Текст книги "Кораловий острів"

Автор книги: Роберт Белентайн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

РОЗДІЛ XXI

_{Велемудрі й глибоко моральні роздуми про таємниці життя. – Вітрило. – Несподівана яса. – Смерть чорного кота. – Підводна втеча. – Необачний вчинок і жахливі наслідки}

Життя – чудернацька сполука. Пітер порівнював його з аптекою, але зазначав, що в житті сполучається і добре й лихе, а в аптеці зібрана тільки всіляка гидота. Що довше я про це міркую, то більше мене вражає дивовижна мішанина добра і зла, яка існує не лише в земних явищах, а і в душах людських. На нашому ж таки Кораловому острові ми зажили усякого добра. А проте буряної ночі ми побачили, що можемо втеряти те добро враз і назавжди – а інші, нещасливіші за нас люди, таки й справді їх утеряли.

Ми бачили розкішні плодові дерева, що їхнє віття колихав теплий вологий вітрець, соковиті трави, які буяли під живодайним промінням південного сонця; а наступного дня бачили, як ті самі прекрасні дерева й рослини лежали долі, повиривані з корінням, потрощені й понівечені гурганом. Багато місяців ми жили в такому чудовому краї, що часто думали, чи він би Адамові та Єві не видався кращим за рай земний; а тоді побачили, як мирний супокій нашого раю нагло порушили люті дикуни, як білий пісок залився кров'ю і вкрився мертвим трупом; а проте ми пересвідчилися, що людожери ті виявляли ознаки добросердої вдачі.

По тому, як бідолашні дикуни нас залишили, ми часто заводили про них довгі розмови, і я помітив, що Пітер наш дуже змінився. Жартував він так само невимушено, але набагато рідше, і якщо не з мови його, то з поведінки знати було, що він споважнів, наче за кілька день постаршав на цілих два роки, здавалося нам з Джеком. Та я й не дивувався, пригадуючи, які жахливі події довелося нам пережити. Тижнів декілька ми ніяк не могли прогнати важкої задуми, але з часом до нас почав вертатися добрий гумор, і ми пригадували дикунів, наче якийсь страшний сон.

Одного дня ми розважалися у водяному саду перед тим, як піти порибалити: Пітер-бо так часто постачав нас свининою, що нам вона остогидла, і ми схотіли переміни. Пітер засмагав на прискалкові, а ми лазили внизу між брилами. Аж ось я підвів голову й побачив, що Пітер знетямлено витанцьовує і махає нам руками; отож я штовхнув Джека і негайно скочив на ноги.

– Вітрило! Вітрило! Подивися-но, Релфе. Он воно, Джеку, на обрії, якраз над протокою до лагуни! – закричав Пітер, коли ми видряпалися на скелю.

– Бачу вітрило, і шхуну бачу! – мовив Джек і мерщій почав убиратися.

Серця наші аж зателенькали з тої новини: ми ж бо ні хвилини не сумнівалися, що коли шхуна пристане до берега, капітан її з дорогою душею візьме нас і доправить до якого-небудь цивілізованого острова, де ми знайдемо корабель, що прямує до Англії чи якоїсь іншої європейської країни. Думка про рідний край ущерть затопила мою душу, і хоч як я полюбив Кораловий острів і наш курінь, що так довго правив нам за домівку, але тої миті я залишив би їх, анітрохи не жалкуючи. Охоплені радісними сподіваннями, поспішили ми до найвищої скелі, що стриміла біля нашого житла, і стали чекати корабля: ми ж бо спостерегли, що він прямує до острова під свіжим бризом.

Менше як за годину корабель підплив до рифів, повернув проти вітру й переставив марселі, щоб озирнути берег. Зауваживши те й боячись, що вони нас не помітять, ми втрьох почали махати клаптями кокосової тканини і скоро на превелику свою радість побачили, як матроси спускають човна і сновигають по палубі, лаштуючись, очевидячки, висісти на берег. Раптом на форпіку підняли прапор, з борту шхуни бухнула невеличка хмарка білого диму, і, перш ніж ми второпали, що до чого, крізь кущі пролетіла гарматна куля, зрізала дорогою кілька кокосових пальм і, вдарившися за кілька ярдів нижче від нас об скелю, розскочилася на дрібненькі скалки.

Ми жахнулися, як побачили, що прапор на шхуні чорний, з черепом та схрещеними кістками. Ми ззирнулися спантеличено, і з уст наших водночас зірвалося слово «пірати».

– Що робити? – скрикнув Пітер, коли ми спостерегли, як від борту шхуни відпливла шлюпка й помчала крізь протоку між рифами. – Якщо вони заберуть нас із острова, то або кинуть задля розваги в море, або примусять стати піратами.

Не відповідаючи, я глянув на Джека: він-бо єдиний міг вирятувати нас із цієї скрути. Джек стояв, схрестивши руки і опустивши додолу стурбований погляд.

– У нас залишається єдиний вихід, – сказав він, сумно позирнувши на Пітера. – Може, нам і не слід до нього вдаватися. Якщо ці мерзотники прагнуть захопити нас у полон, вони обнишпорять увесь острів. Ну ж бо, гайда за мною.

І Джек щодуху побіг у ліс, ведучи нас кружними стежками до Водограйної скелі. Там він спинився й, обережно підступивши до краю, озирнув берег. Ми стали поряд з ним і побачили, що човен, повний озброєних піратів, саме сягнув берега. За мить пірати висіли з човна і рушили до нашого куреня.

Минула хвилина, і вони побігли назад до човна. Один, схопивши бідолашного кота за хвіст, крутив ним над головою. Сягнувши берега, він пошпурив його далеко в море і приєднався до своїх товаришів, що, за всіма ознаками, поспішно радили раду.

– Бачите, що нас чекає, – гірко мовив Джек. – Людині, яка задля розваги мордує нещасну тварину, ніщо не завадить убити свого ж таки брата. Отож, хлопці, нам лишається одне – тікати в Діамантову печеру.

– В Діамантову печеру! – вигукнув Пітер. – Ну, то я не маю жодної надії на рятунок, бо не здатний пірнути, якби навіть усі тихоокеанські пірати гналися за мною слідом.

– Покладися на нас, Пітере, – мовив я. – Ми тобі допоможемо.

Тої миті ми зауважили, що пірати рушили від човна навсібіч – і в ліс, і понад берегом.

– Ну, Пітере, – мовив урочисто Джек, – ти повинен зважитись, а то нам доведеться загинути разом з тобою.

– Джеку, друже мій милий, – вигукнув Пітер і аж сполотнів. – Залиш мене: навряд чи вони вважатимуть за потрібне вбити мене. А ви з Релфом мерщій пірнайте в печеру.

– Цього ти від мене не діждешся, – відповів спокійно Джек і схопив грубого кийка. – Ну, Релфе, готуймося зустріти драпіжників, їхнє гасло: «Нема пощади». Якщо нам пощастить здолати тих, що прямують сюди, то, може, ми сховаємося на деякий час у лісі.

– Їх п'ятеро, – мовив я. – Справа безнадійна.

– То гайда в печеру, – вигукнув Пітер, стенувшися й гарячково хапаючи Джека за руку. – Пірнаймо! Я готовий.

Не дуже вправні плавці добре знають, який жах охоплює у воді від самої думки, що хтось потягне тебе в глибину хай навіть на кілька секунд, – той інстинктивний мимовільний страх зовсім не боягузтво. І вони зрозуміють, як тяжко було Пітерові зважитись на те, щоб його потягли на десять футів у глиб, а потім проштовхнули крізь вузький колодязь у темну, як льох, печеру. Але він не мав вибору. Пірати вже нас угледіли. Ще мить, і вони будуть біля скелі.

Ми з Джеком схопили Пітера за руки.

– Дивись мені, не пручайся, – сказав Джек, – а то ми загинули.

Пітер і словом не озвався, але, побачивши на його сполотнілому обличчі затятий вираз і зауваживши, як напружилися його м'язи, ми переконалися, що він до всього готовий. Коли пірати підбігли до підніжжя скелі, яка, на мить сховала нас від їхніх очей, ми нахилилися над урвищем і плигнули стрімголов у море. Пітер тримався по-геройському. Він плив поміж нас слухняно, наче колода, тож ми втрапили в тунель і сягнули печери швидше, аніж будь-коли досі.

Вистромивши з води голову. Пітер вдихнув повітря на повні груди, а за хвилину ми вже стояли на твердому і почувалися в безпеці. Джек подався розшукувати трута й смолоскипа, що лежали в печері. Небавом він знайшов їх і, засвітивши світло, відкрив зачудованому Пітерові дива підземної схованки. Але ми надто змокли, щоб гайнувати час на розглядини. Ми одразу ж поскидали свій одяг і добре його викрутили. По тому ми стали підраховувати свої запаси харчів, бо, як доречно зауважив Джек, хтозна, скільки пірати думали сидіти на острові.

– Може, їм спаде на думку тут оселитися, – сказав Пітер, – і ми будемо живцем поховані в цьому підземеллі.

– Чи не здається тобі, Пітере, що ми швидше будемо живцем потоплені? – усміхнувся, Джек. – Але це все бридня. Ті мерзотники довго на березі не лишаються. Їхній дім – море, отож будь певен, вони завіються звідси через день або два щонайбільше.

Ми почали готуватися до нічлігу. Навідуючись у підводну печеру, ми з Джеком приносили кокосові горіхи та інші плоди, а також сувої кокосового шмаття; частково задля розваги, а частково передчуваючи, що, може, нам випаде ховатися тут від дикунів. Нам і не снилося, що заженуть нас сюди білі дикуни, можливо, земляки наші. Кокосові горіхи, а також ямси збереглися добре, але хлібні плоди погнили. Сувої також лежали на місці, і, розгорнувши їх, ми переконалися, що матимемо добру постіль; а це було важливо, бо долівка виявилася вогкою. Зібравши все докупи, ми послалися, примістили посередині смолоскип і повечеряли. Зала до бенкетів була незвичайна, і мимоволі ми звернули увагу на холодні жаскі стіни та чорний колодязь побіч себе, на щільну темряву, що причаїлася в глибині печери, і сумовитий дзвін крапель, які падали через довгі проміжки часу зі стелі в тиху воду, і разючий контраст між тим усім та ліжком і стравою, що, разом з нашими обличчями, були осяяні густо-червоним полум'ям смолоскипа.

Довго ми сиділи за вечерею, розмовляючи притишено, аби не чути моторошної луни під склепінням. Зрештою тьмяне світло, яке просякало крізь колодязь, зблякло, попереджуючи, що вже настала ніч і час спочивати. Отож ми погасили смолоскип та полягали спати.

Прокинувшись, ми довгенько не могли второпати, де опинилися, а потім почали гадати, чи рано ще, чи вже пізно. Слабеньке світло свідчило, що настав день, але яка саме година, того ми не знали й не відали. Отож Джек запропонував, що він випірне на розвідини.

– Е ні, Джеку, – відмовив я. – За останні дні ти наробився по саму зав'язку. Спочивай собі та гляди Пітера, а я погляну, що там надумалися пірати. Я пильнуватиму, щоб вони мене не помітили, і скоро вернуся.

– Гаразд, Релфе, – сказав Пітер. – Іди, коли на те твоя воля, але не затримуйся. Раджу тобі однак убратися, бо я хочу, щоб ти нарвав свіжих кокосів, а видиратися на пальми без одягу принаймні незручно.

– Пірати напевне стежать за всією околицею, – озвався Джек, – тож, прошу тебе, майся на бачності.

– Не бійся, – сказав я. – До побачення.

– До побачення, – відповіли мої друзі, їхні слова ще лунали в моїх вухах, коли я стрибнув у воду і через кілька секунд виринув на свіже повітря. Я силкувався пливти зовсім нечутно і навіть дихав якомога тихіше, тримаючись під скелею. Але як нікого не зауважив поблизу, то виліз з води і видерся помалу на скелю, звідки було видно увесь берег. Навкруги жодного пірата, навіть їхній човен щезнув безслідно. Гадаючи, що, може, вони поховалися, я не зважився зійти зі скелі. Мені спало на думку подивитися на море, і, на своє диво, я побачив піратську шхуну, що пливла геть – майже на самісінькому обрії! Я скрикнув з радощів і зопалу хотів був пірнути назад у печеру, щоб повідомити товаришам добру новину. Проте стримався і побіг на самісінький вершечок скелі переконатися, що той корабель справді піратська шхуна. Вдивлявся я в нього довго й пильно і врешті, заспокоєно зітхнувши, сказав уголос:

– Атож, то таки він. Принаймні цього разу негідники вшилися таки з порожніми руками.

– Чи ти ба, який упевнений! – озвався поряд басовитий голос, і тієї ж миті важка рука схопила мене за плече, стиснувши його, наче лещатами.

РОЗДІЛ XXII

_{Я попадаю до рук піратів. – Як вони зі мною повелися, і що я їм сказав. – Пригода моя закінчується сумною розлукою і несподіваним дарунком}

Серце моє мало не вискочило з грудей. Обернувшись, я побачив здоровезного лютого чолов'ягу, що споглядав мене, зневажливо посміхаючись. Він був білий, тобто з походження європеєць, хоч його обличчя від довгого перебування на сонці й вітрі засмагло, аж збронзовіло. На ньому було звичайне матроське вбрання, коли не брати до уваги грецьку шапочку й розкішну шовкову шаль, якою він пов'язувався замість пояса. З-під тої шалі стриміло дві пари пістолів і важкий кортик. Мав він бороду й вуса – такі самі короткі, кучеряві й посріблені сивиною, як і його чуприна.

– Ну, парубче, – мовив він, глузливо посміхаючись і ще дужче стискаючи мені плече, – то негідники вшилися з порожніми руками, га? Ще побачимо. Вважай-но, щеня.

І пірат пронизливо свиснув. За мить долинула відповідь і з-за скелі біля підводного саду вигулькнув піратський човен, чимдуж прямуючи до нас.

– Розведи-но вогонь на тому прискалкові. Та дивись мені, парубче, не спробуй утікати, бо я пошлю за тобою прудкого і вірного гінця.

І він багатозначно показав на свої пістолі.

Я мовчки скорився, а що випадково мав у кишені збільшувальне скло, то небавом розвів вогнище, і вгору здійнявся стовп густого диму. Не минуло й двох хвилин, як з-над моря гримнула гармата, і я побачив, що шхуна знову пливе до острова. Аж тепер мене осяяло, що пірати вдалися до хитрощів і відіслали свій корабель, аби ми подумали, буцімто вони забралися геть. Та вже нічого не вдієш: я опинився цілком у їхній владі. Отож я стояв, безпорадно дивлячись, як пірати вилазили з човна на берег. Мені спало на думку стрибнути зі скелі у море, та вже було пізно, бо вони заступили мені дорогу.

Команда човна видерлася на скелю й заходилася віншувати чолов'ягу, який полонив мене, взиваючи його капітаном. Вони страшенно пораділи, що їхня хитрість удалася, і жартам не було кінця-краю. Всі вони були з кошлатими бородами, люті на вигляд, озброєні кортиками й пістолями, а їхнє вбрання мало чим різнилося від капітанового. Придивившись до кожного зокрема й помітивши, що вони насуплені навіть тоді, коли регочуться, і що у всіх на лиці вираз свідчить про ницу вдачу, я зрозумів: моє життя висить на волосині.

– А де ж інші щенята? – вигукнув один чолов'яга, приточивши страшну лайку. – Присягаюся чим завгодно, що їх було принаймні троє, якщо не більше.

– Чуєш, щеня, що він питає? – озвався капітан. – Де решта собачат?

– Якщо ви маєте на увазі моїх товаришів, то я вам не скажу, де вони, – відмовив я стиха.

Почувши те, увесь гурт зайшовся гучним реготом. Капітан позирнув на мене здивовано. Витягши з-за пояса пістоль і звівши курок, він мовив:

– Послухай-но, парубче. Я не хочу марнувати часу. Якщо ти не скажеш усього, що знаєш, я продірявлю тобі голову! Де твої друзі?

Хвилину я вагався, не знаючи, на яку ступити. Раптом мене осяйнула думка.

– Мерзотнику! – мовив я, вимахуючи йому перед очима кулаком. – Ти можеш в одну мить укоротити мені віку, можеш кинути мене в море, де я напевне сконаю, та ще й болісною смертю. Але вважай, лайдаче: якби ти навіть кинув мене з отієї скелі у воду, і то я б не виказав тобі, де мої товариші. Спробуй-но, коли хочеш переконатися!

Піратський капітан аж сполотнів з люті.

– То ось ти який? – вигукнув він і страшно лайнувся. – Ану, хлопці, беріть його за ноги та пошпурте зі скелі. Швидше!

Пірати, що поніміли були від мого зухвальства, враз підступили, схопили мене й понесли до краю скелі. Я вже вітав себе, вважаючи, що вдало схитрував: аби тільки попасти у воду, а там я пірну до печери, де мене чекають Джек із Пітером. Та мої надії враз зійшли нанівець. Капітан гукнув:

– Стривайте-но, хлопці, стривайте! Перш ніж кинути щеня акулам, ми потрощимо йому пальці лещатами. Несіть його в човен. Та швидше, бо подуває свіжий бриз.

Лайдаки мерщій підхопили мене на плечі, збігли з кручі й кинули на дно човна так, що мені забило памороки.

Коли я очуняв і підвівся на лікті, ми вже були за рифами й підпливали до шхуни, невеликого судна, збудованого на зразок кліпера. [4]4
  Кліпер– швидкохідний вітрильник.


[Закрыть]Скоро я це зауважив, як один пірат щосили штурхнув мене в бік і грубо звелів стрибати на борт корабля. Я хутко підвівся і виліз на шхуну. За кілька хвилин човен був піднятий, корабель повернувся до вітру, і ми, розтинаючи хвилі, подалися у відкрите море.

У перші хвилини пірати були заклопотані, скеровуючи шхуну та піднімаючи човен, і не звертали на мене ніякої уваги, тож я стояв, спершися об фальшборт біля східців, і стежив за ними. Я здивувався, що на шхуні немає ані гармат, ані гаківниць. І взагалі вона скидалася більше на торговельний вітрильник, аніж на піратський корабель. Але мене вразила невластива піратам чистота й лад. Мідяні частини нактоуза, [5]5
  Нактоуз– скринька до корабельного компаса.


[Закрыть]румпеля, [6]6
  Румпель– важіль повертати кермо.


[Закрыть]а також шплінти блищали наче новенькі. Палуба була чисто вишарувана, гладенька. Щогли обстругані й полаковані, крім салінгів [7]7
  Салінг– рама, до якої прикріплені снасті.


[Закрыть]і вершків, пофарбованих у чорне. Наряддя було цілком упоряджене, а вітрила білі як сніг. Словом, усе, від червоної смужки вздовж корпусу до вершечків щогл, свідчило про лад і дисципліну, яка б зробила честь команді військового судна. Все було на своєму місці, крім човна, що лежав догори днищем на палубі між фок-щоглою й грот-щоглою. Як на шхуну він був завеликий, але команда налічувала чоловік тридцять-сорок, і я вирішив, що його тримають про той випадок, коли їй доведеться корабель залишити.

Як я вже згадував, вбрані матроси були на зразок свого капітана. Та їхні головні убори різнилися не тільки від капітанового, а й одне від одного. Дехто носив солом'яного бриля, як то звичайно буває на торговельних кораблях, інші понапинали шапочки з тканини та червоні вовняні ковпаки. Я спостеріг, що всю їхню зброю віднесено вниз, тільки капітан залишив при собі кортик і один пістоль, заткнутий за шаль. Хоча капітан був найвищий і найдужчий з-поміж піратів, він не вельми вирізнявся серед них, єдина відмінна риса, яку помітив би випадковий спостерігач, була смілива щирість на його лютому обличчі. Через те він видавався не такий відразливий, як його ниці спільники, хоч вважати капітана за героя не було жодної підстави. Одначе той вираз свідчив про силу духу, яка дала йому перевагу над іншими відчаюгами, що вибрали його капітаном. Він був мерзотник з левовою вдачею – не відчував ніякого страху, не спинявся ні перед чим і тому жахав своїх підлеглих, які, кожен зокрема, його ненавиділи, але всім гуртом відчували, що їм вигідно мати такого чоловіка за ватажка.

Та скоро я вернувся думкою до моїх любих друзів, які лишилися на березі, і, поглянувши на Кораловий острів, що вже зникав удалині за кормою, глибоко зітхнув. «Може, мені не доведеться їх більше побачити», – подумав я, і від тієї думки в мене закапотіли з очей сльози.

– То ти ще й рюмсаєш, щеня вперте? – пролунав поряд басовитий капітанів голос, і пірат дав мені такого ляпаса, що я ледве ногами не вкрився. – На своєму кораблі я не дозволяю киснути. Перестань квасити губи, а то заплачеш у мене недаремне.

Я почервонів з обурення, але вирішив стриматися, щоб не погіршити свого становища. Тож, не кажучи ні слова, я вийняв хусточку і витер сльози.

– Мені гадалося, що ти з твердішої глини, – провадив сердито капітан. – Я б радше мав на борту скаженого бульдога, аніж сльозливе цуценя. Та я хутко тебе вилікую, а ні – то віддам на поживу акулам. Марш униз і сиди там, доки я покличу.

Скорившись, я пішов був до люка, аж тут в око мені впало невеличке барильце, що стояло біля грот-щогли. На ньому олівцем було виведено: «Порох». У мене майнула думка, що ми прямуємо проти вітру і всяку річ, яка плаває, хвилі віднесуть до рифів навколо Коралового острова. До того ж я згадав – бо думка швидша за блискавку, – що мої друзі мають пістоля. Не вагаючись жодної хвилини, я схопив барильце і пошпурив його в море! У капітана й у матросів, що теє бачили, вихопився здивований вигук.

Підступивши до мене й кленучи на відчай душі, капітан замірився кулаком і загорлав:

– Навіщо ти його викинув, шмаркачу нещасний?

У скронях мені застугоніла кров, і я відмовив на повний голос:

– Якщо ти опустиш руку, я скажу. А ні – то ти з мене слова не видавиш.

Капітан відступив на крок і зміряв мене здивованим поглядом.

– Ну так от, – провадив я, – те барильце я кинув у море, щоб вітер і хвилі віднесли його на Кораловий острів до моїх товаришів. У них-бо є пістоль, а пороху немає. Сподіваюся, воно скоро попаде їм до рук. Жалкую тільки, що барильце те було невеличке! На твою, пірате, думку, я зроблений не з тої глини. Не знаю, з якої глини я зроблений, – над цим я ніколи не замислювався, але певен, що такі, як ти, мене ніколи не перемісять на свій копил, хоч би як силкувалися.

На моє здивування, капітан, замість розлютуватися, усміхнувся і, застромивши руки за широчезну шаль, що була йому замість пояса, подався до корми, а я поліз східцями вниз.

Усупереч моїм сподіванням, матроси зустріли мене реготом, і один, ляснувши мене по спині, мовив:

. – Браво, юначе! Ти молодець, і з тебе вийде добрий пірат. Кривавий Біл поводився був точнісінько так, як ти, а зараз він серед нас найвідчайдушніший горлоріз.

– Сьорбни-но пива, хлопче! – вигукнув другий. – Промочи собі горлянку. Аби хтось із нас виголосив перед капітаном таку промову, йому б уже нічого було промочувати.

– Припни язика, Джеку, – втрутився третій. – Дай-но хлопцеві кусень м'яса. Хіба ти не бачиш, що він на ладан дихає?

– А що ж тут дивного? – докинув перший. – Ти ж його шпурнув у човен, наче той лантух. Аби тебе так шпурнули, ти скрутив би собі в'язи.

Я й справді почувався не гаразд – і через їхню брутальну поведінку, і через те, що зголоднів. Не забувайте, що я випірнув з печери перед сніданням, а зараз уже був майже полудень. Отож я радо взяв миску вареної з ямсом свинини – її подав мені один з гурту піратів, що обідали, сидячи на скрині. Та, правду казати, їлося мені не дуже смачно через страшні прокльони та лайку, якими пірати щедро пересипали свою мову, хоч вони малися в доброму гуморі. Той, кого назвали Кривавим Білом, сидів поряд мене. Я зауважив, що він один серед гурту мовчить і супиться. Щоправда, коли його питали, він відповідав зуховатим тоном, але сам у розмову не встрявав. Од інших він відрізнявся лише мовчкуватістю та своєю статурою – був майже такий дужий, як капітан.

Потім мене полишили на самого себе, і я заглибився в не дуже веселі роздуми: мені ж бо не сходили з гадки лещата, про які я мав невиразне, але жахливе уявлення. Почало смеркати, а я все ще розмірковував про свою лиху долю, коли це один вахтовий гукнув з палуби в люк:

– Агов, у кубрику! Мерщій відрядіть кого-небудь до каюти засвітити лампу і пошліть до капітана того хлопця – та швидше!

– Чуєш, парубче? Тебе викликає капітан. Не барися, – сказав Кривавий Біл і підвівся з скрині, на якій він спав уже години зо дві.

Я подерся вгору сходами слідом за ним. На палубі мене перестрів вахтовий і, завівши в каюту, причинив за мною двері.

Підвішена до крокви маленька срібна лампа сіяла тьмяне світло. Каюта була невелика, зручна, хоч і просто обставлена. Капітан сидів на складаному стільці біля столу й уважно вивчав мапу Тихого океану. Коли я зайшов, він підвів голову, неголосно запросив мене сісти, а сам кинув олівець, встав з-за столу і простягнувся на канапі.

– Як тебе звати, хлопче? – спитав він, пильно вдивляючись мені в очі.

– Релф Ровер, – відповів я.

– Звідкіля ти і як попав на той острів? Скільки вас там було? Відповідай-но, та дивись мені, не бреши.

– Я ніколи не брешу, – сказав я твердо.

Капітан посміхнувся глузливо і знову наказав мені відповідати.

Я розповів йому про всі пригоди, що спіткали мене й моїх друзів від самого початку плавби й до того дня, коли їхній корабель наблизився до острова, не згадуючи, однак, ані словом за Діамантову печеру. Вислухавши мене, він помовчав хвилину, а потім підвів голову й сказав:

– Я тобі вірю, хлопче.

Я здивувався – адже в нього не було жодних підстав мені не вірити, але промовчав.

– Аз чого це ти взяв, що наша шхуна піратська? – провадив капітан.

– Хто ви такі, засвідчив чорний прапор, – відповів я. – А якби в мене лишилися ще якісь сумніви, то їх розвіяла б ваша брутальна поведінка.

Капітан насупився, але потамував свій гнів і повів далі:

– Ти, хлопче, занадто сміливий. Щоправда, ми потрактували тебе не дуже ґречно, але це тому, що ти нас затримав і завдав багато клопоту. А чорний прапор мої хлопці підняли задля жарту – вони часом так роблять, аби людей полякати. Хай собі пустують, шкоди з того нема ніякої. Я, хлопче, не пірат, а мирний купець; щоправда, я не сумирне ягня, але в цих краях, де на морі повно піратів, а на суходолі лайдаків, не можна бути сумирним. Я торгую сандаловим деревом з островами Фіджі, і якщо ти, Релфе, шануватимешся, то я прийму тебе до гурту, і ти матимеш добрий пай з прибутків. Мені, бач, потрібен чесний хлопець, що вмів би і в каюті лад дати, і записи в журналі зробити, й часом і за торгівлею на березі доглянути. Ну, то як, Релфе: чи згоден ти стати торгівцем сандаловим деревом?

Я дуже здивувався і втішився, почувши від капітана, що корабель той зовсім не піратський; але замість відповіді сказав йому:

– У такому разі навіщо ви мене полонили і чому не відвезете назад на острів?

Капітан усміхнувся й відповів:

– Полонив я тебе спересердя і тепер жалкую. Я б залюбки одвіз тебе назад, але ми вже занадто далеко від острова. Подивися, де острів, – додав він, показуючи на мапі, – а ми вже осьде – принаймні за п'ятдесят миль. Я не можу повернути корабель на шкоду команді; адже всі вони зазнають великих збитків.

На це я нічого не міг відмовити і, ще трохи побалакавши з капітаном, погодився пристати до їхньої команди – принаймні, доки ми припливемо до якого-небудь цивілізованого острова, де мене висадять на берег. Капітан погодився, і, подякувавши йому за обіцянку, я вийшов з каюти на палубу. Здавалось, я мав би відчувати полегшення, але на душі мені було, хтозна-чому, надзвичайно важко й прикро.