Текст книги "Кораловий острів"

Автор книги: Роберт Белентайн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)

РОЗДІЛ IX

_{Ми лаштуємось мандрувати круг острова. – Мудрі міркування. – Загадкові явища й дивовижні випадки}

Щойно сонце кинуло перший промінь на неозорі простори Тихого океану, як Джек уже скочив на ноги і, щось гукнувши Пітерові на вухо, щоб його збудити, гайнув до берега покупатися за своїм звичаєм у морі. Цього ранку ми не навідалися, як завжди, у підводний сад, а, щоб не гаяти часу, освіжилися на мілкому, проти свого куреня. Поснідали ми теж похапцем і менш як за годину вже були готові до мандрів.

Надягнувши своє звичайне вбрання, Джек пов'язався поясом із кокосової тканини й заткнув за нього сокиру. Мені він теж порадив припасувати пояс і заткнути коротеньку дрючину або кийок – мовляв, праща навряд чи згодиться, коли ми зійдемося впритул з яким-небудь звіром. Що ж до Пітера, то, хоч він ніс на плечі довжелезного і, правду казати, престрашного списа, ми ніяк не могли його переконати, щоб він залишив палицю. «Бо, коли б'єшся рукопаш, – сказав він, – спис і шага не вартий». Мені ж здавалося, що саме та палиця, висловлюючись його ж таки словами, не варта щербатого шага: на кінці вона була покручена і скидалася на дрючок, яким орудував на малюнку казковий Джек, переможець велетнів; до того ж вона була така важезна, що заміритися нею можна було, хіба що схопивши її обома руками. Проте він узяв її з собою, і ми вирушили в дорогу.

Ми не вважали за потрібне прихопити з собою харчів, бо були певні, що скрізь надибаємо кокосові пальми, які, сказав Пітер, настачать нам удосталь і їжі, й питва, і носових хусточок! Та про всяк випадок я поклав у кишеню збільшувальне скло, аби в разі потреби розвести вогонь.

Ранок видався пречудовий. Такого спокійного мирного ранку всі поодинокі звуки видаються тихими (я не знаю іншого слова, щоб висловити свою думку) – звуки ті не порушували предковічного спокою землі, моря й неба і виявляли, який насправді тихий навколишній світ. Усі звуки були дуже сумовиті, однак мені вони здавалися веселими: і тужливий крик морських птахів, що плавали по рівненькій, мов скло, лагуні або ширяли в небі, і неголосне щебетання малих пташок у кущах, і тихенький плюскіт хвильок, які набігали на берег, і врочисте рокотіння прибою на далеких коралових рифах. Ми йшли поруч піщаним берегом, і серця наші сповнювалися втіхою. Що ж до мене, то я був налитий радощами по самі вінця і, дивуючись самому собі, почав міркувати, чого б то так. І дійшов висновку, що людина найщасливіша тоді, коли в душі її панує цілковитий мир і злагода. Багато разів щастя мені давали всілякі ігри та розваги, однак ніколи не відчував я такої глибокої, приємної радості чи задоволення, як нині. І я ще дужче ствердився в своєму переконанні, коли спостеріг, що Пітер теж почував себе дуже щасливим – та він і сам мені про те сказав. Однак він не виявляв, як звичайно, своїх почуттів – не пританцьовував, не кричав, а йшов поміж нас спокійною ходою, але очі його виблискували, а на обличчі сяяла весела усмішка.

Хай читач не подумає, що всі ці думки постали ще тоді в такій чіткій послідовній формі, як я викладаю їх тепер. Вони народжувалися в моїй свідомості туманні, невизначені, бо я був молодий і не звик до глибоких роздумів.

Як я вже згадував, Пітер ішов берегом по між нас. Ми завше вирушали в похід по острову двома способами. У лісі простували один за одним, бо так було легше йти. Джек завжди вів перед, за ним ішов Пітер, а я чимчикував позаду. Але, прямцюючи пісками, які облямовували острів майже суцільною білою стрічкою, ми йшли вряд, бо так могли легше перемовлятися і мати з того велику втіху. Джек, як найвищий, ішов од моря, а Пітер посередині, отже обидва ми могли перекинутися з ним словом, і він з нами теж, а якби мені й Джекові закортіло між собою поговорити, то Пітерова голова не стояла нам на заваді. Пітер казав з цього приводу, що якби він навіть був не нижчий за нас, все одно міг би йти посередині: Джек-бо часто його лає за те, що слова заходять йому в одне вухо, а виходять в інше, отож голова його не буде нам за перепону.

За кілька хвилин ми вже були далеченько від дому. Пройшовши півмилі, ми опинилися за горбом, і курінь зник з наших очей. Ми простували мовчки, швидкою ходою, але водночас зауважували все цікаве в лісі, на березі і в морі. Обігнувши кряж, що височів над нашою долиною – Долиною Розбитого Корабля, – ми побачили новий видолинок, порослий буйною тропічною зеленню. Нам уже доводилося бачити його з вершини гори, але ми й гадки не мали, що він буде такий мальовничий зблизька. Ми вже збиралися були вирушити на розвідини, коли Пітер нас зупинив і показав на берег.

– Що то, на вашу думку, таке? – спитав він, наставивши списа, ніби чекаючи, що та проява ураз нападе, хоч вона була за добрих півмилі.

Тієї ж миті над скелями знявся білий стовп чи то пари чи бризок. Він сягнув на кілька футів і щез. Якби це діялося біля самісінького моря, то ми б не дуже й здивувалися, подумали б, що то нуртує прибій: у цьому місці коралові рифи підходили так близько до острова, що мало не прилучалися до берега. Отож лагуни тут не було, і важкі океанські хвилі розбивалися майже поряд зі скелями. Проте цей білий стовп виник ярдів за п'ятдесят од берега, де скелі перетинали піщаний пляж і спадали прямовисно в море. Не встигли ми надивуватися, як недалеко від першого здійнявся другий стовп і зник через кілька секунд. Це дивне явище повторювалося через довгі неоднакові проміжки часу. Зрештою ми впевнилися, що стовпи ті були струменем води або водяних бризок, але ніяк не могли збагнути, звідки вони бралися, і вирішили підійти до них ближче.

За кілька хвилин ми досягли того місця, де громадилися грубезні каменюки, мокрі від бризок. Пройти, не замочивши ніг, було важко. Між камінням повсюди зяяли ями. Ми спинилися, чекаючи, доки вигулькнуть ти струмені. Аж ось біля нас щось спочатку глухо загуркотіло, потім забулькало й засичало. Ще мить – і з розколини вирвався грубий струмінь води, шугнувши угору так потужно і так близько від мене з Джеком, що мало нас не зачепив. Ми стрибнули вбік, але запізно – згори линула злива бризок і промочила нас до рубця.

Пітер стояв трохи далі; він одбувся легко і, зауваживши наш жалюгідний стан, зайшовся веселим реготом.

– Стережіться! – крикнув він. – А то скупаєтеся знову!

Скоро він це мовив, як з іншої щілини шугнув іще один струмінь, що знову нас облив із ніг до голови.

– Цікаво, звідкіля він вигулькне цього разу, – мовив він, стурбовано озираючись і лаштуючись уже тікати.

Раптом щось засичало чи захропло, і з-під самісіньких Пітерових ніг бурхнув струмінь води; він підкинув його в повітря, оповив хмарою бризок і жбурнув додолу. Бідолаха так гепнув, що ми перелякалися й кинулися йому на поміч. Ми боялися, що Пітер попереламував собі кістки, але, на щастя, він упав у густу траву й лежав там, ледве дихаючи.

Тепер настала наша черга сміятися, та ми не були певні, чи й справді Пітер цілий і неушкоджений, і не знали, де випорсне новий струмінь, отож мерщій допомогли йому підвестися і чимдуж гайнули з того місця.

Я цілком упевнений, що водяний струмінь був дуже сильний і що він збив Пітера з ніг, проте бігме не скажу, на яку саме висоту він його підкинув, бо з несподіванки я був зовсім знетямився, та ще й бризки засліпили мені очі, отож тієї миті я зовсім не годен був спостерігати, що навкруг мене робиться.

– Що ж тепер нам діяти? – сумовито запитав Пітер.

– Розвести вогонь та обсушитися, – відповів Джек.

– А ось маємо й паливо, – докинув я, піднімаючи суху гілку.

Ми подалися до лісу, і через якусь годину наш одяг був знову сухий. Поки він висів над багаттям, ми пішли до моря й скоро зауважили, що струмені ті вигулькували одразу після того, як набігала велика хвиля, і не раніше. Більше того, вони з'являлися тільки тоді, коли хвиля була здоровезна. Отож ми зробили висновок, що під скелями є печера, куди великі хвилі заганяють воду, і, не знаходячи виходу, вода та шугає крізь малі щілини. Принаймні ми не мали іншого пояснення тим дивовижним струменям, а що ця причина була дуже проста й можлива, то ми взяли її на віру.

– Слухай-но, Релфе, що це там у воді? Може, акула? – спитав Джек, коли ми вже хотіли йти.

Я відразу ж побіг до Джека на кам'яний прискалок, що нависав над морем, і, нахилившись, почав удивлятись у воду. Там, на глибині, ледь вимальовувалися обриси якогось зеленкуватого тіла. Я придивився пильніше, і мені здалося, що воно трохи ворухнулося.

– Скидається на рибу, – зауважив я.

– Гей, Пітере! – гукнув Джек. – Неси-но свого списа. Тут йому е робота.

Та коли ми спробували досягти тіло списом, виявилося, що він закороткий.

– От бачите! – глузливо мовив Пітер. – А ви ж казали, що спис мій задовгий.

Тоді Джек занурив списа і ширнув щосили, випустивши його з рук; хоч він наче й добре націлився, але, мабуть, схибив: спис виринув, ми його витягли, а блідо-зелене тіло виднілося на тому самому місці, спроквола ворушачи хвостом.

– Диво дивне, – мовив Джек.

Диво те й справді було дуже дивне, і хоч скільки Джек та ми з Пітером ширяли списом, а не могли ані вцілити, ані прогнати його. Отож нам довелося йти далі своєю дорогою, так і не збагнувши, що то було таке. Я дуже зацікавився тим дивним явищем, і воно довго не йшло мені з думки. Та зрештою я заспокоїв себе, поклавши скористатися слушною нагодою і знову прийти на це місце.

РОЗДІЛ X

_{Ми знаходимо силу смачних корінців та плодів. – Перед нами поступово відкриваються багатства Коралового острова. – Індійська смоківниця. – Дерево, що його підпирають природні підпори. – Ми знаходимо дичину. – Водяне птаство. – Пречудове відкриття і предивне вбивство. – Ми живемо, як у бога за пазухою}

Обстеживши маленьку долину, ми були задоволені, бо знайшли там не тільки ті дерева, що росли в нашій долині, але й два чи три інші види. До того ж нам пощастило надибати цікаве овочеве дерево. Джек сказав, що це, мабуть, таро; він читав був у книжках, що остров'яни південних морів повсюдно харчуються його плодами. Ми також знайшли силу-силенну ямсу та інших бульб, що скидалися на картоплю. Вражені приємною несподіванкою, ми дякували долі, що вона закинула нас на такий родючий і настачений всілякими життєвими благами острів. І аж потім виявили, що наш острів, власне, нічим не відрізнявся від тисячі інших південних островів. Чимало їх були ще багатші й родючіші, та навіть коли ми дізналися про це, нам і на думку не спало ремствувати на свою долю.

Отож ми понапихали тими бульбами кишені, аби спожити їх за вечерею, про яку йтиметься нижче. Бачили ми також силу різних барвистих пташок і знову помітили сліди якоїсь тварини. Тим часом сонце схилилося до заходу, отож ми вернулися на берег і, пробравшися попід скелями, зайшли в сусідню долину. То була та сама долина, що, як я вже казав, перетинала весь острів. Вона була набагато ширша й мальовничіша за ті, що ми досі споглядали. Тут росли дерева найрозмаїтішої форми, височини й кольору; багатьох з них ми не бачили в інших долинах: потік у цій долині був більший, а грунт родючіший, ніж у Долині Розбитого Корабля, отож вона ще буйніше поросла лісом і травами. Деякі дерева мали темно-зелене лискуче листя, інші красувалися ясними теплими барвами, які вирізнялися на тлі блідої зелені, що панувала скрізь і всюди. Придивившись, ми розпізнали широкі темні верховіття хлібного дерева із золотими плодами, чисте сріблясте листя свічкового дерева і кілька видів, що дуже нагадували сосну, а серед них групами й поодинці здіймалися крони розлогих кокосових пальм, які похитували ошатними пір'ястими галузками ген-ген високо над рештою дерев, наче плем'я статурних велетнів, що стояли на варті, оберігаючи ці розкішні ліси.

Понімілі від захоплення, ми озиралися навколо, аж раптом Джек здивовано скрикнув і показав убік:

– Ось індійська смоківниця.

– А що таке індійська смоківниця? – спитав Пітер.

– Дуже цікаве дерево, як ти сам пересвідчишся, – відмовив Джек. – Тубільці називають його аоа, якщо я не помиляюся, і воно має одну дивовижну властивість. Та й здоровезне ж воно нівроку!

– Воно! – повторив Пітер. – Таж їх тут добрий десяток! Невже ти забув граматичні правила? Де ж твоя вченість, Джеку?

– Отже, ні, – відмовив Джек, – це одне дерево. Придивися краще, і ти сам переконаєшся.

І справді: те, що здавалося на перший погляд цілим гаєм, виявилося одним деревом. Воно мало світлу блискучу кору і ланцетовидне дрібне листя гарного жовтуватого кольору. Але диво полягало в тому, що гілки, відходячи горизонтально від стовбура, пускали донизу довгі паростки чи то волокна, які, сягаючи землі, вкорінювалися і вкривалися корою, точнісінько наче стовбур. Волокна тії спадали і з високих, і з низьких гілок, підтримуючи їх, мов природні колони; деякі з них були такі грубі, що на перший погляд здавалися справжніми стовбурами. Вони були різної величини і в різних стадіях розвитку – від товстих колон до мотузочок, які ще не встигли укоренитися, і рудих тоненьких ниток, що не сягнули землі і розгойдувалися з кожним подихом вітру. Одне слово, нам здалося, що якби тільки була змога, те однісіньке дерево розрослося б зрештою на весь острів.

Небавом по тому ми натрапили на інше цікаве дерево. А що його деревина, маючи незвичну будову, стала нам у неабиякій пригоді, то воно заслуговує на опис. То був розкішний каштан, але Джек не відав, як він зоветься. На ньому рясно вродило каштанів, і ми понабирали їх у кишені. Але найчудовіший був його стовбур. Він здіймався десь на дванадцять футів у височінь, не маючи жодної гілки, і був не дуже й грубий: навпаки, навіть затонкий, якщо зважити на височину дерева; зате стовбур той мав чотири або п'ять незвичайних ребер. Аби читач краще зрозумів, я попрошу його уявити, що до стовбура прибили руба п'ять дощок два дюйми завтовшки і три фути завширшки, що сягали від землі аж до гілок, і що ті дошки вкрилися корою дерева і зрослися з ним. Словом, вони правили за природні підпори, без яких стовбур не витримав би ваги крислатої крони. Тих каштанів була сила-силенна – і великих, і малих. Росли вони здебільшого над потоками.

Оглядаючи невисокий каштанчик, Джек цюкнув сокирою і відколов од підпори тріску.

Виявилося, що деревина міцна, проте колеться легко. Тоді він заходився рубати на повну силу і скоро відколов підпору прикро біля стовбура, спершу підрубавши її згори і знизу. Таким чином він переконався, що, в разі потреби, ми можемо дістати готові, наче попиляні, короткі дошки будь-якої ширини й товщини. Це було відкриття великої ваги, мабуть, найважливіше з тих, що ми зробили, відколи почали обстежувати острів.

По тому ми рушили назад до моря, збираючись отаборитися на березі, бо в лісі не мали рятунку від москітів. Дорогою ми доволі намилувалися птахами, що пурхали й виспівували навколо. Серед них ми зауважили гарненького папугу зеленої масті з синьою голівкою й червоним пір'ячком на грудях. Бачили також красивих горлиць і зграї голубів. Багато птахів були надзвичайно барвисті – переважно ясно-зелені, сині й пурпурові. Не раз ми пробували їх уполювати луком або пращею – не з мисливського запалу, а щоб дізнатися, чи їхнє м'ясо їстівне. Але нам ніяк не щастило, хоч разів зо два ми майже вцілили. Трохи згодом повз нас пролетіла зграя голубів. Я кинув навмання камінець із пращі у середину зграї, і мені поталанило: один голуб упав мертвий. Небавом по тому згори долинув гучний свист; задерши голови, ми побачили зграю диких качок, що летіли до берега. Ми простежили за ними, помітили, де вони сіли, пішли слідом і натрапили на прекрасне синє озеро завдовжки не більше як двісті ярдів, що потонуло в лісовій гущавині. На його гладенькій поверхні, де, як у дзеркалі, відбивалася кожна гілочка й кожен листок, плавали дикі качки всіляких порід, шукаючи поживу серед осоки й широколистого латаття, а понад берегом заклопотано снувало багато пташок, що скидалися на водяних курочок. Щойно ми виткнулися з гущавини, як уся та громада знялася в повітря, залопотівши крилами, йдучи край берега, ми зауважили, що в озері є риба, але яка саме – не відали.

Ми з Джеком вирішили пополювати на качок, а Пітерові загадали тим часом розпалити на березі вогнище. Півгодини ми пильно шукали тих качок, але так і не знайшли. Ми вже хотіли повертати, аж раптом нашу увагу привернуло дивовижне видовище – такого нам ще не доводилося бачити.

Ярдів за десять од нас росло розкішне дерево: можу сказати з певністю, що більшого на острові ми не бачили. Стовбур його був у діаметрі принаймні п'ять футів і мав гладеньку сіру кору; розлога крона поросла ясно-зеленим листям, серед якого звисали кетяги жовтих плодів, такі рясні, що аж гілля вгиналося від їхньої ваги. Плоди ті мали довгасту форму і, скидалися на сливу, однак були куди більші за неї.

Під деревом їх лежала сила-силенна, а між ними спало принаймні двадцятеро свиней – старих і молодих, великих і малих; очевидячки, спочивали після недавнього бенкету.

Ми з Джеком мало не зареготалися, дивлячись на здоровезних, гладких одоробал, що спочивали, рохкаючи й хропучи, серед своїх недоїдків.

– Ану, Релфе, – пошепки мовив Джек, – уклади-но в пращу камінь – та здоровий – і пусти в гладку свиню, що лежить до тебе задом. Я ж спробую встрелити он те порося.

– То, може, краще їх збудити? – шепнув я. – Не гоже вбивати їх уві сні.

– Якби я полював задля спорту, Релфе, то, звичайно, спершу збудив би їх; але ж нам потрібне м'ясо, тому хай собі лежать. Крім того, хтозна, чи ми їх уб'ємо. Ну-бо стріляй.

Я замахнувся й так влучно кинув камінь, що він луснув свиню просто в бік, наче в барабан. Але з того анічогісінько не вийшло. Свиня зірвалася на ноги, закувікала з несподіваного болю і порснула в гущавину. Тієї ж миті бренькнула тятива Джекового лука, і стріла прошила поросяті вухо, пришпиливши його до землі.

– Я таки схибив! – вигукнув Джек і майнув уперед із піднятою сокирою.

Порося заверещало, вирвало з землі стрілу й кинулося з нею навтьоки слідом за всім табуном. Мить – і вони зникли в кущах, хоч ми ще довго чули, як вони кувікають, тікаючи далі й далі.

– Чи ти ба, як нам не пощастило, – озвався Джек, тручи кінчик носа.

– Дуже не пощастило, – підтакнув я, погладжуючи підборіддя.

– Ну, то гайда мерщій до Пітера, – сказав Джек, – бо вже сутеніє.

І ми мовчки подалися лісом до берега.

Вийшли на берег, дивимося: лежить купа дров, багаття вже зайнялося, все готове, а Пітера ніде не видко. Ми неабияк здивувалися, але Джек висловив гадку, що Пітер, мабуть, пішов по воду; отож він аговкнув, аби той знав, що ми вже прийшли, і сів на каменюку. Я ж скинув куртку і взяв сокиру нарубати дров. Та не встиг я ступити й кроку, як здаля долинув страшенний вереск, тоді почулося свиняче кувікання й голосне «Ура».

– Здається мені, що наш Пітер стрівся зі свиньми, – мовив я.

– Коли коса находить на камінь, – сказав сам до себе Джек, – то невідомо, хто…

– Ура! – знову вигукнув удалині Пітер. Ми враз повернулися, вдивляючись у той

бік, і небавом побачили Пітера: він чимчикував берегом, настромивши на списа порося! Коли Пітер підійшов до нас, Джек ляснув його по плечі й вигукнув:

– Молодець! Виявляється, з нас трьох ти ціляєш найкраще.

– Поглянь-но, Джеку! – закричав Пітер і зняв зі списа порося. – Впізнаєш цю дірку? – спитав він, показуючи на поросяче вухо. – Тобі знайома ця стріла, га?

– Оце то диво, скажу я тобі! – мовив Джек.

– Авжеж диво, – перебив його Пітер, – але, на бога, поки що нічого не розказуй, давай спершу повечеряємо, бо я голодний, як вовк: не просте то було діло битися з цілою зграєю свиней на чолі з їхньою прабабою, що наїжачилася, мов велетенський дикобраз!

Отож ми заходилися біля вечері, і коли розіклали всі свої припаси на пласку каменюку коло вогнища, то в нас очі розбіглися – так багато було всіляких наїдків. По-перше, ми мали порося, потім корінці таро, батат, картоплю, шість слив і, нарешті, голуба. До цього всього Пітер додав ще шмат цукрової тростини: незабаром після того, як ми розійшлися, він знайшов невеличку ділянку, зарослу нею.

– І ділянка та була майже квадратова, – сказав він, – отож я переконаний, що її засадила людина.

– Може бути, – зауважив Джек. – Видно з усього, що на острові колись мешкали тубільці.

Ми довго сушили собі голови, що робити з поросям. Жоден з нас ніколи не вичиняв свиню, і ми не знали, з чого почати; крім того, в нас була лише сокира: ножа ми забули в таборі. Зрештою Джек підвівся й сказав:

– Годі, хлопці, марнувати час на розмови. Бери-но, Пітере, порося. Поклади задню ногу на колоду. Отак, – і він за одним махом одрубав ногу разом із стегном. – Тепер клади другу ногу.

Відрубавши обидві задні ноги, Джек розпанахав їх у кількох місцях, настромив кожну на загострений патичок і примостив біля вогнища смажитися. По тому ми розчинили голуба, викинули всі нутрощі, прополоскали у солоній воді й теж настромили на рожен над вогнем. Поки м'ясо смажилося, ми викопали біля вогнища ямку, поклали туди наші овочі й пригорнули землею та гарячим приском.

Корінці таро, помережані сірими плямами, були продовгуваті, дюймів десять завдовжки й чотири або п'ять завтовшки. Вони мали товсту шкуринку й трохи скидалися на ірландську картоплю. Смак у них був пречудовий.

Батати були майже круглі і мали грубу руду шкурку. Вони виявилися солодкі на смак і дуже приємно пахли. Картопля теж була на диво солодка й добра, так само, як і сливи. По тому дійшла черга до свинячого й голуб'ячого м'яса. Воно теж припало нам до смаку. Словом, вечеря була – кращої й не треба, такої ми вже давно не заживали. Джек сказав, що годі й рівняти її з корабельною стравою, а Пітер – той заявив, що коли ми надовго залишимося на острові, він неодмінно стане обжерою або епікурійцем. [3]3
  Епікурієць– людина, яка над усе любить чуттєву насолоду.


[Закрыть]Джек же відповів, що йому не слід того боятися, бо він, Пітер, став уже і тим, і другим!

Отож, наївшися по саму зав'язку і не забувши закусити сливами, ми зручно поклалися на лігво з галузок під кораловим прискалком і поснули.