Текст книги "Кораловий острів"

Автор книги: Роберт Белентайн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 17 страниц)

РОЗДІЛ XXXIV

_{Ув'язнення. – Ми    втрачаємо    надію. – Несподіване звільнення}

Цілісінький місяць ми сиділи в своїй темниці і за весь той довгий час не бачили живої людини, крім мовчазного дикуна, що раз на день приносив нам їжу.

Відколи я пам'ятаю себе, душу мою разів зо два обсідала така туга й відчай, що мені здавалося, буцімто лише смерть може полегшити мої муки. Саме так було й того разу. Попервах, коли ми чули біля печери людські кроки, нам хололо в грудях із страху, і що то, може, йде кат. Але з часом ми позбулися страху, і нас пойняло таке прагнення звільнитися, що ми не знаходили собі місця й бігали по в'язниці, наче тигри в клітці. По тому ми впали у відчай і мріяли про одне: щоб дикуни якомога швидше заподіяли нам смерть. Але настрій наш змінювався поступово, і бувало так, що ми міркували про веселіші речі; часом ми сиділи в темній печері на прискалкові й балакали про минуле, забуваючи про сумне сучасне. Але рідко зважувалися говорити про майбутнє.

За постіль нам правило потрухле листя та гілля, а за їжу – жменька ямсу й таро.

– Як тобі спалося, Релфе? – байдужливо спитав одного ранку Джек, устаючи з своєї непишної постелі. – Вітер тебе вночі не будив?

– Ні, – відповів я. – Всю ніч мені снилася домівка, мати моя усміхалася, манила до себе, а я не міг з місця зрушити, бо був скутий залізами.

– А мені теж снився сон, – озвався Пітер. – Я бачив нашу любу домівку на Кораловому острові. Мені уявлялося, що ми плаваємо в підводному саду, аж раптом де не взялися дикуни й закричали, і ми враз опинилися в печері біля Водограйної скелі, а вона якимсь чином перетворилася на цей похмурий вертеп. Я прокинувся, бачу – так воно й є.

Довге ув'язнення пригнітило Пітера, голос йому змінився, й аби я не знав, хто то балакає, то навряд чи вгадав би, такий він став сумний, такий відмінний од веселого, бадьорого голосу, до якого ми були звикли. Я довго міркував про те, як дивовижно може змінитися за такий короткий час вдача веселої людини. Буває, що одної миті яскраво світить сонце, а мине трохи часу, і вже нависли темні хмари.

Пітер знову порушив тишу, сумовито мовивши:

– Ой, чи ж ми коли побачимо свій любий острів!

Голос його затремтів, і, затуливши обличчя руками, він схилив голову й заплакав. Мені ще не доводилося бачити, щоб наш колись веселий товариш ударився в сльози, і я хтозна-як хотів би його втішити. Та ба! Що я міг йому сказати? Я не мав жодної надії, і хоч двічі силкувався озватися, але не спромігся й слова вимовити. Тим часом Джек сів поряд нього й шепнув на вухо кілька слів. Пітер кинувся йому на груди й схилив на плече голову.

Ми сиділи мовчки. Раптом знадвору долинули кроки, і зайшов наш тюремник. Ми звикли до тих щоденних відвідин і майже не звернули на нього уваги, гадаючи, що він, як завжди, поставить наш убогий харч і піде геть. Аж ні! Натомість він підступив із ножем спершу до Джека, перерізав йому пута на руках, а потім зробив те саме Пітерові й мені. Хвилин п'ять ми стояли, понімівши з великого дива, і навіть звільнених рук не підводили. Спочатку я подумав, що настала наша остання година й зараз нас повбивають; хоч, як я вже розповідав, ми з великого відчаю воліли померти, та тепер у серці моєму знову ожила природна любов до життя, а кров мені захолола з жаху перед несподіваною смертю.

Проте я помилився. Перетявши нам пута, дикун показав на війстя печери, і ми майже механічно вийшли надвір. Який же був наш подив, коли ми побачили вчителя, що стояв під деревом, склепивши перед собою руки; по його темних щоках текли сльози. Він підбіг до Пітера, який вийшов перший, і, схопивши його в обійми, вигукнув:

– О мій любий юний друже! Дяка богові, ви вільні!

– Вільні! – скрикнув Джек.

– Так, вільні, —повторив учитель, ще раз і ще раз потискаючи нам руки, – вільні йти, куди ваша душа бажає. Ми переконали Тараро облишити віру в кровожерних богів.

Ми самі собі не могли повірити. Сидячи в тій печері, ми безперестану снили про звільнення, і тепер нам здалося, що знову-таки ми бачимо сон. До того ж в очах нам і в голові потьмарилося, бо нас майже засліпило сонце, якого ми не бачили, відколи попали в темну в'язницю, і думки наші пішли обертом. Але коли ми подалися слідом за своїм темношкірим другом і вгледіли ясно-зелене листя, почули вереск папуг, вдихнули пахощі квітучих кущів, то нарешті цілком усвідомили, що нам уже не загрожує ані в'язниця, ані смерть; душі наші затопила незмірна радість, очі сповнилися слізьми, і ми в один голос крикнули голосне «Ура!»

Тубільці, що були поблизу, відповіли на те радісними вигуками, підбігли до нас і потисли нам руки, всіляко виявляючи свою приязнь. Вони подалися слідом за нами, влаштувавши цілий похід, і провели аж до оселі Тараро. Ватажок сидів на лавці перед хатою, а перед ним височіла купа дерев'яних ідолів, яких мали спалити. Навколо стояли тисячі тубільців, що прийшли подивитися на незвичайне видовисько.

Тараро сказав, що нам вільно пливти нашою шхуною, коли ми того побажаємо, і що на; м дадуть удосталь харчів на дорогу. Зрештою він ласкаво потиснув нам руки, а також потерся з нами носом.

Радісні то були новини, і ми не знаходили слів, щоб висловити свою вдячність.

– А що з Аватеєю? – запитав Джек.

У відповідь нам показали на гурт тубільців, серед яких стояла дівчина. Поряд неї ми побачили здорового хлопця, чий шляхетний і владний вигляд свідчив про те, що він ватажок непересічної вдачі.

– Той юнак її коханий. Він приплив сьогодні вранці у своєму воєнному каное трактувати з Тараро за Аватеєю. За кілька день вони поберуться й вернуться на його острів.

– От і чудово, – сказав Джек. Він підступив до юнака й щиро потиснув йому руку. – Бажаю тобі, приятелю, щастя, і тобі теж, Аватеє.

Обранець Аватеїн узяв Джека за руку й повів до того місця, де, оточені старшинами племені, стояли Тараро з учителем. Дівчина пішла за ними й спинилася по ліву руку від Джека. Її коханий попросив тиші й виголосив таку промову, що її переклав учитель:

– Юний друже, ти прожив небагато літ, але голова в тебе, як у старого. Серце твоє велике й сміливе. Ми з Аватеєю твої боржники і хочемо оголосити про те перед усією громадою, а також зазначити, що той борг ми ніколи сплатити не зможемо. Ти важив своїм життям задля мало знайомої жінки. Але та жінка попала в біду, і ти не міг її залишити напризволяще. Пам'ятай же, що ми з Аватеєю тебе не забудемо і довіку молитимемось за тебе й за твоїх хоробрих товаришів.

Як і годиться морякові, Джек відповів коротко: сказав, що коли б на місці Аватеї була інша жінка, він учинив би так само. Джек був не дуже великий мастак промови виголошувати, отож він на тому й скінчив і, потиснувши щосили ватажкові руку, хутко відійшов убік.

– Ну, хлопці, – мовив Джек, коли ми сховалися в натовпі, – здається, мети ми своєї осягнули, робити тут нам більше нічого, тож лаштуймось якнайшвидше в дорогу, і хай живе наша люба батьківщина!

– І я тієї ж думки, – озвався Пітер, силкуючись підморгнути. Але бідолаха так багато плакав того дня, що очі йому геть запухли. – Однак спершу я хочу подивитися, як вони спалять тих богів.

Пітерове бажання було скоро здійснене: за кілька хвилин купу ідолів підпалили, й під схвальні вигуки тисяч тубільців боги острова Манго спопеліли!

РОЗДІЛ XXXV

_{Закінчення}

Так уже судилося зроду-віку, що людям доводиться розлучатись одне з одним. На світі повсякчас хтось із кимсь розлучається, і люди, що сьогодні щиро вітаються, небавом стискають один одному руки в останній раз і кажуть тремтячим голосом: «Прощавай!» Сумна це істина, та невже слід за неї забути? Може, поміркувавши над нею, ми зробимо деякі повчальні висновки.

Як часто буває, що ми легкодумно прощаємося з людьми, котрих нам уже ніколи не судилося побачити на цім світі! Довго роздумуючи про це, я вирішив, що аби ми краще усвідомили, як недовго спілкуємося з багатьма нашими ближніми, то дужче прагнули б добро їм зробити – так би мовити, всміхнутися до них по-дружньому, розлучаючись (бо, порівняно з вічністю, найдовше спілкування на землі – це лише слово й погляд, що ними обмінюються, зустрічаючись, подорожні), і довести приязним словом, поглядом та ділом свою до них прихильність, допомогти їм у життєвій борні.

Наближався день відплиття, і хоч як дивно, нам дуже жаль було розлучатися з тубільцями Манго: вони-бо силкувалися загладити свою колишню брутальну поведінку і ставились до нас вельми прихильно; ми ж іще дужче заприязнилися з тубільним учителем, а особливо з Аватеєю та її чоловіком.

Незабаром по тому, як молодята побралися, їх випровадили додому, надавши силу подарунків – здебільшого їстівних. Тільки тубільний учитель поплив разом з ними, аби відвідати ще дальші острови.

Ми з Джеком і Пітером зібралися на раду в каюті своєї шхуни, де панував такий самий лад, як і тоді, коли ми її залишили, бо тубільці повернули всі забрані речі. Ми вирішили відпливти, не гаючись: нам кортіло якнайшвидше побачити свою любу батьківщину.

Троє тубільців зголосилися попливти з нами до Таїті, де ми сподівалися набрати повну команду. Ми прийняли їх з радістю.

Ясного сонячного ранку ми підняли сніжно-біле вітрило піратської шхуни й одчалили від берегів Манго. Тисячі тубільців прийшли попрощатися з нами й побажати щасливої дороги. Легенький вітер підхопив наше судно, і ми прудко помчали лагуною під хмарою вітрил.

Коли шхуна минала пролам у рифі, тубільці вигукнули голосне «Ура!» А вчитель стояв на скелі й махав нам брилем, і з берега ледь чутно долинуло його останнє слово: «Прощавайте!»

Тієї ночі, коли ми сиділи на гакаборті, вдивляючись у безмежне море й зоряну баню неба, серця наші сповнилися радістю, до якої доточився дивний сум. Ми ж бо нарешті пливли додому, а чарівні ясно-зелені коралові острови тонули позаду в океанській далині.