Текст книги "Кораловий острів"

Автор книги: Роберт Белентайн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц)

РОЗДІЛ IV

_{Ми обстежуємо своє майно і робимо приємне відкриття. – Опис нашого острова. – Виявляється, що Джек ученіший і мудріший за нас. – Дивовижні знахідки. – Природний лимонад}

Ми посідали на скелі й почали обстежувати, хто що має. Коли ми після аварії вибралися на берег, друзі мої поскидали свій верхній одяг і розстелили на сонці сушитися, бо, хоч як лютував ураган, на небі не було жодної хмаринки. Вони стягли й з мене деяку мокру одежину і теж постелили на камінні. Тепер ми позбирали вбрання й заходилися пильно обшукувати кишені та викладати все, що в них було, на пласку каменюку. Розуміючи своє скрутне становище, ми так дбайливо вивертали кишені, аби ніщо не минуло нашої уваги. Зібравши все докупи, ми виявили, що маємо такі речі:

По-перше, складаного ножика зі зламаним майже посередині лезом, дуже іржавим, та ще й з двома чи трьома щербинами (Пітер – як завжди, жартівливо – зауважив, що він правитиме і за пилку, і за ножа, отож нам неабияк, мовляв, пощастило). По-друге, старого срібного пенала німецької роботи, без жодного олівця. По-третє, шворку ярдів шість завдовжки. По-четверте, невеличку голку зашивати вітрила. По-п'яте, корабельну прозорну трубу, яку я випадково тримав у той мент, коли корабель наскочив на рифи, і міцно затиснув, пірнувши у воду. Я так її й не випустив, і Джек насилу видер її мені з рук, коли я лежав непритомний на березі. Сам не знаю, чому я так учепився за тую трубу. Кажуть, що потопельник хапається навіть за соломинку. Може, так і я вхопився, бо в той мент навіть не усвідомлював, що тримаю її в руці. У кожному разі ми трохи втішилися, що маємо трубу, хоч користі з неї, очевидячки, було мало, бо скло в окулярі геть потрощилося. По-шосте, серед нашого реманенту виявилася мідна каблучка, яку Джек завжди носив на мізинці. Я так і не дізнався, навіщо йому була та каблучка: чепуритися Джек ніколи не чепурився, і до всіляких оздоб йому було байдуже. Пітер – той казав: «Він носить її на згадку про знайому дівчину!» Та про тую дівчину Джек не згадав ніколи ані жодним словом, отож, на мою думку, Пітер або жартував, або ж помилявся. На додачу ми мали шматочок трута й одежу.

А саме:

У кожного з нас були штани з цупкого полотна і пара грубих матроських черевиків. Джек мав червону фланелеву сорочку, синю куртку й червону шапочку, що скидалася на нічний ковпак, окрім того пару вовняних шкарпеток і бавовняну хусточку, на якій були вибиті шістнадцять парсун лорда Нельсона, а посередині британський прапор. Пітер мав смугасту фланелеву сорочку – він носив її поверх штанів і підперізував поясом, наче семирягу, – та чорного солом'яного бриля. Куртки в нього не було, він скинув її перед тим, як ми попадали в море; але куртки не дуже було й треба, бо підсоння острова виявилося вкрай погідне, отож часто бувало, що ми з Джеком радніше ходили в самих сорочках… Пітер мав також пару білих бавовняних шкарпеток і синю хусточку в білу крапку. Я ж був убраний у синю фланелеву сорочку, синю куртку, чорну шапку й мав пару вовняних шкарпеток, окрім черевиків і брезентових штанів, про які я вже казав.

Більше в нас не було анічогісінько, та коли ми згадували, з якої халепи вирятувалися і як би нам повелося, коли б корабель наскочив на риф уночі, то дякували долі й за це, хоч, правду казати, іноді шкодували, що не прихопили ще дечого.

Коли ми обдивлялися своє майно й вели про нього розмову, Джек раптом стенувся й вигукнув:

– А весло! Ми й забули про весло!

– Який нам із нього пожиток? – спитав Пітер. – На острові стільки лісу, що ми можемо змайструвати хоч і тисячу весел.

– Твоя правда, Пітере, – відповів Джек, – та на кінці його є залізний обручик, і він може нам придатися.

– А й справді, – озвався я. – Весло заберімо.

Отож ми повставали, і всі троє поспіхом рушили до берега. Я і досі був кволий, стративши стільки крові, і друзі мої скоро мене перегнали. Джек те помітив і, маючи добре серце, вернувся мені на поміч. Отепер я вперше огледівся як слід, бо навколо тієї місцини, де я лежав, росли густі чагарі й за ними майже нічого не було видно. Коли ми вийшли з кущів на піщаний берег, я позирнув навкруг себе, і серце моє радісно заколотилося, а душа врадувалася з тієї краси, що відкрилася перед моїми очима. Гурган зненацька вщух, наче він лютував тільки задля того, щоб розбити наш корабель об рифи, а довершивши своє діло, відразу пішов на спочинок.

Острів, на який ми попали, був горяний і майже поспіль заріс прегарними деревами, кущами й чагарями, що тішили око багатством барв. Тоді я ще не знав жодного з тих дерев по назві, окрім кокосової пальми, яку відразу впізнав з багатьох малюнків, що їх бачив був удома. Ясно-зелені береги облямовувала торочка піску, така біла, що аж очі сліпила. На пісок набігали легенькі хвильки. Це неабияк мене здивувало: я пригадав, що вдома море насилало на берег здоровенні вали ще довго по тому, як ущухав шторм. Та поглянувши в далечінь, я зрозумів, у чому річ. Десь за милю від берега випиналася зелена стіна велетенських океанських хвиль; вони розбивалися об низький кораловий риф, гуркочучи і здіймаючись хмарою білої піни та бризок. Бризки ті злітали часом високо вгору, і між ними раз по раз спалахувала барвиста веселка.

Згодом ми виявили, що коралові рифи оточували острів щільним кільцем і утворювали природний хвилеріз. За тим кільцем збурене штормом море лютувало на відчай душі, але між рифами і берегом воно було спокійне й гладеньке, наче ставок.

Коли я спостеріг красу і велич навколишньої природи, серце моє сповнилося невимовних радощів. Я подивився на свого товариша й побачив, що він теж тішився тими розкошами, вдвічі приємнішими після довгих мандрів по безкрайому морю. Вітрець на воді був свіжий і прохолодний, а тут на диво ласкавий; він ніс до нас із суходолу такі чудові пахощі, що навіть уявити собі важко.

Ми озиралися навкруги, та враз стенулися, почувши гучне «Ура!», і повернулися до моря. Наш Пітер танцював і вистрибував, як мавпа, біля якоїсь речі, що лежала на піску.

– Ну й чудернацький же він хлопець! – мовив Джек, беручи мене під руку й пришвидшуючи ходу. – Гайда, побачимо, що там таке.

– Ось вона, хлопці! Ура! Мерщій сюди! Саме її нам і треба, – гукнув Пітер, коли ми підійшли ближче. – Нам поталанило: ловкий ладуночок!

Навряд чи слід пояснювати читачам, що мій товариш Пітер мав звичку вживати вельми чудних і кумедних висловів. Щиро признаюся: часом я не міг утямити значення деяких із них, таких, наприклад, як «ловкий ладунок». Проте я вважаю за свій обов'язок розповісти все, що пам'ятаю про свої пригоди, і розповісти якнайправдивіше, отож якомога точніше наводжу вислови своїх друзів. Я часто прохав Пітера пояснити, що означає той «ладунок», але він кожного разу замість відповіді заходився реготом. Та, прикидаючи, за яких обставин він уживав того слова, я зрештою збагнув, що воно мало означати щось дуже гарне або вдатне.

Підійшовши до Пітера, ми побачили, що він марно силкується витягти з весла сокиру: як ви пригадуєте, її затопив туди Джек, намагаючись обрубати снасті, що серед них весло заплуталося. На наше щастя, сокира міцно застряла у веслі, і Пітер навіть тепер не годен був її висмикнути.

– Ну й пощастило ж нам нівроку! – вигукнув Джек і шарпонув сокиру так, що враз витяг її з цупкого дерева. – Знахідка дуже до речі. Для нас сокира варта більше за сотню ножів. До того ж вона зовсім нова, та ще й гостра.

– Що топорище в неї міцне – я можу поручитися! – вигукнув Пітер. – Мені ледве руки не повідривалися. Та гляньте-но: нам і справді щастить. На лопаті таки є залізо.

Він показав на лист бляхи, прибитий цвяхами до лопаті, щоб вона не розкололася.

Це також була доречна знахідка. Джек став навколішки й почав обережно виважувати цвяхи гостряком сокири. Та що вони сиділи глибоко і сокира наша могла притупитися, ми вирішили податися до того місця, де залишили свої речі, а бляху, як буде нагода, віддерти якимось іншим способом.

– Знаєте що, хлопці, – сказав Джек, коли ми поклали весло на камінь, де лежала наша мізерія, – ходімо на той край острова, де розбився наш корабель, та подивімося, чи нічого більше на берег не викинуло. Звідціля туди чверть милі, не більше. Я не сподіваюся знайти щось путнє, але пошукаймо про всяк випадок. Коли вернемося, якраз буде час вечеряти та стелитися спати.

– Згода! – вигукнули ми з Пітером у один голос.

Правду казати, ми б погодилися на будь-яку Джекову пропозицію: по-перше, він був за нас старший, набагато дужчий та вищий, а крім того, визначався гострим розумом; либонь, навіть багато старші люди вибрали б його за ватажка, а надто якби йшлося про сміливий захід.

Коли ми простували піщаним берегом, що мерехтів у промінні призахідного сонця, аж очі сліпив нам, Пітерові раптом спало на думку, що нам нічого їсти, крім ягід, яких на острові було повно.

– Що нам робити, Джеку? – спитав він сумно. – Може, вони отруйні?

– Не бійся, – впевнено відповів Джек. – Я помітив, що деякі з них мало чим відрізняються від ягід, які ростуть у наших рідних горах. До того ж я щойно бачив: їх дзьобали якісь пташки, а що не шкодить птахам, те не зашкодить і нам. Та подивись-но сюди, Пітере, – провадив Джек, показуючи на крислату верхівку кокосової пальми. – Ми маємо доволі горіхів, і зеленіших, і спіліших, яких завгодно.

– Ай справді! – вигукнув Пітер. Неспостережливий хлопець так захопився своїми міркуваннями, що й не помітив плодів, котрі звисали простісінько над його головою. Але хоч він, може, й мав деякі вади, йому не бракувало жвавості і вправності. Тільки-но йому показали на горіхи, Пітер одразу ж видряпався, мов та білка, на високу пальму, і не встигли ми й оком змигнути, як він уже зліз із трьома горіхами, кожний мов кулак завбільшки.

– Сховай їх тим часом, – мовив Джек. – Спочатку діло, а їжа потім.

– Хай буде так, капітане. Ходімо! – вигукнув Пітер, ховаючи горіхи в кишені штанів. – Правду казати, їсти мені зараз не хочеться, а от водиці я б напився залюбки. Ех, якби знайти джерело! Але ж я не бачу тут жодної його признаки. Слухай-но, Джеку, як це ти знаєш усе на світі? Ти вже назвав нам півдесятка тутешніх дерев і водночас запевняєш, що ніколи досі не бував у південних морях.

– Я, Пітере, не знаю всього на світі, як ти сам незабаром переконаєшся, – відповів, усміхаючись, Джек, – але за своє життя я перечитав силу-силенну пригодницьких книжок і довідався про багацько цікавих речей, за які ти, мабуть, і не чував.

– Е, Джеку, то все дурниці! – вигукнув зневажливо Пітер. – Я знаю чимало хлопців, що безнастанно нидіють над книжками, а коли доходить до діла, виявляється, що вони незугарніші за мавпу!

– Твоя правда, – зауважив Джек. – А я знаю багатьох людей, які зроду не зазирали в книжку і нічого не знали, крім того, що бачили на власні очі, та й того до пуття не тямили. Деякі з них навіть не відали, що кокосові горіхи ростуть на кокосових пальмах!

Я мимоволі засміявся, бо ці слова вцілили Пітерові, що хизувався своєю невченістю, мало не в самісіньке око.

– Гм! Може, ти й маєш слушність, – відмовив Пітер. – Але, на мою думку, той, хто не знає нічого, крім книжок, щербатого шеляга не вартий.

– Цілком з тобою згоден, – сказав Джек. – Та це не дає тобі підстави гордувати книжками або зневажати мене за те, що я їх читаю. Уявімо, Пітере, що ти хотів би збудувати корабель, а я докладно розповів би тобі, як його будувати. Чи мав би ти з того користь?

– Звичайно б, мав, – засміявся Пітер.

– А що, коли б я розповів тобі все не на словах, а на папері? Чи було б з того менше користі?

– Ну… мабуть, що ні.

– А якби я надрукував те й прислав тобі книжку? Хіба моя порада стала б гірша чи не така корисна?

– Бий тебе лиха година, Джеку! Ти, бачу, філософ, а то вже справжня біда! – вигукнув Пітер, удаючи нажаханого.

– Гаразд, Пітере, побачимо, чия правда, – відмовив Джек, зупиняючись під кокосовою пальмою. – Хвилину тому ти казав, що хочеш пити; тож вилізь на дерево і зірви горіха – не стиглого, а ще зеленого.

Пітер, очевидячки, здивувався, але, побачивши, що Джек не жартує, зробив так, як йому сказано.

– А тепер просвердли в ньому ножем дірку і притули горіха до рота, – загадав Джек.

Пітер послухався, і ми з Джеком вибухнули нестримним реготом, зауваживши, як змінилося його виразне обличчя. Скоро він притулив горіха до рота й відхилив голову, як його очі широко розплющилися з подиву й стали вдвічі більші ніж звичайно. Потім у них засвітилася усмішка, тільки рот був і далі щільно притулений до дірочки в горісі. Пітер хутенько ковтав питво, жваво підморгуючи правою бровою. Зрештою він одірвався від горіха і, передихнувши, вигукнув:

– Нектар! Справжній нектар! Знаєш, Джеку, кращого за тебе хлопця я ще не стрічав зроду. Покуштуй-но! – мовив він, повертаючись до мене і прикладаючи мені до рота горіха.

Я теж ковтнув, і – диво дивне! – до горла мені потекла пресмачна рідина. Вона була надзвичайно прохолодна й солодка з кисленьким присмаком – словом, справжнісінький тобі лимонад. Такого приємного напою мені ще не доводилося куштувати. Я передав горіха Джекові, він сьорбнув і мовив:

– Ото ж бо, невірний Пітере, я зроду не бачив кокосових горіхів, крім тих, що продаються в наших крамницях. Проте я колись читав, що зелені горіхи наповнені таким питвом, і, як бачиш, так воно і є!

– Скажи мені, коли твоя ласка, чим наповнений спілий горіх? – запитав Пітер.

– Спілий має в собі порожнисте зерня, налите схожою на молоко рідиною. Але рідина ця тамує голод краще, аніж спрагу. Мабуть, вона дуже поживна.

– На одному дереві і питво, і харч! – вигукнув Пітер. – І купіль у морі, і житло на суходолі – все задурно! Друзі мої любі, ми знайшли собі притулок на все життя. Це ж справжнісінький рай земний! Ура!

І, високо підкинувши свого бриля, Пітер помчав щодуху берегом, радісно горлаючи, мов той навіжений.

Згодом ми, однак, переконалися, що ті квітучі острови багато чим відрізнялись од раю. Та докладніше я розповім про це у свій час.

Ми саме підійшли до того місця, де корабель наш наскочив на рифи, й заходилися нишпорити серед скель, які виставали тут так далеко в море, що заледве не сягали рифу, котрий оточував острів. Проте хоч як пильно ми шукали, та нічого не знайшли. Ми вже хотіли вертатися, аж раптом угледіли чорну річ, що плавала в невеличкій затоці, яку ми зразу не помітили. Ми кинулися туди прожогом і витягли ту річ із води. То був грубий шкіряний чобіт із довгою халявою – такі чоботи носять у нас рибалки. За кілька кроків ми знайшли його пару. Ми відразу впізнали, що то чоботи нашого капітана: він узув їх одразу, коли почався шторм, аби хвилі й бризки, що раз по раз заливали палубу, не промочили йому ноги. Спочатку я подумав був, що наш любий капітан утопився, та Джек мене трохи заспокоїв: мовляв, якби капітан утопився, то його разом з чобітьми прибило б до берега, значить, він, безсумнівно, роззувся в морі, щоб чоботи не заважали йому пливти.

Пітер негайно їх узув, але вони були такі великі, що, як сказав Джек, могли йому правити і за чоботи, і за штани, а водночас і за жилет. Я теж їх поміряв: завдовжки вони годилися, проте були занадто просторі. Отож ми віддали чоботи Джекові, хоч він переконував мене їх носити. Та коли виявилося, що вони якраз добрі Джекові, ніби пошиті на його ногу, я рішуче від них одмовився, і зрештою він погодився взяти чоботи собі. Правда, Джек носив їх не часто, бо вони були дуже важкі.

Коли ми повернулися до свого табору, вже сутеніло, отож ми відклали до завтра похід на вершину гори і, поки було ще видно, заходилися зрізувати гілля та широке листя якогось невідомого нам дерева. З нього ми спорудили щось на зразок куреня. У ньому не було особливої потреби, бо повітря на острові виявилося таке тепле й запашне, що ми могли спати надворі; та ми були зовсім не звичні до такого спання і тому не дуже хотіли лежати всеньку ніч просто неба. До того ж курінь захищав би нас од нічної роси та від дощу, якби він, часом, пішов. Застеливши долівку листям і сухою травою, ми згадали про вечерю.

Аж тепер нам спало на думку, що ми не маємо чим розпалити вогонь.

– Оце то халепа! Що нам робити? – мовив Пітер, і ми обидва глянули на Джека, бо завжди покладалися на нього в хвилину скрути. Та Джека це очевидячки анітрохи не занепокоїло.

– Певна річ, на березі є доволі кремінців, – сказав він, – хоч без криці вони нам ні до чого. Однак треба спробувати.

Він подався на берег і скоро вернувся з двома кремінцями. На один він поклав суху тріску й спробував викресати вогню, та насилу спромігся видобути малесеньку іскорку. А що дерево було тверде, то воно навіть не затліло. Тоді він узяв залізний обруч, але теж не викресав жодної іскри, по тому з таким самим успіхом спробував обух сокири.

Увесь той час Пітер сидів, тримаючи руки в кишенях, і сумовито позирав на товариша; з кожною невдачею обличчя його видовжувалося і набувало щоразу нещаснішого виразу.

– Ой леле! – зітхнув він. – Мені байдуже, що доведеться споживати страву сирою – може, її й не треба варити, – але ж вечеряти в темряві так сумно. До того ж ми пережили неабиякий день, і шкода попрощатися з ним у мороці. Ой, я придумав! – скрикнув він, стенувшися. – Прозорна труба! Там є збільшувальне скло, і ми запалимо вогонь!

– Ти забув, що зараз немає сонця, – зауважив я.

Пітер замовк. Він зовсім забув, що сонце давно вже зайшло.

– Все буде гаразд, хлопці! – вигукнув раптом Джек. Він підвівся, зрізав з куща гілку й обчухрав з неї листя. – Колись удома я бачив, як добували вогонь у такий спосіб. Дайте-но мені шмат мотузки.

Хутко зігнувши гілку і прив'язавши до неї мотузку, Джек зробив лук. Потім він одрізав від сухої гілки паличку дюймів зо три завдовжки і загострив її з обох кінців. Паличку він припнув тятивою, один кінець приставив до грудей, підмостивши дерев'яну тріску, другий діткнув до шматка сухого дерева, а по тому заходився щосили пиляти луком, наче коваль, що просвердлює дірку в залізі. За кілька секунд дерево почало диміти, не минуло й хвилини, як воно спалахнуло, менш ніж за чверть години ми вже пили лимонад і їли кокосові горіхи, сидячи коло багаття, на якому можна було засмажити цілу овечку, а дим, полум'я та іскри здіймалися між широкого листя лапатих пальм і осявали наш зелений курінь.

Тієї ночі зоряне небо пильнувало наш сон, прозираючи крізь гілля дерев, що любо шелестіли над нами, а далекий гуркіт прибою на коралових рифах був нам за колискову пісню.

РОЗДІЛ V

_{Ранок і ранкові роздуми. – Ми розкошуємо в морі, пробуємо пірнати й робимо чудесні мандрівки до коралових гаїв на дні океану. – Докладніше про дива морських глибин}

Як то чудово прокинутися свіжого ясного ранку й зауважити сліпуче сонце, яке щойно встало й зазирає тобі в обличчя, побачити пташок, що щебечуть у кущах, почути дзюркотіння джерела та тихий шурхіт хвиль, що набігають на берег! Таке видовище й такі звуки зачарують вас будь-коли і будь-де, та ще чарівливішими вони видаються, коли ви прокидаєтесь уперше в незнайомому й романтичному оточенні, де вітрець, напоєний ніжними солодкими пахощами тропіків, які змішуються зі свіжим духом моря, колише над головою і навколо дивне листя або ворушить пір'я ще дивовижніших птахів, що пурхають, поглядаючи на вас зацікавлено, наче питаючи, чого ви завітали непрохані в їхні володіння.

Мені самому пощастило зазнати такої втіхи наступного ранку по тому, як розбився наш корабель. Я лежав горілиць на постелі з листя, вдивлявся крізь верхів'я кокосових пальм у ясно-синє небо, стежив за кучерявими хмаринками, що поволі плинули у високості, і серце моє наповнювалося щораз більшою радістю – подібної я не відчував іще зроду…

Друзі мої ще спали, тож я вирішив обміркувати наше становище. Однак увагу мою привернув крихітний папуга – згодом Джек сказав мені, що він називається довгохвостий. Папуга той сидів на гілці якраз над Пітеровою головою, і я замилувався його яскраво-зеленим пір'ям, покрапленим іншими барвами. Я спостеріг, що пташка поволі перехиляє голівку з боку на бік і позирає вниз то одним оком, то другим. Подивившися вниз і собі, я побачив, що Пітерів рот роззявлений навстяж і що дивовижна пташка зазирає просто в нього. Пітер казав було, що я не маю ані краплини гумору і тому не можу второпати жарту. Щодо останнього, може, він таки й мав слушність, хоча, гадаю, коли мені розтлумачували жарт, я розумів його не згірше за інших. Але щодо першого він, очевидячки, помилявся, бо пташка здалася мені страшенно кумедною, і я мимоволі подумав, що якби вона часом знепритомніла або ненароком зірвалася з гілки і впала Пітерові в рот, то, мабуть, і його насмішила б. Раптом папуга нахилив голову і щосили зарепетував йому в обличчя. Пітер прокинувся і, йойкнувши з наглої несподіванки, сів, а дурна пташина майнула геть.

– От лиха личина! – вигукнув Пітер, загрозивши кулаком услід птахові.

По тому він позіхнув, потер очі й спитав, котра година. Я посміхнувся й відповів, що не можу того сказати, бо наші годинники лежать на дні морському, але, певна річ, зараз кілька хвилин по сходові сонця.

Тоді Пітер почав пригадувати, де ми є. Він позирнув на синє небо, нюхнув запашне повітря; очі його радісно заяскріли, він вигукнув стиха «Ура!» і знову позіхнув. Тоді озирнувся поволі, забачивши крізь кущі тихе море, нараз скочив на рівні ноги, наче його струмом ударило, зіпонув щосили, зірвав умить із себе одіж і, гайнувши через білий пісок, плигнув у воду. Крик той розбудив Джека; він підвівся на лікоть, здивовано огледівся, але, зауваживши Пітера в морі, все збагнув і всміхнувся спокійно. З наснагою, що її він виявляв тільки як прокидався, Джек схопився на ноги, скинув одежу, стріпнув із лоба волосся, перебіг вистрибом піщаний берег і пірнув у море, знявши таку силу бризок, що вони оповили Пітера, наче хмарою. Джек був чудовий плавець і нурець, отож, пірнувши, він щез із наших очей на добру хвилину і виринув, радісно вигукнувши, аж ген-ген від берега.

Я так запалився їхнім прикладом, що й собі мерщій скинув убрання і, наслідуючи Джека, спробував був побігти скоком. Однак мені бракувало спритності: я зачепився за корч і беркицьнув; по тому, вже на піщаному березі, посковзнувся на камені й ледве знову не впав, на велику втіху Пітерові, що реготався від щирого серця й називав мене черепахою. А Джек – той гукав мені: «Ходи-но сюди, Релфе, я тобі допоможу!» Та коли я вскочив у воду, мені повелося на краще; тут я себе не осоромив: плавець-бо й нурець з мене був добрий. Звичайно, мені було годі рівнятися з Джеком – я зроду не стрічав англійця, що плавав би вправніше за нього; але я незмірно переважав Пітера, який ледь умів плавати, а пірнати й зовсім не вмів.

Поки Пітер тішився, плещучись на мілкому та бігаючи понад берегом, ми з Джеком попливли на глибоке, часом пірнаючи на саме дно по камінці. Ніколи не забуду того дивовижного й чудового видовиська, яке відкрилося переді мною, коли я вперше побачив дно моря. Як я вже розповідав, по цей бік рифів вода була тиха, наче в ставку, а що вітер ущух, то вона стала зовсім прозора, і ми ясно бачили дно на двадцять-тридцять ярдів у глиб. Пірнаючи з Джеком на мілкому, я думав, що на дні самий пісок та рінь, аж раптом ми опинилися в чарівному саду. Усеньке дно лагуни – так називалося тихе плесо за рифами – поросло коралами найрозмаїтіших обрисів, розмірів і барв. Деякі з них скидалися на велетенські гриби, інші нагадували людський мозок на стеблині або шийці, та найчастіше попадалися гіллясті корали – деякі галузки вигравали ніжно-рожевими барвами, інші були білі-білісінькі. Серед них росла сила-силенна водорослин, що багатством кольорів і красою форм перевершували людську уяву. А серед квітників того підводного саду гуляли найрізноманітніші риби: і сині, й червоні, й жовті, й зелені, й строкаті, – які зовсім нас не боялися.

Пірнувши вперше, ми з Джеком виринули поряд, переводячи дух.

– Чи ти, Релфе, зроду бачив таку красу? – спитав Джек, стріпуючи волоссям.

– Аніколи, – відмовив я. – Я наче побував у якомусь казковому царстві. Невже це нам не сниться?

– Сниться! – вигукнув Джек. – Знаєш, Релфе, я майже готовий повірити, що ми все те бачили уві сні. Коли так, я ладен додивитися сон до кінця і пірнути ще раз. Ну ж бо, друже! Гайда на дно!

Ми пірнули разом і попливли пліч-о-пліч. Па превелике диво, я виявив, що тут ми можемо залишатися під водою набагато довше, ніж у нашому рідному морі. Мабуть, через температуру води: вона була дуже тепла, і згодом ми помітили, що можна купатися дві або й три години підряд без ніякої шкоди, – не те, що біля рідних берегів.

Коли Джек сягнув дна, він схопився руками за корали й поповз рачки, зазираючи в кущі й під каменюки. Я спостеріг, що він узяв двійко-трійко великих устриць і затиснув їх у руці, очевидячки, збираючись винести їх нагору; отож я й собі прихопив кілька черепашок. Зненацька він спробував схопити за хвоста рибину, помережану на спині жовтими й синіми смужками, але не впіймав. Тоді повернувся до мене й хотів був усміхнутися, але тієї самої миті скочив стрілою на поверхню. Коли я виплив слідом за ним, він оддихувався, кашляючи й випльовуючи воду. За хвилину чи дві Джек отямився, і ми повернули до берега.

– Знаєш, Релфе, – мовив він, – я хотів засміятися під водою.

– Та я бачив, – відказав я, – і зауважив до того ж, як ти замалим не схопив за хвоста тую рибину. А з неї вийшло б добряче снідання.

– На снідання нам буде ось цієї потрави, – сказав Джек, коли ми вилізли з води й побігли берегом. – Гей, Пітере! Візьми-но, друже, черепашки та повідкривай їх, а ми з Релфом тим часом уберемося. Я певен, що вони чудово пасуватимуть до кокосів.

Уже вдягнений Пітер узяв устриці й одкрив їх гостряком сокири, вигукуючи:

– Ну й ловка ж це штука! Як на мене, то устриці найдобріша річ у світі.

– Нам пощастило, – зауважив Джек. – Відтепера ти будеш мені шануватися, паничику. Адже пірнаєш ти не краще за кішку. Спробуй-но встругнути якусь штуку, небоже, – снідатимеш без устриць.

– Як добре, що нам пощастило із сніданком, – мовив я, – бо мені вже страх хочеться їсти.

– Ну, то підживися тим часом, Релфе, – озвався Пітер, підносячи мені до вуст велику устрицю.

Я роззявив рота й проковтнув її мовчки; справді, вона була напрочуд смачна.

По тому ми заходилися готувати все потрібне, щоб нам той день перебути. Розпалити зранку вогонь виявилося зовсім неважко, бо ми мали збільшувальне скло. Смажачи устриці й споживаючи горіхи, ми завели довгу жваву розмову про плани на майбутнє. Які були ті плани і як ми їх здійснили, читач дізнається у свій час.