Текст книги "Кораловий острів"

Автор книги: Роберт Белентайн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

РОЗДІЛ XIX

_{Як Пітер шив черевики. – Тихий плин нашого життя нагально перервано. – Несподівані гості й жорстокий бій. – Ми всі стаємо вояками, і Джек виказує себе героєм}

Багато по тому місяців жили ми у злагоді й щасті. Часом ловили рибу в лагуні, часом полювали в лісі або задля переміни вилазили на гору, хоч Пітер завжди твердив, що ми ходили туди дати знак кораблеві, аби він з'явився на видноколі. Але я певен: жоден з нас не бажав визволитися з того полону, бо ми почувалися вкрай щасливі, і Пітер казав, що за нашого юного віку можна без усякої шкоди порозважатися рік або два. Пітерові, як я вже згадував, було чотирнадцять років. Джекові вісімнадцять, а мені п'ятнадцять. Але Джек удався дуже високий, дужий і рослий, як на свій вік, і йому можна було дати всі двадцять.

Підсоння острова виявилося чудове. Здавалося, тут триває вічне літо, а що багато дерев круглий рік і цвіли, і родили, то харчів нам ніколи не бракувало. Поголів'я свиней теж скоріше зростало, аніж зменшувалося, хоча Пітер частенько чинив на них наскоки зі своїм списом. Варто було йому тільки навідатися до згаданої вище сливи – під її гілками завжди спало ціле свиняче плем'я.

Ми заходилися шити собі одяг із кокосової тканини, бо вбрання, в якому ми врятувались, уже геть подерлося. Пітерові також пощастило злагодити чудові черевики з шкіри старої льохи. Злагодив він їх у такий спосіб: спочатку вирізав довгастий клапоть шкіри, довший на кілька дюймів за ногу, намочив його і зшив з одного кінця краї, витворивши грубу подобу закаблука. Далі він проколов по краях дірочки, пройняв грубу шворку і вставив у зшитий закаблук п'ятку; потім затягнув туго шворку, краї піднялися й прикрили ногу. Щоправда, на черевиках тих було багато складок, які аж ніяк їх не прикрашали, та ми визнали нове взуття за дуже вдатне, і Джек навіть почав віддавати йому перевагу перед своїми чоботями. Також ми зробили чимало інших корисних речей, якими набагато полегшили своє життя, і навіть завели мову про те, щоб збудувати хату; проте ми були такі залюблені в свій курінь і вважали його таким зручним, що вирішили краще залишитися в ньому і не братися до нової хати, бо жити в ній в умовах гарячого підсоння навряд чи було б добре.

Ми часто оглядали пістоля, якого знайшли в хатині на тім боці острова, і Пітер жалкував, що в нас немає ані пороху, ані куль, бо з ними полювати свиней стало б набагато легше; однак ми навчилися вправно орудувати пращею, луком та списом і могли обійтися без смертоноснішої зброї.

Пірнаючи в підводний сад, ми й досі страшенно тішилися, і навіть Пітер почував себе у воді вже трохи вільніше. А для мене з Джеком море стало рідною стихією, і ми плавали так легко і вправно, що Пітер сказав, буцімто він боїться, аби ми не перетворилися в рибин і не подалися геть, залишивши його на самоті; до того ж він буцімто спостерігав, що Джек з кожним днем більше й більше скидається на акулу. А Джек на відповідь зауважив, що якби він, Пітер, перетворився на морську істоту, то з нього б вийшла хіба що креветка. Бідолашний Пітер не заздрив нам, коли ми вирушали в підводні походи, йому ставало заздрісно лише тоді, коли Джек пірнав у підводний сад, сідав на каменюку й строїв йому гримаси. Тоді Пітера й справді брали завидки, і він часто казав, що віддав би все на світі, аби й сам умів так зробити. А мені було смішно теє чути, бо якби він бачив своє обличчя, коли пробував пірнати, то вмить переконався б, що Джекові до нього далеко; от тільки що Джек кривився навмисне, а Пітер – мимоволі.

Отак ми бавили час і ділом, і розвагами. Аж ось одного дня сталася несподіванка, прикра й жахлива.

Ми з Джеком сиділи, за своїм звичаєм, на каменюках біля Водограйної скелі, а Пітер викручував одяг, бо ненароком упав у море – таке з ним бувало частенько. Раптом нашу увагу привернули дві цятки, що з явилися на обрії.

– Як ти думаєш, що воно таке? – запитав я Джека.

– Не маю уявлення, – відповів він. – Я їх помітив кілька хвилин тому і вважав за чорних чайок, але що далі, то більше переконуюсь: вони більші за чайок.

– Здається, вони прямують до нас, – зауважив я.

– Агов! Що там сталося? – запитав, підходячи, Пітер.

– Глянь он туди, – сказав Джек.

– Кити! – скрикнув Пітер, приклавши до чола долоню. – Е ні. А може, то човни, Джеку?

Серця наші закалаталися від думки, що ми знову побачимо людські обличчя.

– Здається, ти таки маєш слушність, Пітере. Але як на човни, то вони пливуть трохи дивно, – мовив стиха Джек, начебто сам до себе.

Я помітив, що на його обличчі промайнула тривожна тінь. Він напружено вдивлявся в тії дві цятки, що швидко наближалися, і зрештою скочив на ноги.

– То каное, Релфе! Не скажу, чи воєнні вони, чи не воєнні, але знаю напевне, що серед тубільців південних морів є людожери, і вони не дуже жалують чужинців. Треба поховатися на той випадок, якщо вони пристануть до острова, хоч сподіваюся щиро, що вони цього не вчинять.

Я непомалу стривожився. Правду казати, мене вразили не так Джекові слова, як йоготон, і коли ми з Пітером Хутко подалися слідом за ним у ліс, на душі в нас було дуже неспокійно.

– От біда! – сказав я, коли ми сховалися в кущах, – Ми ж забули вдома зброю!

– То байдуже, – відмовив Джек. – Кийків у нас більше ніж доволі.

І він показав на купу грубих, різної довжини дрючків, що їх роботящий Пітер вирізував щоразу, коли ми навідувалися до скелі. Вирізував без певної мети: просто щоб не сидіти без діла.

Кожен з нас вибрав собі кийок до вподоби, і ми полягали за скелею, звідки могли бачити каное, а самі лишатися непомічені. Спочатку ми перекидалися словом про ті каное, та як вони запливли в лагуну і наблизилися до берега, ми принишкли й почали їх розглядати пильно й уважно.

Тепер ми спостерегли, що друге каное гналося за переднім і що в першому, крім чоловіків, сиділи жінки й діти – всього душ сорок, а в тому, яке переслідувало, – самі чоловіки. Хоч їх було не більше за втікачів, але вони мали кращу зброю й, очевидячки, являли собою військовий загін. І ті, й ті веслували щосили: переслідувачі, мабуть, прагнули перейняти втікачів, перш ніж ті сягнуть берега. Проте їм не пощастило. Переднє каное прямувало до тієї скелі, за якою ми сховалися. Коротенькі гребки шугали у воду, як метеори, здіймаючи водограї бризок. Перед носом піроги здіймалася шума, і видно було, як виблискують на темних обличчях очі веслярів, як напружуються м'язи на голих тілах. Утікачі не послаблювали зусиль, аж доки їхнє каное з розгону врізалося в пісок; по тому всі вони, визивно вигукнувши, повистрибували на берег і то так прудко, наче їх вітром змело. Троє жінок, з яких дві тримали в руках дітей, кинулися в ліс, а чоловіки скупчилися край берега, затиснувши в руках каміння, наставивши списи, вимахуючи кийками, щоб спинити своїх ворогів, якщо ті спробують висадитися.

Відстань між каное була десь із півмилі, і переслідувачі її швидко подолали. Вони не виказували ані вагання, ані страху – перли, мов несамовиті, незважаючи на град каміння. Каное їхнє сягнуло берега, з диким криком скочили вони у воду і посунули на ворогів.

По тому розпочалася страшна бійка. Майже всі чоловіки орудували грубезними кийками, якими вони щосили торохкали один одного по голові. Я мало не зомлів, дивлячися на ту криваву кресанину, а проте якась сила не давала мені відвести од неї очей. Я спостеріг, що напасників очолював чудернацький чолов'яга. За всіма ознаками то був ватажок. Він мав буйну кучеряву чуприну солом'яної масті, і це мене вельми здивувало. Шкіра в нього була чорна, як сажа, і я виснував, що волосся, мабуть, фарбоване. Потатуйований він був з голови до п'ят, а обличчя до того ж вимастив червоною фарбою і помережив білою. Не людина, а якесь страховисько: жовтий, схожий на тюрбан, чуб, могутній чорний торс, якому сам Геркулес позаздрив би, блискучі очі, білі вищирені зуби. Бився він дуже завзято і вже порішив чотирьох ворогів.

Раптом на жовточубого ватажка напав чолов'яга, що не поступався перед ним ані зростом, ані силою. Він вимахував важким кийком, що мав схожий на орлиний дзьоб гостряк. Хвилину два велетні сторожко озирали один одного, ходячи колом, ніби хотіли напасти зненацька; але як побачили, що, зволікаючи, можуть тільки програти, то зважилися водночас розпочати напад. Дико крикнувши, вони підскочили один до одного й замахнулися зброєю. Кийки гучно стукнулися. Раптом жовточубий дикун заточився, його ворог стрибнув і замірився кийком, але тієї ж миті сам упав додолу: його влучив каменем тубілець, який спостеріг, що ватажок у скрутному становищі. Це був поворотний мент усієї битви. Дикуни, які висадилися перші, побачивши, що їхній ватажок упав, повернулися й дременули до чагарів. Але жодному не пощастило втекти. Їх наздогнали і всіх повалили на землю, проте не повбивали. З усього було видно, що переможці прагнуть захопити їх живцем. Полонивши п'ятнадцять чоловік, вони зв'язали їм мотузкою руки й ноги, віднесли в ліс і поклали серед кущів. Залишили вони їх там бозна з якою метою, а самі вернулися на поле недавнього бою, де решта вояків обмивали свої рани.

З сорока напасників живих лишилося тільки двадцять вісім. Двох вони послали в чагарі виловити жінок і дітей. З противного загону, як я вже згадував, вижило всього п'ятнадцять, і вони лежали на траві, зв'язані й безпорадні.

Ми з Джеком і Пітером перезирнулися й почали пошепки раду радити: адже в пошуках прісної води дикуни могли вилізти на скелю і відкрити наш сховок. Але нам було цікаво довідатися, що ж буде далі, і ми вирішили залишитися, – до того ж, хай би ми звелися на ноги, нас одразу б помітили.

Один дикун подався в ліс і небавом вернувся з в'язкою хмизу. Ми здивовано спостерегли, як він запалив вогонь тим самим способом, що й Джек першого разу – тобто свердлячи луком. Коли багаття спалахнуло, двоє тубільців знову пішли до лісу й вернулися зі зв'язаним полоненим. Серце моє зайшлося з жаху: мене осяйнуло, що вони збираються спалити своїх ворогів. Коли ті двоє піднесли бідолаху до багаття, я ледве не втратив над собою владу. Мені забило дух і, схопивши кийка, я хотів був скочити на ноги. Але дужа Джекова рука притиснула мене до землі. Наступної миті один дикун замірився кийком і розчерепив бідоласі голову. Напевно, він помер одразу, і, хоч як дивно, мені полегшало на душі, бо я переконався, що сердегу вже не спалять живцем. Тим часом тії звірюки, порізавши людське м'ясо, ледь його підсмажили й пожерли.

Нараз із лісу долинув крик, і за мить з гущавини вийшли два дикуни, тягнучи до багаття трьох жінок і їхніх двох дітей. Одна жінка була набагато молодша за інших, і нас вразила її стриманість і лагідний погляд очей. Хоч вона теж мала плаский ніс і товсті губи, але шкіра в неї була світло-брунатного кольору. Тож ми вирішили, що вона належить до іншого племені. І вона, і її товаришки були вбрані в коротенькі спідниці, а за спиною мали щось на зразок каптурів. Коси в них були чорні, мов вороняче крило, але не довгі, а короткі й кучеряві, хоч і не скручувалися на манір баранячої вовни.

Ми пильно стежили за нещасними полонянками, тривожачись за їхню долю. Аж ось здоровило-ватажок підступив до одної старшої жінки й поклав руку на дитину. Мати відсахнулася, пригорнула дитя до грудей і залементувала. Ватажок люто зареготався, вирвав маля у неї з рук і пошпурив у море. Коли Джек побачив той нелюдський вчинок і почув, як зойкнула мати, падаючи непритомна на пісок, з його грудей вихопився тихий стогін. Але пожмурені хвилі винесли дитину на берег, наче відмовилися брати участь у мерзенному вбивстві, і ми помітили, що маля ще живе.

По тому до ватажка підвели дівчину, і він звернувся до неї. Та хоч ми виразно чули його голос і навіть розрізняли слова, однак, ясна річ, не могли втямити, що він каже. Дівчина не відповідала на його люті запитання, і ми побачили, що він показує на вогнище, загрожуючи їй смертю.

– Пітере, – хрипко прошепотів Джек, – ніж у тебе є?

– Так, – відповів Пітер, білий як стіна.

– Гаразд. Слухай мене уважно і, не гаючись, зроби те, що я скажу. А тобі на ось малого ножика, Релфе. Мерщій біжіть удвох чагарями й поперерізуйте на полонених мотузки. Швидше, а то буде пізно.

Джек скочив на ноги і вхопив важкого, але короткого кийка; його дуже тіло тремтіло з хвилювання, а з чола котився великими краплинами піт.

Тієї миті чолов'яга, що замордував був полоненого тубільця, підступив до дівчини, тримаючи важкого кийка. Джек пронизливо скрикнув, і його голос віддався серед скель, наче передсмертний зойк. Не вагаючися, він стрибнув з кручі заввишки добрих п'ятнадцять футів і опинився серед нестямлених дикунів. Тим часом ми з Пітером гайнули чагарями до полонених. Торохнувши чолов'ягу з кийком, Джек зразу повалив його додолу. По тому він крутнувся і люто кинувся до жовточубого ватажка. Якби Джек улучив так, як хотів, то було б по ватажкові; але дикун виявився спритний, мов кіт: він прудко відсахнувся і водночас замірився своїм важезним кийком у голову супротивника. Тепер настала Джекова черга відскочити; добре, що в нього минув напад сліпої люті, а то б він став легкою здобиччю своєму здоровецькому ворогові. Але Джек уже охолов. Він орудував кийком швидко і вправно, блискуче доводячи перевагу легкої зброї: звільна ухилявся від ударів важкого кийка, а ватажкові було куди гірше ухилятися від Джекового легкого. Проте велетень був такий спритний і так гатив своєю могутньою зброєю, що, хоч Джек улучав мало не з кожного маху, а не завдавав ворогові великої шкоди.

На Джекове щастя, дикуни вважали, що їхній ватажок напевне переможе, і не встрявали в бійку. Аби в них були щодо цього сумніви, то вони б умить його порішили, а так стояли осторонь, чекаючи, доки бій скінчиться.

Намахавшися важким кийком, ватажок почав очевидячки підупадати на силах. Рухався він повільніше і важко дихав крізь зціплені зуби, тож здивовані дикуни підступили ближче, аби стати йому на поміч. Джек те помітив. Відчувши, що життя його висить на волосині, він зважився на ризикований випад. Ватажок замірився знову, і його важкий кийок от-от мав упасти на Джекову голову. Хлопець легко міг ухилитися, але замість того він схопив свого кийка ближче до середини, ринувся до ворога, з усієї сили торохнув його межи очі й упав додолу так, що знепритомнілий ватажок навалився на нього всім тілом. Десяток дикунів замахнулися кийками, готові луснути ними Джека по голові, але на мить завагалися, бо тілистий ватажок зовсім його прикрив. Та мить урятувала Джекові життя. Затим дикуни встигли відтягти ватажкове тіло, семеро їх попадали під ударами кийків полонених, яких звільнили ми з Пітером, а ще двох ворогів доконали ми власними руками. Нам не пощастило б так, аби вороги наші не захопилися двобоєм між Джеком і ватажком. Вони спостерегли нас аж тоді, коли ми на них напали. Їх усе ще було більше на три чоловіка, але перемога додала нам сили, а вони розгубилися з несподіванки і занепали духом після поразки свого ватажка. До го-го ж їх приголомшило бойове завзяття Джекове: випручавшися з-під ватажкового тіла, він стрибнув у саму гущу ворогів і трьома ударами поклав на місці ще трьох. Ми з Пітером поспішили йому на допомогу, наші спільники посунули слідом, і менш як за десять хвилин усі вороги лежали долі або попали в полон. Зв'язавши їм руки й ноги, ми поклали їх рядком на березі.

РОЗДІЛ XX

_{Розмова з тубільцями. – Ми спиняємо людожерство. – Мертвих поховано, а живі подалися геть, залишивши нас знову в самотині на нашому Кораловому острові}

Коли битва скінчилася, тубільці оточили нас юрбою і, здивовано оглядаючи, закидали запитаннями, які ми не могли втямити і на які, природна річ, не могли дати відповіді. Аби покласти їм край, Джек узяв ватажка (що вже на той час очуняв) за руку й привітно її потис. Як тільки тубільці вгледіли ту ознаку приязні, усі вони заходилися з нами ручкатися. По тій церемонії Джек підійшов до дівчини, що сиділа непорушно на камені, де її залишили, і водночас пильно стежила за всіма подіями. Він дав їй знак іти слідом і, взявши за руку ватажка, хотів був вести його до куреня, аж тут йому впала в очі бідолашна дитина, яку кинули в море і яка й досі лежала на березі. Пустивши ватажкову руку, Джек поспішив до дитини і на превелику радість виявив, що вона жива. Тим часом мати поволі опритомнювала. Ми нахилилися над нею, силкуючись привести її до тями.

– Ану розступіться, – сказав Джек, нас розштовхуючи, – Я зроблю так, що вона враз очуняє.

І він поклав дитину їй на груди, притуливши дитинячу теплу щічку до материної. Наслідки були дивовижні. Жінка розплющила очі, помацала дитину, подивилася на неї і, радо скрикнувши, притулила до себе, водночас силкуючись звестися на ноги – мабуть, щоб утекти до лісу.

– Ну, от і гаразд, – мовив Пітер, знову беручи ватажка за руку. – А тепер, Релфе й Пітере, ведіть жінок і чоловіків слідом за мною до куреня. Давайте привітаємо їх якомога гостинніше.

За кілька хвилин тубільці сиділи перед куренем. Ми почастували їх холодною поросятиною, смаженими качками й холодною рибою, а також виставили силу кокосових горіхів, хлібних плодів, ямсів, таро і слив. Усі ті наїдки не були їм, очевидячки, новиною, і вони уминали їх, аж за вухами лящало.

Тим часом ми троє, знесилені подіями того дня, напилися кокосового соку, полягали на свої постелі й заснули міцним сном. Тубільці теж пішли за нашим прикладом, і за півгодини увесь табір поринув у тишу.

Не скажу достеменно, скільки ми спали. Знаю тільки, що коли лягли, сонце схилялося до заходу, а коли повставали, воно вже високо підбилося. Я збудив Джека, і він спросоння ніяк не міг пригадати, яке становище склалося після вчорашніх подій.

– Ну ж бо, хлопці, – мовив він, зрештою звівшись на ноги, – давайте подумаємо про снідання. Гей, Пітере, ледарю! Чи довго ти будеш вилежуватися?

Пітер широко позіхнув.

– Чи ти ба, – мовив він, насилу розплющивши очі, —то вже настав завтрашній ранок. А я думав був, що ще й досі сьогодні! Агов, Венеро! Звідкіля це ти взялася? Ти, здається, почуваєш себе зовсім як удома. Ет! З тобою розмовляти все одно, що з котом. Навіть важче, він-бо мене розуміє, а ти – ні.

Звертався він до одної старшої жінки, яка примостилася на каменюці перед куренем і, посадивши біля ніг свою дитину, доїдала те, що залишилося від смаженого поросяти.

На той час усі тубільці вже повставали й заходилися готувати страву. Під час сніданку ми пробували порозумітися з тубільцями на мигах, але марно. Зрештою ми таки придумали спосіб довідатися, як їх звуть. Джек ткнув себе в груди пальцем і сказав виразно: «Джек». Потім показав на Пітера й на мене, називаючи водночас наші ймення. Потім він знову показав на себе, мовив: «Джек» і, приставивши пальця до ватажкових грудей, подивився запитливо йому в вічі. Ватажок ураз його зрозумів і двічі виразно промовив: «Тараро». Джек повторив те ймення, а ватажок, схвально хитнувши головою, сказав: «Чак». Почувши те, Пітер зареготав, але Джек насупився й вичитав йому:

– Гей, Пітере, негіднику ти неприкаяний! Я просто обурений з твоєї поведінки. Невже ти не розумієш, що цим людям не подобається, коли їх беруть на сміх?

Повернувшись до наймолодшої жінки, що сиділа біля порога, він показав на неї. Ватажок відмовив: «Аватея» і, поволі підвівши пальця до зеніту, показав на сонце.

– Що це означає? – запитав спантеличено Джек.

– Може, він має на увазі, що вона янгол, який зійшов на часину з неба. Але, як на янгола, вона занадто смаглява!

Таке пояснення нас не зовсім задовольнило, отож Джек підійшов до неї і сказав: «Аватея». Жінка сумно всміхнулася й кивнула головою, водночас показавши собі на груди, а потім на сонце – таким самим маніром, як і ватажок. Ми ніяк не могли второпати, що воно означає, але довідатися було ніяк, тож на тому й заспокоїлися.

Джек на мигах загадав тубільцям, щоб вони йшли слідом за ним, узяв сокиру й повів їх до місця вчорашнього бойовиська. Бранці наші ночували покотом на березі: ми ж бо зовсім про них забули, вітаючи гостей, і зрештою так і поснули, про них не згадавши. Однак їм теє зовсім не зашкодило, якщо зважити, як вони смачно впорали свій сніданок. Тим часом Джек почав копати в піску яму і за хвилину вказав тубільцям на неї та на мертвяків, що лежали на березі. Гості наші враз збагнули, чого він хоче, збігали по свої весла і через півгодини викопали здорову могилу й повкидали туди всіх забитих. Останнім укинули жовточубого ватажка. Цей бідолаха напевно б вичухався після Джекового удару: він-бо силкувався встати під час останньої колотнечі, але один ворог, помітивши те силкування, луснув його кийком і вбив на місці.

Вони вже збирались були прикидати ватажка піском, як один тубілець нахилився й своїм, напевне, кам'яним, ножем одрізав здоровий шмат м'яса з його литки. Ми відразу збагнули, що він хоче вжити його собі на харч, і мимоволі скрикнули з жаху й відрази.

– Цур тобі, мерзотнику! – вигукнув Джек, хапаючи чолов'ягу за руку. – Негайно кинь його в яму. Чуєш?

Звісно ж, тубілець не второпав, чого від нього хочуть, але чудово зрозумів, що Джек дивиться на те м'ясо з огидою і що він розлютовано показує на яму. Проте чолов'яга не послухався. Джек умить повернувся до Тараро й попросив на мигах, щоб той закликав свого підданця до послуху. Ватажок, очевидячки, його зрозумів, бо ступив наперед, замахнувся кийком і вже був би розчерепив непослухові голову, але Джек підскочив до нього і схопив за руку.

– Постривай-но! Я зовсім не хочу, щоб ти його вбив.

По тому він показав на шмат м'яса та на яму. Ватажок промовив кілька слів, і вони вплинули: чолов'яга кинув туди свою здобич, і могилу враз закидали. Тубілець той був похмурої незлагідливої вдачі, і весь час вовком дивився на нас, а особливо на Джека. Звали його, як ми дізналися, Магіне.

Протягом наступних трьох-чотирьох днів тубільці лагодили своє каное, яке пошкодилося, наскочивши з розгону на берег. Будова його вельми цікава. Завдовжки воно було тридцять футів, ніс його випинався високо вгору. Дошки, з яких частково складався корпус, були припасовані майже таким самим способом, як і в нашого човна, новиною для нас видалася довга планка, прикріплена до піроги двома грубими жердинами. Тії жердини утримували планку рівнобіжно до човна, але так, щоб вона до неї не торкалася; планка лежала на воді, віддалік од каное, утворюючи наче б допоміжну опору. Ми зачудовано споглядали той дотепний, хоч і неоковирно зроблений пристрій.

Коли каное полагодили, ми разом з тубільцями повсаджували в неї бранців і допомогли вантажити харч. Пітер подався до сливи з метою вчинити наскок на свиней і вполював аж шестеро. Ми їх засмажили й подарували своїм друзям останнього дня. Перед відплиттям Тараро заходився щось нам тлумачити на мигах; поміркувавши, ми вирішили, що він запрошує нас на свій острів. Не маючи до того бажання, ми похитали головами, а щоб його втішити, подарували свою іржаву сокиру, вирішивши, що можемо без неї обійтися: ми ж бо мали іншу, чудову, яку того першого фатального дня так доречно винесли на берег хвилі. Дали ми йому також дерев'яний брусок, викарбувавши на ньому свої ймення й причепивши шворку, аби він носив його, як прикрасу.

За кілька хвилин ми зібралися всі на березі. Не вміючи говорити по-їхньому, ми мовчки попрощалися з тубільцями, потиснувши кожному руку. Але Тараро підступив до Джека й потерся з ним носом, а по тому зробив те ж саме з Пітером і зі мною! Збагнувши, що то їхній спосіб вітатися, ми вирішили підкоритися місцевим звичаям і щиросердо потерлися носами з усіма загалом, навіть із жінками! Відразу ми відчули тільки тоді, коли довелося тертися носом з Maгіне. Аватея попрощалася остання, і нам було шкода з нею розлучатися. Вона визначалася скромністю й делікатністю, а до того ж щиро сумувала з приводу нашої розлуки. Підійшовши до Джека, вона підставила свого плаского носика, а по тому вшанувала так само й мене з Пітером.

Через годину каное розтануло вдалині, а ми ще довго сиділи зажурені й міркували про дивовижні події останніх днів.