрілянину. Бонне ішов, а вони лежали; він ішов й молився богу, хоч до цього ніколи не молився, жадав, щоб вони вистрелили, але замість цього хтось налетів на нього ззаду, вдарив у спину і звалив на землю.
Бонне лежав, схопившись за мокру прохолодну траву руками, наче це могло захистити його. Підбігли, важко дихаючи, ще кілька есесівців, хтось нахилився над ним, вдарив ногою і перевернув горілиць.
Люсьєн розплющив очі і побачив їх зовсім близько: чорні постаті навколо нього утворювали наче криницю, на дні якої лежав він – маленький, немічний, з жмутками вирваної трави в міцно стиснутих пальцях.
