Текст книги "Кораловий острів"

Автор книги: Роберт Белентайн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)

РОЗДІЛ XXIII

_{Кривавий Біл. – Зловісні гадки. – Дивне плавання, дивна команда і ще дивніший вантаж. – Кривава різанина і міркування з приводу неї}

Через три тижні після розмови, яку переказано в попередньому розділі, я стояв на шканцях, стежачи за витівками дельфінів, що плавали зграєю круг нашої шхуни. Над морем запала мертва тиша – саме-бо видався властивий тихоокеанському підсонню гарячий задушливий день, коли природа, здавалося, засинає і про те, що вона жива, свідчить лише море, яке глибоко дихає, поволі підводячи й опускаючи груди. Жодна хмарка не затьмарила ясної блакиті вгорі, жодного разу брижі не пожмурили блакиті, що відбивалася внизу. З неба люто пекло сонце, а в лоні вод майже так само гаряче променився сліпучий клубок вогню. Море було таке спокійне, а глибінь така прозора, що аби не його повільне дихання, ми б уважали весь світ за величезну блакитну водяну кулю, а наше суденце за смітинку, яка плаває одна-однісінька всередині тієї кулі.

Жоден звук не порушував тиші, лише вряди-годи тихо сопів дельфін, порипували щогли, торохтіли кінці рифів, та ще зрідка лопотіли звислі вітрила. На носі й на кормі був нап'ятий тент, а під ним сиділи, куняючи, зморені спекою вахтові. Кривавий Біл, як його всі називали, стояв біля румпеля, але робота в нього була того дня – не бий лежачого, і він собі то замріяно позирав на компас у нактоузі, то підходив до гакаборту, щоб сплюнути в море. Раз він підійшов, став поряд мене і, перехилившись через поруччя, втупився в синю хвилю.

Хоча він завжди мовчав і часто супився, але серед усієї команди був єдиний, з ким мені хоч трохи кортіло познайомитися ближче. Інші матроси, бачачи, що я не маю від їхнього товариства ніякої втіхи, і знаючи, що капітан мені протегує, не звертали на мене уваги. Щоправда, Кривавий Біл трактував мене теж так само, але й інших не краще. Разів зо два я пробував завести з ним розмову, та він завжди відповідав коротко і зрештою відвертався. Коли він спинився поруч, я його запитав:

– Чому ти такий похмурий, Біле? Чому ні з ким не балакаєш?

Біл ледь усміхнувся й відмовив:

– Мабуть, тому не балакаю, що не маю чого сказати!

– Дивно, – зауважив я, – бо з усього видно, що думати ти вмієш, а хто вміє думати, той і говорити вміє.

– Твоя правда, парубче, – суворо відповів Біл. – І я теж говорив би, але яка з того користь? На цьому кораблі люди розтуляють рота, тільки щоб вилаятися. Їм лаятись подобається, а мені – ні; отож я держу язик на припоні.

– Ти, Біле, маєш рацію. Я волію, щоб ти мовчав, аніж говорив таку бридоту, як інші. Але я ж не лаюся, тож можеш побалакати вряди-годи зі мною. Крім того, мені набридло терти дні на самоті, не маючи з ким добрим словом перемовитися. Я, Біле, звик до дружніх розмов і мав би за ласку, аби ти хоч інколи зі мною побалакав.

Біл позирнув на мене здивовано, і мені здалося, що на його засмагле обличчя налягла сумна тінь.

– А де це ти звик до дружніх розмов? – спитав він, знову втупивши очі в море. – Невже на тому Кораловому острові?

– Саме там, – відмовив я жваво. – Ті кілька місяців, що я пробув на Кораловому острові, – найщасливіша пора в усьому моєму житті.

І, не чекаючи дальших розпитів, я заходився змальовувати, як ми щасливо жили з Джеком і Пітером, і розповів щонайдокладніше про всі ті пригоди, які нас спіткали на острові.

– Ой хлопче, хлопче, – озвався Біл так схвильовано, що я аж стенувся, – не місце тут тобі.

– Та це правда, – мовив я, – помочі з мене мало, до того ж і товариство мені не до вподоби. Проте нічого вже не вдієш, в кожному разі я сподіваюся скоро звільнитися.

– Звільнитися? – перепитав Біл, позираючи на мене здивовано.

– Атож, звільнитися, – підтвердив я. – Капітан пообіцяв висадити мене на берег, коли ця плавба скінчиться.

– Ця плавба! Слухай-но, хлопче, – мовив Біл, притишивши голос, – що тобі сказав капітан того дня, коли ти попав до нас на шхуну?

– Сказав, що він торгівець сандаловим деревом, а ніякий не пірат, і пообіцяв, коли я на час плавби пристану до команди, вділити добрий пай з прибутків або висадити на якомусь цивілізованому острові.

Біл люто насупив брови й промимрив:

– Так, він сказав правду, що торгує сандаловим деревом, але збрехав…

– Вітрило! – крикнув з щогли дозірець.

– Де? – гукнув Біл і підскочив до румпеля. Інші матроси теж посхоплювалися й почали вдивлятися в обрій.

– З правого борту, корпус за обрієм, сер, – відповів дозірець.

Тієї миті на палубу вийшов капітан, виліз на снасті і скерував на вітрило прозорну трубу. Оглянувши обрій, він знову прикипів поглядом до одного місця.

– Приберіть марселі! [8]8
  Марсель– друге знизу вітрило.


[Закрыть]– крикнув капітан і скочив на палубу.

– Приберіть марселі! – ревнув перший помічник.

– Є, сер, – відгукнулися матроси й спритно, мов коти, подерлися снастями на реї.

За мить тиші на шхуні як і не було. Всі забігали, заметушилися. Марселі були прибрані й складені. Матроси стояли напоготові біля вітрил і фалів, [9]9
  Фал– мотузка, що нею піднімають вітрило, прапор тощо.


[Закрыть]а капітан пильно стежив за бризом, що мчав до нас темно-синьою смугою. Ще мить, і війнув вітер. Шхуна здригнулася, позадкувала, наче здивована несподіваним нападом, потім зграбно схилилася, ніби корилася вітрові, й помчала вперед, краючи хвилі гострою провою, як дельфін, а Біл заходився її скеровувати до чужого вітрила.

Через півгодини ми вже могли розгледіти, що то шхуна, і, певне, торгова, бо мала неоковирні щогли та вітрила. Наш вигляд їй, очевидячки, не сподобався, бо, тільки-но її наздогнав бриз, вона розгорнула всі вітрила й показала нам хвоста. Коли вітер трохи втихомирився, ми знову випростали марселі й скоро переконалися, що йдемо удвічі швидше й небавом її наздоженемо. За милю від шхуни ми підняли британський прапор, але не одержали відповіді. Тоді капітан звелів вистрелити їй навперейми. За мить, на моє диво, у днищі човна, що стояв серед палуби, відкрився широкий отвір, і звідти визирнула здорова мідяна гармата. Вона висувалася на котках і піднімалася механічним пристроєм. Матроси враз її набили й вистрелили. Важка куля впала за кілька ярдів попереду шхуни, відбилася рикошетом і, пролетівши милю, пірнула в море.

Це подіяло. Корабель згорнув марселі й ліг у дрейф, а ми наздогнали його й спинилися десь ярдів за сто.

– Спустіть човен! – гукнув капітан.

За хвилину човен був спущений, і в нього посідали матроси, поспіль озброєні кортиками й пістолями. Проходячи повз мене, капітан сказав:

– Стрибай на корму, Релфе. Ти можеш мені знадобитися.

Я скорився, і через десять хвилин ми стояли на палубі чужого корабля, вражено роздивляючись. Замість звичної нам команди, там було лише п'ятнадцять чорношкірих, що стояли на юті й дивилися на нас із неприхованою тривогою. Вони були неозброєні, а деякі зовсім голі; проте один чи двоє мали сяку-таку європейську одіж. Один носив завеликі полотняні штани, повипинані на колінах. Інший був голий, якщо не вважати на туземну пов'язку круг стегон і чорну шапку з бобрового хутра. А найкумедніший серед них, високий, середнього віку простацький чолов'яга, що, очевидячки, ними верховодив, нап'яв на себе білу бавовняну сорочку, фрак і солом'яного бриля, чорні м'язисті ноги ж його були зовсім голі нижче колін.

– Де командир судна? – запитав капітан, підступаючи до того дивака.

– Я капітан, – відповів він, скидаючи бриля і низько кланяючись.

– Ти? – мовив здивовано наш капітан. – Звідкіля ви і куди прямуєте? Який вантаж везете?

– Ми з Аїтутакі, – відповів чолов'яга у фраці, – а пливемо в Раротонгу. Ми туземне місіонерське судно; назва наша «Оливова гілка», і веземо ми дві тонни кокосових горіхів, сімдесят свиней, двадцять котів і євангеліє.

Почувши те, наша команда зареготалася, але капітан наш негайно нас спинив; суворий його вираз миттю змінився на ввічливий, він підійшов до місіонера й приязно з ним поручкався.

– Щиро радий з вами зустрітися, – сказав він, – і бажаю вам успіху в місіонерській праці. Ходімте-но до вашої каюти, бо я хочу побалакати з вами наодинці.

Місіонер одразу взяв його за руку й повів у каюту, кажучи:

– Страшенно радий, що ви торгівець. Ми вважали вас за пірата. Щоглами ви дуже скидаєтесь на піратський корабель.

Про що ті двоє балакали, я так і не довідався, але за чверть години вони вийшли на палубу, і наш капітан, потиснувши місіонерові руку, звелів нам сісти в човен і пливти до шхуни, яка негайно повернула за вітром. Через кілька хвилин «Оливова гілка» лишилася далеко позаду.

Того ж таки дня за обідом у кубрику матроси завели мову про чудернацький корабель.

– З якого це дива наш капітан так пестливо дивився на того видженджуреного возія свиней і євангелія? – сказав один. – Аби то була звичайна шхуна, він би забрав собі стільки свиней, скільки йому треба, а корабель з усією командою спокійнісінько пустив би на дно.

– Е, Діку, ти, мабуть, новачок у цих морях, якщо тому дивуєшся, – озвався інший. – Капітан шанує євангеліє так само, як і ти – тобто йому на нього начхати, – але він знає, і всі знають, що корабель може безпечно пристати й поповнити свої запаси лише на тих островах, де побувало євангеліє. Бо є сотні островів, що на них висадитися без тридцяти озброєних до зубів охоронців – це все одно, що стрибнути в акулячу пащу.

– Атож, – озвався чолов'яга з глибоким рубцем над правим оком, – Дікові все це невтямки. Але якщо з капітанової волі ми подамося на острови Фіджі по сандалове дерево, він переконається, чого важать тубільці в старожитних умовах. Що ж до мене, то мені до євангелія байдуже, але я знаю, що на тих островах, де його проповідують, торгівля йде гладенько й рівненько, а там, де тубільці про нього не чували, вони поводяться, наче їм сам чорт не брат.

– Тобі про те краще знати, – зареготався інший. – Ти ж з ним зроду-віку братався!

– Релфе Ровере! – почувся з палуби голос. – Тебе кличе капітан.

Я видерся східцями на палубу й поспішив до каюти, міркуючи про ті наслідки, які дає проповідь євангелія серед тубільців. Матроси розповідали про них цілком щиро, і в мене не було жодних підстав їм недовіряти.

Вертаючись, я побачив Кривавого Біла, що стояв біля керма, й спробував почати розмову: переказав йому все, що почув за обідом, і запитав:

– Чи дійсно, Біле, ця шхуна возить сандалове дерево?

– Так, Релфе, возить, але насправді її можна вважати піратською. Чорний прапор, який ти бачив на щоглі, був піднятий не задля омани.

– То чому ж ти кажеш, що це купецьке судно?

– Бо ми купуємо те, що не можемо взяти силою, але беремо силою все, що можна взяти, – мовив він притишеним голосом. – Аби ти бачив ті криваві діла, які діялися на цій палубі, ти б не питав, чи ми пірати. Та незабаром ти сам пересвідчишся. А місіонерів наш капітан полюбляє за те, що вони роблять для нього корисну роботу. Непокірних тубільців треба уговкати, а це можуть зробити тільки місіонери.

Пливучи своїм курсом, ми опинилися серед архіпелагу маленьких острівців, де нас не один раз заставав штиль. Вахтовий на палубі і дозірець на щоглі були вдвічі пильніші, ніж завше, бо ми не тільки боялися нападу остров'ян, які визначалися войовничістю і підступністю, але також ризикували наскочити на численні коралові рифи, що перетинали протоки між островами. Деякі рифи випиналися над поверхнею моря, інші ж ховалися під нею на кілька футів. І незабаром я побачив, що остерігатися дикунів таки було чого.

Одного дня штиль застав нас серед дрібних острівців, які в більшості видавалися ненаселеними. Нам бракувало прісної води, і капітан відрядив на берег човна, звелівши набрати барил зо два. Та ми помилилися, вважаючи острів за безлюдний. Ледве човен підплив до берега, як з кущів вибіг гурт голих тубільців. Вони стали край води, погрожуючи нам кийками та списами. Всі наші були добре озброєні, проте ми не виказували ворожості й підпливли ближче, аби зайти з тубільцями в розмову. Я мав нагоду переконатися, що багато матросів уміло сяк-так розмовляти тубільними говірками. За сорок ярдів од берега ми поклали весла, а перший помічник устав і звернувся до гурту з промовою, та на відповідь вони закидали нас камінням, поранивши кількох матросів. Усі наші враз націлили мушкети і вже хотіли були стріляти, коли це зі шхуни, що стояла ярдів за п'ятсот чи шістсот од берега, долинув гучний капітанів голос.

– Не стріляйте! – кричав він сердито. – Одпливіть трохи далі від берега.

Матроси неабияк здивувалися й почали лаятися на всі заставки: вони-бо страшенно розсердилися і прагнули помсти. Кілька чоловік завагалися й, очевидячки, не хотіли слухатися.

– Не журіться, хлопці, – озвався помічник, гірко всміхаючись. – Робіть так, як вам сказано. Капітан наш не з тих, хто терпляче зносить наругу. Хай мене акули з'їдять, якщо за мить не заговорить Довготелесий Джон.

Матроси значуще усміхнулися й повеслували від берега, на якому тим часом скупчилася здорова юрба дикунів – чоловік п'ятсот або й шістсот. Ледве ми встигли відпливти ярдів на двісті, як над морем розлягся гучний постріл, і заряд картечі влучив у самісіньку людську гущу, прорубавши серед юрби широку просіку. Ті бідолахи, що лишилися живі, залементували нелюдським криком і кинулися тікати в ліс. На піску лежала купа тіл, багато їх ще корчилися в агонії, а деякі конвульсивно зводились на ноги, ступали, затинаючись, кілька кроків до лісу і падали, кривавлячи пісок. Кров захолола мені в жилах, коли я побачив ту страшну безглузду бійню, та міркувати про те було ніколи, бо над морем знову пролунав басовитий капітанів голос:

– Гайда, хлопці, до берега. Наповніть барила водою.

Матроси мовчки послухалися, і мені здалося, що навіть їхні загрубілі серця були вражені від того жорстокого вбивства. Діставшись гирла струмка з прісною водою, ми виявили, що він почервонів од крові, бо картеч улучила здебільшого саме тих, хто стояв на його березі. Багато нещасних тубільців попадали у воду. Тепер уже ніхто не чинив нам ніяких перешкод, отож ми понесли барила до плеса – вище того місця, де лежали трупи, – і, наповнивши їх, вернулися на корабель. Незабаром по тому подув бриз і, на щастя, поніс нас від того страшного місця; та він не міг розвіяти моторошного видовиська, яке застувало мені очі.

«І ця людина, – думав я, з жахом дивлячись на капітана, що спокійнісінько стояв, спершися на гакаборт, і споглядав родючі, порослі буйною зеленню острівці, гарні, наче намальовані, – ця людина ставиться прихильно до місіонерів, бо вони роблять корисне для неї діло, упокорюючи тубільців краще, аніж будь-хто інший!»

І мені спало на думку, що хай би який місіонер спробував упокорити його!

РОЗДІЛ XXIV

_{Кривавий Біл розв'язує язика і говорить багато слушного. – Непривабливі перспективи. – Згадки, перервані виверженням вулкана. – Пірати заходять у переговори з тубільним вождем на островах Фіджі. – Інші справи, що мають читача здивувати й нажахати}

Після щойно змальованих подій минуло багато днів, перш ніж я трохи очуняв. Довго я не міг відбутися почуття, буцімто мені сниться страшний сон, і самий вигляд нашого капітана сповнював мене таким жахом, що я уникав його, як тільки дозволяли мої обов'язки юнги. На щастя, він не звертав на мене майже ніякої уваги і не помітив, що ставлення моє змінилося, а то б мені було непереливки.

Я твердо поклав собі втекти на першому ж остові, до якого ми пристанемо, і радше здатися на гостинність тубільців, аніж лишитися на піратській шхуні зайву годину. Довго я про це міркував і зрештою вирішив звіритися Кривавому Білові, бо, балакаючи з ним останнім часом, переконався, що він теж залюбки втік би, аби трапилася слушна нагода. Коли я розповів йому про свій задум, він похитав головою.

– Ні, ні, Релфе, – сказав він. – Тікати тут і не думай. На інших островах утекти можна безпечно, а тут ти враз переконаєшся, що попав із вогню в полум'я.

– Чому, Біле? – спитав я. – Невже тубільці не приймуть мене?

– Прийняти вони тебе, хлопче, приймуть, але потім з'їдять.

– З'їдять мене? – перепитав я здивовано. – А я думав, що тутешні остров'яни їдять тільки ворогів.

– Овва! – вигукнув Біл. – Мабуть, тою думку тобі втовкмачили твої тонкошкурі друзі в Англії. Знаю, у нас дома є люди, які бояться розтривожити собі душу, і коли розповіси їм щось неприємне – таке, що, як вони кажуть, їх вражає,– то хай навіть це буде найщиріша правда, вони затикають собі вуха й волають: «Ой, який жах! Ми не можемо цьому повірити!» І вони кажуть правду. Вони не можуть повірити, бо не хочуть повірити. Мабуть, в Англії є тисячі таких невірних, які вважають, що тутешні дикуни коли й з'їдять кого-небудь, то тільки свого ворога, та й то спересердя. А я напевне знаю—і багато моряків теж знають не гірше за мене, – що на Фіджі остров'яни їдять не лише своїх ворогів, а й один одного, і то не спересердя, а задля втіхи. Це незаперечний факт, що вони полюбляють людське м'ясо над усяке інше. Але м'ясо білої людини їм смакує не так, як м'ясо тубільця; вони кажуть, що від нього нудить.

– Отакої, Біле, – мовив я, – ти ж щойно сказав, що вони з'їдять мене, коли спіймають.

– Атож, гадаю, що з'їдять. Хоч дехто з них твердить – я сам чував, – що м'ясо білої людини смакує не так, як м'ясо тубільця, але коли їм дошкулить голод, вони не будуть перебирати. В кожному разі вони тебе вб'ють, я певен. Бачиш, Релфе, я давно вже в цих краях, і мені довелося побувати скрізь, плаваючи на купецьких суднах. А серед купців є такі мерзотники, що, запевняю тебе, нічим перед піратами не поступляться. Один капітан, з яким я плавав, був анітрохи не кращий за нашого. Одного разу він торгувався на борту з добре знайомим вождем. Той вождь приплив до нас, прив'язавши свій товар на голову, бо всі вони плавають, як риба. І він уперто правив свою ціну, ніяк не поступаючись капітанові. Домовившись, вони потисли руки, вождь стрибнув у воду та й поплив до берега; але не встиг він одпливти на сорок ярдів, як капітан схопив мушкета й застрелив його на смерть. По тому він підняв кітву й подався в море, а пропливаючи понад берегом, убив ще шістьох тубільців, зауваживши, що відтепера там ніхто нічого не вторгує. Та вернімося до місцевих звичаїв. За їхнім законом кожного чужинця з розбитого корабля, який попаде на берег, байдуже, мертвий чи живий, мають засмажити і з'їсти. Колись ми сховалися були від шторму в одній бухті, і коло берега розбило невелику купецьку шхуну. З команди врятувалося лиш троє. Тільки-но вони випливли на берег, тубільці схопили їх і потягли в ліс. Ми чудово знали, що тих бідолах чекає, але нічого не могли вдіяти, бо нас було мало, й аби ми спробували поткнутися на берег, тубільці вибили б усю нашу команду до ноги. Тих трьох ми більше не побачили, але ввечері на острові зчинився галас, почалися танці й бучні веселощі. А назавтра прийшов до нас торгувати один тубілець і розповів, що вони посмажили і з'їли довгих свиней – це в них так людей називають, – і що з їхніх кісток нароблять голок вітрила шити. Він також сказав, що білі люди несмачні і що майже всіх остров'ян тепер нудить від їхнього м'яса.

Вислухавши ту страшну розповідь, я занепав духом. Зрештою я запитав Біла, що він мені порадить робити. Біл озирнувся, чи ніхто нас не підслухує, і сказав притишеним голосом:

– У нас із тобою, Релфе, є кілька способів утекти, але всі нелегкі. Якщо капітан звелить нам пливти до Таїті, то на тих островах можна сховатися, анітрохи не ризикуючи, бо тамтешні тубільці дуже лагідні. Проте капітан завжди пильно стежить за нами, коли ми підпливаємо до тих островів, підозрюючи, що декому його товариство набридло. Тож, вахтуючи на палубі, ми можемо однієї чудової ночі спустити на воду човна й дати чосу, перш ніж вони похопляться. Але ми ризикуємо попасти до рук дикунів. Цей план мені не дуже подобається. Ми з тобою, Релфе, ще про це поміркуємо. Тим часом пора заступати на вахту внизу.

Біл сказав мені на добраніч і пішов у кубрик, а інший матрос став на його місце біля керма. Не маючи бажання заходити з ним у розмову, я пішов на корму і, перехилившись через поруччя, почав удивлятися в хвилі за стерном, що струменіли позад нас синім полум'ям. Душа моя сповнилася сумом, і я насилу стримував сльози, порівнюючи своє теперішнє жалюгідне становище з тими щасливими часами, коли я тішився на Кораловому острові товариством своїх любих друзів. Мені спало на думку, що Джек з Пітером за мене тривожаться, і я уявив собі, як розпачливо нишпорять вони по всіх куточках нашого острова, марно шукаючи моє мертве тіло; я ж бо був певен, що, не зауваживши жодних ознак ані піратської шхуни, ані човна, вони ніяким побитом не здогадаються, куди я щезнув насправді. Мене турбувало також, чи пощастить Джекові витягти Пітера з печери без моєї допомоги; і я тремтів од думки, що він може втратити самовладання та ще почне в тунелі пручатися.

Аж раптом південний край неба освітився ясно-червоним спалахом, і все море стало пурпурове. По тому долинув глухий гуркіт, наче загримів далекий грім; водночас небо над нами почорніло, і подув рвучкий гарячий вітер.

Команда шхуни вискочила притьмом на палубу; більшість матросів вважала, що насувається страшна буря. Аж ось з'явився капітан.

– Та це ж вулкан, – сказав він. – Я знав, що він є в цих місцях, але гадав, що він згас. Ану розпустіть брамселі – зараз, мабуть, подме бриз, тож приготуймося.

Щойно він так сказав, як почалася злива; за мить ми спостерегли, що то не дощ, а дрібний попіл. Корабель наш був за багато миль від вулкана, тож попіл, мабуть, донесло вітром. Капітан мав слушність: небавом подув свіжий бриз, і ми швидко помчали геть, але страшна заграва майже всю ніч маячіла на обрії, і до нас долинав далекий гуркіт. Злива тривала кілька годин, і ми пливли під нею миль сорок, а може й більше. Коли ми вийшли з-під хмари, наша палуба та снасті були поспіль укриті товстим шаром попелу. Я дуже тим зацікавився, пригадавши, як Джек розповідав, що багато тихоокеанських островів являють собою вулкани – діючі або згаслі – і науковці гадають, буцімто ті острови насправді є гірські вершини величезного континенту, який запався під впливом вулканічної діяльності.

Через три дні по тій пригоді ми опинилися за кілька миль від навітряного берега острова. Острів той був чималий і аж очі вбирав своєю розкішною красою. Він складався з двох гір десь чотири тисячі футів заввишки, їх розділяла широка долина, поросла густим лісом, який сягав високо схилами, і ясно-зелені полонини чи луки, що оточували підніжжя гір і переривалися тільки там, де з великої долини випливала річка – здавалося, тягнучи за собою лісові хащі аж до сліпучо-білого піщаного берега. Верхівки гір, на відміну від наших, на Кораловому острові, були гострі, як шило, і голі, а їхні боки круті та скелясті – таких мені на тутешніх островах ще не доводилося бачити. Кривавий Біл стояв саме біля мене, коли острів вималювався на видноколі.

– Ага! – вигукнув він. – Цей острів я добре знаю. Він зветься Елю.

– Тобі вже доводилося тут побувати? – запитав я.

– Доводилося не раз, і не тільки мені, а також і цій шхуні. Острів славиться сандаловим деревом. Ми вивозили звідси дерево багато разів і до того ж платили за нього, тубільців-бо тут так багато, що ми не зважувалися забирати його силою. Проте наш капітан частенько їх дурив, і тепер вони ставляться до нас не дуже приязно. Крім того, останнього разу наші повелися тут зле, і, може, капітан не зважиться пристати. А втім, він не боїться нічого на світі.

Незабаром ми пройшли між рифами в лагуну і кинули кітву на глибині шести фатомів якраз проти гирла струмка, береги якого густо поросли ризофорами та високими розлогими деревами. Головне тубільне селище було від того місця десь за півмилі. Звелівши спустити човна, капітан скочив у нього її наказав зробити те саме й мені. П'ятнадцятеро веслярів були добре озброєні, і капітан загадав помічникові налаштувати про всяк випадок Довготелесого Джона.

– Рушмо, хлоп'ята! – гукнув капітан.

Весла одразу занурились у воду, човен гайнув уперед, і за кілька хвилин ми сягнули берега. Всупереч нашим сподіванням, Ромата, вождь остров'ян, зустрів нас дуже приязно. Він повів нас до себе додому й посадив на матах. Дорогою я спостерігав, що тубільці, яких налічувалося в селі тисячі зо дві або зо три, були зовсім неозброєні.

Побалакавши з капітаном про всяку всячину, вождь почастував нас смаженим свинячим м'ясом і різними корінцями; ми покуштували тих страв для годиться і перейшли до діла. Капітан пояснив, чого він прибув на острів, і пожалкував, що під час останніх відвідин сталося невеличке непорозуміння. Він, мовляв, сподівається, що ані вони, ані ми зла не маємо і будемо далі вести торгівлю, вигідну й для тих, і для тих.

Ромата відповів, що він про ту зваду вже забув і щиро радий бачити давніх друзів, а також запевнив, що вони допоможуть і рубати, й вантажити сандалове дерево. Домовившись за ціну, ми встали й подалися до берега. Всю ту розмову переповів мені згодом Біл, він-бо добре тямив тубільну говірку.

Ромата провів нас на борт шхуни й пояснив, що в нього гостює великий вождь із іншого острова і що наступного дня він має врочисто прийняти його. Попросивши дозволу відрекомендувати його нам і той дозвіл діставши, він послав по нього свого човна. Водночас Ромата звелів привезти двох своїх улюбленців: півня й папугу. Доки човен вернувся, я мав нагоду роздивитися вождя пильніше. То був чолов'яга велетенського зросту, грубої, але гарної статури, з оголеними широкими грудьми і м'язистими руками. Хоча тубільці нижчого рангу носили тільки настегнову пов'язку, що звалася «маро», наш гість задля цього випадку вбрався в рясні тубільні одежини з кори китайської шовковиці. Ромата мав пишну чорну бороду й вуса, а його чуприна була така кучерява, що скидалася на великий тюрбан, простромлений довгою дерев'яною шпилькою. Згодом я довідався, що тією шпилькою він чухав собі голову, бо пальці були на це закороткі і розкуйовджували зачіску. Але задля зачіски Ромата йшов на будь-які жертви: спав він на дерев'яній подушці з вирізом на шию, аби волосся вночі не пом'ялося.

За кілька хвилин човен повернувся з чужим вождем, який являв собою незвичайне видовище, бо одна половина його обличчя була пофарбована в червоне, а друга в жовте, а на тому тлі були намальовані ще й чорні візерунки. В усьому іншому він скидався на Ромату, хоч поступався перед ним будовою тіла. А що той вождь зроду не бачив корабля, хіба крім купецької дрібноти, яка коли-не-коли запливала на ті віддалені острови, то він дивом дивувався, розглядаючи справні ловкі снасті нашої шхуни. Особливо його вразив мушкет, і він спитав, де білі люди беруть такі міцні сокири, що можуть зрубати дерево, з якого зроблена цівка. Тим часом його вельможний побратим розмовляв з капітаном, пестячи своїх улюбленців – розкішного півня і невеличкого синьоголового папугу. Я спостеріг, що інші тубільці в присутності Ромати ходять пригнувшися. Перш ніж попрощатися з гостями, капітан вирішив їх розважити і наказав викотити бронзову гармату та з неї вистрелити; думаю, що він хотів показати їм нашу силу, часом би тубільці плекали проти нас лихі наміри. Гармати Ромата ще не бачив і страшенно здивувався. Бажаючи довідатись, яка в неї сила, він попросив капітана вистрелити. Отож гармату набили. По тому вождеві сказали, щоб він дивився на скелю в морі – миль за дві од шхуни, – і стрельнули. За мить вершина скелі розскочилася на скалки і впала в море.

Ромата, потішений влучним пострілом, показав на чоловіка, який чимчикував берегом, і попросив капітана в нього вистрелити. Вождь гадав, що, маючи його дозвіл, капітан не вагатиметься ані хвилини. Отож він здивувався і навіть розсердився, коли капітан не схотів стріляти в тубільця і наказав гармату сховати.

Роматин гість найбільше уподобав корабельну помпу. Він так захопився нею, що про повернення на берег і слухати не хотів. Навіть послав човна по свій улюблений ослін, умостився на ньому й до самого вечора випомповував із трюму воду.

Назавтра вся команда подалася на берег рубати сандалове дерево, а капітан залишився на шхуні з одним чи двома матросами, що стояли напоготові біля гармати. Вона була відкрита, аби з острова її бачили, а здорове жерло націлене просто на вождеву хату. Матроси, як завжди, прихопили з собою зброю. Капітан послав і мене з ними. Я поїхав залюбки, бо останнім часом насилу зносив капітанове товариство, до того ж мені кортіло роздивитися тубільців.

Ми простували низкою крізь розкішні запашні гаї бананів, кокосів, хлібних та інших дерев. Росли тут також сливи та індійські смоківниці, знайомі мені з Коралового острова. Бачив я й загороджені грядки таро, ямсу і солодкої картоплі. Вийшовши на лісову галявину, ми раптом натрапили на хутірець. Тубільні хатки були здебільшого з бамбука, за покрівлю їм правило здорове грубе листя пандануса, проте багато хаток мали тільки похилий дах і три стіни – були найпростішим сховищем від негоди. Чоловіки, жінки й діти – всі поставали й вилупили очі на наш гурт, який ішов у супроводі тубільців, що їх вождь вирядив нас охороняти. Пройшовши ще з півмилі, ми прибули на те місце, де росло сандалове дерево. Матроси взялися до роботи, а я видряпався на сусідній горб і почав оглядати місцевість.

Опівдні прибув вождь, його супроводжували кілька чоловік. Один тубілець із почту приніс на дерев'яній тарелі печене порося з ямсом та картоплею і дав нашим матросам. Вони посіли у затінку й почали обідати. Вождь і собі заходився трапезувати, але, на моє диво, їв не сам – його годувала одна з дружин! Я сидів побіч Біла і спитав його, яка тому причина.

– Мабуть, їсти власними руками він вважає нижче своєї гідності, – відповів Біл. – Але гадаю, що цього правила він дотримується тільки в урочистих випадках. Місцева людність, Релфе, має дивний звичай, що зветься табу, і всі вони вірно його пильнують. Якщо тубілець вибере собі якесь дерево і вважає його за священне, плоди з того дерева для нього табу, тобто заборонені; а коли він їх покуштує, то інші тубільці його неодмінно вб'ють і, звичайно, з'їдять. Бачиш, яка у вождя на голові кучма? її плекають чимало перукарів, і за їхнім законом руки тієї людини, що торкне голову живого вождя або тіло мертвого, вважають табу. Отож руки перукарів завжди табу, і вони не насмілюються залагоджувати ними свої потреби, тож іншим доводиться годувати бідолах, наче великих дітей, та вони й справді є великі діти!

– Дивний то, Біле, звичай. А глянь-но на того тубільця, – сказав я, показуючи на чоловіка, що вирізнявся серед інших світлішою шкірою. – Я вже бачив кількох таких світлошкірих фіджійців. Вони, здається, належать до зовсім іншої раси.

– Твоя правда, – відповів Біл. – То люди з островів Тонга, що лежать далеко на схід. Вони приїжджають сюди споруджувати собі великі воєнні піроги, а що на це потрібно років два, часом навіть чотири, то серед чорних тубільців завжди можна вгледіти кількох світліших…