Текст книги "Кораловий острів"

Автор книги: Роберт Белентайн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)

РОЗДІЛ XV

_{Незвичайний спосіб будувати човна. – Пітер пробує куховарити й ганебно осоромлюється. – Човен готовий. – Цікава розмова з котом і таке інше}

Багато днів по тому Джек, не розгинаючи спини, майстрував нашого човна, який зрештою почав скидатися на самого себе. Лише ті, кому доводилося його робити, можуть скласти правдиве уявлення, які труднощі переборював майстер, не маючи ніякого знаряддя, окрім сокири, залізного обручика, голки зшивати вітрила й зламаного ножика. Але Джек своє діло довершив. Він мав таку вдачу, що його нічим не зупиниш. Коли він вважав, що робить по правді, то долав усі перепони. А коли вагався, чи вийде з того добре, чи зле, то ставав несміливий і нерішучий, наче дівчинка; і за те я його шаную!

Човен той був своєрідною дивовижею, тож не завадить додати кілька слів про те, як його будовано.

Я вже розповідав про каштанове дерево з чудернацькими ребрами чи дошками. Те дерево постачило нам основний матеріал. Перш за все Джек подався шукати гілляку такої форми і розміру, щоб вона, правлячи за кіль, була з обох кінців вигнута і могла утворити ніс та корму. Знайти таку гілляку виявилося нелегко, проте Джек її зрештою добув, викорчувавши невелике дерево з гілкою, яка росла під потрібним кутом футів за десять од землі, і з двома міцними коренями такої форми, що корму можна було зробити пласкою. По тому він добув три розгалужені корені придатного розміру, які він приладнав до кіля на рівній один від одного відстані, утворивши в такий спосіб три міцні шпангоути. Обстругати їх та надати їм потрібної форми, а також прорубати в кілі рівчачки було досить легко, бо робилося це сокирою, а орудувати нею Джек був справжній мастак; але прибити до кіля шпангоути виявилося куди важче: ми не мали ані чим просвердлити дірку, ані гвіздків, щоб їх закріпити. Ми не знали, як зарадити лихові; зрештою Джек таки придумав знаряддя, що стало нам у великій пригоді. Він узяв залишки залізного обручика і перекував його в рурку чи циліндр, такий завтовшки, як палець. Зробив це він нашою сокирою і старою іржавою сокирою, що її ми знайшли в хатині того бідолахи на протилежному боці острова. Розжаривши залізяку на вогні, ми заходилися пропікати в дереві дірку; а щоб довше зберегти жар, Джек закрив один кінець і насипав у рурку піску. Щоправда, діло посувалося поволі, та нам було байдуже, ми ж бо мали доволі вільного часу. У кожній деревині ми просвердлили по дві дірки десь дюймів за півтора одна від одної, просвердлили також і кіль, але не наскрізь. У дірки ми вставили грубі кілочки з дерева, що зветься «залізним», і коли їх прикро забили, то шпангоути виявилися прикріплені до кіля наче гвіздками. У такий самий спосіб ми прибили і дуже грубі планшири. Крім дерев'яних гвіздків, вони були міцно прив'язані до носа, корми і шпангоутів мотузками, що їх нам пощастило насукати з ликуватого шамушиння кокосових горіхів. Лики ті були дуже міцні, і з них виходила добра мотузка. Спочатку ми зв'язували шворки різної довжини, але так утворювалося багато вузлів, тож ми вирішили зсукувати їх кінці, а потім сплітати докупи і зрештою навчилися робити такі довгі й грубі мотузки, які нам було треба. Звичайно, на це йшло багато часу й копіткої праці, але, як ми стомлювалися, Джек нас підбадьорював, і ми таки свого домоглися.

По тому ми нарубали каштанових дощок по дюйму завтовшки й пообстругували їх сокирою, але нерівно, бо сокира не дуже годиться на таке діло. На кожен борт пішло п'ять дощок; ми надали човнові округлої, схожої на бочку форми, бо хоч згинати дошки було легко, але щоб викрутити їх, довелося довго поморочитись. Не маючи гвіздків, ми облишили всі кораблебудівні приписи і виробили свої власні. Отож ми притуляли дошки краями і зшивали їх докупи міцними мотузками, про які я щойно згадував. Потім прив'язували до носа, корми та кіля через кожні шість дюймів у такий спосіб: просвердлювали три дірки у верхній дошці і три в нижній. Крізь ці отвори ми пропускали мотузку, отож вони були зв'язані потрійно. До того ж ми напхали поміж дошками кокосового клоччя, яке мало набубнявіти від води й утворити, як ми сподівалися, водостійку прокладку. Про всяк випадок ми зібрали чимало смоли з хлібного дерева, зварили її в старому казанку, вимастили нею зсередини дно човна, поналіплювали здорові клапті кокосової тканини, а згори їх ще раз змастили смолою. Таким чином зсередини човен був надійно вимощений водостійким шаром, а зовні лишився невкритий, тож клоччя мало набухнути і, як ми сподівалися, надійно захистити човен від течі. Можу додати, що наші сподівання справдилися. Поки Джек клопотався біля човна, ми з Пітером часом йому допомагали; але що наша поміч була не дуже потрібна, то ми частіше йшли полювати на широкий мочар біля війстя довгої долини, що лежала найближче до нашого куреня. Там жирували великі зграї різних качок; деякі з них дуже скидалися на тих, що гніздилися у нас на батьківщині; гадаю, то були ті самі. Ми брали з собою лук та пращу і часто вживали їх успішно, хоч, мушу визнати, мені щастило рідше, аніж Пітерові. Отак ми приємно урізноманітнювали свою вечерю і часом мали стільки наїдків, що не знали, з чого почати.

Мушу також додати, що бідолашному котові, якого ми принесли додому, завжди припадала добра частка здобичі, і всі ми, а особливо Пітер, так дбайливо його доглядали, що він набагато подужчав, погладшав та й чути став краще.

Здорова коралова плита чи каменюка, що лежала перед нашим куренем, правила нам за стіл. На тій каменюці ми розіклали всю свою мізерію того дня, коли нам пощастило врятуватися з гинучого корабля; і на тій самій каменюці день за днем по тому ми розкладали їстива, якими нас щедро постачав Кораловий острів. Часом ми сідали за той стіл до бенкету, що складався з гарячих пампушок – як Пітер називав щойно спечені плоди хлібного дерева, – смаженої свинини, смаженої качки, варених і смажених ямсів, кокосових горіхів, таро й солодкої картоплі, а на закуску були сливи, яблука і банани – здорові смачні овочі, які росли на великих кущах чи деревах заввишки не більших як дванадцять футів, з ясно-зеленим довжелезним і широчезним листям. Цю розкішну трапезу ми звичайно запивали кокосовим лимонадом.

Час від часу Пітер пробував зготувати нову страву – «конгломерат», як він її називав; але страва та незмінно виявлялася такою бридкою сумішшю, що врешті він облишив свої спроби, не забувши, однак, нагадати Джекові, що його невдача цілком суперечила приказці, якою він, Джек, безнастанно колов йому очі, а саме: «де хотіння, там і вміння». Він-бо дуже хотів стати кухарем, а способу до того ніяк не вмів добрати.

Одного дня, коли ми з Пітером сиділи за столом, на якому чекав обід, прийшов з берега Джек і, кинувши сокиру, проголосив:

– Ну, хлопці, човен нарешті докінчено! Отож нам лишилося тільки вистругати дві пари весел, і ми можемо вибиратися в море хоч зараз.

Почувши ту новину, ми страшенно зраділи, бо хоч і знали, що довга робота наближається до кінця, але гадали, що човен виспіє хіба тижнів за два або три. Одначе Джек працював з усієї сили й нічого не казав, аби нас здивувати.

– Друже мій милий! – вигукнув Пітер. – Такого молодця, як ти, ще світ не знав. Але чому ти не казав нам, що човен майже готовий? То завтра уволю поплаваємо, га?

– Не базікай над міру, Пітере, – сказав Джек. – І прошу тебе, дай мені поросятини.

– Будь ласка, любчику! – вигукнув Пітер, хапаючи сокиру. – Яку тобі частину? Стегенце, чи спинку, чи шматочок груднини? Що саме?

– Задню ногу, – відповів Джек. – А ще, коли твоя ласка, додай хвоста.

– Від щирого серця, – сказав Пітер. Він кинув сокиру, взяв ножа, викуваного з залізного обруча, й одкраяв Джекові поросячу ногу. – Я дуже радий, любчику, що ти маєш добрий апетит і що не збираєшся врізати йому хвоста. Релфе, друже мій, чому ти не смієшся? – запитав він, ураз повернувшись і вдивляючись у мене суворим допитливим поглядом.

– Не сміюся?! – мовив я. – Над чим, Пітере? Чого мені сміятися?

Джек з Пітером відповіли мені гучним реготом, і я почав гадати, що не зауважив якогось жарту, отож попросив, аби вони його розтлумачили, та хлопці тільки мовчки реготалися. Тоді я усміхнувся і взяв ще одну скибку банана.

– Гаразд, я завів був мову про те, щоб завтра поплавати з вітрилом, – провадив Пітер. – Можна буде, Джеку?

– Ні, – відповів Джек. – Поплавати з вітрилом нам не вдасться. Але сподіваюся, що ми повеслуємо. Я ж бо маю намір сьогодні змайструвати й весла, і якщо ми не впораємося до заходу сонця, то треба засвітити горіхові свічки і докінчити їх, перш ніж полягаємо спати.

– Чудово, – сказав Пітер, кидаючи шмат поросятини котові, який ухопив його, радо нявкнувши. – Я допоможу тобі.

– Згодом ми зробимо з кокосової тканини вітрило, – провадив Джек, – і поставимо щоглу, а по тому можна буде попливти на сусідній острів і відвідати наших давніх друзів пінгвінів.

Нас дуже врадувала близька нагода обстежити інші острови та поплавати морем, і по обіді ми завзято заходилися майструвати весла. Джек подався в ліс і вирубав сокирою дрючки, я обстругав їх ножем, а Пітер залишився в курені, сукаючи, або, точніше, сплітаючи, міцну грубу мотузку, щоб поприв'язувати весла до човна.

Працювали ми швидко й завзято, отож, коли зайшло сонце, вернулися до куреня з чотирма здоровими веслами, які треба було хіба що трохи ножем поскромадити. Підійшовши ближче, ми враз спинилися, зачувши голос. Це неабияк нас здивувало – більше того, майже стривожило – бо хоч Пітер, ніде правди діти, любив побалакати, але досі нам ніколи не доводилося чувати, щоб він розмовляв сам із собою. Ми прислухалися й знову-таки почули наче розмову. Джек приклав до вуст пальця; підступивши навшпиньки до куреня, ми зазирнули всередину і вздріли прекумедне видовисько.

На колоді, що часом правила нам за стіл, сидів з поважним виглядом чорний кіт, а проти нього вмостився долі Пітер. Тієї миті він пильно вдивлявся котові в лице, встромивши руки в кишені штанів, а його ніс був дюймів за чотири від котового.

– Кицю, – мовив Пітер, злегка схиливши набік голову. – Я тебе люблю!

По тому він змовк, ніби чекаючи відповіді. Та кіт не відмовив нічого.

– Ти чуєш? – вигукнув Пітер. – Я тебе люблю, кажу тобі щиро. Невже ти мене не любиш?

У відповідь на це зворушливе освідчення кіт тихенько нявкнув.

– То ж бо й є, старий шибенику! Чому ти не сказав цього відразу? – І Пітер поцілував кота в ніс!

– Атож, – провадив він за мить. – Я тебе люблю. Невже ти гадав, що я кажу неправду, чорний негіднику? Я люблю тебе, бо маю за тебе піклуватись і глядіти, щоб ти не помер…

– Няв, ня-яв! – озвався кіт.

– Гаразд, – провадив Пітер, – твоя правда. Не маю жодного сумніву. Але не перебивайте мене, сер. Прикусіть язика, поки я скажу все, що хочу сказати. Я люблю тебе, котику, ще й тому, що ти підійшов до мене з першого разу і не злякався, очевидячки, мене уподобав, хоч і не був певний того, що я тебе не вб'ю. Ти вчинив сміливо, вчинив відважно й пречудово, друже, і за це я тебе люблю – люблю щиро!

По тому знову запала недовга мовчанка, протягом якої кіт зберігав незворушний вигляд, а Пітер дивився собі під ноги, наче поринувши в задуму. Раптом він підвів очі.

– Ну, котику, про що ти зараз міркуєш? Не хочеш признатися, га? Чи не здається тобі, що в тих двох негідників, Джека та Релфа, немає ні стиду, ні бриду? Як довго вони примушують нас чекати вечері!

Кіт устав, вигнув дугою спину, потягнувся, позіхнув і лизнув Пітерові кінчик носа!

– Твоя правда, друже; ти в мене мудрий. Певна річ, що тварина все розуміє! – сказав Пітер, відхилившися й оглядаючи кота, і на лиці його заграла широка усмішка.

Тієї миті Джек гучно зареготав. Кіт сердито пирхнув і втік, а Пітер вигукнув, скочивши на ноги:

– Нехай тобі всячина, Джеку! Ти так мене злякав, що серце ледве з грудей не вискочило.

– Може, й злякав, – відповів Джек, сміючись, – але ж я хочу, щоб і ти, і кіт повечеряли якнайшвидше. То, сподіваюся, ви обоє мене вибачите.

Пітер спробував обернути все на жарт, але я помітив, що, коли ми себе викрили, він почервонів як рак і надалі не мав ніякого бажання згадувати про той випадок; отож і ми про нього ніколи не споминали, хоч тої миті нам було страшенно смішно.

Повечерявши, ми лягли спочити й помріяти про дивовижні пригоди та про далекі морські подорожі в нашому малому човні.

РОЗДІЛ XVI

_{Човен спущено. – Ми відвідуємо кораловий риф. – Бурун, що ніколи не вщухає. – Коралові комахи. – Як утворюються коралові острови. – Вітрило. – Ми мудруємо, як зробити гачки ловити рибу. – Деякі види риби. – І здоровенний кит. – Дивовижна злива. – Водограї}

Погожого сонячного ранку ми вперше спустили свого човна на воду й повеслували, розтинаючи гладінь лагуни. Вітерець жодного разу не пожмурив своїм подихом морську поверхню. Жодна хмарка не затьмарила небесної блакиті. Жоден незграйний звук не порушив ранкової тиші, хоч звідусіль долинало багато звуків, приємних, тихих і мелодійних, що, зливаючись, витворювали гармонію природи. З-за неозорого океанського лона саме вставало сонце, забарвлюючи вершини гір червоним сяйвом. Море виблискувало, наче гладенька шибка, і водночас здіймалося й спадало, мов поволі дихало, як то властиво океанові скрізь і повсюди; а барвисті водо-рослини і яскраві корали ряхтіли в прозорих глибинах, мов коштовні самоцвіти. О, те видовище могло зворушити чию завгодно душу.

Спочатку ми плавали то сюди, то туди, без певної мети і без напряму. Потім, натішившись, почали роздивлятися навколо й міркувати, куди податися.

– Я за те, щоб повеслувати до рифу! – вигукнув Пітер.

– А я за те, щоб відвідати острови посеред лагуни, – сказав я.

– А я за те, щоб побувати і там, і там! – вигукнув Джек, – Ну ж бо, хлопці, налягаймо на весла.

Як я, вже згадував, ми змайстрували чотири весла, але наш човен був такий малий, що згодилися тільки два. Інша пара лишилася в запасі про всяк випадок. Отож тільки двоє нас могли гребти, а третій стернував веслом і при потребі заміняв котрогось із веслярів.

Спочатку ми висадилися на одному острівці й обійшли його вздовж і впоперек, але не знайшли нічого вартого уваги. По тому обстежили більший острів, на якому росло кілька кокосових пальм. Того ранку ми ще й рісочки в роті не мали, тож назбирали горіхів і поснідали. Далі ми попливли до моря й висадилися на кораловому рифі.

Перед нами відкрилося небачене й цікаве видовище. Ми так довго сиділи на острові, що майже забули, які ті буруни є на світі, бо в лагуні їх не було; але тепер, коли перед нами відкрилося розбурхане запінене море, у наших грудях прокинувся моряцький запал, а коли ми подивилися на довжелезний величний бурун, що рокотів, наче грім, і, вибухаючи, спадав руїною нам до ніг, то забули Кораловий острів, який лежав позаду, забули наш курінь і тихий спокій духмяних лісів, забули все, що сталося за останні кілька місяців, а пам'ятали тільки шторми, штилі, бризи й височезні вали неозорого моря.

Той велетенський невгамовний бурун, про який я часто згадував, виявився набагато більший і величніший, ніж ми його уявляли. Він здіймався над поверхнею моря на багато ярдів, і видно було здалека, як він насувається. Він котився поволі й велично, щомиті зростаючи й набуваючи дедалі більшої швидкості, і зрештою перетворювався на прозору водяну арку, що яскріла на сонці. Арка та сунула невблаганно й урочисто, верхній край її злегка загинався, й вона падала з таким гуркотом, що, здавалося, той ревучий обвал розбивав самісіньке серце океану, а запінені коралові рифи здригалися від могутнього поштовху!

Довго, мов зачаровані, дивилися ми на те видовище і насилу від нього одірвалися. Як я вже згадував, хвиля в багатьох місцях перестрибувала через риф, і бризки летіли в лагуну, але здебільшого риф був досить широкий і високий, щоб витримати удар і стримати хвилю. Подекуди коралові скелі вкрилися рослинністю – там, очевидячки, зароджувалися нові острови. Отож на рифі ми спостерегли, як здебільшого утворюються на цьому морі малі острівці. В одному місці, на скелях, зрошених бризками буруна, мільйони маленьких працьовитих створінь будували й далі цей живий мур. В іншому, вищому, куди хвилі не сягали, коралові комахи були всі неживі; ми переконалися, що вони ніколи не працюють над водою. Вони старанно докінчили своє діло і повмирали. В інших місцях невгамовне море порозбивало мертві корали й помололо їх на пісок. Там сідало на спочинок морське птаство, хвилі викидали туди клапті водоростей та тріски, вітер заніс насіння рослин, і кілька ясно-зелених пагонів уже буяли на піску; загинувши, вони збільшать розмір і родючість цих океанських оаз.

Подекуди острівці розширилися, і їх затіняли одна-дві кокосові пальми, що виросли буквально з піску й цілоденно вмивалися морськими бризками; а проте, як я вже зауважив, їхні плоди були дуже поживні й смачні.

І знову ми з Джеком замислилися над тим, як постали великі коралові острови. Ми вже збагнули, яким чином утворилися малі, але ніяк не могли дійти певного висновку щодо великих, хоч голову сушили чимало.

Погамувавши свою цікавість і розважившись мандрівкою у човні, ми вернулися до куреня трохи стомлені, а до того ж і голодні.

– Ну, хлопці, – сказав Джек, – наш човен чудово нас слухається, тож давайте негайно зробимо щоглу й вітрило.

– Авжеж, давайте, – вигукнув Пітер, допомагаючи витягти човна вище на берег, щоб його не досяг приплив. – Засвітимо свічку й почнемо цієї ж ночі. Ну ж бо, хлопці, разом!

Волочачи човен, ми помітили на кілі глибокі подряпини; а що серед піску було чимало коралових уламків, то з дерева повіддушувалися трісочки.

– Овва! – вигукнув Джек, те побачивши. – Погане діло. Нашого кіля надовго не стане.

– Авжеж, не стане, – потвердив я, міркуючи, як би зарадити лихові. Але в таких справах я зроду нічого не тямив, тож і додумався лише до того, щоб оббити кіль залізом; заліза в нас не було, а іншої ради я не знав. – Здається мені, Джеку, – додав я, – що вберегти кіль неможливо.

– Неможливо! – вигукнув Пітер. – Релфе, любчику, ти помиляєшся. Немає нічого легшого.

– Як? – спитав я здивовано.

– Не плавати човном та й годі! – відповів Пітер.

– Придерж язика, Пітере, – сказав Джек, поклавши на плече весла. – Ходи-но зі мною, я дам тобі роботу. Спочатку ти набереш кокосових волокон і насукаєш з них поворозок…

– Перепрошую, капітане, – перебив його Пітер. – У мене їх уже є сила-силенна – більш аніж досить, як казав один мій малий приятель щодня по обіді.

– Гаразд, – провадив Пітер, – тоді допоможеш Релфові дерти кокосове шмаття і кроїти, а потім ми зшиємо з нього вітрило. Я ж спробую добути щоглу та снасть. Нумо до роботи.

І ми відразу взялися до роботи, так що за три дні поставили щоглу й приладнали вітрило з усією потрібною снастю. Вітрило було не дуже гарне на вигляд, бо складалося з багатьох продовгуватих клаптів, але ми надійно зшили його нашою голкою, і воно вийшло міцне, а саме це нам і важило. Джек також захистив кіль, прибивши до нього ще один, фальшивий. То був брусок твердого дерева, такий самий завдовжки та завширшки, як справжній кіль, і дюймів п'ять завгрубшки. Він зробив його грубим не тільки щоб забезпечити човен од ушкодження, а й щоб він краще змагався з вітром; це ж бо мало велику вагу для плавби в морі, де довго й постійно в одному напрямку подувають пасати. Брусок той був прибитий до кіля дуже міцно, і ми спустили човна з легким серцем, знаючи, що, коли фальшивий кіль подряпається, ми легко поставимо натомість інший; коли б же потрощився справжній, то для заміни довелося б розбирати всього човна. А Пітер сказав, що в нього «на саму думку про таке кров у жилах холоне».

Щогла з вітрилом вийшли вдатні, і ми щиро тішилися, плаваючи лагуною та оглядаючи здаля наш острів. Зазирали ми також у глибини морські й годинами стежили за дивовижними яснобарвними рибинами, що вигравали серед коралів і водорослин. Пітер зробив волосінь, а Джек змайстрував силу гачків; одні виявилися дуже добрі, а інші надзвичайно погані. Деякі гачки були з залізного дерева; вони виявилися дуже добрі, бо дерево те надзвичайно тверде, а Джек зробив їх дуже товсті й великі. Риба в тих місцях не надто вибаглива. Закарлючені кістки з риб'ячих голів також правили за добрі гачки. Але наш найкращий і найнадійніший гачок постав з мідяної каблучки, що належала Джекові. Йому довелося довгенько над нею поморочитися. Спершу він розрубав її сокирою, потім надав потрібної форми. Кілька годин він робив зазубень, без упину пиляючи зламаним ножиком. А потім ще годину потер шматком пісковика, і вийшов чудовий гостряк.

Багато часу й праці довелось би покласти, описуючи ту різноманітну рибу, що, вчепившися на мідяний гачок, попала в наш човен. Ловив її завжди Пітер – бо ми зауважили, що він тим вельми тішився, – а я й Джек цілком задовольнялися, на теє дивлячись, а також зазираючи в коралові зарості и насаджуючи принаду. Серед риби, яку ми бачили, але не вловили, були дельфіни й риби-мечі, кити й акули. Дельфіни часто запливали в лагуну зграями і дуже смішили нас, підстрибуючи високо вгору і влаштовуючи кумедні ігрища. Риба-меч була справжнє диво, часом вона сягала футів десять завдовжки, а гостряк, що стримів їй у носі, мав шість-вісім футів. Ми часто бачили, як вони ганялися за іншою рибою і, без сумніву, часом убивали їх своїми кістяними мечами. Джек пригадав, як йому колись розповідали, що одного разу риба-меч напала на корабель. Ми спершу сумнівалися, але потім згадали, що вони мають звичку нападати на китів, тож можуть часом і помилитися. Риба та так ширнула корабель, що пробила товсту обшивку, і через довгий час, уже в гавані, виявилося, що меч стримить у корпусі.

Акули показувалися не часто, та коли ми купалися на глибокому, хтось завжди лишався в човні, аби попередити інших, якщо хижаки наблизяться. Що ж до китів, то ті велетні ніколи не запливали в лагуну, але ми часто бачили, як вони викидають струмені води на глибокому поза рифами. Довіку не забуду, як я здивувався, вперше побачивши величезне страховище. Весь ранок ми гуляли на рифі і вже збиралися були сідати в човен, щоб додому вертатися, аж раптом зачули гучний звук і враз обернулися. Ми встигли побачити, як падав водяний струмінь, і зауважили плавець чи хвіст якоїсь велетенської рибини, що зник у морі за кількасот ярдів. Ми постояли, чекаючи, чи вона не з явиться знову. Нараз море наче розверзлося біля самісіньких наших ніг; щось засопіло, грубезний струмінь води порснув високо вгору, і перед нами виринула здорова тупоноса голова кашалота. Вона була така велика, що в її пащі цілком би вмістився наш човен разом із нами! Страховисько поволі поринуло в море, наче корабель, який іде на дно, і ляснуло хвостом так гучно, що, здалося, ревнула гармата.

Бачили ми й силу-силенну летючої риби, хоч не спіймали жодної; ми помітили, що вона вистрибує лише тоді, коли за нею женеться її смертельний ворог дельфін. Проте з усієї риби видалася нам найдивнішою та, яку ми знаходили в калюжах після зливи; на вигляд вона була звичайнісінька та й дуже мала, але нас дивувало, що вона падала разом з дощем! Інакше ми не могли пояснити її появу, бо перед зливою ті калюжі були зовсім сухі й приплив їх не досягав ніколи. Джек, одначе, виставив своє пояснення, яке здалося мені дуже ймовірним. Ми часто бачили на морі смерчі. Смерч – це водяний стовп, що здіймається над морем, наче загострена колона. Високо вгорі його стрічає довгий язик, що спускається з хмар; з'єднавшися, вони стають схожі на пісковий годинник. По тому смерч лине за вітром, часом поволі, часом мов несамовитий, іноді здіймається до хмар і, вибухнувши, спадає зливою додолу. Падає він і над морем, і над суходолом, часом заподіявши чималої шкоди; але найчастіше він помалу лине в далечінь. Так от, Джек гадав, що малу рибу піднімає смерч, а потім вона падає з дощем.

Ми не були певні, чи так воно виходило насправді, але вважали це за ймовірне.

Під час наших морських прогулянок ми часто ловили вугрів, і вони дуже припали нам до смаку. Також ловили черепах, що водилися між скелями, і варили з них у казанку смачну юшку. Крім того, ми виявили силу креветок і раків, отож у нас не було підстав скаржитися на те, що харч наш одноманітний. І щотижня ми робили цікаві відкриття, чи то на суходолі, чи на морі.