Текст книги "Кораловий острів"

Автор книги: Роберт Белентайн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

РОЗДІЛ XXVII

_{Роздуми. – Поранений. – Шквал. – Смерть}

І тіло, і душа людини мають свою міру витривалості, яка змінюється залежно від життєвих обставин. Саме завдяки тій витривалості людина здебільшого долає всі перепони, що постають їй на дорозі, хоч які вони високі та круті. Але буває так, що, коли вершину подолано й труднощі переборено, людина враз в'яне, стає знервована й недолуга, втома сповнює всеньке її тіло, і людині не до снаги зробити навіть найменшого зусилля.

Майже увесь той день я був такий збурений, що не знаходив собі місця, і до вечора, коли скінчилася моя вахта, перевівся на ганчірку. Та коли ми вирушили в той похід, що його сумний кінець я щойно оповів, я весь сповнився енергією і протягом усієї жахливої ночі зовсім не відчував утоми. І душа моя, і тіло наснажилися новою силою. Та скоро небезпека минулась, я зів'яв, мов рута на сонці, а коли моє розпалене чоло овіяв прохолодний океанський вітрець і я почув плескіт вільних хвиль, що набігали на прову шхуни, мені потьмарилося в очах і я впав, як стій, на палубу.

Небавом я очумався: наді мною стояв Біл. Він сіпав мене за руку й казав:

– Ну ж бо, вставай, Релфе! Ми в безпеці. Бідолашний хлопець! Мабуть, зомлів. – І Біл схопив мене на оберемок і поклав на марсель біля румпеля. – Ковтни-но, хлопче, краплину цього питва, воно тебе підживить, – мовив він, підносячи мені до вуст бутля з бренді, й у голосі його забриніла несподівана ласка.

Я ковтнув хмільного трунку і вдячно підвів на Біла очі. За мить голова моя схилилась, і я заснув мертвим сном. Спав я довго, бо коли прокинувся, то сонце вже ген-ген підбилось над обрієм. Розплющивши очі, я спершу лежав нерухомо, втішаючись спокоєм; мов зачарований, я дивився на величну красу могутнього океану й не міг надивитися. Саме стояв мертвий штиль; море, здавалося, було вкрите хвилястою кришталевою габою, помережаною шафрановими плямами й смугами сонячного сходу. Сонце ще не пекло, і блакитна небесна баня дихала глибокою тишею, яку не порушували навіть морські птахи шелестом крил. Мабуть, я ще довго лежав би, милуючись мирним краєвидом, але раптом серце мені болісно стислося: я пригадав минуле й вернувся до дійсності, побачивши Біла, що сидів на палубі коло моїх ніг. Голова його схилилася, наче уві сні, на праву руку, що лежала на румпелі. Здавалося, він просто собі спочиває, тож я не схотів його турбувати; проте щойно я поворушився, підводячись на лікоть, він ураз стенувся й повернув голову.

– Агов, Релфе, ти вже, бачу, прокинувся. Довгенько ж тобі спалося, хлопче, – промовив він.

Угледівши його лице, я скочив на ноги. Він був білий як смерть, а на закудланому волоссі, що звисало на очі, запеклася кров. Кров також заюшила йому запалі щоки й сорочку, що, як і все його вбрання, була подрана й закаляна.

– Ой Біле! – вигукнув я стривожено. – Що з тобою? Ти занедужав? Тебе, мабуть, поранено!

– Твоя правда, друже, – відмовив тихо Біл, укладаючись на постелі, з якої я щойно підвівся. – Боюсь, що мене поранено таки добре. Я чекав, доки ти прокинешся, – хотів попросити, щоб ти приніс мені трохи бренді й хліба з шафки в каюті. Ти спав так солодко, що не хотілось тебе будити. Але тепер мені вже нічого не миле.

Не дослухавши його, я побіг у каюту й за хвилину вернувся з пляшкою бренді й шматком сухаря. Погризши сухаря й ковтнувши води з бренді, він наче підживився й заснув. Я сидів поряд і не зводив з нього очей, аж доки він прокинувся: мені-бо кортіло довідатись, куди саме і чи дуже його поранено.

– Овва! – вигукнув Біл, прокинувшись через годину. – Мені краще, Релфе. Я наче на світ народився. – І він спробував був устати, та враз болісно застогнав і впав на лежанку.

– Е ні, Біле, не вставай, – мовив я. – Полеж спокійно, а я тим часом подивлюся твою рану, постелю кращу постіль на палубі й приготую снідання. А тоді ти мені розкажеш, як тебе поранили. Не хнюпся, Біле, – додав я, зауваживши, що він одвернув голову, – скоро ти вичуняєш, і хоч лікар з мене ніякий, але я буду зразкова сестра-жалібниця.

По тому я пішов у камбуз, затопив грубку, дістав у комірчині все потрібне на сніданок і десь за півгодини вернувся на палубу з готовою стравою. Білові наче покращало: він усміхнувся до мене, коли я поставив перед ним чашку кави й таріль з яєшнею та хлібом.

– Нумо, Біле, – бадьоро мовив я, сідаючи поряд на палубу, – берімося до їжі. Правду казати, я й сам уже зголоднів. Але ж я зовсім забув про твою рану, – додав я, встаючи. – Дай-но я на неї подивлюся.

Виявилося, що куля з пістоля прострелила йому груди. Кровотеча майже припинилась, рана була з правого боку, і я мав надію, що вона неважка. Але Біл похитав головою.

– Сідай-но, Релфе, – мовив він, – і я тобі розкажу, як усе сталося. Вийшли ми з човна й почали продиратися крізь гущавину. Як я й сподівався, ми натрапили на шворку, що вела до мого мушкета; але з якоїсь причини мушкет не вистрілив. Я бачив, що наші зачепили шворку, чув, як клацнув курок; тож, мабуть, запал відвологнув і не зайнявся. Що його робити? Як вистрілити з свого карабіна? З несподіванки я не міг нічого зметикувати. Але правду люди кажуть: біда навчить ворожити. Отож, коли я вже, зціпивши зуби, вирішив: будь-що-будь, – мене раптом осяйнула щаслива думка. Я вихопився наперед, буцімто мене брала нетерплячка напасти на дикунів, перечепився через повалене дерево й упав головою в кущ. Певна річ, карабін мій стрельнув! Відразу в таборі знявся такий вереск, якого мені ще зроду не доводилось чувати. Я швидко звівся на ноги й побіг разом з усіма. Але капітан гукнув, аби ми спинилися.

«Ти, мерзотнику, вистрілив навмисне!» – мовив він, міцно лайнувся, вихопив пістоля з-за пояса й бабахнув мені просто в груди. Я впав і знепритомнів. Очутивсь я від страшного зойку, скочив на ноги, озирнувся й побачив за деревами вогнище. Біля нього стояли поприв'язувані до стовпів капітан з матросами, а дикуни танцювали навколо них, мов несамовиті. За хвилину один підскочив до капітана й затопив йому ножаку в груди. Знову пролунав той самий страшний зойк, що привів мене до тями. Не отягуючись, я гайнув навпростець через кущі. Дикуни мене вгледіли, але трохи запізно. Отож я й устиг скочити в човен.

Розповідаючи, Біл тремтів безперестану й так знесилився, що я вирішив перевести розмову на інше, аби відвернути його увагу від подій минулої ночі.

– А тепер, Біле, – мовив я, – нам слід подумати про майбутнє. Що ми з тобою діятимемо? Ми опинилися серед океану в добрячій шхуні, яку можемо вважати своєю власною – принаймні маємо на неї найбільше право, – і перед нами лежить увесь світ. До того ж саме подуває бриз, і треба вирішити, куди скерувати судно.

– Релфе, друже мій, – сказав Біл, – мені байдуже, в який бік ми попливемо. Боюся, що мої дні злічені. Кермуй, куди хочеш: я згоден на все.

– Тоді, Біле, давай попрямуємо до Коралового острова та подивимось, що там сталося з моїми любими товаришами, Джеком і Пітером. Певне, острів той безіменний, але капітан якось показав мені його на морській мапі, і згодом я його позначив. Отож, знаючи, де ми тепер перебуваємо, я, мабуть, зумію доправувати до нього корабель. Щоправда, напнути вітрила я сам не зможу, але, на наше щастя, їх уже чимало напнуто. А якщо наскочить шквал, я сам згорну горішні вітрила на гроті й фоці та візьму їх хоч частково на гітови [10]10
  Гітови – снасті, за допомогою яких згортають вітрила, підтягуючи їх до щогли або до реї.


[Закрыть]і поставлю шхуну носом до вітру, поки шквал ущухне. Коли ж бриз подуватиме й далі, я змайструю кілька блоків і припасую до марселів, аби розгортати вітрила самому. Щоправда, мені потрібно буде на те півдня, але й то байдуже. По тому я зроблю тобі на палубі захисток од сонця; і якщо ти спроможешся посидіти біля румпеля й постернувати щодня по дві години, аби я поспав, то решту доби ти б собі спокійнісінько спочивав. А якби тобі було важко стернувати, я б принайтував стерно й пустив корабель у дрейф, готуючи собі сніданок чи обід. Ми з тобою прегарно влаштуємось і духом допливемо до Коралового острова.

У відповідь на мою запальну промову Біл кволо осміхнувся.

– А що ти робитимеш, коли нас заскочить шторм? – запитав він.

Те запитання збентежило мене, і я замислився. Та зрештою взяв його за руку й мовив:

– Знаєш, Біле, коли людина зробить усе від неї залежне, їй треба покладатися на бога.

– Ой Релфе, хотів би я мати таку надію на бога, як маєш ти, – озвався стиха мій товариш, схвильовано вдивляючись мені в обличчя. – Я, Релфе, вмираю; і хоч мені доводилося сто разів стрічатись із смертю, але я боюся вмирати… життя моє було страшне. Я став моряком іще змалечку, і відтоді мені велося дедалі гірше й гірше. Три роки я був пірат. Щоправда, я взявся до піратства не з своєї волі: мене затягли на цю шхуну силою і тримали, доки я став одчаюгою і прилучився до їхнього гурту. Не раз мої руки кривавилися людською кров'ю. Твоє юне серце б завмерло, аби я… Але навіщо про те розповідати? Все одно, Релфе, мою долю вирішено.

Розмова та, очевидячки, зовсім виснажила Біла, він застогнав і схилився на постіль. Тієї ж миті з-над моря долинув глухий стогін, неначе сама природа співчувала його мукам.

– Цить, Релфе! – мовив Біл, розплющивши очі. – Чуєш, насувається шквал. Не дрімай, хлопче! Візьми фок на гітови. Спусти верхній грот. Часом шквал налітає так швидко, що й незчуєшся.

Я вже звівся на ноги й побачив, що нас от-от заскочить шалений шквал. Захопившись розмовою, я зовсім був його не помітив. Шхуна стояла непорушно на гладенькій, як скло, поверхні моря, тож мені пощастило миттю виконати Білові вказівки. Я трохи заспокоївся, переконавшись, що шквал насувається спереду з лівого борту, а в такій поставі корабель витримує борвій. Згорнувши вітрила скільки було змоги, я вернувся на корму й став біля стерна.

– А тепер, друже, тримай шхуну якнайбільше проти вітру, – сказав Біл кволим голосом.

За мить налетів шквал, і палубу покропило бризками. Шхуна чудово вистояла перший порив і стала дибки проти хвиль, наче добрий скакун. Тим часом небо повилося хмарами, а на морі здійнялися височезні вали. Борвій щохвилини дужчав; на шхуні ще було забагато нап'ятих вітрил, і я боявся, що вітер, який несамовито свистів серед снастів, повалить наші щогли. Зненацька він змінив напрямок, хвилі вдарили шхуну в ніс, і вона замалим не лягла на бік, а сам я ледве встояв на ногах. Тим часом Біл випустив з рук кріпильну планку, за яку тримався, і, посунувши палубою, щосили вдарився об люк. Він лежав коло мене на палубі, і я бачив, що йому забило памороки, але не зважувавсь ані на мить залишити стерно: мені-бо доводилось напружувати всю свою увагу й силу, аби втримати шхуну в покорі. Цілісіньку годину борвій гнав нас морем, і весь той час, завдяки своєму гострому носові й нап'ятим вітрилам, шхуна орала хвилі, замість скакати поверх них. Отож уся палуба була залита водою. Зрештою шквал ущух, і шхуна сповільнила хід, погойдуючись на розбурханих хвилях.

Як тільки я спромігся залишити стерно, то негайно переніс Біла на постіль. А тоді побіг униз по бренді, розтер йому обличчя та руки, а також линув і в рот краплину. Довго силкувався я привести його до тями, та марна праця: рука, яку я натер, упала безсило на палубу. Я поклав свою руку йому на груди й хвилину сидів, дослухаючись, але серце його не билося – пірат був мертвий!

РОЗДІЛ XXVIII

_{Сам посеред океану. – Хто мусить, той і камінь вкусить. – Природне явище. – Вікопомний день}

Пойнятий жахом і тривогою, я сів на світлому люкові й утупився в обличчя свого бідолашного товариша. Пригадавши минулі події, я почав міркувати над своєю теперішньою скрутою. Адже я залишився один-однісінький посеред неозорих тихоокеанських просторів, невтаємничений у науку навігації, і то на шхуні, з якою могли впоратися щонайменше восьмеро моряків! Та не хочу випробовувати читачеве терпіння, докладно описуючи, що я почував і що робив перші дні по смерті свого товариша. Скажу тільки, що прив'язав йому до ніг гарматну кулю і, глибоко сумуючи, поховав його в глибині морській.

Цілий по тому тиждень вітер подував із сходу, а що я плив на північний захід, то шхуна моя прудко линула в потрібному напрямі. На превеликий жаль, я не міг визначити своїх координатів, бо капітанський квадрант був схований десь у каюті; але з першого ж дня я вираховував пройдений шлях і, приблизно знаючи, наскільки шхуну віднесло вбік, сподівався без особливих труднощів утрапити до Коралового острова. До того ж я знав, де він міститься, по мапі (що була, очевидячки, дуже точна) і спрямовував шхуну за компасом.

Саме почалася стала погода й подули пасати, тож я почав вимудровувати пристрій, щоб розгорнути марселі. Довелося мені довгенько поморочитись, і за першим разом я сів маком – головним чином тому, що нічогісінько не тямив у законах механіки. Я допустився помилки, припасувавши до блоків та коловоротів заслабку мотузку; вона відразу луснула і так мене вдарила, що я перечепився через ляду люка, торохнувся об утлегар і покотився трапом униз у каюту. Синців я дістав силу-силенну, до того ж мені забило памороки. Та я вважав за щастя, що лишився живий. За другим разом я вжив запобіжних заходів: пристосував більші блоки й грубішу мотузку. Сам принцип був добрий, але пристрій виявився занадто грубий, і я не міг подолати сили тертя товстої мотузки. Згодом мені таки пощастило добрати пропорційні блоки, але я зробив висновок, що краще засвоїти науку своєчасно, аніж доходити до всього власним болісним досвідом.

Коли я зрештою налаштував свій пристрій, мені довелося майже цілий день морочитись, аби той марсель розгорнути. А що я не міг водночас стернувати й інше діло робити, то мені спало на думку принайтовити кермо, отож я лише вряди-годи до нього навідувався, а шхуна йшла собі своїм курсом. Тепер я дістав змогу й по палубі ходити, й до кубрика лазити, коли треба було яку річ там узяти, а також страву зварити й попоїсти. Але, спочиваючи три години щоночі, я не звірявся на припнуте кермо, бо вітер міг часом змінити свій напрямок і шхуну віднесло б далеко вбік. Тому на ці три години я ставав у дрейф, тобто пристосовував кермо й вітрила в такий спосіб, аби вони протидіяли один одному й судно стояло на місці. А по спочинкові я робив поправку на дрейф і спрямовував корабель потрібним курсом.

Звичайно, я трохи побоювався нового шквалу, тому вжив усіх застережних заходів і дійшов висновку, що, попустивши водночас браси й фалі марселів, майже зовсім їх погашу. Крім того, я поклав собі пильно стежити за барометром у каюті, а якщо він раптово впаде, негайно вжити до діла всі свої пристрої і згорнути вітрила, аби борвій не заскочив мене зненацька. Два тижні мені напрочуд велося; шхуну гнав ходовий вітер, і за моїми розрахунками я мав ось-ось підпливти до Коралового острова. Від самої думки про те серце моє теленькало з радощів.

Після пильних розшуків я знайшов на борту одну-єдину книжку: опис подорожей капітана Кука. Мабуть, капітан піратів захопив її з собою, сподіваючись, що вона правитиме йому за путівник і постачить необхідні відомості про тихоокеанські острови. Книжка виявилася вельми цікава, і я не тільки дізнався багато чого нового про південні моря, а й підтвердив деякі власні спостереження, про інші ж переконався, що вони неточні. Отак я й подорожував, читаючи ту прецікаву книжку та пораючи свою щоденну роботу; лише одного разу зо мною сталася незвичайна пригода. Якось уночі, поспавши, як завжди, три години, я встав і здивовано помітив, що шхуна пливе начебто в морі синього вогню! Мені часто доводилося бачити фосфоресцентне світло, але такого яскравого я ще не спостерігав. Усеньке море було як молоко і променилося сліпучим сяйвом.

Я зараз же підхопився, набрав із моря цебром води й поніс у каюту, та як тільки підніс ту воду до світла, сяйво згасло, але коли я прибрав лампу, воно спалахнуло знову. Я ніяк не міг уторопати, що то за притичина, тому набрав води в жменю і вилив, коли на долоні осіли світлові цяточки. Я поспішився до лампи, та вони зразу ж згасли. Скоро я вернувсь у темряву, рука моя знову заяскріла. Тож я вийняв з корабельної про-зорної труби збільшувальне скло й пильно роздивився руку. На ній виявилося кілька дрібненьких, прозорих, як холодець, часточок, що їх неозброєним оком годі було розгледіти. Отак я довідався, що теє гарне фосфоричне світло, яким я часто був милувався, випромінюють тваринки, бо ж малі істоти, певна річ, належали до того самого різновиду, що й медузи, які живуть по всіх морях.

Надвечір чотирнадцятого дня мене збудив гучний крик. Я скочив на ноги, озирнувся й сторопів з радісної несподіванки: над кораблем велично ширяв здоровий альбатрос. Мені відразу спало на думку, що це той самий альбатрос, якого я бачив на Пінгвінячому острові. Звичайно, я не мав жодних підстав так вважати, проте всім серцем плекав несподівану гадку й дивився на птаха, як на давнього приятеля. Він супроводив мене увесь день і полетів геть аж тоді, коли запав присмерк.

Минала ніч, я стояв, прикипівши до керма. Очі мені боліли, бо я не виспався і ніяк не міг діждатися світанку, вдивляючись ув обрій, де на темному тлі ніби маячіла якась чорна хмара. Побоюючись, аби мене не заскочив шквал, я побіг на ніс. Певна річ, то був таки шквал; я дослухавсь, і мені вчувся гуркіт розбурханих хвиль. Отож я негайно заходився біля марудної роботи – почав чимдуж згортати вітрила й за півтори години прибрав більшу половину. Тим часом надворі розвиднілося; приготувавшись до найгіршого, я знову побіг на ніс шхуни й утупив погляд у далечінь. Тепер до мене чітко долинув гуркіт хвиль, а коли з-за обрію вигулькнув перший сонячний промінь, я побачив – диво дивне! невже це не сон? – величну стіну прибою, що ревів, не вгаваючи, й верхівку бескида! Так, я знову побачив Кораловий острів!

РОЗДІЛ XXIX

_{Переполох од гарматного пострілу. – Щаслива зустріч, трохи замочена слізьми. – Минулі події та пояснення їм. – Страшна підводна експедиція. – Нові плани. – Прощання з Кораловим островом}

Щойно я вгледів милий моєму серцю острів, душа моя збурилася з надміру почуттів, і я ледве не заточився. До острова лишалося ще багато миль, та я виразно бачив незабутні обриси двох гір. Мій перший потяг був загорлати з радощів, що доля сподобила мене безпечно вернутися до нашої милої доми; потім мені захотілось підстрибнути, заплескати в долоні, затанцювати на палубі, аби дати вихід своїм почуттям. Тоді я взяв прозорну трубу й хвилин десять марно силкувався навести її на фокус; мені ледве очі рогом не повилазили, перш ніж я помітив, що, вийнявши з труби велику лінзу, аби дослідити фосфоричну воду, забув її вставити.

По тому я нетерпляче зирнув на вітрила й пожалкував, що спустив їх з дурного розуму; мені спало було на думку знову підняти грот, але я зміркував, що на те піде добрих півдня і що навіть таким ходом шхуна сягне острова за дві години.

Тож я почав гарячково готуватися до зустрічі з своїми милими товаришами. Я пригадав, що вони, як звикле, вставали не раніше шостої, а що нині була третя, то шхуна мала підпливти до острова, перш ніж вони прокинуться. До того ж я почав готуватися кинути кітву, бо, знаючи глибину протоки між рифами й лагуни, сподівався довести шхуну до самісінького берега проти нашого куреня. На щастя, кітва висіла на кат-балці, інакше я ніяк не зміг би її спустити. Варто було перетнути талі, й вона посуне у воду від власної ваги. Передивившися всі прапори, що були на судні, я вибрав страшний чорний і підняв його на нок гафеля. Ту мить мені сяйнула цікава думка. Я пішов у набійний льох, узяв сліпий набій і набив гармату, котру, як ви пригадуєте, перед тим, як відпливати, пірати викотили на палубу: у мене ж бо не було змоги втрутити її назад у сховище, тож вона стояла проти неба і в погоду, і в негоду, вищиривши своє жерло. Я ретельно її помастив і поклав у вогнище кочергу.

Тепер усе було налаштоване. Дужий бриз гнав шхуну до острова з швидкістю п'яти вузлів [11]11
  Вузол – 1.87 км.


[Закрыть]на годину; незабаром я опинився за чверть милі від рифу й спрямував шхуну в протоку. Минаючи височезний вал прибою, я подивився на нього приязно, бо згадав, як прощався був з островом і боявся, що вже довіку його не побачу. Підпливши до підводного саду, я крутнув кермо. Шхуна зграбно нахилилася, повернула й спинилась якраз проти нашого куреня. Я побіг на ніс, спустив кітву, ухопив розпечену кочергу, приклав до гармати, й вона ревнула, розбудивши сонну луну й привітавши гори таким гучним пострілом, якого їм довелося чувати передньо тільки один раз!

Та хоч яке було разюче враження від першого пострілу, його годі порівняти з тим враженням, що справив цей. За мить із куреня вискочив майже голий Пітер; очі в нього з ляку вилізли на лоба. Він глянув, зойкнув і гайнув у кущі, наче заєць. Наступної миті точнісінько так учинив і Джек, женучи аж ніяк не повільніше за Пітера.

– Агов, хлопці! – крикнув я, не тямлячи себе з радощів. – Куди ви? Пітере! Джеку! Агов! Це я!

Вони почули мене вчасно, спинилися, повернулись, а коли я озвався до них ще раз, обоє, очевидячки, впізнали мій голос і побігли щодуху до берега. Де вже мені було стриматися! Скинувши піджака, я стрибнув за борт, а Джек і собі кинувся в море. За мить ми стрілися на глибокому, обнялися й, певна річ, пішли на дно! Ми ледве не задихнулися, але враз виринули й побачили Пітера, що борсавсь у воді, наче підстрелена качка, й то сміявся, то плакав, ковтаючи солону воду.

Мені бракує слів описати читачеві, що діялося, коли ми вилізли на берег мокрі, як хлюща. Ми й обіймались, і говорили бозна-що, і безладно вигукували. Сцену ту легше уявити, аніж змалювати, тому я запну завісу й відкрию її аж через три дні.

Майже весь той час Пітер смажив поросят, пік таро й плоди хлібного дерева, а також напихав мене бананами, сливами, картоплею та кокосами, а я розповідав йому й Джекові про всі ті страшні й дивовижні пригоди, що їх мені довелося зазнати, відколи я з ними розлучився. Коли я розповів до кінця, вони попросили мене переповісти все спочатку, а коли я знову скінчив, довелося розказувати втретє; вони ж уважно спухали, докидаючи свої зауваження. Їх дуже діткнула загроза, яка нависла над Аватеєю, і Пітер жахнувся на думку, що з бідолашної дівчини можуть зробити «довгу свиню». А Джек зціпив зуби й махнув кулаком: він, мовляв, жалкує, що не скрутив Тараро в'язи, і сподівається колись затопити-таки йому в пику. По тому, коли вони, за Пітеровим висловом, «виснажили мою пам'ять», я попросив розказати, як їм велося увесь той час і, зокрема, як вони вибралися з Діамантової печери.

– Коли ти вирнув з печери й попав у полон, – почав Джек, – ми чекали терпляче півгодини. По тому заходилися тебе картати: ти ж бо мав знати, що ми непокоїмося, а сам десь дівся. Минула година, і ми неабияк стривожились. Я зважився випливти на розгляд, хоч мені й було шкода бідолашного Пітера. Він-бо сказав: «Якщо ти не вернешся, мені доведеться тут сидіти довіку». Я пообіцяв йому, що берегтимусь, і він мене пустив, виявивши, правду казати, велику мужність!

– Так воно й було, – докинув Пітер, поглядаючи на Джека з-за величезної картоплини, що її він тим часом гриз.

– Ну от, – провадив Джек, – можеш собі уявити, як я занепокоївся, коли погукав тебе, а ти не озвався. Зразу я подумав, що пірати тебе вбили й кинули в кущі або в море. По тому мені спало на думку, що вбивати хлопця їм було ні до чого, мабуть, вони забрали тебе з собою. Подумавши про це, я помітив на півночі піратську шхуну, що ховалася за обрієм; я сів на скелі й стежив за нею, аж доки вона зникла з очей. Запевняю тебе, Релфе: плачучи за тобою, я пролив тоді більше сліз, аніж за все своє попереднє життя…

– Пробач мені, Джеку, – перебив його Пітер, – але ти, мабуть, помиляєшся. Адже я не раз чув од тебе, що змалечку ти ревів і рюмсав з раннього ранку й до…

– Припни язика, Пітере, – гримнув на нього Джек. – Так от, коли шхуна щезла за обрієм, я вернувсь у печеру на превелику Пітерову радість і розповів йому все, що бачив. Ми поговорили, поміркували разом і вирішили пильно обшукати весь ліс, аби пересвідчитися, що тебе принаймні не вбито. Але як вибратися з печери без твоєї допомоги? Від самої думки про те Пітерові ставало млосно, та й я, казати правду, непокоївся, бо ніяк не міг сам один витягти Пітера з печери швидше, аніж ми вдвох його туди втягли; а він казав, що аби ми хоч на мить загаялися, то не втерпів би і вдихнув солоної води. Та іншої ради не було, і я намагався, як умів, потамувати його страх. «Ти ж бо, Пітере, – казав я, – не можеш тут жити». А він мені на те: «Звичайно, ні, Джеку; я можу тут тільки померти, а зовсім того не хочу, тож придумай, як мені зарадити». Я запропонував йому набрати повні легені повітря і звіритись на мене.

«А може, давай зробимо здорову торбу з кокосової тканини, накинемо її мені на голову й міцно зав'яжемо навкруг шиї, – сказав він, сумно всміхаючись. – То я хоч раз дихну повітрям під водою!»

«Шкода праці, – відмовив я. – Вона враз наповниться водою, і ти захлинешся. Якщо ти й справді не можеш стримати подих, то, мабуть, доведеться торохнути тебе по голові й витягти звідси непритомним».

Та Пітерові цей план не дуже сподобався. Він побоювався, що я не розрахую своєї сили й або стусону помалу й потім доведеться бухнути вдруге, а може й утретє, його ж, мовляв, це не вельми тішить, або лусну так, що потім його рідна мати не впізнає, або й зовсім виб'ю з нього душу. Зрештою я переконав його затамувати подих і здатися на мене; він погодився, і ми пірнули. Та не пропливли ми й до половини, як він почав пручатись і хвицати ногами, наче дикий кінь; по тому вирвався з рук і вдаривсь об стіну колодязя. Тож мені довелося тягти його назад у печеру. Вистромився він з води й почав ловити ротом повітря. Словом, він зовсім знетямився і…

– Нічого подібного! – обурено скрикнув Пітер. – Я тільки задихався, а якби знетямився й тебе не хвицнув, то луснув би там!

– Ну що ж, хай буде по-твоєму, – сказав усміхаючись Джек. – Але нам довелося знову раду радити, й аби не осяйнула мене щаслива думка, то ми б і досі там радились.

– Про мене, хоч би й так! – знову перебив його Пітер і зітхнув. – Повір мені, Релфе, аби я знав, що ти вернешся, то радніше чекав би тебе місяцями, аніж погодився б зазнати тієї муки, яка мене чекала. Розказуй, Джеку, далі.

– Мені спало на думку, – провадив Джек, – зв'язати Пітерові руки й ноги мотузкою, а тоді припнути міцно до дебелої жердини футів п'ять завдовжки, аби він не пручався й не вигинався. Ти побачив би, Релфе, який він був нажаханий, коли я висловив ту гадку; проте зрештою він зрозумів, що то єдиний для нього спосіб вийти на білий світ, і сказав мені, щоб я налаштував якнайшвидше все потрібне, «бо це, Джеку, справа поважна, – мовив він, – і не можна з нею баритися». Діставши мотузку й жердину, я вернувся до печери і зв'язав його, наче єгипетську мумію. Правду казати, з нього вийшов непоганий зразок англійської мумії, коли така взагалі існує на світі, бо він сполотнів як мертвяк. «Перш ніж пірнути, – сказав він тремтячим голосом, – дай мені набрати повні легені повітря, а що тоді я не зможу говорити, то дивися мені в обличчя, і як я тільки моргну – пірнай! І, благаю тебе, пливи швидше!» Я пообіцяв якнайретельніше сповнити його волю й поплив з ним до війстя печери. «Ну ж бо, – мовив я, – набери тепер повітря». Пітер так надувся, що я мимоволі згадав байку про жабу, яка хотіла зрівнятися з волом. Я дивився йому в обличчя і тільки-но він приплющив праву повіку, шугнув стрімголов під воду. Ти й до двадцяти не встиг би полічити, як ми вже промчали колодязем і вихопилися на поверхню моря.

Пітер набрав силу повітря і, вирнувши, видихнув його так гучно, що чути було за добру милю. Настрій його враз одмінився: не чекаючи, доки ми вийдемо з води, він зв'язаний почав горлати й співати з-радощів, я ж підтримував його лівою рукою і штовхав до берега. Та, коли він зайшовся сміхом, що йому й гієна могла б позаздрити, я, наче ненароком, пустив його під воду, і те його трохи втихомирило.

Щасливо вирятувавшись із печери, ми негайно почали шукати за твоїм, Релфе, мертвим тілом. Аби ти знав, як важко нам було на серці, коли ми день у день нишпорили по ярах і схилах. За три тижні ми обстежили всенький острів і задовольнилися принаймні тим, що тебе не вбито. Та нам спало на думку, що, може, твоє тіло кинули в море, отож ми пильно обшукали берег і лагуну, а далі оглянули коралові рифи. Одного дня, коли ми простували рифом, Пітер угледів серед каміння якусь чорну річ. Виявилося, що то барильце. Ми вибили дно: всередині був порох.

– То, Джеку, я вам його надіслав, – мовив я, усміхаючись.

– Ану витрушуй гаманця! – гукнув Пітер, скочивши на ноги й простягаючи долоню. – Ке-но сюди гроші, а то, як тільки ми вернемося до Англії, я тебе запроторю до боргової в'язниці!

– Поки що я дам тобі вексель, – засміявся Джек. – Тож сядь і заспокойся. Річ у тім, Релфе, що коли ми знайшли барильце з порохом, Пітер одразу ж заклався на тисячу фунтів стерлінгів, що це твоїх рук діло, а я в свою чергу заклався на десять тисяч фунтів, що ні.

– Пітер мав рацію, – сказав я і пояснив, як воно вийшло.

– Той порох став нам у великій пригоді, – провадив Джек, – хоч він трохи зволожився. Ми налагодили старого пістоля, і Пітер зробився таким стрільцем, що куди твоє діло. Та слухай далі. На рифі ми не знайшли жодних твоїх слідів і зрештою втратили всяку надію побачити тебе знову. Острів нам остогид, і ми тільки й думали про те, щоб нагодився який-небудь корабель та забрав нас звідсіль. Але тепер, коли ти, друже, вернувся, острів знову радує мою душу, і я люблю його, як і колись. Однак мені дуже кортить побувати на інших островах південних морів. Тепер ми маємо до своїх послуг пречудову шхуну, то чого ж нам баритися.

– І я хотів запропонувати те ж саме! – вигукнув Пітер. – Голосую за те, щоб вирушити негайно.

– В такому разі, —мовив Джек, – давайте попливемо до острова, де живе Аватея, та спробуємо переконати Тараро, аби він дозволив їй віддатися за хлопця, що вона з ним заручена, й не робив з неї довгу свиню. Якщо він має хоч краплину вдячності, то вволить наше прохання. Ми ж бо колись уже заступилися за дівчину, і не личить нам, вірним лицарям, складати зброю, аж поки ми її звільнимо; принаймні герої всіх книжок, що мені довелось прочитати, вважали б ганьбою не довершити таке славне діло.

– Не знаю, як би вчинили твої лицарі, та, правду казати, мені до того й байдуже, – озвався Пітер. – Але я певен, що нас чекає цікава пригода, і ти можеш на мене цілком покластися.

Пітер мав романтичну, гарячу вдачу, і Джеків задум припав йому до серця. Зважившись вирятувати тую дівчину, він уже нетямився з нетерплячки – аби швидше взятись до діла.