Текст книги "Кораловий острів"

Автор книги: Роберт Белентайн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

РОЗДІЛ XI

_{Що буває, коли людина наїсться понад міру. – Сумирна порада купатися в холодній воді. – Пояснення «страшного крику». – Дивні птахи, що звуться пінгвіни. – Властивість кокосової пальми. – Як утворилися коралові острови. – Загадкові сліди. – Дивовижні відкриття і сумне видовисько}

Коли ми прокинулися наступного ранку, сонце вже підбилося вгору; отож я дійшов висновку, що після надмірно тривної вечері людина рано не буде вставати. Проте ми почувалися дуже добре, мали гарний настрій і аж ніяк не заперечували проти сніданку. Та спершу ми за звичаєм покупалися, щоб дістати наснагу.

Згодом я часто дивувався, чому мешканці моєї любої батьківщини так рідко вдаються по допомогу до найцілющої з усіх стихій – води. Я маю на увазі холодні купелі. Звичайно, я розумію, що купатися в морі або в річці зимової пори не дуже приємно, не те що нам було на Кораловому острові. Але мені відомо з власного досвіду, що можна натомість чудово покупатися у великій балії. Скупавшися в морі або навіть у балії – по тому, як я вернувся до Англії, – я почував себе таким свіжим, чистим, сповнювався такої сили й радості, що швидше відмовився б од сніданку, ніж від холодної купелі. Хай читачі мої пробачать, якщо я спитаю, чи купаються вони щоранку; а коли вони скажуть, що ні, то хай дарують мені за пораду відразу розпочати ранкові купелі. Останнім часом, облишивши сповнене пригод мандрівне життя, яке я так довго провадив у чужих землях, я почув про так звані водяні процедури. Я не знаю добре тих процедур, тому не хочу їх звеличувати і не маю наміру гудити. З цього приводу спадає на думку прислів'я, що не треба, мовляв, передати куті меду. Може, воно й так, але часом буває, що куті не додають меду; протягом своїх мандрів я так натішився холодними купелями, що, гадаю, краще ризикнути, купаючись уволю, аніж себе обмежувати. Така моя скромна гадка, що спирається на неабиякий досвід; я пропоную її, покірно вибачаючись, своїм читачам, що, може, заперечуватимуть мені: мовляв, вони краще знають, що їм слід робити, а чого не слід. Вертаючись до розповіді, перепрошую за відступ.

Отож подалися ми далі. Ледве ми пройшли милю з невеличким гаком і почали відчувати приємне тепло, що завжди огортає тіло від швидкої ходи, як за прискалком, звідки нам відкрилося нове гроно мальовничих острівців, нараз завмерли на місці: до нас знову долинув той самий страшний крик, котрий так нажахав нас уночі кілька день тому. Проте цього разу ми злякалися куди менше: тоді-бо діло діялося глупої ночі, а нині був день; я ж переконався (хоч і не можу пояснити, чому так буває): те, що лякає нас у нічному мороці, здається зовсім нестрашним при денному світлі.

Почувши той крик, Пітер одразу ж наставив свого списа.

– Що воно таке? – запитав він, озираючись на Джека. – Слухай-но: коли ми й далі будемо щохвилини жахатися та дивуватися, як увесь цей тиждень, то краще нам звідси забратися. Хай йому грець, цьому острову, не треба мені його бататів, лимонаду, дичини й слив!

Щойно Пітер це мовив, як крик залунав знову, цього разу ще гучніше.

– Він долинає з островів, – мовив Джек.

– Значить, там мешкає віслюків привид, – зауважив Пітер, – бо я зроду ще не чув нічого подібнішого на крик віслюка.

Ми почали вдивлятися в ті острови і розгледіли на найбільшому якісь дивні фігурки, що ходили берегом.

– Солдати! Певна річ, солдати! – вигукнув украй здивований Пітер.

Правду казати, Пітерове зауваження здалося мені цілком підставним, бо з такої далекої відстані фігурки ті нагадували загін солдатів. Убрані в сині куртки й білі штани, вони шикувалися колонами, утворювали шереги й каре, маршували в різні боки й один ряд проти одного. Щойно ми до них придивилися, як з-над моря знову долинув той страшний крик, і Пітер висловив гадку, що то, мабуть, армійський полк: його, мовляв, послали сюди винищити до ноги тубільців. Почувши це, Джек зареготався й мовив:

– Схаменися, Пітере. Адже то пінгвіни!

– Пінгвіни? – перепитав Пітер.

– Авжеж пінгвіни, Пітере. Всього-на-всього пінгвіни – великі морські птахи. Ти сам переконаєшся, коли ми навідаємося до них човном, – споруджувати його я розпочну відразу, тільки-но ми повернемося до свого куреня.

– Виходить, наші страшноголосі привиди й кровожерні солдати перетворилися на якихсь там пінгвінів – великих морських птахів! Нічого не скажеш. Тоді я пропоную якомога швидше йти далі, а то ще, чого доброго, наш острів перетвориться на примару, перш ніж ми обійдемо його навколо.

Коли ми рушили, я почав міркувати про дивних птахів, яких Джек спромігся описати дуже побіжно й невиразно. Мені кортіло якомога швидше спорудити човна, щоб роздивитися їх ближче. Та поступово думки ті зблякли, і я почав роздивлятися навколишню місцевість, де було багато цікавого.

Другу ніч ми провели майже так само, як і першу, пройшовши, за своїми розрахунками, дві третини дороги навколо острова. Наступної ночі ми сподівалися спати в своєму курені. Гадаю, не варто переповідати все, що ми казали й бачили протягом другого дня, бо ми не відкрили більше нічого важливого. Берег і ліс, які ми обстежили, нічим не відрізнялися від тих, що про них я вже розказував. Однак ми зробили деякі спостереження, а саме:

Побачили, що хоч багато плодових дерев росли тільки по долинах, а деякі лиш на берегах потоків, де грунт був найродючіший, зате кокосові пальми траплялися по всіх усюдах: не тільки на схилах гір, а й на морському березі, і навіть, як я вже відзначав, на самому кораловому рифі, де земля, якщо можна назвати її землею, складалася з сипкого піску, перемішаного з уламками черепашок і коралами. Це корисне дерево росло так близько від моря, що в багатьох місцях бризки з бурунів обмивали його коріння. Проте дерева, що росли на піску, буяли таким самим розкішним листям, як і ті, котрі зеленіли по долинах, а сік горіхів був такий самий смачний. Крім того, я помітив, що на вершечку високої гори, на яку ми ще раз вилізли з іншого боку, була сила черепашок і уламки коралів; це доводило, що Джек правду казав: або острів був колись під морем, або море колись було над островом. Іншими словами, оскільки черепашки й корали ніяк не могли видряпатися на вершину, то їх, мабуть, викинуло хвилями, коли вершина була врівні з морем. Ми чимало сушили над тим голову і зрештою поставили собі запитання: «Що підняло острів на теперішню височінь?» Але ніяк не могли дошукатися задовільної відповіді. Джек гадав, що його виштовхнув вулкан, а Пітер сказав, що він сам підскочив! Ми також помітили те, чого досі не зауважили, а саме: кам'яні породи, з яких складався острів, зовсім одрізнялися від коралових рифів на березі, де безнастанно працювали дивовижні комашки. Здавалося, що вони з одного каменю, схожого на вапняк, але коралові рифи були поточені крихітними чарунками, де жили комахи, а скелі виявилися тверді й суцільні, без жодних ознак тих чарунок. У своїх міркуваннях та розмовах із того приводу ми часом сягали таких глибин, що, на Пітерову думку, могли втопитися, хоч як добре вміли пірнати! Проте його жарти не заважали нам обмінюватися гадками й робити дорогою спостереження.

У лісах ми виявили ще кілька ватаг свиней, але не вбили жодної, бо мали більше ніж удосталь харчів. Бачили ми також багато їхніх слідів. Серед них нам упали в око сліди меншої тварини, які ми обстежили дуже пильно, але так і не дійшли певного висновку, кому вони належать. Пітер вважав, що то сліди малого собаки, але ми з Джеком дотримувалися іншої думки. Вони нас дуже зацікавили, особливо, як ми спостерегли, що сліди ті траплялися в одному місці, наче тварина блукала там без будь-якого ладу і без певної мети. Рано-вранці третього дня ми помітили, що сліди стали набагато численніші, а в одному місці вони протоптали в ліс справжню стежку, яка, проте, вела в таку гущавину, що ми насилу продиралися крізь неї. Нам дуже кортіло виявити, що то була за тварина та куди вона простувала, і ми поклали йти слідом далі й, коли можливо, розкрити таємницю. Пітер сказав з посміхом, що, певна річ, вона, як завжди, виявиться надзвичайно простою і зовсім не таємницею!

Стежка здавалася завеликою, щоб її могла вторувати тая тварина, і ми дійшли висновку, що її протоптав якийсь більший звір, а вона лише нею ходила. Але виткі рослини й густі чагарі повсюди ставали нам на заваді, тож ми продиралися з неабиякими труднощами. Раптом, вийшовши на прогалину, ми почули тихий нявкіт і побачили на стежці чорну тварину.

– Дикий кіт! – вигукнув Джек, налаштувавши стрілу, й пустив її так поспішно, що не вцілив, і стріла застряла в землі за добрих півфута збоку. Дикий кіт, на диво, не втік, а підійшов поволі до стріли й понюхав її.

– Зроду не бачив такого кумедного дикого кота! – вигукнув Джек.

– Мабуть, це приручений дикий кіт, – сказав Пітер, націлюючи списа.

– Стривай! – вигукнув я і поклав йому на плече руку. – Мені здається, що бідолашний кіт сліпий. Бачиш, як він, ідучи, натикається на галузки. Мабуть, він дуже старий.

І я кинувся до нього прожогом.

– Оце то диво, – сказав Пітер, стримуючи сміх. – Старезний дикий кіт!

Ми виявили, що бідолашний кіт не тільки майже сліпий, ай цілком глухий, бо він не чув наших кроків, аж поки ми підійшли до нього ззаду майже впритул. По тому він стрибнув, крутнувся, чорна шерсть його стала сторч, і, вигнувши спину та задерши хвоста, він хрипко нявкнув і пирхнув.

– Бідолаха! – сказав Пітер, помалу простягаючи руку, аби погладити кота. – Киць-киць-киць!

Як тільки кіт теє почув, лютість його де й ділася. Він підійшов до Пітера, дав себе погладити, замуркотів і заходився тертися об його ноги. Видно було, що він страшенно радий.

– Він не дикіший за мене! – вигукнув Пітер, беручи його на руки. – Він зовсім свійський. Бідолашна кицька!

Ми обступили Пітера, дуже здивовані та й, правду казати, розчулені. Кіт терся головою об Пітерову щоку, лизав йому підборіддя, тицяв – за малим не буцав – головою в шию і весь час муркотів так, що я ще зроду й не чув: не знаючи, як дати вихід своїм почуттям, він водночас і муркотів, і нявкав. Такий вияв радості й любові привів нас одразу до висновку, що кіт, напевне, колись знався з людиною, і ми вирішили, що багато років тому його залишено на острові ненароком чи навмисне, отож він так і зрадів, зустрівши знову людей. Поки ми пестили кота й про нього розмовляли, Джек роздивлявся галявину.

– Овва! – вигукнув він. – Це скидається на зруб. Тут гуляла сокира. Погляньте-но на ці пеньки.

Ми почали роздивлятися пильніше і небавом познаходили дерева, поцюкані, без сумніву, сокирою, а також пеньки й обрубане гілляччя; однак усе те геть поросло мохом і, за всіма ознаками, перебувало в такому стані вже кілька років. Ані на стежці, ані серед кущів не було видно людських слідів, а котячі попадалися всюди. Ми сповнилися рішучості йти стежкою аж до її кінця, і Пітер пустив кота додолу. Але він був такий кволий і так жалібно нявкав, що Пітер знову взяв його на руки. За кілька хвилин кіт міцно заснув.

Ярдів за десять далі ми побачили ще більше зрубаних дерев, і стежка звернула праворуч берегом потоку. Нараз ми підійшли до місця, де колись, очевидячки, стояв грубо збудований міст; каменюки з нього лежали розкидані по річищу, а ті, що лишилися на берегах, зовсім поросли мохом. Мовчки дивуючись, ми рушили далі й, пройшовши ще кілька ярдів, побачили під захистком хлібних дерев невеличку хижу. Навряд чи я спроможуся дати читачам цілковите уявлення про ті почуття, які охопили нас, коли ми її несподівано вгледіли. Ми довго стояли, мовчали й чудувалися, бо в тому куточку панувала глибока й сумовита тиша, яка надзвичайно нас уразила; і коли ми зрештою заговорили, то приглушеним шепотом, наче попали у володіння страшної надприродної сили. Навіть Пітер, котрий у всіх випадках балакав жваво й гаряче, тепер притишив голос; у цій-бо мовчазній, самотній, порожній хатині – такій дивній на вигляд, такій далекій від усякого людського житла, такій старій, занедбаній і безлюдній за всіма ознаками – було щось моторошне, що впало на наші душі, мов тінь од чорної хмари, і затулило сонячне проміння, яке наповняло нас, відколи ми почали мандрівку навкруг острова.

Хижа була грубої й простої будови. Завдовжки вона мала не більше як дванадцять футів, завширшки десять, а заввишки футів сім чи вісім. Вона мала одне вікно, або, точніше, невеличку раму, в якій, може, колись стояла шибка, але нині порожню. Двері були надзвичайно низькі, збиті з грубих дощок, а дах покритий широким кокосовим і банановим листям. Але вся вона перебувала в стані цілковитої руїни. Мох і бур'яни росли по всіх усюдах. Дерево зовсім подірчавіло; дах замалим не провалився і, здавалося, тримався лише на густому плетиві витких рослин та галузок, що за ті роки, коли хата стояла пусткою, вкрили його майже цілком; а над ним простяглися дебелі пишно-зелені віти хлібного дерева та інших дерев, кидаючи густу похмуру тінь над обійстям, ніби оберігаючи його від денної спеки і світла. Ми довго розмовляли пошепки про цю дивну оселю, перш ніж зважилися до неї підійти, а коли підійшли, то – принаймні я – з неабияким острахом.

Спочатку Джек спробував зазирнути у вікно, але що дерева, як я вже казав, кидали густу тінь, а всередині панував морок, то він нічого не зміг роздивитися; отож ми натиснули на клямку й відчинили двері. Клямка була залізна й майже зовсім поточена іржею. В такому стані були й завіси, які зарипіли, коли двері відчинилися. Увійшовши, ми спинились, як укопані, й озирнулися навколо, вражені моторошною тишею. Але те, що ми побачили, просто нас приголомшило. В кімнаті не було ніякої обстави, крім невеличкого дерев'яного ослона й залізного казанка, майже суцільно поточеного іржею. В найдальшому кутку стояло низеньке ліжко, на якому в купці пороху лежали два кістяки. Ми підступили до них; серця наші калатали. Один був кістяк чоловіка, другий – собаки, що простягся поряд, поклавши голову йому на груди.

Відкриття те нас вельми схвилювало, і ми насилу стримували сльози, споглядаючи сумні останки. За хвилю ми завели розмову про бачене та почали роздивлятися по хаті й поза хатою, сподіваючись дізнатися ймення та історію життя бідолахи, який помер у самотині і за яким ніхто не тужив, окрім кота і вірного пса. Та ми нічогісінько не знайшли, ані книжки, ані клаптика паперу. Знайшли тільки спорохнявілі рештки, що колись були одягом, і стару сокиру. Проте на тих речах не було жодної позначки, і, зауваживши їхній стан, ми переконалися, що вони пролежали вже багато років.

Аж тепер ми збагнули, чому на вершині гори були пеньки з повирубуваними ініціалами, хто посадив цукрову тростину та звідки взялися інші сліди людини, які ми зауважили під час походів по острову. Ми дуже засмутилися, подумавши, що нас теж може спіткати така сама доля, якщо ми осядемо тут на багато років і нас не врятує який-небудь зайшлий корабель або тубільці, що припливуть на острів. Не маючи жодних вказівок, чому цей бідолаха опинився в такому відлюдному місці, ми почали розмірковувати, що його сюди привело. Я вважав, що він моряк з розбитого корабля, команда якого тут уся загинула, окрім нього, його собаки й кота. Але Джек схилявся до думки, що він утік з корабля і взяв із собою задля товариства собаку й кота. Думали ми й про те, як по-різному повелися собака й кіт. Один-бо загинув як відданий друг біля свого господаря, поклавши йому на груди голову, а інший визнав за краще податися в ліс і прожив там, полюючи, в самотині до глибокої старості. Однак ми не вважали, що котові бракувало відданості, бо не могли забути, як він зрадів, уперше нас зустрівши; ми переконалися, що собака з натури був набагато некорисливіший, аніж кіт, він-бо не тільки не схотів жити по смерті свого господаря, але й, коли довелося помирати, підповз до його тіла й поклав голову на мертві груди.

Ми замислено роздивлялися все, що було в хаті, аж раптом почули радісний Пітерів вигук.

– Слухай-но, Джеку, – мовив він, – оця річ напевне нам згодиться.

– Що там таке? – спитав Джек, кинувшись до нього через кімнату.

– Старий пістоль, – відповів Пітер, піднімаючи зброю, яку він щойно витяг з-під купи трухляків і сміття, що лежала в кутку.

– Атож, він би нам знадобився, – мовив Джек, його розглядаючи, – якби ми мали хоч трохи пороху, а так праща й лук, мабуть, стане в більшій пригоді.

– Твоя правда, я про те й забув, – сказав Пітер. – Та все одно візьмім його; коли не буде сонця, кресатимемо кременем із пістоля вогонь.

Пробувши там добру годину і не знайшовши більше нічого вартого уваги, Пітер узяв старого кота, що дрімав на ослоні, де ми були його поклали, і ми зібралися йти. Виходячи з хати, Джек боляче вдарився об одвірок, який так струхлявів, що розколовся, і вся хата, здавалося, от-от мала впасти нам на голову. Це навело нас на думку її повалити й поховати під нею кістяк. Отож Джек підрубав сокирою другий одвірок, і хата осіла руїною, утворивши в такий спосіб могилу кісткам бідолашного самітника та його пса. По тому ми подалися геть, захопивши казанок, пістоль і стару сокиру, бо з часом вони могли нам дуже згодитися.

Провадячи наш похід, до кінця дня ми обстежили інший бік великої долини, який так мало відрізнявся від місць уже описаних, що я не буду розповідати про нього докладно. Можу проте зазначити, що ми не зовсім позбулися гнітючого настрою, аж поки дійшли до свого куреня, а дійшли ми туди пізно ввечері й побачили, що всі речі лежать там, де ми їх і залишили три дні тому.

РОЗДІЛ XII

_{Щось сталося з саджавкою. – Джекова мудрість і Пітерове зухвальство. – Дивовижна крабова поведінка. – Добрі побажання тим, хто живе далеко від моря. – Джек починає споруджувати невеликого човна}

Спочинок милий і для тіла, і для душі. Проживши довго на світі й зазнавши мінливості зрадливої долі, я переконався, що хоч як би людині велося добре, їй треба через певні проміжки часу цілковитого відпочинку – на додаток до тих годин, що ми бавимо в спокої щоденно. І характер, і тривалість того відпочинку залежить від вдачі людей, а також від обставин, у які вони попадають. Для тих, хто працює, напружуючи розум, за відпочинок править фізична праця. Для тих, хто працює фізично, за відпочинок править глибокий сон. Для пригнічених горем, утомлених життям і засмучених за відпочинок правлять радощі та мир душевний. Більше того, я гадаю, що для легковажних, безтурботних веселунів, пересичених скороминущими втіхами, навіть сум править за своєрідний відпочинок, хоч, може, його слід краще назвати переміною, аніж відпочинком. Та є один різновид людей, позбавлених відпочинку, – не може бути відпочинку для злих. Про них я згадую лише між іншим, бо маю на увазі не душевний спокій, а спочинок для душі та тіла.

Цього спочинку ми вельми потребували, коли вернулися додому, і він здався нам украй солодким по тій мандрівці, про яку я вам щойно переповів. Мандрівка та була не дуже довга, але ми вклали в неї стільки завзяття, що тіло наше пойняла неабияка втома. Розум наш теж був вельми виснажений після всіх тих несподіванок, тривог і роздумів; отож, повернувшись під захисток свого куреня й полягавши, ми відразу ж поринули в глибокий сон. Я кажу це цілком переконано, та й Джек опісля твердив те саме, і хоч Пітер категорично заперечував, але я чув, як він захропів щонайбільше за дві хвилини по тому, як ліг. Отак ми переспали всю ніч та весь наступний день, жодного разу не прокинувшись і навіть з боку на бік не перевернувшись. Коли ми зрештою розплющили очі, сонце вже схилилося до заходу, і ми були такі знеможені, що встали тільки, аби щось перехопити. Як зауважив, позіхаючи, Пітер, ми поснідали, коли з обіду звернуло, а тоді знову полягали й спали аж до пізнього ранку.

Після такого спочинку ми почувалися на добрій силі, але дуже тривожились, аби не погубити лік дням. Тривожилися тому, що, відколи попали на острів, пильно лічили дні, аби знати, коли буде неділя, бо в неділю ми поклали нічого не робити, а тільки спочивати. Однак, поміркувавши, ми дійшли одностайного висновку, що спали один день та дві ночі, і по тому нам стало легше на душі.

Ми подалися притьмом до нашого підводного саду, щоб скупатися й подивитись, як поживає риба, що я її напустив у саджавку. Вода в саду виявилася ще прозорішою й принаднішою, аніж завжди, тож ми з Джеком пірнули в глибінь і заходилися бавитись серед барвистих коралових чагарів, а Пітер борсався на поверхні й намагався хвисьнути нас ногою, коли ми попід ним пропливали. Вдягнувшися, я поспішив до саджавки, та, на превелике своє диво й горе, виявив, що майже всі тварини загинули і вода засмерділася! Я дуже засмутився й почав дошукуватися причини.

– Ех ти, недотепо, – мовив, підходячи, Пітер. – Як могло бути інакше! Риба звикла жити в Тихому океані, а ти сподівався, що вона гараздуватиме в цій ковбані.

– Ай справді, Пітере, – відмовив я. – Здається, ти маєш слушність. Проте, якщо поміркувати, ти трохи помиляєшся, бо я вкинув у саджавку лиш кілька невеличких рибинок і води їм припадало пропорційно стільки ж, скільки мільйонам рибин, що плавають в океані.

– Гей, Джеку! – крикнув Пітер, махаючи рукою. – Іди-но сюди, коли твоя ласка. Релф балакає, як справжній філософ. Поможи нам, бо він знявся так високо, що я його вже не бачу!

– Що там таке? – запитав Джек, витираючи свого довгого чуба рушником із кокосового волокна.

Я переповів Джекові свої міркування, і, на мою втіху, він цілком зі мною погодився.

– Найкраще було б, – сказав він, – спочатку вкинути до саджавки дві чи три рибини, а коли виявиться, що вони живі й здорові, пустити ще кілька. Поглянь-но сюди, Релфе, – додав він, показуючи на береги саджавки, що дюймів на два над водою вкрилися шаром солі, – і сягни своїм філософським розумом трохи глибше. Звідти випарувалося стільки води, що вона стала занадто солона для живої істоти. Тобі слід час од часу додавати прісної води, щоб вода в ставку була така сама засолона, як і в морі.

– Щира правда, Джеку. Мені таке не спадало на думку, – сказав я.

– А коли подумати краще, – провадив Джек, – то найпевніший спосіб упорядкувати твою саджавку, щоб вода в ній була чиста й свіжа, це відтворити в ній море: тобто зробити з неї малесенький Тихий океан. Навряд чи ти доможешся успіху, якщо так не зробиш.

– Воно правда, – сказав я замислено, – але ж це важка справа!

– Анітрохи! – вигукнув Джек, зробивши з свого рушника м'яч і кинувши його в обличчя Пітерові, що вже хвилин п'ять моргав йому і скалив зуби. – Анітрохи! Послухай-но. У морі вода солона до певної міри – ну, то налий у саджавку морської води й познач її рівень. Коли вона трохи випарується, підлий прісної води з струмка до того самого рівня, і все буде гаразд, бо сіль з водою не випаровується. У морі є багато водорослин; піди вирви дві стеблини й укинь у саджавку. Звичайно, рослини мають бути живі й прикріплені до камінців. А то відламай шматочок коралів з водорослинами. По тому вкинь у свою саджавку трохи піску й ріні та й уже.

– Ні, не вже, – озвався Пітер, який уважно дослухався до Джекових скороспілих порад. – Не вже, спочатку зроби трьох чоловічків, що пірнатимуть у саджавці, а тоді кажи, що вона досконала; та боюся, що то важка справа, бо двоє з них обов'язково мають бути філософи. Овва! Що це? Поглянь-но сюди, Релфе. З одним твоїм крабом щось незвичайне діється. Я ще зроду не бачив, щоб краби такі штуки витинали: він скидає свій одяг, певно, спати збирається!

Ми жваво схилилися над саджавкою і справді були потішені поведінкою одного з тих крабів, що пережили своїх товаришів. То був звичайний маленький краб, подібний до тих, які гасають в Англії скрізь на березі моря. Поки ми на нього дивилися, спинка його відломилась од нижньої частини тіла, і з щілини визирнула м'яка грудка, що безперестану напиналась і корчилася. Грудка та все більшала й більшала і зрештою почала нагадувати пучок крабових ніг; за мить виявилося, що то й справді ноги; їхні кінчики випручалися з щілини, й вони випросталися, за ними з'явилося тіло, і краб виліз зовсім увесь, навіть з клешнями, а панцир залишився лежати цілий-цілісінький, отож нам здалося, що з одного краба утворилося зразу два.

– Оце то диво! – вигукнув Пітер, переводячи дух. – Мені доводилося чувати про чоловіка, котрий вискочив із власної шкури й сів голий, аби прохолодитися, але я не сподівався такого від краба!

Правду казати, ми були вельми зачудовані тим видовищем, особливо коли помітили, що новий краб виявився більший за того, з якого він вийшов. Він був зовсім м'який, але до наступного ранку його шкіра зашкарубла й перетвориася в добрий панцир. Отож ми довідалися, що кіраби ростуть у такий спосіб, а не розтягують свого панцира, як ми гадали раніше.

По тому я заходився обмірковувати Джекову пораду щодо саджавки, і що довше міркував, то більше переконувався: порада розумна, і її варто послухати. Отож я так і зробив, і наслідки перевершили всі мої сподівання. Після кількох спроб я визначив, скільки рослин і скільки тварин треба поселити на певну кількість води, і по тому саджавка вже не вимагала особливого догляду; більше того, мені не доводилося міняти морську воду або додавати нової, я тільки час од часу доливав трохи прісної води з струмка, як вона випаровувалася. Зрештою я дійшов висновку, що, аби попав із своєю саджавкою в таке місце, де зовсім не було солоної води, моє невеличке море і моя морська риба все одно пречудово б існувала. Отож я щиро бажав, щоб усі, хто мешкає далеко від морських берегів, дізналися про мою дивовижну саджавку і, маючи все потрібне, дістали змогу спостерігати життя загадкових тварин, що живуть у морі, й бачити на власні очі дива морських глибин.

І часто, поки Пітер з Джеком майстрували невеличкого човна з чудернацьких дощок каштанового дерева, я бавив час, спостерігаючи через збільшувальне скло всякі дива, що постійно творилися в моїй саджавці. Там я бачив актиній, що сиділи на камінні, наче жовті, червоні й зелені грудочки холодцю, випроставши, здавалося, силу-силенну рук і чекаючи, доки невелика рибинка або ще яка-небудь маленька тваринка необачно до них торкнеться, а тоді вони враз її хапали, оповивали руками й тягли собі в шлунок. Спостерігав я там також безнастанну працю коралових комашок, завдяки яким тихоокеанські острови поросли здоровенними скелями й оточилися довжелезними рядами рифів. І помітив, що багато тих комашок хоч були й дрібненькі, але дуже гарні; вони визирали з своїх нірок, облямовані кільцем тонесеньких ниточок, і нагадували волан. Бачив я й чудернацьких рачків, що відкривали в спині дірочку і раз по раз висували тонку пухнасту руку, якою, певне, хапали їжу й тягли до рота. І також крабів, що вбрані в панцир лише спереду, а хвости, надзвичайно тендітні, мають зовсім голі, отож, щоб захиститись, вони стромляють їх у порожню черепашку, а як виростають, то шукають більшу. Але найдужче мене вразила тварина, що мала дивовижну властивість: занедужавши, вона викидала свій шлунок та зуби і протягом кількох місяців вирощувала собі зовсім нові! Завдяки саджавці й збільшувальному склу я бачив багато ще всяких див; але не буду вдаватися у дальші подробиці, бо маю розповісти про інші пригоди, що спіткали нас на тому острові.